Детермінанти стратегії глокалізації в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Детермінанти стратегії глокалізації в Україні

Олійник О.М.

Визначальний вплив глокалізаційних процесів на характер світового розвитку зумовив необхідність дослідження феномена глокалізації з точки зору його впливу на положення України в системі світових координат розвитку. Значною мірою це пояснюється тим, що вирішення соціокультурних проблем сучасного буття вітчизняного соціуму неможливе без урахування впливу на них стратегії глокалізації. Це робить актуальним тему даного дослідження. Його метою є визначення перспективних напрямків підвищення ефективності трансформації українського соціуму у світовий соціокультурний простір з точки зору розгортання стратегії глокалізації.

Кожна локальність демонструє власні особливості входження в процес глобалізації, що виражається у розгортанні різноманітних форм та видів глокалізаційних стратегій. На наявність такого різноманіття вказують як закордонні (3. Бауман [1], Д. Гелд [3], П. Герст [4], Д. Голдблатт, Е. Марк-Грю, Дж. Перратон [6]), так і вітчизняні дослідники (О. Білорус, Д. Лук'яненко [5], І. Шавкун [8] та інші). Проте, на наш погляд, питання щодо перспективних шляхів адаптації українського соціуму до глобалізаційних процесів з точки зору глокалізації ще не знайшли достатнього висвітлення. Тому, у даній роботі зроблено спробу визначення таких інструментів з урахуванням сучасного положення України у системі світових координат розвитку.

Особливості впливу глокалізаційних процесів на положення У країни в системі світових координат розвитку значною мірою обумовлене світовими викликами, пов'язаними з кризою національних державностей, що має системну природу. Погляд на світ як сукупність національних держав та їхніх союзів (так званий світоустрій «модерніті») був властивий для періоду першої половини XX сторіччя і ґрунтувався на ідеї виключного статусу та суверенітету національних держав, а також на практиці динамічних, мінливих коаліцій, які створювалися для підтримки балансу інтересів та збереження певного порядку речей. Нині дослідження глобальних суспільних процесів у сучасному світі значною мірою зумовлене спільністю проблем і перспектив, що стоять перед різноманіттям локальностей. Кожна з історичних формул соціальної організації, що значною мірою визначала характер державності, по-своєму обґрунтовувала поєднання діяльності й території, структур управління і структур повсякденної практики, фіксуючи їхню спільність у той або іншій спосіб на певний термін відповідно до динамічних змін у зовнішньому середовищі. За наявності принципових якісних змін такі структури розпадалися, поступаючись місцем більш адекватним організаційним формам суспільного буття.

Світова фінансово-економічна криза зумовила збільшений інтерес до альтернативних форм соціальної та політичної організації світу, породжених феноменом глокалізації, а також до долі вже існуючих суспільних конструкцій. Зростає увага суспільства до практичних концептів у даній сфері, а саме - схем, моделей, інструментарію побудови майбутнього універсуму, до стилістики тактичного і стратегічного планування у сфері соціального буття в умовах нового стану середовища на світовому рівні. Актуальною на даний час є формальна ідентифікація, по можливості деталізований опис та реалізація нових комплексних, композитних форм суспільного устрою, що виникає з надр національної державності. За останні десятиріччя виникли такі впливові формули проекції влади на світовому рівні, як міжнародні регулюючі органи, або такі форми політичних взаємозв'язків, як відносини «країни-системи». У межах розширення глокалізаційних тенденцій динамічно реалізуються процеси автономізації та субсидіарності соціумів, що породжують парадержавні регіональні або глокальні утворення, анклави різноманітних типів ґенези. При цьому, може здійснюватися руйнування різноманітних соціальних, у тому числі державних утворень, які не змогли реалізуватися в умовах взаємодії глобального і локального. Це супроводжується радикальною зміною архетипів глобального андеграунду. Виникають різноманітні нетрадиційні механізми впливу на соціум та управління ним передусім через електронні засоби масової інформації та соціальні мережі. Однією з найбільш радикальною метаморфозою постмодерністського розвитку соціальних структур є, мабуть, корпоративна практика, що еволюціонує до рівня держав і міждержавних утворень, формуючи сукупність динамічних та автономних держав - корпорацій, які характеризуються різними рівнями суверенності та обсягами повноважень. Така еволюція зумовлена, в першу чергу, розширенням впливу глокалізації як реакції окремих локальностей на глобальні виклики у специфічних формах.

Сучасні дослідники О. Воронюк [2], Е. Заграва [7] та інші відзначають, що у своєму розвитку різноманітні форми соціальних об'єднань еволюціонують у напрямку так званих корпоративних форм, тобто колективних та слабо формалізованих суб'єктів соціальної дії. Поняття «корпоративна форма» відповідає не лише традиційним глобальним мультикультурним підприємствам, але й новоствореним корпораціям-державам, різноманітним групам дії, неформальним клубам різних рівнів компетенції та іншим масштабним соціальним структурам. Сюди можна віднести також аморфні, але дієві, мережеві суспільні структури як, наприклад, трансформери світового руху антиглобалістів. Такі об'єднання, як правило, не в змозі конструктивно змінювати реальність, але суттєво впливають на неї. У своїй граничній формі суспільна структура, яку можна охарактеризувати як корпорацію, являє собою гнучку організованість, що утворює систему каналів ефективного зворотного зв'язку, є динамічною багатовимірною складною за композицією, транснаціональною за складом та місцем зосередження зусиль, яка критично відноситься не тільки до колишньої типології суспільного устрою, але й до власного поточного стану. Проте у своїй діяльності вона здебільшого відштовхується від статусного об'єкта старого класичного світоустрою, апелюючи до його цілей і мотивації.

Принципи життєдіяльності суспільних формувань у вигляді корпорацій усе частіше використовують у своїх практиках мистецтво імпровізації, виходячи при цьому за межі планування досягнення виключно матеріального успіху, тобто для них стають тісними традиційні межі повсякденності. Тут доцільно згадати практику корпорацій у їхньому економічному сенсі. Такі форми організації суспільної праці задля стабільного отримування масштабного прибутку повинні ставити перед собою цілі, які претендують на більше, ніж отримання матеріальної вигоди.

Класична підприємницька культура поступається синергічній культурі корпоративних співтовариств, формулюючи при цьому трансекономічні цілі та перспективи. Взаємодіючи з аналогічними процесами в інших сферах людської діяльності, в умовах глобалізації стратегія мета - корпорації ґрунтується на визначеній місії та візії суспільної ролі даного об'єднання. Відповідно до логіки даного підходу, корпорація діяльно планує та здійснює облаштування перспективної соціальної ніші, в результаті чого її імідж асоціюється в суспільній свідомості з потребами соціуму. В таких випадках вона ефективно реалізує вибрану стратегію не тільки максимізуючи отриманий прибуток, але й задовольняючи певні суспільні потреби. Виходячи на вирішення суспільно необхідних завдань, корпоративні конгломерати пропонують уже не конкретні товари, але соціально значущі ідеї, перспективи, що супроводжується формуванням у суспільній свідомості асоціацій, пов'язаних із довірою до корпорації та безпекою. Для суспільних формувань корпоративного типу саме здатність до оволодіння новим, до вибору адекватної форми глокальної реакції на світові виклики, мистецтво переадаптації до динамічних змін глобальності та конкретних локальних соціумів, у яких вони функціонують, визначає їх успіх, ефективність їхньої еволюції та довготерміновість існування у глобальному світі та його локальних формах.

Зміни у глобальному світі, що відповідають діяльності корпоративних формувань, являють собою трансформації, які переважно здійснюються не революційним, а еволюційним шляхом. Найчастіше такі зміни реалізуються на основі конвергенції з звичними традиційними структурами повсякденності, тимчасово зберігаючи класичні конвенціональні форми, але радикально змінюючи їхню сутність.

Визначаючи місце України в системі світових координат розвитку, можна відзначити, поряд із певним рухом у напрямку модернізації суспільних відносин з урахуванням глокалізаційних тенденцій, також прояви певної архаїзації соціальних зв'язків, пов'язані з нестабільністю соціуму в умовах даної локальності.

На тлі світової фінансово-економічної кризи та під впливом її соціальних аспектів соціум України впритул підійшов до усвідомлення того, що неможливо в сучасному світі розвиватися виключно на основі досягнень, добутих у минулому. У протилежному випадку Україна приречена на роль сировинної держави у світовому контексті, що відіграє другорядну роль у відносинах між основними суб'єктами світової спільноти. Сутність глокалізаційного вибору У країни полягає в необхідності визначення таких форм взаємодії вітчизняних локальностей із глобальними процесами, методів входження у глобальні соціальні утворення різних рівнів, що забезпечують реагування на глобальні виклики, адекватне її можливостям та соціальній специфіці. Вона виражається у необхідності вибору між активним і пасивним стилем дій щодо інтеграції у глобальний соціум.

Феномен глокалізації в українських умовах знаходить своє відображення у виборі подальшого шляху розвитку країни. Здебільшого такий шлях визначається в системі координат «Схід-Захід», що, на нашу думку, недостатньо ефективно дозволяє вирішити дане завдання, оскільки передумови та необхідність глокалізації для кожної конкретної локальності зумовлені її потягом до максимального продовження свого існування в умовах динамічно мінливого світового буття. Тому йдеться не про орієнтацію на певних суб'єктів світового рівня, а про вибір власних, властивих саме українському соціуму, форм глокалізції, які о забезпечували його розвиток, адекватний загальному світовому процесу.

Болісна реакція українського суспільства на наслідки світової фінансово-економічної кризи зумовлена, передусім, не високим рівнем його інтеграції у світову економічну систему, а відсутністю адекватних, суспільно усвідомлених форм здійснення глокалізації, які б дозволили ефективно відреагувати на даний глобальний виклик. Період часу, що пройшов із моменту набуття Україною незалежності, засвідчив незначний рівень автономності національної соціально-економічної системи як відносно зовнішніх, так і внутрішніх чинників.

Динамічне зростання економіки У країни у контексті розвитку світової економіки, що спостерігалося у першій половині 2000-х років, значною мірою пояснювалось поліпшенням кон'юнктури на ринках українського експорту, адаптацією бізнесу до нових умов національного регуляторного середовища та динамічним зростанням споживчого попиту. Економічне зростання у зазначений період відбувалося переважно екстенсивним шляхом і не супроводжувалося цілеспрямованою державною політикою щодо подолання суттєвих структурних диспропорцій. Tому короткочасне зростання рівня життя українського соціуму, що спостерігалося в цей період, не було наслідком вибору ефективних форм і методів глокального реагування на глобальні тенденції й виклики. Дана модель залишається дієздатною в короткостроковій перспективі за умови збереження активної ролі експортної сировинної складової економічної динаміки. Проте в середньо- та довгостроковій перспективах вона може розглядатись як перешкода сталості зростання, впровадженню його інноваційної природи та зміцненню соціальної спрямованості розвитку вітчизняної локальності.

Подальшу адаптацію України у світову систему соціальних взаємозв'язків з урахуванням впливу глокалізації потрібно засновувати на новій концепції розвитку вітчизняного соціуму, основою якої має стати перехід на інноваційний шлях розвитку та відмова від бездумного зростання інвестицій у збільшення сировинного експорту. Перехід до концепції інноваційного розвитку створює необхідність визначення ефективних форм глокалізаційного реагування на динамічні зміни у стані світового соціуму. Для реалізації даної концепції необхідно не тільки здійснення цілеспрямованої інноваційної політики, орієнтованої на розробку та освоєння виробництва українською промисловістю новітньої техніки, але й формування нових суспільних взаємозв'язків, використання таких форм і методів реалізації соціальної активності індивідів, які б дозволили забезпечити Україні ефективну інтеграцію у світовий простір.

На сучасному етапі соціального розвитку країни її уряди надають першочергового значення збільшенню фінансування соціальної сфери. Проте, слід відзначити, що такий підхід у цілому є неефективним, оскільки збільшення ресурсного забезпечення соціальної сфери не може компенсувати зміни, які мали б відбутися в її організації, технологіях забезпечення реалізації соціальних потреб, дозволили б збільшити соціальну віддачу ресурсів, що спрямовуються на такі цілі. Стає дедалі очевиднішою несумісність збільшення соціальних гарантій за нинішньої неефективної соціальної сфери та практичної відсутності дієвого механізму реакції української локальності на глобальний виклик, що реалізується у форму світової глобальної кризи, із завданнями формування моделі динамічного інноваційно-орієнтованого суспільного розвитку держави.

Розв'язання комплексу зазначених вище проблем потребує злагоджених дій органів законодавчої та виконавчої влади, що можливо лише за умов розв'язання політичної кризи та встановлення конструктивної співпраці усіх впливових сил вітчизняного політичного простору. Відтак, саме навколо цього має, на нашу думку, відбуватися консолідація конструктивних політичних сил українського суспільства.

Засади відповідної державної стратегії мали б знайти інституційний вияв у вигляді завершення розробки науково обґрунтованих стратегічних програм діяльності у всіх сферах соціального буття. Відносно економічних аспектів першочергових заходів, які слід негайно реалізувати на рівні держави з урахуванням дії глокалізації, слід відзначити, що вони повинні бути своєчасними, оскільки набуття членства у Світовій Організації Tоргівлі, реалізація домовленостей із країнами Співдружності незалежних держав уже нині спричиняють нові виклики для нинішньої національної соціально-економічної моделі. Тому зволікання з її модернізацією вже неприпустиме, особливо з урахуванням її актуальності в контексті світової фінансово-економічної кризи. При цьому, на нашу думку, доцільно зосередити увагу на наступному комплексі пріоритетних завдань соціально-економічної стратегії держави.

Політика розвитку національного конкурентного середовища та внутрішнього ринку має відігравати провідну роль щодо зміцнення ролі конкуренції як базового чинника підвищення ефективності економіки та стимулу економічного розвитку і соціальної відповідальності бізнесу.

Для успішної адаптації України у систему світових соціально-економічних зв'язків необхідна розбудова засад інвестиційно-інноваційного розвитку національної економіки. Формування інвестиційно-інноваційної моделі розвитку національної економіки є безальтернативним шляхом скорочення значного відставання рівнів розвитку та життя населення України від розвинених країн світу, радикального підвищення продуктивності використання національного ресурсного потенціалу, зниження енергетичної залежності, подолання суперечності між завданнями економічного та соціального розвитку.

Задля ефективного позиціонування України у світовому суспільному бутті важливим є підвищення її ролі в забезпеченні ефективного функціонування інших локальностей. Для цього в економічній сфері необхідно здійснювати підтримку експортної діяльності та заохочення поліпшення структури експорту з України. З метою, принаймні часткового, вирішення проблеми негативного сальдо зовнішньої торгівлі має бути здійснена розробка комплексу інструментів щодо підтримки розвитку експорто-орієнтованих виробництв та удосконалення структури товарного експорту в напрямку збільшення в ньому частки товарів з високим рівнем доданої вартості, що є невід'ємною ознакою ефективної реалізації інноваційної стратегії соціального розвитку. Така стратегія інноваційного розвитку українського соціуму можлива лише за умови модернізації орієнтирів соціальної політики. Для розв'язання протиріччя, що виникає внаслідок протиставлення завдань соціального та економічного розвитку, варто здійснити комплекс заходів, які передбачають адекватну модернізацію орієнтирів і пріоритетів соціальної політики держави у сферах реформування політики щодо заробітної плати, реформування ринку праці, підвищення якості та ефективності надання послуг соціальної сфери, запобігання подальшій соціальній поляризації.

За сучасних умов найголовнішим стратегічним завданням України є пошук власного місця в глобальній структурі світу, що динамічно змінюється. Єдиною можливістю її рівноправного існування в глобальній економіці є формування національної інноваційної системи, яка б спиралася на вже наявні «випереджаючі конкурентні переваги» в гуманітарній, геополітичній, економічній сферах та сприяла побудові й розвитку «економіки знань» [ 138]. Головна роль у формуванні дієвої національної інноваційної системи належить, безперечно, державі.

Досвід розвинених країн свідчить про те, що ефективність глокалізаційного процесу з точки зору конкретної локальності значною мірою визначається тим, наскільки глокальні тенденції підсилюють її конкурентоспроможність. На жаль, в Україні проблематиці національної конкурентоспроможності на найвищому державному рівні приділяють ще недостатню увагу. Практично відсутні чітко окреслені стратегічні ініціативи та пріоритети зміцнення конкурентоспроможності, а характерним є переважання в політиці держави поточних пріоритетів над стратегічними. Це зумовило «рух на місці», що суперечить світовим трансформаціям. У цьому контексті невирішеність фундаментальних суперечностей і неефективність функціонування в Україні базових суспільних інститутів у середньо- та довгостроковій перспективі становить значні загрози для розвитку соціуму. Вони пов'язані, зокрема, з такими чинниками, як загострення міжнародної конкуренції щодо залучення інвестицій, посилення тенденцій «повзучої лібералізації»; відбувається стрімке посилення глобальної конкурентної боротьби за інноваційні та інтелектуальні ресурси у створенні національних конкурентних переваг, або посилення «конкуренції в глобальній війні за таланти»; зміна парадигми економічного зростання, що передбачає перехід від моделі, заснованої на масовому стандартизованому виробництві, до моделі, орієнтованої на інноваційний розвиток.

Отже, для України актуалізується проблема здійснення системної та внутрішньо узгодженої політики забезпечення конкурентоспроможності соціуму на світовому рівні. Така політика має виходити з наступних стратегічних орієнтирів: посилення ролі та дієздатності держави в процесах управління адаптацією до світових стандартів суспільного буття; наближення до світових стандартів інституційного розвитку; дотримання принципу національного партнерства держави, бізнесу та громадянського суспільства; акумулювання та мобілізація інвестиційних ресурсів для інноваційного розвитку України; поліпшення людського капіталу як головного компонента конкурентоспроможності держави у світі.

Дослідження особливостей глокалізаційного процесу на сучасному етапі розвитку українського соціуму дозволяє виокремити низку ключових проблем забезпечення ефективної стратегії досягнення конкурентоспроможності для України. До них можна віднести: відсутність єдиної загальнонаціональної парадигми міжнародної інтеграції, яка б ґрунтувалася на консолідованому розумінні глобалізаційних процесів їхніми суб'єктами; невизначеність для суб'єктів глокалізаційного процесу на рівні країни чітких перспектив інтеграції у світову спільноту, переваг і ризиків даного процесу; в економічному контексті бар'єром для ефективного глокалізаціного процесу є невирішеність внутрішніх проблем економічного й політичного розвитку, низька конкурентоспроможність переважної більшості національних товарів на світових ринках.

Одним із засобів подолання негативного впливу глобалізації на функціонування українського соціуму може стати розробка національної стратегії розвитку країни в умовах, коли необхідно чітко визначити основні цілі та критерії розвитку нашої держави. Глокалізація на рівні всього суспільства може бути ефективною, якщо буде чітко визначений напрям його розвитку в світовій системі координат, який відповідає структурі потреб та менталітету української локальності. Зовнішня політика держави повинна відповідати даному вектору розвитку. Потрібно чітко визначити суб'єктів реалізації інтересів вітчизняного соціуму в умовах глобальних інтеграційних процесів. Із цим тісно пов'язане завдання формування політики збереження та розвитку власної національної ідентичності в глобальному світі.

глокалізаціний соціум світовий трансформація

Список використаних джерел

1. Бауман 3. Индивидуализированное общество / Зигмунд Бауман ; [пер. с англ. под ред. В. JI. Иноземцева]. - М.:Логос, 2005. - 390 с.

2. Воронюк О. О. Держава як суб'єкт права - юридична особа / О. О. Воронюк // Університетські наукові записки. - 2008. - №4. - С.47-53.

3. Гелд Д. Глобалізація / антиглобалізація / Д. Гелд, Е. Мак-Грю; [пер. з англ. І. Андрущенко]. - К.: К.І.С., 2004. - 180 с.

4. Герст П. Сумніви в глобалізації. Міжнародна економіка і можливості керування / П. Герст, Г. Томсон ; [пер. з англ. А. Войтович, О. Орленко]. - K.: К.І.С., 2002 - 306 с.

5. Глобалізація і безпека розвитку : [моногр.] / [Білорус О. Г., Лук'яненко Д. Г., Гончаренко М. О. та ін.1 ; керівник авт. колективу і наук. ред. О. Г. Білорус. - K.: КНЕУ, 2001. - 734 с.

6. Глобальні трансформації: Політика, економіка, культура / [Гелд Д., Мак-Грю E., Голдблатт Д., Перратон Дж.]; [пер. з англ. В. Курганський, В. Сікора]. - K.: Фенікс, 2003. - 580 с.

6. Заграва Е. Глобалізація і нації / Ернест Заграва. - K.: Фенікс, 2002. - 64 с.

7. Шавкун І. Г. Менеджмент XXI століття: колізія між глобалізацією і регіоналізацією /І.Г. Шавкун. // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії : зб. наук, праць / [гол. ред. В. Г. Воронкова]. - Вип.35 - Запоріжжя : Вид-во ЗДІА, 2009. - С,90-99.

Размещено на Allbest.ru