Моделі диференційованої інтеграції в євроінтеграційній політиці Франції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Моделі диференційованої інтеграції в євроінтеграційній політиці Франції

Шаповалова О.І.

Одна з найбільш важливих проблем серед тих, які постають перед французькою дипломатією в контексті розширення Європейського Союзу, полягає у поєднанні двох підходів - посилення двосторонніх зв'язків з іншими державами-членами CC і зміцнення відповідних інтеграційних інститутів. Зважаючи на переважне використання двосторонніх комплексів співробітництва для досягнення цілей євроінтеграційної стратегії Франції, особливо в останні декілька років, дилема між інституційним та білатеральним рівнями французької стратегії стосовно Європейського Союзу набула нового вигляду - яким чином вийти за межі білатеральних схем, які виявляються недостатніми для просування інтеграції в цілому, і не порушити при цьому налагоджені тісні відносини з окремими європейськими державами, що виступають ефективним каналом впливу за сучасних обставин [ 1 ,р. 142]. Одним із способів розв'язання цієї дилеми виступає вдавання до тих чи інших моделей диференційованої інтеграції.

Хоча питання диференційованої чи різношвидкісної інтеграції розглядаються в достатній кількості наукових праць, аналіз цих питань відбувається, як правило, в рамках вивчення процесів європейської інтеграції загалом і можливих наслідків запровадження тих чи інших моделей для нинішньої конфігурації євроінтеграційного об'єднання, тоді як мотиви висунення державами-членами CC ініціатив стосовно започаткування таких моделей не виступали предметом окремих досліджень. В контексті євроінтеграційної політики Франції ці питання частково висвітлені у працях Ж.-Л. Арно, А. Міссіролі, Дж. Ховорта, Ф. Шарійона тощо.

Дана стаття має на меті проаналізувати, яке місце відводиться диференційованої інтеграції в євроінтеграційній політиці Франції після звершення «холодної війни», які моделі диференційованої інтеграціївважались французькими посадовцями більш оптимальними на тому чи іншому етапі інтеграційних процесів, які пропозиції стосовно становлення конкретних моделей висувались офіційним Парижем, і якими є наслідки цих пропозицій.

Протягом постбіполярного періоду французькі урядовці приділяли увагу насамперед спроможності євроінтеграційного утворення виконувати роль центру глобального впливу, а не кількості його членів. Тому для Франції немає концептуальних застережень щодо можливості впровадження моделей диференційованої інтеграції. Дотримання принципу єдності усіх учасників інтеграційних процесів не є абсолютною і неодмінною умовою реалізації французького європейського проекту. Інша справа, що цей принцип має нормативне закріплення в євроінтеграційній спільноті: з огляду на її історичну практику, прийнятним вважається лише утримання однієї чи декількох держав від участі в тих чи інших комунітарних ініціативах (opt-out) без гальмування самих цих ініціатив. Утворення окремих авангардних груп декількома державами не вважається легітимним, оскільки це є дискримінаційним по відношенню до інших учасників процесу, а також порушує його інституційну архітектуру. Але, що найголовніше, одна лише політична мотивація доцільності такого кроку є недостатньою для його легітимізації. Для цього потрібна чітка функціональна аргументація, заснована на об'єктивній адекватності та корисності формування групи чи груп поглибленої інтеграції для ЄС загалом, а також конкретні цілі та принципи їх формування. Але критерії, цілі та процедури диференційованої інтеграції видаються ще більш проблематичними, особливо у взаємозв'язку з діючими механізмами.

У 90-ті роки у Франції домінували два підходи до цієї проблеми - «Європа змінної геометрії» та «Європа концентричних кіл». Спершу на офіційному рівні домінувала концепція концентричних кіл, яку запропонував прем'єр-міністр Е. Балладюр у 1994 році у відповідь на доповідь депутатів Бундестагу В. Шойбле і К. Ламерса, що висувала ідею «міцного ядра» [2]. Ця концепція полягала у формуванні в Європі трьох інтеграційних кіл: «загального кола всіх членів ЄС, обмежених спеціалізованих кіл для тих, хто хоче просуватися швидше і системи асоціацій для третіх країн, які бажають співпрацювати з Європою», але без фіксованої ієрар- хізації держав в рамках цієї структури [3]. Слід наголосити на відмінній політичній спрямованості французького та німецького проектів: якщо доповідь В. Шойбле і К. Ламерса була орієнтована на уможливлення утворення Європейського Валютного Союзу, перспективи якого на тому етапі видавались неоднозначними, то концепція концентричних кіл була продиктована необхідністю реорганізації політичного простору європейського континенту в умовах «політичного вакууму» на території колишнього східного блоку та набуття євроінтеграцією ознак основного структуруючого процесу в європейській системі.

Іншу позицію займав міністр закордонних справ в уряді Л. Жоспена Ю. Ведрін, стверджуючи, що система концентричних кіл розмежує CC на центр і периферію, що немає об'єктивних критеріїв для виокремлення держав, що складатимуть «європейський авангард» і що це має неминуче призвести до посилення федералістських тенденцій [4,р.96]. Визнаючи потребу у тіснішій співпраці між окремими європейськими державами як засобі відновлення інтеграційної динаміки CC [5,р.31], Ведрін розглядав ідею «змінної геометрії», тобто формування поглибленого співробітництва між різними державами в різних сферах європейської інтеграції без формального його закріплення і без окремої інституційної системи, як єдиний ефективний інструмент функціонування ЄС після розширення на Схід [4,р.96 97].

Головні розбіжності між цими моделями містяться, по-перше, у принципі монолітності чи плюралістичності груп поглибленої інтеграції, і по-друге, в ступені юридичної та інституційної відокремленості цих груп від існуючої комунітарної структури ЄС.

На тлі такого неоднозначного ставлення до моделей диференційованої інтеграції у своєму виступі у Бундестазі 27 червня 2000 року Ж. Ширак слідом за Й. Фішером виклав своє бачення «багатошвидкісної Європи», яке ґрунтується на необхідності формування відкритої для приєднання «авангардної групи» («groupe ріоппіег») європейських держав, які воліють брати участь у поглибленому співробітництві, одразу після підписання нового договору за результатами міжурядової конференції в Ніцці. Він виділив три сфери, які було доцільно включити до об'єкту такої співпраці - економічна політика, політика безпеки і оборони та боротьба зі злочинністю, тобто всі ті напрямки, які регулювались міжурядовою процедурою і не входили до комунітарного методу управління. Проект Ширака передбачав утворення секретаріату, що має сприяти зближенню позицій держав-учасниць, і можливість укладення окремої установчої угоди [6]. На думку французького президента, формування груп поглибленої інтеграції мало відповідати двом умовам: не спричиняти ревізію діючих acquis communautaires (а звідси не ставити під питання наглядові функції Єврокомісії) і зберігати безумовну відкритість для приєднання інших держав [7].

Примітним у проекті Ширака є те, що він скоріше нагадує німецькі моделі «європейського ядра» - стійкого формалізованого утворення держав, які прагнуть «швидше просуватися на шляху інтеграції» у чітко визначеному комплексі сфер, ніж власне французькі моделі динамічної внутрішньої конфігурації ЄС. Це було пов'язано з тим, що в даний історичний період відбувалась реконтекстуалізація питання диференційованої інтеграції загалом: якщо в 90-ті роки це питання розглядалось переважно у контексті формування Європейського Валютного Союзу, з одного боку, та належних способів налагодження співпраці з країнами Центрально-Східної Європи, то на зламі 2000 років, коли проект CBC був успішно реалізований, а перспектива набуття країнами ЦСЄ повноправного членства в CC стала невідворотною, питання диференційованої інтеграції постало у контексті загальної ревізії засад євроінтеграційного об'єднання, його інституційної архітектури та політичної конфігурації, тобто набуло набагато більш вагомого значення в дебатах щодо подальшого просування процесів європейської інтеграції.

Виголошення подібного проекту Ж. Шираком напередодні головування Франції в Європейській Раді спричинило внутрішню кризу в уряді Франції через його розбіжності з баченням Ю. Ведріна [5,р.34], а також не знайшло адекватного сприйняття в європейських партнерів Франції. Тому в кінцевому підсумку в Ніццькому договорі була закріплена можливість утворення «авангардних груп» в межах другої опори за умови входження в таку групу не менш, як восьми держав і одностайного прийняття відповідного рішення Європейською Радою.

Надалі в офіційних промовах французького президента ідея «авангардної групи», хоча й в пом'якшеному варіанті, фігурувала неодноразово протягом 2000-2004 років. Особливої актуальності вона набула на тлі розбіжностей між європейськими державами стосовно операції США в Іраку. Мета запровадження механізмів більшої гнучкості у процедурі прийняття рішень була задекларована у Спільних франко-німецьких пропозиціях до Європейського Конвенту щодо Європейської політики безпеки і оборони, оприлюднених 22 листопада 2002 року на саміті НАТО в Празі. Більше того, в Деклараціях франко-німецької Ради з оборони та безпеки у Парижі 22 січня 2003 року і у Берліні 18 вересня 2003 року зазначено, що однією з цілей співробітництва двох держав у безпековій сфері є перетворення Європейської політики безпеки і оборони на Європейський союз безпеки і оборони держав, які готові поглиблювати співробітництво в даних сферах задля надання ЄС здатності відігравати в повній мірі свою роль на міжнародній арені. Логіка цієї пропозиції була подібною до логіки Європейського Валютного Союзу: група провідних країн повинна погодити і запровадити проект посиленого співробітництва, пропонуючи іншим країнам вибір або приєднатися до цього проекту, або залишитись поза його рамками [8,р.48].

Питання поглибленої інтеграції було одним з пріоритетних для Франції предметів дискусій і в ході переговорів з вироблення проекту Європейської Конституції, в результаті яких в кінцевому варіанті був сформульований механізм «постійного структурованого співробітництва», який надавав можливість утворити «авангардну групу» в межах Спільної зовнішньої та безпекової політики на постійній основі за умови визначення критеріїв для входження до неї та зобов'язань щодо поглиблення інтеграції або на тимчасовій задля виконання певного практичного завдання - проведення операції чи втілення спільних проектів в галузі озброєнь. Звісно, сам по собі конституційний проект був несумісний з проектами багатошвидкісної Європи, оскільки його кінцевою метою було формування уніфікованих умов і процедур для просування європейської інтеграції [9,р.497], але встановлення принципів та механізмів, які уможливлювали утворення «авангардних груп» в майбутньому, було серйозним досягненням для французької дипломатії.

Парадоксальним є те, що, незважаючи на амбітні плани французьких та німецьких лідерів, вони зайняли досить непоступливі позиції щодо реального поглиблення інтеграції в існуючих інституційних рамках ЄС в ході міжурядових конференцій 2000 і 2003 року [ 10,р. 19]. Тому подекуди складалось враження, що Франція і Німеччина використовують ідею різношвидкісної інтеграції задля того, щоб змусити інших партнерів піти на потрібні їм поступки, аби уникнути ізоляції [ 11,р.9], а справжній зміст ідей диференційованої інтеграції, які висувалися урядами двох держав, є відмінним від риторики, що їх супроводжує.

З приходом до влади адміністрації Ніколя Саркозі проекти формування «авангардних груп», зокрема у сфері ЄПБО, набули нової актуальності. На початку 2008 року в політичних колах активно обговорювалась ініціатива утворення групи посиленої інтеграції на основі положень Лісабонського договору щодо постійного структ^фованого співробітництва у сфері зовнішньої і безпекової політики, що була викладена у статті радника Президента з питань оборони П. Лелуша в газеті «Ле Фігаро» 31 січня 2008 року. В ній пропонується залучити до цієї групи шість найбільших країн CC - Францію, Великобританію, Німеччину, Іспанію, Італію та Польщу з можливістю приєднання інших держав-членів на будь-якому етапі її становлення на підставі обсягу оборонного бюджету, який має складати не менше, ніж 2% ВВП. Фактично, мова йшла про посилення співробітництва у військовій сфері поза межами діючої ЄПБО. Примітно, що в цьому переліку містились функціональні аспекти співробітництва і не йшлось про становлення нових інституційних механізмів.

На тлі паралельних заяв з боку офіційних про зміну ставлення Франції до процесу розширення ЄС в бік нівелювання його деструктивного впливу на цілісність євроінтеграційної спільноти, ця ініціатива виглядала як свічення справжньої налаштованості Парижу вдатися до диференційованої інтеграції для реалізації своїх устремлінь до посилення ЄПБО. Тим більше, що диспропорційність видатків, які несуть великі та малі країни CC при здійсненні спільних операцій, робить диференційовану інтеграцію об'єктивною реалією, а не середньостроковою перспективою. Однак, проблеми на шляху ратифікації Лісабонського договору влітку 2008 року знизили на певний час актуальність питання про утворення окремих угрупувань держав у сфері безпеки і оборони.

Розпал світової фінансово-економічної кризи виніс на перший план проблему згуртованості держав-членів CC і координації їхньої економічної політики. На тлі зростання кризових явищ в окремих країнах CC ідея надання можливостей для просування інтеграції в більш гнучких форматах дедалі частіше лунає в публічних дискусіях. Однак, враховуючи, що забезпечення солідарності між державами-членами CC і збереження цілісності євроінтеграційного об'єднання як такого є наразі предметом значних зусиль урядів провідних європейських країн, моделі диференційованої інтеграції не розглядаються в якості інструментів подолання існуючих проблем. Хоча це не означає, що такі моделі не будуть актуалізовані у випадку подальшого поглиблення загальної кризи процесів європейської інтеграції.

Таким чином, диференційована інтеграція для урядовців Франції являє собою спосіб подолання імперативної необхідності у підтриманні балансу між державами-членами ЄС. Але будь-який її практичний вияв автоматично означає радикальне порушення цього балансу і ставить під питання дієздатність існуючих інституційних механізмів, тобто також порушує баланс між державами та інститутами. Тому навіть згадування можливості вдавання до тих чи інших форм різношвидкісного просування інтеграції провокує інтенсивні спалахи напруження в європейській спільноті і є предметом гострих дебатів в ході вироблення установчих договорів чи інших нормативних документів ЄС. Однак, дискурс про можливість впровадження тих чи інших форм диференційованої інтеграції відіграє важливу роль в євроінтеграційному позиціонуванні Франції - по-перше, він стимулює європейське об'єднання до політичної консолідації, а по-друге, сприяє зменшенню абсолютного значення інтеграції в її сучасному вигляді як єдиного засобу для реалізації європейського проекту Франції, певним чином диверсифікує канали впливу і залишає додаткові можливості для втілення своїх ініціатив в разі їх блокування формальними рамками Європейського Союзу.

диференційований євроінтеграція франція

Список використаних джерел

1. Charillon F. Politique etrangere de la France: Theure des choix // Politique etran- gere. -2007. -№ I. - P.139-150.

2. Schauble W., Lamers К. Uberlegimgen zur europaischen Politik. - I September 1994. -http://www.cducsu.de

3. Diplomatie franjaise. Entretien avec Edouard Balladur // Politique intemationale. - Hiver2004-2005. -№'l06. -P.161-174.

4. Vedrine Н. Les cartes de la France a Lheure de la mondialisation / dialogue avec Dominique Moisi. - Paris: Fayard, 2000. - 191 p.

5. Arnaud J-L. France and Europe. Lhe European Debate in France at the start of French presidency // Notre Europe Research and Policy Papers. - July 2000. - № 10. - 35 p.

6. Discours du M. Jacques Chirac, President de la Republique, devant Ie Bundestag. - Berlin, 27 juin 2000.

7. Conference de presse de M. Jacques Chirac a l'issue de la Conference intergouver- nementale. - Bruxelles, 13 decembre 2003.

8. Howortli J. Lhe Euro-Atlantic security dilemma: France, Britain, and the ESDP // Journal of Lransatlantic Studies. - 2005. - Vol. 3, No. I. - P.39-54.

9. Levade A. La France et la Convention sur l'avenir de LEurope // Annuaire franjaise de relations intemationales. - 2004. - Volume V. - P.487-505.

10. Hall B. How flexible should Europe be? // Center for European Refomi Working Paper. - October 2000. - 20 p.

11. Grabbe H., Guerot U. Could a hard core run the enlarged EU? // Center for European Refomi Briefing Note. - Febmary 2004. - 9 p.

Размещено на Allbest.ru