Роль Організації Договору колективної безпеки і Шанхайської організації співробітництва у стратегії військово-політичної безпеки Російської Федерації

безпека співробітництво регіональний військовий

Протягом 2000-х років спостерігається посилення політики Росії в напрямку військово-політичного супроводження економічних та енергетичних інтересів. Це особливо відчутно щодо регіону Центральної Азії, що оголошується ключовим регіоном для політики безпеки Росії й щодо можливостей впливу на міжнародні відносини з іранської та афганської проблематики. Військово-політичне співробітництво, поряд з механізмами двосторонньої військово-політичної співпраці, виступає важливою формою реалізації інтересів РФ в сфері військово-політичної безпеки.

Метою даної статті є дослідження ролі регіональних структур Організації Договору колективної безпеки (ОДКБ) та Шанхайської організації співробітництва (ШОС) для реалізації інтересів військово-політичної безпеки РФ на сучасному етапі. Визначена мета вимагає вирішення наступних завдань:

- проаналізувати інструменти ОДКБ в сфері колективної оборони;

- провести порівняльний аналіз механізмів й цілей співробітництва ОДКБ й ШОС;

- визначити тенденції й фактори реалізації інтересів Росії в сфері військово-політичної безпеки через механізми ОДКБ і ШОС.

Дослідження проблематики ролі ОДКБ та ШОС потребувало аналіз установчих документів даних організацій, а також низки підходів російських, китайських та західних науковців та експертів з проблематики функціонування ШОС та ОДКБ. Так, автор хотів би зазначити таких дослідників як Ю. Морозов, Ф. Бейлс, В. Барановский, П. Дунай, Д. Тренін, А. Каукенов, З. Чотаєв, Н. Гегелашвілі, І. Комісіна, А. Куртов, Е. Лозанський. Хуашен Чжао, Гао Шуцинь тощо.

Основним інтересом військово-політичного співробітництва Росії в ЦА є намагання консолідації системи безпеки під власним керівництвом через ОДКБ та ШОС.

Російський дослідник Ю. Морозов вважає, що інтересам Росії на середньострокову перспективу відповідає розбудова дихотомічної системи регіональної безпеки [1]. Її основними опорами могли б стати, з одного боку, ОДКБ, в якій беруть участь всі країни ШОС за винятком Китаю і яка спрямована на спільну оборону країн-учасниць (перший радіус безпеки), а з іншого - ШОС, стратегічне партнерство в якій спрямовано на нейтралізацію загроз в більш широкому районі у взаємодії із Індією, Пакистаном, Афганістаном та Іраном (другий радіус безпеки) й базується на розвитку діалогу із США та НАТО з питань, що складають спільний інтерес (третій радіус безпеки).

Першою опорою у військово-політичній сфері забезпечення національних інтересів Росії в регіоні виступає ОДКБ. Визначеним етапом у становленні військово-політичного співробітництва було підписання Вірменією, Казахстаном, Киргизстаном, Росією, Таджикистаном та Узбекистаном у Ташкенті 15 травня 1992 р. Договору про колективну безпеку. Згодом приєдналися Азербайджан, Білорусь та Грузія. Ключовими статтями Договору є стаття 2, що передбачає зобов'язання безвідкладно приводити в дію механізм спільних консультацій на випадок виникнення загрози безпеці, територіальній цілісності й суверенітету одного або декількох учасників, або загрози міжнародному миру та безпеці, а також стаття 4, що передбачає «…якщо одна з держав-учасниць зазнає агресії з боку будь-якої держави або групи держав, то це розглядатиметься як агресія проти всіх держав-учасниць» і «всі решта держав-учасниць надають їй необхідну допомогу, включаючи військову». Про такі дії щодо права на колективну оборону у відповідності до статті 51 Статуту OOH держави-учасниці повідомляють РБ ООН. Відповідно до статті 6 ДКБ «рішення про використання збройних сил з метою відбиття агресії у відповідності до статті 4 Договору приймається Головами держав-учасниць», їхнє використання за межами держав-учасниць може здійснюватися виключно в інтересах міжнародної безпеки і у відповідності до Статуту OOH й законодавством держав-учасниць даного Договору» [2, с. 6-7]. ДКБ робить акцент на політичних, не військових, методах укріплення безпеки й стабільності, при збереженні потенціалу стримування, але такого, що носить не глобальний, а регіональний характер.

У 1999 р. Грузія й Азербайджан не приєдналася до подовженого варіанту Договору, а у 2000 р. Узбекистан вийшов зі складу. Очевидно, що в діяльності СНД в сфері військово-політичної інтеграції намітився розрив між завищеними очікуваннями від інтеграції в цій сфері та практикою відносин між країнами Співдружності, що демонстрували все більше відцентровий характер. В цьому зв'язку складає інтерес мотивація Міністром оборони Азербайджану А. Абієвим виходу цієї країни з ДКБ: «Визначені сподівання Азербайджану були пов'язані із Договором про колективну безпеку. Однак, на великий жаль, даний Договір, що декларував систему колективної безпеки, виявився нездатним зняти внутрішні протиріччя між його учасниками, не говорячи вже про зовнішні глобальні загрози, й призвів до розчарування в ньому низки держав…» [3, с. 41-42]. Тобто, Азербайджан, Грузія та Узбекистан не вважали механізм Договору достатньою гарантією безпеки, і головним аргументом був слабкий стан

Росії у якості опори Договору. Свою роль відіграв і фактор проникнення зовнішніх гравців на пострадянський простір.

Переважна більшість експертів переконані, що ДКБ був лише політичною декларацією, не було налагоджено військово-технічного, військово-економічного співробітництва в рамках Договору. Головною перепоною на шляху повномасштабної реалізації основних положень договору стали дефіцит політичної волі учасників, а також в ньому не були зафіксовані такі важливі аспекти, як розподіл ризику та відповідальності за оборону територій країн-учасниць, не прописані механізми взаємодії їхніх збройних сил, оперативне планування, способи створення багатонаціональних формувань тощо.

Малоефективними виявилися механізми військової взаємодії СНД, особливо миротворчі, в результаті чого на саміті Співдружності в Казані було вирішено зосередитися на створеній у квітні 2002 р. на саміті в Душанбе ОДКБ. В рамках СНД функціонує створений у 2000 р. Антитерористичний центр СНД, який теоретично має 1500 осіб, а з 2002 р. Центр проводить щорічні навчання.

Наразі практично всі країни регіону в сфері захисту своїх національних інтересів та забезпечення безпеки тісно пов'язані із Росією у військовій галузі двосторонніми та багатосторонніми договорами й угодами. Цей фактор став основною причиною розвитку та поглиблення співробітництва країн ЦА та Росії в рамках ОДКБ, на додачу до інтересів самої Росії переведення військово-політичного співробітництва в регіоні на новий рівень. Так, в статті 4 Статуту ОДКБ передбачено, що «у випадку здійснення акту агресії проти будь-якої з держав-учасниць всі решта держави-учасниці нададуть їй необхідну допомогу, включаючи військову, а також нададуть підтримку тими засобами, що є в них у розпорядженні, в порядку здійснення права на колективну оборону у відповідності до статті 51 Статуту ООН>>[4]. На теоретичному рівні в основу діяльності ОДКБ закладені такі принципи структури колективної безпеки як:

- неподільність безпеки: агресія проти однієї держави-учасника розглядається як агресія проти всіх держав-учасників;

- рівна відповідальність держав-учасниць за гарантування безпеки;

- колективність оборони на регіональному рівні;

- виключно оборонний та відкритий характер Договору й системи колективної безпеки, пріоритет політичних заходів, акцент на ролі Договору як фактору стримування загроз життєво важливим інтересам держав-учасниць);

- здійснення права на колективну оборону виключає втручання у внутрішні справи (колективні військові заходи можуть бути застосовані після законного прохання держави-учасника, що зазнала напад, і лише за рішенням вищого політичного органу - Ради колективної безпеки, з обов'язковим повідомленням РБ ООН);

- готовність до співробітництва з іншими міжнародними організаціями, яким притаманні подібні принципи та підходи до вирішення проблем в практичних сферах спільної зацікавленості.

В Організації є колективна Рада безпеки, постійно діючий Об'єднаний штаб й колективні сили швидкого розгортання (КСШР) чисельністю 4 тис. осіб. Казахстан і Киргизстан виділили для сил по два батальйони, а Таджикистан і Росія - по три.

Наявна нормативно-правова база ОДБК дає можливість формувати регіональну систему колективної безпеки в ЦА. Першою фазою цього процесу стало створення Колективних сил швидкого розгортання (КСШР), які призначені для використання зокрема в контртерористичних операціях. В результаті рішень саміту ОДКБ в Москві 13 червня 2009 р. чотири держави Організації (за винятком Білорусі та Узбекистану) вирішили сформувати на базі КСШР Колективні сили оперативного реагування (KCOP) у складі десантно-штурмових й повітрянодесантних підрозділів і частин. Закладена також основа для тимчасового перебування військових формувань держав-учасниць Організації на територіях один одного. Наприклад, на північному-заході від о.Іссик-Куль розташований анти - терористичний авіамобільний центр у складі російських винищувачів, штурмовиків та військово-транспортної авіації, що дозволяє в екстрених ситуаціях оперативно реагувати на можливе виникнення кризових явищ.

Разом з тим, автор хотів би звернути увагу на місце даних механізмів для військової політики Росії в регіонах ЦА та на Кавказі. Так, переважна більшість дослідників розглядають ОДКБ як форму утвердження системоутоврюючого статусу Росії на пострадянському просторі, тобто статусу держави, що домінує в політичних процесах в рамках СНД [5, с. 174-178]. Звертаємо увагу на формулювання Статуту ОДКБ «у випадку здійснення акту агресії проти будь-якої держави-учасниці». Очевидно, що в даному регіоні викликає питання джерело імовірного акту агресії. Учасники ОДКБ, створюючи КСОР, визначили у якості завдань відбиття зовнішньої агресії, проведення спецоперацій по боротьбі із міжнародним тероризмом, транснаціональною організованою злочинністю, наркотрафіком, ліквідацією наслідків надзвичайних лих. Для країн ЦА і Кавказу, як вже відмічалося, важливим є уникнення кардинальних змін влади зсередини, а механізми ОДКБ-КСОР допомоги у внутрішньополітичних конфліктах не передбачають. Російський президент заявив, що нарешті у ОДКБ з'явилися сили, що співмірні із натівськими за своїми бойовими якостями [6; 7]. Хоча із вищезазначеного навряд чи можна зробити прямий висновок про те, що саме НАТО розглядається російською стороною як загроза її національній безпеці, яку спільними зусиллями KCOP необхідно нейтралізовувати. Більше того, якщо розширення НАТО своєї активності на пострадянському просторі розглядається Росією у якості небезпеки, то її партнери по ОДКБ налагоджують співробітництво

із НАТО з широкого спектру питань, і цей їхній напрямок розглядається як такий, що відповідає національним інтересам. Відповідно, протистояти НАТО ОДКБ не збирається. Більш реалістично виглядає загострення відносин, аж до військових дій, між самим учасницями Організації, враховуючи перманентні конфлікти між членами щодо територіальних, водних, транспортних, енергетичних ресурсів. Tаким чином, єдиного розуміння спільного зовнішнього ворога у держав-членів Організації і KCOP ми також не спостерігаємо. He менше питань щодо відображення терористичних загроз силами Організації, адже не існує гарантій, що ті або інші терористичні загрози в одних країнах ОДКБ не будуть стимулюватися іншими країнами, що входять до складу цієї ж Організації.

Наскрізним положенням Статуту ОДКБ є пріоритетність військово-політичних відносин між державами-членами Договору у їхніх відносинах з третіми країнами. Держави-члени Організації мають зобов'язання щодо інформування партнерів по Договору про цілі й характер своїх військово-політичних контактів з третіми сторонами й міжнародними організаціями з питань міжнародної та регіональної безпеки, узгоджувати важливі військово-політичні кроки, в тому числі щодо розміщення іноземних військових контингентів на своїй території, розвитку систем ППО та інших оборонних структур[4]. У такій формі Російська Федерація отримує можливість формування підконтрольного оборонного простору, з одного боку, а з іншого - налагодження співробітництва із іншими організаціями в сфері безпеки за участі держав пострадянського простору набуває особливо важливого значення для військово-політичного співробітництва Росії.

Таким чином, ОДКБ виступає переважно політичним інструментом посилення Росією своїх статусних позицій. Щодо такого потенціалу Росії в науковій літературі також не спостерігається єдності. Так, Тренін Д. переконаний, що військові можливості Росії є обмеженими, щоб взяти відповідальність за безпеку всього регіону [8, с. 121], а от Гегелашвілі Н. переконана у виключному потенціалі Росії як гаранта безпеки в Центрально-азійському регіоні [9]. Можна припустити, що на зразок тези про високу ефективність участі конфліктуючих сторін у військово-політичних блоках з метою мінімізації конфронтації між сторонами (участь Греції та Туреччини у НАТО тощо), механізми спільних політичних консультацій складуть платформу для врегулювання. Такий підхід є відображенням прагнення інтегруватися не проти будь-якого ворога, а заради здійснення внеску у власну безпеку, у безпеку регіону. В будь-якому випадку Росія визначає ОДКБ у якості військово-політичного блоку, спрямованого на миротворчу діяльність та сприяння військово-технічному співробітництву держав-учасниць[10]. До сильних сторін російського співробітництва відносять відсутність мовного бар'єру, постачання техніки та озброєнь для країн-учасниць ОДКБ за російськими цінами, високий рівень російських інструкторів з підготовки й веденню бойових дій в гірських умовах.

Другою опорою забезпечення національної безпеки РФ у регіоні виступає ШОС. Специфіка центрально-азійського виміру ШОС полягає в тому, що чотири держави ЦА у відносинах із Росією та Китаєм одночасно виступають як суб'єкти політики у сфері економіки і безпеки, так і об'єктами російсько-китайських ініціатив. Подібний суб'єктно-об'єктний характер відносин обумовлений, з одного боку, незалежним статусом держав ЦА, що мають право на власну зовнішню політику, з іншого - відмінністю економічного й політичного потенціалу цих держав у порівнянні з Росією й Китаєм.

Тема безпеки країн ШОС набуває більшої актуальності. ШОС не має цілей створення військового союзу, але разом з тим, в Декларації про її створення підкреслюється, що Організація «надає пріоритетного значення регіональній безпеці й докладатиме необхідних зусиль для її забезпечення» [11]. Принципове значення має положення Декларації п'ятиріччя ШОС про те, що «визначення конкретних форм і механізмів регіональної безпеки - прерогатива й відповідальність розташованих в даному регіоні держав» [11]. Додамо, що членами Організації була підписана важлива Угода про проведення військових навчань, а також створена правова база для їх підготовки в подальшому на регулярній основі [12]. У 2005-2007 pp. були проведені спільні навчання в рамках ШОС «Мирна місія - 2005» та «Мирна місія - 2007», метою яких було відпрацювання відповіді на терористичні атаки. Природним ядром співробітництва ШОС з питань оборони й безпеки є російсько-китайські військові та військово-технічні зв'язки.

Відповідно до ст. 2 Статуту, ШОС є універсальною організацією забезпечення регіональної безпеки, в тому числі й військовими засобами. Її завданням є «розвиток багатопрофільного співробітництва з метою укріплення миру, безпеки та стабільності в регіоні», а також «заохочення ефективного регіонального співробітництва в політичній, торговельно-економічній, оборонній… й інших галузях» [13]. Це положення створює правову основу, а загострення військово-політичної ситуації - можливість для створення в рамках ШОС механізму співробітництва по всьому спектру проблем військової безпеки. Автор погоджується і з твердженням казахського дослідника А. Каукєнова, що методологічно ШОС будується на концепції коопераційної безпеки (cooperative security), а дана модель «характеризується урахуванням різноманітних вимірів міжнародної безпеки, інтересів недержавних акторів міжнародних відносин… не виключає використання військової сили, припускає поряд із співробітництвом на основі взаємодоповнюючих один одного інтересів суперництво за ресурси та вплив» [14].

Таким чином, традиційним для ШОС є вектор співробітництва в сфері безпеки, що включає протидію тероризму, екстремізму та сепаратизму. На сучасному етапі в рамках даного напрямку на перше місце вийшла боротьба з тероризмом, в цьому зв'язку відбувається процес розширення повноважень Регіональної антитерористичної структури (РАТС), розширюється правова база співробітництва оборонних відомств, включаючи й згадувані вище військово-контртерористичні вчення [15]. Другим актуальним напрямком співробітництва в рамках ШОС в сфері безпеки є боротьба із виробництвом, транзитом й поширенням наркотичних засобів, що виступають джерелом фінансування терористичної діяльності. Крім того, необхідність посилення співпраці держав-членів ШОС в сфері безпеки також обумовлюється інтенсифікацією торгівельно-економічного співробітництва. В меншій мірі піднімається питання протидії сепаратистським тенденціям, що пов'язано із визнанням Росією незалежності Південної Осетії та Абхазії.

В рамках предмету даного дослідження важливим є аналіз потенціалу реалізації інтересів Російської Федерації у військово-політичній сфері через механізми ШОС / ОДКБ. Відзначимо декілька важливих аспектів щодо значення ШОС для військової політики Росії: по-перше, з 2001 р. в рамках ШОС відбувається зближення Росії із Китаєм в економічній сфері та на стратегічному рівні (підтримка членами ШОС на саміті в Астані у 2005 р. позицій щодо американської військової присутності в ЦА, а положення цієї позиції були затвердженні напередодні на двосторонньому рівні підчас китайсько-російському саміту [16; 17]); по-друге, співпрацюючи з США під час антиталібської компанії у 2001-2002 роках, Росія використала ШОС для вирівнювання відносин із Китаєм та центрально-азійськими країнами; по-третє, за словами казахського аналітика З. Чотаєва, «структура дозволяє Москві контролювати й обмежувати діяльність Пекіну в ЦА…Організація важлива для залучення Китаю до регіональної безпеки та для контролю й спрямування зовнішніх політик центрально-азійських держав», при цьому, Росії навряд чи вдається посилювати свій вплив через механізми ШОС [18, с. 145].

Все ширше в російських наукових та експертних колах обговорюється питання про важливість створення розширеної системи безпеки навколо Росії з тим, щоб союзницькі відносини в ОДКБ з країнами СНД на Півдні, військове співробітництво з Китаєм в рамках ШОС створили можливості по мінімізації невиправданих витрат на утримання потужних угрупувань військ на всіх стратегічних напрямках. [19, с. 158] Результати аналізу робіт американських, російських та китайських дослідників, дають автору можливість стверджувати, що по-перше, співробітництво Росії та Китаю, рівно як і співпраця з іншими центрально-азійськими державами, виступає необхідною умовою досягнення цілей безпеки Росії в її південній стратегії; по-друге, постійне суперництво Росії та США може набути форм розумного співробітництва в даному регіоні, що безсумнівно сприятиме стабілізації обстановки в навколоросійському просторі.

Росія і Китай визначаються як конкуренти в регіоні на довготривалу перспективу, побоювання з приводу американської військової присутності в ЦА викликають занепокоєння як в Росії, так і в Китаї в короткотерміновій перспективі [20, с. 90 - 100]. Китай і Росія артикулюють дві спільні галузі стурбованості в ЦА: по-перше, обидві держави розглядають регіон як потенційне поле для реалізації ідеї створення багатополюсного світового порядку, що базується на «демократичному» баченні міжнародних справ, в якому численні держави наділені впливом і врівноважують американський вплив. У спільній заяві від 23 травня 2008 р. Росія і Китай стверджують, що «міжнародна безпека є всебічною й не може поділятися, безпека окремих держав не може бути гарантована за рахунок якихось інших держав, включаючи розширення військових і політичних союзників» [21]. Російські й китайські лідери регулярно закликають до співробітництва й координації в ШОС між двома країнами в контексті їх більш широкої мети по просуванню багатосторонньої дипломатії. По-друге, Росія і Китай розподіляють стурбованість щодо безпеки режимів і визначають пріоритетом стабільність перед демократичними змінами. Відповідно, вони підтримують невтручання у внутрішні справи держав ШОС й проголошують право суверенних держав обирати їх власну модель розвитку, вільного від зовнішнього тиску.

Тим не менш, Росія і Китай виступають конкурентами в контексті економічного впливу в Центральній Азії й мають відмінні пріоритети щодо розвитку ШОС. Так, зокрема Росія з підозрою ставиться до зацікавленості Китаю розвивати багатостороннє економічне співробітництво в ЦА й стурбована планами Китаю створити зону вільної торгівлі до 2023 p., віддаючи перевагу співробітництву в сфері безпеки в рамках ШОС. Економічне ж співробітництво Росії більш вигідніше вбачається розвивати в двосторонньому форматі або через СврАзЕС, яка є засобом відновлення російського економічного впливу на пострадянському просторі. Навіть російська зовнішньополітична концепція 2008 р. чітко визначає пріоритет розвитку установ СНД, таких як ОДКБ, яка визначається як «ключовий інструмент для підтримки стабільності й гарантування безпеки в СНД», й СврАзЕС, яку називають «основним елементом економічної інтеграції» [22]. На відміну від них, головною метою ШОС визначається координація багатосторонніх ініціатив СНД і азійських організацій.

На відміну від Росії, Китай вбачає економічне співробітництво й взаємодію в сфері безпеки в ШОС як взаємопов'язані процеси й ставить пріоритетом економічний вимір. Деякі китайські аналітики розглядають спроби Росії відродити вплив в ЦА як перешкоду поглибленню економічної співпраці [23, с. 85]. Російський дослідник О. Лукін переконаний, що Росія побоюється переваги Китаю в межах ШОС і вбачає за необхідне розширення складу Організації за рахунок середньоазійських держав (тієї ж Індії, скажімо, не Іран) [24, с. 184-186]. Саме в такому ракурсі численні російські дослідники визначають ШОС як «китайську організацію», в якій Росія відіграє роль меншого партнера [25, с. 78-93]. В той же час, саме в рамках ШОС для Росії відкривається перспектива військового співробітництва із Китаєм, виходячи із усвідомлення неможливості військового союзу Росії та Китаю.

Отже, для російської політики в сфері гарантування військово-політичної безпеки назріла необхідність налагодження ефективної співпраці між ОДКБ, ШОС та СНД в світлі необхідності чіткого розподілу функцій кожної з організацій в сфері безпеки. На необхідність уникнення паралелізму вказують експерти Інституту Далекого Сходу РАН, а також Морозов Ю» Сафранчук І. тощо. Можна очікувати вироблення на експертному рівні питання інтенсифікації взаємодії між антитерористичними структурами ШОС, ОДКБ та Антитерористичного центру СНД з метою розширення обміну оперативною й аналітичною інформацією й налагодження практики взаємних запрошень для участі в певних заходах. При цьому протидія західній експансії не повинна розглядатися в якості основної мети об'єднання зусиль ШОС та ОДКБ.

Росія виступає ініціатором налагодження контактів між ОДКБ та ШОС, що здійснюється з 2003 p., коли генеральний секретар ОДКБ М. Бордюжа та генеральний секретар ШОС Цхан Дегуанг обговорили можливості об'єднання зусиль інституцій в сфері безпеки ЦА, а у серпні 2004 р. спостерігачі ШОС були присутні на військових навчаннях «Рубєж-2004>>. Однак контакти між ОДКБ та ШОС залишаються обмеженими, що здається відповідає інтересам Росії. До такого висновку приходять й аналітики Російського інституту стратегічних досліджень:»… Росія розглядає ШОС на рівні з ОДКБ в сфері боротьби із тероризмом, у якості одного з механізмів гарантування безпечного розвитку всього регіону ЦА [27, с. 258-262]. Водночас, Росія вбачає ці дві інституції у якості двох різних шляхів забезпечення розвитку взаємин в сфері безпеки як країнами ЦА та Китаєм одночасно.

В той час, коли ОДКБ являє собою традиційну структуру колективної оборони, ШОС не демонструє проектів щодо поглиблення військового співробітництва ширше, ніж в рамках PATC й обмежені спільні антитерористичні навчання. Для Росії більш важливим є той факт, що ОДКБ є блоком, в якому вона відіграє центральну роль в сфері колективної оборони та прийняття колективних рішень. В ШОС же Росія має рахуватися з певним домінуванням Китаю, або поділяти ведучі позиції з цією країною. І нарешті, фактор, на який звертає увагу М. Троїцький, Росія стримано ставиться до можливості входження Білорусі, східноєвропейської держа - ви-члена ОДКБ, в склад ШОС. Оскільки в такій розстановці сил Росія не має жодний гарантій від формування вісі Білорусь - Китай в межах ШОС, яка б протиставлялася російській політиці й ставила під сумнів союзницькі відносини Росії та Білорусі [5, с. 174-178].

Наразі проблема збереження стабільності й безпеки в регіоні ЦА, а отже і Росії, безпосередньо пов'язана із розвитком ситуації в Афганістані й в Пакистані. В цьому контексті ШОС і ОДКБ посилюють пошук шляхів співробітництва. В серпні 2007 р. на саміті ШОС в Бішкеку президент Киргизстану К. Бакієв висловився за укріплення позицій ШОС й за розширення співробітництва Організації з іншими регіональними інститутами, такими як ОДКБ. При цьому він додав про необхідність налагодження контактів і з такими європейськими структурами як CC та ОБСЄ, які проявляють інтерес до діяльності ШОС [28, с. 46-54].

В жовтні 2007 р. в Душанбе було підписано Меморандум про взаєморозуміння між Секретаріатом ОДКБ й Секретаріатом ПІОС. Аналіз змісту документу дозволяє передбачати, що країни-учасниці двох організацій мають намір поступово рухатись до співпраці з широкого кола питань в сфері оборони та безпеки. Це підтверджує і той факт, що з 2008 р. ШОС почала практичну роботу по об'єднанню свого потенціалу з ОДКБ з метою забезпечення політичної й військової стабільності в регіонах, а також підвищення їх спільної відповідальності в цій сфері [19, с. 158]. Як вбачається, такими напрямками можуть бути: формування миротворчого потенціалу; розвиток співпраці в сфері протидії незаконній міграції, нелегальній торгівлі зброєю; колективне реагування на надзвичайні ситуації; підвищення інформаційної безпеки.

Ще одним напрямком для докладання колективних зусиль ОДКБ й ШОС може виступати налагодження взаємодії в сфері безпеки з ЄС та НАТО. Головним напрямком діяльності ШОС та ОДКБ в Меморандумі визначено «реалізацію спільних заходів щодо протидії спільним загрозам та викликам» [29]. Такі ж цілі наразі визначають для себе і ЄС і НАТО, а також ООН. Важливо зазначити, що форми й методи досягнення цілей у різних міжнародних структур різняться, і вони часто трактують їх з різних позицій. Aлe усвідомлення необхідності співпраці з обох боків поступово проявляється все чіткіше. Більше того, наразі саме тенденція до пошуку механізмів взаємодії з НАТО та CC щодо афганської проблематики в більшій мірі підштовхують ОДКБ та ШОС до налагодження співпраці.

Наразі Росія готова співпрацювати із США у забезпеченні безпеки в Афганістані у боротьбі з афганським наркотрафіком. Президент Росії Д.Мєдвєдєв за результатами візиту в Ташкент в січні 2009 р. Заявив, що «співробітництво Росії із США має бути рівноцінним й повномасштабним, Москва хотіла б відігравати в ньому більш масштабну роль>>[30]. Висловивши готовність брати участь в транзиті невійськових вантажів для міжнародних миротворців в Афганістан, Росія у такий спосіб продемонструвала, що вона не підриває воєнних зусиль США і НАТО в Афганістані. На думку автора, для Росії це є кроком в напрямку посилення своїх позицій в регіоні й в світі, а в стабілізації в Афганістані зацікавлені як США, так і Росія.

Размещено на Allbest.ru