Размещено на http://www.allbest.ru/

Енергетична безпека Європейського Союзу в контексті сучасних загроз та викликів

Харченко В.І.

Проблема енергетичної безпеки на сьогоднішній день стає одним із найважливіших викликів людству, та несе в собі загрози не тільки енергетичного характеру. Фактор власності окремої держави на енергетичні ресурси розставляє пріоритети інтересів інших держав, кардинально змінюючи при цьому вектори залежності між ними на світовій арені.

Питання боротьби за ресурси завжди мало першочергове значення для світових держав. Небезпечною проблема виявилась і для країн Європейського Союзу, які через брак власних паливних ресурсів вимушені шукати необхідні для масштабного господарства об'єми енергоресурсів на територіях інших країн. На сьогоднішній день особливо гостро постає питання із постачанням газу в Європу, оскільки саме цей вид палива є одним з найдешевших, оптимальних і зручних видів для розвинених економік індустріальних країн.

Тема, безперечно, є актуальною на сьогоднішній день, бо торкається не тільки раніше практично не досліджуваних питань, але є нагальною для усіх прошарків суспільства будь-якої країни, для нас вона представляє неабиякий інтерес, а беручи до уваги те, що досліджувана проблема перебуває у стадії свого розвитку, вона загалом носить не історичний, а перспективно-аналітичний характер.

Свідченням актуальності теми є чисельна кількість публікацій у ЗМІ з проблем, які вона включає. Проте, стан дослідження проблеми характеризується наявністю суто загальнотеоретичних праць з питань енергетичної безпеки, глобалізації, регіоналізації. В зазначеній постановці питання, нажаль, відсутні комплексні дослідження.

На Заході проблематика регіональної європейської енергетичної безпеки отримала особливу актуальність після енергетичної кризи 1973-1979 років. Найповнішу та найбільш близьку до даного дослідження оцінку в економічних, політичних та правових аспектах проблема отримала також в європейській науці за 2000-2009 роки.

європейська енергетична безпека загроза

Фундаментальні праці, присвячені дотичним (фоновим) явищам, що передували, обумовлювали, впливали на розвиток заявлених у темі дослідження проблем, а саме створенню та діяльності Європейського Союзу, історії становлення спільної економічної і, зокрема, енергетичної політики Європи, політичної дискусії, що визначала історичну перспективу розвитку тощо. До цієї групи належать праці В. Барановського, В. Копійки та Т. Шинкаренко, монографія під редакцією Ю. Борко та О. Буториної. Численними є публікації і в періодичних виданнях. Серед їх авторів Я. Бурляй, А. Глоанеш, М. Кулінич та інші.

Проблеми енергетичної безпеки ЄС аналізуються в працях Дж. Андерсена, П. Ламберта, П. Лайонса, Н. Воропая, та інших, а також у великій кількості публікацій в періодичних виданнях таких авторів, як: І. Пашковська, М. Симонія, Дж. Шерр та інші.

Особливістю джерельної бази є те, що велика частина документів, маючи важливе значення для вивчення та розробки теми, досі ще не була залучена у науковий обіг, оскільки містить у собі державну або комерційну таємницю. Тому нерідко в якості джерела інформації постають оцінки експертів, які за певними суб'єктивними чинниками можуть відстежити наявні тенденції і гіпотетично змоделювати ситуацію.

Використані джерела класифікуються згідно загальноприйнятого принципу поділу на групи за походженням: документи офіційного та неофіційного походження. Серед документів офіційного походження можна виділити такі підгрупи: документи, що носять міжнародний характер декларації, угоди, договори міждержавного рівня, двосторонні чи багатосторонні: "Повідомлення Єврокомісії Енергетична політика для Європи", "Повідомлення Єврокомісії Зелена книга. Назустріч безпечній, постійній та конкурентоспроможній європейській енергетичній співпраці", "Європейська енергетична хартія, Договір до Енергетичної Хартії, та Протокол до Енергетичної Хартії з питань енергетичної ефективності та відповідним екологічним аспектам" тощо. Другою групою документів є виступи офіційних осіб-суб'єктів політичного процесу на прес-конференціях, брифінгах [8], та інші. Також відносно новим типом джерел інформації для нашого дослідження є інформація з офіційних сайтів міжнародних структур і органів державної влади країн-членів ЄС, та Російської Федерації, на яких, окрім нормативно-правової бази, статей, інтерв'ю, новин, оцінок інтеграційних процесів розміщується вся оперативна інформація, яка дозволяє простежити динаміку політичних, економічних та суспільних змін фактично в режимі on line [9]. Серед матеріалів періодичного видання слід виділити групи документів, в яких подається оперативна інформація (новини) та аналітичні коментарі й оцінки експертів з окремих процесів чи тенденцій розвитку [6], а також матеріали моніторингу європейських, українських і російських ЗМІ за проблематикою за період з 2000 по 2009 рр. В процесі дослідження було широко використано регулярні статистичні матеріали та аналітичні публікації Комісії Європейських Спільнот, Генерального Директорату з енергетики та транспорту Комісії ЄС, Секретаріату Енергетичної Хартії, Енергетичної Ради ЄС, Міністерства промисловості та енергетики Російської Федерації, Російського Інституту енергетичної політики та Інституту енергетичної стратегії РАН, а також Групи високого рівня Росія ЄС.

З огляду на це, метою даного дослідження є з'ясувати які загрози і виклики стоять перед сучасною енергетичною безпекою Євросоюзу.

Історія формування системи європейської енергетичної безпеки розпочинається у роки повоєнної відбудови, коли європейські країни ослаблені і втрачають своє значення і вплив у світі. На заміну європоцентричності в світовій політиці остаточно приходять дві наддержави, які борються за перерозподіл сфер впливу у світі, тим самим відсуваючи Європу на другий план та роблячи її вразливою перед натиском сильних конкурентів. В той же час, усвідомлення необхідності повернення власних позицій, та навіть природного самозбереження штовхає до першого кроку у створенні реальної інтеграційної структури коли в 1951 році шість європейських країн підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з організацією не тільки спільного ринку чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), направленого також на відбудову європейської економіки та промисловості. ЄОВС контролювало 60% виплавки сталі і 50% видобутку вугілля у Західній Європі [1,54].

Далі із винаходом атомної енергетики серед європейських країн поширюється переконання у необхідності спільної розробки і використання ядерних технологій, що вилилось в заснування в 1957 році Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом), метою якого було створення ще одного спільного галузевого ринку. Підписавши Римські угоди, країни надалі впевнюються в успішності політики свободи руху товарів, послуг та капіталу, а також у продуктивному розподілі власності на технології і енергетичні ресурси між партнерами. Згадані інтеграційні структури демонструють успішність обраної стратегії на утворення регіональних об'єднань, оскільки економіка цих країн не лише досягає повоєнного рівня, але й демонструє стрімке зростання промисловості. В середині 1960-х років частка нафти в структурі виробництва переважає над вугіллям, а після енергетичної кризи і "нафтових шоків" 1970-х років західноєвропейська економіка переорієнтовується на природний газ з Північного моря і Радянського Союзу. Вперше будуються нафто- і газопроводи, що з'єднують СРСР із тодішніми країнами-членами ЄЕС. Таким чином, вирішуючи питання енергопостачання, запровадивши єдину енергетичну політику, Європа заклала підвалини для виникнення загроз енергетичній безпеці у вигляді залежності від монополіста.

До кінця ХХ сторіччя дана схема енергопостачання виправдовувала себе повністю. Навіть під час перебудови питання енергобезпеки вважалося вирішеним, однак починаючи з ІІ половини ХХ століття, РФ поступово перетворює енергетичні ресурси на політичні важелі, засоби відновлення сильних позицій у світовій, регіональній політиці через поновлення традиційних сфер впливу та вихід на нові ринки збуту газу. Це супроводжується одночасним критичним зростанням потреб європейської економіки у нарощуванні обсягів енергоресурсів, вичерпанням можливостей видобування газу в Північному морі, тощо [2,74]. Сама структура схем газопостачання, неможливість мобільної переорієнтації ринку через наявні стаціонарні газотранспортні шляхи, дешевизна палива протягом тривалого часу призвели до критичної залежності від монополіста. Це спрямувало пряму проекцію на політичні відносини в регіоні, і навіть в глобальній політиці.

Критичне співвідношення потреб в паливі, можливостей їх постачання і брак власних ресурсів зробило блакитне паливо наріжною проблемою енергетичної безпеки ЄС. Енергетична залежність від РФ робить очевидними логіку ряду політичних рішень як окремих країн, так і всього Євросоюзу. З одного боку, це курс на узгоджену позицію по "незручних" питаннях з Росією, а з другого пошук шляхів диверсифікації шляхів постачання, будівництва нових газогонів і розробка програм енергозбереження.

Для забезпечення своєї енергобезпеки Євросоюз у період 2000-2007 років посилив зусилля у формуванні своєї єдиної зовнішньої енергетичної політики. Дана залежність розцінюється керівництвом Євросоюзу як важлива проблема національної безпеки та безпеки усього союзного об'єднання.

Слід зазначити, що енергобезпека ЄС також є залежною від транзитних держав газу, головною серед яких виступає Україна, для якої питання є також актуальним у галузі відносин і з ЄС, і з Російською Федерацією. Важливою проблемою безпеки є нестабільність поставок газу, зриви у енергопостачанні через неврегульовані конфлікти РФ з країнами-транзитерами.

Важливо, що єдиного загальновизнаного поняття енергетичної безпеки на сьогоднішній день не існує. З одного боку, згідно права Євросоюзу, держави-члени ЄС, не включили положення про енергетику в установчі договори і, відповідно, не передали повноваження на прийняття рішень в галузі енергетики на наднаціональний рівень, зберігають національний суверенітет в галузі енергетики і, зокрема на проведення як своєї внутрішньої, так і зовнішньої енергетичної політики. З іншого боку, існує можливість вирішення кризових спірних питань енергетичної безпеки, де зовнішня політика держав Євросоюзу виступає як загальна, значною мірою de facto [4,29].

На думку експертів ЄС, в яких очікується зниження виробництва газу, при зростанні постачання, до 2030 року будуть імпортувати приблизно 2/3 необхідного їм газу (зараз вони імпортують 1/3) [2,55]. Експерти припускають, що збільшення попиту на газ в ЄС може випередити спроможність цей попит задовольняти. Така ситуація стимулює ЄС до збільшення поставок зрідженого природного газу та пошуку нових джерел постачання, наприклад, з Прикаспійських країн, Ірану.

Основна структура газопостачання в Європу складається з таких основних напрямків: надходження газу з Росії, який покриває внутрішні потреби усіх союзних країн практично на 44% з прогресуючим потенціалом (станом на 2008 рік), (на 2006 рік 40%, з них 44% німецького, 60% польського, 63% австрійського, 100% фінського, але 10% англійського газового імпорту, також російський газ є важливим для таких країн, як Франція, Італія, Греція, Болгарія, Молдова, Румунія, Словаччина, Чехія, та ін.); частка Алжиру складає приблизно 20% всього імпорту (Іспанія, Португалія, частково Італія); 13% поставок надходять з Норвегії, незначну частку європейського імпорту забезпечують всередині самого Євросоюзу за рахунок таких держав як Великобританія та Нідерланди, постачальниками газу з африканського континенту крім Алжиру є Нігерія та Лівія, невелику частку газового імпорту також складають країни Близького Сходу [6,3].

Структура відносин між Європейським Союзом та Російською Федерацією в газовій сфері складається з постачання у країни Європи великими об'ємами російського газу трубопровідним транспортом за такими основними маршрутами, як: газопровід "Дружба", який пролягає через території України та Чехії; газопровід "Ямал-Європа", що складається з двох гілок, які йдуть територіями Білорусі, Естонії, Литви, Латвії та Польщі; газопровід "Блакитний потік", перша гілка якого йде через акваторію Чорного моря до Туреччини, звідки планується побудувати другу гілку та її відгалуження до таких країн як: Болгарія, Румунія, Молдова, Угорщина, Австрія, Греція та Італія; газопровід "Північний потік" йде дном Балтійського моря до Німеччини, передбачено будівництво відгалужень до Данії, Бельгії, Голландії, Франції, та ін. [5,18].

Основними проблемами співробітництва ЄС і РФ є такі, як проблема монопольного становища компанії "Газпром", що з одного боку, пов'язано зі стратегією нарощування присутності її капіталу за кордоном, де вона скуповує важливі енергетичні об'єкти через неспроможність заплатити країнами-покупцями за імпортований газ. З другого не впускає на російський ринок конкуруючі компанії, що закріплює її монопольне становище. Силова позиція "Газпрому" посилюється заявами про можливість переорієнтації постачання газу в Азію чи навіть створенням так званого "газового ОПЕК".

Замикання енергопостачання у ЄС на одній країні-постачальниці, що звужує можливості країн регіону домовитися з іншими постачальниками і домовитись про диверсифікацію з метою зменшення залежності від єдиного кризового монополіста породжує нові проблеми у співробітництві ЄС і Росії, транзитних держав. Цінова політика може послідовно змінитися у той час, коли Росія побудує заплановані газопроводи і таким чином закриє ринок газу в Європі від постачальників з інших країн у т. зв. "кільце", що дозволить Росії особисто визначати ціни на газ та регулювати їх у регіоні.

Іншим проблемним питанням є відмова російського уряду від підписання Європейської Енергетичної Хартії та Транзитного протоколу, що передбачають встановлення правового режиму у сфері енергопостачання та доступ "третіх" сторін до російських транспортних активів, а також декілька рівнів захисту своїх інтересів країнами-транзитерами російського газу. Ця хартія фактично руйнує російську монополію і, таким чином не відповідає її інтересам, а тому не може бути реалізованою [7].

Також характерною ознакою відносин між Росією та країнами ЄС є те, що вони часто носять особистісний характер (наприклад, доволі теплі відносини між Росією та Німеччиною й умовно прохолодні відносини між країнами Прибалтики і Польщею), що підтверджує політичний характер здавалось би суто економічних відносин.

Існують такі можливі перспективи вирішення проблем енергетичної безпеки Євросоюзу: будівництво нових газотранспортних шляхів між країнами (Північно-Європейський газопровід, друга нитка "Блакитного потоку", та проект "Прикаспійський газопровід"); реанімація проектів "Nabucco" та двох варіантів маршруту Транскаспійського газопроводу; пошук та розвиток нових альтернативних джерел енергії країнами Євросоюзу; створення організації споживачів "блакитного палива"; встановлення чіткої нормативно-правової бази, що регулюватиме міждержавні відносини всіх аспектів енергетичної галузі, тощо [3,120].

Таким чином саме енергетичне співробітництво стає одним з основних факторів створення Європейського Союзу і його розвитку, тому дилемою сьогодення у внутрішній і зовнішній політиці ЄС виступає енергетична безпека з її новими загрозами і викликами. Основні загрози європейської енергетичної безпеки торкаються таких її сторін: браку власних енергоресурсів, необхідності їх імпорту з інших країн за умовами прозорих довгострокових домовленостей, встановлення справедливої цінової політики, проблеми диверсифікації поставок енергоресурсів (розгалуження шляхів постачання з багатьох точок продажу, а не з одного центру), руйнування критичної монополії одного постачальника на регіональному ринку енергоносіїв, упровадження монопольної енергетичної компанії на внутрішній європейський ринок, невирішених питань міжнародного публічного права між країнами-учасницями газогону, транзиту енергоресурсів звичними шляхами через посередні країни (тут також важливими є питання реконструкції газотранспортних систем), необхідності вироблення європейськими країнами спільної зовнішньополітичної позиції і проведення спільної енергетичної політики, а також створення і запровадження технологій альтернативних видів енергії.

Таким чином, енергобезпека ЄС є нестійкою до загроз такого характеру, неспроможною наразі їх нейтралізувати, свідченням чому є з одного боку втягнення в кризи, що вже носять системний характер протягом 2004-2009 років, а також можливість впливу, маніпулювання в значній кількості питань позицією європейських країн в регіональній та глобальній політиці посередництвом проблем енергетичної безпеки.

Література