Регіональна компонента підвищення міжнародної конкурентоспроможності країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

УДК 339.137.2:353

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

РЕҐІОНАЛЬНА КОМПОНЕНТА ПІДВИЩЕННЯ МІЖНАРОДНОЇ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ КРАЇН

БРИКОВА ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА

Спеціальність 08.00.02 - Світове господарство і міжнародні економічні відносини

Київ-2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі міжнародної економіки ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» Міністерства освіти і науки України, м. Київ.

Науковий керівник доктор економічних наук, професор

ПОРУЧНИК Анатолій Михайлович,

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», завідувач кафедри міжнародної економіки

Офіційні опоненти доктор економічних наук, професор

ПАНЧЕНКО Євген Григорович,

ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», професор кафедри міжнародного менеджменту

кандидат економічних наук, доцент

БАЗИЛЮК Ярослава Борисівна,

завідувач відділу міжнародного економічного співробітництва Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО України

Захист відбудеться «_16_» жовтня 2008 року о _12-00_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.006.02 у ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» за адресою: 03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54?1, ауд. 203.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» за адресою: 03113, м. Київ, вул. Дегтярівська, 49-г, ауд. 601.

Автореферат розіслано «_15_» вересня 2008 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор економічних наук,

професор Л.Л.Антонюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Домінуючою тенденцією розвитку світового господарства наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття є динамізація та збільшення масштабів глобалізації, що проявляється, з одного боку, у поглибленні взаємодії та взаємо-залежності національних економік, уніфікації та стандартизації міжнародної бізнес-діяльності, а з другого - у трансформації просторово-суб'єктної структури міжнародних економічних відносин, розширенні та ускладненні взаємозв'язків і загостренні суперечностей між ключовими гравцями даних процесів. Це вимагає від суб'єктів глобальної конкуренції розроблення та реалізації інноваційних стратегій як імперативу їхньої конкурентоспроможності у геоекономічному просторі. Реґіональні чинники у системі факторів міжнародної конкурентоспроможності країн світу відіграють дедалі більшу роль, що проявляється у формуванні національних реґіонів з високим конкурентним статусом, світових міст, високотехнологічних кластерів, які власне і визначають диспозицію держав у ієрархії глобальних конкурентних відносин.

Трансформація процесу формування конкурентних переваг країн світу, а саме його зміщення з національного на субнаціональний рівень, ставить перед науковцями та політиками завдання теоретичного осмислення закономірностей впливу окремих національних реґіонів на підвищення міжнародної конкурентоспроможності держав, а також створення ефективного механізму гармонізації реґіональних та загальнонаціональних інтересів у зовнішньоекономічній сфері, що обумовлює надзвичайну актуальність досліджуваної теми.

Серед наукових праць, в яких досліджуються теоретичні основи міжнародної конкурентоспроможності національних реґіонів, форми міжреґіональної конкуренції, фактори та методики оцінки міжнародного конкурентного статусу субнаціональних утворень, моделі інноваційного територіального розвитку, а також проблеми формування ефективних реґіональних конкурентних стратегій, необхідно виділити роботи таких українських та зарубіжних вчених як: А. Андерсона, Л. Антонюк, Б. Ашейма, Я. Базилюк, І. Бегга, О. Білоруса, З. Варналія, Б. Гардінера, В. Геєця, О. Гранберга, Б. Губського, М. Долішнього, Н. Калюжнової, Р.Камані, М. Кастельса, М. Кітінга, П. Кругмана, Д. Лук'яненка, Ю. Макогона, Р. Мартіна, Дж. Нейсбіта, О. Нижник, К.Омае, Є.Панченка, М.Портера, А. Поручника, С. Романюка, А. Румянцева, С. Соколенка, А.Філіпенка, Р. Флориди, К. Фрімена, Т. Циганкової, В. Чужикова, О. Швиданенка, І. Школи, О. Шнипка.

Разом із тим, у науковій літературі на сьогодні недостатньо повно розкрито теоретико-методологічні засади функціонування національних реґіонів як самостійних суб'єктів глобальної конкуренції; подальшого ґрунтовного аналізу потребує практика застосування провідними країнами світу найбільш результативних моделей інноваційного територіального розвитку; удосконалення вимагають сучасні методики оцінки та бенчмаркінгу міжнародного конкурентного статусу, кластерного, інноваційного та креативного потенціалів реґіонів, а також їхнього зв'язку з процесами формування міжнародних конкурентних переваг національних економік. Окрім того, актуальною залишається проблема теоретичного обґрунтування реґіональної компоненти стратегії нарощення міжнародної конкурентоспроможності України.

Таким чином, комплексне дослідження механізму та факторів формування конкурентоспроможних субнаціональних утворень та з'ясування їхньої ролі у підвищенні міжнародного конкурентного статусу країн світу є важливим як у теоретичному, так і практичному плані, що обумовило вибір теми дисертації, її мету та завдання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках міжкафедральних науково-дослідних тем “Управління міжнародною конкурентоспроможністю в умовах глобалізації економічного розвитку” (номер державної реєстрації 0101U002948) та “Ресурси і моделі глобального економічного розвитку” (номер державної реєстрації 0106U004357) факультету міжнародної економіки і менеджменту ДВНЗ “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”. В рамках тем автором особисто підготовлено розділ “Механізм формування інноваційних конкурентних переваг суб'єктів на міжнародних ринках” і розроблено рекомендації щодо підвищення міжнародної конкурентоспроможності реґіонів України в умовах глобального бізнес-середовища.

міжнародний конкурентоспроможність регіон

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет дисертаційної роботи, визначено методологічну основу і методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У розділі 1 “Теоретико-методологічні засади міжнародної конкурентоспроможності національних реґіонів” досліджено теоретичні основи міжнародної конкурентоспроможності національних реґіонів, проаналізовано та класифіковано концепції, які висвітлюють сутність та фактори формування міжнародних конкурентних переваг реґіонів, міст, локалітетів, з'ясовано умови та чинники підвищення ролі окремих субнаціональних територіальних утворень у процесі зміцнення конкурентного статусу країн світу та розкрито глобальні детермінанти міжнародної конкурентоспроможності національних реґіонів.

З огляду на предмет дисертаційної роботи, автор систематизував існуючі погляди вітчизняних і зарубіжних учених на визначення категорії “реґіон” та виокремив два домінуючих підходи щодо тлумачення її сутності, а саме: класичний та альтернативний. На основі синтезу цих двох підходів автор сформулював власне визначення категорії “економічний реґіон” як відкритої полікомпонентної системи, котра функціонує на певній географічній території та характеризується наявністю сформованих соціально-економічного, політичного, культурного, інфраструктурного та природного середовищ.

Дисертантом доведено, що визначальним критерієм ефективності економічної діяльності реґіонів як самостійних учасників глобальних конкурентних відносин є рівень їхньої міжнародної конкурентоспроможності. Автор, дослідивши новітні підходи до визначення категорії “міжнародна конкурентоспроможність реґіону”, виявив різні точки зору щодо цієї дефініції та характерні риси, за якими вони відрізняються. Зокрема, як агрегований показник конкурентоспроможності локальних компаній її трактують П. Кругман, М. Портер, П. Тайлер, Б. Гардінер, Р. Мартін; як похідну функцію від макроекономічної, тобто національної конкурентоспроможності - І. Бегг, Р. Камані; як інтегральну категорію - Р. Селліні та А. Сочі. Певна суб'єктивність та обмеженість даних підходів щодо з'ясування ролі реґіонів у формуванні конкурентних переваг національних економік спонукала дисертанта обґрунтувати власне визначення міжнародної конкурентоспроможності реґіону, яка кваліфікується ним як здатність реґіону в умовах глобальної конкуренції на основі ефективного використання наявних традиційних та інноваційних ресурсів розвитку стимулювати зростання продуктивності виробництва локальних компаній і підвищення соціальних стандартів життя населення та сприяти зміцненню конкурентного статусу держави у геоекономічному просторі.

Проведений аналіз теоретичних підходів щодо визначення диспозиції національних реґіонів у ієрархії глобальних конкурентних відносин дав змогу виокремити, за критерієм домінуючих конкурентних переваг, три напрями генезису та еволюції концепцій міжнародної конкурентоспроможності реґіону, а саме: реґіон як виробничий майданчик (факторні переваги), реґіон як джерело збільшення прибутків (міжнародні конкурентні переваги), реґіон як епіцентр акумуляції знань (інноваційні конкурентні переваги). Доведено, що в умовах глобального економічного розвитку концепції міжнародної конкурентоспроможності реґіону зазнають суттєвої модернізації внаслідок посилення впливу глобальних детермінант, що надає реґіонам якісно нових характеристик, а саме: “реґіон як квазікорпорація”, “реґіон як ринок”, “реґіон як квазідержава”, “реґіон як соціум”. На цій основі сформовано парадигмальні засади глобальної реґіоналістики, центральним постулатом якої є визнання реґіонів самостійними суб'єктами міжнародних економічних відносин, які провадять власну конкурентну політику.

Обґрунтовано, що зміна диспозиції субнаціональних територіальних утворень в ієрархічній системі глобальних конкурентних відносин є результатом діалектичної взаємодії основних глобалізаційних, інтеграційних і реґіоналізаційних процесів, серед яких вирішальний вплив на динаміку реґіонального розвитку здійснюють такі як: збільшення масштабів глобалізації, нова реґіоналізація, формування економіки знань та поглиблення локалізації інноваційної діяльності. Збільшення масштабів глобалізації, з одного боку, прискорює інтеграцію окремих реґіонів у глобальне економічне середовище, а з другого - значно загострює міжреґіональну конкуренцію, розширюючи спектр економічних суб'єктів, позбавляє реґіони традиційних порівняльних переваг, підвищуючи інтернаціональну мобільність локальних ресурсів, та поглиблює функціональну спеціалізацію реґіонів через виокремлення в системі міжнародного поділу праці реґіонів-управлінських центрів та реґіонів-виробничих баз. Функціонування реґіонів в умовах глобальних викликів актуалізувало для них необхідність розроблення ефективних конкурентних стратегій та зумовило виникнення феномену “нового реґіоналізму”, який полягає у виокремленні динамічних висококонкурентоспроможних реґіонів, що характери-зуються значним ступенем економічної незалежності та, як правило, не пов'язані з існуючими адміністративними кордонами країни. Автором досліджено основні форми утворення нових економічних реґіонів (господарські анклави, віртуальні й транскордонні реґіони) та встановлено пряму залежність міжнародної конкурентоспроможності країн від ступеня їх залучення до процесів нової реґіоналізації.

Доведено, що економіка знань зумовлює модифікацію природи конкурентної боротьби, а саме - перехід від статичної цінової конкуренції до динамічної на основі володіння інноваційними ресурсами, які забезпечують стратегічні конкурентні переваги суб'єктів міжнародного бізнесу. Саме тому надзвичайно великого значення набуває здатність економічних гравців до безперервного навчання та діалогової взаємодії, в процесі якої здійснюється передача некодифікованих знань. Обґрунтовано, що ефективність інноваційної взаємодії суб'єктів значно підвищується за умов їхньої соціально-культурної спорідненості та компактного розташування, що зумовлює поглиблення процесу локалізації інноваційної діяльності. Виходячи з цього доведено, що основою формування національних інноваційних систем країн світу виступає саме мережа потужних реґіональних інноваційних систем.

Дисертантом розкрито сутність, чинники та механізми формування принципово нової форми агломерації інноваційної діяльності, а саме - метрополістичної інноваційної системи (МІС), яка формується в результаті синергічної взаємодії реґіональної та національної інноваційних систем у межах провідних урбаністичних центрів країни та спеціалізується на продукуванні креативних товарів і послуг. Функціонування потужних МІС на території столичних мегаполісів є характерним для більшості країн - ключових інноваторів: частка Іль-де-Франс у загальній кількості зареєстрованих у Франції патентів становить 40,1%, Уусіми в Фінляндії - 49,8%, Стокгольму в Швеції - 34,4%, Токіо в Японії - 47,2%. На цій основі обґрунтовано, що саме науково-технологічне лідерство реґіональних та метрополістичних інноваційних систем надає їм не лише статусу полюсів інноваційного зростання на території своїх країн, а й вузлових точок глобальної інноваційної мережі.

З метою визначення ключових факторів формування високого конкурентного статусу національних реґіонів у роботі проаналізовано новітні методики бенчмаркінгу реґіональної конкурентоспроможності та встановлено, що позиції субнаціональних територіальних утворень в глобальному середовищі визначаються ступенем реалізації їх інноваційних конкурентних переваг. На цій основі автор доходить висновку, що формування високого міжнародного конкурентного статусу реґіонів обумовлено дією таких глобальних детермінант як: креативний потенціал, ефективність реґіональних інноваційних систем, ступінь кластеризації економіки, наявність потужних урбаністичних центрів, інтегрованість у глобальну інноваційно-виробничу мережу, інвестиційна привабливість та обсяги залучених венчурних інвестицій, рівень розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури.

У розділі 2 “Реґіональні та локальні моделі нарощення міжнародної конкурентоспроможності країн” автор з'ясовує сутність та розкриває механізм реалізації ключових реґіональних і локальних моделей підвищення міжнародної конкурентоспроможності національних економік, а саме: кластерні, реґіональні інноваційні системи та креативні реґіони.

На основі узагальнення практичного досвіду США та країн ЄС-27 автор обґрунтовує, що найбільш результативною інноваційною моделлю територіального розвитку є кластерна модель, яка дозволяє підвищити реґіональну інноваційну спроможність, продуктивність праці, рівень заробітної плати і якості життя населення та покращити умови національного бізнес-середовища. Проведений аналіз кластерної політики країн-членів ОЕСР дав автору можливість стверджувати, що централізоване стимулювання розвитку кластерів та державна підтримка кластер-них ініціатив є найдієвішими інструментами активізації економічного розвитку депресивних реґіонів, прискорення інноваційного зростання як у високотехнологічних, так і традиційних сферах діяльності, а також дозволяють сформувати мережу реґіонів-інноваційних лідерів, які власне і визначають міжнародну конкурентоспроможність країни.

Автором доведено, що процес поглиблення локалізації інноваційної діяльності перетворює реґіональні інноваційні системи (РІС) на ключові ланки національних інноваційних систем. З огляду на це, дисертантом розроблено інтегративну модель реґіональної інноваційної системи на основі виокремлення її конституюючих елементів, розкриття функціональних компетенцій її ключових суб'єктів та обґрунтування домінантного впливу комплексних зв'язків між ними на ефективність інноваційної діяльності на мезорівні. Встановлено, що ядром РІС є підсистема генерування знань, де ключовими ланками виступають провідні університети, які формують креативний та інноваційний потенціали країни. Обґрунтовано домінуючу роль підсистеми використання знань у процесах дифузії, технологічного трансферу і комерціалізації інновацій, а також реалізації прикладних досліджень. Доведено, що механізм фінансування інноваційної діяльності, найважливішим елементом якого є венчурний капітал, забезпечує замкненість та ефективність усіх стадій інноваційного циклу. Результати аналізу реґіональної інноваційної політики ЄС підтверджують, що ключову роль у процесі стимулювання інноваційної діяльності на мезорівні відіграють органи центральної влади, які визначають пріоритетні напрями НДДКР і частково забезпечують їхнє фінансування за рахунок коштів державного бюджету та гармонізують реґіональні та загальнонаціональні стратегії інноваційного розвитку.

Необхідним етапом розроблення національних інноваційних стратегій країн є оцінювання та компаративний аналіз інноваційної спроможності їх реґіонів для вибору та реалізації адекватних програм реґіонального інноваційного розвитку. Саме тому автор докладно аналізує провідну європейську методику бенчмаркінгу конкурентоспроможності РІС “Regional Innovation Scoreboard”, що дало змогу зробити висновок щодо обмеженості її використання для оцінки реґіонів країн аплікантів на вступ до ЄС унаслідок відсутності релевантних статистичних даних на мезорівні. Тому автор пропонує удосконалити дану методику через кластеризацію досліджуваних реґіонів за рівнем інноваційного розвитку та виокремлює чотири кластери: глобальні інноваційні лідери, реґіони середнього рівня інноваційного розвитку, швидко зростаючі підприємницькі та транзитивні реґіони. Це дозволило конкретизувати участь реґіонів з різним ступенем інноваційної спроможності в процесі формування інноваційних конкурентних переваг відповідних країн.

Автором з'ясовано передумови та ключові чинники поступового переходу США, Скандинавських країн, а також Бельгії та Нідерландів до наступного етапу еволюції економіки знань - становлення креативної економіки, рушійними силами якої є розвиток креативних секторів і формування креативного класу. На цій основі розкрито парадигмальні засади та механізм розвитку креативних реґіонів як якісно нової моделі територіального інноваційного розвитку та імперативу глобального конкурентного лідерства держав.

Завершуючи розділ, автор робить висновок про те, що в умовах глобалізації відбувається трансформація процесу формування міжнародних конкурентних переваг країн світу, а саме: його зміщення з національного на субнаціональний рівень. Це обумовлено тим, що, по-перше, левова частка світових НДДКР концентрується в окремих національних реґіонах, по-друге, локальне соціально-культурне середовище створює сприятливу атмосферу для встановлення партнерських взаємозв'язків між економічними суб'єктами, що активізує дифузію нових знань, та, по-третє, агломерація економічної діяльності сприяє підвищенню рівня продуктивності суспільного виробництва (рис.1).

За даних умов найбільш ефективними реґіональними моделями нарощення міжнародної конкурентоспроможності країн є: кластерні, реґіональні інноваційні системи та креативні реґіони, тому що саме їх імплементація дає можливість генерувати та реалізувати інноваційні конкурентні переваги національних економік як ключовий фактор підвищення міжнародного конкурентного статусу держав світу в умовах глобальних викликів.

У розділі 3 “Напрями активізації реґіональних чинників підвищення міжнародної конкурентоспроможності національної економіки” автором на основі комплексної оцінки інноваційного, кластерного та креативного потенціалів реґіонів України обґрунтовано шляхи нарощення їх міжнародних конкурентних переваг як необхідної передумови підвищення національного конкурентного статусу в геоекономічному просторі.

Для визначення інноваційного потенціалу реґіонів України автором здійснена комплексна оцінка їхньої інноваційної спроможності на основі використання таких груп показників як: людські ресурси; генерування знань; трансфер технологій та інноваційна діяльність; комерціалізація інновацій. Це дало автору змогу оцінити ефективність основних стадій інноваційного циклу на мезорівні, розрахувати реґіональний індекс інноваційної спроможності, за допомогою якого проранжувати та виокремити за рівнем інноваційного розвитку чотири групи національних реґіонів: реґіони-безумовні лідери (м. Київ, Харківська область), реґіони-переслідувачі (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Одеська та Тернопільська області), реґіони середнього рівня інноваційного розвитку (Автономна Республіка Крим, Івано-Франківська, Львівська, Миколаївська, Полтавська, Сумська, Херсонська, Чернівецька області та м. Севастополь) та реґіони-аутсайдери (Волинська, Житомирська, Закарпатська, Київська, Кіровоградська, Рівненська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області). Аналіз розвитку інноваційної сфери України за період 2003-2006рр. дав автору змогу розкрити ключові чинники, що стримують формування реґіональних інноваційних систем (низький рівень взаємодії суб'єктів інноваційного процесу в трикутнику “держава - науково-технічна сфера - підприємства”; відсутність системних зв'язків між ключовими стадіями інноваційного циклу; фрагментарність та непослідовність національної інноваційної політики; недосконалість законодавчої бази щодо регулювання інноваційної діяльності) і виявити неадекватність наявного креативного потенціалу та якості людського капіталу загальному рівню розвитку РІС. На цій основі автор робить висновок про низьку ефективність реґіональних інноваційних систем України.

У дисертації здійснено оцінку кластерного потенціалу реґіонів України за методикою Стокгольмської школи економіки, виявлено номінальну мережу з 227 реґіональних кластерів та проаналізовано їхні конкурентні переваги на міжнародних ринках за такими критеріями як: розмір, спеціалізація, домінування, інноваційна спроможність, експортний потенціал. В процесі аналізу статистичних даних дисертантом виявлено слабкі сторони методики Стокгольмської школи економіки, які полягають в оперуванні кількісними індикаторами соціально-економічних процесів без урахування їхніх якісних характеристик, що негативно впливає на об'єктивність кінцевих результатів дослідження. Дисертантом доведено, що реально в Україні функціонує 18 реґіональних кластерів, серед яких найбільш перспективними в контексті підвищення темпів інноваційного зростання є наступні: 5 високотехнологічних (аерокосмічний - у Запорізькій області; навчання та генерування знань - у Дніпропетровській, Львівській, Харківській областях та м. Києві) та 4 середньотехнологічні високого рівня (точного приладобудування та механічного обладнання у Донецькій області; машинобудування - у Донецькій, Луганській, Полтавській областях). Автором доведено, що саме виокремлені кластери є основними продуцентами продукції п'ятого та шостого технологічних укладів і мають потужний потенціал для розвитку тих економічних секторів, які лежать в основі економіки знань (освітні, авіакосмічні, інформаційно-комунікаційні, енергетичні, нанотехнологічні). Однак подальший аналіз впливу кластеризації на якість життя населення дав змогу стверджувати, що національні реґіони на сьогодні неспроможні комплексно реалізувати конкурентні переваги, які виникають завдяки функціонуванню потужних кластерів (Донецька та Луганська області характеризуються високим ступенем кластеризації, водночас демонструють найнижчі результати за рейтингом реґіонального людського розвитку). Така позиція автора прямо корелює з рейтингами авторитетних міжнародних організацій, зокрема за даними Всесвітнього економічного форуму, у 2007р. за рівнем кластеризації Україна посіла 83 позицію зі 127 досліджуваних країн. Незважаючи на це, доведено наявність позитивного впливу кластеризації на окремі складові інтегральної конкурентоспроможності реґіонів, а саме: зростання обсягів валового реґіонального продукту на душу населення, підвищення продуктивності праці та рівня заробітної плати, скорочення безробіття.

Підсумовуючи розділ дисертаційного дослідження, автор стверджує, що найбільш перспективним шляхом підвищення міжнародної конкурентоспромож-ності України є стимулювання розвитку полюсів економічного зростання, що дозволить виокремити та реалізувати адекватні сучасній моделі економічного розвитку країни напрями та механізми поетапної інтеграції національних реґіонів у систему глобальних конкурентних відносин. На переконання дисертанта, концентрація фінансових, людських та інформаційних ресурсів у реґіонах з найбільшим інноваційним потенціалом має стимулювати цілеспрямоване створення потужних реґіональних інноваційних систем, креативних реґіонів та кластерів, які визначатимуть конкурентний статус України в глобальному економічному просторі. Водночас, автор наголошує, що необхідною передумовою формування національних полюсів економічного зростання та поширення позитивних ефектів їхнього функціонування на територію всієї країни є збалансування та гармонізація реґіональних і загальнонаціональних інтересів у зовнішньоекономічній сфері.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукової задачі щодо визначення ступеня впливу субнаціональних територіальних утворень та їх ролі у процесі формування та реалізації міжнародних конкурентних переваг країн світу в епоху глобалізації. Комплексне дослідження зміни диспозиції національних реґіонів у ієрархічній суб'єктно-просторовій структурі глобальних конкурентних відносин, розкриття глобальних детермінант конкурентного статусу реґіонів, а також з'ясування сутності та механізму імплементації ключових реґіональних та локальних моделей підвищення міжнародної конкурентоспроможності національних економік дало автору можливість сформулювати наступні висновки:

1. Інтеграція реґіонів у систему глобальних конкурентних відносин як самостійних гравців перетворило реґіональну конкурентоспроможність на ключовий індикатор ефективності їхнього функціонування в глобальному економічному середовищі, що зумовило становлення парадигмальних засад глобальної реґіоналістики, а також значно активізувало розвиток концепцій міжнародної конкурентоспроможності реґіону, в еволюції яких, за критерієм домінуючих конкурентних переваг, виокремлено три напрями: “реґіон як виробничий майданчик”, “реґіон як джерело збільшення прибутків”, “реґіон як епіцентр акумуляції знань”.

2. Зміна диспозиції субнаціональних територіальних утворень у суб'єктно-просторовій структурі міжнародної конкуренції викликана, насамперед, посиленням впливу глобальних процесів на динаміку реґіонального розвитку, серед яких вирішального значення набувають такі як: розширення міжнародних інтеграційних зв'язків та збільшення масштабів глобалізації світового господарства, нова реґіоналізація, формування економіки знань та поглиблення локалізації інноваційної діяльності. Динамізація глобалізації, з одного боку, прискорює інтеграцію окремих національних реґіонів у систему міжнародних конкурентних відносин, а з другого - зумовлює прояв усіх суперечностей глобального економічного розвитку на субнаціональному рівні та перетворює конкурентоспроможність реґіонів на ключовий критерій ефективності їхнього функціонування як самостійних економічних суб'єктів. Нова реґіоналізація активізує процеси автономізації реґіонів та підвищує значення ендогенних чинників реґіонального економічного зростання. Формування економіки знань зміщує пріоритети в системі факторів міжнародної конкурентоспроможності національних реґіонів, а саме: зменшує роль традиційних конкурентних переваг та обумовлює необхідність генерування і розвитку інноваційних конкурентних переваг. Поглиблення локалізації інноваційної діяльності виступає рушійною силою розвитку нових центрів економічної активності, які власне і визначають конкурентний статус своїх держав, але, разом з тим, загострює міжреґіональну дивергенцію та територіальну диспропорційність соціально-економічного розвитку.

3. Процес формування економіки знань, як нової економічної системи постіндустріального суспільства, здійснює вирішальний вплив на модифікацію природи конкурентних переваг суб'єктів міжнародного бізнесу, що проявляється у загальній інтелектуалізації факторів виробництва та перетворенні інформації на основний виробничий ресурс, а знань та компетенцій - на ключові фактори економічного зростання. Саме тому позиціонування субнаціональних територіальних утворень у системі глобальних конкурентних відносин визначається, насамперед, ступенем реалізації їхніх інноваційних конкурентних переваг. Це дає підстави стверджувати, що формування міжнародного конкурентного статусу реґіонів визначають такі глобальні детермінанти як: креативний потенціал, ефективність реґіональних інноваційних систем, ступінь кластеризації економіки, наявність потужних урбаністичних центрів, інтегрованість у глобальну інноваційно-виробничу мережу, інвестиційна привабливість та обсяги залучених венчурних інвестицій, рівень розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури.

4. Потужним каталізатором формування та реалізації стратегічних конкурентних переваг окремих реґіонів та країн у цілому є імплементація кластерної моделі економічного розвитку, яка передбачає створення сприятливих умов для симбіотичної взаємодії науково-дослідних установ, виробничих та сервісних компаній, фінансових інституцій, неурядових організацій і місцевих органів державної влади на компактній території з метою посилення конкурентних переваг учасників кластеру через виникнення низки позитивних ефектів економічної агломерації, а саме: прискорення темпів інноваційного зростання, підвищення продуктивності праці, покращення стандартів життя населення.

5. Поглиблення процесу географічної концентрації інноваційної діяльності принципово змінює статус найбільш інноваційно активних національних реґіонів на світовому ринку високотехнологічної продукції та в міжнародній системі трансферу технологій, перетворюючи їх на вузлові точки глобальної інноваційно-виробничої мережі. Найефективнішою моделлю територіального розвитку, яка забезпечує генерування інноваційних конкурентних переваг, є формування реґіональних інноваційних систем як базових ланок національних інноваційних систем.

6. Країни - ключові інноватори вступають у нову стадію розвитку постіндустріального суспільства, а саме - креативної економіки, що зумовлює докорінну зміну об'єктної структури глобальної конкуренції, внаслідок чого конкурентне протистояння на сьогодні розгортається не тільки за володіння фінансовими, інформаційними та сировинними ресурсами, а і за право монополізації сегменту найбільш креативної та висококваліфікованої робочої сили. Рушійною силою її розвитку є становлення креативного класу - соціальної групи, що об'єднує індивідуумів, основною економічною функцією яких є генерування нових знань та інновацій. Саме тому здатність національних реґіонів до формування креативного капіталу як своєрідної суспільно-економічної екосистеми, де продуктивно співіснують різні прояви новаторського мислення, набуває характеру ключової детермінанти глобального конкурентного лідерства країн світу.

7. Реґіональні інноваційні системи України перебувають на початковому етапі формування та характеризуються ще досить слабкою ефективністю функціонування, що обумовлено низьким рівнем взаємодії суб'єктів інноваційного процесу в трикутнику “держава - науково-дослідні інститути - підприємства”, відсутністю системних інноваційних зв'язків у ланцюгу “генерування - дифузія - комерціалізація інновацій”, а також фрагментарністю та непослідовністю реґіональної інноваційної політики. За даних умов дієвим інструментом стимулювання інноваційної діяльності на мезорівні є виокремлення та підтримка найбільш інноваційно спроможних реґіонів у межах національної інноваційної системи. На основі розрахованого автором реґіонального індексу інноваційної спроможності реґіонів було здійснено їх ранжування та доведено, що м. Київ та Харківська область мають найвищий потенціал до формування полюсів інноваційного зростання на території України.

8. Результати оцінки кластерного потенціалу національних реґіонів за новітньою методикою Стокгольмської школи економіки дають підстави стверджувати, що на сучасному етапі економічного розвитку на території України реально функціонують 18 реґіональних кластерів, з-поміж яких найвищим рівнем міжнародної конкурентоспроможності характеризуються наступні: аерокосмічний - у Запорізькій області, навчання та генерування знань - у Дніпропетровській, Львівській, Харківській областях та м. Києві, точного приладобудування та механічного обладнання у Донецькій області; машинобудування - у Донецькій, Луганській, Полтавській областях. Виходячи з того, що названі кластери є основними продуцентами продукції п'ятого та шостого технологічних укладів, саме вони мають виступити ключовими ланками національної інноваційної системи України.

9. Перспективним шляхом нарощення інноваційної спроможності національної економіки та підвищення міжнародного конкурентного статусу України є формування національної інноваційної системи на основі розбудови реґіональних інноваційних систем, що мають відігравати роль епіцентрів поширення резонансного ефекту локального інноваційного зростання на територію всієї країни. При цьому розвиток високотехнологічних та креативних секторів економічної діяльності доцільно стимулювати за допомогою економічних важелів, насамперед, у тих реґіонах України, які характеризуються найвищим рівнем інноваційної спроможності та значним ступенем кластеризації, зокрема таких як: м. Київ, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька і Харківська області.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

У наукових фахових виданнях:

1. Брикова І.В. Теоретичні основи міжнародної конкурентоспроможності регіону ? І.В. Брикова ?? Економіка та підприємництво. Зб. наук. праць. молодих учених та аспірантів. Вип.17 - К.:КНЕУ, 2006.- С.61-70 - 0,46 д.а.

2. Брикова І.В. Концепція міжнародної конкурентоспроможності національного регіону та її практичний вимір ? І.В. Брикова ?? Міжнародна економічна політика: Наук. журнал. Вип.4 / Гол. редактор Д.Г. Лук'яненко. - К.:КНЕУ, 2006. - С. 29-54 - 1,34 д.а.

3. Брикова І.В. Національна інноваційна система як нова мегаінституція глобального економічного середовища ? І.В. Брикова ?? Зовнішня торгівля: право та економіка. -№6 (29). - К.:УАЗТ, 2006. - С. 28-36 - 0,84 д.а.

4. Брикова І.В. Венчурне фінансування як ключовий механізм комерціалізації інновацій в межах регіональної інноваційної системи ? І.В. Брикова ?? Актуальні проблеми розвитку економіки регіону: Науковий збірник ? За ред. І.Г. Ткачук. - Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2007. - Вип.ІІІ. - Т.2. - С.322-328 - 0,51 д.а.