Теоретичні засади стратегії європейської безпеки

• всіляке надання різного виду послуг.

Право ЄС складається із так званого первинного, вторинного і третинного (рішення Суду Європейської Співдружності). Первинне право - затверджені договори ЄС; договори, що вносять в них зміни (ревізійні договори); договори про вступ нових держав членів. Вторинне право - акти, що видаються органами ЄС. Рішення Суду ЄС та інших судових органів Союзу широко використовуються в якості прецендентного права. Право ЄС підрозділяють на інституційне право (норми, що регулюють порядок створення і функціонування інститутів і органів ЄС) та матеріальне право (норми, що регулюють процес реалізації цілей ЄС). Матеріальне право ЄС, як і право окремих країн, можливо підрозділить на галузі: митне право ЄС, екологічне право ЄС, транспортне право ЄС, податкове право ЄС та інші. З урахуванням структури ЄС ("три опори") право ЄС підрозділяють також на право Європейських співтовариств, Шенгенське право тощо [1]. Одним із важливих за останнє десятиріччя правовим актом, а по суті першим стратегічним документом ЄС стала Європейська стратегія безпеки (European security strategy) під назвою "Безпечна Європа у світі, який має стати краще" (A secure Europe in a better world), що був затверджений 12 вересня 2003 року у Брюселі.

Поняття "стратегія" часто вживається в різних сферах суспільно - політичної діяльності, а також використовується для позначення певної сукупності теоретичного і практичного досвіду. Одне із теоретичних визначень поняття "стратегія" означає мистецтво керівництва суспільною, політичною боротьбою для досягнення визначеної мети. Стратегічний план як правило не деталізований, його виконання потребує значного часу. Він необхідний коли для досягнення основної мети замало наявних ресурсів і тому завданням стратегії є їх оптимально ефективне використання дотримуючись принципу "ресурси - ціль". Слід розмежовувати стратегію окремих європейських держав учасниць і стратегію ЄС взагалі. Стратегія держави - це стратегія, що визначає направленість змін балансу сил соціальних верств на окремому етапі історичного розвитку. Виходячи з стратегічних завдань, держава підтримує суспільний порядок, регламентує діяльність громадян і створює умови для розвитку особистої ініціативи, охороняє безпеку, законну свободу і безпеку кожного, сприяє розвитку тих чи інших моральних орієнтирів у суспільстві. Якщо стратегія держави посилює його позиції в мировому суспільстві, то її можна вважати національною, в протилежному випадку - антинаціональною [2, 40]. Автор вважає, що держави - учасниці Європейського союзу перш за все спільно дотримується регулятивної стратегії в економіці, яка проявляється встановленням Радою Європи та іншими загальноєвропейськими органами контролю за рухом товарів і капіталів.

Теоретико-правове поняття "безпека" з розвитком суспільних відносин набуває багатьох значень, постійно змінюється і по різному визначається сучасними науковцями. Так на думку Г.П. Ситника безпека з одного боку, це тенденції розвитку й умови життєдіяльності соціуму, його структур, інститутів, які визначаються відповідними настановами (політичними, правовими та іншими), за яких забезпечується зближення їх якісної визначеності та вільне, яке відповідає їх природі, функціонування. З іншого боку - це певна захищеність вказаного функціонування від потенційних і реальних загроз [3, 26]. Новицький Г.В. у своїй монографії "Теоретико правові основи забезпечення національної безпеки України" (К., 2008) зазначає , що безпека - складне, в першу чергу суспільне, явище, багатопланове і багатогранне у своїх структурних складових і проявах, які відображають суперечливі інтереси у відносинах різних соціальних суб'єктів [4. 53]. І далі він наголошує "Безпека як правовий феномен - це сукупність формально визначених об'єктивно зумовлених, легітимних суспільних відносин, які спрямовані на захист життєво важливих цінностей соціальних суб'єктів, встановлюють допустимі межі характеристик вказаних цінностей і оцінюють соціальну поведінку на відповідність зазначеним характеристикам." [4, 68]. У роботі "Теорія національної безпеки " В.А. Ліпкан класифікуючи напрями визначення поняття "безпека" розрізняє їх на три групи: І. Нормативно - правову, яка передбачає виявлення напрямів у нормативно-правових актах України (безпека - відсутність ризику, загроз і небезпек; безпека - властивість систем; безпека - стан захищеності від ризиків, загроз і небезпек; безпека - відповідність певним правилам, параметрам; безпека - комплекс заходів); ІІ. Доктринальна, у якій окреслюються основні напрями, що містяться в науковій літературі (визначення безпеки, як стану захищеності від.; визначення безпеки через її системні властивості; визначення безпеки через активну формулу діяльності; безпека як відсутність будь яких загроз правам і свободам людини, суспільства та держави, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави; безпека як стан (статику), так і властивість (динаміку) соціальної системи); ІІІ. Енциклопедичну, в якій окреслюються підходи, що містяться в енциклопедичних джерелах і словниках (поняття безпеки розглядається через апофатичну формулу: відсутність будь - яких загроз і небезпек; поняття безпеки виражається через формулу: стан захищеності; поняття безпеки виражається через діяльні сну формулу вжиття певних заходів; поняття безпеки визначається через пасивну формулу: дотримання певного стану, визначених параметрів; поняття безпеки визначається як функція) [5, 356-361]. Проаналізувавши напрямки нормативно - правової, доктринальної та енциклопедичної груп В.А. Ліпкан робить висновок, що спільним для трьох груп є наявність чотирьох головних підходів: статистичного (стан захищеності від), апофатичного (відсутність загроз і небезпек), діяльнісного (система заходів, спрямованих на створення певних умов), пасивного (дотримання певних параметрів, норм), а для себе встановлює: "Ми дотримуємося діяльнісного підходу, оскільки вважаємо, що в ньому зміст безпеки виражений точніше, ніж в інших підходах" [5, 363]. Л.М. Шипілова обґрунтовуючи теоретичні основи політики безпеки стверджує, що безпека це, з одного боку, тенденції розвитку й життєдіяльності соціуму, його структур, інститутів, котрі визначаються відповідними настановами (політичними, правовими, моральними, етичними, культурно-світоглядними та ін.), за яких забезпечується збереження їх якісної визначеності та вільне, тобто таке, що відповідає їх природі функціонування, а з другого - захищеність цього функціонування від потенційних і реальних загроз. Тому сутність безпеки та її зміст спрямовані на захист життєвих потреб (інтересів) людини, суспільства, держави, загалом світового співтовариства [6, 30]. Як вказує А.Ф. Галузин в своїй роботі "Правовая безопасность и её принципы" - безпека не існує сама по собі, ізольовано від загальнолюдської життєдіяльності, вона тісно пов'язана з усіма сторонами життя суспільства докорінною задачею якого є самозбереження і розвиток [7, 15]. Автор статті враховуючи значну кількість теоретико-правових конструкцій визначення безпеки вважає, що всі вони заслуговують уваги при намаганні змалювати цей стан особи (людини, громади, держави, світового співтовариства тощо) коли для неї не має небезпечних, негативних змін та загроз.

Розуміння поняття "безпека" та його напрямів зумовлено тим, що воно є ключовим, родовим для понять "державна безпека", "міжнародна безпека" та "європейська безпека", які також у теоретико-правовій галузі мають масу наукових визначень. Автор підтримує твердження тих сучасних науковців (Белова О., Гордієнка С., Картавцева В., Косолапова М., Кравця Є., Ліпкана В., Мурашина Г., Пиріжкова С., Селіванова С. та ін.), що вважають за основу визначення поняття державної безпеки стан її захищеності. Так В. Ліпкан вказує, що поняття державна безпека може мати вузьке і широке визначення: у вузькому розумінні - це стан правових норм і відповідних їм інститутів безпеки, що гарантує захист суверенітету, територіальної недоторканності, політичної незалежності і конституційного ладу держави; у широкому, свідомий цілеспрямований вплив суб'єктів управління на загрози небезпеки, за якого державними та недержавними інституціями створюються необхідні і достатні умови для забезпечення державного суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності, недоторканності державних кордонів, непорушності конституційного ладу, прогресуючого розвитку суспільства в конкретних історичних умовах, непорушності та ефективності функціонування державної влади, розвитку життєво важливих потреб, цінностей та інтересів народу, законних прав та інтересів громадян, розвитку ефективної системи міжнародних зв'язків на основі партнерства і співробітництва, створення системи забезпечення національної безпеки для ефективної реалізації національних інтересів, наступального оборонного та наступального потенціалу, здатного для відбиття будь-якої зовнішньої агресії, створення розвідувального співтовариства для здійснення своєчасного і достовірного отримання інформації у сфері безпеки, участі в системах безпеки різного рівня [5, 572]. При чому В. Ліпкан визначає державну безпеку як складову частину національної безпеки, хоча на думку автора вказані формулювання підходять також до безпеки окремих державних спільнот, наприклад Європейського союзу. Поняття "міжнародна безпека" визначається як стан міжнародних відносин, що виключає порушення миру або створення реальних загроз безпеці народів у будь-якій формі; діяльність держав і міжнародних інститутів щодо дотримання такого стану; універсальна система механізмів, заходів і гарантій, сукупність яких виключає застосування сили. Сучасна система міжнародної безпеки ґрунтується на принципах: загального характеру та однакого рівня безпеки для всіх країн, незалежно від їх ролі на світовій арені; міжнародного співробітництва у вирішенні проблем безпеки та колективних дій щодо усунення агресії і унеможливлення причин її виникнення; недостатності використання суто військово-силових засобів підтримання миру; високої міри довіри у міжнародних стосунках, відкритості світової політики; системного характеру конструювання архітектури безпеки [8, 1]. Вказані принципи впроваджується в житті Європейського союзу з моменту його виникнення. У Маастрихтському договорі (стаття J) вперше було введено поняття "спільна зовнішня політика та політика безпеки" та проголошено п'ять основних цілей їх впровадження: