Характер українсько-російських гуманітарних відносин у пострадянському просторі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Характер українсько-російських гуманітарних відносин у пострадянському просторі

Виноградов А.В.

Важливе значення у розвитку кожної незалежної країни займає налагодження дружніх міждержавних відносин. Від її розвитку залежить не лише доля держави, а й регіональна стабільність. Саме двустороннє співробітництво у гуманітарній сфері стало запорукою миру та безпеки в усьому світі.

Україна й Росія, вийшовши з єдиного культурного простору, стали перед питанням трансформації суспільного життя, що вимагало переосмислення соціального значення, спрямованості та змісту їхньої роботи. Реформація проходила також у сфері ідеології й засобах масової інформації. Це сприяло відродженню історичної пам'яті, національної культури, зміні в оцінках подій минулого та утворенню регіональних культурних відмінностей як в Україні, так і в Російській Федерації. Тому спираючись на географічну близькість України і Росії, єдність історичного минулого, багатовікові й суто людські стосунки, наявність багатосторонніх і тісних наукових і культурних взаємин й обумовлюється актуальність дослідження задекларованої теми.

При відтворені україно-російських гуманітарних відносин науковці часто апелювали до подій минулого, переносячи їх наслідки в сучасність. Тому перші праці базувалися не на результатах діяльності початку 90-х рр. ХХ ст., а на подіях більш давніх часів [1]. Поступово змінюючись, міждержавні відносини України та Росії обумовили посилення інтересу до їх вивчення, росширення спектру тематики публікацій. Збільшилась кількість робіт, присвячених питанням розвитку світової культури, визначення в ній місця української культури та подальших напрямків її становлення [2]. Відчутні зрушення відбулись у дослідженні проблеми повернення культурних цінностей. Пройшло зміщення акцентів у бік вивчення міжнародної практики у розв'язанні цього питання, міжнародної законодавчої бази, проведення круглих столів. Саме цим питанням займались В. Акуленко, С. Бєляєв, Н. Блажевич, С. Кот [3].

Наявність значного періоду розвитку україно-російських відносин сприяло поступовому переходу від практики написання наукових статтей до підготовки грунтовних робіт [4]. Порушували це питання, але в рамках новітньої історії України, Н.П. Барановський, В.Ф. Верстюк, С.В. Віднянський, В.М. Литвиненко [5]. З позиції українського державотворення названу проблему вивчали й С. Кульчицький та Б. Парахонський. В роботі «Україна і Росія в історичній ретроспективі», третій том вони присвятили темі: «Новітній український державотворчій процесс», де звернули увагу на деякі проблеми україно-російських взаємовідносин у сфері культури [6].

Метою статті є спроба проаналізувати характер україно-російських гуманітарних відносин, визначити причини та чинники, що роблять їх достатньо складними й непередбачуваними.

Не викликає заперечень ствердження, що україно-російські гуманітарні відносини мають достатньо важливий глибинний характер. Вочевидь характер та можливий сценарій розвитку даних відносин буде впливати не просто на ситуацію в регіоні, але обумовить «картину» міжнародних відносин у світі. Це пояснюється об'єктивними обставинами в яких склались сучасні україно-російські відносини. Не останню роль в цих процесах відіграють територіальні масштаби наших країн, їх положення на Європейському та Євразійському просторах.

Відмічена глобальність виявляє себе не лише в геополітичному та політичному аспектах. Вона посилюється у вигляді культурного виміру, в наявності спільної кльтури, чиї цінності та досягнення стали надбанням всього людства. Це пояснюється єдиним корінням українського та російського народів, яке генетично веде себе від східнослов'янської культури часів Київської Русі, а також спільною культурно-історичною творчістю у період з XVII-XVIII ст. та XIX-XX ст. в рамках російської імперської культури. В наслідок таких тісних зв'язків і взаємовпливів склались своєрідні сімбіози де дуже важко виділити українську чи російську домінанту. Це виявилось в полікультурності таких відатних діячів як М. Гоголь, Г. Квітка, Є. Гребінка, О. Потебня, В. Вернадський. Багато українських митців безпосередньо внесли у російську культуру та ідентифікували себе саме з нею. Це й композитори О. Верстовський і М. Глинка, філософ П. Юркевич, економісти С. Подолинський і М. Туган-Барановський, соціолог М. Ковалевський, релігійний мислитель В. Зенківський, поетеса А. Ахматова та інші [7,6].

Чітко розпізнавана й своєрідність гуманітарної сфери міждержавних відносин. Така своєрідність обумовлена у першу чергу тим, що сфера гуманітарних відносин у предметному плані дуже неоднорідна (специфічні відмінності, скажімо, між художньою культурою, філософським і спеціалізованим гуманітарним знанням, правовими відносинами досить істотні). Не дивно, що продуктивний аналіз даної сфери пов'язаний з цілим рядом додаткових складностей. І однією з найістотніших складностей такого роду є необхідність кристалізації єдиного цілісного підходу до аналізу гуманітарних відносин, тому що в іншому випадку неможливо буде відтворити і єдину цілісну картину україно-російських гуманітарних відносин, поза якою прогнозувати розвиток останніх неможливо.

Внаслідок об'єктивних чи суб'єктивних причин Україна є, за дуже великими винятками, пасивною стороною україно-російських відносин у гуманітарній сфері. Це пояснюється тим, що Росія має багатющу культурну традицію і дуже високий інтелектуальний потенціал, що зумовлює підвищену і різнобічну активність Росії у сфері її гуманітарних відносин з іншими країнами [8,30].

Якщо Росія своє культурне місце вже знайшла, то Україна з характерною для неї «двоїстістю та розорієнтованістю» знаходиться перед необхідністю пошуку свого місця в історичному просторі, оцінювання досвіду з нових продуктивних позицій та своїх можливостей і перспектив. Інакше кажучи, культурний розлом України і Росії постає в усій своїй неоднозначності, обтяжений спільною історією і теперішнім далеко не рівним становищем, з одного боку, великої російської культури, якій не треба доводити ані права на своє існування, ні свого значення в світі, з другого України, якій треба з мозаїки історичних подій, розірваних традицій, національних міфів, втрачених і незапитаних цінностей будувати свою культуру заново, представляючи її в певну цілісність якщо не в минулому і не сьогодні, то у майбутньому [9,11].

На думку П.Б. Струве, Росію не цікавлять ніхто і ніщо, крім «величі її минулого» і настійної вимоги «величі для її майбутнього». Навіть благочестя, відвага, патріотизм, героїзм, генії та найвизначніші таланти, її цікавлять лише остільки, оскільки вони творили велич її минулого і здатні творити велич її майбутнього [10,476]. Не будемо стверджувати, що й нині в Росії відбувається щось подібне, але не можна заперечувати твердження Д.С. Лихачова щодо відсутності усвідомленої перспективи розвитку Росії [11,60]. Найбільша ж небезпека і водночас парадокс полягають у тому, що не тільки у приступі ненависті, а й у захваті любові Росія здатна по-ведмежому віддавати кінцівки кому завгодно, у першу чергу найближчим сусідам. До речі, все більш відверте і значне [12,6] до останнього часу охолодження відносин між Україною і Росією також є, більшою чи меншою мірою, наслідком майже неприкритих погроз, які містіть своєрідна любов Росії до своєї праматері [8,33].

Однак необхідно зазначити, що Україна для Росії є пріорітетним напрямком зовнішньої гуманітарної політики. Це обумовлюється цілим рядом об'єктивних і суб'єктивних причин, що відзеркалюють сучасний стан справ власне в Україні. І хоч деякі з цих чинників започатковані реаліями останніх трьох сторіч існування України у складі імперської Росії, суть справи від цього не змінюється сьогодні Україна є пасивною стороною україно-російських відносин у гуманітарній сфері також і внаслідок багатьох чинників внутрішнього порядку [8,38-39].

Отже, Україна постає перед принципового рода дилемою: або треба змиритися з фактичним станом речей, або вдатися до дій, які б привели до усунення диспропорцій, що мають місце, і дозволили б надати гуманітарним відносинам з Росією форму рівноправного взаємовигідного співробітництва.

Але погодитись з таким станом речей Україна не хоче й не може, так як це є прямою погрозою самому існуванню України як незалежної держави. Річ в тому, що пріорітет Росії у сфері гуманітарних відносин автоматично тягне за собою її пріоритет у культурі, освіті, всіх сферах гуманітарного знання, у розвитку і функціонуванні інформаційного простору. А це означає, що громадяни України виявляються нездатними до послідовного продукування національно неповторного світовідчуття, світогляду і світовідношення. Втрата або ж нездатність до формування й відтворення такої самосвідомості означає неминучий, хоча й не обов'язково миттєвий, крах держави, народ якої з тих або інших причин втратив свою самосвідомість [8,39].

Зазначимо, що прагнення України до вирівнювання диспропорцій у гуманітарних відносинах з Росією, співвіднесене з позначеною вище «схильністю» останньої до усвідомленої або неусвідомленої експансії у гуманітарній сфері, об'єктивно зумовлює виникнення численних і досить істотних складностей при спробах практичного вирішення цього завдання. І це природно, якщо врахувати що схильність Росії до усвідомленої або неусвідомленої, але послідовної експансії у гуманітарній сфері її відносин з Україною з неминучістю тягне за собою формування у розглядуваних суб'єктів міждержавних відносин різнонаправлених стратегічних орієнтирів [8,39].

Останнім часом україно-російські гуманітарні відносини прийняли дещо більш позитивних рис. Головне, що обидві сторони усвідомили необхідність переломити негативну динаміку й закласти міцну та конструктивну основу наших відносин. Безперечно, цьому сприяло підписання 1997 р. основоположного договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною і Російською Федерацією. Сьогодні можна з повною відповідальністю констатувати, що набрання «великим» Договором чинності відкрило нову сторінку в українсько-російських відносинах, дозволило змінити на краще їх атмосферу.

Зрозуміло, ці позитивні зрушення не відбулися самі собою. За цим стоїть політична воля вищого керівництва двох країн. Свідчення того надзвичайно насичений російсько-український діалог останніми роками. Переговори Президента Росії В. Путіна з Президентом України Л. Кучмою в Сочі 16 жовтня а це була вже шоста їхня зустріч 2000 р. допомогли наблизити вирішення багатьох важких питань двостороннього співробітництва.

Регулярний характер мали контакти глав урядів для вирішення оперативних двосторонніх питань, що підтверджує високий рівень російсько-українських відносин. Міністри закордонних справ, навіть із «перевиконанням плану», зафіксованого в загальнополітичному договорі -- зустрічалися не менш як двічі на рік, вели постійний діалог із найважливіших міжнародних і двосторонніх проблем. Важливо, що між нашими країнами почалася по-справжньому конструктивна й відверта розмова про перспективи взаємодії в XXI столітті. Нині на порядку денному питання про наповнення реальним змістом принципу стратегічного партнерства між Україною і Росією, закладеного в «великому» договорі. Таке партнерство, покликане стати якісно новою формою тісних, довірчих відносин між нашими країнами, можливе лише на основі рівноправності, взаємної поваги, врахування інтересів одне одного. Переконаний, що саме такий підхід відповідає довготривалим інтересам і Москви, і Києва. Хіба не в інтересах наших країн становлення справедливого багатополярного світоустрою, коли суворо дотримуються основні норми міжнародного права, а кожній державі гарантовано однаковий рівень безпеки [13,39]. Скажемо відверто: ми повинні разом дбайливо піклуватися про збереження й поширення російської мови в Україні й української в Росії. Це важливо для наших народів, для подальшого взаємодоповнення наших культур. У Росії з повним розумінням і підтримкою ставляться до вивчення й поширення української мови, що є важливим елементом розвитку української державності. У Москві відкриєто бібліотеку української літератури. Відновляються контакти між діячами культури наших країн. У 2000 р. підписано російсько-українські угоди про співробітництво в галузі телебачення й радіомовлення, про еквівалентність дипломів.

Проте останнім часом україно-російські стосунки не можна назвати більш-менш доброзичливими. У 2007 р. Президент Росії Володимир Путін писав послання Президенту України Віктору Ющенко, у якому заявляв про істотні розбіжності у відносинах Росії і України в гуманітарній сфері.

Заява була опублікована на офіційному сайті Президента Росії: «Мова йде, насамперед, про своєрідне трактування українською стороною подій нашої спільної історії, героізації військових злочинців, які співробітничали з нацистами, розв'язаної в деяких регіонів України «війні» з історичними пам'ятниками і похованнями радянських воїнів-визволителів, яка підсилюється дискримінацією російської мови...» [14,39].

Незалежно від деякого «нерозуміння» реально існуючих нині устремлінь один одного у гуманітарній сфері, у більш-менш віддаленій перспективі й Україна, й Російська Федерація безсумнівно навчаться альтернативи цьому немає будувати свої взаємини на основі все більш тісного, і справді рівноправного співробітництва. Однак останнє виявиться можливим лише як наслідок, результат, досягнення якого припускає досить тривалий період взаємної адаптації до самої думки не тільки про економічний, політичний, військовий суверенітети, а й про духовний суверенітет один одного. Отже, говорячи про гуманітарну галузь україно-російських відносин, не можна не враховувати різнобічного і водночас суттєвого впливу на цю галузь різних факторів, переплетіння тут неідентичних, але однаковою мірою значимих для долі України, так і для долі Росії проблем. Але врахування цих факторів дасть можливість здійснювати наукове прогнозування і довгострокове стратегічне планування україно-російських гуманітарних відносин, ґрунтуючись не на емоціях і добрих побажаннях, а на об'єктивних тенденціях.

Література

співробітництво український російський гуманітарний

1. Дзюба І. Кілька слів про культуру / І. Дзюба // Українська культура. - 1992, № 6.

2. Костюк Е. Культура в объятиях коммерции / Е. Костюк // Политика и время. 1991. № 8. С.89-93.; Лосев І. Сучасні взаємовпливи російської і української культур / І. Лосєв // Українська культура. 1999. № 11-12. С.6-7.

3. Акуленко В. Не повинні гинути! / В. Акуленко // Політика і час. 1995. № 9. С.59-63.; Українські культурні цінності в Росії: Археологічні колекції України / [С. Беляева, Н. Абашина, Н. Блажевич та ін.] К.: Талант, 1997, 298 с.

4. Башкатова Е.В. Взаимодействие России, Белоруссии и Украины в современных условиях: Проблемы и перспективы: дисс. ... канд. пед. наук. М., 2003. 182 с.

5. Україна: утвердження незалежної держави (1991-2000 рр.) / [Н.П. Барановський, В.Ф. Верстюк, С.В. Віднянський та ін.]; за ред. В.М. Литвиненко. К.: Альтернативи, 2001. 703 с.

6. Кульчицький С. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Новітній український державотворчий процес / С. Кульчицький, Б. Парахонський. К.: Наукова думка, 2004. 324 с.

7. Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір: [науковий збірник / наук.ред. Пирожков С.І.] К.: НІУРВ, 1998. 156 с.

8. Україна-Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин [наук.ред. Лановенко О.П.]. К.: Стилос, 2001. 476 с.

9. Скляренко Г. Контакт или разлом. Вдоль культурных границ / Г. Скляренко // Родина. 1999. № 8.

10. Струве П.Б. Исторический смысл русской революции и национальные задачи / П.Б. Струве // Вехи: Из глубины. М., 1991.

11. Карпухин О.И. Управление процессами формирования культурной политики государства / О.И. Карпухин // Социально-гуманитарные знания. 1999. № 4.

12. Граждане России: взгляд на самих себя // Независимая газета. -

1997. 9 дек.

13. Іванов І. Росія і Україна на шляху до стратегічного партнерства / Ігор Іванов // Дзеркало тижня. № 46 (319). 25 листопада-1 грудня 2000.

14. Путін заявляє про розбіжності у відносинах України і РФ у гуманітарній сфері // Режим доступу: http://news.finance.ua/ua/~/1/0/ all/2007/12/18/113854