Рух британських домініонів за державний суверенітет (і922-1923 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рух британських домініонів за державний суверенітет (і922-1923 рр.)

британський колоніалізм домініон криза

Сталовєрова Г.В.

Наукова актуальність даної теми полягає насамперед у тому, що еволюційний шлях трансформації Британської імперії, становлення незалежних країн, які входили до її складу, та нових форм їхніх взаємовідносин з метрополією потребує вивчення з огляду на тенденції державотворення у сучасному світі.

У зарубіжній історичній науці існує доволі обширна література з проблем еволюції британського колоніалізму. Різні аспекти цієї теми висвітлювали західноєвропейські та американські автори. У зарубіжній історіографії з 1920-х років по теперішній час погляди на історію британської конституційної політики еволюціонували від відкритої апологетики останньої (Р. Купленд [10], К. Бернет [7]) у сторону критики імперських амбіцій Великої Британії (Дж. Кендл [14], Дж. Стречі [16] та ін.). Серед праць сучасних російських дослідників варто відзначити монографію Л.А. Зімуліної [2], у якій розглядається процес формування власної державності британських домініонів.

В українській історіографії помітне місце посідає кандидатська дисертація Л.Ю. Питльованої [3], в якій досліджено історію англо-німецьких відносин в Африці кінця XIX - початку XX ст. Колізії суперечностей між Великою Британією та Росією у 1907-1922 роках стали предметом дослідження М.В. Ширяєва [4], який переглянув існуючі погляди на мету та завдання зовнішньої політики Росії та Великої Британії стосовно Середньої Азії та Афганістану.

Але, потрібно зауважити, що у науковій літературі відсутня єдина точка зору щодо досліджуваної проблеми. Українськими істориками проблема еволюції британського колоніалізму досліджувалася фрагментарно. Ці обставини спонукають автора з позицій сьогодення ще раз звернутися до розгляду даної проблематики.

Мета дослідження - проаналізувати еволюційний шлях трансформації британського колоніалізму в 1922-1923 роках.

Реалізації мети слугують наступні завдання:

виявити причини загострення протиріч Великої Британії і домініонів під час Чанакської кризи 1922 року та імперської конференції 1923 року;

охарактеризувати розподіл політичних сил у домініонах та метрополії з питань внутрішньоімперських відносин;

простежити еволюцію взаємовідносин Великої Британії і домініонів.

У 1922 році Велика Британія продовжувала переживати економічну депресію і протистояти національно-визвольному руху в колоніях. Залишалася нестабільною і міжнародна спільнота. Версальська система не була стійкою. Франко-німецькі відносини перебували у передкризовому стані. Севрський мирний договір з Туреччиною зазнав краху. Кемалістська революція, яка повалила султанський режим, порушила плани Антанти.

У цих умовах політична боротьба на Британських островах помітно загострилась. Ситуація змінювалася через зростаючий вплив лейбористської партії. Переконавшись у безперспективності збереження коаліційного уряду, і консерватори, і ліберали готувалися при нагоді взяти всю повноту влади у власні руки. Зовнішня єдність навряд чи могла ввести когось в оману. У квітні 1922 року «Юнайтед Емпайр» у редакційній статті констатував, що незважаючи на заяви Чемберлена, Бальфура і Біркенхеда, вперто йдуть чутки про швидкий кінець коаліції [21,187-1881. Намагаючись зміцнити своє становище, ліберальне керівництво в особі Ллойд Джорджа і Черчілля вирішило використати ситуацію на свою користь, яка виникла на півострові Мала Азія.

Спроба зупинити турецьку революцію за допомогою Греції і активної участі Великої Британії зазнала краху. Наступ грецької армії, який був спочатку успішним, потерпав від невдач. Турки, як стверджувала «Таймс», отримали значну матеріальну підтримку від Радянської Росії і зробивши за сприянням німецьких інструкторів реорганізацію своїх збройних сил, нанесли потужний контрудар. Греки панічно втікали. На початку вересня кемалісти наблизилися до містечка Чанак на азійському узбережжі Дарданелл, де британські війська охороняли підступи до проток.

15 вересня 1922 року після довготривалого засідання кабінет Ллойд Джорджа прийшов до висновку, що не дати втілитися у життя планам захоплення кемалістами Константинополя і створеної навколо чорноморських проток демілітаризованої зони Великобританія могла б, лише притримуючись жорсткої позиції. Як повідомляла британська преса, між Лондоном, Парижем і Римом була повна згода відносно гарантій безпеки Босфора і Дарданелл. На випадок загрози вторгнення кемалістів на прилеглі до них території союзні уряди виявили готовність направити для охорони проток додаткові військові частини. А британський флот отримав наказ не допустити перекидання турецьких військ з азіатського берега на європейський [17,3].

Увечері 15 вересня, у відповідності з рішенням кабінету, Черчілль направив керівництву домініонів секретну телеграму. Апелюючи до інтересів збереження свободи проток, міністр колоній закликав уряди країн Співдружності приєднатися до акцій Британії «по сприянню руху неприєднання щодо турецької агресії». У телеграмі стверджувалося, що публічно заявлена готовність домініонів надіслати у район конфлікту свої армійські частини могла б сприяти нерозгортанню військових дій [12,120].

Однак це було лише початком великої гри, яка була розпочата керівництвом ліберальної партії. Намагаючись через неминучий розрив коаліції змінити становище на свою користь, Ллойд Джордж і Черчілль зважилися на крайні міри. І не випадково: прем'єр-міністр зізнавався, що вся його політична репутація більшою мірою залежить від того, що трапиться у Малій Азії [1,222-226].

15 вересня, у суботу, міністр колоній за згоди прем'єра зробив заяву про британську політику на Ближньому Сході. У ній говорилося, що наступ кемалістської армії створив критичну ситуацію, унаслідок чого уряд вирішив направити підкріплення до демілітаризованої зони. Союзні держави, а також домініони «запрошувалися» підтримати Велику Британію у справі забезпечення оборони проток. «Було б небезпечно і дарма через великі запити кемалістів покладатися лише на дипломатію,- підкреслювалося у заяві. - Щоб захистити від турецької агресії глибоководний шлях між Європою і Азією, необхідно виставити озброєні сили достатні для відвернення навислої загрози» [19, 3].

Драматизація подій і провокаційність виступу не знайшли розуміння у європейських союзників Великої Британії. Італія відмовилася брати участь у якихось військових акціях, а Франція, роздратована відсутністю консультацій, зайняла очікуючу позицію [19,3].

У ще складнішу ситуацію потрапили домініони. По-перше, дії британського керівництва, що штовхали імперію до нової війни, виявилися для них зовсім неочікуваними. Через раніше досягнуті домовленості, кабінет Ллойд Джорджа не лише не консультувався зі своїми партнерами по Співдружності, але навіть не надавав їм ніякої інформації. Особливо обурливим було те, що секретну шифровану телеграму від 15 вересня про допомогу прем'єр-міністри отримали пізніше, ніж опубліковану пресою заяву Черчіля. Поставлені до відома «таким чином» уряди країн Співдружності випробували безглуздість становища, у яке вони потрапили дякуючи одностороннім діям Великої Британії. Поведінка домініонів у цій критичній ситуації відповідала особливостям розвитку їх національного самопізнання.

Першою, увечері 16 вересня (менше, ніж через добу), прийшла відповідь з Нової Зеландії. Веллінгтон погоджувався з курсом Лондона на Близькому Сході і виявив готовність направити туди армійські частини. Через деякий час аналогічна телеграма була отримана з Мельбурна [19,3]. Спільнота тихоокеанських домініонів, особливо в Новій Зеландії, активно підтримувала свої уряди. Вже до 20 вересня більше 12 тисяч новозеландців -переважно ветерани колишньої війни - висловили бажання воювати на боці Великої Британії. Також швидко розгорнувся запис добровольців в Австралії.

Чанакська криза співпала з перебуванням Сметса в Зулуленді. Це стало для нього вдалим приводом, щоб максимально відтягнути визначення офіційної позиції Південно-Африканського Союзу до тих пір, коли ситуація стане виясненою. У той же час газета «Кейптаун Таймс» висловила погляд прем'єр-міністра, зробивши заяву, що «морально» Південна Африка на боці Британії, але питання про надання допомоги повинне вирішуватися союзним парламентом [18,3].

Коли в Оттаві була отримана секретна телеграма з Лондона прем'єр- міністр Маккензі Кінг здійснював візит до свого виборчого округу. Повертаючись 17 вересня у столицю, він дізнався з газет про звернення британського керівництва до домініонів і про блискавичну відповідь Нової Зеландії. На терміново скликаному засіданні кабінету міністри вирішили здійснити запит у Форін Офіс додаткової інформації, після отримання якої, увечері 18 вересня, Маккензі Кінг зробив заяву для преси. Від імені свого уряду, він офіційно оголосив, що винесення вердикту про надання Великій Британії військової допомоги є виключно прерогативою канадського парламенту. Прем'єр-міністр зробив такий запис у своєму щоденнику: «Я впевнений, що народ Канади проти участі в цій війні» [11,321].

Опозиція притримувалась іншої думки. Мейген, виступаючи в консервативному бізнес-клубі Торонто, стверджував, що Канаді слід зайняти своє місце поруч із Австралією і Новою Зеландією [11,235-236].

Швидкоплинність кризи дозволила ліберальному кабінету провести свою лінію до кінця, не скликаючи позачергову сесію парламенту. 25 вересня відбулася зустріч британського і турецького командування, на якій була досягнута домовленість про вивід турецької кавалерії з нейтральної зони. За твердженням англійської преси, кемалісти заявили, що вони не мають намірів вступати у війну з Британською імперією.

У зарубіжній історіографії Чанакський інцидент однозначно розцінюється як подія, яка завершила один і одночасно яка відкрила наступний етап в еволюції імперських відносин [3,41]. Вперше в історії Британської імперії Велика Британія відкрито звернулася до домініонів за військовою допомогою, і вперше два з них фактично відмовили їй у безумовній підтримці. Це було якісне зрушення у політичній свідомості.

Підписавши у 1923 році угоду про рибальство з США Канада, а слідом за нею й інші домініони, вдало закріпила своє право вести перемовини і підписувати угоди без участі уряду Великої Британії.

Усередині 1923 р. журнал імперських правлячих кіл «Раунд Тейбл» зробив оцінку політичного курсу домініонів. На думку журналу, Канада і Південно-Африканський Союз намагалися зміцнити досягнення 19171922 роках, а Австралія й Нова Зеландія віддавали перевагу єдності перед незалежністю у складі Співдружності. Як стверджував редактор «Рев'ю ов рев'юз», усі домініони розраховували утвердити свій національний статус, залишаючись у складі імперії. Таким чином, збереженням надій на політичну інтеграцію правлячі кола були зобов'язані своєму баченню Британської імперії як супердержави, на чолі ієрархії якої знаходиться Об'єднане Королівство [15,135].

Такі оцінки характеру політичного розвитку домініонів і їх позицій напередодні імперської конференції 1923 року були безумовно справедливі лише по відношенню до Нової Зеландії. Південна Африка і Канада вже виросли з імперських кабінетів. Якщо спочатку один Сметс демонстрував незадоволення державним статусом ПАС, то тепер і Маккензі Кінг поставив перед собою завдання розвинути досягнуті успіхи, підводячи під свою лінію у міжнародних відносинах відповідну документально-правову основу.

Стосовно Австралії, то вона зовсім не збиралася розлучатися з набутими нею правами. Виступаючи у липні 1923 року на засіданні федеральних зборів, Х'юз заявив, що право Австралійського Союзу брати участь у формуванні зовнішньої політики імперії так само не піддається сумніву, як і його право визначати свою внутрішню політику, і з цієї точки зору між Великою Британією і домініонами не має ніякої різниці [6,1775]. Лідер опозиції утверджував за Австралією свободу самостійно вирішувати питання, наскільки вона пов'язана міжнародними угодами, які були підписані з Великою Британією [6,1783].

Друга післявоєнна імперська конференція відкрилася 2 жовтня 1923 року. Всупереч зусиллям англійських правлячих кіл, у відносинах між делегатами відразу запанував дух підкресленої стриманості.

Досягнення Лондоном поставлених цілей залежало від налагодження взаємовідносин з Оттавою. У вступній промові прем'єр-міністр Болдуїн висловив надію, що Маккензі Кінг продовжить «кращі традиції» своїх попередників [13,3]. Однак канадський прем'єр, який мав власний погляд на політичні традиції своєї країни, зумів заволодіти ініціативою.

Керзон сам надав йому для цього вдалий привід, назвавши конференцію «кабінетом». Цим міністр закордонних справ Великої Британії торкнувся корінного питання, від підходу до якого залежав і зміст дискусій, і оцінка сутності відносин між її учасниками. Канадець змушений був нагадати британському представнику, що у конституційній теорії і практиці поняття «кабінет» означає урядовий орган, який відповідальний перед демократичним обраним парламентом. «Наші збори - конференція урядів, і я не вважаю, що з'явився тут з якимись правами і повноваженнями бути членом імперського кабінету», - так завершив свою промову Маккензі Кінг [12,135]. Керзону залишилося лише погодитися з цим твердженням. Заява канадського прем'єра дала всім зрозуміти, що він надає перевагу кабінету конференції, які були напередодні війни, і рішення яких носили рекомендаційний характер.

Беручи до уваги тісні зв'язки Керзона з Раунд Тейбл, від нього можна було б чекати контратаки у дусі пропозицій, висунутих проімперськими силами. Однак після такого ясного і твердого визначення позиції Маккензі Кінга ставити проблему створення нового механізму консультацій для єдиної зовнішньої політики означало лише посилити тертя і без того натягнутих відносин. Це суттєво полегшило прем'єр-міністру Канади розв'язання поставлених завдань. 8 жовтня він виступив із заявою з проблем зовнішньої політики.

Хід його думок будувався на трьох постулатах: Британська імперія - це не цілісна однорідна система; прагнення до централізації суперечить природній еволюції канадської держави; єдина зовнішня політика Співдружності принципово несумісна з демократичною системою правління.

Згідно твердженню канадського прем'єра, прийняті на конференції 1921 року рішення поставили під загрозу принцип автономії, який послідовно розвивався з моменту утворення домініону завдяки політичним лідерам всіх орієнтацій. Під загрозою виявився головний підсумок на- піввікового розвитку канадського самоуправління: право свободи від відповідальності за імперські війни. «Ми в Канаді рішуче вважаємо, що у міжнародних питаннях, які безпосередньо стосуються наших інтересів, перш за все це відносини зі США, домініон повинний мати до певної міри власну зовнішню політику, - заявив Маккензі Кінг. - Ми вважаємо, що не можемо обмежити права нашого самоврядування питаннями чисто внутрішнього характеру» [12,436-438].

Своєрідність умов, у яких перебували держави Співдружності, переконали Маккензі Кінга у неможливості розробки зовнішньополітичного курсу, який би задовольнив всіх.

Об'єктивна несумісність інтересів обумовлювала рівне право Великобританії і домініонів на автономію у зовнішній політиці. В очах лідера лібералів, єдина зовнішня політика асоціювалася з методами таємної дипломатії, які грубо порушували принцип відповідальності виконавчої влади перед парламентом і виборцями [12, 138-140].

Близький до Маккензі Кінга журналіст Дж. Дефо, супроводжуючий його на конференції, порівняв враження від промови канадського прем'єра з ефектом бомби, що вибухнула. Брюс і Массей спробували спростувати твердження їх канадського колеги, однак Сметс, який давно притримувався аналогічних поглядів, делегат від Ньюфаундленду Уоррен і представник щойно створеного домініону Вільна Ірландська держава де Валера підтримували ідеї, викладені у заяві. Британські офіційні особи перебували у розгубленості. Досвідчений чиновник урядового апарату, секретар кабінету міністрів Хенкі відверто визнавав, що не розуміє позиції Канади, так як всього лише декілька років назад Борден вимагав від домініону його «законної частки» у зовнішній політиці імперії, а на останній конференції Мейген погодився з принципом загальної відповідальності [12,445].

Банальність цього епізоду, здавалося, не повинна була б вже викликати здивування: те, що консерватор вважав природнім, канадський ліберал часто знаходив просто неможливим. Маккензі Кінг зовсім не покривив душею, коли перед від'їздом на конференцію заявляв, що буде виступати за збереження існуючих у Співдружності конституційних відносин. У їх еластичності та динамізмі він вбачав засіб отримання Канадою зовнішньополітичної самостійності.

Лорд Дербі спробував було загнати Маккензі Кінга «в кут», вимагаючи дати відповідь на питання: «Якими будуть дії домініону, якщо імперія буде піддана нападу?» Канадський лідер зрозумів, що настав вирішальний момент, який вимагає від нього максимальної твердості. Перервавши британця, він вказав, що до участі його країни в імперській обороні не можна підходити однозначно. Так, наприклад, якщо б рік назад війна з турками все таки почалася б, то вкрай сумнівно, чи б направила Канада свої війська до Малої Азії. «Це було б неприємно,- записав у своєму щоденнику Маккензі Кінг, згадуючи цей епізод. Однак, по-моєму, це найважливіша за всі заяви, зроблені мною на конференції. Я не можу залишати ніяких сумнівів відносно позицій Канади» [11,367-368].

Не вважаючи можливим постійно нести «частку» загальної відповідальності, Уільям Маккензі Кінг - підданий Її Величності - бачив найважливіший засіб своєї заяви у гармонізації інтересів держав Співдружності [12,143]. Глава канадського уряду стверджував, що в північноамериканського домініону потенційно є три шляхи розвитку своєї державності. Перший шлях веде його до повного віддалення, другий шлях - до об'єднання з США, третій - «до визнаного незалежного національного статусу у складі Британської Співдружності». Останній варіант Маккензі Кінг вважав найоптимальнішим і для інтересів Канади, і для збереження імперії [12,142]. На практиці це означало б досягнення домініоном можливості самостійного внутрішньо імперського і міжнародного маневру, не втрачаючи зв'язків із Співдружністю. «Наша позиція - це не позиція безумовної ізоляції і невтручання,- пояснював Маккензі Кінг. - Все залежить від ситуації в Європі, а також у Канаді» [12,442]. Об'єктивно надана концепція означала курс на досягнення домініонами державного суверенітету і перетворення цих відносин з Великобританією у конфедерацію під егідою англійської монархії.

Прибічники централізації не оцінили належним чином заяву Маккензі Кінга. Як і півстоліття тому, вони розглядали діаметрально протилежні питання : «єдності або розпаду». Як і на рубежі століть, вони намагались переконати домініони, що, тільки залишаючись у складі супердержави, молоді нації мають реальну можливість забезпечити незалежність і набути достойне місце у світовій політиці.

Ідеї ж, висунуті канадським прем'єр-міністром, вповні адекватно зображали генеральну спрямованість національного самопізнання, який розвивався у домініонах. У Канаді аналогічних поглядів притримувалося керівництво лейбористської і прогресивної партії [8,4251-4252].

Навіть адепти єдиної імперської зовнішньої політики погоджувалися, що питання про участь країни у війні повинне вирішуватися лише її парламентом [8,4663].

В Австралії лідер лейбористської фракції у федеральному зібранні Чарльтон був солідарний з Маккензі Кінгом фактично з усіх проблем імперських відносин. Вказуючи на небезпечні (як для австралійської автономії, так і для єдності Співдружності) наслідки військово-політичної інтеграції з Великою Британією, він закликав до невтручання у справи один одного, демократизації керівництва зовнішньої політики і затверджував за домініонами право заключати міжнародні угоди [6, 1729-1735].

Спеціальний підкомітет конференції на чолі з Керзоном у присутності більшості прем'єр-міністрів домініонів, затвердив процедуру підписання угод:

«а) двосторонні угоди, які накладають зобов'язання лише на одну частину імперії, повинні бути підписані представником уряду цієї частини імперії;

б) коли двостороння угода накладає зобов'язання більше ніж на одну частину імперії, угода повинна бути підписана одним або декількома повноважними представниками зі сторін всіх урядів імперії, яких він стосується;

в) що стосується угод, перемовини про які йде мова на міжнародних конференціях, існуюча практика підписання повноважними представниками всіх урядів імперії, представлених на конференції, повинна бути продовжена... у тій формі, в якій вона використовувалая в Парижі та Вашингтоні [13,7].»

Конференція 1923 року завершилася повним і остаточним провалом спроби реанімувати імперський кабінет. Прийнята нею резолюція легалізувала створений Канадою прецедент самостійного підписання угоди з іноземною державою. Тепер усі держави Співдружності отримали право вільного підписання таких угод (однак, якщо це не шкодить спільним інтересам). Згідно прецеденту 1919 р., інша резолюція зафіксувала право домініонів та Індії мати на міжнародних конференціях окреме представництво у складі делегації Британської імперії [9,1-2].

Підводячи підсумки післявоєнного розвитку, «Round Table» був змушений констатувати, що зберегти традиції Імперського Військового кабінету не вдалося. Конференції 1921 та 1923 роках не мали нічого спільного з органами виконавчої влади [15,2]. Так почалося прощання з давніми мріями зберегти Британську імперію як єдину державу. Отже, розробка проблеми еволюції взаємовідносин між Великою Британією та її домініонами у 1920-х роках має першочергове значення для розуміння усього ходу імперської еволюції і потребує комплексного дослідження.

Література

1. Виноградов К.Б. Дэвид Ллойд Джордж. - М., 1970. - 243 c.

2. Зимулина Л.А. Доминионы и неоколониалистская политика Англии. - Владимир, 1990. - 72 с.

3. Канада, 1918-1945. Исторический очерк /Отв. ред. Л.В. Поздеева. - М., 1976. - 504 с.

4. Питльована Л.Ю. Англо-німецькі відносини на рубежі XIX-XX ст.: проблеми колоніального поділу Африки: Автореф. дис....к.і.н.: 07.00.02. - Львів, - 19 с.

5. Ширяев М.В. Англо-російське протистояння у Середній Азії та Афганістані в 1907-1922 рр.: Автореф. дис.к.і.н.: 07.00.02. - Луганськ, 2006. - 20 с.

6. Australian Parliamentary Debates, 1923. - Vol. 104. - Col. 1729-1783.

7. Barnett C. Collapse of British Power. - L., 1987. - 367 p.

8. Canadian Parliamentary Debates, 1923. - Vol. 5. - Col. 4251-4663.

9. Colonial and Imperial Conferencesfrom 1887 to 1937/Ed. by M. Ollivier. - Vol. III. - Ottawa, 1954. - 697 p.

10. Coupland R. Indian Problem, 1833-1935. - L., 1942. - 343 p.

11. Dawson R.M. The Development of Dominion Status, 1900-1936. Documentary Supplement. - Lnd., 1965. - 466 p.

12. Documents on Canadian External Relations. - Vol. 3. 1919-1925. - Ottawa, 1970. - 237 p.

13. Conference, 1923. Appendecies to the Summary of Proceedings. - Lnd., 1923. - 68 p.

14. Kendle G. British Empire - Commonwealth, 1897-1931. - L., 1972. - 246 р.

15. Round Table. - Lnd., 1923. - № 53. - P.2-9.

Размещено на Allbest.ru