Сучасні дослідження відносин Української Держави з Радянською Росією в українській історичній науці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні дослідження відносин Української Держави з Радянською Росією в українській історичній науці

Булгаков Ю.В.

Наукова розробка зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду була розпочата Т.Зарудою. І першим кроком у цьому напрямку стала стаття, присвячена українсько-російським переговорам 23 травня - 7 жовтня 1918 року, що вийшла друком у 1992 році [5,19-40]. Не залишились поза увагою дослідника й українсько-російські взаємини в його доповіді на конференції 1993 року, у якій він відзначив, що Росія мала для української зовнішньої політики особливу вагу не лише через свою потенційну агресивність, але й тому, що «в цій країні проживало кілька мільйонів українців, які постійно зазнавали утисків. Молода Українська Держава, що одним із головних напрямків своєї зовнішньополітичної діяльності обрала захист етнічних українців у інших державах, мусила особливу увагу звернути на опановані більшовиками території» [6,73]. Розглянуті були й основні аспекти та проблеми взаємин України з Радянською Росією.

Приділено увагу дослідженню українсько-російських переговорів 1918 року у розвідці О.Лупандіна, яка побачила світ у 1994 році. Зокрема, дослідник наголосив, що українсько-російські відносини цього часу розвивались досить складно. Головною причиною цього він вважав різке протиборство двох політичних напрямків в Україні: національно- державницького і російського великодержавно-шовіністичного у більшовицькому варіанті [7,35].

Складність товарообміну між радянською Росією та Гетьманатом не оминув увагою і П.Гай-Нижник у своїй статті, зазначивши, що не дивлячись на існування торгівельних угод між радянською Росією та Україною, на практиці російська сторона всіляко гальмувала здійснення товарообміну [3,378-380].

Новий поштовх у посиленні інтересу до дослідження міжнародного становища українських урядів був викликаний відзначенням 80-ліття з початку Української революції. 1998 року побачила світ узагальнююча праця М.Держалюка. Серед проблем, які найбільше зацікавили дослідника, слід згадати вплив на становлення української державності російського чинника. Зокрема, використовуючи документи ЦДАВО України, автор вказав, що уряди Німеччини та Австро-Угорщини вважали необхідним направити в Україну своїх добре підготовлених цивільних та військових спеціалістів, які могли б допомогти зміцнити українські урядові та армійські установи, члени яких виросли з російської дійсності і були неспроможні проводити самостійну політику [4,61].

М.Держалюк зробив спробу розглянути передусім взаємини сторін у трикутнику Німеччина-Росія-Україна. З цієї точки зору, він особливо ґрунтовно проаналізував спроби анексіоністських дій Радянської Росії, яка, на його думку, починаючи з липня 1918 року, повела активну боротьбу проти української незалежності. Зокрема, це проявлялось в організації терору, диверсій, масового засилання підпільників та партизанських загонів на територію України, що призводило до дезорганізації та анархії, перешкоджало консолідації демократичних сил, погіршувало економічне становище та своєю чергою викликало масові виступи селянських та міських мас проти державних органів України, які не мали змоги належним чином дати відсіч подібним діям.

Так, 30 липня 1918 року агентом Москви, моряком з Кронштадта, соціалістом Борисом Донським було вбито головнокомандувача німецькими військами на Україні фельдмаршала Ейнгорна. Після цього накази та розпорядження по військах Центральних країн набули жорсткого характеру. Застосування сили щодо мирного населення для встановлення порядку виявилося надто кривавим і невиправданим. Це, на думку Дер- жалюка, призвело до порушення взаєморозуміння між окупаційною владою та місцевими органами влади і населенням. Проте, дослідник зазначив, що твердження про розгортання в Україні війни селянських мас проти австро-німецьких військ, яка супроводжувалася значними втратами серед мирного населення, видається перебільшеним. Звичайно, певні втрати були, але, як правило, на українсько-російському кордоні та під час знищення зарубіжних партизанських груп, що масово прибували в Україну з Росії [4,62-64].

Серед інших проблем міжнародних взаємин, Держалюк звернув увагу й на розвиток економічно-торговельних відносин Гетьманату, насамперед з Росією. Зупинившись на характеристиці економічного стану України на квітень 1918 року, дослідник зробив спробу пов'язати важкий стан української економіки із російською економічною кризою та її політичними чинниками. Врахувавши негативний досвід Раднаркому Росії у керівництві народним господарством, Гетьманат, на думку Дер- жалюка, доклав усіх зусиль, щоб зберегти центристський демократичний лад у країні і поліпшити економічне становище шляхом значного поглиблення співробітництва і торгівлі з Центральними державами та Росією.

Так, в процесі українсько-російських переговорів у червні 1918 року, серед іншого розглядалося питання про поставки із Росії до України вкрай необхідних для української економіки нафтопродуктів у обмін на продовольство. Було досягнуто домовленості про постачання в Україну 182 тис. пудів різних нафтопродуктів за відповідну кількість продовольства протягом місяця після підписання мирного договору між Україною та Росію. Крім того, російська сторона запропонувала протягом двох- трьох місяців додатково поставити в Україну 700-800 тис. пудів нафтопродуктів в обмін на хліб незалежно від часу підписання мирного договору. Реалізація цих домовленостей, як зазначив дослідник, дозволила досягти певних успіхів у подоланні економічної кризи в Україні [4,77].

Незважаючи на політичні суперечності, у сфері економіки, торгівлі та культури зв'язки України та Росії розширювалися: між ними відновився транспортний рух, зріс потік пасажирських поїздів. У червні 1918 року на прохання російської сторони Україна дозволила закупити і негайно поставити великі партії хліба, вугілля, а в Україну надходили нафта і мастила. У серпні 1918 року Україна погодилася на поставки до Росії 2 млн пудів коксу, 0,75 млн. пудів металів, 50 тис. пудів рейок взамін на 10 тис. пудів нафти, бензину, мастила, 100 тис. пудів паперу, 200 вагонів лісу, цементу, машин для обробки деревини на суму 1 млн. карбованців. В економічних взаєминах України і Росії, на думку Держалюка, вперше в історії переважила тенденція взаємоприйнятності цін, рівноправності, спільної зацікавленості у розширенні економічних зв'язків [4,84-85].

Не міг дослідник обійти своєю увагою взаємини України з Кримом, Доном та Кубанню у контексті українсько-російських відносин. Спроби зближення Гетьманату із Кубанню та Доном та приєднання Криму до України, на його думку, призводило до посилення напруги у взаєминах між радянською Росією та Українською Державою [4,83,85].

Підсумовуючи висновки Держалюка щодо міжнародного становища гетьманської України, слід зазначити, що, на його думку, проблема політичних взаємин України та Росії залишилася неясною. Хоча удалося досягти визначення демаркаційної лінії між Росією та Україною, що відповідала позиціям російських та німецьких військ за станом на травень 1918 року і підписати 12 червня 1918 року попередній договір, за яким обидві сторони зобов'язувались припинити бойові дії, успішно завершити українсько-російські переговори не вдалося. Не було досягнуто згоди щодо основного - встановлення остаточних державних кордонів між Україною та Росією [4,80].

Проблемам українсько-російських взаємин доби визвольних змагань присвячено кандидатську дисертацію О.М.Несук, захищену 1998 року. У її основу покладено значне коло джерел, що зберігаються у ЦДА- ВО України, зокрема, щодо Гетьманату, у фондах Міністерства Закордонних справ, Ради Міністрів, Делегації Української держави у справі мирних переговорів з Росією. Використала дослідниця й документи з Російського державного архіву економіки. Серед інших груп джерел, дослідниця користувалася матеріалами періодичних видань «Нова Рада», «Вісник Генерального Секретаріату», «Державний Вісник» та ін., мемуарів тощо.

У першому розділі дисертації розглядаються проблеми бачення можливостей розвитку українсько-російських взаємин представниками української еліти, зокрема В.Липинським, який бачив Україну в майбутньому як Трудову Монархію, рівноправного партнера Росії [9,10].

Територіальні питання в українсько-російських переговорах, що активно вирішувалися гетьманським урядом, розглянуті у другому розділі дисертації. Особливий акцент дослідниця робить на проблемі приєднання Криму у зв'язку з відносинами із Росією, прийшовши до висновку, що обидві сторони мали однакові права на володіння півостровом, тільки уряд РСФРР зміг їх використати більш вдало [9,12].

У третьому розділі аналізуються економічні стосунки між Росією та Україною. Щодо Гетьманату автор торкається проблеми встановлення двосторонньої торгівлі з Росією, повернення спільних боргів та розподілу спадщини Російської імперії, зокрема Чорноморського флоту [9,13-14].

В останньому четвертому розділі авторка розглянула вплив третіх сил на українсько-російські взаємини (країн Антанти, Німеччини та Польщі). В цілому, оцінюючи значення для молодої української державності відносин із більшовицькою Росією, авторка прийшла до висновку, що «питання про східний кордон України залишилось відкритим не тільки через військові дії: невизначеність українських кордонів означала для Росії невизнання українських національних урядів» [9,17]. Питання про торгівлю, спільну спадщину та борги могли дати, на думку Несук, українським урядам можливість вигідного для них порозуміння з Радянською Росією, але ні Генеральний Секретаріат, ні уряд гетьмана П.Скоропадського, ні Директорія не змогли чи не зуміли скористатися такою можливістю. Авторка дійшла висновку, що ні Росія, ні країни Антанти, ні Центральні держави, ні Польща не розглядали Україну з позицій рівноправного партнерства. Цьому сприяли непевність українських урядів у виборі зовнішньополітичного курсу і їх нездатність до самостійної роботи у розбудові Української держави [9,18].

Слід зазначити, що з кінця 90-х років ХХ ст. посилився інтерес до публікації та аналізу джерел з історії зовнішньополітичної діяльності Гетьманату. Цікавою, зокрема, видається публікація збірки документів з історії російсько-українських взаємин 1918 року, видана в 1999 році. Її упорядники зауважили, що у здійсненні зовнішньополітичної стратегії «гетьманський уряд перебрав на себе всі міжнародні зобов'язання Центральної Ради, зокрема, щодо виконання брестських угод» [8,7].

Важливі аспекти українсько-російських взаємин висвітлено у статті джерелознавчого характеру С.А.Борисенка. Основною метою даної публікації, що побачила світ у 2003 році, було проведення типології масиву консульських документів та з'ясування їх інформаційно-тематичного потенціалу. Тому це дослідження має передусім джерелознавче значення, оскільки знайомить читачів із цікавими джерелами з історії зовнішньополітичної діяльності уряду П.Скоропадського, які зберігаються у ЦДАВО України (фонди 1236, 2187, 2221, 2223). Водночас, автор подав коротку історію створення та діяльності українських консульських представництв у Росії, зазначивши, що Міністерство закордонних справ Української Держави 15 липня 1918 року прийняло рішення про заснування генеральних консульств України в Москві та Петрограді, а також 30 консульських агентств - у Курську, Тулі, Воронежі, Пензі, Рибінську, Казані, Саратові, Самарі, Царицині, Архангельську, Омську та інших містах Росії. Однак реально українські консульські представництва функціонували лише в Москві, Петрограді, Саратові та Пензі. Решта так і не змогли налагодити своєї діяльності через протидію місцевих органів радянської влади, а також інших політичних та військових чинників, які визначали ситуацію на теренах колишньої Російської імперії [1,146].

Основним функціональним призначенням консульств, на думку Борисенка, було захищати інтереси громадян Української Держави та етнічних українців, що мешкали на території РСФРР. Переважно їх співробітникам доводилось займатися справами, пов'язаними із допомогою особам, що прагнули повернутися на Україну, або тим, що зазнавали незаконних переслідувань з боку представників російської влади, зокрема у звільненні українських громадян від призову до Червоної армії, захисті їх від реквізицій особистого рухомого та нерухомого майна тощо [1,147-149].

На думку С.А.Борисенка, документи, що зберігаються у ЦДАВО України, дозволяють також вивчати й внутрішні проблеми функціонування перших українських консульських установ, серед яких - недостатня кількість кваліфікованих кадрів, незнання української мови співробітниками та керівниками консульських установ тощо. В цілому, наукова розвідка С.А.Борисенка має певне значення для розкриття джерельної цінності документального комплексу, створеного в процесі діяльності консульських установ Української Держави в РСФРР та представляє його інформативні можливості.

В тому ж 2003 році С. Борисенко захистив кандидатську дисертацію, в якій досить вдало зміг охопити різноманітні аспекти українсько-російських відносин доби Гетьманату. У двох підрозділах другого розділу «Українсько-російська мирна конференція: переговорний процес і ухвалені рішення» окресливши проблеми переговорного процесу, дослідник констатував, що, незважаючи на малорезультатність в кінцевому рахунку, українсько-російські переговори поклали початок добі нових, хоч і формально, але паритетних стосунків між колишніми імперським центром і відокремленою національною частиною. Питання політичної самодостатності України набуло міжнародного значення [2,10-11]. Більш результативною на фоні інших комісій виявилася робота комісії з питань товарообміну, а також комісії у справах повернення біженців та військовополонених. Російська сторона була реально зацікавлена в налагодженні товарообміну з Україною, зважаючи на гостру продовольчу кризу, котра охопила в той час РСФРР. Проте, весь хід українсько-російських переговорів 1918 року не призвів до скільки-небудь суттєвих здобутків, хіба що за винятком кількох угод.

Але, незважаючи на фактичну безрезультатність проведення українсько-російських переговорів, вони стали в подальшому певним прецедентом для виборювання Україною своєї незалежності по відношенню до Росії, одним з наріжних каменів, закладених у фундамент суверенної української держави [2,11-12].

У третьому розділі «Діяльність консульських служб Української Держави та РСФРР» крім тез, обґрунтованих у вищезгаданій статті [2,12], автор проаналізував діяльність консульських представництв РСФРР в Українській Державі. Зокрема, закордонним відомством радянської Росії на основі вже згадуваного прелімінарного мирного договору було заплановано відкрити на території Української Держави 7 консульських представництв: 3 генеральних консульства у Києві, Харкові та Одесі, а також 4 консульських агентства у Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському та Чернігові.

Слід визнати також, що справа заснування російських радянських консульств на території України не була позбавлена труднощів і проблем. Реально почали працювати лише 2 генеральних консульства: у Києві та Одесі.

Труднощі у створенні радянських консульств на території України були прямо пов'язані з політичним та ідеологічним протистоянням між двома державами. Проте, вже після відкриття російських консульств їх діяльність була спрямована в основному на ведення агітаційної та конспіративно-розвідувальної роботи, що не могло не позначитися на відношенні до них гетьманської влади. За повідомленням голови української мирної делегації С.Шелухина, з членами російської дипломатичної місії одного разу до Києва «прибуло два вагони осіб, які не мають нічого спільного з мировою конференцією».

Проаналізувавши архівні документи, науковець дійшов висновку, що основною функцією в діяльності російських радянських консульств на території України був не захист прав і інтересів російських громадян, а проведення агітаційної та підривної роботи, спрямованої на порушення суверенітету та національних інтересів Української Держави. Що стосується безпосередніх консульських функцій радянських представництв, то найчастіше вони надавали інформацію для своїх підданих та жителів РСФРР про місце перебування їхніх родичів на території обох держав. На відміну від РСФРР в Українській Державі етнічні росіяни не мали ніяких утисків, соціальна і економічна ситуація в Україні була стабільнішою і спокійнішою. Тому, якогось помітного відтоку етнічних росіян з України не спостерігалося. Слід зазначити, що більшовицьке керівництво вміло використало свої консульські установи для поширення більшовицького впливу на населення України. Однак, попри все це існування російських консульств на території Української Держави сприяло усвідомленню російськими правлячими колами факту української політичної самодостатності і окремішності [2,12-13].

Таким чином, дослідивши значний спектр проблем у відносинах між Гетьманатом і радянською Росією, всі науковці відзначили їх складність, зумовлену передусім небажанням російської сторони визнавати самостійність політики новопосталої Української Держави з одного боку, та неспроможністю української політичної еліти організувати достойний опір російській прихованій та відкритій експансіоністській політиці. Загалом, цей вектор зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду виявився одним із найбільш досліджених у сучасній вітчизняній історіографії.

гетьманський україна політичний економічний

Джерела та література

1. Борисенко С. Документи консульських установ Української Держави в РСФРР як історичне джерело // Архіви України. - 2003. - №1-3(251). - С. 146 - 150.

2. Борисенко С. Українсько-російські відносини: квітень - грудень 1918 року: Автореф. дис... канд. іст. наук. -- К., 2003. -- 19 с.

3. Гай-Нижника П. Торговельно-промислова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського в 1918 р. // Інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського. Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т. 2. - К., 1997. - С. 353 - 396.

4. Держалюк М. Міжнародне становище України та визвольна боротьба у 1917-1922 роках. - К., 1998. - 240с.

5. Заруда Т. Переговори між Українською Державою та Радянською Росією (23.У-7.Х 1918 р.) // Історичні зошити. - К., 1992. - В.1. - С. 19 - 40.

6. Заруда Т. Становлення та основні напрямки зовнішньої політики Української Держави // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського (1873 - 1945). - К., 1993. - С. 66 - 82.

7. Лупандін О. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. - К., 1994. - 40 с.

8. Мирні переговори між Українською Державою та РСФСР 1918р.: Протоколи і стенограми пленарних засідань (Київ - Нью-Йорк - Філадельфія, 1999. - 366 с.

9. Несук О. Українсько-російські відносини 1917-1922 рр.: Автореф. дис... канд.іст.наук. - К., 1998. - 18 с.

Размещено на Allbest.ru