Еволюція політики Ізраїлю по близькосхідному врегулюванню в 80-90-ті роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата міжнародних наук

ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИКИ ІЗРАЇЛЮ ПО БЛИЗЬКОСХІДНОМУ ВРЕГУЛЮВАННЮ В 80-90-ТІ РОКИ

Спеціальність: Актуальні проблеми міжнародних відносин

АЛЬ-АВАСА РАЕД

Київ, 2000 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Останні десятиріччя XX століття стали етапом істотних змін як в сфері глобальних міжнародних відносин, так і в розвитку політичної, соціальної і економічної ситуації в багатьох країнах світу. Сучасний Близький Схід стає активним учасником світової політики.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена винятковою роллю близькосхідного регіону в світовій політиці, необхідністю осмислення важкого шляху до миру на Близькому Сході як необхідної передумови для досягнення подальшого прогресу в розв'язанні арабсько-ізраїльського конфлікту; відсутністю комплексного дослідження в сучасній історіографії, де розглядалася б політика Ізраїлю в контексті проблеми близькосхідного врегулювання в 80-ті-90-ті роки.

Актуальність теми дослідження визначила і наукову проблему: особливості еволюції політики Ізраїлю в контексті проблеми близькосхідного врегулювання в 80-ті-90-ті роки і її вплив на розвиток міжнародних відносин на Близькому Сході, зокрема на процес розв'язання арабсько-ізраїльського конфлікту і палестинської проблеми.

Розв'язання цієї наукової і практичної проблеми зумовлює і вибір дисертантом концепції дослідження.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертаційної роботи є складовою частиною комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту міжнародних відносин Київського університету. Дослідження виконано згідно з науковою темою кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики ІМВ КУ “Зовнішньополітична стратегія України в контексті розбудови нової європейської архітектури”.

Концепція дослідження. В основі формування принципів політики Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання лежать ключові положення доктрини “кумулятивного стримування”, становлення якої відбувалося в специфічних умовах (як зовнішніх, так і внутрішніх) розвитку держави Ізраїль, і яка спрямована на забезпечення національної безпеки шляхом створення ядерного потенціалу Ізраїлю, досягнення військово-технологічної переваги над арабами, створення стратегічної глибини оборони. Саме в контексті цієї доктрини тривалий час політика Ізраїлю базувалася на принципі “мир в обмін на мир”, ідеї “обмеженої палестинської автономії”, що передбачало збереження територіального статус-кво. Еволюція позиції Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання в 90-ті роки (визнання принципу “мир в обмін на території”, діалог з ОВП) була зумовлена внесенням істотних коректив в доктрину “кумулятивного стримування” під впливом кардинальних змін на глобально-регіональному рівні. Спрямованість же ізраїльської політики відносно врегулювання близькосхідного конфлікту залишилася незмінною: забезпечення безпеки Ізраїлю шляхом затвердження в якості центру силової держави, що займає домінуючі позиції в регіоні.

Предметом дослідження дисертації є концептуальне забезпечення, цілі, мотиви і методи здійснення ізраїльської політики щодо проблеми врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту.

Мета і задачі дисертації визначені, виходячи з наукової і практичної значущості теми, ступені її розробки, джерел, що були в розпорядженні автора, і того методологічного інструментарію, яким користувався дисертант в процесі дослідження.

Об'єкт дисертаційного дослідження - процес формування і реалізації регіональної політики Ізраїлю в контексті розвитку близькосхідного мирного процесу в 80-ті - 90-ті роки. Основною метою дисертаційної роботи є об'єктивний, комплексний, багатоаспектний аналіз механізму формування і здійснення політики Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання в 80-ті 90-ті роки, дослідження чинників геополітичного, глобального, регіонального і внутрішньодержавного характеру, що обумовили процес еволюції цієї політики. Для досягнення цієї мети автор поставив перед собою наступні завдання:

- проаналізувати механізм прийняття зовнішньополітичних рішень в Ізраїлі, приділивши при цьому особливу увагу взаємовідносинам і повноваженням законодавчої і виконавчої влади, визначивши роль, яку грає в цьому процесі “еліта, що приймає рішення”;

- дослідити генезу формування “доктрини стримування”, її структурні елементи, виявити спрямованість і причини, що визначила її еволюцію;

- визначити місце ядерної стратегії в близькосхідній політиці Ізраїлю;

- розглянути позицію Ізраїлю по відношенню до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, показати наслідки відмови Ізраїлю приєднатися до нього для перспектив розвитку Близького Сходу загалом, і для розгортання близькосхідного мирного процесу зокрема;

- вивчити підходи Ізраїлю і Єгипту до розв'язання палестинської проблеми, виділити етапи і показати динаміку єгипетсько-ізраїльського діалогу у всій її складності і суперечності;

- в контексті політики Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання виявити роль “ліванського чинника”, з урахуванням нових матеріалів, що раніше не використовуються, більш докладно розглянути цілі і мотиви агресії Ізраїлю проти Лівану в 1982 році;

- прослідити основні етапи розвитку ізраїльско-палестинського діалогу в 1990-ті роки; на основі аналізу основних двосторонніх угод і практики їх реалізації визначити їх результативність і міру відповідності інтересам палестинського народу;

- дослідити динаміку відносин Ізраїлю з такими ключовими арабськими державами, як Йорданія, Єгипет і Сірія.

- дослідити позицію Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання як в процесі підготовки, так і під час мирної конференції по Близькому Сходу.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 80-ті - 90-ті роки. Нижній кордон хронологічних рамок зумовлений початком єгипетсько-ізраїльського діалогу по “палестинській автономії” (1979 рік), який відкрив новий період в еволюції підходів Ізраїлю до розв'язання ключової проблеми арабсько-ізраїльського конфлікту - палестинській. Верхній кордон хронологічних рамок зумовлений визнанням того факту, що з поразкою на виборах в травні 1999 року правого блоку Лікуд завершився черговий етап в розвитку політики Ізраїлю по відношенню до врегулювання близькосхідного конфлікту.

Методологічна основа дисертаційної роботи визначена багатоплановістю її проблематики. Основним методом дослідження є конкретний аналіз різноманітних і багатоаспектних процесів, що впливають на характер еволюції політики Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання.

Документальна база дисертації. Документальну базу дослідження складають документи Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН, а також нормативні матеріали, що відносяться до процесів врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту.

Дисертація написана на основі вивчення великого числа джерел, серед яких, передусім, офіційні документи міністерства закордонних справ Ізраїлю, Сполучених Штатів Америки, а також ряду арабських держав, присвячені окремим аспектам близькосхідного конфлікту. У них містяться виступи, заяви, інтерв'ю, матеріали прес-конференцій керівників держав і інших високопоставлених осіб. Ці документи дають можливість оцінити і проаналізувати офіційну позицію ключових держав, залучених в процес врегулювання близькосхідного конфлікту.

Особливо необхідно виділити збірники документів по Близькому Сходу, підготовлені неурядовими організаціями, що включають в себе, в тому числі, і основні документи, і інформацію про проведені наради, конференції, засідання міжнародних організацій і прийняті ними рішення.

Особливо цінними для роботи над дисертацією були тексти угод, підписані між Ізраїлем і ОВП, Ізраїлем і Йорданією, Ізраїлем і Ліваном, а також документи інших держав.

Автор зміг скласти уявлення про формування підходів до шляхів і методів розв'язання такої важливої проблеми, як палестинська, на основі іншого важливого джерела. Мова йде про мемуарну літературу і наукові праці деяких політичних діячів (Дж. Картера, І. Шаміра, А. Шарона, Ш. Переса, Б. Нетаньяху, Х. Герцога).

У дисертації були широко використані матеріали української, російської, ізраїльської, американської, західноєвропейської і арабської преси, які регулярно публікують матеріали, що стосуються поточного стану близькосхідного мирного процесу, позиції окремих держав, представників політичних партій з актуальних проблем близькосхідного врегулювання.

Стан наукової розробки теми. Тема, вибрана автором, - еволюція політики Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання в 80-ті-90-ті роки - досі не була об'єктом спеціального наукового дослідження ні в арабській, ні в українській, ні в колишній радянській історіографії. Окремі аспекти зовнішньої політики Ізраїлю були розглянуті в кандидатській дисертації, захищеній в Київському університеті імені Тараса Шевченка Бані-Насуром Омаром Юсифом “Єгипетсько-ізраїльські відносини в 70-ті-першій половині 90-х років (військово-політичні аспекти)”.

Однак було б невірно стверджувати, що в колишній радянській і сучасній українській історіографії немає комплексних робіт, присвячених проблемі зовнішньої політики Ізраїлю. Окремі аспекти політики Ізраїлю на Близькому Сході розглядалися в роботах українських вчених Б.М. Гончара, І.Г. Майдана, В.К. Гури, А. Дашкевича, О.А. Коппель, М.Д. Несука, Б.О. Парахонського. Потрібно, проте, відмітити, що в роботах радянських, російських і українських сходознавців розглядалися переважно окремі аспекти підходу Тель-Авіва до розв'язання арабсько-ізраїльського конфлікту. Більшість наукових робіт радянських авторів виявили занадто політизованими. Визначивши вищезгадану тенденцію в розвитку радянської історіографії, автор ні в якій мірі не зменшує досягнень радянських вчених, які змогли отримати ряд вагомих результатів в висвітленні складних питань, суміжних з проблематикою, що вивчається. Так, роль армійського генералітету у виробленні зовнішньої політики Ізраїлю скрупульозно з'ясовується в монографії Звягельської І.Д. “Роль военной верхушки в формировании государственной политики Израиля”. Т.А. Карасова в роботі “Блок Маарах в партийно-политической системе Израиля” детально досліджувала внутрішні “політичні течії” в блоці Маарах, що істотно вплинув на характер регіонального курсу Ізраїлю. Важливе значення для розуміння процесу формування зовнішньої політики Ізраїлю мають статті Корнілова А.А. Концептуальні питання зовнішньополітичної діяльності містяться в монографії Камінського Є.Є. та Дашкевича А.В. “Політика США щодо України”.

Особливу групу досліджень складають роботи по історії міжнародних відносин на Близькому Сході в період, що розглядається, дослідження по історії і зовнішній політиці арабських держав. Серед них найбільший інтерес представляли фундаментальні монографії “Новітня історія арабських країн Азії”, “Зовнішня політика країн Близького і Середнього Сходу”, “Арабський світ: три десятиріччя незалежного розвитку”, “Азія: роль ключових країн в міжнародних відносинах в 1990-ті роки”, збірник статей “Динаміка арабо-ізраїльського конфлікту”, а також праці таких вчених як А.М. Васильєв, Д.Б. Малишева, Л.І. Медведко. Ці роботи включають в себе аналіз ключових проблем близькосхідної політики загалом: палестинської проблеми, міжарабських відносин, близькосхідного врегулювання.

Для автора виявилися принципово важливими дослідження Е.Н. Дмітрієва “Палестинская трагедия” і В.І. Кисельова “Арабсько-израильский конфликт и палестинский вопрос”, присвячені різним аспектам палестинської проблеми, боротьбі палестинського народу під керівництвом ОВП за свої законні права.

Автор в своїй роботі спирався на широке коло арабських досліджень з проблеми близькосхідного мирного процесу. Слід особливо звернути увагу на монографії М. Хейкала і Абу Мазена (Махмуда Аббаса), в яких докладно аналізується процес становлення і розвитку діалогу між Ізраїлем і ОВП, дається принципова оцінка досягнутих домовленостей. Звертає на себе увагу і роботу йорданських авторів Аль-Маджали і Аль-Абіди “Йордано-ізраїльський мирний процес”, в якій була зроблена спроба розглянути весь комплекс проблем двосторонніх відносин, виявити перспективи (в рівній мірі як і визначити стримуючі чинники) їх подальшого розвитку.

Значний інтерес мають висновки, узагальнення і фактичний матеріал, що міститься в працях, присвячених концепції “національної безпеки Ізраїлю”, підготовлених такими арабськими дослідниками як Килані Х., Мурад Эль-Десоуки, Муси З.

Зарубіжними авторами також видано немало робіт, в яких досліджується проблема близькосхідного врегулювання, окремі аспекти концептуального забезпечення і політики Ізраїлю і США в регіоні. Це головним чином монографії американських і ізраїльських авторів. У 1990 році була опублікована монографія А. Клімана “Ізраїль і світ через 40 років”. Вона виявилася серйозним аналітичним коментарем історії і теорії ізраїльської зовнішньополітичної системи. Однак ця монографія, наближаючись до аналізу конкретних подій, все ж залишалася хоч і хорошим, але тільки оглядом, оскільки обмежувалася лише відтворенням динаміки процесів, що відбуваються в Ізраїлі.

Всебічно висвітлюють ізраїльську оборонну стратегію роботи ізраїльських політологів Стейнберга М. і Герша З. У них міститься цікавий статистичний і фактичний матеріал. Однак вищезгадані праці носять суб'єктивний, односторонньо про ізраїльський характер.

Важливими і необхідними для дисертанта були знайомство і робота над дослідженнями, що з'явилися в країнах Західної Європи і США. Умовно можна виділити три напрями в західній історіографії з проблеми регіональної політики Тель-Авіва. Представники першого напряму зокрема, такі політологи як Р. Куртіс, Сасон Софер, Е. Латтуак, С. Шпігель, Н. Подгорец, Ю. Ростоу намагаються з претендуючих на об”єктивність позицій виправдати жорсткий зовнішньополітичний курс Ізраїлю в період 1980-х років.

Дослідники, які представляють другий напрям в західній історіографії Х. Накхлех, К. Райд, Дж. Рендол, Дж. Болл, А. Перлмуттер намагаються оцінити ізраїльську політику, передусім крізь призму національних інтересів США на Близькому Сході. Багато західних політологів (П. Джонс, Л. Берес, П. Джаббер, А. Доті), приділяючи особливу увагу проблемі знищення зброї масової поразки в зоні Близького Сходу, висловлюють сумніви в користі “ядерної заборони” на Близькому Сході і заявляють про необхідність пошуку розв'язання проблеми “ядерного потенціалу” Ізраїлю.

Третій напрям - нечисленний і що не користується великим впливом в західній історіографії - представлено авторами, які стоять на анти ізраїльських позиціях і розглядають Ізраїль як головну перешкоду на шляху розвитку американсько-арабських відносин.

Поставлені цілі і задачі визначили структуру дисертаційної роботи. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Обсяг дисертації 195, список літератури 231 назв.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що автор вперше в українській історіографії на основі нових, раніше не введених в науковий обіг джерел зробив спробу докладно і детально дослідити проблему еволюції політики Ізраїлю в сфері врегулювання близькосхідного конфлікту, показати особливості її концептуального забезпечення.

Найістотніші результати дослідження, котрі відображають внесок автора в розробку означеної проблеми, зводяться до наступного:

- виявлені особливості механізму формування зовнішньої політики Ізраїлю; зроблений висновок про те, що саме військові складають ядро “еліти, що приймає рішення”;

- дана оцінка суті і спрямованість ізраїльської “доктрини стримування”, виявлені її основні структурні елементи, показані спроби її модернізації під впливом формування нових військово-політичних реалій в регіоні;

- дана принципова оцінка відмови Ізраїлю приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї;

- показано, що невдачі спроб арабських країн зв'язати розв'язання проблеми нерозповсюдження ядерної зброї на Близькому Сході з розгортанням мирного процесу будуть мати негативні наслідки для перспектив нормалізації ситуації в регіоні;

- виділені етапи розвитку єгипетсько-ізраїльського діалогу з проблеми близькосхідного врегулювання; з об'єктивних позицій дана оцінка ролі Єгипту в близькосхідному мирному процесі;

- досліджена позиція Ізраїлю по відношенню до скликання мирної конференції в 80-ті роки; виділені чинники, що обумовили активізацію ізраїльської політики по близькосхідному врегулюванню в кінці 80-х років;

- дане авторське трактування ролі Лівану в стратегії Ізраїлю;

- проаналізовані основні ізраїльські, американські, арабські ініціативи, спрямовані на врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту;

- на основі аналізу документальних матеріалів досліджується процес динаміки палестино-ізраїльського діалогу в 90-ті роки; виявлені причини, що обумовили виникнення криз (різних по своїй глибині і масштабам) в палестино-ізраїльських відносинах;

- дана оцінка перспектив розширення взаємодії сторін, що брали участь в конфлікті;

- предметно досліджений процес розвитку двосторонніх відносин Ізраїлю з ключовими арабськими країнами (Йорданією, Сірією, Єгиптом).

Практична значущість дисертації полягає в тому, що представлений в ній фактичний матеріал, а також зроблені висновки і оцінки дають можливість використати її для визначення зовнішньополітичних пріоритетів України і її політики відносно окремих держав близькосхідного регіону. У той же час матеріал, що міститься в дисертації, може знайти застосування і при написанні узагальнюючих робіт по аналізу міжнародних відносин на Близькому Сході, а також робіт, присвячених комплексному дослідженню проблем близькосхідного врегулювання. Матеріали даного дослідження можуть широко застосовуватися при підготовці університетських курсів (“Історія міжнародних відносин”, “Зовнішня політика країн Азії”), а також при розробці програм, підручників і учбових посібників по міжнародних відносинах.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи були оприлюднені на науково-теоретичній конференції студентів і аспірантів Інституту міжнародних відносин (20 квітня 1999), на наукових практичних семінарах Інституту, доповідались на засіданнях кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкриваються сутність і стан наукової проблеми та її значущість, обґрунтовується її актуальність та необхідність проведення дослідження, викладено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, формулюються її мета та завдання, визначаються хронологічні межі дослідження, ступінь новизни, показано практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі “Концептуальні засади і принципи формування політики Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання” зроблено науковий аналіз механізму формування і реалізації політики Ізраїлю з цієї проблеми. Показано еволюцію ізраїльської "доктрини стримування”. Розглядається ядерна стратегія Ізраїлю в контексті близькосхідного врегулювання.

В умовах широкого змісту сфери національної безпеки в Ізраїлі склався досить стійкий механізм прийняття зовнішньополітичних рішень. Головною особливістю цього механізму є глибоке проникнення кадрових військових в процес управління розвитком зовнішніх стосунків.

В аналізі процесу прийняття зовнішньополітичних рішень головну роль грає дослідження військово-політичних доктрин. В основі концепції національної безпеки Ізраїлю лежить “доктрина стримування”, або “кумулятивного стримування”. Автор досліджує її формування та еволюцію на протязі кінця 40-х років до сьогодення. Виокремлюються її складові компоненти, до складу яких слід віднести:

- “опору на власні сили”;

- формування ядерного потенціалу;

- “обмежені” військові операції; превентивну війну;

- формування альянсів;

- таємну дипломатію;

- досягнення науково-технологічної та технологічної переваги над арабами.

Автор приходить до висновку, що нові тенденції на міжнародній арені призвели до внесення коректив в цю доктрину та аналізує зміст цих коректив.

Розділ другий - “Політика Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання в 80-ті роки”. Розглядається місце та роль "палестинського чинника" в політиці Ізраїлю.

Періоду 1980-х років була притаманна тенденція до посилення впливу палестинського чинника як на зовнішньополітичний курс Ізраїлю, так і на внутрішньополітичну ситуацію в країні. Особливий вплив на розвиток ситуації на Близькому Сході і на трансформацію ізраїльських концепцій врегулювання близькосхідного конфлікту мали та “мирний наступ” ОВП, що обумовило поглиблення процесу поляризації політичних сил Ізраїлю. Розбіжності у підходах політичних угрупувань, що протистояли одне одному (Лікуд-Партія праці) відносно політики по вирішенню палестинської проблеми обумовили виникнення гострої урядової кризи в Ізраїлі.

Показано місце проблеми близькосхідного врегулювання в ізраїльсько-єгипетських відносинах. Автором виокремлює та дає характеристику декілька етапів у розвитку ізраїльсько-єгипетського діалогу з проблеми близькосхідного врегулювання в 80-ті роки.

Досліджується місце ліванської проблеми в політиці Ізраїлю на Близькому Сході. В основі підходу Ізраїлю до Лівану була концепція “союзу меншин”, яку було проголошено ізраїльським прем'єр-міністром Давідом Бен-Гуріоном. Військово-політичні чинники грали визначальну роль при виробленні стратегічної лінії Ізраїлю по відношенню до Лівану в 1980-ті роки.

Третій розділ - “Вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на еволюцію позиції Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання в 90-ті роки”.

Мирному процесу, розпочатому Мадридською конференцією, бракувало перспектив. Він характеризувався практикою незначних компромісів і невеликих кроків без будь якого істотного просування вперед процесу врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту.

Автором зроблено аналіз основним етапам і результатам ізраїльсько-палестинського діалогу в 90-ті роки. Автор умовно виділяє та характеризує 4 етапи в розвитку палестино-ізраїльського діалогу в 1990-ті роки.

Автором виокремлено чинники, що сприяли змінам в ізраїльській політиці відносно ОВП.

В роботі виокремлено та охарактеризовано основні етапи відносин Ізраїлю з суміжними арабськими країнами (Йорданією, Сирією, Єгиптом). З арабських країн Машріка, які знаходилися в стані війни з Ізраїлем, після Мадридської конференції мирний договір з Тель-Авівом уклала тільки Йорданія. Порівняльна легкість досягнення між Ізраїлем і Йорданією мирного договору пояснювалася в значній мірі тим, що після 1974 року з йордано-ізраїльських відносинах випала територіальна проблема. Йорданія не могла претендувати на Західний берег після того, як в тому ж році Конференція глав арабських держави в Рабаті назвала ОВП єдиним представником палестинського народу.

Що стосується відносин Ізраїлю з Сирією і Ліваном, вони продовжують залишатися ворожими. Насамперед це пояснюється тим, що Ізраїль продовжує втримувати захоплені у Сирії Голанські висоти і у Лівану його південну частину, звану “зоною безпеки”.

У висновках узагальнюються результати дослідження, зроблено основні підсумкові зауваження.

В основі концепції національної безпеки Ізраїлю лежить доктрина “кумулятивного стримування”.

Згідно з ствердженнями ізраїльських політиків, вона спрямована на створення максимально сприятливих умов для існування і розвитку ізраїльського суспільства в умовах “ворожого оточення” шляхом превентивного перешкоджання виникненню потенційних загроз, а у випадках, коли це неможливо, мінімізації вже існуючих. Відповідно до даної доктрини експансіоністський курс Ізраїлю на розширення територій за рахунок захоплення і утримання арабських земель подавався як такий, який є необхідним для створення “стратегічної глибини” оборони.

Формування “доктрини стримування” почалося в кінці 1940-х-початку 1950-х років. Важлива роль в процесі її розробки належала першому ізраїльському прем'єр-міністру Д. Бен-Гуриону, який сформулював її основні положення. Надалі, під впливом як змін в світі (на глобальному і регіональному рівні), так і з урахуванням осмислення накопиченого досвіду (що в свою чергу вело до певної переоцінки і корегування практичної діяльності Ізраїлю в цій сфері) відбувався і процес еволюції самої “доктрини стримування”.

Нові реалії сучасної міжнародної політики ставлять на порядок денний необхідність перегляду традиційного підходу Ізраїлю практично до всіх основних напрямів своєї зовнішньої політики, починаючи з деяких основоположних положень доктрини “кумулятивного стримування” і закінчуючи приватними питаннями зовнішньополітичної діяльності в периферійних регіонах.

У галузі національної безпеки і військової політики необхідність корегування пов'язана, передусім, з тим, що, як показує практика, багаторічна ставка виключно на військову силу і військові перемоги не принесла Ізраїлю бажаного політичного результату.

Ізраїль спромігся затвердитися в регіоні в якості військової “міні-наддержави”, з потужністю якої не можна не погодитися, однак його розрахунки на те, що, пересвідчившись в його непереможності, арабські країни погодяться укласти мир на ізраїльських умовах, що дозволить йому надалі стати повноправним членом регіонального співтовариства, не виправдалися.

Більш того, військово-силові акції Тель-Авіва сприяли поглибленню конфронтації, посиленню сприйняття Ізраїлю арабами як агресора, реально загрожуючи їх власній національній безпеці, зростанню недовір'я, породжуючи, таким чином, хибне коло насильства в регіоні. Крім того, події 1990-х років, зокрема, війна в Перській затоці, під час якої ізраїльська територія була обстріляна іракськими ракетами з території, що не є по відношенню до Ізраїлю суміжною, продемонстрували неспроможність в сучасних умовах ще одного важливого положення ізраїльської стратегічної доктрини, а, саме, концепції “стратегічної глибини”, яка служила одним з основних обґрунтувань необхідності збереження ізраїльського контролю над палестинськими територіями, передусім над Західним берегом ріки Йордан. Саме під впливом цих чинників Ізраїль взяв курс на досягнення миру з арабськими державами, на розвиток діалогу з ОВП.

Ядерна стратегія була і залишиться на тривалу перспективу ведучим елементом ізраїльської доктрини “кумулятивного стримування”. Це підтверджує відмову Ізраїлю приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також позиція Ізраїлю, що передбачає досягнення миру з арабами як передумову для гіпотетичної постановки питання про ядерний потенціал Ізраїлю.

Поки Ізраїль буде ігнорувати стурбованість з боку арабів з приводу його стратегії збереження неофіційного ядерного статусу, напруженість в регіоні і гонка озброєнь неминуча. політика міжнародний конфлікт

В ситуації, що склалася в питанні про ліквідацію ядерного потенціалу Ізраїлю, для арабських держав представляється доцільним акцентувати увагу:

а) на переговорах (як двосторонніх, так і багатосторонніх);

б) на існуванні органічного зв'язку між процесами нормалізації відносин з єврейською державою і процесами встановлення арабсько-ізраїльського режиму безпеки.

ЛІТЕРАТУРНІ РОБОТИ

1. Мадридский мирный процесс // Актуальні проблеми міжнародних відносин КУ.- № 7 (частина ІІІ). - 1997, с. 197-202.

2. Позиция Израиля в отношении созыва международной конференции по Ближнему Востоку в 80-е гг. // Актуальні проблеми міжнародних відносин КУ.- № 7 (частина ІІІ).-1998, с. 85-91.

3. Египетско-израильские отношения в 90-е гг. (некоторые аспекты проблемы) // Вісник Міжнародні відносини КУ.- № 14. 1999, с.74-76.

Размещено на Allbest.ru