Фактор особистості у формуванні та здійсненні зовнішньої політики у сучасній міжнародній системі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Фактор особистості у формуванні та здійсненні зовнішньої політики у сучасній міжнародній системі

Головинський Костянтин Сергійович

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

особистість політика міжнародний державний

Актуальність теми. Вивчення ролі особистості у міжнародних відносинах в цілому та міждержавних стосунках зокрема, є відносно новою теоретичною проблемою міжнародних відносин, яка ставить під сумнів державоцентричний підхід до аналізу міжнародно-політичних процесів.

До сьогодні вплив фактору особистості на зовнішню політику держави не був предметом міжнародно-політичного аналізу. Велика стриманість у відношенні до теми фактору особистості, яку можна побачити в літературі, присвяченій міжнародним відносинам є результатом збігу теоретичних, ідеологічних та практичних причин, які широко сприяли утвердженню аксіоми про те, що особа існує поза предметом міжнародно-політичного аналізу.

Реалістична концепція міжнародних відносин, яка займає, особливо після Другої світової війни, домінуючі позиції у науці, розвиваючи спадок класичної лінії, що бере свій початок в працях Гоббса та Маккіавеллі, розглядає лише держави як метафізичні абстракції. Тому переважна кількість дослідників, що працювали у її рамках, цікавилися виключно урядами та їх субінститутами. Питання лідерства в теорії міжнародних відносин практично не підіймалося.

Спроби визначити роль та місце фактору особистості у різних концепціях світової політики, що створювалися безвідносно до даної проблеми, породжують необхідність перегляду кількох загальнотеоретичних положень. Головні труднощі такого перегляду полягають у тому, що постає необхідність порівнювати явища, які, на перший погляд, видаються несумісними. Які відношення можуть існувати між логікою індивіда та логікою міжнародної системи? Питання про взаємовідношення мікро- та макрополітичних рівнів набуває тут першорядного значення. Можливість впливу особистості на міжнародну політику, - хоча умови, за яких такий вплив стає можливим, його засоби та шляхи реалізації потребують детального уточнення, - виглядає цілком правдоподібно, і є цілком достовірною гіпотезою, найбільш вірогідним теоретичним наслідком якої, однак, на перший погляд, стає повна непередбачуваність у міжнародних відносинах.

Сьогодні дії кожного лідера, зміст їх політики, їх слова, - навіть те, що стає зрозумілим з їх слів, - кожного разу дають суперечливий поштовх до пошуку власних інтерпретацій аналітикам та спостерігачам. Статті та аналітичні довідки, що при цьому виходять друком, а також потрапляють на столи осіб, які приймають рішення, можуть суттєво різнитися, іншими словами, скільки аналітиків - стільки оцінок.

Сфері сучасних міжнародних відносин притаманний високий рівень складності та непередбачуваності. Кожне рішення, навіть короткострокове і з обмеженою сферою дії потенційно здатне породити наслідки, що в перспективі можуть загрожувати національній безпеці держави. Тому рівень ризику при прийнятті політичних рішень у сфері зовнішньої політики є значним. При цьому покладання політичного лідера виключно на власні знання, досвід, інтуїцію, а також компетенцію та досвід своїх радників і консультантів стає не просто необачним, а небезпечним.

Постає питання про залучення до аналізу сфери зовнішньої політики наукових методів, ступінь об'єктивності яких є на лад вищим за “суб'єктивні”, інтуїтивні методи, що базуються виключно на компетентності, досвіді, або особистих здібностях окремої особи.

Значна кількість подібних методів була розроблена фахівцями американських шкіл прикладної політології, теорії міжнародних відносин та інших, суміжних до них дисциплін. Суттєву вагу тут мають дослідження так званого особистісного, іншими словами суб'єктивного фактору, його ролі у формуванні національної політики та впливу на зовнішньополітичний курс держави - дослідження, - використовуючи одну з популярних концепцій політичної науки 19-го сторіччя, - “ролі особистості в історії”. Весь цей комплекс причин і обумовив вибір теми даного дисертаційного дослідження.

Зв`язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертаційна робота є складовою частиною комплексної програми науково-дослідних робіт Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови Української Держави” (номер державної реєстрації № 97128) та кафедри міжнародних комунікацій та зв`язків з громадськістю “Проблеми інформаційно-аналітичного забезпечення та створення іміджу України у забезпеченні зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності (номер державної реєстрації № 97131).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є з`ясування місця фактору особистості у міжнародних відносинах в цілому, та впливу на зовнішню політику держави окремих політичних лідерів зокрема.

Визначена мета передбачає вирішення таких завдань дослідження:

виявити взаємозв`язки між зовнішньою політикою держави і стилем лідерства особи, яка її очолює; між суб`єктивними поглядами особи на світ, що її оточує та об`єктивними характеристиками зовнішнього середовища;

розкрити відмінності між політичним та управлінським рішеннями, лідерством та управлінням в сфері зовнішньої політики, зосередившись зокрема на дослідженні феномену харизми та питаннях легітимності дій лідера у сфері зовнішньої політики в очах громадськості;

продемонструвати чи спростувати залежність зовнішньополітичних рішень, що приймаються лідерами держави від внутрішньополітичної ситуації;

узагальнити методи дослідження особистості лідера у міжнародних відносинах та об`єднати існуючі методи дослідження з метою побудови інтегрованого психологічного портрета-моделі лідера, з метою отримання можливості пояснювати на цій основі його поведінку та прогнозувати його дії у майбутньому;

розкрити специфічний характер політичного лідерства у міжнародних відносинах та виокремити фактори, що могли би сприяти його дослідженню;

виявити, на основі аналізу сучасних моделей прийняття політичних рішень, особливості функціонування механізму прийняття рішень в умовах зовнішньополітичної кризи;

виокремити характеристики середовища прийняття зовнішньополітичних рішень, зокрема за умов зовнішньополітичної кризи, та продемонструвати суб`єктивну природу їх сприйняття особою, яка приймає рішення;

продемонструвати необхідність врахування фактору особистості при аналізі зовнішньої політики окремо взятої держави, особливо за умов кризи та перехідного періоду.

Об`єктом дослідження даної дисертаційної роботи є формальні політичні лідери, стан політичної системи за умов зовнішньополітичної кризи, взаємозв`язок об`єктивних та суб`єктивних факторів, що впливають на зовнішню політику держави, мікро- та макрорівнів функціонування міжнародної системи.

Предметом дослідження є роль та місце формальних політичних лідерів в процесі здійснення та формування зовнішньополітичного курсу держави, їх діяльність під час зовнішньополітичної кризи.

Методологічна основа. Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження є загальні принципи об`єктивності, пріоритету фактів і практичної доцільності, які передбачають об`єктивне висвітлення і аналіз подій та явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел. При аналізі джерел для виявлення загальних і особливих рис у процесах та явищах автор використовував загальнонаукові методи - емпірико-аналітичний, логічний та проблемно-порівняльний. Для побудови психологічних портретів застосовані методи психолінгвістичного аналізу текстів політичних лідерів та наробки когнітивної психології.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у встановлені ступеню впливу на зовнішню політику держави фактору особистості. Наукове дослідження ролі особистісного фактору у світовій політиці є новою проблемою теорії міжнародних відносин, тому наукова новизна даного дослідження полягає також у поєднанні мікро- та макрорівнів аналізу функціонування міжнародної системи в єдине ціле. Таким чином була отримана змога краще пояснювати та прогнозувати зовнішню політику держави.

Виявлено, що за умов глобалізації світового процесу державоцентричний підхід до вивчення міжнародних відносин не може претендувати на роль єдино вірного. Прогнозування зовнішньої політики вимагає аналізу мікрорівня функціонування міжнародної системи.

Доведено, що фактор особистості у міжнародних відносинах реалізується головним чином через механізм прийняття зовнішньополітичних рішень на національному рівні. Функціонування системи прийняття зовнішньополітичних рішень за кризових умов суттєво відрізняється від її функціонування за звичайних умов: зменшується час на прийняття рішень, звужується коло задіяних у розробці рішення осіб, зростає рівень ризику і, відповідно, фактор суб`єктивного сприйняття ситуації починає відігравати значну роль.

Визначено, що формальний політичний лідер, який займає високе положення в ієрархії державного управління, здійснює особистий вплив на формування зовнішньополітичного курсу своєї держави, яким не можна нехтувати при аналізі її зовнішньої політики. Такий вплив обумовлено формально-посадовим положенням лідера, а також поточною ситуацією, у якій він знаходиться, таким чином їх дослідження є необхідною, але не достатньою умовою прогнозування дій лідера і, відповідно, зовнішньої політики держави. Достатньою умовою прогнозування дій лідера є науковий аналіз його особистості, наприклад, за допомогою психологічних методів дослідження “на відстані”.

Продемонстровано, що особистість лідера не є єдиним чинником, що впливає на його політичну поведінку, він постійно перебуває під впливом системних та інституційних обмежень як формальних, так і неформальних, але у кризових умовах вплив інституційних обмежень суттєво зменшується, а вплив суб`єктивного (психологічного) чинника збільшується.

Практичне значення дисертації визначається тим, що її основні наукові положення можуть бути використані в аналітично-дослідницькій роботі органів державної влади України на що є відповідне впровадження в практичну роботу. В його рамках опрацьовано науково об`єктивні методи дослідження політичного лідерства, що раніше не застосовувалися у вітчизняній політичній науці.

Матеріали та результати проведеного дослідження можуть бути корисними про подальшій розробці даної проблематики, а також в навчальному процесі при читанні нормативних і спеціальних курсів з теорії міжнародних відносин, політичної психології та інформаційно-аналітичного забезпечення зовнішньої політики України.

Апробація результатів дисертації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження були оприлюднені у виступах на науково-теоретичних конференціях Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка 15 квітня 1998 року та 18 жовтня 2001 року, науково-практичній конференції Інституту міжнародних відносин (разом з Радою національної безпеки і оборони України) “Інформаційні війни і психологічні операції” 12 грудня 1998 року, науково-практичній конференції Української Академії державного управління при Президентові України “Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз” 29 травня 2002 р. Їх також було використано для ведення наукових семінарів для студентів Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вони були обговорені на засіданні кафедри міжнародних комунікацій та відносин з громадськістю ІМВ КНУ ім. Т.Шевченка. Основні положення викладені у 9 наукових публікаціях.

Структура та обсяг дисертації складаються з вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи становить 188 сторінок, в тому числі список використаних джерел та літератури (381 найменування) 22 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі, обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються мета, завдання, розкривається наукова новизна та практичне значення роботи, розглядається джерельна база, дається характеристика наукової розробки теми.

Перший розділ “Теоретико-методологічні основи вивчення політичного лідерства” присвячено розгляду сучасних підходів до вивчення політичного лідерства та опрацюванню методів дослідження особистості політичного лідера у міжнародних відносинах.

Інституалізація науки про політичне лідерство як самостійної галузі соціального знання відбулась у 50-ті роки XX-го сторіччя. Помітну роль у теоретичній розробці даної проблеми зіграли роботи американських вчених. Серед них - роботи С. Хаймана, Дж. Барбера, Е. Харгроува, присвячені дослідженню президентства, роботи по соціології політичної влади К. Дойча, системному політичному аналізу Г. Алмонда, а також роботи Г. Кісінджера, Р. Таккера, Л. Едінгера та інших. Необхідність пошуку адекватної дослідницької бази для вдосконалення системи політичного керування суспільством суттєво розширила рамки цих досліджень та підвищила їх практичну значимість.

Не випадково, ще в к. 60-х рр. Д. Растоу підкреслював, що концепція політичного лідерства може стати центральною ланкою нового загальноохоплюючого та динамічного теоретичного погляду на політичний процес в цілому, оскільки лідер як більш помітна у будь-якому політичному процесі фігура, що приймає рішення, від якого виходить та до якого надходить інформація, хто здійснює функцію влади, утворює та керує інститутами, спроможний зібрати до купи всі ці різнорідні елементи. Разом з тим, керівник проектів дослідження лідерства Університету Огайо М. Херманн стверджує, що вчення про політичне лідерство знаходиться лише на початковій стадії розвитку. Політичне лідерство - найбільш досліджений, і разом з тим найменш зрозумілий феномен.

Ключовою проблемою при виборі підходу до вивчення лідерства є питання про співвідношення двох факторних груп: особистісного (суб'єктивного) аспекту явища та соціального середовища (соціально-політичної системи). Серед основних сучасних підходів до вивчення політичного лідерства слід виділити наступні: психологічний підхід; сучасні психоаналітичні концепції; концепції “авторитарної особистості”; біхейвіористські концепції.

Поняття політичного лідерства включає два аспекти: 1) формально-посадовий статус, пов'язаний з володінням владою; 2) суб'єктивну діяльність по виконанню покладеної на лідера соціальної ролі. Автор робить висновок, що суб'єктивний аспект набуває особливого значення, коли мова йде про політичне лідерство у: а) країні із нестабільною політичною системою, б) що знаходиться у стані війни, в) в якій лідера не обрано демократичним шляхом та г) існує ситуація, яку в сучасній американській політології прийнято називати кризою лідерства у всіх сферах суспільного життя. Подібні умови є характерними для країн, що знаходяться у перехідному періоді.

Автор вважає, що класичний державоцентричний підхід, за яким члени урядових делегацій та голови держав, що сідають за стіл переговорів, є лише “фізичним втіленням” держав, які вони представляють, не дозволяє повною мірою пояснити особливості формування та здійснення зовнішньої політики.

Фундаментальним тут є припущення про те, що влада та інтерес - дві концепції, що є базовими при вивченні міжнародної політики, - є когнітивними за своєю природою. Ні влада, ні інтерес не носять об`єктивного характеру. Навпаки, вони обумовлені характером переконань індивідів, яким належать. Когніції - переконання особистості та процеси побудови нею суджень, - мають значення, оскільки вони лежать в основі всієї політичної поведінки та утворюють основу розуміння лідером влади та політичних інтересів.

З огляду на велику кількість робіт, присвячених вивченню впливу суб`єктивного фактору на зовнішню політику, можна стверджувати, що когніції відіграють важливу роль у поясненні міжнародних відносин. Невизначеність та суб`єктивні переконання дійових осіб складають важливу частину процесу вибору, і саме невизначеність робить питання особистісних відмінностей сприйняття центральним.

На сьогодні можна виділити чотири основні напрямки дослідження когніцій у міжнародних відносинах - методи, що базуються на вивченні операційного коду, побудові когнітивних карт, теорії уявлень, та вивченні когнітивних стилів. Корисність цих методів для широких наукових кіл, що займаються вивченням міжнародних відносин, залежить значною мірою від готовності окремих дослідників їх використовувати. За їх допомогою досліджувалися події, що призвели до початку Першої та Другої світової воєн, Кубинська криза, В`єтнамська війна, конфлікт навколо Фолклендських островів, війни у Перській затоці.

Автор робить висновок, що ці методи у поєднанні з системами автоматичного конвент-аналізу можуть потенційно змінити наше розуміння міжнародних відносин. Вони мають значні переваги перед теорією ігор та роблять можливим новий погляд на політичний реалізм та прийняття рішень. Вони можуть допомогти у розв`язанні конфліктів, ідентифікуючи фундаментальні уявлення їх учасників, що перешкоджають, або, навпаки, можуть сприяти веденню переговорів та досяганню згоди.

Другий розділ “Фактор особистості у формуванні зовнішньої політики держави в умовах кризи” розглядає шляхи впливу фактору особистості на зовнішню політику та особливості прийняття рішень політичними лідерами у сучасних міжнародних відносинах, зокрема за умов зовнішньополітичної кризи.

Прийняття рішення - це акт вибору серед наявних альтернатив, які характеризуються певним ступенем невизначеності. У зовнішній політиці ступінь такої невизначеності, як правило, вищий між у політиці внутрішній. Теорія прийняття рішень являє собою відхід від традиційного міжнародно-політичного аналізу, у якому дослідники розглядають національні держави у якості головних акторів у міжнародній системі. Вона спрямовує увагу не на держави як метафізичні абстракції, або на уряди, а намагається дослідити поведінку окремих осіб, які приймають рішення, що формують урядову політику їх країн.

Систематизуючи теоретичні передумови можна зробити висновок, що механізм прийняття політичних рішень включає в себе: систему суб'єктів, що приймають рішення; систему законодавчих норм та обмежень, на базі яких приймаються рішення; функціональні зв'язки між суб'єктом та об'єктом рішення; систему забезпечення інформацією; технологію прийняття рішень.

Порядок прийняття зовнішньополітичних рішень регулюється правовою базою держави, що, відповідно, вимагає ретельного аналізу існуючих в часових рамках дослідження правових норм. Це веде до прямого аналізу документів, починаючи з основного закону держави та закінчуючи циркулярами внутрішньої субординації державного відомства, що цікавить дослідника.

Моделі прийняття рішень умовно можна розбити на дві великі групи - раціональні та ірраціональні. Ірраціональні моделі, або ті, що зосереджуються на питаннях когнітивної психології, або ті, що зосереджуються на організаційній структурі та рутинних процесах, констатують, що на рішення часто впливають систематичні викривлення сприйняття, когнітивні або бюрократичні бар`єри. Хоча визначення раціональності є об`єктом як філософських, так і концептуальних дискусій, мінімальним критерієм інструментально раціонального рішення є логічні вимоги послідовності та сумісності у поведінці, що спрямована на досягнення поставлених цілей.

За структурною теорією міжнародних відносин К.Уолца ті, хто приймають рішення намагаються у більш менш розумний спосіб використовувати доступні засоби з метою досягнення поставлених цілей. Однак, тут же зазначено, що у той час, як структура міжнародної системи впливає на основні напрямки поведінки у сфері зовнішньої політики, вона може бути неспроможною пояснити певні окремі події. Пояснення поодиноких випадків вимагає включення елементів, розміщених на субсистемних рівнях аналізу, включаючи фактори, що стосуються прийняття рішень. За твердженням Р. Джервіса, зовнішня ситуація, що склалася між великими державами Європи на початку 20-го сторіччя призвела б ці держави до початку війни у певний момент часу, але досліднику доводиться застосовувати аналіз прийняття рішень для того, щоб пояснити, чому Перша світова війна розпочалася саме у серпні 1914 року.

Автор наголошує на тому факті, що для того, щоб приймати рішення людина використовує механізм фільтрації даних, що до неї надходять. Обсяг інформації, що щоденно надходить до кожного члена уряду, не говорячи про главу держави, є величезним. Певне її фільтрування відбувається на інституційному, бюрократичному рівні. У кожному уряді існують служби, головною метою яких є “захист” вищих посадових осіб від надмірної кількості зайвої інформації.

Однак, найбільш важливим зауваженням є те, що інформацію не обирають навмання. Скоріше її обирають відповідно до існуючих у лідера та його радників уявлень про зовнішній світ. Вірогідність того, що інформація, котра може поставити під сумнів уявлення, що превалюють у системі уявлень індивіда про світ, буде використовуватися мала. Таким чином ті, хто приймають рішення при формулюванні засад політики, будуть оцінювати інформацію, що надходить до них відповідно до чітко визначеного внутрішнього уявлення про проблему, хоча, як правило, цей процес є підсвідомим.

Враховуючи, що уявлення про світ складаються з фактів та цінностей, вони являють собою потужний фільтр, здатний суттєвим чином впливати на те, яким чином політик розглядає факти реальності.

Роботи, присвячені міжнародним відносинам також демонструють, як політики можуть, внаслідок існуючих у них уявлень про зовнішній світ, докорінно невірно дивитися на існуючі проблеми. Таке невірне бачення проблем прямо переноситься на процес прийняття рішень, що їх стосуються.

Лідери, обираючи той чи інший напрямок політики, керуються при цьому багатьма факторами, що часто мають суб`єктивну природу. Звідси, наприклад, реальною може бути ситуація, коли політик, що є прибічником того чи іншого напрямку політики та вважає його важливим та єдино вірним, буде свідомо ігнорувати факти реальності, що вказують на його неадекватність або хибність.

Невипадково, що більшість праць, присвячених сприйняттю оточуючого світу мали відношення до міжнародних відносин, де масштаби наслідків хибного сприйняття ситуації є найбільшими.

Іншими словами, ті, хто приймають рішення, як окремі особи, так і групи, можуть послідовно невірно інтерпретувати інформацію, що вони отримують. Серед основних причин, що ведуть до хибного сприйняття ситуації дослідники виділяють етноцентризм та групове мислення. Зокрема, чисельні американські дослідження свідчать, що фактор групового мислення потенційно може здійснювати вплив на зовнішню політику держави - ним можна пояснити фіаско із вторгненням на Кубу, неспроможність Президента Джонсона припинити війну у В`єтнамі, рішення Президента Ніксона вторгнутися в Камбоджу та згода Президента Форда на таємне втручання в громадянську війну в Анголі.

Окрема увага приділяється розгляду існуючих моделей відносин лідера із своїми радниками та підлеглими, адже останні є головними постачальниками інформації до лідера. Розглянуті моделі доводять, що існує прямий зв`язок між стилем лідерства та організацією дорадчої системи прийняття зовнішньополітичних рішень.

Другий підрозділ другого розділу “Середовище прийняття зовнішньополітичних рішень у кризових умовах” розглядає особливості прийняття зовнішньополітичних рішень в умовах кризи.

Автор класифікує міжнародну кризу як ситуацію, якій притаманні три необхідні та достатні умови, що обумовлені зміною у зовнішньому середовищі, в якому знаходиться держава. Всі вони мають суб`єктивну природу, тобто є уявленнями осіб, які приймають рішення: це 1) загроза базовим цінностям, що супроводжується 2) усвідомленням того, що час на відповідь обмежено та 3) існує висока вірогідність військового втручання. Всі три компоненти визначення кризи є взаємозалежними. Варто також зазначити, що рішення під час кризи приймаються у світлі очікувань від поведінки інших міжнародних акторів.

Вихідне припущення про унітарну природу рішень, що приймаються у кризовій ситуації, коли під загрозою опиняються ключові цінності, базується на твердженні про концентрацію повноважень у такій ситуації в руках дуже обмеженої групи осіб. Наприклад, у дослідженні Дж.Оніла, присвяченому вивченню прийняття рішень у кризових ситуаціях, зазначається, що під час кризи менша кількість діючих осіб задіяна у процесі прийняття рішень, що означає, що необхідно узгоджувати меншу кількість квазінезалежних інтересів. Таким чином, ключове питання про те, “хто приймає участь” має менш критичне значення в умовах кризи, на відміну від ситуації вирішення більш рутинних зовнішньополітичних питань. Крім того, політична боротьба всередині країни в умовах її входження у міжнародну кризу має грати меншу роль, а ніж за нормальних умов.

Багато дослідників відзначали, що міжнародній арені притаманні характеристики (складність, ризик, невизначеність), що загрожують дієвості зовнішньополітичних рішень. Не дивно бачити, що зовнішньополітичні кризи часто характеризуються як хаотичні ситуації, під час яких інформація надається лідеру та сприймається ним у досить складних і відмінних формах.

Автор розглядає спорідненні характеристики прийняття зовнішньополітичних рішень в умовах кризи: складність, ризик, невизначеність та багатозначність, демонструє відмінності між ними, їх вплив на механізм прийняття рішень та аналізує перспективні підходи до їх вивчення.

Для розуміння політичного лідерства у час кризи та розкриття впливу фактору особистості на зовнішню політику, також приділено увагу феномену харизми. Зроблено висновок, що харизма є невід`ємною складовою лідерства у кризі. Її феномен здатен покращити розуміння подій на терені колишньої федеративної Югославії у 1990-2000 рр.

Ще одним важливим елементом розгляду фактору особистості у зовнішній політиці вважається питання про співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики. Воно не є новим. Наприклад, класичні реалісти стверджують, що зовнішньополітичне положення держави не можна відділяти від внутрішньополітичної ситуації та можливостей країни. Дослідники американської політологічної школи розробили цілу низку моделей, що описують залежність результатів президентських виборів від ефективності дій президентів по розв`язанню зовнішньополітичних проблем, що постають перед країною.

Третій розділ “Політичний лідер та зовнішня політика в суспільствах перехідного періоду (на прикладах Югославії та Росії)” присвячено розробці психологічних портретів сербського лідера С.Мілошевича та демонстрації змін у зовнішній політиці Російської Федерації внаслідок зміни її вищого керівництва на початку 2000 року.

Югославія та Росія були обрані автором у якості об`єктів дослідження з огляду на низку факторів. Не в останню чергу з огляду на значну подібність процесів, що мали та мають місце у двох вищезазначених країнах до подій зовнішньо- та внутрішньополітичного життя України.

Державні системи Югославії та Росії останні десять років перебувають у стані постійної трансформації. Це вірно і по відношенню до України. За таких умов, має місце постійний перерозподіл владних повноважень між суб`єктами політичних відносин, зміна законодавства, системні реформи та певний ступінь соціальної нестабільності.

Всі ці чинники разом сприяють послабленню структурних обмежень, що накладаються на лідерів держави за умов стабільності системи. Так, як свідчить досвід останнього десятиріччя, жодна зміна вищого керівництва у розвинутих країнах Заходу не призвела до радикальних змін зовнішньої та внутрішньої політики останніх. У країнах, що перебувають у перехідному стані, навпаки, такі зміни мали місце.

На Балканах, дезінтеграція федерації, крім того, призвела до кількох війн між новоствореними незалежними державами. Конфлікти, що спалахнули на етнічному підґрунті, швидко були екстерналізовані і за багатьма ознаками їх не можна класифікувати як внутрішні. Союзна республіка Югославія опинилася у міжнародній ізоляції, проти неї було введено санкції ООН. Фактично СРЮ в період з моменту свого проголошення у 1992 році до кінця 2000 року перебувала у стані системної внутрішньо- та зовнішньополітичної кризи. За цих умов, лідер країни керував нею фактично на свій розсуд, незважаючи на існування всіх ознак демократичного устрою - багатопартійності, розподілу влади, вільних виборів. Таким чином, аналізувати зовнішню політику СРЮ у цей період, не беручи до уваги особистість її лідера, автор вбачає неможливим.

Події на терені Російської Федерації суттєво відрізнялися від подій у федерації югославській. Разом з тим, обсяг повноважень, яким, за конституцією, наділений російський президент, дозволяє, за умов системних трансформацій державного устрою в країні, говорити про існування умов для проявів авторитаризму у поведінці лідера. Особливо у сфері зовнішньої політики, де лідер традиційно має значно ширше коло для маневру, ніж у політиці внутрішній.

На відміну від харизматика Єльцина, Путін - політик іншого типу, не “традиційний” або “харизматичний” лідер. За М. Вебером, такий політик здійснює “своє володарювання через “легітимність”, через віру в обов`язковість легального встановлення та “компетентності” у справі, обґрунтованій раціонально створеними правилами”. Головним висновком, що можна зробити з цього є вищий ступінь передбачуваності зовнішньої політики Росії за часів перебування при владі її другого президента.

Після приходу Путіна до влади, в Росії відбувся перехід від “чистої” демократії, яка з певними застереженнями існувала при його попереднику, до нового режиму “керованої” демократії Путіна. При Єльцині зовнішня політика ділилась на дві частини - ту, яку перший російський президент проводив особисто, покладаючись на свої особисті контакти з іншими лідерами, та всю іншу. Остання була поділена на зони впливу та частково підпорядкована окремим профільним відомствам та приватним групами інтересів. Путін започаткував рецентралізацію та формалізацію зовнішньополітичної діяльності. На позицію координуючого центру висунулася Рада безпеки, яка поступово стала не тільки кризовим штабом, а і тим органом, що фактично розробляє та здійснює зовнішню політику Росії. Ризик цього полягає у тому, що на зовнішню політику в Росії можуть почати дивитися перш за все через призму національної безпеки.

Зовнішня політика при Путіні стала прагматичною, ресурсом для реалізації “російського економічного проекту”, а не навпаки, як було при Радянському Союзі, коли внутрішні ресурси використовувалися для реалізації зовнішньополітичних амбіцій. За американською термінологією, Путін відбувся як зовнішньополітичний президент, тобто він бере безпосередню участь у формуванні та здійсненні зовнішньої політики, а не покладатися у зовнішньополітичній сфері на своїх підлеглих.

На закінчення зазначимо, що приклад Слободана Мілошевича добре ілюструє твердження про те, що за певних умов, найвірогідніше таких, що характеризуються як кризові, окремо взята особа, а точніше - політичний лідер, здатна дуже суттєво вплинути на політику окремо взятої держави або навіть цілого регіону. Це дозволяє зробити висновок, що ігнорувати при аналізі зовнішньої політики тієї чи іншої країни так званий фактор особистості дослідник, котрий ставить перед собою мету спрогнозувати розвиток ситуації на майбутнє, не може.

Зовнішня політика РФ за часів президентства Б. Єльцина суттєво відрізняється від зовнішньої політики РФ при Президенті В. Путіні. Це, за умов відсутності різких змін у зовнішньополітичному оточенні Росії, також свідчить на користь твердження про те, що фактор особистості політичного лідера впливає на формування та реалізацію зовнішньої політики держави.

ВИСНОВКИ

1. Сучасна глобалізація світового процесу веде до збільшення кількості учасників міжнародних відносин, що ставить під сумнів ключові положення державоцентричної моделі міжнародних відносин. На міжнародну арену виходять актори, що раніше перебували за межами традиційної теорії міжнародних відносин.

2. Вплив вищого керівництва держави на формування її зовнішньої політики реалізується головним чином через механізм прийняття рішень. Тому дослідження прийняття зовнішньополітичних рішень дозволяє прогнозувати зовнішню політику окремої держави. Варто розрізняти рішення управлінські і рішення політичні, лідерство та управління. Перше вимагає дослідження феномену харизми та пов`язаного з ним питання легітимності формального політичного лідера в очах громадськості.

3. Діяльність формального політичного лідера - президента, прем`єр-міністра, міністра закордонних справ, - у сфері зовнішньої політики регулюється юридичними та неюридичними нормами, усталеними традиціями та звичаями. Лідер демократичної країни до того ж має враховувати громадську думку та настрої, пануючі у суспільстві. Однак, за кризових умов функціонування всієї державної системи зазнає значних змін, головною з яких є зменшення кількості юридичних та неюридичних обмежень на дії вищого керівництва країни. Безпосередньо у системі прийняття зовнішньополітичних рішень за умов зовнішньополітичної кризи відбуваються зміни, що ведуть до збільшення впливу окремо взятого політичного лідера на формування та здійснення зовнішньої політики держави. Це пояснюється тією обставиною, що коло осіб, які задіяні у прийнятті рішення у кризовий період суттєво звужується, що обумовлено самою природою кризи - час на прийняття рішення суттєво обмежено, ситуація є нестандартною та вимагає прийняття нетрадиційних рішень, пов`язаних зі значним рівнем ризику.

4. Діяльність політичних лідерів у міжнародних відносинах характеризується високим ступенем складності та різноманітності. Ця діяльність невід'ємно пов'язана з процесом прийняття зовнішньополітичних рішень, який, в свою чергу, обумовлений особливостями індивідуального сприйняття оточуючого світу тими, хто у ньому задіяний, що веде до необхідності залучення до вивчення міжнародних відносин наробок політичної та соціальної психології, зокрема когнітивної теорії. Постулатом досліджень у цій сфері є твердження про те, що оскільки особи приймають рішення, то важливо знати, яким чином вони це роблять, які чинники при цьому на них впливають. Прийняття зовнішньополітичних рішень неможливо адекватно пояснити або спрогнозувати, не звертаючись до процесу мислення окремих його учасників. Ризик, невизначеність, складність та багатозначність є ключовими факторами, що характеризують середовище зовнішньополітичної кризи. Сприйняття всіх чотирьох компонентів є суб'єктивним.

5. В умовах, коли зовнішньополітичні рішення приймаються обмеженим колом осіб, дослідник міжнародних відносин не може нехтувати психологічними особливостями задіяних осіб. Різні лідери демонструють різні стилі лідерства - по різному підходять до виконання своїх функцій, по різному відносяться до людей, що їх оточують, по різному отримують інформацію та по різному приймають рішення. Ці відмінності є суттєвими - вони впливають на зовнішню політику держави.

6. Суть політичного лідерства полягає у діях, спрямованих на зміну оточуючого середовища. Його специфічний характер залежить від комбінації трьох елементів: особистісних рис лідера, інституційних інструментів, що є у його розпорядженні, та ситуації, у якій він знаходиться. Отже при відтворенні механізму прийняття рішень політичним лідером слід враховувати всі три групи факторів.

7. Важливим питанням при вивченні фактору особистості у міжнародних відносинах є взаємодія ситуаційних та психологічних факторів. При вивченні прийняття зовнішньополітичних рішень, необхідно, до початку аналізу психологічних особливостей політиків, приділити увагу середовищу дій лідера та інституційній системі влади окремо взятої країни. Особливу увагу слід також приділити впливу оточення на дії політичного лідера, вивчити функціонування дорадчої (консультативної) системи.

8. Передбачення політичної поведінки на міжнародній арені є складною проблемою навіть для дослідників, котрі працюють з унітарними та раціональними моделями. Ще складнішою є проблема у тому випадку, коли існує припущення, що поведінка держави обумовлена також думками та особистостями окремих політичних лідерів. Але при необхідності побудови прогнозів щодо розвитку подій у міжнародних відносинах, дослідник має звертати увагу на фактор особистості. При цьому достатньою умовою прогнозування дій лідера є науковий аналіз його особистості наприклад за допомогою психологічних методів дослідження “на відстані”.

Перед дослідником лідерства у сфері зовнішньої політики постає необхідність пошуку та розробки адекватних методів дослідження складного феномену. Такі методи умовно можна розділити на дві великі групи: 1) методи порівняльної політології, що вивчають інституційні особливості функціонування зовнішньополітичних механізмів національних урядів, що доповнюються елементами теорії міжнародних відносин, та 2) методи політичної та, частково, соціальної психології, зокрема наробки когнітивної теорії в її емпіричному вимірі. Поєднання двох вищезазначених напрямків дослідження дозволяє відтворити повну картину середовища прийняття зовнішньополітичних рішень, виділити об`єктивні та суб`єктивні чинники, що впливають на кінцевий вибір і, таким чином, отримати можливість передбачення зовнішньої політики окремо взятої держави.

Вивчення міжнародного конфлікту здатне показати, що можливість передбачення, в окремих випадках, обмежена за визначенням - незважаючи на існування традицій та високо стабільних моделей поведінки. Обмеження, що накладаються на можливість передбачення не повинні, однак, зменшувати важливість спроможності пояснювати чому і коли починаються конфлікти.

Початок крайнього прояву міжнародного конфлікту - війни, неминуче пов'язаний з рішенням. Структурні сили формують такі рішення та впливають на них, але не визначають остаточно. Іншими словами, умови, що сприяють початку війни, можуть об'єктивно мати місце, але внаслідок присутності елементу людського вибору, визначення “останнього краплі”, що призводить до застосування збройної сили у конфлікті, залишається найскладнішою, і разом з тим найважливішою, справою.

До побудови прогнозів завжди слід підходити із великою долею обережності. У сфері політики діє занадто багато несистемних факторів, щоб стверджувати, що деяка точка зору є єдино правильною. Замість прогнозування конкретних майбутніх дій окремого політичного лідера, методи, використані при проведенні цього дослідження, пропонують скоріше можливість виділити деяку обмежену кількість альтернатив, які вірогідно буде розглядати політик при прийнятті ним рішення у певній ситуації. При цьому психологічні портрети будуть давати змогу досить точно визначити саме той варіант, що буде обрано лідером.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Основні наукові положення, практичні висновки дисертаційного дослідження викладені автором у наступних 9 одноосібних статтях

1. Головинський К.С. Методи побудови психологічних портретів політичних лідерів “на відстані” // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Інститут міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка: Зб. наук. пр. - Вип. 6 (частина IV). - К., 1998. - С.53-57

2. Головинський К.С. “Екпансіоніст” та “впливовий лідер”: політичні діячі в дзеркалі лінгвістично-психологічного аналізу // Нова політика. - № 2, 1998. - С.52-57

3. Головинський К.С. Вплив особового фактору на зовнішню політику держави: важливість дослідження // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Інститут міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка: Зб. наук. пр. - Вип. 7 (частина ІІ). - К., 1998. - С.29-32

4. Головинський К.С. Сучасні концепції політичного лідерства // Серія “Міжнародні відносини”. Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Зб. наук. пр. - Вип. 14. - К., 1999. - С.45-46

5. Головинський К.С. Вплив особистісного фактору на зовнішню політику держави: важливість дослідження // Людина і політика. - № 1, 1999. - С.21-23

6. Головинський К.С. Політичний лідер та інституційна система влади // Нова політика. - № 6, 2000. - С.30-34

7. Головинський К.С. Харизма та лідерство в умовах кризи // Людина і політика. - № 6, 2000. - С.8-10

8. Головинський К.С. Зовнішня політика Російської Федерації за часів Б. Єльцина та В. Путіна: порівняльний аналіз на основі психологічних портретів двох російських президентів // Нова політика. - № 2, 2002

9. Головинський К.С. Фактор особистості та криза: портрет С. Мілошевича на фоні конфліктів в колишній Югославії 1990-2000 років // Людина і політика. - № 2, 2002

Размещено на Allbest.ru