Значення результатів президентських виборів в Чилі в континентальному дискурсі Південної Америки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Значення результатів президентських виборів в Чилі в континентальному дискурсі Південної Америки

Слущенко О.В

Результат виборів в Чилі 17 січня 2010 року не став несподіванкою для аналітиків. Незважаючи на більш ніж значну підтримку населенням особи діючого президента Мішель Бачелет (понад 80 %) перемогу на виборах прогнозовано здобув представник опозиції Себаст'ян Пін'єра. Представник від влади Едуардо Фрей не зміг трансформувати надпопулярність своєї соратниці по коаліції у власний переможний рейтинг. Загалом, аполітичні чилійці віддали перевагу опозиційному кандидатові. Причина такого стану справ незадоволення виборців діями уряду, а саме очевидна відсутність політичної пасіонарності у діях правлячого альянсу "За демократію". Наслідком став фактичний вотум недовіри на виборах президента, який громадяни винесли коаліції Консертасйон ("коаліція за демократію"), що протягом останніх 20 років асоціювалась із державною владою і поєднувала в собі політично різнобарвні сили, які колись протистояли режиму Піночета і на перших порах користувались репутацією борців за демократію. Опозиція ж довгий час символізувала в собі політичних спадкоємців багаторічного авторитарного лідера країни. Так, новообраний президент є сином піночетівського дипломата та відкритого симпатика його політики. Проте, чим далі чилійське суспільство віддалялося в часовому вимірі від епохи правління генерала, тим більше дистанціювалися від особи свого патрона його колишні соратники. Особливо масовим став такий відхід під час судових поневірянь колишнього диктатора в середині 90-их років. Новітня опозиція намагалася відмежуватися від злочинів, в яких звинувачували Піночета, разом із тим всіляко пропагуючи його економічну модель розвитку, яка перетворила Чилі в успішну країну [І.с.2].

Загальновідомо, що населення Чилі є аполітичним. По-перше, це пов'язано із обов'язковістю голосуванням, для осіб внесених до виборчого реєстру [2,с.45]. Залишитися поза полем дії чилійського абсентеїзму можливо у випадку відмови в момент досягнення виборчого віку, від внесення своєї особи до виборчого списку. Так на сьогоднішній день, дві третини чилійців у віці до 29 років не внесені до списку. По-друге, із історією країни, а саме. великим впливом на суспільне життя нащадків європейських імігрантів (так Чилі є "найбільш європейською країною" Ібероамерики). Громадськість Чилі більше цікавлять європейська політика, аніж латиноамериканська. Разом із цим в країні, на відміну від інших спільнот на континенті, пустили коріння західноєвропейські цінності та ментальні особливості, щодо погляду на вектор суспільно-політичного життя. До того ж, Чилі найбільше в континентальному вимірі наблизилося до створення громадянського суспільства. Отже середньостатистичний виборець країни є кращим індикатором відношення народу до влади, без складних політтехнологічних розрахунків. Яскравою ілюстрацією до електоральних розкладів є результати голосування індіанців мапуче, які населяють південні регіони країни. Часи правління Мішель Бачелет, незважаючи на її популярність у національному масштабі, відзначилися черговим етапом наступу на природні права цього автохтонного народу щодо природних ресурсів краю. Цинічність та жага до збагачення окремих представників влади призвели до того, що національні меншини голосують за правих, повністю розбиваючи політичні стереотипи на фоні чилійської реальності.

Таким чином, обрання Пін'єри є реакцією на відсутність реальних реформ та урядового наступу в соціальній сфері (яскравим прикладом чого, може слугувати довготривала та досі незакінчена пенсійна реформа) відвертали від так званих лівоцентристів потенційних виборців. Показовими є гасла кандидатів. Пін'єра йшов на вибори із слоганом "Жодних поступок популізму". Незважаючи на політичний спектр правоцентрістів, це гасло є досить прогресивним та пасіонарним, тобто звертаючись до виборців, кандидат закликав їх до зміни існуючого (багато в чому дійсно декларативного) підходу до політики в першу чергу у внутрішньому її вимірі. А ось у його опонента від коаліції, до речі християнського демократа (тут електоральні поля кандидатів пересікались і натомість, припустимо, що деякі симпатики прогресивних поглядів Бачелет відмовили у підтримці "своєму старому консерватору" на користь "чужого нового", або висловилися проти всіх) "Соціальна захищеність середнього класу. Фрей. Будемо жити краще". Перша частина слогану ілюструє неоліберальні акценти чилійських лівоцентристів і їхній відхід від орієнтації на найбідніші верстви населення. Орієнтація на середній клас це нездійсненна мрія для сучасних західних лівих, бо не реально з одного боку відстоювати права найбідніших та найнезахищенніших соціальних груп, проводячи активну соціальну політику, а з іншого за рахунок цих громадян збагачувати середній та вищий класи, створюючи комфортні умови для їхнього розвитку та накопичення капіталів. Таким чином, про владний кандидат власноруч поступився опонентові своїм електоральним полем.

Промовистою також є загальна тенденція до зниження народної підтримки, яка внаслідок парламентських виборів 2009 року (44 % проти 51 % у 2005) та місцевих 2008-ого (45% проти 47% у 2004) впала до рекордної відмітки за період демократичного правління, починаючи з 1989 року. Аналіз цих електорально-статичних даних дозволяє стверджувати, що чим далі, від кампанії до кампанії, "Консертасйон" стабільно втрачала підтримку електорату [4,с.5]. Реформи, обіцяні урядом носили санітарний характер і не приносили докорінних змін у чилійське суспільство. Діючі обличчя колись прогресивного руху за 20 років перетворилися з реформаторів на бюрократів, в яких немає мотивації привносити нові ідеї та змінювати існуючий стан речей. Натомість, опозиція, перебування поза владою якої навчила її політичної гнучкості та безцінного досвіду ведення політичної боротьби. І хоча той же Пін'єра у 2006 не зміг протистояти широкій популярності Мішель Бачелет, чия постать природним чином (внаслідок, родинних зв'язків) поляризувалася по відношенню до піночетівського минулого опозиційного кандидата. Втім, за чотири роки, зробивши висновки у роботі над помилками, використовуючи широкий інструментарій приватної медійної пропаганди, піар-технологій, роз'єднаності та відвертої слабкості провладної коаліції. Пін'єра спираючись на підтримку великого капіталу прогнозовано переміг у президентських перегонах. Серед оглядачів чилійських виборів, існує також нетрадиційна теза про "ефект Мейджора", подібний до настроїв всередині британського суспільства у 1997 році, напередодні приходу до влади лейбористів. Значна частина виборців, не розрізняючи особливо програмні документи (які не мали суттєвих ідеологічних протиріч) двох основних партій, віддали перевагу опозиції, через майже 17-річну незмінність консервативного кабінету та нехаризматичність їхнього поточного лідера, який наслідував популярній Тетчер. президентський вибори чилі лівоцентрист

Ще одним аргументом, який вказує на специфіку чилійських виборів є протестне голосування. Так, якщо проаналізувати результати двох останніх виборчих кампаній, то очевидним є значне збільшення голосів кандидата-аутсайдера у другому турі приблизно на 20 % проти 7-8% у лідера перегонів. Пін'єра протягом останніх 4 років побував в обох ролях, що є яскравим індикатором цієї тези. Тобто, причиною поразки Фрея була, попри бонус у другому турі +20%, його низька популярність та негативно оцінений суспільством досвід обіймання посади глави держави на початку 90-их років [5].

Сутність непростих відносин між владою і населенням підтвердили події, пов'язанні із евакуацією населення під час березневого землетрусу. Тоді, варто нагадати, знаючи про можливі райони поширення природного лиха, влада не забезпечила громадян безпекою, наслідком чого стала смерть більш ніж семи сотень людей. Після цих подій, насмілюсь спрогнозувати, перемога Пін'єри була б набагато переконливою, якби вибори пройшли вже після катастрофи. Минула (де-факто) влада, яка готувалася залишити свої посади, не приділила повної та вичерпної уваги стихійному лиху та можливим його наслідкам. He був коректно вирахуваним масштаб руйнації та механізми рятування цивільного населення.

Отже, роблячи спробу визначити ступінь та наслідки президентських виборів у Чилі на політичну атмосферу в Латинській Америці треба зазначити, що ця країна ніколи фактично не відносилася до лівого табору. Її зовнішня політика (як за президенства Бачелет так і загалом під час перебування коаліції при владі) йшла у фарватері більш визначних гравців Бразилії та Аргентини, і у рамках загально-континентального консенсусу (яскравими прикладами можуть слугувати засудження вторгнення СІЛА у Ірак 2003 року, а з іншого боку ігнорування недемократичного усунення від влади президента Гаїті Аристіда у 2004). Саме така регіональна консолідація стала асоціюватися із лівим поворотом, переважно в далекій від протікаючих суспільно-політичних процесів, західноєвропейській громадській думці. Інтенсифікація соціальних рухів та лівоспрямованої: у гаслах, цілях та механізмах політики, викликали міфологізоване сприйняття дійсності, як то фундаментальні структурні зміни в політичному устрої країн регіону.

Ці зміни, які в першу чергу пояснюються із історико-політичною особливістю розвитку Південної Америки синхронізувалися із зовнішньополітичними зусиллями місцевих еліт, направлених до інтенсифікації інтеграційних процесів та солідаризації політичного життя на континенті.

Очевидним каталізатором цих подій, стало друге дихання політичної доктрини боліваріанізму. Найбільше доклався до її реанімації президент Венесуели Уго Чавес. В першу декаду нового тисячоліття адаптовані венесуельським лідером під сучасні суспільно-політичні рейки ідеї Болівара набули значного поширення на континенті, як в прямому впровадженні кубинсько-венесуельської політичної моделі (Болівія, Еквадор, Нікарагуа), так і у вигляді опосередкованого впливу тенденційоного характеру в середині суспільств (імпульс для розвитку громадських, соціальних та етнічних рухів) та безпосередньо на деякі аспекти політики, в першу чергу соціальної її складової. Основною ж об'єднуючою темою тезою якого є латиноамериканська солідарність.

На відміну від Чилі, де влада протягом останніх 20 років була сконцентрована за "коаліцією партій за демократію" у більшості країн, яких аналогічно із Чилі відносили до лівої тенденції, соціалісти прийшли до влади відносно нещодавно. Тому їхній рейтинг, не заплямований невиконаними обіцянками є досить високим, а реформаторські ідеї користуються громадянською підтримкою (про що можуть свідчити переобрання президентів Венесуели, Еквадору, Болівії), яка трансформується в електоральний вотум довіри. Більш того, у згаданих країнах в різні роки успішно були подолані внутрішньополітичні кризи (Венесуела страйк нафтовиків та контрурядовий путч у квітні 2002 року; Болівія сепаратистські тенденції східної частини держави у 20072008, які призвели конституційної реформи та референдуму, щодо довіри Ево Моралесу; поліцейські бунти у Еквадорі 2010 року).

Також, на відміну від Чилі, де правляча донедавна коаліція не приділяла достатньої уваги масштабним програмам (окрім впровадження транспортної розв'язки навколо Сантьяго), які б були відображенням загального курсу держави на задоволення потреб більшої частини населення, у вищезгаданих країнах такі глобальні програми є, що дозволяє не хвилюватися їхнім лідерам стосовно підтримки громадянами своїх кандидатур на чергових виборах.

Поява тези про правий поворот у Латинській Америці, після перемоги Пін'єри, яку гармонічно пов'язували із переворотом у Гондурасі та гальмуванням боліваріанського типу інтеграції є невиваженою [6,с. З]. Беручи до уваги маятниковоподібні перемоги то лівих, то правих в регіоні із загальним збереженням статус-кво. Також не коректно говорити про правий поворот, з огляду на часовий вимір. На мою думку, вибори в Чилі не є системообразуючими в контексті окресленого явища дрейфу політичних режимів у континентальному вимірі. Лише після президентських кампаній в інших ключових країнах регіону Бразилії та Аргентині, можна буде зробити ґрунтовний висновок і або підтвердити, або спростувати. І беручи до уваги перемогу Ділми Русеф у Бразилії, яка є натупницею Лули да Сілви, лівоцентристський фарватер континенантального політичного клімату не буде змінений.

Список використаних джерел

1. Артемьев М. / Пиньера как диагноз?/ http://www.chaskor.ra/article/pinjera_kak_ diagnoz_15091

2. Ворожейкина Т.Е. / Государство и общество в России и Латинской Америке // Общественные науки и современность. 2006. № 6.

3. Кагарлицкий Борис /Латинская Америка: революция ради интеграции?/ http:// scepsis.ni/library/id_1050.htinl

4. Лопес Ольга / Выборы в Чили: Позорный итог http://www.tiwy.com/leer. phtml?id=4743

5. Никандров Нил / Президент Чили Пиньера, или Прививка от "популизма" / http://analitiya.narod.ru/zc_3_030.htm

6. Хейфец В.JI, Хейфец JI. С. "Правый поворот" в Латинской Америке: случайность или тенденция?/1ійр:/М 1іЬ.eastview.com/browse/doc/22114056

Размещено на Allbest.ru