Арабські революції: перспективи демократизації в регіоні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Арабські революції: перспективи демократизації в регіоні

Арабський регіон займає виключно важливе місце у сучасній системі міжнародних відносин. Величезні ресурсні запаси, значний військовий потенціал, вигідне розташування торгових шляхів, залученість до багатьох конфліктних ситуацій забезпечують йому постійний вплив на розвиток подій у світі в цілому, а звідси й постійну увагу з боку дослідників і політичних аналітиків. Ще донедавна політичний застій в арабських країнах залишався винятковим у світі. Авторитарний устрій, десятиріччями незмінювані, незалежно від форми державного правління, керівники, репресивні системи придушення будь-якого прояву невдоволення. І раптом ситуація буквально вибухнула зсередини. Спочатку Туніс, потім Єгипет, Ємен, Лівія, Бахрейн, частково Алжир, Йорданія, Ірак, Марокко, Оман, Сирія були охоплені демонстраціями, масовими протестами, зіткненням проурядових і опозиційних сил, які вимагали демократизації політичного режиму, забезпечення громадянських прав і свобод, боротьби з корупцією. Швидкість, із якою розгортались події, засвідчує, що ситуація в регіоні назрівала давно і досягла певної критичної точки напруги. Виступи в Тунісі відкрили клапан, через який прорвалося невдоволення по всьому арабському світу. Виникло щось на зразок "ефекту доміно", котрий свого часу у Східній Європі призвів до краху авторитарних комуністичних режимів і початку демократичних транзитів, але наслідки якого в арабському регіоні залишаються ще доволі туманними і непевними.

У двох країнах, Тунісі та Єгипті, повстання завершились усуненням діючих керівників держави і підтримуваних ними систем влади. Однак, повалення диктаторів не гарантує автоматичного руху країн до демократії. Як ми бачили на прикладі "помаранчевої революції" в Україні, пріоритетність власних інтересів окремих опозиційних груп і осіб, а не розробка стратегічної програми дій із демонтажу кланово-олігархічного режиму і подальшого руху до демократії призвели до ситуації перманентної політичної "гризні" й нестабільності. В результаті так і не були здійснені необхідні реформи, які б забезпечили інституціоналізацію механізмів більш демократичного функціонування і ротації влади. Тож можливим прогнозам стосовно подальшого розвитку ситуації мають передувати відповіді на ряд запитань. Треба поглянути, чи є в арабських країнах організовані політичні сили, які мають бажання і здатність очолити перетворення на основі чіткої стратегії реалізації демократичних реформ. Наскільки їх прагнення відповідають характеру суспільства в кожній окремій країні? Можливо, нам слід чекати відродження автократії під новою вивіскою або чергового витка дестабілізації і радикалізації суспільно-політичного життя в регіоні?

Отже, ми ставимо за мету визначити наслідки та перспективи арабських революцій у плані демократизації політичних режимів, вважаючи, що досвід подій у регіоні буде надзвичайно корисним для більш глибокого розуміння процесів, пов'язаних із режимними трансформаціями, у тому числі і в нашій країні, і, можливо, допоможе вдосконалити теорію демократизації.

Проблеми суспільно-політичних змін в арабському світі отримали висвітлення у працях як закордонних, так і вітчизняних дослідників. Серед останніх вітчизняних науковців значний вклад у їх вивчення внесли О. Богомолов [5], О. Волович [6], С. Зінько [8], Ю. Кочубей [14], В. Кушніренко [16; 17], В. Нагайчук [23], І. Семиволос [ЗО]. Автором також були використані статті російських дослідників: І. Берга [1;2;3], В. Білана [4], Б. Долгова [7], А. Кашиної [10], Є. Кирсанова [11; 12], І. Кудряшової [15], Д. Малишевої [18], Є. Міхайлевського [21;22], Д. Огнесяна [26], А. Подцероб [27], П. Рябова [28], М. Сапронової [29]. Багатьох з них об'єднує песимізм у плані визначення демократичного потенціалу "арабських революцій", статичний погляд на суспільства регіону, акцент на соціально-економічних проблемах і питанні перерозподілу ресурсів як головної причини протестного руху. Слід також зазначити надмірне, на нашу думку, перебільшення ісламістської загрози як одного з можливих наслідків розвитку ситуації [1;2].

В той же час більшість західних авторів, навпаки, зустріли близькосхідні події зі значним оптимізмом, провіщуючи нову хвилю демократичних транзитів [1; 51]. У цьому контексті показовим є погляд X. Дабаші [37], який сприймає арабські "революції" як частину загальнопланетарного руху, породженого зростаючою волею націй до демократії. М. ЛеВайн [45] осмислює новий характер "революцій", підкреслює їх орієнтацію на демократичні цінності і відмову від пошуку рішень у площині релігійного спадку. З іншого боку, P. Фальк [41] аналізує проблеми консолідації "революційних" здобутків, небезпеки розколу опозиційних сил і насильства, а також звертається до регіональних наслідків арабських повстань. Значний інтерес становить стаття В. Армбраста [34], який торкається відносин між інститутом армії і політичними режимами та проблеми корупції. Роль нових медіа і соціальних інтернет-мережу поваленні диктатури розглядають П. Бомон [35] і Н. Міляді [47].

На нашу думку, саме явище багатолюдних виступів проти діючих режимів влади і заклики до політичних свобод у різних країнах регіону є ознакою глибоких змін, що відбуваються в арабському соціумі. Однак задля поглибленого розуміння їх природи варто проаналізувати характер "революцій", основні риси, відмінні від попередніх вибухів народного невдоволення. Очевидно, що цього разу зміни прийшли не зовні, за підтримки зі світових центрів, а швидше всупереч інтересам найвпливовіших держав Західного світу, яких загалом задовольняли стабільні авторитарні системи влади, котрі підтримували їх політику в регіоні. Народні виступи були абсолютно стихійними і мали масовий характер. Імпульси до протестів йшли знизу, із глибини суспільств, у першу чергу, з боку молоді. Розмір, інтенсивність спонтанної національної мобілізації виявилися дивовижними [41]. Протестні акції, які розпочинались в окремому місті, швидко охоплювали різні території країни. Жінки і чоловіки, представники різних вікових і класових груп, різноманітних політичних поглядів нарівні приймали спільну участь в акціях "народного волевиявлення" [21;46].

Що об'єднало громадян арабських країн у їх прагненнях до змін умов власного існування? Серед структурних факторів, які призвели до вибуху невдоволення, практично всі аналітики зазначають гостроту соціально-економічних проблем, тісно пов'язаних із демографічною динамікою. Арабське населення, 60 % якого молодше 25 років, зростає на 2% щорічно (на протязі 1975-2005-на 2,6 %) [33,с. З 5-3 6]. В Єгипті та Алжирі середній вік становить 24 роки, Іорданії менше 21 року, Ємені менше 18 років [ 1]. Народжуваність перевищує темпи економічного зростання і обумовлює поширення безробіття. Його рівень у тих країнах, де відбулися протести, офіційно складає 11 15%, а фактично у два-три рази більший, коли біля 40-50% безробітних молодь у віці 20 24 років [13;33,с.246]. Крім того, існує значна диспропорція між постійно зростаючою кількістю освічених молодих кадрів і їх незатребуваністю з боку держави та приватного сектору, розвиток якого стримується зокрема корупцією і патронажною бюрократизованою системою економіки. Так, в Тунісі щорічно на роботу не могло влаштуватись 29% колишніх студентів [27]. Вищу освіту має більше 43% єгипетських безробітних [13]. В Сирії їх доля серед випускників вузів у п'ять разів перевищує відповідну долю серед людей із початковою освітою [48]. Склалася ситуація закритості соціальних "ліфтів", коли навіть отримання освіти не надає можливостей поліпшити свій статус у суспільстві.

Зростання безробіття, за відсутності ефективної системи соціальної допомоги, загострює проблему бідності, що й так є достатньо поширеною в регіоні, за виключенням країн Перської затоки. Її рівень досяг критичної межі в Єгипті та Ємені, де 43,9 % і 45,2 % відповідно живуть менше, ніж на 2 долари в день [33,с.231]. Хоча протягом 1980 -поч.1990 х pp. арабські країни засвідчили помітне зниження пропорції "бідних" людей, ця обнадійлива тенденція запнулася у сер. 90 х, коли рівень бідності збільшився, і протягом 2000 х залишалася майже незмінною [40,с.2]. При цьому уряди поступово відмовлялися від політики субсидування цін на товари першої необхідності [9,с. 186]. Вкупі з негативними наслідками міжнародної фінансової кризи і злітом світових цін на продукти харчування в 2010 р. (в середньому на 30 50% [3]), на фоні залежності більшості арабських країн від імпорту продовольчих товарів, обмеженість доходів сприяла створенню підґрунтя революційної ситуації. Однак, ні в якому разі не слід розглядати її як головний фактор, а протести як голодні бунти, бо масові виступи охопили й такі благополучні країни як Бахрейн і Лівія. Учасники скандували не економічні гасла, а здебільшого політичні.

Тут слід згадати подвійну роль, яку відігравала демографія у розвитку ситуації. Вона не тільки створила значний прошарок людей, позбавлених будь-яких перспектив і надій на краще майбутнє. Змінивши віковий склад населення, вона трансформувала характер суспільства, бо молоді, зазвичай, є більш активними і мобільними, більш здатними чинити опір, менш схильними терпіти багаторічне приниження та миритися із всесиллям і безконтрольністю авторитарних режимів, аніж покоління дорослих. Переважно, вони є більш освіченими, інформованими та орієнтованими на зміни [27]. Молодь, наштовхуючись на нездатність або небажання влади реагувати на її потреби, практично повну відсутність каналів для висловлення невдоволення, неможливість вплинути на ситуацію в умовах придушення опозиційних настроїв і політичного застою, все більше відчувала себе не тільки відчуженою, але й приниженою, що й знайшло вихід у повстаннях. Нинішні покоління отримали у свої руки зброю, що обмежує репресивний характер влади, збільшує можливості приймати участь у визначенні власної долі та перспектив своєї країни, забезпечує прорив у публічну сферу громадської думки, вможливлює новий тип політичної дії. Мова йде про сучасні засоби масової комунікації. Новітні технології змінили правила гри в країнах, де уряди історично тримали медіа під суворим контролем [35;47]. Інтернет і мобільні телефони кинули виклик офіційному дискурсу стосовно того, що дійсно відбувається. Разом із регіональними супутниковими телеканалами вони створили своєрідний віртуальний простір, міжнародну публічну сферу, де обговорюється розвиток ситуації у різних країнах, висловлюються критичні погляди, викриваються насильницькі дії влади та структур безпеки, поширюється дух опору [47].

Важливу роль сучасні ЗМК відіграють не тільки у створенні більш вільного інформаційного простору, але й безпосередньо в організації політичних дій та рухів. В Єгипті, Тунісі, Бахрейні, Сирії соціальні мережі Фейсбук і Твіттер, Youtube, окремі блоги, sms-повідомлення були використані для поширення закликів до повстання, мобілізації, координації дій [22;53;54]. Миттєвість поширення ідей, притаманна цим засобам, частково пояснює швидкість, із якою революційна ситуація розгорталась у кожній окремій країні та поширювалась регіоном [35]. Тим не менш, їх роль не варто перебільшувати. Вони стали вагомим, але не вирішальним фактором, швидше інструментом, аніж каталізатором. Це доводять нестихаючі акції протесту в Ємені, де кількість користувачів всесвітньої мережі становить усього лише 1,8%, або в Лівії (5%) (для порівняння, вона складає 34% населення Тунісу, 21% Єгипту, 88% Бахрейну) 143:441.

Майже всі окреслені вище фактори мають потенційно дестабілізуючий характер. Вони сприяли виникненню та поширенню протестів і відкрили нові політичні горизонти. Однак, подальший процес реформування або створення нових систем влади повинен спиратись на певні стабільні передумови, серед яких найбільш важливим постає підтримання національної єдності. В країнах, які не володіють достатньо високим рівнем згуртованості суспільства, громадянської свідомості, ідентифікації з державою в цілому, ослаблення авторитарних скріплюючих структур здебільшого призводить до боротьби між собою різних груп, що за відсутності демократичних процедур вирішення конфліктів і слабкості урядових інститутів почасти набуває насильницького характеру. Так, у Ємені президентська влада базується на балансуванні між різними племінними і конфесійними об'єднаннями, і найменший збій у системі "стримувань і противаг" призводить до дестабілізації політичної ситуації [28]. Вписується у вищезазначену логіку й розвиток громадянської війни в Лівії, яка багато в чому має племінний і регіональний характер [51]. Для цих країн вкрай нагальним стає пошук консенсусу стосовно взаємного визнання прав і засад співіснування з метою попередження відцентрових тенденцій [42].

Здається, тільки Єгипет і Туніс можуть похвалитися належним рівнем національної ідентичності та державної єдності. Крім цього, порівняно з іншими, вони мають більш давні традиції парламентського життя і відносно модерної політичної організації, достатньо розвинуту для авторитарних країн структуру партійних об'єднань і рухів широкого ідеологічного спектру [7,с.17;10], значну кількість організацій громадянського суспільства і профспілок, які отримали можливість більш вільно діяти в умовах дискваліфікації попередніх режимів. Відсутність аналогічної інфраструктури, наприклад, у Лівії, у випадку падіння режиму Каддафі, збільшує невизначеність ситуації, можливість довготривалої дестабілізації.

Для здійснення реформ, які б забезпечили реальні зміни, недостатньо тільки інтернет-активності або акцій громадянської непокори. Там, де масові протести виконали свою функцію ліквідували диктаторські режими персональної влади основна діяльність переміщується з віртуального простору та міських вулиць на рівень політичних переговорів, компромісів, торгів. Подальший розвиток значною мірою буде визначатись взаємовідносинами між групами еліти і контреліти, між різними політичними силами. Послідовність та взаємозумовленість конкретних політичних рішень і дій, тактика, обрана тими акторами, які ініціюють та здійснюють демократизацію, важливіші для її результату, аніж існуючі передумови демократії [19,с.343]. Політична воля здатна частково нейтралізувати негативний вплив структурних факторів.

На відміну від оксамитових революцій у Східній Європі, в арабських країнах не відбувалось поділу правлячої еліти на консервативну та реформаторську. Розколу правлячих колах виявився вже постфактум, коли в результаті масових протестів прийшло усвідомлення неможливості збереження статус-кво. Як вважають деякі автори, швидка втрата окремими режимами підтримки частини елітних фракцій пов'язана не з їх реформаторськими орієнтаціями, а з порушенням системи перерозподілу ресурсів і наданням преференцій окремим групам на шкоду іншим [11]. Скориставшись моментом народного невдоволення, "ображені" групи або клани сприяли поваленню небажаних керівників [4; 2 7].

На нинішньому етапі дестабілізації і дезорганізації перспективи політичної трансформації частково залежать від однієї з найбільш організованих і корпоративно згуртованих сил у суспільстві армії та її керівництва [24;25]. Ми недарма виділяємо армію як окремого агента, бо на Близькому Сході військові структури завжди грали важливу роль, час від часу достатньо самостійну і визначальну в плані подальших траєкторій розвитку (що, можливо, пояснювалось слабкістю громадянських інститутів влади у новостворених постколоніальних країнах).

В Тунісі та Єгипті саме позиції армійського керівництва, орієнтованого на пасивне спостереження, а не активне втручання, забезпечили більш-менш мирний хід подій і швидке падіння авторитарних лідерів країн [25;27]. Важко сказати, чим ці позиції були обумовлені: боротьбою усередині правлячої еліти, прагненням зберегти стабільність або "громадянським" небажанням залучатися до насильства проти співвітчизників. В Сирії єдність силових структур (армії, керівництво та елітні підрозділи якої комплектуються переважно з представників правлячої конфесійної меншини алавітів, і структур безпеки)

із політичним режимом забезпечує останньому стійку опору і дозволяє вдаватись до насильницьких заходів із метою самозбереження будь-якою ціною. Загалом, роль армії у нинішніх процесах має двоїстий характер. Навряд чи її керівники, які завдяки величезним інвестиціям в оборонний сектор стали одними з головних бенефіціаріїв старого режиму, тісно пов'язаним з державною бюрократичною елітою, правлячими партіями і системою розподілу економічних ресурсів, підтримають ініційовані реформаторськими силами радикальні перетворення, які, можливо, підірвуть їх привілейоване становище [35;41]. Дуже можливий варіант, що за кулісами публічної арени представники військових і "старої", дезорганізованої, але все одно достатньо сильної, еліти будуть вести торги з окремими опозиційними групами з метою збереження власного становища за деякого відкриття політичної системи. При цьому збільшується можливість репродукції авторитарного, хоча й частково лібералізованого, режиму під іншою вивіскою. Таким чином, армія, якщо вона є достатньо інституціоналізованою і згуртованою, може відігравати стабілізуючу роль під час ліквідації старого порядку і не дозволити ситуації перетворитися на хаос. З іншого боку, самостійність силових структур у політичних справах є потенційною загрозою будь-якому режиму.

Отже, подальші перспективи реформування будуть залежати від сили та згуртованості дійсно продемократичних сил. Які агенти можуть стати двигуном необхідних перетворень? Старі опозиційні секулярні партії ліберального та лівого напрямків не відігравали майже ніякої ролі в організації протестів і лише потім приєдналися та підтримали стихійні суспільні дії. їх відрізняє слабкість, відсутність широкої підтримки й довіри з боку суспільства [15,с.12;27]. Більш того, деякі з них є опозиційними лише формально і являють собою приклад вбудованої в авторитарний режим "кишенькової" опозиції, що раніше виконувала функцію створення плюралістичної ілюзії. За цієї причини їх навряд чи можна вважати справжньою контрелітою, яка б об'єднала прагнучі демократизації суспільні групи та очолила перетворення. Об' єднання ж молодих активістів і створені в інтернет-мережі про демократичні рухи, які приймали дієву участь у протестах [53;54], є надто аморфними та фрагментеваними. Після досягнення спільної мети приховані протиріччя між різними політичними силами виходять на поверхню і заважають ефективності спільної дії, дестабілізують ситуацію, збільшують політичну невизначеність [41:49|. Саме вони можуть бути використані контрреформаторськими групами.

Ймовірність подолання протиріч і єднання дій з метою просування реформ буде залежати від дійсної прихильності контреліти цінностям демократії, а стабілізація демократичних інститутів і механізмів здійснення влади, у випадку їх створення, від поширеності згаданих цінностей у суспільстві. Саме у ціннісній сфері пролягає головна лінія розбіжностей в опозиційному таборі, насамперед, між прибічниками світського та "ісламського" шляхів розвитку. Ряд експертів стверджує, що епоха революцій, яка розпочалась на Близькому Сході, призведе до масової радикалізації регіону і початку нової хвилі ісламістської експансії у всьому світі [2; 12]. Арабські диктатори нерідко використовували відповідну загрозу для виправдання репресивного характеру своїх режимів в очах міжнародного співтовариства. Виступи народів власних країн вони намагались подати як "підступи" ісламських екстремістів, які прагнуть перетворити стабільні держави на новий Афганістан [3]. Однак, відмінною рисою нинішніх народних виступів є якраз відсутність релігійної риторики та доволі пасивна поведінка ісламських партій і рухів [12;27;39;45]. Масові протести і повстання народились із загального суспільного збудження і не мали під собою релігійної основи, не були натхнені ідеями розбудови суспільно-політичного порядку за законами шаріату. Навпаки, вони орієнтувались на світські потреби і громадянські цінності і, здебільшого, об'єднали представників різних конфесій. Це дуже лаконічно відображає революційний лозунг "Туніс це рішення!", який обіграє старий заклик ісламістів "Іслам це рішення!" [45].

Здається, що ісламізм поступово втрачає першість як головна ідеологія опору в арабських країнах. Відбувається подальша маргіналізація радикальних організацій і зміна ролі поміркованих.

Ми не можемо погодитися з точкою зору деяких дослідників [З 1,с. 17], які акцентують несумісність ісламських цінностей і їх виразників та демократії як форми політичного устрою. Іслам як релігійна система є децентралізованим, неієрархічним і адаптивним, припускає можливості безлічі інтерпретацій і еволюціонує з плином часу [16,с. 137-138; 26]. Він не регламентує конкретну форму та організацію держави і не містить принципів, які б суперечили демократичній організації політичної системи. За межами арабського регіону існують країни з переважно мусульманським населенням, які мають значний демократичний досвід (Турція, Малайзія, Індонезія). Більш того, дослідження ціннісних орієнтацій населення неодноразово демонстрували, що більш релігійні мусульмани так само, як і менш релігійні, впевнені, що демократія, незважаючи на її недоліки, найкраща форма державного управління [38,с.95].

До того ж самі ісламісти (ми не приймаємо до уваги позиції маргінальних екстремістських організацій) підкреслюють свою прихильність демократії у розумінні свободи волевиявлення, справедливих виборів, конкуренції різних політичних сил, вказують на необхідність поваги до політичних і громадянських прав [7,с.23-24]. Звичайно, у їх ідеології є моменти консервативного догматизму, наприклад, стосовно права жінок або членів немусульманських конфесій займати вищі державні посади. Однак, за умови створення системи представництва різних соціальних інтересів, ці моменти можуть вирішуватись у ході подальших суспільних та парламентських дискусій. З іншого боку, ісламські партії та рухи не монолітні; серед їх членів є і консерватори, і реформісти, більш відкриті впливам сучасності. арабський революція демократизація опозиційний

Звісно, існує можливість, що заяви ісламістів стосовно необхідності демократизації обумовлені лише прагненням прийти до влади. Авторитарні режими не могли створити умови для перевірки їх прихильності цінностям плюралізму, бо виявити це можливо тільки шляхом організації більш-менш вільної політичної конкуренції. Демократія передбачає участь різних сил у політичному житті, і немає ніяких причин для виключення ісламістів до тих пір, допоки принципи їх діяльності не починають суперечити її основам. До того ж, самі "революції" частково довели спроможність ісламістів взаємодіяти з іншими політичними та суспільними групами, у тому числі секулярними або неісламськими, у вирішенні спільних проблем. Головні протиріччя між ними полягають у сфері поглядів, що цілком природно і відображає різні ціннісні орієнтації всередині самого суспільства. Що ж стосується ключових питань, то можна стверджувати наявність певного консенсусу відносно створення демократичних процедур, які забезпечать рівні умови участі для всіх політичних сил [ЗО].

В цілому, поточний аналіз "революцій" дозволяє констатувати значні зміни у суспільній свідомості принаймні частини населення арабських країн, незалежно від їх політичних уподобань і сили релігійних вірувань. На відміну від колись традиційних для арабського світу воєнних переворотів, народні виступи стали моментом громадянського волевиявлення майже всіх прошарків суспільства, за виключенням тих, які були тісно пов'язані зі старим режимом. Слід вказати на здебільшого мирний характер поведінки їх учасників [21]. Можна погодитись із тим, що арабський "Майдан" став місцем, де утворюється нація, а люди перетворюються на громадян [ЗО].

Таким чином, ми є свідками народження нової політичної реальності в арабському регіоні. Зроблено перший крок у напрямку до створення більш відкритих політичних систем і вільних суспільств. Відбувся своєрідний народний референдум, у якому громадяни арабських країн недвозначно висловили погляди на їх майбутнє актом публічного заперечення репресивних режимів [32]. Подальші перспективи демократичних перетворень будуть залежати від вміння різних "фракцій" контреліти подолати власні розбіжності й протиріччя, нейтралізувати вплив представників старого істеблішменту, зацікавлених лише у косметичних, а не реальних змінах, виробити єдину узгоджену програму реформування, яка буде враховувати інтереси всіх етнічних, племінних, конфесійних груп у полікультурних суспільствах. Ціннісні зміни у свідомості, які засвідчили революції від пасивного сприйняття дійсності до активізму, від насильства до мирного тиску, від партикуляризму до громадянського єднання загалом створюють сприятливе підґрунтя для втілення демократичних реформ у життя. Однак, значну загрозу в плані майбутнього політичного розвитку несуть ті соціальні проблеми, які власне й створили підґрунтя для "вибуху ". Якщо в окремих країнах пройдуть більш-менш демократичні вибори та будуть створені умови для відносно вільної конкуренції політичних сил різного напряму, стабілізація демократичних інституцій вимагає якомога скорішого лікування таких хвороб як дефіцит робочих місць, бідність, корупція, тобто політичні реформи повинні доповнюватись економічними. Становище найбільш незабезпечених прошарків населення повинно стати пріоритетом порядку денного [41]. Без сумніву, зміни в окремих країнах будуть також мати регіональні наслідки, необов'язково породжуючи аналогічні перетворення в інших країнах. Якщо ж хоча б в єдиній арабській країні буде створено більш-менш конкурентну політичну систему без втрати нею стабільності, це стане обнадійливим прикладом для продемократичних сил в арабському світі в цілому і буде спонукати їх до здійснення тиску на власні диктаторські режими. Крім того, визвольна географія повстань безумовно здійснює далекосяжний вплив і на інші регіони світу, насамперед, країни Африки і Центральної Азії [37]. Прогнози стосовно "четвертої хвилі демократизації" [20,с.64] вже не здаються такими утопічними.

Список використаних джерел

1. Берг И.С. Время протестов в арабском мире: оценки западных политиков и экспертов [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.iimes.ru/ms/stat/2011/02-02-llb.

2. Берг И.С. Немецкие эксперты о вероятности прихода к власти в Египте "братьевмусульман" и его последствиях [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www. iimes.ru/ms/stat/2011/22-02-11 Mn

3. БергИС. Северная Африка: движение к демократии по оценкам немецких экспертов [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.iimes.ru/ms/stat/2011/27-02-ll.htm

4. БиланВ.Н. Египет: армия или исламисты? [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.iimes.ru/nB/stat/2011/31-01-llc.htm

5. Богомолов О.В. Політичний іслам //Політика і час. -2003. -№ 12. С. 52 -61.

6. Волович О. Особливості глобалізації в Арабському Світі // "Східний світ". 2010.-№1.-С. 33-48.

7. Долгов Б.В. Демократия и исламизм в Египте // Ближний Восток и современность. Вып. 27. М.: НИОПИК, 2006. С. 15 30.

8. Зінько С. Країни Близького Сходу в сучасних міжнародних інформаційних відносинах. Львів: Ліга-Прес, 2009. 362 с.

9. Касторный М. Стратегия социальной защиты населения в Египте // Востоковедный сборник. Вып. 2. -М.,2001. -С.186195.

10. Кашина А.А. Ситуация в Тунисе: январь 2011 [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.iimes.m/ms/stat/2011/02-02-lla.htm

11. Кирсанов Е.Е. Ближний Восток: не очень политкорректные размышления [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.iimes.ru/nB/stat/2011/04-02-llc.htm

12. Кирсанов ЕЕ. Эпоха трансформации на Ближнем Востоке [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://w\\wiimesnvWslat2011/31-01-llb.htm

13. Коротаев А.В., ЗинькинаЮ. В. Египетская революция 2011 г.: структурно-демографическийанализ 04.03.2011 [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.polit.ni/ research/201 l/03/04/egyrev.html

14. Кочубей Ю. Україна і проблеми Близького і Середнього Сходу // Науковий вісник Дипломатичної академії України. 2002. Вип. 7. С. 206 209.

15. Кудряшова И.В. Исламская цивилизационная доминанта и современное развитие мусульманских политий / И.В. Кудряшова // Политическая наука. 2003. № 2 -С. 87-117.

16. Кушніренко В. Ісламське суспільство та його вестернізація // Політичний менеджмент. 2003. №1. С. 136 141.

17. Кушніренко В.О. Шаріатська концепція реформування державної системи в ісламських країнах // Людина і політика. 2003. №2. С. 37-47.

18. Малышева Д .Б. Исламско-фундаменталистский проект в реалиях современного мира // МЭМО, 1999. №7. С. 108 117.

19. Мельвиль А.Ю. Демократические транзиты, транзитологические теории и посткоммунистическая Россия//Политическая наука в России: интеллектуальный поиск и реальность: Хрестоматия / Отв. ред.-сост. А.Д. Воскресенский. М.: Издательский центр научных и учебных программ, 2000. С. 337 368.

20. Мельвиль А.Ю. О траекториях посткоммунистических трансформаций // Полис. 2004. №2. С.64 75.

21. Михайлевский Е.В. Об изменении позиции государственных СМИ Египта к отражению происходящих внутригосударственных процессов [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.iimes.ni/nB/stat/2011/11-02-1 ld.htm

22. Михайлевский Е.В. Электронные коммуникации как важнейший фактор организации социальных волнений на примере событий в Египте [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.iimes.ni/nB/stat/2011/02-02-llc.htm

23. Нагайчук В.І. Глобальні виклики та регіональні процеси на Близькому і Середньому Сході // Глобалізація і сучасний міжнародний процес / за заг. ред. проф. Б. Гуменюка і проф. С. Шергіна. K.: Університет "Україна", 2009. 508 с.

24. Об изменениях в военно-политической обстановке на БлижнемВостокеив Северной Африке (31 января 6 февраля 2011 года) [Электронный ресурс]. Режим доступа: http:// WWW. iimes.ni/nB/stat/2011/07-02-11 a.htm

25. Об изменениях в военно-политической обстановке на БлижнемВостокеив Северной Африке (7 13 февраля 2011 года) [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www. iimes.ni/nB/stat/2011/13-02-11 c.htm

26. Огнесян Д. Ценностная система ислама: начало пути // Отечественные записки 2004 №1(15) [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.strana-oz. ni/?niimid= 16&article=791

27. Подцероб А.Б. События в Тунисе: причины и последствия http://www.iimes. ni/ms/stat/2011/07-02-1 lb.htm

28. РябовППЙемен президенгАСалехидегнауступки? [Электронный ресурс]. Режим до ступа: http://wwwiimes.ru/ais/stab2011/04-02-11Mn

29. Сапронова М.А. Арабский мир: новые векторы политического развития // Мировая экономика и международные отношения. 2008. №12. С. 91-101.

30. Семиволос І. Туніс і Єгипет є продовженням подій 2004 року в Україні // Круглий стіл "Вплив на Європу політичної ситуації в арабських країнах". K.: Інститут Горшеніна. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.kipu.org.ua/Projects/projects_31.html

31. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. М.: ООО Издательство "АСТ", 2003.-603 с.

32. AfiicaD. Stealing Egypt's revolution [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://english.aljazeera.net/indeptli/opinion/2011/02/201121710152468629.html

33. Arab Human Development Report 2009 UNdevelopment programme. NY., 2009 -270 c.

34. Armbrust W. A revolution against neoliberalism? [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://engHsh.aljazeera.net/indepth/opinion/2011/02/201122414315249621 .html

35. Beamnont P. Tlie truth about Twitter, Facebook and the uprisings in HieArab world // Tlie Guardian, Friday 25 February 2011 [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www. guardian.co.uk/world/2011/feb/25/twitter-facebook-uprisings-arab-libya

36. Carlstroni G. Background: Saleh's eroding support [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://english.aljazeera.net/indeptli/spotlight/yenieii/2011/02/20112279236457898.htnil

37. Dabaslii H Delayed defiance 26.02.2011[Электронный ресурс]. Режим доступа: http://english.aljazeera.net/indeptli/opinion/2011/02/2011224123527547203.htnil

38. Diamond L. Wliy are there no Arab democracies? // Journal of Democracy. Jan. 2010-Vol. 21., №1.-P. 93-112.

39. Egypt Protests Changing the Rules of the Game [Электронный ресурс]. Режим до ступа: http://www.ikhwanweb. com/article.php?id=27939

40. Facing challenges of poverty, unemployment and inequalities in the Arab region. Arab NGO Network for Development. Beirut, 2009. 19 c.

41. FalkR. Post-Mubarakievolutionary chances [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://english.aljazeera.net/indeptli/opinion/2011/02/201121711284402313.htnil

42. Grinbeig L. Democracy is no panacea 28.02.2011 [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://english.aljazeera.net/indeptli/opinion/2011/02/2011225181951493541 .html

43. Intemet Usage in the Mddle East [Электронный ресурс]. Режим доступа: http:// www.intemetworldstats.com/stats5.litm

44. Intemet Usage Statistics for Afiicalittp [Электронный ресурс]. Режим доступа: // www.intemetworldstats.com/statsl.htni

45. LeVme М. Tlie shaping ofaNew World Order [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://english.aljazeera.net/indeptli/opinion/2011/02/20112611181593381 .html

46. Mass protests continue in Egypt [Электронный ресурс]. Режим доступа: http:// english.aljazeera.net/news/niiddleeast/2011/02/20112851424979539.htnil

47. MiladiN Tunisia: A media led revolution? [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://english.aljazeera.net/indeptli/opinion/2011/01/2011116142317498666.html

48. Nabli М., Silva-Jaurequi С., Johansson de Silva S. Job Creation in a High Growtli Environment: The MENA Region // Middle East and Nortli Africa Working Paper Series. 2007, No. 47. Tab. 4.

49. ProtestersfloodEgypt streets [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://english. aljazeera.net/news/niiddleeast/2011/02/20112113115442982.html

50. RyanY Political ambiguity breeds violence [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://english.aljazeera.net/indeptIi/features/2011/03/20113112132797563 .html

51. SadikiL. Libya's falling tyrant [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://english. aljazeera.net/indeptli/opinion/2011/02/201122120055942895.htnil

52. Social networks, social revolution 21 Feb 2011 [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://english.aljazeera.net/prograinnies/enipire/2011/02/201121614532116986.html

Размещено на Allbest.ru