Архітектура безпеки Азіатсько-Тихоокеанського регіону

Размещено на http://www.allbest.ru/

Архітектура безпеки Азіатсько-Тихоокеанського регіону

Спиридонова К.О.

Сучасна архітектура безпеки АТР, дуже відрізняється навіть від тої, що була лише десять років тому. Якщо до того часу архітектура була структурована, головним чином, навколо низки двосторонніх союзів, що брали свій початок з Сан-Франциської системи, то наразі на цю мережу двосторонніх союзів накладається сукупність багатосторонніх процесів та організацій з різною сферою діяльності та географічним охопленням.

В той час, коли відбувається становлення KHP як могутньої держави із зростаючою активністю у сфері зовнішньої політики. Сполучені Штати Америки зменшують свою вагу в регіоні, а Японія занурена у процес нормалізації в області безпеки, що дозволяє порівнювати її статус "держави, яка любить мир" із статусом "держави, яка робить свій внесок у мир". Зі свого боку, Індія окреслюється все більш беззаперечно як ще одна азіатська могутня держава, а в АСЕАН відбувається процес укріплення та посилення.

Все це перетворюється в контексті розширення порядку денного безпеки, який охоплює нові виклики, для яких будуть необхідні кожного разу більш глобальні відповіді, які з національних, двосторонніх та навіть субрегіональних рамок прогресивно вироблять вимоги, недостатні для вирішення деяких з цих проблем. Тим не менш, традиційні проблеми безпеки далекі від того, щоб бути подоланими. І справа в тому, що разом з проблемами навколишнього середовища, інфекційними захворюваннями, тероризмом, будь-якою незаконною торгівлею, зростаючою конкуренцією за енергетичні ресурси і необхідністю забезпечувати засоби харчування, Азія знаходиться під негативним впливом проблем, що витікають з ядерних програм в Північній Кореї, Індії та Пакистані, і певним чином, в Ірані, та численних гарячих точок і наявної в регіоні невирішеної напруги і існуючої нестабільності в М'янмі та Таїланді.

Розгляд питання стану і конфігурації архітектури безпеки в азіатському регіоні підіймається останніми роками все більше дослідниками різних країн. Серед останніх робіт окремої уваги заслуговують роботи К. Аггарвала та Мін Гуо "Нова інституційна архітектура Азії", Дж. Каміллері "Регіоналізм в новому АТР", Юнг Денга "Боротьба Китаю за статус", Лyica Томе "Східна Азія сьогодні". В роботі "Нова інституційна архітектура Азії" детально освітлено розвиток і трансформацію азіатської архітектури не лише в галузі безпеки, а й економіки, торгівлі та фінансів в Південній, Східній та Південно-Східній Азії до і після холодної війни із зазначенням основних змін за ці двадцять років. В роботі Дж. Каміллері "Регіоналізм в новому АТР" освітлено еволюцію регіоналізму в Азії, зокрема з моменту закінчення холодної війни, і особлива увага приділяється АСЕАН та процесам навколо неї. "Боротьба Китаю за статус" представляє собою одне з найповніших досліджень трансформації зовнішньої політики KHP за останні роки. Автор вказує на те, як ця трансформація допомогла Китаю зайняти більш важливу позицію в міжнародному житті, і які ускладнення це викликало всередині самої держави. Книга Томе "Східна Азія сьогодні" оцінює економічні та безпекові реалії держав Східної Азії та основні виклики, яким необхідно протистояти в регіоні. Тим не менш, складова безпекових питань архітектури в азіатському регіоні залишається малодослідженою, особливо в нашій країні де цій проблемі приділяється не надто багато уваги.

З огляду на це, ми ставимо перед собою завдання дослідити специфіку архітектури безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, визначити роль і місце процесах поширення багатосторонніх зв'язків в регіоні АСЕАН, Китайської Народної Республіки, ШОС, та сучасну роль США в даному регіоні.

З кінця Другої світової війни в Азії утворюється система, що дуже відрізняється від системи в Європі, яка фактично перетворила регіональну безпеку на мережу двосторонніх союзів. Вона відома як "система Сан-Франциско", яка отримала розвиток, головним чином, починаючи з 1950 року і в силу якої Сполучені Штати Америки встановили двосторонні альянси зі своїми головними союзниками в регіоні.

В цьому контексті навіть поштовх азіатських держав до участі в багатосторонніх процесах переважно глобального характеру, як СОТ, МВФ чи ООН, залежав від раніше укладеного двостороннього союзу відповідної держави зі Сполученими Штатами Америки.

Тим не менш, і значним чином в контексті загальних змін, що відбулися в Азії під впливом так званого "потрійного зіткнення" через закінчення холодної війни, азіатську кризу 1997-1998 років та терористичні атаки 11 вересня 2001 року, у дев'яності роки ця модель починає змінюватися через поступове виникнення багатосторонніх структур. Створення багатосторонніх процесів та структур переживає безпрецедентне піднесення в регіоні (мова йде про близько 100 офіційних каналів безпекового діалогу та 200 неофіційних чи-то Second Track) до моменту, з якого починається мова про ситуацію "гіперінституціоналізму" чи-то "інституціонального завантаження". Це піднесення відбувається навіть у сфері безпеки, де необхідно враховувати жорстко традиційну концепцію суверенітету, яка підтримується більшістю держав регіону, та абсолютну відсутність традицій договорів цього типу, а в більшій частині самого регіону здається особливо важко керувати згаданими ініціативами співробітництва.

Тим не менш, важливо зазначити, що ці нові структури багатостороннього характеру не замінять двосторонні які ще доволі міцні, зокрема у Східній Азії, а лише доповнять їх. Таким чином, поступово складалася система багатосторонніх процесів, яка накладається на попередню систему двосторонніх відносин; обидві співіснують та доповнюють одна одну. Іншими словами, вони є окремими компонентами архітектури безпеки, які дозволять підійти до вирішення різних проблем безпеки чи різних аспектів самих систем.

Головним чином, двома акторами, які надали більшу частину імпульсу, який і призвів до виникнення нових багатосторонніх структур, є АСЕАН та Китайська Народна Республіка. У випадку АСЕАН мова йде про поглиблення практики це і створення Регіонального форуму АСЕАН (АРФ), і прискорення процесів діалогу та кооперації з питань безпеки, які, включаючи основи співпраці АСЕАН і маючи організацію за лідера, включають й інших акторів, які здатні зробити внесок у безпеку регіону.

Тим не менш, це не єдині багатосторонні структури, які виникають в галузі безпеки. З іншого боку ми стикаємося зі структурами, головним чином субрегіональними, і які особливо концентруються на конкретних проблемах субрегіону, в якому утворюються. Прикладами таких інституцій є Шестисторонні переговори (процес діалогу навколо кризи Північної Кореї, що об'єднує дві Кореї, Японію, Китай, СІЛА та Російську Федерацію) чи Шанхайська Організація Співробітництва, як два процеси, що найбільше стосуються цього контексту. Незважаючи на те, що мова йде про дві абсолютно різні структури, вони мають спільний елемент, який необхідно виділити: участь КНР. А справа в тому, що KHP перетворила створення та укріплення багатосторонніх процесів в Азії на один з інструментів посилення свого впливу в регіоні, одночасно створюючи образ держави не тільки відповідальної, але також здатної залишити позаду минуле і ревізіоністські позиції.

З дев'яностих років XX століття і до сьогодні, АСЕАН відігравала і відіграє ключову роль у багатосторонній дипломатії в Азії. Організація, один з найбільш успішних регіональних процесів поряд з Європейським Союзом, почала свою діяльність із порядком денним, де політичні питання, а питання безпеки тим більш, залишалися на другому плані, ставлячи на перше місце економічні відносини. Тим не менш, після сорока років діяльності, співпраця була посилена і в цих сферах. Цьому сприяла необхідність чинення опору новим загрозам транснаціонального характеру, і особливо, тероризму, морській безпеці, пандеміям, зміні клімату, що вимагають від держав АСЕАН більш тісного співробітництва.

Це посилення співпраці, з іншого боку, стало очевидним із введенням в дію процесу, який повинен завершитися створенням Співтовариства ACEAHy 2015 році початково було встановлено 2020 рік, а розпочався він із прийняттям І Балійської угоди в умовах саміту, проведеного на цьому індонезійському острові у 2003 році. Одним з наріжних каменів цього Співтовариства АСЕАН стане Співтовариство безпеки АСЕАН, що буде створене десятьма південноазіатськими державами, і яке з огляду на включену концепцію безпеки буде підтримувати дух довіри АСЕАН в ATP як єдині засоби вирішення конфліктів. Процес отримав значний поштовх у розробці Статуту АСЕАН, чинний з осені 2007 року, який повинен перетворити АСЕАН на більш інтегровану організацію, з більш ефективними визначеними процесами прийняття рішень та вирішення суперечок, і засновану на більш міцній та чіткій нормативній структурі.

Так само до інших зустрічей міністрів, що проводяться всередині організації, з 2006 року була додана зустріч міністрів оборони. Мета полягає в тому, щоб армії держав-членів могли працювати разом і робити свій внесок у співпрацю для боротьби зі зростаючими транснаціональними викликами безпеці.

Таким чином, не дивно, що велика частина діючих багатосторонніх процесів в Азії, головним чином у Східній Азії, включно з деякими, що залучені в галузь безпеки, також мають АСЕАН за центральне ядро.

Так, Регіональний форум АСЕАН чи АРФ, головний форум з питань безпеки в АТР, найбільш широкий та до недавнього часу єдиний, народився у 1994 році, починаючи з міністерських зустрічей, які АСЕАН проводила зі своїми партнерами по діалогу одразу після своїх щорічних самітів. Форум нараховує загалом 27 членів, серед яких поряд зі всіма державами-членами АСЕАН є КНР, Японія, Республіка Корея, КНДР, Пакистан, Індія, Монголія, США, Російська Федерація та Європейський Союз; загалом, низка акторів, які чи становлять частину регіону, чи вважається, що роблять внесок у становлення безпеки цього ж регіону.

Більше того, АСЕАН є також ядром, навколо якого народжується АСЕАН+3, яка хоча і виникає в контексті азіатської кризи 1997-98 років з закликом зробити внесок у подолання самої кризи, проходить через терористичні акти 11 вересня 2001 року в Сполучених Штатах Америки, і як це буває з іншими організаціями, як АТЕС, включила до своєї діяльності, хоча й обережно, питання безпеки. В іншому плані АСЕАН+3 наразі має додану вартість, яка посилилася через зміну поведінки KHP щодо багатосторонніх процесів, коли вона залишила спротив і перетворилася, насправді, не тільки на активного учасника, але й на лідера.

Інші процеси, на які необхідно звернути увагу з іншого боку, є Саміти Східної Азії, які розпочалися 14 грудня 2005 року в Куала-Лумпур. Саміти Східної Азії, знову ж таки, за ядро, може навіть за лідера, мають АСЕАН, об'єднують значну частину держав Східної Азії (ті, що є складовою АСЕАН+3), окрім того, Австралію, Нову Зеландію та Індію. Метою самітів є обговорення питань не тільки економічних, але політичних і стратегічних, які є спільним об'єктом занепокоєння учасників.

Таким чином, перелік учасників на цих зустрічах є питанням, яке необхідно розглянути, оскільки в цьому процесі стає зрозумілою, більш аніж в будь-якому іншому випадку, суперечка щодо більшого чи меншого включення членів, що повинно характеризувати архітектуру безпеки в Азії та її структурах. Так з самого початку, Малайзія і, окремо і з більш об'єктивних причин, KHP були більшими прихильниками якоїсь організації, створеної виключно державами Східної Азії, в той час як Індонезія, Сінгапур, і звісно, Японія вважають більш підходящим надати процесу більш широкого та охоплюю чого характеру, включаючи таких акторів як Австралія, Нова Зеландія чи Індія, як і сталося врешті-решт. В цьому ж сенсі необхідно зазначити, що Російська Федерація була присутня на відкритті саміту в якості спостерігача і намагається бути прийнятою в якості повноправного члена, в той час як США залишаються поза ініціативою.

Через деяку схожість ми повинні зазначити зустрічі міністрів оборони АСЕАН "плюс", де присутні міністри оборони позарегіональних держав, і процес АСЕМ, в якому питання безпеки щоразу більше представлені, збільшуючи таким чином роль ЄС у безпеці Азії.

Але ці багатосторонні процеси також не є віддаленими від зусиль, спрямованих на підтримку визначеної рівноваги. Тобто, допоки з одного боку, створення процесу Самітів Східної Азії очолювалося зусиллями забезпечення відсутності США, згідно з інтересами КНР, з іншого боку, Японія завзято боролася за досягнення участі Індії в згаданому процесі зустрічей, таким чином підриваючи вагу Китаю.

Вже беззаперечно, що Китайська Народна Республіка є головною зростаючою силою на глобальному рівні, і на регіональному рівні для багатьох вже має потенціал аби перетворитися на державу-гегемона в Східній і Центральній Азії.

Китайська Народна Республіка виділяється кожного разу все активніше у зовнішній політиці, що робить останню більш охоплюючою більшість разів як активний суб'єкт, хоча в деяких і як пасивний суб'єкт в різних дво- і/чи тристоронніх відносинах, які розвиваються.

Насправді, вже не дивно, що саме KHP надавала поштовхи таким процесам, будучи відповідальною державою, як ми побачили, говорячи про Шестисторонні переговори чи Шанхайську організацію співробітництва з огляду на розквіт багатосторонніх відносин, що присутнє в Азії. Залучення в багатосторонні процеси, що необхідно зазначити в контексті "чарівного наступу", який КНР, здається, веде протягом останніх років, і який деким міг би розглядатися як сучасна версія регіонального китайсько-центричного порядку династії Тан (6І8-906 рр. н.е.) в Центральній і Східній Азії.

Йдеться про процес, розпочатий у 2003 році завдяки ініціативі Китаю і через відмову Сполучених Штатів Америки вести прямий двосторонній діалог з Корейською Народно-Демократичною Республікою для вирішення кризи, що розгорілася у 2002-2003 роках, коли Пхеньян знову відкрив свої ядерні установки в Йонгбйоні і вийшов з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і який є особливим у тому, що в ньому задіяні всі сторони, зачеплені розвитком північнокорейської ядерної зброї.

До сьогодні відбулося шість раундів переговорів в рамках Шестисторонніх переговорів, в яких були і досягнення, і відступи. Серед досягнень необхідно згадати компроміси Північної Кореї у виведенні з дії своїх ядерних установок і у наданні повного переліку своїх програм, в обмін на постачання енергії, головним чином, у вигляді палива, і нормалізацію своїх відносин з різними учасниками переговорів включно з виключенням Північної Кореї зі списку "держав, що сприяють тероризму", розробленого США. Тим не менш, також були побічні відступи, спричинені невиконанням зобов'язань Північною Кореєю, перериванням процесів демонтажу своїх програм і перериванням компромісів рештою сторін, і аж до моменту, коли в середині серпня 2008 року ми стали свідками енної зустрічі, з грудня 2008 року переговори знаходяться у стоячому стані, а в квітні 2009 року Північна Корея оприлюднила своє рішення ніколи не повертатися до Шестисторонніх переговорів у відповідь на Декларацію, прийняту Радою Безпеки ООН, після того як те, що Північна Корея називала супутником зв'язку, за південнокорейськими, японськими і американськими джерелами виявилося міжконтинентальною ракетою Таеподонг-2.

Загалом, процес Шестисторонніх переговорів багатьма дослідниками вважається найбільш важливим переговорним процесом з питань безпеки, що виник після холодної війни, не лише в Азії, але у світі; він не є марним, про його успіх може говорити можливість уникнути майже безсумнівного розвитку ядерної зброї різними державами регіону, чого дуже важко уникнути, якщо США, і меншою мірою, решта учасників визнають реальність, в якій Північна Корея є ядерною державою.

Але окрім того, справа в тому, що процес переглядає саму важливість цього, адже він розвивається в субрегіоні, у Східній Азії, яка здавалася закритою для будь-якої багатосторонньої ініціативи, в тому числі і через спроможність стати зачатком справжньої системи колективної безпеки, чи хоча б стабільного процесу співпраці в галузі безпеки в цьому регіоні. Що є логічним, якщо мати на увазі, що зрозуміло, що Корейський півострів буде знаходитися в центрі будь-якої архітектури безпеки, яка на середньостроковий період може бути створена у Східній Азії.

Шанхайська організація співробітництва (ШОС), створена у 2001 році з так званої Шанхайської групи чи "п'ятірки", яка кожного разу набувала більш широкого спектру дій, прогресивним чином позиціонується як головна безпекова організація в Центральній Азії і одна з найбільш успішних в Азії.

Організація, до якої входять Китай, Російська Федерація, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан та з 2011 року Іран, після створення довіри серед своїх членів, сконцентрувалася, як це і було підтверджено у Статуті, прийнятому в Санкт-Петербурзі (2002 рік), на боротьбі з такими викликами як екстремізм, сепаратизм і тероризм, які вважаються взаємопов'язаними проблемами згідно з позиціями Китаю.

У 2004 році організація надала статус спостерігача Монголії, а на початку 2005 року цей же статус було надано Індії, Ірану та Пакистану. Окрім того, Туркменістан і Афганістан запрошувалися на зустрічі організації в якості "шанованих гостей". Тим не менш, цікаво згадати, що американська заява надання їм такого статусу, зроблена в тому ж 2005 році, була відхилена, що додається до інших елементів, які дозволяють говорити про втрату Сполученими Штатами Америки головної ролі в різних субрегіонах Азії. Насправді, не тільки США провалилися у своїх намаганнях увійти до організації, а й того ж самого 2005 року саміт ШОС вирішив звернутися до Сполучених Штатів та їх союзників, аби вони встановили термін виведення своїх сил з регіону.

Тим не менш, найбільший вплив, що здійснюється Китаєм як в Центральній Азії, так і в цілому регіоні, через просування багатосторонніх механізмів на чолі з KHP є не що інше, як один з інструментів впливу на держави регіону.

Рішуча китайська політика є джерелом логічного занепокоєння для Сполучених Штатів Америки, які мають ще одну складність, оскільки вони, ще будучи присутні в Центральній Азії, не перестають бути зовнішнім актором регіону, який не тільки не бере участі в жодній регіональній центральноазіатській інституції, і фактично, все більше вважається чужинцем.

Незважаючи на це, причини занепокоєння США не обмежуються Центральною Азією, а зростаюче і поширене усвідомлення в усій Азії полягає в тому, що у галузі безпеки могутня держава досі має важливу вагу, але кожного разу зменшується, якщо брати до уваги вплив, який був у минулому.

Необхідно визнати, що хоча адміністрація Буша відносини з Китаєм розпочала делікатно, врешті-решт вийшло дуже складно посилити відносини одночасно з двома державами Східної Азії, KHP і Японією (розвиток союзу з останньою досяг безпрецедентного рівня). Незважаючи на це, не менш точним є те, що практично ексклюзивна увага до таких питань як розповсюдження демократії чи антитерористична боротьба, які США взяли за основу своєї зовнішньої політики протягом років після терористичних актів 11 вересня 2001 року, дуже відрізняється від проблем, які дійсно занепокоюють в регіоні такі як бідність, торгівля та інвестиції, навколишнє середовище, освіта чи процеси національного будівництва і тому в Азії збільшилося сприйняття того, що наддержава насправді не зобов'язана вирішувати їх проблеми. Це призвело до зменшення ролі м'якої сили і впливу, який раніше був у США в регіоні. Неприсутність Кондолізи Райс на двох пост-міністерських зустрічах АСЕАН чи відсутність президента Буша на деяких головних зустрічах з питаннями зі сфери безпеки, і головним чином, саміт США-АСЕАН, проведений в Сінгапурі у вересні 2007 року, який до того ж відзначав тридцяту річницю відносин США з організацією, були сприйняті регіональними лідерами як прояви більше ніж просто можливої відсутності американського інтересу до питань, що хвилюють в регіоні. азіатський безпека асеан регіоналізм

Також навіть у тих випадках, коли США брали участь в зустрічах іншого роду зі своїми азіатськими партнерами, часто виникало відчуття, що Вашингтон хотів структурувати план зустрічей виключно згідно зі своїми інтересами. Так сталося, наприклад, в рамках АТЕС, на самітах, проведених в Шанхаї в 2001 і Бангкоці у 2003 роках. Незважаючи на те, що це були рамки організації, створеної з економічними цілями та для торгівельного співробітництва, єдиною справою, в якій США проявили інтерес, була боротьба з тероризмом.

В цьому ж сенсі, також не сприяла іміджу Сполучених Штатів відсутність інтересу, проявлена щодо численних розвиваючих багатосторонніх процесів в регіоні відсутність інтересу, що певною мірою нівелюється у випадку багатосторонніх процесів створених ad hoc, такі як Шестисторонні переговори, як ми побачили, але не у прив'язаності, яка і досі існує у співпраці щодо основи структур чітко двостороннього характеру.

Хоча двосторонні рамки, які існували за часів холодної війни, у свій час працювали добре, думка, яка розповсюдилася серед азіатських держав, полягає в тому, що зараз стає необхідним окреслити нові багатосторонні рамки, з якими краще буде протистояти сучасній реальності, і які дозволять краще відповісти на нові виклики, що характеризуються змінною природою.

Як наслідок, рішуча підтримка Сполученими Штатами нових багатосторонніх структур, що виникають в Азії, і більш чітке зобов'язання із створенням інституцій в регіоні були б найбільш вигідним вибором для обох сторін; для Сполучених Штатів оскільки вони б відновили частину м'якої сили, втраченої в регіоні, а для Азії, оскільки вона б збільшила можливість наявності стійких та ефективних багатосторонніх процесів. Фактично, Гох Чок Тонг, екс-прем'єрміністр Сінгапуру, наполягав у 2005 році на важливості того, щоб архітектура азіатської безпеки мала Сполучені Штати за один зі своїх наріжних каменів оскільки, в іншому випадку, система обов'язково була б нестабільною.

В цьому дусі, такі ініціативи як група "5+5" (п'ять держав, що беруть участь в шестисторонніх переговорах за виключенням Північної Кореї, плюс Австралія, Канада, Індонезія, Нова Зеландія і Філіппіни), яку намагалася ввести в дію Кондоліза Райс у вересні 2006 року на фоні одного з моментів застою Шестисторонніх переговорів, могли б також допомогти Вашингтону покращити свою позицію в регіоні. Структура, яка, з іншого боку, через неучасть Сполучених Штатів у самітах Східної Азії, отримує зміст, якого і стосується підтримка рівноваги в Азії.

З іншого боку. Сполученим Штатам все більше потрібна стратегія, що б дозволила їм компенсувати роль КНР, кожного разу, коли їх позиція залишається все більш послабленою після співпадіння нахилу їхнього впливу з китайським піднесенням. Ця обставина також пояснила б їх зусилля для встановлення і відновлення важливої мережі відносин і мобілізації інших регіональних держав, головним чином, Японії та Індії, але певною мірою і Австралії, для спроби уникнення укріплення Китаю як гегемону.

В цій перспективі, яка дозволяє зрозуміти, як Сполучені Штати, з Тихоокеанського командування Збройних сил (PACOM) намагалися і намагаються створити мережу оборонних зв'язків як з традиційними союзниками, такими як Японія, Таїланд, Австралія та Нова Зеландія, так і з іншими новими потенційними союзниками, як-от Індія чи В'єтнам, намагаючись відмовити Китай від зайняття більш агресивної позиції; США, мабуть, задоволені, оскільки виконують схожу функцію "стабілізатора". Схема, в якій відновлені військові зв'язки з Індонезією посідають однаково важливе місце.

Для Японії чітко зрозуміло, що союз зі США продовжує бути одним з ключових елементів, на яких стоїть стратегія безпеки в Азії, незважаючи на розбіжності, що час від часу виникають між обома сторонами. Розбіжності, які виникли через перемогу Демократичної партії Японії (опозиції) на виборах до верхньої палати, проведені в липні 2007 року, чи через розуміння Токіо того, що США пом'якшили свою позицію щодо Північної Кореї в рамках Шестисторонніх переговорів.

Як би там не було, були докази укріплення відносин між обома сторонами: двосторонні декларації щодо встановлення спільних стратегічних цілей, зміни в структурах командування і зусилля для досягнення більшої взаємооперативності між збройними силами обох держав. В рамках союзу США із Токіо, так само як і з Сеулом, короткостроковим ключовим питанням, мабуть, виступає зобов'язання цих двох держав щодо стабілізації Пакистану та Афганістану, що, безсумнівно, є найважливішим для регіональної та глобальної стабільності, і на чому президент Обама неодноразово наголошував як на пріоритеті.

До цього каркасу союзів необхідно додати існуючий союз з Австралією, як би австралійська держава не намагалася розвинути більш рівновіддалену політику між США і Китаєм після обрання лейбориста Кевіна Рудда в грудні 2007 року. Можливо, що Австралія намагається таким чином уникнути закріплення ідеї, що реалізується стратегія стримування KHP руками інших держав регіону. Тим не менш, це не завадило тому, що відносини, на яких стоїть АНЗЮС, стійко підтримуються, як показує послідовність взаємних змін у сфері розвідки та озброєнь.

До цих двосторонніх союзів необхідно також додати Тристоронній діалог безпеки, в якому беруть участь обидві держави разом зі Сполученими Штатами Америки. Тристоронній діалог безпеки, до якого Дік Чейні (на той час віце-президент США) у 2007 році запропонував приєднатися Індії, аби створити таким чином чотиристоронню групу держав із близькими позиціями і політичними системами. Група вперше зібралася в травні 2007 року перед тогорічною зустріччю АРФ для встановлення початку ліній, на яких могли б базуватися чотиристоронні відносини. Першим заходом було розширення спільних військових маневрів "Малабар", що проводяться США та Індією з 1994 року, для включення спочатку Японії у квітні 2007 року, а пізніше також Австралії та Сінгапуру у вересні цього ж року, з іншого боку, згідно з Оновленою Обороною (Defence Update), представленою Австралією також у 2007 році, де зазначається важливість її відносин не лише зі Сполученими Штатами, але також і з Японією, Індією та навіть Індонезією.

Знову відносини між Австралією та Японією були посилені із підписанням в березні 2007 року формального договору оборони між обома державами (спочатку в рамках їх співпраці зі США), в якому пріоритетними галузями співпраці були визначені антитерористична боротьба, управління катастрофами, зусилля для забезпечення виконання міжнародного права і боротьба з розповсюдженням зброї масового знищення; в цьому договорі закладене австралійське бажання підкріпити процес "нормалізації"в галузі оборони, що присутнє в Японії.

Так само відносини між Індією (колись союзником Москви) і Сполученими Штатами показали значну трансформацію з часу реалізації ядерних випробувань в травні 1998 року. У свій час президент Клінтон був головним героєм першого з 1978 року офіційного візиту північноамериканського президенту, відкриваючи таким чином новий етап відносин між обома державами. Після 11 вересня 2001 року Індія надала в розпорядження Сполученим Штатам свої територіальні води аби вони могли бути використані військовими кораблями, що знаходилися в Аравійському морі, для боротьби з талібами в Афганістані. Під час другої Адміністрації Буша відносини продовжували укріплюватися і у 2005 році США ввели в дію нову стратегію щодо Індії з метою "допомогти їй перетворитися на світову державу у XXI столітті". Це рішення отримало своє продовження із проголошенням того ж року "Глобальної асоціації" між двома державами і підписанням Рамкового договору безпеки, який було доповнено у 2006 році Угодою для розвитку ядерної співпраці. Еволюція, яка певною мірою, не дивує, якщо пам'ятати про те, що з 2002 року Сполучені Штати та Індія проводять численні спільні навчання за участі їх армій.

Справа в тому, що якщо Сполучені Штати Америки бажають стримати китайське піднесення, Індія, мабуть єдина регіональна держава з можливостями кинути виклик Китаю у середньостроковій перспективі, головний герой традиційної ворожнечі з Китаєм і потенційний конкурент за енергетичні ресурси, також цього бажає. Фактично, Індія спостерігає із зростаючим занепокоєнням за відносинами KHP із М'янмою та Пакистаном та її присутністю в Індійському океані, оскільки вбачає в них потенційні елементи стратегії, розгорнутої Китаєм для оточення самої Індії.

Також спостерігається зростаюча інтенсифікація майже незвичайних відносин між Індією та Японією, які у своїх вимогах стати постійними членами Ради Безпеки OOH знайшли мотив до зближення і взаємної підтримки. Вочевидь, обидві країни об'єднує інтерес створити противагу китайському піднесенню, що, наприклад, виразилося у японському наполяганні на присутності Індії на самітах Східної Азії як засобу зробити внесок у компенсацію китайського сліду, що могло б змінити процес. Так само, Індія вбачає у Японії дуже корисного союзника для спроби врівноважити китайську військово-морську спроможність, розвиваючи навчання в Східній Азії, які "компенсують" китайську присутність в Індійському океані, на що, як ми казали, Індія не дивиться із задоволенням.

В цьому сенсі необхідно сказати, що Індія, яка сама знаходиться в розпалі свого зростання як могутньої держави і усвідомлює зростаючу вагу KHP не лише в Східній, але й в Центральній та Південно-Східній Азії, розпочала в 2005 році свою "Політику погляду на Схід", відкриваючи шлях до зближення відносин з АСЕАН.

Зближення, яке насправді і незважаючи на те, що мова йде про відносини абсолютно нетрадиційні, починається у 1998 році в контексті ядерних випробувань і спроб Індії уникнути того, щоб випробування викликали занепокоєння у сусідів. Це зближення Індії підтвердилося із проведенням першого саміту Індія-АСЕАН у 2002 році, і знову, коли згідно з "новим мисленням" Індія реалізує свої зобов'язання з азіатським регіоналізмом, що було виражено індійським прем'єр-міністром Манмоганом Сінгхом вже у 2004 році і що вилилося в "Політику погляду на Схід".

Як наслідок усього вищезгаданого, азіатська архітектура безпеки і сьогодні продовжує бути складною мережею структур без загальної єдності і створеною як старими, і в деяких випадках, слабкими структурами успадкованими від холодної війни, так і новими структурами і відносинами, які виникають, але які ще й досі у багатьох випадках знаходяться у процесі визначення і укріплення.

Динаміка змагального характеру, що існує між різними державами, і особливим чином, між могутніми державами, динаміка, на якій часто полягає виникнення цих нових структур і відносин, роблять свій внесок одразу, коли необхідно надихнути згадані структури для ускладнення їх визначення, укріплення, і, найчастіше, раціоналізації.

І саме все це, коли встановлюється середній раціональний розмір, який дозволяє дати ефективну відповідь на нові і складні проблеми безпеки, що виникають, і також на традиційні проблеми безпеки, що є ще загальнішими, ніж завжди. А справа в тому, що окрім переживання проблем, спричинених тероризмом, погіршенням навколишнього середовища, незаконною торгівлею та інфекційними захворюваннями, в Азії, більше ніж на інших континентах, є певна кількість держав із можливістю розгортання ядерної зброї окрім того.

що існують специфічні конфлікти щодо цього питання, так як і численні гарячі точки, які відкрили нескінченну гонку озброєнь.

З цього випливає, що потенційне підняття механізму безпеки, що б охоплював весь регіон і надавав архітектурі безпеки єдність, замінюючи існуючі механізми, чи точніше, поглинаючи їх, кожного разу здається одночасно ідеальним рішенням, неможливим, принаймні, в найближчий час.

Список використаних джерел

1. Aggarwal K., Ming Gyo. Asia's New Institutional Architecture. Berlin: Springer Verlag, 2008. 321 p.

2. Cainilleri J. RegionalisinlnTlieNewAsia-Pacific Order. Cheltenham, 2003. -432 p.

3. Lukin A. The Shanghai Cooperation Organization: Wliat next? // режим доступу http://silkroadstudies.org/new/docs/CEF/CEF_.Tanuary.pdf

4. TOME, Luis (Ed.). EastAsia Today. Lisboa, 2008. 400 p.

5. Starr F. A Partnersliip for CentralAsia // ForeignAffairs. 2005 // режим доступу http://www.cfr.org/pubhcation/8937/partnersliip_for_central_asia.htnil.

6. Yong Deng. China's Struggle for Status: The Realignment of Intemational Relations. New York: Cambridge University Press, 2008. 300 p.

7. Китай в XXI веке: Глобализация интересов безопасности / под ред. Чуфрина Е.И.-М., 2007.-327 с.

8.Чжао Хуашэн. Китай, Россия, США: Интересы, позиции, взаимоотношения в Центральной Азии // Центральная Азия и Кавказ. 2004. №6. 196 с.

Размещено на Allbest.ru