Від формування потенціалу небезпек до...?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від формування потенціалу небезпек до...?

Литвиненко О.В.

Україна друга за площею після Росії європейська країна є невід'ємною частиною кількох геополітичних комплексів, серед яких Центрально-Східна Європа, Балто-Чорноморський і Чорноморсько-Каспійський регіони. He важко побачити, що ці регіони перетинаються, а об'єднує їх всі три, насамперед територія України.

Геополітичну ситуацію в Центрально-Східній Європі визначає, насамперед діяльність НАТО і Європейського Союзу, а також їхні відносини з Російською Федерацією. Натомість вплив Росії набагато відчутніший у Балто-Чорноморському регіоні.

Проте в обох цих геополітичних комплексах ситуація протягом останніх років характеризується відносною стабільністю та передбачуваністю. Основні тенденції їх розвитку визначені, а чинники, що могли б швидко і радикально змінити їх напрям переважно відсутні.

Головні гравці як країни, так і міжнародні організації мають відповідальне, або відносно відповідальне, керівництво, дії якого на цьому напрямі прогнозовані. У багатьох країнах регіону діють консолідовані демократичні режими, що суттєво знижує зовнішньополітичні ризики. Ресурси, конкуренція за які могла б привести до дестабілізації ситуації не достатньо великі для вибору ризикованих стратегій. Також у гравців, що діють в цих регіонах наявні недстабілізуючі і неризиковані стратегії поліпшення свого положення, тим чи іншим чином прийнятні для всіх гравців.

Чинні загрози і виклики зосереджені у сферах енергетичної і м'якої безпеки. Діяльність злочинних угруповань загалом контрольована правоохоронними органами і спецслужбами.

Чи не найбільш небезпечним потенційним дестабілізуючим чинником тут вже близько двох десятиріч залишається Придністровський конфлікт. Наразі відсутні ефективні підходи до його вирішення в окресленій перспективі, втім впливові сили, зацікавлені у розмороженні цього конфлікту нині поки-що відсутні. Проте більш детальне про цей та інші виклики і загрози міжнародній безпеці далі.

Водночас, Чорноморський регіон нині характеризується набагато більшим рівнем і, що ще більш небезпечно, потенціалом нестабільності. Принагідно зазначимо, що до цього регіону згідно із загальноприйнятою практикою відносять Росію, Україну, Молдову, Румунію, Болгарію, Грецію, Туреччину,Вірменію, Грузію, Азербайджан, іноді Сербію, деякі інші балканські країни. Водночас, дуже складно визначити межі цього регіону як на Захід, де він фактично є складовою Середземноморського регіону, так і на Схід де він плавно перетікає у Каспійський регіон.

З Чорноморським регіоном межують нестабільні регіони і окремі країни, такі як Середній Схід з перманентно складною ситуацією в Іраку і прямим шляхом на конфліктний Близький Схід, Центральну Азію і Афганістан та Пакистан. Таке сусідство суттєво посилює загрози і виклики регіональній безпеці, уможливлює експорт екстремістських ідеологій і їхніх прибічників, зброї, а також дії транскордонної злочинності, насамперед у сфері нелегального наркотрафіку.

Аналізуючи географічні характеристики Причорноморського регіону слід зазначити, що він є доволі механістичним об'єднанням різних країн, що належать до інших, усталеніших геополітичних комплексів центрально-Східної Європи (Росія, Україна, Румунія), Балкани (Румунія, Болгарія, частково Туреччина), Кавказ (Вірменія, Грузія, Азербайджан, частково Росія). При цьому Балкани і Центрально-Східна Європа відчувають переважний вплив Європейського Союзу і НАТО, а Кавказ є полем змагання таких гравців першого рівня як Росія, СІЛА, ЄС і меншим чином Китайська народна республіка. У свою чергу Кавказ розпадається на Південний і Північний. Також слід зазначити, що коректний аналіз ситуації у Чорноморському регіону неможливий без врахування тенденцій у Центральній Азії та ширше на півночі Євразії.

Протягом останніх 20 років, що пройшли після розпаду соціалістичного табору і Радянського Союзу нагромаджено достатньо багато літератури стосовно ситуації у Чорноморському регіоні і тенденцій її розвитку0. Серед останніх доцільно виокремити матеріали неурядової Комісії з питань Чорного моря, яка протягом останнього року випустила низку ґрунтовних аналітичних документів [1]. Суттєвий внесок здійснила Гарвардська програма з безпеки на Чорному морі [2]. Проблема чорноморської безпеки також є однією із широко досліджуваних тем в українській науці. Зокрема публікації з цієї теми друкували Б.Царахонський, С.Кулик, М.Гончар, А.Гуцал, О.Волович, О.Мельник, О.Маначинський, С.Пирожков, М.Сунгуровський, О.Бєлов, В.Горбулін, О. Сушко і багато інших. Водночас, серед цього різноманіття матеріалів відсутні статті, які б узагальнювали ситуацію станом на початок 2011 року, а також визначали інтереси основних гравці.

Саме тому мета зазначеної стаття полягає у з'ясуванні позицій основних геополітичних гравців у регіоні, їхніх пріоритетів і цілей.

Попри зазначену строкатість Причорномор'я та Каспійський регіон відчуває дію таких небезпечних чинників і тенденцій. Йдеться, насамперед про такі як:

- вищий, порівняно з іншими регіонами Європи, рівень міжнародної конкуренції. Відсутність безперечно домінуючої сили, як держави, так і міждержавного утворення, хоча Болгарія, Румунія і Туреччина входять у НАТО, а дві перші країни у ЄС, а також велика кількість неврегульованих міжнародних проблем, насамперед на Кавказі призводить до спроб гравців змінити баланс сил, а отже підвищує небезпечність конкуренції. Особливу увагу у цьому сенсі слід звернути на Російську Федерацію, яка протягом останніх двох десятиріч прагне зберегти і укріпити власну зону впливу, яку сприймає як зону безпеки навколо своїх кордонів, ігноруючи при цьому інтереси інших країн регіону;

- наявність значних ресурсів, насамперед газу і нафти у країнах регіону. Поклади нафти і газу наявні у Азербайджані, на Північному Кавказі, у Румунії

Чорноморському шельфі;

авторитарний характер політичних режимів у багатьох країнах регіону, а також пов'язана з цим нестабільність державних утворень призводить до суттєвого зростання рівня ризиків. Водночас, притаманний авторитарним режимам високий рівень корумпованості посилює небезпечність транснаціональної злочинності, суттєво ускладнюючи завдання боротьби з нею;

значна кількість заморожених конфліктів. Йдеться принаймні про Придністров'я, Південну Осетію, Абхазію, Нагарний Карабах. Попри, а може й завдяки визнанню Росією Південної Осетії і Абхазії конфліктний потенціал не демонструє тенденції до зменшення;

зростаюча мілітаризація регіону. За даними розрахованими за матеріалами сайту ЦРУ[3] військові витрати станом на 2010 ріку країнах Кавказу приблизно дорівнюють 2 % від ВВП, у Росії сягає 3,9 %, в KHP 4 %, у Туреччині 5,3 %, у Центральній Азії коливається від 1,1 % у Казахстані до 1 % в Узбекистані та 3,4 % в Туркменістані. Причому принаймні з 2000 року спостерігається стійка тенденція до їхнього зростання;

неефективність чинної системи міжнародного права. Визнання самопроголошених квазідержавних утворень Косово, Абхазія і Південна Осетія перекреслило основний принци нинішньої міжнародної правової бази європейської безпеки непорушність кордонів, що пережив драматичні зміни 1989 1992 років і кризи другої половини 1990-х років;

відсутність ефективних регіональних міжнародних інституцій, які б забезпечували стабільність і розвиток. У Чорноморському регіоні з початку 1990 х років функціонує ОБСЄ, Організація чорноморського економічного співробітництва, ОДЕР-ГУАМ. проект ЄС «Чорноморська синергія» та інші, суттєвий вплив на регіон здійснюють ЄС, НАТО, СНД, ОДКБ та інші. Водночас, всі ці організації виявилися не спроможними забезпечити безпеку і стабільний розвиток країн Причорномор'я);

тероризм, у тому числі і міжнародний. Лише протягом 2010 року відбулася низка терористичних атак у Туреччині [4], вже понад 15 років не затухає терористична хвиля на Північному Кавказі у Російській Федерації;

активні транскордонні кримінальні структури тощо. Останні спеціалізуються на таких небезпечних видах злочинів як нелегальний обіг наркотиків і прекурсорів (зокрема з Афганістану, деяких інших країн у ЄС), нелегальна міграція і торгівля людьми, контрабанда тощо;

активність екстремістських організацій, у тому числі релігійного і сепаратистського забарвлення. Подібні структури активно діють у Росії (Північний Кавказ) і Туреччині (Курдистан), їхні структури присутні у багатьох інших країнах.

До основних геополітичних гравців у регіоні слід віднести РФ, ЄС, СІЛА, Туреччину, Іран, протягом останніх років Китайська народна республіка вживає певні зусилля для збільшення свого впливу. Спробуємо стисло охарактеризувати інтереси і стратегії цих гравців.

Європейський Союз, який після 1 січня 2007 року отримав прямий доступ до Чорного моря. Після цього Брюссель зацікавлений у максимальній стабілізації ситуації в регіоні, блокуванні небезпечних тенденцій, а також успішному економічному розвитку і демократичному поступі країн регіону.

Для реалізації цих завдань ЄС висунув проекти «Чорноморської синергії», а також меншим чином «Східного партнерства». Важливим інструментом ЄС у цьому регіоні є його м'яка сила. Йдеться, насамперед про відкриту для багатьох країн регіону опцію вступу до Союзу. Водночас, застосування м'якої сили у цьому вигляді має певні обмеження і ризики, небезпечність яких виявилася після усвідомлення керівництвом Туреччини неможливості у окресленій перспективі вступу до ЄС. Після цього Анкара суттєво скорегувала власну зовнішню політику, про що детальніше йтиметься далі.

Сполучені Штати Америки як єдиний насправді глобальний гравець мають певні інтересну Чорному морі. Йдеться, насамперед про недопущення посилення ісламістських течій, а також загальному збереженні статус-кво навколо РФ. Важливим напрямом їх діяльності є блокування активності Ірану, унеможливлення розповсюдження зброї масового ураження і її компонентів. До цього ж напряму варто віднести і зусилля зі створення системи ПРО, окремі компоненти якої відбуватимуться у Румунії та на кораблях, розміщених у Чорному морі.

Також СІЛА продовжують певну підтримку свого союзника Грузії і докладають зусиль для боротьби з міжнародними злочинними угрупованнями.

Значну увагу СІЛА традиційно приділяють проблемам енергобезпеки, зокрема транзиту енергоносіїв, відстоюючи плюралізм джерел і маршрутів постачання вуглеводнів на основні ринки

Причорномор'я також є своєрідним передпіллям для Середнього Сходу, Центральної Азії і Пакистану, що також впливає на зацікавленість СІЛА у регіоні. Водночас, пере завантаження відносин з РФ знову актуалізує давню приказку щодо американської політики в Євразії «Росія першою».

Російська Федерація має безпосередній вихід до Чорного моря та порти Новоросійськ і ,Туапсе, і хоча цей басейн не можна віднести до пріоритетних для Росії, проте збереження, а де можливо і відновлення втрачених після розпаду CPCPH позицій є важливим завданням Москви.

Слід зауважити, що насправді РФ, і вона це абсолютно чітко і відверто декларує, зокрема в офіційних документах, зацікавлена не у змінах, а у максимально надійній фіксації статус-кво. Ключовим свідченням цього стала, як це не дивно, російсько-грузинська війна серпня 2008 року, коли дії РФ спрямовувалися саме на консервацію ситуації, сформовану протягом 1990-2008 років і її юридичне закріплення[5, С. 118]. Це стосується, зокрема і України в цілому та її окремих регіонів, насамперед Криму.

Надзвичайно успішна у коротко і середньостроковому вимірі для Росії ця війна суттєво погіршила стратегічні перспективи Москви на Південному Кавказі і в регіоні в цілому, посиливши недовіру до політики РФ у правлячих еліт та, меншим чином, населення суміжних країн.

Серед найважливіших інтересів РФ слід виокремити збереження статусу основної транзитної держави для постачання енергоносіїв з Каспію на Захід та унеможливлення побудови обхідних шляхів.

Водночас, така консервативна позиція Росії жодним чином не свідчить про якусь нерішучість, чи не готовність до використання найжорсткіших засобів.

Реалізація зазначених цілей змушує Росію вдаватися до широкого арсеналу інструментів від економічної співпраці та скупівлі активів, наочним прикладом чого є ситуація у південно-кавказькому союзнику РФ Вірменії, до різноманітних механізмів впливу, у тому числі силою чи її погрозою як у випадку Грузії.

Північнокавказький військовий округ із зрозумілих причин найпотужніше у Російській Федерації військове угрупування [6]. На особливу увагу звертає прагнення Росії переозброїти Чорноморський Флот як не від'ємну частину цього угрупування, зокрема через закупівлю десантного вертолітоносця «Містраль», що суттєво посилює його можливості на Чорному морі.

Водночас, дуже суттєво обмежує можливості Росії у Чорноморському регіоні ситуація на Північному Кавказі. Досягнута у першій половині 2000-х років певна стабілізація у Чечні, нині вимагає для свого підтримання все більшого обсягу фінансових і матеріальних ресурсів. Водночас, терористична війна точиться в інших республіках Північного Кавказу.

Принагідно варто зазначити, що чергова кавказька війна здійснює комплексний вплив на життя російського суспільства в цілому, сприяючи зростанню націоналізму і шовінізму, а також настроїв відштовхування інших росіян від населення північнокавказьких республік.

Як вже зазначалося, протягом останніх років у Чорному морі поступово посилюються позиції Китайської Народної Республіки. Це відбувається після і на тлі доволі успішного проникнення у Центральну Азію.

У цьому контексті дуже цікаву роль відіграє активно рекламована нині в Україні Шанхайська організація співробітництва (ШОС) створена у 2001 році КНР, РФ, Казахстаном, Узбекистаном, Таджикистаном і Киргизстаном для розвитку співробітництва і протидії екстремізму, тероризму і сепаратизму в регіоні. Спостерігачами при організації є Індія, Пакистан, Іран, Монголія, партнерами по діалогу Білорусь і Шрі-Ланка. Територія держав, що є членами ШОС, перевищує 1A земної поверхні, вони мають достатньо потужний економічний, а завдяки Китаю і Узбекистану і демографічний, потенціал.

ШОС, на думку багатьох експертів[7] виступає інструментом Пекіну у проникненні в Центральну Азію та вирішення відповідних протиріч з РФ, що ще раз засвідчила Душанбінська декларація цієї організації 2008 року. При цьому позиції Росії у організації далеко не домінантні, про що свідчить відсутність реакції ШОС на події серпня 2008 року.

Інтереси Китаю полягають у забезпеченні транзиту товарів у Європу, отриманні доступу до ринків відповідних країн, забезпеченні безпеки транзиту каспійських енергоносіїв, а також можливо набутті країни сателіта у передпокої ЄС. До такої думки підштовхують зусилля KHP щодо здобуття позицій у Білорусі, що значно активізувалися протягом останніх років.

У цьому контексті на особливу увагу заслуговують декларовані KHP і Україною прагнення встановити відносини стратегічного партнерства. І якщо з боку Києва ці заяви можуть сприйматися недостатньо відповідально, тоді як Пекін ставиться до подібних проголошень із всією відповідною серйозністю. Це не співпадіння у сприйнятті у майбутньому може призвести до доволі неприємних проблем для зовнішньополітичного курсу України.

На особливу увагу заслуговує доволі серйозний поворот у політиці Туреччини, що відбувся протягом 2009-2010 років. Як вже зазначалося, усвідомивши суттєве гальмування просування шляхом європейської інтеграції нові правлячі еліти цієїкраїни вирішили розпочати гру на посилення регіональних позицій Анкари. Йдеться, зокрема про розвиток відносин з Росією, спробу активнішої гри на Близькому Сході, де Туреччина прагне посилити свій вплив на розвиток мирного процесу, граючи не на боці Ізраїлю.

Історична іронія полягає у тому, що здійснені у рамках європейського поступу демократичні перетворення, насамперед обмеження впливу військових на політичної ситуації в країні, фактично уможливили такий розворот Туреччини від традиційного з часів Кемаля Аттатюрка зовнішньополітичного курсу.

Туреччина зацікавлена, насамперед у підвищенні свого впливу у країнах регіону, збільшенні можливостей для експорту, блокуванні ісламістських екстремістських і терористичних організацій тощо.

Особливе значення у турецькій політиці зберігає невирішене, хоча і суттєво демпфійоване курдське питання.

Певну і доволі високу цікавість репрезентує політика Ісламської Республіки Іран, її вплив більш відчутний на Кавказі і в Каспійському регіоні. У активному конфлікт з СІЛА ця країна прагне захистити свої позиції.

Умовно кажучи, країни другої ліги такі як Румунія, Болгарія і Україна також мають свої доволі амбіційні інтересну Чорноморському басейні. Проте, якщо Румунія як член ЄС і НАТО, що може залучати ресурси цих організацій для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей, проводить наполегливу і дуже активну зовнішню політику, нерідко навіть за межами свого потенціалу. Тоді як Україна протягом багатьох років, попри гучні розмови про регіональне лідерство, насправді доволі пасивна, що обмокл е і так деградуючий зовнішньополітичний потенціал країни.

Цікавим прикладом зворотного характеру виступає Грузія, значення і роль якої у Причорномор'ї зростає не порівняно з її доволі обмеженим потенціалом. Провідним чинником цього стає демонстраційний ефект успішних н цьому етапі модернізацій них реформ президента Михайла Саакашвілі. Для багатьох громадян пострадянських країн сучасна Грузія стає прикладом успіху і можливості змінити життя на краще власними силами. Саме це перетворює главу маленької Грузинської держави Михайла Саакашвілі на лідера регіонального масштабу і підвищує впливовість Тбілісі.

Аналізуючи ситуацію у регіоні слід наголосити на нерозв'язаності конфлікту навколо Нагорного Карабаху, дестабілізуючий потенціал якого залишається дуже високим.

Таким чином, ситуація у Чорноморському басейні характеризується наявністю багатьох потужних гравців, інтереси яким далеко не завжди співпадають один з одним. На другому рівні також наявні певні конфліктні розломи, зокрема між Вірменією і Азербайджаном, Вірменією і Туреччиною та інші. Дестабілізовані меншим чи більшим ступенем певні великі території держав регіону. Загалом, можна стверджувати, що у Чорноморському регіоні зберігається високий рівень загроз стабільності і безпеці. Водночас, не можна стверджувати про без альтернативність негативних сценаріїв розвитку подій. Поступова демократизація і посилення інституційного потенціалу країн регіону можуть стати позитивним варіантом майбутнього, уможливлюючи конструктивну міжнародну співпрацю і запуск процесів взаємовигідного розв'язання наявних проблем.

Найважливішим висновком для України як позаблокової держави є те, що гарантування її національної безпеки потребує якісного переосмислення зовнішньої і без пекової політики, посилення її інтелектуального, кадрового, фінансового, інституційного та іншого забезпечення. Подолати небезпеку перенесення на територію держави, насамперед на Кримський півострів небезпечних тенденцій дестабілізації, можна лише на основі налагодження ефективного, і головне результативного, діалогу всіх основних суспільних груп і влади, а також критичного збільшення можливостей держави щодо надання відсічі підривним чинникам. При цьому йдеться не лише про внутрішні можливості України які нині і у середньостроковій перспективі є доволі обмеженими, а й про залучення зовнішніх можливостей і ресурсів.

геополітичний європейський союз пріоритет

Список використаних джерел

1. Горбулін В., Литвиненко О. Українська fata morganaro Складна дорога до безпеки. K., Аффтар. 220 с.

2. Храмчишин А. Российская воєнная группировка на Северном Кавказе // polit.ni

3. Dimay P. Not Beyond Limits: The Prospects of the Shanghai Cooperation Organization (SCO) // GCSP Policy Paper n 5. August 2010.

Размещено на Allbest.ru