Конфліктність міжетнічних відносин перехідних країн пострадянського простору: історичні передумови та сучасність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конфліктність міжетнічних відносин перехідних країн пострадянського простору: історичні передумови та сучасність

Парійчук-Брухаль Р.

Внаслідок взаємодії різноманітних чинників, насамперед великих міграційних процесів, характерних для всіх періодів історії, у сучасному світі фактично не існує етнічно однорідних держав. Тому, проблема визначення цивілізованих форм співіснування етно національних спільнот у поліетнічних за складом населення країнах, віддавна є предметом дослідження науковців.

Невід'ємною функцією кожної держави є забезпечення сприятливих умов для розвитку та функціонування міжетнічних відносин, оскільки вони виступають необхідним елементом суспільної злагоди, об'єктивною передумовою територіальної цілісності держави, важливою складовою зовнішньополітичної діяльності.

Міжетнічні відносини характеризуються як відносини взаємодії між суб'єктами-народами, етнічними групами, особами, а також всередині певного етносу, які відображають конкретно-історичні умови його життя, етнічний статус, норми, традиції, пріоритети й цінності, що склалися. Міжетнічні відносини можуть набувати ознак як співробітництва, так і конфлікту. В даній статті ми зосередимо увагу на другій ознаці міжетнічних відносин, а саме їх конфліктній сутності.

Дана проблематика є надзвичайно актуальною з огляду на те, що з ускладненням міжнародного суспільно-політичного розвитку, підвищення в ньому ролі етнічного фактора, розширенням участі етнічних груп у справах суспільства зростають вимоги до етнополітичної науки, до рівня розуміння і усвідомлення етнополітичної теорії та практики широким загалом, до якостей прийнятих ними етнополітичних рішень і вчинюваних етнополітичних дій.

В умовах поліетнізму, властивого сучасному пострадянському простору важливим залишається з'ясування таких актуальних етнополітичних аспектів: по-перше, меж і сфер взаємодії етнічного і політичного, впливу етнічності на політичний вибір та політичну поведінку, механізмів політизації етнічності; по-друге, роль етнічного чинника у формуванні конфлікту, причини виникнення конфліктного потенціалу міжетнічних відносин в СРСР та міжетнічних конфліктів на пострадянському просторі.

Особливо актуальні зазначені проблеми для України з її поліетнічним складом населення та потребою у зв'язку з цим вибудувати таку систему заходів у сфері міжетнічних відносин, які б сприяли безконфліктному, інтегративному розвитку українського суспільства.

Всебічний та ґрунтовний аналіз феномена перехідного суспільства на тлі глибоких змін, які відбуваються в сучасному світі, зумовлений цілою низкою причин соціально-економічного, суспільно-політичного, духовнокультурного, філософсько-світоглядного, науково-теоретичного характеру. Особливо це стосується пострадянських країн. Тривалість кризових явищ у цих суспільствах, які нещодавно вийшли з жорстких обіймів ідеологічного контролю, вимагає пошуків нових підходів до розуміння сутності, місця і ролі перехідних процесів.

Історичні зміни, які мали місце в країнах Центральної Європи з кінця 80-початку 90-х років, а потім і в колишніх республіках СРСР, отримали в науковій літературі назву перехідних або трансформаційних суспільств. Термін «трансформація» походить з латинської мови, що в перекладі означає змінювати, перетворювати. Суспільні науки почали використовувати дане поняття з 50-60-х років, для характеристики нових соціальних процесів та опису радикальних структурних змін.

Будь-яка складна соціосистема, що знаходиться в стані розвитку намагається зберегти свою рівновагу. Однак в результаті наростання нелінійних відносин вона починає випробовувати внутрішні зміни, сума яких в певні моменти перевищує допустиму для даної системи межу напруги. В такий переломний момент система змушена перейти поріг стійкості, і тоді стає неможливим передбачити, в якому напрямку піде подальший розвиток: чи стан системи буде хаотичним, чи він перейде на новий, більш високий та диференційований рівень впорядкованості та організованості. Така загальнонаукова картина нерівноважних систем та виникаючих в них час від часу трансформаційних процесів [ I.e. 15].

Проблема міжетнічних відносин у СРСР до його розпаду у вітчизняній науковій літературі висвітлювалася лише з марксистсько-ленінських позицій. Суспільствознавці дотримувалися теоретичного положення про те, що національне питання існує лише в експлуататорському суспільстві, а при соціалізмі зміцнюється міжнаціональна єдність і забезпечується всебічне зближення націй та етносів на основі цілковитої рівності. Критичне осмислення міжнаціональних взаємин було неможливим, оскільки в марксистсько-ленінській теорії національне питання підпорядковувалося соціально-політичному розвитку суспільства і на перше місце висувалося об'єднання трудящих незалежно від їхньої національної приналежності. Про жодні міжетнічні суперечності в СРСР теоретично не могло бути мови, адже вони не вписувалися в офіційні ідеологічні схеми.

Розв'язання національного питання в СРСР оцінювалось як одне з найвагоміших досягнень соціалізму і підкреслювалося його велике міжнародне значення. Ініціювавши перебудову, компартійне керівництво СРСР, безумовно, не припускало, що вона зумовить різке загострення міжетнічних відносин на широкому євразійському просторі. Проте боротьба за перетворення СРСР у правову державу спричинилася до того, що населення союзних республік почало домагатися правових, політичних й економічних гарантій для права націй та етносів на самовизначення [1,с.26].

Розвиток СРСР на межі 80-90-х років підтвердив висновок про національний ренесанс у нинішньому світі та підвищення ролі нації як суб'єкта світового розвитку. СРСР розпався на низку незалежних держав. He витримала іспиту часом багатонаціональна федерація південнослов'янських народів СФРЮ. Розділилася на дві окремі держави колишня ЧССР

Науковий аналіз проблеми міжетнічних відносин актуалізується ще й тим, що на європейському континенті витворилася нова форма співпраці між самостійними державами Європейський Союз, хоча на початку XX ст. марксисти не допускали подібних відносин між європейськими країнами. Це ще одне підтвердження помилковості марксизму-ленінізму в питанні міжетнічних відносин.

Роль етнічного чинника у формуванні конфлікту очевидно варто шукати не у визначенні сутності самого конфлікту, а в детермінантах формування його суб'єктів. Поняття «етнічний конфлікт» дуже умовне і переважно застосовується для позначення ситуації, коли «етнічне походження стає найефективнішим засобом мобілізації груп населення, політичних інститутів і рухів при тому, що держава виявляється неспроможною задовольнити висунуті вимоги» [2,с. 157]. Безумовно, головна роль етнічного чинника в конфлікті визначається тим, що він виконує функцію мобілізації як населення, так і політичних еліт за етнічною ознакою в протистоянні з ворожою стороною. Мільтон Есман називає цей феномен функцією етнічної мобілізації [3,с.180].

Етнічна ознака є найусталенішою і однозначною, вона водночас об'єднує і роз'єднує людей. Класифікація людей і соціальних груп за етнічною ознакою не передбачає напівтонів та неоднозначних тлумачень. За етнічною ознакою може відбуватися поляризація соціально-політичних сил, поділ на «ми» й «вони», «свій» «чужий».

В цьому сенсі можна говорити про те, що етнічний чинник виконує не тільки мобілізаційну, а й диверсифікаційну функцію, тобто функцію роз'єднання, розмежування і поляризації суспільства.

Більшість аналітиків вважають, що одна з головних передумов конфліктів у просторі СНД закладена в особливостях формування радянської держави як унітарної і жорстко централізованої. «Радянська керівна еліта, підкреслює Д.Малишева, вбачала в етнічній, національній, релігійній розмаїтості загрозу тоталітарному характеру панування і тому постійно боролася за уніфікацію» [2,с.192].

Це панування було побудовано на жорсткій етнотериторіальній адміністративній ієрархії і здійснювалося через регіональні центри, підпорядковані центральній політичний еліті. Водночас остання мала у своєму розпорядженні величезні політичні та економічні ресурси. Використовуючи розподільні механізми та потужний примусовий апарат, загальносоюзна політична еліта придушувала будь-які спроби організації національних рухів, забезпечувала стабільність радянської державної системи. Внаслідок такої ієрархії колишні союзні республіки зберегли, хай і спотворені, національні культурні традиції набули необхідних умов для свого незалежного існування: адміністративну систему, національну політичну еліту тощо.

Руйнація тоталітарного режиму не тільки послабила центральну владу, а й викликала невдоволення національних еліт, відповідальних за стан справ у республіках, але при цьому позбавлених необхідних ресурсів. За цих умов етнополітичний чинник став могутньою основою масової політичної мобілізації. В останнє десятиліття він став переважати всі інші конфліктогенні чинники. Його вплив на формування кризових ситуацій у різних регіонах світу сьогодні такий великий, що більшість регіональних протистоянь стали класифікувати як «етнічні конфлікти».

За складністю етнічних конфліктів, що спалахують на території колишнього Радянського Союзу, можемо поділити їх на п'ять категорій, кожна з яких несе свою власну загрозу як окремому регіонові, так і всьому пострадянському просторові [4,с.176].

Внутрішній етнічний вибух. Сам по собі не будучи міжетнічним конфліктом, внутрішній етнічний вибух загрожує новоствореним державам на пострадянському просторі. Перш за все. Російській Федерації. Націоналізм у період різкого підйому, або різкого спаду активної участі мас в політичному житті може побороти центральні інститути, де релігійні, етнічні, регіональні та політичні сили змагаються за владу. Російській Федерації загрожують психологічні проблеми росіян сприйняти Росію як окрему державу.

Оскільки Російська держава стала імперією до того, як російський народ зміцнів як нація, а Радянська держава ставилася до росіян, на відміну від інших народів, як до нації, що має екстериторіальні права, росіяни не повинні були визначати свою сутність і встановлювати кордони своєї держави. Здійснене опитування громадської думки свідчило, що майже третина етнічних росіян не вірили, що Російська Федерація це те ж саме, що й Росія.

Дві третини росіян, котрі брали участь в опитуванні, вважали, що Росія має бути більшою за Російську Федерацію і територіально відповідати колишньому Радянському Союзу; одна третина вважала, що Росія має бути меншою. Крім того, значна частина опитуваних із обох груп заявляли, що не хотіли б брати участь в обороні Російської Федерації як держави.

Такі почуття сприяють внутрішній нестабільності Росії, де Москва втратила ефективний контроль за багатьма регіонами. А також за її межами, оскільки чимало росіян виступають за реставрацію колишньої імперії. Ця неоднозначність росіян різко ускладнює розбудову держави і може призвести до дезінтеграції державної влади на всій території велетенської Російської Федерації. Ми вже стали світками втрати контролю за власністю збройних сил.

Іредентистські претензії Росії. З цією проблемою пов'язаний статус 24,5 мільйонів етнічних росіян, що проживають за межами своєї етнічної батьківщини. Хоча 23 мільйони з них і є громадянами 14 держав колишнього Радянського Союзу, а лише 50 000 громадяни Російської Федерації, вони дають підстави для націоналістичних дискусій в Росії про статус Росії й реставрації імперії. Напередодні розпаду радянського Союзу, радянські географи підрахували, що довкола Російської Федерації є понад 50 пунктів, які слід негайно пристосувати для життя російських громад. Беручи до уваги нестабільність та присутність 270-тисячного військового контингенту, який принаймні номінально перебуває під командуванням Російської Федерації і знаходиться на території колишніх союзних республік, можливість висунення таких іредентистських претензій виглядає дуже реальною [4,с. 178].

Іредентистські претензії інших держав. Колишні радянські республіки також незадоволені існуючими кордонами. Дехто прагне розширити їх за рахунок сусідів. При цьому забувають про існування понад 18 мільйонів людей 14 «основних» національностей, котрі проживають за межами територій «своїх» країн. Приблизно стільки ж осіб ще не мають своєї міжнародно визнаної держави. Конфлікти в Закавказзі Вірменія Азербайджан, Грузія, Північний Кавказ є проявами цих проблем. Аналогічні суперечки потрясають Молдову, Україну, Білорусію, держави Середньої Азії. Сюди ж слід віднести загрози цілісності Російської держави з боку татар, бурятів, угро-фінських груп та інші.

Конфлікти за ресурси, що мають етнічне підґрунтя. He будучи етнічними конфліктами у повному сенсі зрештою, всі етнічні конфлікти включають не лише суто етнічний аспект конфлікти за ресурси на етнічному ґрунті (за воду, нафту, доступ до портів та інших систем комунікацій) посідають не менш важливе місце у загальній системі конфліктів. Держави Середньої Азії діляться на такі, що мають запаси води Киргизія та Таджикистан; й інші ті, які залежать від постачання води ззовні.

Заочні конфлікти. Під такими конфліктами ми розуміємо використання етнічних, мовних чи культурних зв'язків однією групою держав всередині, або за межами колишнього Радянського Союзу, з метою розколу, впливу чи іншого способу контролювати події, що там відбуваються. Сьогодні ці конфлікти ще не перейшли у військову стадію, однак підійшли до них дуже близько особливо у Нагірному Карабасі та Придністров'ї, коли допомога ворогуючим сторонам надається ззовні різними державами. Оскільки дедалі більше країн приймають економічну і політичну участь у справах держав на периферії колишнього Радянського Союзу, ризик спалаху таких «заочних» конфліктів зростатиме [5,с.228].

Будь-який етнічний конфлікт війна тамілів у Шрі-Ланці, осетино-інгушський конфлікт за Приміський район у Північній Осетії тощо все це, по-суті, боротьба національних еліт за свою етнократичну державність або автономію, у якій місця «чужинцям» немає. Агресивні дії спрямовуються на інший етнос, тому що він є «зайвим елементом» у створюваній етнократичній політичній системі. Відбувається ніби інтерференція двох причин глибинного конфлікту ідентичностей, що виникає в результаті націєбудівництва і деетнізації, і неминуче присутньої в будь-якій поліетнічній державі етнічної стратифікації. Такого роду інтерференція різко збільшує потенціал етнічної деструктивності.

Отже, прояви етнічної деструктивності (етнорадикалізм, етноі міжетнічні конфлікти) підтверджують єдину природу цих суспільних явищ кінця XX початку XXI століття [6,с.447].

Керуючись цією тезою та враховуючи численні дослідження ґенези та розвитку деструктивних етнополітичних феноменів на теренах колишнього Радянського Союзу, процес розгортання етнічної деструктивості можна принципово поділити на послідовні етапи:

1. відродження рідної мови та елементів етнічної культури;

2. зміцнення почуття етнічної спільності, нарощування етнічної ідентичності;

3. етнічне самоствердження через посилення етноцентризму і формування ентонаціоналістичних політичних організації;

4. «мовна суверенізація» і витіснення інших мов, у тому числі за допомогою законодавчих механізмів;

5. активне відторгнення всього чужого, створення «образу ворога» в особі метрополії і «п'ятої колони» з представників іншого етносу, перетворення етноцентризму на шовінізм і перехід етнонаціоналізму в стадію радикалізму;

6. формування конкретних цілей боротьби від не територіальної культурної автономії до повної державної незалежності;

7. «війна законів» з центральною владою, економічна суверенізація;

8. здійснення фактичної суверенізації контрольованої території, звернення до міжнародних інститутів у пошуках визнання і підтримки свого права на самовизначення;

9. проголошення повної незалежності, націоналізація державного майна, юридична суверенізація;

10. створення етнократичної моделі політичної системи.

Цю схему можна накласти практично на будь-яку ситуацію етнополітичної напруженості, в тому числі на пострадянський розвиток колишніх республік СРСР.

З появою нових міжетнічних конфліктів вчені та політики обговорюють проекти оптимального державного устрою: створення його на основі культурно однорідного співгромадянства або, навпаки, зміцнення поліетнічності за рахунок поліпшення системи управління та вдосконалення культурної політики. Ці суперечки ведуться і в Росії у зв'язку з постійним переосмисленням розпаду СРСР та етнічними конфліктами, що періодично виникають на пострадянському просторі. При цьому в Росії майже всі вони набувають політичного підтексту. Узяти хоча б диспут між прихильниками трьох добре відомих концепцій етнічності: примордіалізму, конструктивізму та інструменталізму.

Багато теоретиків цілком обґрунтовано вважають їх протиставлення штучним, оскільки вони є цілком поєднувані одна з одною. Так, примордіалізм описує відносно стійкі властивості етнічних спільнот: етнічну самосвідомість, солідарність і схильність до спілкування. Конструктивізм, навпаки, акцентує увагу на порівняно рухливих елементах етносу, що сформувалися внаслідок цілеспрямованої діяльності етнічної еліти. Інструменталізм зосереджується, і небезпідставно, на ролі лідерів національних рухів «етнічних підприємцях», які набувають політичний капітал, використовуючи міжетнічні протиріччя [7,с.5].

Усі названі концепції не лише можуть співіснувати, а й повинні були б використовуватись як такі підходи, що взаємно доповнюють один одного. Тільки в такому разі науковці здатні наблизитися до розуміння реального співвідношення об'єктивних та суб'єктивних факторів розвитку етносів, усталених та мінливих його сторін. Проте в сучасній Росії кожна з концепцій найчастіше застосовується окремо від інших як інструмент у боротьбі певних політичних сил.

Так, представники федеральної влади тяжіють до конструктивізму та інструменталізму, бо їм зручніше пояснювати реальні проблеми підступами або змовою якихось етнічних підприємців (особливо зарубіжних), ніж зізнатися в нерозумінні об'єктивної природи багатьох етнополітичних процесів [8,с.92].

Лідери сепаратистських рухів, навпаки, частіше звертаються до примордіалізму. При цьому в протистоянні з центральною владою їх влаштовує його соціально історична версія, яка дозволяє відстоювати історичне право народу на територію.

Ще гостріша дискусія та помітніша заангажованість в обговоренні центрального питання етнополітики походження нації та пов'язаних з нею понять. Саме їх визначення (або відмова від нього) відбиває прихильність автора не лише до певної теоретичної концепції, а й до політичної доктрини [9,с.53].

У Росії визначення нації надзвичайно різні: від традиційних, що ототожнюють її з етнічною спільністю, до нових, у яких нація та спів громадянство постають як синоніми. При цьому лідери національних рухів неросійських народів більше наголошують на етнічному складникові нації, а представники федеральної влади на державно-політичному [10,с.246].

Такі факти свідчать на нашу думку про те, що в сучасній Росії, так само як і у колишньому СРСР міжетнічні відносини розглядаються тільки в розрізі нібито «рівноправності народів». Етноси, що населяють Росію звичайно здогадуються про приховану логіку подібного ведення політики. Цілком зрозуміло, що Росії потрібні Чечня, Тува, Калмикія і не потрібні чеченці, тувинці, калмики. Крім того ми не можемо ігнорувати і факту постійного тиску федеральної влади на етноси, що населяють територію Росії.

З кожним роком простежується зростаюча неадекватність державної політики Росії реальним, стійким тенденціям етнополітичного розвитку. Об'єктивні тенденції свідчать про посилення етнічної самосвідомості, появу різних етнічних спільнот та ускладнення форм і характеру взаємодії між ними. У той же час державна політика Росії спрямована на «незауваження» ускладнень етнічних процесів, вирішуючи все адміністративними методами управління державою. Така неузгодженість політики держави до реальних настроїв суспільства і зокрема етнічних, на нашу думку є важливим чинником можливості виникнення в подальшому досить серйозних та складних міжетнічних конфліктів, тим більше, що вже є наявний приклад чеченського збройного протистояння.

Список використаних джерел

міжетнічний конфлікт країна

1. Александр Данилов. Переходное общество; проблемы системной трансформации. -М., 1998. с.432.

2. Александр Дмитриев, Владимир Кудрявцев. Введение в общую теорию конфликтов: Юридическая конфликтология. Монография. Ч. 1 / Дмитриев А.В., Кудрявцев С.В., Кудрявцев В.Н.; Отв. ред.: Кудрявцев В.Н. М.: ИНИОНРАН, 1993. 212 с.

3. Д. Зенгхаас. Етнічні конфлікти: причини та шляхи розв»язання // Політичні читання. 1994. №2. с.180.

4. Валерий Тишков. О природе этнического конфликта// Свободная мысль. -1993. №4.с. 176.

5. JI. Дробижева. Этнополитические конфликты. Причина и типология (конец 80-х начало 90-х годов)//Россия сегодня. Трудные поиски свободы. М., 1993. С.227-236.

6. Іван Варзар. Із контекстів минулих літ. Вибране. Книга 1: Держава і народ етнос у політологічному дискурсі. K., 2003. с.573.

7. Етнічні конфлікти і міжнародна безпека / Brown Michael B.ed.Princeton, 1993.-Р.5.

8. Д. Малышева. Этнические конфликты на юге СНГ и национальная безопасность России//Мировая економика и международные отношения 1994. -№3. -с.91-92.

9. Есман Мільтон. Політичні та психологічні фактори етнічних конфліктів / Montville, Joseph v.ed. 1991р.53.

10. Пол Гобл. Етнічні конфлікту колишньому Радянському Союзі //«Спостерігач», №8, вересень 1994р., с.246.

Размещено на Allbest.ru