Ейхельман про співвідношення дипломатії і політики у системі міжнародних відносин: міжвоєнний період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ейхельман про співвідношення дипломатії і політики у системі міжнародних відносин: міжвоєнний період

ТурчинЯ.Б

Невіддільними атрибутами і механізмами будь-якого суверенного державного організму є самостійна зовнішня політика, утвердження в системі міжнародних відносин. Цілком закономірно, що після проголошення державної незалежності наприкінці XX ст. Україна відразу засвідчила прагнення віднайти свою геополітичну ідентичність, усвідомити себе у глобальному цивілізаційному контексті, визначитися з власними пріоритетами та виробити стратегію і тактику їх реалізації[1,с.З]. Формуючи сучасну модель зовнішньої політики України, особливо важливим уявляється залучення до цього державотворчого процесу досвіду зовнішньополітичної діяльності УНР упродовж 1917 -1923 рр. Це дасть можливість врахувати позитивні надбання української дипломатії, а також запобігти повторенню негативних явищ та помилок минулого під час реалізації зовнішньої політики України сучасної доби.

У тогочасних суспільно-політичних умовах особливо значимим було міжнародне визнання та підтримка державної незалежності України. Водночас обгрунтованою є позиція Д.Яневського про те, що не можна обминути увагою і таку принципово важливу обставину, як цілковиту ірраціональність зовнішньої політики новонародженої Української держави. За подібних умов українські державники не усвідомлювали тієї обставини, що будь-який політичний режим повинен виходити не з абстрактних ідеологем, а з жорстких геополітичних реалій[13,с.155].

Подібні позиції моделюються і в працях українських вчених-емігрантів міжвоєнного періоду, які не лише констатують причини поразки української революції початку XX ст., а й визначають місце УНР у системі міжнароднихвідносин, характеризують її дипломатичну діяльність. He залишився осторонь від окресленої проблематики й О.Ейхельман відомий вчений, педагог, правник, громадсько-політичний діяч та ідеолог українського визвольного руху 1917-1920 рр. Вже в еміграції, володіючи ґрунтовними теоретичними знаннями і практичним досвідом у галузі правового регулювання міжнародної системи, він дослідив тогочасні міждержавні взаємини і місце в них України. Проте згаданий науковий доробок О.Ейхельмана залишився поза увагою сучасних дослідників. У контексті цього питання можемо виділити політологічні роботи В.Потульницького, де автор стисло аналізує погляди О.Ейхельмана щодо майбутнього міжнародного федеративного об'єднання та правових засад його організації[12,с.202-203]. У поодиноких працях згадано залученість О.Ейхельмана до становлення дипломатичних стосунків між УНР і Кримом, РСФРР, Румунією та Білоруською Народною Республікою[8]. Окремо слід виділити дослідження, які розкривають наукові розробки О.Ейхельмана із сфери правової організації системи міжнародних відносин, а саме роботи Л.Заблоцької, В.Денисова, К.Савчука[3]. Тому метою публікації є вивчити погляди О.Ейхельмана на особливості системи дипломатичних відносин міжвоєнного періоду, функціонування тогочасних політичних центрів та їхній вплив на процес державного самовизначення України. Доцільним висвітлити не лише теоретичні здобутки вченого, а також і його практичний внесок в утвердження зовнішньополітичної діяльності УНР.

У своїх працях О.Ейхельман розглядає період, який в часових межах збігається із закінченням Першої світової війни і характеризується сподіванням багатьох народів на встановлення нового міжнародного порядку, здобуття недержавними націями права на самовизначення. За твердженням вченого, структурними елементами системи «майбутнього добробуту» були реалізація народної національної волі, становлення миру між державами, зменшення фінансової залежності країн, скорочення військових витрат тощо. Потребу в їхній реалізації висловив президент СІЛА В.Вільсон у 1918 p., а згодом вони були використані воюючими сторонами для укладання загального миру і багатосторонніх угод[5,с. 113].

Переломним моментом на шляху становлення нового світового порядку О.Ейхельман називає результати Версальського мирового конгресу 1919 р. за участю В.Вільсона. На його основі вчений визначає основні центри впливу в міждержавних стосунках, їхні цілі, потужність, засоби діяльності та ставлення до питання політичного самовизначення України. Конгрес, стверджує він, мав започаткувати нову систему міжнародних відносин, яка гарантувала б мирне співіснування держав і народів, а також заснувати нову міжнародну організацію з метою реалізації національних потреб та економічних інтересів держав-учасників. Однак дипломатичний досвід В.Вільсона, на думку О.Ейхельмана, виявився недостатнім для втілення цієї програми. Внаслідок цього ініціативу перейняли французькі дипломати. У результаті Версальський договір, з одного боку, закріпив за Західною Європою характер берегової бази для морських держав, а з іншого створив низку так званих лімітрофних держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина, Румунія), їхнім основним геополітичним завданням було не допустити створення континентального альянсу сухопутних націй та держав, тобто слов'ян і німців, спрямованого проти Великої Британії та її союзників[13,с,313].

Для тодішньої революційної України Версальський договір обернувся небажаними діями з боку Антанти. Як наслідок, Польща фактично отримала дозвіл окупувати Східну Галичину та Волинь, Закарпаття передали

Чехословаччині, а Буковину Румунії. Версальський договір юридично закріпив закінчення І світової війни і остаточно зафіксував післявоєнний розклад сил у Європі. «Існування самостійної, незалежної, а тим більше соборної України, як справедливо вказує Д.Яневський, ця схема ні в якому разі не передбачала і передбачати не могла»[ 13,с.З80].

Результати Версальського договору не відповідали стратегічним інтересам американської сторони, у тому числі й стаття про створення Ліги Націй [5,с. 113]. Невдоволений результатами Конгресу, В.Вільсон все ж підписав Версальський договір 28 червня 1919 p., укладений між країнами Антанти і Німеччиною. Проте Сенат США відмовився його ратифікувати і заключив нову угоду з Німеччиною, подібну Версальській, але без положення про Лігу Націй. О.Ейхельман поділяє та обґрунтовує позицію американців, які демонстрували своє відверте розчарування Версальським договором. «Американці, констатує він, як реальні політики, очевидно, точно підрахували властиву вагу цієї угоди, передбачили ясно ту плутанину, яку вона і наступні за нею угоди повинні були викликати у стосунках між народами; передбачали також реальні щоб не сказати егоїстичні інтереси, які переможці прагнули за всяку ціну за кулісами своїх крикливих лозунгів про свободу народів та високі завдання й ідеали людства, а через те без всіляких національних упереджень і до цього часу тримають себе хоча й ввічливо, але однозначно прохолодно ставляться до Версальської угоди і її продовжень»[5,с. 113-114].

Версальський договір, на думку О.Ейхельмана, лише посилив протистояння між Францією і Німеччиною, а сама система міжнародних відносин набула ознак нестабільності, в умовах якої прогнозувати розвиток міжнародного життя стало майже неможливо. Ситуація ускладнювалася й тим, переконаний О.Ейхельман, що кожна держава характеризувалася наявністю внутрішніх нерозв'язаних проблем, які породжували антагонізми. Керуючись національними інтересами, вони готові були «поторгуватися» задля особистої користі. Це суттєво дестабілізувало систему міждержавних взаємин.

Аналізуючи особливості міжнародних відносин, вчений наголошує, що задля реалізації національних пріоритетів держави застосовували як дипломатичні, так і економічні засоби, а саме: розрахунки за державні борги, коригування цін на валюту, маніпуляції у сфері міжнародного обміну під час кризи системи народного господарства. В умовах міждержавної інтеграції та взаємозалежності окремі держави потерпали від «економічного застою» країн Європи. На цій підставі, переконує О.Ейхельман, більш виправданою була зовнішньополітична діяльність США і Англії. Вони підходили до вирішення повоєнних економічних проблем Європи розважливо, уникаючи шовінізму і визнали доцільним відновити довоєнний рівень народного господарства Німеччини. Натомість іншою була позиція Франції, яка мріяла про політичний реванш 1870-71 рр. та ігнорувала той факт, що «...питання про Ельзас-Лотарингію перетворило Європу в озброєний табір, а так звана образа Франції (за 1870 р.) багато разів загрожувала новою війною між Францією та Німеччиною»[5,с. 114]. Цілком прогностичними були думки О.Ейхельмана про те, що в Європі постійно існувала загроза нової війни, яку не вдасться локалізувати і вона може спричинити нову «світову пожежу». Таке геополітичне розташування сил змусило як Францію, так і Німеччину шукати союзників для реалізації національних інтересів.

Одним із вагомих факторів, які визначальним чином впливали на міжнародні відносини, О.Ейхельман цілком обгрунтовано називає економічний. Він стверджує, що Англія і США займали переважно нейтральну дещо відсторонену позицію, дотримуючись принципів доктрини Монрі (з 1823 p.), а тому взагалі не втручалися у європейські справи. О.Ейхельман вказує і на той факт, що США повною мірою реалізували економічні інтереси в Свропі, а війни, які періодично виникали на їхній території лише приносили надприбутки американським капіталістам, збільшуючи тим самим їхній вплив на світовий політичний процес. Слід зазначити, що позиція О.Ейхельмана була достатньо обґрунтованою, адже США у результаті Першої і Другої світових воєн значно покращили своє фінансово-економічне становище. Вчений вказав і на ту особливість, що коли американці відчували загрозу для своїх економічних інтересів, то намагалися більшою мірою використати дипломатичні ресурси. Як приклад, він наводить війну між Росією і Японією 1905 p., коли президент Рузвельт застосував всі дипломатичні засоби, аби переконати Росію укласти перемир'я з японською стороною без використання військової сили. Поразка Японії означала б втрату для американців фінансових позик, які вони активно надавали їй у великих обсягах. He дивно, констатує О.Ейхельман, що за таких обставин відношення США до Росії завжди було прихильним, починаючи ще з кінця XVIII ст.[5,с.115].

Отже, серед найпотужніших центрів впливу тогочасної системи міжнародних відносин вчений виділяє США. їхня зовнішня політика характеризувалася цілеспрямованістю, яку О.Ейхельман називає «вичікуваним відношенням» до подій в Європі. Уряд США добре усвідомлював, що в умовах невизначеності не варто приймати поквапливих рішень. Саме на цій підставі, переконаний дослідник, американці доволі скептично оцінювали діяльність Ліги Націй і передбачали можливість утворення нової міжнародної організації, а підтвердженням цьому служили численні публікації в тогочасній пресі.

З іншого боку, задовольняючи національний інтерес, США неодноразово декларували свою готовність підтримати фінансову систему Європи. До таких заходів планувалось залучити американські банки за умови узгодження їхньої фінансової політики із урядом США. Цілком очевидно, констатує О.Ейхельман, що «...політика Штатів цим шляхом одержує в свої руки найсильніший засіб при сучасних обставинах для підвищення впливу свого авторитету на дипломатію економічно знищеної Європи в усіх потрібних США випадках. Цілковитий контакт з політикою Штатів, через те, складає першочерговий інтерес для політики всіх держав Європи»[5,с. 115].

Вчений правильно вказує і на той факт, що реалізація економічних інтересів США є можливою лише в умовах стабільного політичного становища Європи. Намагаючись реалізувати визначені цілі, американські дипломати ставили за мету впливати на позицію Англії, Франції та Німеччини. Остання, констатує О.Ейхельман, погодилась із запропонованими правилами гри і задекларувала свою готовність виконати рекомендації уряду США. На цій підставі до незаперечних досягнень американської дипломатії О.Ейхельман відніс зміну координат у міждержавних відносинах Франції та Німеччини[5,с. 116].

Ретельно проаналізувавши суспільно-політичні процеси, О.Ейхельман окреслив ймовірне розташування політичних сил в системі міжнародних відносин. Франція, підкреслює він, усвідомлювала їхній реальний стан і сприймала навіть ті обставини, які не зовсім її влаштовували. Німеччина, сподіваючись на більш сприятливі умови в майбутньому, вже з самого спочатку погоджувалась виконувати положення Версальського договору, незважаючи на «непосильність його обов'язків». Водночас, вказує вчений, посилювалось усвідомлення того, що блок країн Антанти не є постійним явищем.

Вищезазначені зміни в системі міждержавних стосунків засвідчували, із жалем констатує О.Ейхельман, що «українському питанню» у світовій політиці не було надано чітко окресленої кон'юнктури. Більшість країн Західної Європи не усвідомлювали значимості вирішення українського питання, вони лише пасивно спостерігали за перебігом політичних процесів в Україні. Так, ставлення до України Німецької та Австро-Угорської імперії було загальновідомим. Від початку XX ст. німці сприймали Україну як чинник послаблення Росії, а можливість існування незалежної української держави розглядалось виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід[13,с.157]. Водночас, на думку сучасних дослідників, США в 1917-1920 рр. також не виробили окремого політичного курсу щодо України і зарахували її до так званої «зони байдужості». Відтак американці довільно трактували політичні процеси, що відбувались на теренах колишньої Російської імперії[13,с. 156]. Фактично країни Європи не задекларували єдиної позиції щодо проблеми самовизначення України, а скоріше навпаки розвинуті європейські держави не поділяли державницьких устремлінь українців.

Розв'язати «українське питання» і визначити місце України на геополітичній карті повоєнної Європи О.Ейхельман пропонує за допомогою норм міжнародного права, усвідомлюючи водночас вплив російського фактору на цей процес. Хоча він постійно вказує на європейську спрямованість України, але, на відміну від багатьох політичних діячів того часу, він не відкидає можливості утворення нового міжнародного союзу між Україною та Росією на цілковито правових і демократичних засадах. Вважав його в найближчій перспективі неможливим, бо радянський режим, на його переконання, не відповідав демократичним критеріям міждержавних утворень. Одночасно вчений дотримувався позиції про те, що історичний фактор не може бути основним у побудові майбутніх україно-російських чи україно-європейських відносин, але, у будь-якому разі, народи повинні озиратися в минуле, аби не допустити помилок в майбутньому.

Дослідник звертає увагу на ту особливість, що коли політична складова питання ще не досягла свого вирішення, то економічне значення України для світового ринку було цілком очевидним. Складалося враження, підкреслює О.Ейхельман, що політичні сили Заходу «боялися» надати активну підтримку «українському питанню». Хоча на той час, продовжує він, окремі з них радили своїм урядам підтримати УНР як важливий чинник стабілізації політичноекономічного життя Європи. Тут О.Ейхельман справедливо вказує на те, що аби «... збільшити цей інтерес до української справи, необхідно, щоб вона (Україна) також у себе дома поводилась солідно та розумними способами, гарантуючи свою тривалість та сталість»[5,с.117]. Подібні висловлювання є актуальними й сьогодні, коли Україна намагається посилити свої позиції у міжнародній системі.

З метою утвердження УНР як впливового актора міжнародних відносин

О.Ейхельман пропонує реалізувати низку заходів: по-перше, активізувати діяльність уряду УНР, який через продумане і раціональне використання сприятливої міжнародної політичної кон'юнктури може засвідчити світовій громадськості свою політичну зрілість, виваженість та досвідченість, відданість державницьким ідеалам; по-друге, у виробленні зовнішньополітичного курсу необхідно враховувати уроки минулого, без яких українська справа не може розвиватись у бажаному напрямку; по-третє, створити спільну стратегію національного розвитку з усвідомленням того, що окремі партійні програми не є аналогом стратегії державного розвитку та ефективним засобом боротьби із окупаційним радянським режимом; по-четверте, визначити єдину політичну об'єднавчу мету, а саме повну державну незалежність України[5,с.117]. Запропоновані підходи вчений задекларував у Статуті національного союзу української державності, де пропонує створити єдину загальнонаціональну концепцію розвитку зовнішньої політики України відповідно до національного інтересу.

Очевидно, що у реалізації поставлених завдань чималу роль відігравала дипломатична служба. У 1918-1920 рр. УНР скерувала за кордон де-факто 36 своїх представників (19 посольств, 9 консульств, 8 дипломатичних місій), проте діяльність українських дипломатів була не досить ефективною. Це було зумовлено недостатнім фінансуванням на їхнє утримання, відсутністю самого факту визнання УНР іншими країнами. Українські уряди не мали чітких політичних орієнтирів, а великі держави з недовірою сприймали несталість зовнішньополітичного курсу українських лідерів. До того ж досить відчутною була політична роз'єднаність українського народу, його розчарування в діях українських лідерів[2,с. 37-38].

О.Ейхельман неодноразово вдавався до критики діяльності українських дипломатів, посилаючись на їхній низький професійний рівень та відсутність практичних навичок [7,с. 10]. У цей же час, вказує вчений, досвідчені іноземні дипломати вдало використовували протистояння українських політичних сил, і, як результат,«... справа дійшла до того, що державу, яку визнали чотири країни світу, до якої надсилали своїх дипломатичних представників, повернули у те «підземелля», в якому Україна перебувала ще за часів царської Росії»[7,с. 10].

На еміграції О.Ейхельман безпосередньо залучався до практики міжнародного життя. Так, восени 1920 p., за поданням міністра закордонних справ А.Ніковського, Рада Народних Міністрів УНР в екзилі призначила О.Ейхельмана на посаду товариша міністра закордонних справ, яку він обіймав впродовж 1920-1922 рр.[4,с.68]. Згодом Д.Дорошенко зазначав, що працюючи в МЗС, О.Ейхельман з «жаром» відстоював політичні інтереси України [9,арк. 1-15,44-49,62-69]. Дипломатична діяльність вченого здобула високу оцінку і в спогадах С.Петлюри. Виділяючи основні напрямки діяльності МЗС, він характеризує О.Ейхельмана як кваліфікованого науковця, компетентного знавця міжнародного права, який може впроваджувати у практику рішення не «кустарно, а солідно науково»[11]. У квітні 1922 р. він обійняв посаду керівника Міністерством закордонних справ в уряді УНР [10,арк.2-5].