Концептуалізація проблематики демократизації в контексті міжнародних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуалізація проблематики демократизації в контексті міжнародних відносин

Макарук B.

Повсюдне поширення демократії у світі, поза всяким сумнівом, було найважливішим політичним феноменом останніх десятиліть минулого та початку нинішнього століття. Це, відповідно, зробило значний вплив на сучасну систему міжнародних відносин. У цей період такі явища, як військові хунти, особистісні диктатури й однопартійні системи були значною мірою витіснені демократичними урядами. Протягом тривалого часового відрізку минулого сторіччя демократія сприймалася вже не як альтернатива античному полісу чи «старому порядку», а як теоретично універсальна, хоча практично й обмежена певними економічними та культурними межами, форма політичного устрою, яка забезпечує широким прошаркам населення можливість визначати певною мірою (передусім через вибори і референдуми) характер внутрішньої і зовнішньої політики. Але це розуміння демократії досить умовне і не відображає глибокої сутності явища. Так, важко, а за своєю суттю неможливо перелічити навіть найчастіше вживані дефініції цього поняття. І не тільки тому, що в різних суспільних системах демократія інтерпретується неоднаково, але й тому, що більшість держав з часто різними політичними системами визначають себе демократичними. Звідси, скажімо, витікає поява такого терміну, як «суверенна демократія». (Тим часом, з усіх незалежних країн десь третина може називатися класичними демократіями. Але й вони далекі від ідеалу через критичну соціальну диференціацію).

Труднощі в утвердженні єдиних концептуально-ідеологічних підходів до розуміння демократії існують, здається, і через те, що демократія за своєю сутністю полісубстанційне явище і тому є внутрішньо сумісною з досить широким колом уявлень, а отже й режимів. Хоча в результаті вся різноманітність позицій неминуче зводиться до прагнення вирішити принципові питання, які характеризують природу демократичного устрою. Наприклад, питання про співвідношення інституціональних і ціннісних основ демократії. Ця дискусія тільки на перший погляд може здатися далекою від реальних проблем, оскільки правлячі кола повинні дати практичне визначення щодо такого питання: розцінювати демократію як інституціональний захід, який припускає застосування механізмів раціонального перерозподілу владних ресурсів між суспільними групами на підставі систематичних виборів, установлення процедур ротації еліт, визначення повноважень і взаємної відповідальності між верхами і низами, або ж її варто вибудовувати як сукупність політичних зв'язків, що втілюють наперед визначені цінності й ідеали (на зразок «справжнього народовладдя»), котрі містять певні пріоритети та обмеження для входження у владні структури й використання влади? Якою є теоретична відповідь така й практична модель політичної демократії. У відповідності до практичної моделі політичної демократії і будуть формуватися засади, на підставі яких здійснюватиметься вплив на трансформацію системи міжнародних відносин.

Виходячи із такого позиціонування та оцінюючи вражаюче диференційовані тлумачення демократії, слід звернути увагу на дослідження професора Гарвардського університету С. Гантінгтона, який виокремлює два суттєво важливих моменти. По-перше, демократія не обов'язково вирішує проблеми суспільної нерівності, корупції, неефективності, несправедливості й некомпетентного прийняття рішень. По-друге, демократія забезпечує інституціональні умови, котрі дозволяють гарантувати свободу індивіда, захищати його від порушень прав людини.

Слід завважити, що істотний внесок у виявлення співвідношення між ступенем демократичності та рівнем свободи належить Р. Гастилу. У 1978 році він створив дослідницький центр у СІЛА «Фрідом Хаус», який проводить і публікує щорічно компаративістський аналіз інституціональних умов забезпечення і виконання основних прав і свобод людини та громадянина. Методологія і методика аналізу рівня свободи, за Р. Гастилом, досить проста: вона здійснюється на основі двох складових списку політичних прав у країні та переліку громадянських свобод [1, с.128-130].

Саме прагнення суспільства до політичних прав та громадянських свобод це той шлях, що стимулює поширення демократичних цінностей, які в свою чергу дають змогу вирішувати певний набір нагальних суспільних проблем. Тому, як вважає С. Гантінгтон, демократія це не що інше, як засіб проти тиранії, і саме через те вона дає людям шанс вирішувати й інші соціальні проблеми. Це по-перше. По-друге, що є особливо значимим для нашого дослідження, поширення демократії у світі знижує ймовірність війн [2, с.87-88]. Однак, водночас С. Гантінгтон вважає, що спроба подальшого розвитку демократії викликає істотні перешкоди економічного та культурного характеру. Крім того, спрацьовує і діалектична природа історії будь-який значний рух у якомусь напрямку втрачає, зрештою, свою енергію та породжує протилежну тенденцію.

Виходячи з виявлених закономірностей, С. Гантінгтон робить висновок про початок зворотного руху вже і «третьої хвилі» демократизації, враховуючи, насамперед, соціальне поле діяльності політичних прав людини в сучасних країнах. Так, у 1992 році, вперше за десять років, «Фрідом Хаус» не зміг повідомити про збільшення у світі числа вільних країн. Відповідно до оцінок цієї організації, кількість людей, котрі живуть у «вільних» суспільствах, зросла на 300 мільйонів, а у «невільних» збільшилося на 531 мільйон. У 42 країнах рівень свободи на той час значно знизився, і лише в 19 підвищився. Нині тільки 19% населення світу проживає у «вільних» суспільствах. Це найнижча цифра, починаючи з 1976 року [2,с .90].

С. Гантінгтон навіть намагався охарактеризувати «третю хвилю» демократичного процесу у вигляді військової кампанії, у ході якої «демократичні сили визволяють одну країну за іншою». Але іноді «можна просунутися занадто далеко вперед», ставши мішенню для нападів і контратак. На думку С. Гантінгтона, третя хвиля демократизації досягла саме цієї фази.

Аналогічну точку зору висловлює й Л. Даймонд, аналізуючи соціально-економічну і політичну ситуацію в Латинській Америці. Так, він, зокрема, вважає, що цей регіон «у цілому досяг моменту застою в демократичних перетвореннях, коли відступи врівноважують і навіть перевершують досягнення»[3, с.11].

Відхилення від шляху демократизації постають значнішими й через те, що, за концептом С. Гантінгтона, уявлення людей про найголовніше зло в їхньому житті змінюється зі зміною обставин. Так, у період репресивної диктатури та після її повалення ціннісні пріоритети в суспільстві можуть бути діаметрально протилежними. І, як часом буває, смак свободи, економічний добробут приходять на зміну бажанням про реальну свободу, правову державу тощо. С. Гантінгтон спробував на конкретних історичних прикладах проаналізувати, який режим демократія чи диктатура здатна краще вирішити ці завдання. Висновок не є тривіальним. Так, вчений вважає, що як тільки в країні «запанують» свобода і демократія, люди починають до цього ставитися як до чогось само собою зрозумілого, і їхні першочергові турботи переносяться в економічну сферу. А ці проблеми під силу вирішити, скоріше, досвідченим авторитарним лідерам.

Другий висновок, якого дійшов видатний дослідник, стосується питання про максимальні перешкоди на шляху демократії. До них він відносить незаможність населення і нетривалість приходу демократії в ті або інші країни. В узагальненому вигляді можна стверджувати, що не існує універсальних рецептів інституціонального будівництва, але є універсальні, типові помилки, котрих варто уникати. Є багато такого, чому нові демократії можуть навчитися одна в одної, а також у більш розвинених демократій.

Слушно писав ще понад півстоліття тому І. Ільїн: «...демократія не є величина однозначна... Демократія не є просто державною формою, що можна насунути на голову будь-якому народу, зійде підійде...» [4. С.343].

Дуже образно висловився Т. Еліот, за яким демократія являє собою щось на кшталт машини і рослини. Причому якщо машина символізує принцип універсальності, що однаково проявляється у всіх країнах, то рослина принцип унікальності, укоріненої в кожній національній культурі (саме таке сполучення унікальності й універсалізму зустрічається в трансформації сучасного Сходу).

Викликає інтерес у цьому плані й позиція Дж. Брайса, який у своєму класичному дослідженні проблем демократизації дійшов висновку, що «у минулому до демократії вів лише єдиний шлях прагнення позбутися деяких відчутних утисків». Демократія не була одвічною або основною метою боротьби, до неї зверталися як до засобу досягнення якоїсь іншої цілі, або ж вона діставалася як побічний продукт боротьби [5, с.8-9].

Отже, є всі підстави стверджувати, що у світі немає двох демократій, які б пройшли через боротьбу тих самих сил, що ведуть спір з того ж кола питань і з тими ж інституціональними наслідками. Тому здається малоймовірним, щоб якась демократія з точністю повторила шлях уже відомої демократії. Щоб прийти до демократії, вважає Д. Ростоу, потрібне не копіювання конституційних законів чи парламентської практично вже наявної демократії, а спроможність реально оцінити власні специфічні конфлікти й уміння виробити або запозичити ефективні механізми їх розв'язання.

І, зрозуміло, «прихід» демократії не варто тлумачити як щось таке, що здійсниться протягом року. Оскільки становлення демократії припускає появу нових соціальних груп, їх формування і розвиток, то мінімальний термін переходу, за Д. Ростоу, мабуть триває протягом життя цілого покоління. У країнах, що не мали раніше зразків для імітації, перехід до демократії, як правило, відбувається ще повільніше.

Особливо значимим є обґрунтування взаємозалежності між демократією й економічним розвитком національних держав. Так, аналізуючи «третю хвилю» демократизації, західні дослідники приходять до висновку, що майже 2/3 країн, які здійснюють перехід до демократії, мали показники ВВП на душу населення 300 1300 доларів (у цінах 1960 року). Твердження Гантінгтона про «відступ демократії» базуються, насамперед, на економічному фундаменті цього політичного феномена. Можна погодитися з тим, що демократизації сприяють певні економічні та культурні умови, зокрема, відносно високий рівень економічного розвитку та переваги цінностей західної культури. За даними «Фрідом хаус», із 75 країн «вільними» названо тільки 5 азійських (Японія, Південна Корея, Монголія, Непал, Бангладеш), усього 2 мусульманські (Бангладеш і Турецька республіка Північного Кіпру) і лише 3 належать не до західної, а східної гілки християнства (Греція, Болгарія, Республіка Кіпр). Окрім країн Балтії, жодна з держав пострадянського простору не кваліфікована як «вільна» [2, с. 88]. Такі оцінювання не слід сприймати однозначно, тому що система міжнародних відносин, у певних, не зовсім стандартних ситуаціях, не може гарантувати безпечне вирішення суперечностей між міжнародними підсистемами різних рівнів.

Аналогічну точку зору щодо взаємозв'язку економіки і демократії висловлюють Є. Ліпсет, К.Р. Сен, Дж. Торрес, які вважають, що шанси для демократії зростають у країн із рівнем економічного розвитку до 2346 доларів ВВП на душу населення, у межах 23465000 доларів значно знижуються, а після 5000 відбувається стабілізація між демократією й економікою [1, с. 145]. А.Р. Даль стверджує, що існує верхня межа (близько 700800 доларів ВВП на душу населення), вище якої шанси поліархії є найліпшими, за нижньою межею 100200 доларів шансів для її виникнення практично немає.

Іншого погляду, що заслуговує на увагу і врахування політиками, дотримується Д. Ростоу, вважаючи, зокрема, що відправною точкою демократизації може слугувати лише наявність національної єдності. І тому, за Д. Ростоу, «значна більшість громадян потенційної демократії не повинна мати сумнівів або якоїсь явної упередженості щодо того, до якої політичної спільноти треба належати. Вимога національної єдності відбиває ситуації, коли в суспільстві наявний латентний розкол або, навпаки, є сильне прагнення до об'єднання кількох спільнот, як, наприклад, у багатьох країнах арабського світу. Демократія це система правління тимчасової більшості. Щоб склад правителів і характер політичного курсу могли вільно змінюватися, кордони держави мають бути стійкими, а склад громадян сталим. За образним зауваженням І. Дженнінгса, «народ не може вирішувати, поки хтось не вирішить, хто є народ» [5, с.6-7].

Національна єдність названа передумовою демократизації в тому сенсі, що вона мусить об'єднати всі стадії процесу. В протилежному випадку вона не має значення для демократичних перетворень. Вона може скластися в доісторичні часи, як у Японії або Швеції; може випереджати фази переходу до демократії на сторіччя, як у Франції, або лише на десятиліття, як у Туреччині. Насправді не має пріоритетного значення в рамках даного концепту те, як досягалася національна єдність. Головна теза полягає в тому, що національна єдність є найголовнішою попередньою умовою переходу до демократії, заперечуючи при цьому необхідність якогось мінімального рівня економічного розвитку і соціальної диференціації. Економічні та соціальні чинники такого роду входять у модель лише опосередковано як можливі підстави національної єдності або ж глибинного конфлікту, і висувати їх в якості «передумов» демократії або її індикаторів принаймні сумнівно, тому що «лише запеклий економічний детермініст буде пояснювати колоніалізм або релігійні розбіжності винятково економічними причинами» [5, с.8].

демократія міжнародний економічний

1. Сморгунов Л.В. Сравнительная политология: Теория и методология измерения демократии. /Л.В. Сморгунов. СПб: Изд-во СПб ГУ, 1999. 128-130 с.

2. Хантингтон С. Будущее демократического процесса: от экспансии до консолидации / С. Хантингтон // Мировая экономика и международные отношения. 1995. №6. 87-88 с.

3. Даймонд Л. Прошла ли «третья волна» демократизации? / Л. Даймонд // Политические исследования. 1999. № 1. 11 с.

4. Ильин И.А. Наши задачи. / И.А. Ильин. // Статьи 1948-54 гг. Париж, 1956. 343 с.

5. Ростоу Д.А. Переходы к демократии: попытка динамической модели. / Д. Ростоу // Полис. 1996. № 5. 5-16 с.

Размещено на Allbest.ru