Забезпечення миру в Приднестров'і: плани, цілі та взаємодія України, Росії, Молдови, ОБСЄ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Забезпечення миру в Придністров'ї: плани, цілі та взаємодія України, Росії, Молдови, ОБСЄ

Коцур В.В.

Тематика Придністровського конфлікту була й залишається однією з найдискусійніших як у молдовській, придністровській, так і в українській, російській та румунській історіографії. Одним із найбільших факторів загострення конфліктів у Східній Європі став розпад Радянського Союзу та утвердження Росії як правонаступниці колишньої наддержави. Після розпаду СРСР, в одній із колишніх республік Молдові, розгорівся конфлікт у Придністров'ї, де невизнана республіка намагалася відділитися від Молдови. Цей конфлікт набув широкого резонансу в усьому світі і, особливо, в країнах СНД. Конфлікт навколо Придністров'я триває з часів незалежності республіки Молдова та становить певну небезпеку для України та Європи, оскільки Молдова має стратегічне розташування в Європі.

У даній статті автором зроблена спроба проаналізувати етапи розвитку Придністровського конфлікту та висвітлити його сучасні проблеми вирішення, визначити геополітичні інтереси і роль Росії та України у врегулюванні конфлікту в невизнаній республіці.

У Придністровському конфлікті можна виділити три основних фази: Перша фаза 1989-1992 роки характеризується мобілізацією сторін, структуризацією та латентним ходом конфлікту. В цей період відбувається консолідація двох еліт з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв'язків із Росією та Україною; з іншого націоналістичної молдавської, яка прагнула незалежності Молдови та зближення її із Румунією. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров'ї стало мовне питання. придністровський республіка конфлікт геополітичний

Після початкової проби сил та "війни декретів", сторони звернулись до зовнішньої підтримки. Молдовська влада шукала її в Румунії; придністровська в радянській столиці. Придністровська молдовська республіка (далі ПМР) розраховувала підписати новий союзний договір, проект якого розроблявся в 1991 році, як окремий суб'єкт СРСР. Однак, після провалу ГКЧП в серпні 1991 року, надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано. З цього часу в конфлікт активно втручається 14 російська армія, розміщена в Придністров'ї. Вона стала найбільш потужною військовою силою конфлікту і виступила на боці ПМР. За допомогою російського озброєння 14 армії придністровська влада здійснює "повзучий путч", витісняючи з лівого берегу Дністра владу центру. У відповідь на такі дії, Кишинів оголошує 28 березня 1992 року введення надзвичайного стану в країні. Конфлікт переходить у фазу відкритого озброєного протистояння.

Друга фаза з березня по липень 1992 року. В цей період збройними силами Молдови здійснюється спроба розгромити військові формування в Придністров'ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь республіканської (молдовської) армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14 армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отже, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.

В районі м. Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил попали частини 14 армії, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. У результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, в липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег та заблокували в м. Бендери загони молдавської міліції, на що Кишинів відповів наступом.

Битва за Бендери була жорстокою, обидві сторони несли втрати й гинули мирні жителі. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік. Кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ республіканських військ був безсилим проти підтриманої російськими танками придністровської армії. Молдова почала пошук мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві між Президентом Молдови Мірчою Снегуром та Президентом Росії Борисом Єльциним було підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров'ї.

Третя фаза конфлікту із моменту підписання Московських угод 21 липня 1992 до сьогодні є фазою деескалації та пост-конфліктного врегулювання. В її основі погоджені двосторонні заходи із відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в м. Бендери спеціальної комісії. За домовленостями 1992 року гарантувався нейтралітет 14 армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров'я "самостійно вирішувати власну долю" в разі змін державного статусу Молдови. Тут йдеться про побоювання приєднання Молдови до Румунії, які існували в 1990-х роках. Такий компроміс виявився нестабільним, і в 1994 році ОБСЄ розробила та запропонувала сторонам новий план, яким Придністров'ю гарантувалися широкі права автономії.

Разом з тим, цілий ряд проблем у відносинах між сторонами залишаються без вирішення. Окрім формальної проблеми визначення того, чим же є "спільна держава" Молдови і Придністров'я, існує набагато більш важлива економічна проблема. В Придністров'ї сформувалася специфічна економічна система гібрид планового господарства та кланового капіталізму, і більшість економічних ресурсів зосереджено в руках незмінного голови держави та його оточення. В Молдові триває перехід до ринкової економіки, при цьому зростає тіньова економіка та панує "номенклатурна приватизація" явище, знайоме для пострадянських республік. Це створює передумови для перетворення Придністров'я на офшорну зону та джерело контрабанди регіонального масштабу, що непокоїть сусідні держави Україну, Росію та ЄС. Політичні чинники все тісніше переплітаються із соціально-економічними

Існування цих проблем визначало хід конфлікту в третій фазі. Періодично зацікавленими третіми сторонами пропонувалися різноманітні варіанти остаточного врегулювання. З них найбільш відомими є план Козака та план Ющенка.

План Козака заступника Голови адміністрації Президента РФ передбачав перетворення Молдови на "асиметричну" федерацію, в яку увійшли б на правах автономії Придністров'я та Ґагаузія. При цьому Придністров'я отримувало право вийти з федерації, якщо Молдова вирішила б приєднатися до Румунії. За цим планом, невеликий російський миротворчій контингент (до 2000) мав залишитися в Придністров'ї щонайбільше до 2020 року. Таким чином, план Козака пропонував вирішення проблем державного устрою та демілітаризації сторін. Однак, розміщення російських військ в Придністров'ї стало приводом для Президента Молдови Володимира Вороніна відмовитися від підписання цього плану [6].

Після відмови від плану Козака триває пошук сторонами компромісного формату ведення переговорів та вирішення конфлікту. Основними учасниками подій виступають Молдова та ПМР, а також Росія, Україна та ОБСЄ як посередники. В квітні 2005 року один із посередників Україна пропонує "план Ющенка", висунутий Президентом України на саміті ГУУАМ в квітні 2005 року. Цей план передбачав внутрішню демократизацію в Придністров'ї, проведення там демократичних виборів; інспекції підприємств ПМР; моніторинг україно-придністровського кордону спеціальними силами ОБСЄ; та розміщення в зоні конфлікту нового миротворчого контингенту. План Ющенка не передбачав створення федеративної держави в Молдові, але передбачав прийняття спеціального закону про статус Придністров'я, а також його право вийти із складу Молдови, якщо та приєднуватиметься до Румунії. Такий закон було схвалено Парламентом Молдови в липні 2005 року. За ним Придністров'ю надавався статус автономії в складі Молдови, його вищим законодавчим органом оголошувалася Верховна Рада Придністров'я. Кордони автономії повинні були уточнюватися за допомогою референдумів в ряді населених пунктів. Уряд ПМР відхилив цей Закон. Виконання плану Ющенка було призупинено, головним чином з двох причин: демократизація Придністров'я розходилася із інтересами авторитарного режиму Президента ПМР Смирнова, а розширення миротворчого контингенту за рахунок зменшення російської його частини не відповідало інтересам Росії в конфлікті.

В 2006 році відбулося чергове загострення конфлікту, на цей раз у зв'язку з відмовою української митниці пропускати придністровські товари без документів, оформлених Молдовою. Експорт ПМР відіграє в її економіці принципово важливу роль, а тому введення нових митних правил стало потужним засобом впливу на Тирасполь. Росія втрутилася в конфлікт на боці ПМР, вимагаючи від України припинити економічний тиск. США та CC підтримали Україну в її спробах навести лад у режимі експорту з Придністров'я. Росія вдалася до широкомасштабної гуманітарної допомоги Придністров'ю. З травня підприємства Придністров'я зареєструвалися в митних органах Молдови та відновили експорт. Тим не менш, ескалація конфлікту відбулася, і в її ході керівництвом ПМР було оголошено про підготовку до проведення в 2006 році референдуму про незалежність [4]

За 1992-2006 роки політичний режим Придністров'я значно зміцнив свої позиції. На підконтрольній йому території сформовано всі властиві державі структури влади. Утворено окрему фінансову систему, створено армію, запроваджено окремі паспорти "громадян ПМР" та ін. Ситуація тут видається настільки стабільною, що до регіону почав надходити іноземний капітал. Ця стабільність і життєздатність режиму має логічне пояснення.

По-перше, під політичним кутом зору, цей режим за своєю суттю є авторитарним: один народ ("придністровський"), один вождь (Ігор Смирнов), одна ідея (придністровська "державність"). Російська мова в Придністров'ї є єдиною, що реально функціонує. Українська мова відіграє декоративну роль, а демонстративна увага до проблеми етнічних українців зумовлюється насамперед заграванням Тирасполя з Києвом у ситуації, коли стосунки Tирасполя з Москвою стають прохолоднішими. Стосовно етнічних молдаван режим проводить політику етнокультурних утисків. Молдавським дітям заборонено вчитися за програмами Республіки Молдова, читати видані в Молдові підручники та використовувати латинську графіку на письмі. Натомість режим зобов'язує їх навчатися за підручниками, виданими ще в СРСР

Населення контролюється за допомогою репресивних структур, головну роль серед яких відіграє Міністерство державної безпеки (МДБ). Це ж МДБ ефективно використовується для забезпечення особистої влади Ігоря Смирнова, як і слугує "дахом" для кримінальних структур. Запроваджена жорстка цензура в засобах масової інформації, за допомогою яких режим штучно підтримує румунофобію, залякує населення страхітливою примарою НАТО, послідовно формує в свідомості громадян негативне сприйняття Республіки Молдова, зображаючи її в образі ворога. "Придністровське громадянство" всіма усвідомлюється як фікція, позбавлена правової основи. У цій ситуації люди змушені шукати можливості отримати громадянство якоїсь реальної держави, в першу чергу можливості виїзду до країн CC [5].

Окрім авторитарної сутності режиму його стабільність зумовлюється ще й тим, що він став інструментом реалізації конкретних і дуже вагомих інтересів, а саме:

1) фінансово-економічних інтересів молдовської, української та російської політичних еліт;

2) геополітичних інтересів Росії;

3) геополітичних інтересів України.

Геополітичні інтереси Росії в східних регіонах Республіки Молдова є доволі очевидними (адже вони не змінилися з моменту розпаду СРСР): Росія прагне зберегти контроль над державами на території колишнього СРСР. Тому закладені в угоді від 21 липня 1992 року принципи переговорного процесу набули ще більш невигідної для Молдови форми в Меморандумі про засади нормалізації взаємин Республіки Молдова і Придністров'я, підписаному, знову-таки, в Москві 8 травня 1997 року. Цей документ, авторство якого приписується Євгену Примакову, тогочасному міністру закордонних справ Росії, містить цілу низку пасток для Молдови. По-перше, в ньому Молдова та Придністров'я фігурують як дві рівноправні сторони переговорного процесу. А це значить, що всі рішення мають прийматися за взаємним погодженням сторін. У меморандумі з'явилося поняття "країн-гарантів", у ролі яких фігурують Росія та Україна, саме їм меморандум надає право бути "гарантами" досягнутих угод. Але найнебезпечнішим глухим кутом у меморандумі є поняття "спільної держави", в рамках якої мають будувати свої стосунки Республіка Молдова і Придністров'я. Зі змісту цього документа однозначно витікає, що на його основі може бути створене таке собі конфедеративне утворення, що не володіє суверенітетом, оскільки меморандум передбачає ще й наявність двох арбітрів ("країн-гарантів") у взаєминах Кишинева і Тирасполя. Цілковито очевидно, що така формула "вирішення" придністровського конфлікту влаштовує насамперед Росію. Тому що з урахуванням, наявності в Придністров'ї близько 70 тис. громадян Росії, вона завжди може забезпечити більш високий рівень зайнятості і життя на лівому березі Дністра, а відтак здатна маніпулювати цією "спільною державою" з огляду на свої інтереси.

Зазначимо, що геополітичні інтереси України в Придністровському регіоні Республіки Молдова проявились у 1992 році (йдеться не про участь у бойових діях проти Молдови представників УНСО спільно з російськими "козаками") під час чотиристоронніх переговорів Молдови, України, Росії та Румунії з приводу врегулювання придністровського конфлікту. Представники Кишинева змогли побачити на власні очі, як Анатолій Зленко, міністр закордонних справ України, посів спільну зі своїм російським колегою Андрієм Козиревим позицію, підтримавши de facto сепаратистів. Придністров'я є регіоном, де конкурують інтереси України та Росії, які принципово суперечать як інтересам Республіки Молдова, так і нормам міжнародного права. Після безуспішних спроб знайти спільну мову з Ігорем Смирновим новий президент Республіки Молдова Володимир Воронін різко змінив політику та методи. Так, 1 вересня 2001 року Молдова запровадила нові митні печатки, попередивши заздалегідь про це представників Тирасполя. Зрозуміло, що цей рішучий крок Кишинева був швидше стихійним, тобто він не був елементом продуманої стратегії для вирішення придністровського конфлікту. Тим не менш це дозволило висвітити позицію України, яка під доволі слушними приводами відмовилася стати партнером Кишинева в установленні митного контролю над потоком товарів з Придністров'я. Тим самим Україна стала на бік відверто кримінального сепаратистського режиму.

Сучасні міждержавні кордони представляють собою нагромадження суцільних "історичних несправедливостей". Росія сьогодні володіє значно більшими ресурсами, ніж Україна, для впливу як на Придністровський регіон Молдови, так і на всю Республіку Молдова. Загальновідомими є й "русофільство" комуністів Молдови, як і те, хто саме підтримував їх у боротьбі за владу. Окрім того, людська спільнота знає конфлікти (приміром, на Кіпрі), які не вирішуються по 25 років, однак їх наявність не призводить до зміни загальновизнаних кордонів. У ситуації, коли існування молдавської держави без Придністров'я навряд чи матиме якийсь сенс, маловірогідним видається втілення такого сценарію, за яким Молдова офіційно визнає безнадійність своїх спроб реінтегрувати Придністров'я.

Тому якщо Україна проводитиме політику під гаслом. He допустити румунів та росіян до Придністров'я, то на наш погляд, у такий спосіб підштовхне проросійський Кишинів до схвалення московського сценарію "спільної держави". Такий поворот подій, як здається, не викличе заперечень ні в ОБСЄ, ні в інших міжнародних структурах. Адже очевидно, що Республіка Молдова не становить особливого інтересу для когось іншого, окрім "країн-гарантів". Що стосується Румунії, то вона сьогодні занадто зосереджена на своїх проблемах інтеграції до ЄС та НАТО і не бачить сенсу ризикувати цими пріоритетами заради Республіки Молдова, де при владі перебувають комуністи з їх відвертими антирумунськими настроями. Хоча останнім часом керівництво Молдови заявило про курс на євро інтеграцію [3]

Конфлікт навколо невизнаної республіки вийшов за рамки внутрішньодержавного та набув статус регіонального. Конфлікти такого роду вирішуються за участю міжнародних організацій. ОБСЄ відіграє важливу роль у вирішенні конфлікту в Придністров'ї.

Однією з функцій міжнародних організацій, зокрема європейських, є запобігання та вирішення конфліктів, які загрожують системі світової безпеки. Одним з них є Придністровський конфлікт, до процесу врегулювання якого у травні 1993 р. приєдналася Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Представники її місії в Кишиневі були наділені повноваженнями "сприяти досягненню міцного всеосяжного політичного врегулювання конфлікту у всіх його аспектах" [2].

Початкова позиція ОБСЄ щодо вирішення найпроблемнішого питання молдовсько-придністровських стосунків визначення статусу ПМР, була викладена в доповіді №13 Місії ОБСЄ в Молдові від 12 листопада 1993 р. Вона передбачала створення Особливого регіону Придністров'я зі статусом автономії. В Молдові визначалась єдина державна мова молдавська (де-факто румунська), а в Особливому регіоні додаткові офіційні мови. В доповіді обумовлювалось, що у разі об'єднання Молдови з Румунією Придністров'ю повинно бути надано право на "зовнішнє самовизначення" [1].

У ході переговорного процесу сторони, на підставі двостороннього звернення, висловили побажання перетворити посередників у гарантів виконання досягнутих домовленостей. Російська Федерація й Україна стали гарантами виконання досягнутих домовленостей, ОБСЄ зберегла за собою статус посередника. Місія ОБСЄ активно сприяла переговорному процесові між конфліктуючими сторонами, до останнього часу не підтримуючи жодної з них. Основну увагу Місія зосередила на вирішенні питання виведення російського контингенту з ПМР та роззброєння 14-ї армії. Така тактика була обрана ОБСЄ, оскільки, по-перше, на думку її експертів, армія становить найбільшу загрозу успішності переговорного процесу, а по-друге, є засобом визначального впливу Росії на ситуацію в регіоні.

Підтвердженням курсу ОБСЄ на якнайшвидше врегулювання складних та напружених стосунків ПМР і Молдови став новий проект Угоди, в якому зроблена чергова спроба визначити принципи і параметри відносин між Молдовою та Придністров'ям у липні 2002 p. В ньому, зокрема, пропонувалось для гарантування мирного молдовсько-придністровського співіснування забезпечити присутність у PM миротворчих сил під егідою

ОБСЄ (п. З ст. 36) на перехідний період. У даний час миротворча операція, що почалася наприкінці липня 1992 p., здійснюється спільними миротворчими силами (CMC) Росії, Молдови і Придністров'я за участю військових спостерігачів сторін, а також України і в окремих випадках ОБСЄ.

Місія ОБСЄ в PM запропонувала здійснення реформи миротворчої операції у три етапи. На першому етапі при збереженні основних миротворчих сил сторін збільшити чисельність військових спостерігачів орієнтовно до 80 за рахунок країн ОБСЄ, які не входять у НАТО; створити окреме командування військових спостерігачів, вивести його з підпорядкування Об'єднаного військового командування миротворчими силами і Об'єднаної контрольної комісії; координацію діяльності групою військових спостерігачів пропонується здійснювати відповідним підрозділом ОБСЄ у Відні через Місію в PM. На другому етапі планується розпочати скорочення чисельності миротворчих сил і ліквідацію зони небезпеки. На третьому етапі передбачається завершити скорочення і оптимізацію чисельності миротворчих сил за рахунок ліквідації миротворчих підрозділів PM і Придністров'я, введення миротворчого підрозділу України, в результаті чого залишиться лише два миротворчих підрозділи (батальйони) від РФ і України, загальною чисельністю до 300 чоловік [2]. Саме введення українського миротворчого контингенту, вважає Місія ОБСЄ в PM, повинно зіграти вирішальну роль у прискоренні виведення російських військ і остаточному врегулюванні Придністровського конфлікту.

Можна стверджувати, що придністровське питання перейшло в розряд головних у діалозі Україна - ЄС. Від України чекають максимально активної політики щодо Придністровського конфлікту, бо його врегулювання може презентуватися як "ключ" до Європейського Союзу.[7]

В основу врегулювання придністровського конфлікту також може бути покладена двостороння співпраця України і Молдови у вигляді спільного стратегічного пріоритету: інтеграції в Європейський Союз. Проблема Придністров'я може бути ефективно вирішена в рамках спеціальної програми поступової інтеграції до ЄС, подібно до тої, що застосовується нині стосовно країн Західних Балкан (модель врегулювання конфлікту між Сербією та Чорногорією). Найбільш ефективним способом засвідчити спільну політичну волю в контексті процесу європейської інтеграції міг би спільний (Україна - ЄС) проект врегулювання придністровської проблеми, який би виходив з необхідності як закріпити суверенітет Молдови над усією її територією, так і забезпечити весь комплекс прав і свобод національних меншин, що проживають на території Придністров'я.

Аналіз позицій ОБСЄ щодо врегулювання конфлікту свідчить про те, що їх роль у регіоні поступово зростає, вони активно впливають не лише на сторони, між якими відбувається конфлікт, а й на дії вторинного кола залучених до нього.

При цьому політика ОБСЄ до кожної зі сторін майже весь період відзначалася рівновагою, бажанням максимально враховувати реальний стан справ для досягнення стійкого та міцного миру в регіоні. Відхід останнім часом від цих принципів суттєво позначився на стабілізаційних процесах, призвів до дисбалансу сил.

Отже, координація та об'єднання зусиль України, Молдови, Росії, ОБСЄ з урегулювання придністровського конфлікту могли б сприяти вирішенню проблеми Придністров'я на основі норм міжнародного права. Водночас це дозволило б запобігти використанню Придністров'я як плацдарму для реалізації неоколоніальних інтересів із зовні. Проте перебіг політичних процесів на пострадянському просторі, не дає підстав для оптимістичних прогнозів вирішення цієї проблеми в найближчі роки.

Список використаних джерел

1. Градировский С. Малая шахматная доска / С. Градировский // Независимая газета. 2002. 29 июля.

2. Коненко Г.О. О промежуточных итогах приднестровского урегулирования / Г.О. Коненко [Електронний ресурс] //www.materik.m/index.php?section=analitic &bulid=42&bulsectionid=3204 (дата перегляду

3. Нантой О. Приднестровский конфликт и взаимоотношения Молдовы и Украины / О. Нантой // Контекст. 2001. № 10. С. 26.

4. Придністровський конфлікт. Центр дослідження міжнародних відносин / [Електронний ресурс] // http://edu.cirs.kiev.ua/s-sainmenu-19/s-inmenu-48.html

5. Селіванова І. Придністровський конфлікт: що за цим стоїть?/ Селіванова І. [Електроннийресурс] //http://www.nasledie.ru/oboz/N03-4_94/3-4_08.HTM.

6. Сосновин В. Мышеловка для российской дипломатии./ Сосновин В. // Независимая газета. - 2001..-- 27 июня.

7. Шіллер Ф. Потенціал української миротворчої політики в регіоні СНД. // http: //www.niss.gov.ua /book/perepel/ОІ 7.htm

Размещено на Allbest.ru