Невизнана Республіка Лакота як загроза територіальній цілісності США

Як відомо, однією із характеристик сучасного етапу розвитку міжнародних відносин є одночасне існування двох протилежних за напрямом процесів міжнародної інтеграції та дезінтеграції, тобто розпаду державних утворень. Останнє зазвичай відбувається у зв'язку із самовизначенням певної нації. Тому об'єктом цього дослідження є самовизначення такого народу як Лакота, що проживає на території Сполучених Штатів Америки.

Як предмет дослідження можна визначити невизнану самопроголошену Республіку Лакота, а саме особливості її проголошення та організації.

Метою дослідження є визначення причин, особливостей та можливих наслідків боротьби індіанців за незалежність від США.

Тема є нагальною та актуальною, оскільки боротьба народу Лакота у США за незалежність може стати ще більшим каталізатором аналогічних процесів у світі, ніж Косово. Наукова новизна роботи полягає у тому, що дотепер боротьба націй за самовизначення відбувалася переважно у країнах третього світу і зазвичай пов'язувалася з поганим економічним станом та відносно низьким рівнем розвитку. Це дослідження присвячено дезінтеграційним процесам у високорозвиненій, провідній державі світу, при чому, цим процесам не приділяється достатньо уваги фаховими науковцями. З огляду на те, що наукові дослідження з даного питання автору не відомі, використовувалися переважно матеріали ЗМІ та ті дані, які індіанці публікують про себе. Окрім того, використовувалися такі нормативні акти як Конституція США, Статут ООН, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 p. Декларація OOH від 13 вересня 2007 р. про права корінних народів.

Історія американсько-індіанських взаємин та боротьби індіанців за відновлення незалежності.

Насамперед, варто простежити історію боротьби індіанців народності Ciy за незалежність, адже, як заявляють їхні представники, історичні факти надають правову основу для їхніх вимог.

Народність Ciy проживала у районі Великих Рівнин, однак із приходом поселенців із Європи їх почали відтісняти на захід, до території сучасного штату Південна Дакота. Перша офіційна угода між американцями та корінним населенням була підписана у Форті Леремі у 1851 р. Цей договір надавав індіанцями гарантії збереження їхнього укладу життя на чітко визначеній території за умови, що вони не нападають на подорожуючих Орегонським шляхом. Однак упродовж 1853-1856 рр. індіанці були вимушені підписати 52 додаткові угоди, в яких у односторонньому порядку відмовлялися від певних територій. Постійні утиски, включно із будівництвом на індіанських землях трансконтинентальної залізниці, призвели до масових повстань 1862-63 рр. та 1868 р. Наслідком останнього було укладення нової угоди, згідно з якою Ciy зберігали у своїй юрисдикції значні землі, включно із Блек Хіллс, на яких ніхто без дозволу індіанців поселятися не міг. Саме у недотриманні двох зазначених угод і звинувачують індіанці федеральний уряд.

Перші порушення відбулися вже у 1874 p., коли полковник Кастер відкрив у Блек Хіллс родовища золота. Наступного 1875 р. Президент Грант санкціонував його видобування. Індіанцям було запропоновано 6 млн. дол. компенсації за священні для них землі, однак вони відмовились. Наслідком цього стала війна 1876 р. та захоплення білими індіанських земель.

Унаслідок методичних дій переселенців із Європи до початку XX ст. чисельність індіанського населення Північної Америки сягнула рекордно низької позначки у 250 тис. чол.

Абсолютно новий за характером етап боротьби Ciy за свої права почався у 1924 р. зі створенням урядом СІЛА спеціального форуму для розгляду їхніх претензій до Сполучених Штатів та Суду з Індіанських вимог. Того ж року було направлено скаргу щодо незаконного захоплення Блек Хіллс, відхилену у 1946 p., однак знову подану згодом та задоволену у 1980 p., що робить її найдовшим судовим процесом в історії США. Індіанцям було виплачено 102 млн. дол. компенсації. Отже, США фактично визнали незаконність певних своїх дій, a Ciy вже мають суттєвий досвід захисту своїх прав легальними методами.

Однак продовжує свою діяльність і радикальне крило, представлене зокрема Рухом Американських Індіанців. їхніми акціями були: захоплення острову Алькатрас у 1969 p., блокування Бюро зі справ індіанців у 1972, захоплення та утримання під облогою поселення Вундед Ні у 1973, вбивство агентів ФБР та засудження Л. Пелтьєра у 1975 р. і остання резонансна подія проголошення 17 грудня 2007 р. незалежності «Республіки Лакота».

Республіка Лакота як державне утворення

Імовірно, мало кому відомий той факт, що з 17 грудня 2007 року, на території Сполучених Штатів Америки нібито існує незалежна держава-анклав.

Офіційна її назва Республіка Лакота. Розміри доволі великі: за заявою її провідного державного діяча Рассела Мінса, «Земля Лакота» охоплює простори штатів Небраска, Південна Дакота, Північна Дакота, Монтана та Вайомінг, загальною площею понад 200 тис. км. кв., окрім того юрисдикція держави має розповсюджуватися на індіанські резервації за межами цих 5 штатів, особливо на історичні терени племені Лакота, з яких індіанці були вигнані у 19 ст. Це переважно землі поблизу Великих Озер. Офіційна столиця відсутня, нею вважається місто Порк'юпайн у Південній Дакоті, причому на території «республіки» знаходиться низка значно більших міст, наприклад Омаха, штат Небраска, із населенням майже 500 тис. осіб. Окрім того, один із національних символів СІЛА гора Рашмор також розташовується тут.

При настільки величезних територіальних претензіях, чисельність населення бажаної індіанцями держави навряд чи перевищує позначку у 100 тис. осіб. На території США, за даними перепису 2002 року, мешкало 113 тис. індіанців трьох найбільших споріднених племен народності Ciy Лакота, Дакота та Накота. Це потенційний генофонд Республіки Лакота, однак варто врахувати, що серед самих Ciy немає єдності, між дрібнішими племенами народності відбувається гостре суперництво, майже половина індіанців спілкується англійською мовою і живе поза резерваціями, крім того частина резервацій на цій території належить не Сіу. Тому лідери Ciy оголосили, що будь-хто може стати громадянином Республіки Лакота, якщо відмовиться від громадянства СІЛА, незалежно від раси, походження та етнічної приналежності. Ознаками громадянства будуть власні паспорти та водійські посвідчення, відмінні від американських, однак їхнє впровадження досі не розпочалося, і не відомо, чи взагалі почнеться. Малоймовірно, що велика кількість людей надасть перевагу громадянству Лакота замість СІЛА, хоча задля залучення населення Лакота й оголосила про відміну державних податків. У такому випадку невідомо, яким чином будуть здійснюватися надходження до державного бюджету. Як заявив індіанський лідер P Мінс: «Це стане втіленням індивідуальної свободи під керівництвом комуни».

Соціально-економічний стан держави Лакота також не є безхмарним: у резерваціях Лакота найнижчий рівень життя у СІЛА, за межею бідності перебуває 97% населення, а рівень безробіття сягає 85%. Згідно заяв індіанських лідерів, утиски з боку американського уряду призвели до того, що чоловіки з племені Лакота мають одну із найкоротших у світі тривалість життя менше 44 років. Число самогубств серед підлітків індіанців Лакота на 150% перевищує середній показник у СІЛА, а дитяча смертність вища у 5 разів. Індіанцям легко звинувачувати федеральні власті, що саме останні пригноблюють їх, однак навряд чи вони зможуть це виправити шляхом відмови від двох найбільших джерел грошових надходжень: від дотацій із федерального бюджету та вже згаданим скасуванням державних податків. Тому найбільшим надходженням до бюджету залишаться азартні ігри. Специфічною рисою Сполучених ЛІтатів є те, що попри заборону казино на федеральному рівні, вони дозволяються на певних територіях. У СІЛА є три найбільші місця скупчення закладів із азартними іграми: Лас-Вегас, Атлантік-Сіті та індіанські казино, які фактично дозволено відкривати в усіх резерваціях, їхня абсолютна більшість знаходиться у штаті Мінесота. Індіанці володіють 354 казино. Хоча й важко визначити, якою часткою з них володіють Сіу, можна припустити, що досить значною. Індіанський гральний бізнес приносить величезні гроші. Однак, у випадку незалежності, і ці прибутки індіанців можуть бути поставлені під загрозу. У разі активних дій індіанців, спрямованих на відокремлення, СІЛА доведеться оголосити економічну блокаду Республіці Лакота чи встановити жорсткий режим віз, що не дозволятиме громадянам СІЛА в'їзд на землі Лакота, і призведе цей бізнес до занепаду відтак відбудеться втрата ще одного, чи не найважливішого, джерела надходжень до бюджету. Отже, економічні інтереси також стають на заваді практичному відокремленню Республіки Лакота.

Звісно, досить важливим є питання здійснення політичної влади у «новоствореній республіці». На даний момент індіанські резервації на території СІЛА управляються у кожному конкретному випадку відповідно до «конституції» чи «хартії» окремої резервації. Згідно плану, запропонованого лідерами сепаратних Сіу, вищим органом державної влади має стати «матріархальна рада», що складатиметься із найстаріших та найавторитетніших жінок племен, що нібито відповідає історичним традиціям. Хоча реальна влада серед тих Сіу, які проголосили незалежність, зараз належить декільком найавторитетнішим вождям, до речі чоловікам, як повідомляє Рассел Мінс, у індіанців чоловіки не мали навіть права голосу.

Позаяк ім'я останнього найбільш часто лунає у зв'язку із Республікою Лакота, варто докладніше зупинитися на його особі, адже саме він є ініціатором усіх акцій радикальних Сіу.

Рассел Чарльз Мінс народився у 1939 р. і, що досить важливо, ще дитиною з батьками переїхав до Каліфорнії, де вчився у звичайній «білій» школі, потім у 5 коледжах, щоправда жодного не закінчив. А тому мешкання поза резервацією не є для нього чимось незвичним, живе він в основному на прибутки за зйомки у голлівудських фільмах. Однак вже з дитинства він потерпав від неприязного ставлення та расистських нападок, а тому досить рано схилився до радикального напрямку в індіанському русі. У 1964 р. він брав участь у спробі захоплення о. Алькатрас, у 1970 р. - у сутичці з «пілігримами» на День Подяки, однак найбільш яскравою є історія із захопленням та утриманням 200 озброєними індіанцями з 27 лютого по 8 травня містечка Вундед-Ні. Ця акція, у ході якої Мінс уперше виступив як лідер, була викликана особистим конфліктом радикального лідера із президентом племінного союзу Оглала Діком Уілсоном. Повстання призвело до перевиборів президента, і хоча переміг останній, Мінс отримав 1500 голосів. У1985 p., вже відомий та авторитетний, Мінс організував власний загін для захисту «пригноблених сандіністами» індіанців Міскіто та направився до Нікарагуа, де був роззброєний та висланий до СІЛА. У подальшому він знову намагався потрапити до керівних органів різних резервацій Сіу, однак кожного разу програвав вибори з невеликим відставанням. На останніх виборах президента племені Оглала восени 2008 р. він набрав 45%, програвши Терезі Два Бика, котра набрала 55% голосів. Безперечно, Рассел Мінс є радикальним, амбітним та досвідченим, що приваблює багатьох молодих Сіу, одночасно відштовхуючи помірковану частину племені. Ta все ж, попри досить значну підтримку, особливо серед індіанців, що живуть за межами резервацій і тому не мають права голосу, він не є легітимним представником Ciy та не був повноважним проголошувати незалежність Республіки Лакота.

Підстави проголошення незалежності Республіки Лакота з точки зору міжнародного права.

Проголошуючи власну незалежність, представники Лакота посилаються на міжнародне право, яке, на їхню думку, дає достатні підстави для відповідних дій.

Індіанські лідери заявляють, що їхня незалежність це не сепаратний рух, не відділення від інтегральної частини території СІЛА, а натомість розрив міждержавного договору в односторонньому порядку у зв'язку із багаторазовими порушеннями договору другою стороною. Індіанці для обґрунтування своїх вимог звертаються як до внутрішньодержавного законодавства СІЛА, зокрема Конституції, так і до таких міжнародно-правових документів як: Статут ООН, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. Декларація OOH від 13 вересня 2007 р. про права корінних народів.

Отож, по-перше, виникає запитання, чи дійсно можна вважати мирний договір, укладений під фортом Леремі, міждержавною угодою, та чи мало місце її порушення з боку СІЛА? На його першу частину точну відповідь дати складно: індіанці й у пізніші часи, до акту Снайдера 1924 p., не визнавалися громадянами СІЛА, індіанської держави Сполучені Літати не визнавали, перемир'я підписувалося між уповноваженими американської армії та «різними вождями племен». Водночас індіанці наводять безліч прикладів порушень угоди. Найяскравіші з них: щодо статті 1 цього перемир'я, у якій ідеться про компенсацію заподіяної індіанцям шкоди, масове умисне винищення бізонів, які були основою забезпечення продуктами індіанців, та популяції яких протягом XIX ст. скоротилися із 50 млн. до 500 особин : американський дослідник Стеннард навіть назвав полишення індіанців на голодну смерть «американським голокостом»; щодо статті 2, де встановлюються чіткі межі резервацій, які підлягають повній та безперешкодній владі індіанців, адже у 1877 р. після знаходження там золота індіанці фактично були вигнані зі священних для них територій Блек Хіллс.

По-друге, необхідно проаналізувати ці нормативно-правові документи задля того, щоб з'ясувати, чи містять вони належні підстави для вимог Сіу. Конституція СІЛА, хоч і визнає виключність становища індіанців, однак у жодному із її положень не йдеться про їхнє право виходу із федерації. Декларація OOH про права корінних народів, спрямована на захист етнічних груп, подібних до Сіу, не має у даному випадку значення, адже Сполучені Штати відмовилися приєднатися до неї. Положення вищезгаданої Конвенції 1969 р. також не можуть бути застосовані: по-перше, згідно ст. 6, угоди мають бути укладені державами, а правовий статус племен, які підписали мир 1868 р. не є цілком зрозумілим; по-друге, ст. 4 повідомляє, що «ця Конвенція не має зворотної сили», а отже не поширюється на угоду, укладену більше 100 років тому. Фактично єдиний документ, який частково підтверджує право Ciy на незалежність, Статут ООН, де йдеться про право народів на самовизначення, однак він ніяким чином не змушує США надати таке право індіанцям.

Утім, навіть якщо міжнародне право у даному випадку не на боці індіанців, підстави можуть бути надані прецедентом. Декілька років тому на політичній карті світу виникла низка нових невизнаних та частково-визнаних суб'єктів міжнародного права: Косово, Абхазія, Північна Осетія. Однак Косово було визнано у лютому 2008 p., а дві останні - у серпні 2008 p., тому вони не могли бути використані народом Ciy як прецедент. Інша справа, якби міжнародна спільнота визнала цю державу. На акт проголошення незалежності Республіки Лакота були запрошені посли Болівії, Венесуели, ПАР та Чилі у СІЛА. Представник Болівії висловив моральну підтримку індіанському руху, однак повідомив, що визнати їхню державу не може. Аналогічно відреагували й інші дипломати. Отже, Республіка Лакота не є визнаною жодною державою.

Підсумовуючи всі факти, можна констатувати, що підстави для набуття незалежності Лакота є виключно моральними, але не правовими. Жоден із нормативно-правових актів, на які посилаються індіанці, не надає дійсних підстав до вищезгаданого акту. Крім того цей крок, по-перше, не підтримується усім населенням народності Сіу, по-друге, оголошений нелегітимними лідерами, по-третє, у будь-якому випадку є виключно декларативним. Найбільші наслідки, до яких він може призвести, це звернення уваги громадськості та влади СІЛА до проблем індіанців і, можливо, задоволення деяких їхніх вимог щодо матеріальної компенсації.

Республіка Лакота нині є чи не найтиповішим прикладом «віртуальної держави». Згідно конвенції Монтевідео 1933 р. щодо критеріїв до держав, вона відповідає трьом із них, а саме: має територію, населення, уряд, однак через відсутність міжнародного визнання державою вважатися не може.

Крім того, можна сказати, що рух Сіу, з огляду на соціальний склад, адже основу революційних рухів зазвичай складає біднота, та на саму особу їхнього лідера Рассела Мінса, має досить велику кількість досвідчених «борців за незалежність», що не може не сприяти його розвиткові. Але значно більша проблема полягає в тому, що навіть якби індіанцям вдалося реально досягнути незалежності, вони зіштовхнулися б із ситуацією цілковитої відсутності чіткої програми заходів у політичній, економічній, соціальній сферах, а головне браку лідерів, здатних до державного будівництва. Усе це робить Державу Лакота на даному етапі повною фікцією.

Інший надцікавий аспект, пов'язаний із проголошенням незалежності Лакота, події досить пікантної, але, як ми переконалися, абсолютно незначущої, інформаційний. Якби комусь сказали, ще до того, як він прочитав про це в газетах чи побачив у телевізійних новинах, що індіанці у СІЛА проголосили незалежність, імовірно, він сприйняв би таку звістку із посмішкою. Проте в інформаційному суспільстві створюється ефект, коли штучно викликаний резонанс події у ЗМІ викликає значно більший вплив, ніж сама подія. Це легко простежити у, скажімо, російськомовному Інтернеті: пошук словосполучення «Государство Лакота» видав 37700 результатів, «индейцы СІЛА сепаратизм» 47900, «независимость Сиу» 50800. Практично переглянувши найбільш релевантні результати, можна сказати, що російські інформагентства подають майже однакову інформацію про події грудня 2007 р. із посиланнями на інші інформагентства. Знайти аналітичні праці чи більш пізню інформацію практично неможливо. Утворюється така собі величезна «мильна бульбашка», яка витісняє собою факти.

Це зайвий раз свідчить, що ніякого реального змісту проголошення незалежності Лакота не мало, а дійсна загроза територіальній цілісності СІЛА на нинішній час відсутня. Також, досить позитивним є той факт, що навіть найбільш одіозні та налаштовані проти СІЛА лідери держав Південної Америки не насмілились визнати самопроголошену республіку, це призвело б до додаткового зростання напруженості у регіоні та викликало б ще активніші дії сепаратистів. Хоча «індіанським питанням» федеральній владі все ж нехтувати не варто, адже у подальшому ці рухи можуть радикалізуватиея ще дужче, і тоді повторення подій 1973 р. не уникнути.

індіанець незалежність боротьба республіка

Размещено на Allbest.ru