Інтеграція України у європейські та євроатлантичні структури (90-і роки ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМЕНІ М.С.ГРУШЕВСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

07.00.02 - Міжнародні відносини

ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ

У ЄВРОПЕЙСЬКІ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНІ СТРУКТУРИ (90-І РОКИ ХХ СТ.)

ЛЯШЕНКО ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ

Київ - 2002

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Державотворчі процеси в Україні наприкінці ХХ ст. відбувались у період докорінних політичних та економічних зрушень всередині українського суспільства та історичних перетворень у системі міжнародних відносин, характерною ознакою яких був перехід від конфронтаційної моделі світоустрою до створення нової системи загальноєвропейської безпеки. Реалізація Україною свого політичного і економічного потенціалу знаходилась у безпосередній залежності від її повномасштабного входження до європейських і євроатлантичних інтеграційних угруповань. Актуальність даного дослідження полягає у необхідності узагальнення досвіду і потребі наукового обґрунтування місця України у процесах європейської інтеграції, оскільки багато аспектів даної проблеми залишились поза увагою українських дослідників, зокрема істориків. Зважаючи на проголошену на найвищому державному рівні мету побудови в Україні сучасного європейського демократичного суспільства, дане дослідження є актуальним з суспільно-практичної точки зору, насамперед у плані розробки подальшої стратегії європейської інтеграції України.

Актуальністю обумовлюється сутність наукової проблеми - специфіка реалізації Україною західного вектора зовнішньої політики у 90-х рр. ХХ ст.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, темами. Дисертація виконана у рамках науково-дослідної теми “Історія формування і розвитку української держави” (державний реєстраційний номер 01 БФ 046-01) і включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Метою дослідження передбачено вивчення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на входження до спільноти європейських держав, відтворення процесу становлення відносин України з такими організаціями, як ОБСЄ, Рада Європи, НАТО і ЄС.

Відповідно до мети сформульовано конкретні завдання:

1. З'ясувати стан розробки даної тематики та визначити науково-теоретичні принципи і обґрунтування зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на вступ до європейських і євроатлантичних структур.

2. Охарактеризувати основні нормативно-правові акти України, що регулюють сферу зовнішньополітичної діяльності у плані законодавчого закріплення інтеграційних прагнень України, виявити етапи еволюції пріоритетів зовнішньополітичної діяльності держави, встановити особливості визнання і становлення відносин партнерства України з провідними країнами ЄС та США, вивчити і узагальнити врегулювання двосторонніх відносин між Україною і прикордонними державами з регіону Центральної та Східної Європи, визначення центральноєвропейської ідентичності України.

3. Дослідити виконання Україною зобов'язань у галузі роззброєння і виявити його взаємозв'язок з європейською і євроатлантичною інтеграцією України, встановити роль ОБСЄ у врегулюванні кримської проблеми і фактичному збереженні територіальної цілісності і миру в Україні.

4. Виявити суть виконання Україною зобов'язань, взятих при вступі до Ради Європи, і його значення для інтеграції у європейський правовий простір.

5. Показати механізм співпраці між Україною і НАТО.

6. З'ясувати зміст і характер співпраці України з Європейським Союзом.

7. Дати оцінку досягненням України у процесі європейської інтеграції і сучасному стану відносин з провідними інтеграційними структурами Європи.

Об'єктом дослідження є історичні та політико-правові засади європейської та євроатлантичної інтеграції, міжнародні відносини України у реалізації інтеграційної політики як складової частини загальноєвропейського процесу.

Предмет дослідження - діяльність органів державної влади України по інституалізації процесу інтеграції, аналіз участі України у діяльності ОБСЄ і Ради Європи та форм співробітництва з ЄС і НАТО, які встановлено відповідно до укладених з цими організаціями угод.

Методи дослідження. Основним є проблемно-хронологічний метод. Він дозволяє здійснити аналіз кожної проблеми дисертації у її часовій послідовності та динаміці. Зважаючи на різноплановість проблематики дослідження і поставлених завдань, також використовувались такі загальнонаукові методи дослідження, як емпірико-аналітичний і логічний, на основі яких автор зробив спробу детально опрацювати науково-теоретичну та інституційну бази забезпечення зовнішньополітичної діяльності України, особливості реалізації західного вектора зовнішньої політики держави. Використано також методи системного і порівняльного аналізу документів і літератури. При написанні дисертації автор виходив з тих позицій, що наукове вирішення завдань дослідження неможливе без дотримання принципів об'єктивності та історизму.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 90-х рр. ХХ ст., які історично співпадають з періодом після протистояння двох блоків на міжнародній арені та є визначальними у процесі формування зовнішньополітичних пріоритетів України. Окремі відступи від зазначених рамок зумовлені прагненням автора висвітлити передумови та сучасний стан процесу входження України до європейських і євроатлантичних структур.

Джерельна база може бути класифікована за прийнятими у сучасному джерелознавстві критеріями і розділена на: 1) законодавчі і нормативні акти України; 2) міжнародні договори, угоди, конвенції; 3) промови і виступи державних діячів; 4) матеріали періодики. Частина документів опублікована у збірниках матеріалів “Україна на міжнародній арені”, “Офіційний вісник України”, “Закони України”, “Відомості Верховної Ради України”, “Діюче міжнародне право” (Москва), у періодичних виданнях Уряду та Верховної Ради України - газетах “Урядовий кур'єр” і “Голос України”, електронній законодавчій базі “Ліга”. У наукових збірниках і монографіях також опубліковано окремі документи.

Основний комплекс неопублікованих джерел знаходиться у архівах МЗС України (матеріали управлінь євроатлантичної інтеграції, контролю над озброєннями, економічного і наукового співробітництва, фонду документів ООН) та Верховної Ради України (матеріали Комітету у закордонних справах і зв'язках з СНД, секретаріату Голови Верховної Ради). Наявні архівні джерела можна класифікувати як доповідні записки, звіти, аналітичні огляди, офіційне листування.

Наукова новизна результатів дослідження та особистий внесок здобувача в цілому обумовлені темою роботи. Автором введено до наукового обігу ряд нових архівних документів, проаналізовано практичну діяльність державних органів, здійснено комплексне дослідження різних аспектів зовнішньополітичної і деяких аспектів внутрішньої діяльності України, відстежено їх взаємопов'язаність і взаємозалежність у процесі інтеграції України до європейських і євроатлантичних структур, показано поступальність цього процесу у 90-х рр. ХХ ст. Дисертант зробив узагальнення і сформулював своє бачення процесу інтеграції України до європейських і євроатлантичних структур, доповнив попередніх дослідників узагальненням ряду проблем. Зокрема, шляхом історіографічного огляду літератури по темі здійснено аналіз науково-теоретичних концепцій, які визначили теоретичні передумови реалізації західного вектора української зовнішньої політики. Проаналізовані нормативно-правові акти України у сфері зовнішньополітичної діяльності, доведено правове закріплення курсу на інтеграцію до європейських і євроатлантичних структур, розкрито основні етапи еволюції пріоритетів зовнішньополітичної діяльності України. Показано створення зовнішньополітичних передумов інтеграції України до західних структур, а саме: визнання України провідними державами Європи та США, врегулювання двосторонніх відносин і вирішення спірних питань з країнами ЦСЄ, участь у субрегіональних інтеграційних утвореннях. Характеризується діяльність України у рамках ОБСЄ, зокрема, такі її аспекти: виконання зобов'язань у галузі роззброєння і становлення України як важливого чинника європейської безпеки, розв'язання проблеми відносин з кримською автономією за сприяння ОБСЄ. З'ясовано суть інтеграції України до європейського правового простору і виконання зобов'язань, взятих при вступі до Ради Європи. Розглянуто становлення партнерських відносин між Україною і НАТО, зокрема такі їх аспекти, як участь України у програмах співпраці НАТО з країнами ЦСЄ, позиція держави відносно розширення НАТО, інституалізація двосторонніх відносин НАТО і України. Визначено результати і сучасний стан партнерства. Виявлено зміст, характер, цілі і основні напрямки співробітництва України з Європейським Союзом, проаналізовано Стратегію інтеграції України до ЄС. Дано оцінку досягненням України у процесі європейської інтеграції, висвітлено взаємозв'язок різних аспектів міжнародної і внутрішньої діяльності України у процесі європейської та євроатлантичної інтеграції.

Практичне значення результатів дослідження. Матеріали і висновки дисертації можуть бути використані при підготовці підручників і навчальних посібників з історії та зовнішньої політики України, нормативних і спеціальних лекційних курсів для вищих і середніх навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження. Результати даного дисертаційного дослідження доповідались і обговорювались на засіданнях кафедри української історії та етнополітики історичного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка, а також на науково-практичній конференції “Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи” (Львів, 2001).

Структура дисертації обумовлена специфікою предмета, метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів (шість параграфів), висновків і списку використаних джерел та літератури (32 сторінки, 475 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 215 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Створення передумов інтеграції України до європейських і євроатлантичних структур” аналізується історіографія проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України, її правові і зовнішньополітичні передумови. У параграфі “Європейська політика України в історіографії” досліджується стан наукової розробки даної тематики, а також визначаються науково-теоретичні передумови реалізації західного вектора української зовнішньої політики. Дослідження українсько-європейських зв'язків на початку ХХ ст. визначили основні геополітичні вектори України і фактично започаткували науково-теоретичне обгрунтування європейської інтеграції України, яка стала реальною наприкінці ХХ ст. У повоєнний період, коли УРСР отримала формальне право на зовнішні відносини, дослідження української зовнішньої політики за своєю сутністю були партійно-радянськими і переважно розробляли проблематику економічної і культурної співпраці УРСР з країнами народної демократії. Лише окремі роботи торкались більш широкого кола міжнародних аспектів діяльності УРСР. Натомість, у працях представників української діаспори значну увагу приділено питанням, пов'язаним із визначенням завдань і засобів реалізації української зовнішньої політики в умовах майбутньої самостійності держави. Характерною рисою даних робіт був підхід до української зовнішньої політики як до низки прагнень і намірів, що базувались переважно на ідеологічних уподобаннях авторів. Дослідниками із діаспори враховано існування вже сформованих європейських і євроатлантичних структур, здійснено певний поділ зовнішньої політики на напрямки, приділено увагу питанням ядерного роззброєння і нейтралітету. Більшість із діаспорних дослідників визначали постійним чинником української дипломатії прагнення до якнайтіснішого зв'язку із Західною Європою. Отже, на момент проголошення незалежності України у 1991 р. сформувались певні напрямки дослідження української зовнішньої політики, а також були закладені основні науково-теоретичні передумови реалізації зовнішньої політики України в умовах незалежності.

Проголошення незалежності і становлення держави наприкінці ХХ ст. сприяло значному підвищенню інтересу науковців до зовнішньополітичної діяльності України. Робились спроби з'ясувати, що саме становлять національні інтереси України у внутрішній і зовнішній політиці Зленко А. Орієнтири на сьогодні і майбутнє // Політика і час. - 1991. - №1. - С.77-82; Дубина О.К. Геополітичні долі України. - К.,1992. - 51с.; Білоусов М. Формування принципів зовнішньої політики незалежної України // Вісник міжнародних відносин. - 1993. - №1. - С.27-33.; Лещенко Л.О. Національні інтереси України та її зовнішньополітична стратегія // Політика і час. - 1993. - №7. - С.12-17; Кулініч М.А. Україна у новому геополітичному просторі: проблеми регіональної та субрегіональної безпеки. - К.:НІСД,1994. - 29с. та інші.. Слід зазначити, що для досліджень першої половини 90-х рр. є характерними риси тих поглядів і концепцій, які сформувались ще на початку ХХ ст.

Після сформування основних пріоритетів зовнішньої політики та вирішення проблеми ядерної спадщини СРСР в Україні у 1993 - 1994 рр. з'явились реальні умови для активної участі України у міжнародних відносинах і, зокрема, у європейському процесі, що надало нового поштовху для відповідних досліджень. Умовно їх можна розділити на кілька груп. До першої відносяться праці, характерною рисою яких є комплексний аналіз усіх основних напрямків української багатовекторної зовнішньої політики, у тому числі й західного. Ці роботи в свою чергу можна поділити на аналітичні Валевський О.Л., Гончар М.М. Структура геополітичних інтересів України. - К.: НІСД,1995. - 99с.; Івченко О.Г. Україна в системі міжнародних відносин. - К.: Ріц УАННП, 1997. - 688с.; Нова Україна і нова Європа: час зближення: Матеріали міжнародного семінару. - Львів,1997. - 240с.; Геополітичне майбутнє України (міжнародна науково-практична конференція, Київ, 1998 р.). - К.,1998. - 176с.; Україна і світ: проблеми міжнародного співробітництва і колективної безпеки. - К.:Атлантична Рада України,1999. - 192с.; Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. - К.: НІСД, 1999. - 192с.; Базив Д.П. Геополитическая стратегия Украины. - К.: Институт государства и права им. В.М.Корецкого НАН Украины,2000. - 192с.; та підручники і навчальні посібники Кондратюк В., Верхоляк І., Омельченко О. Україна в історії міжнародних відносин. З давніх часів до сьогодення. - Львів: Вид-во “Світ”,1995. - 262с.; Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. Курс лекцій. - Львів: Вид-во “Світ”. - 1995. - 144с.; Мадісон В.В. Україна у світовому співтоваристві. Мат. до лекц. курсу “Міжнародна політика держави”. - К.: УАДУ,1996. - 60с.; Васильєва-Чекаленко Л.Д. Україна в міжнародних відносинах (1944 - 1996): Навч. Посібник. - К.: Освіта,1998. - 46с.; Шахов В.А., Касьян В.І. зовнішня політика - важливий фактор розбудови сучасної української держави: Навч. посібник. - Рівне:РДТУ,1999.-177с. та інші.. Як правило у даних роботах окремі розділи присвячено співпраці України із західними структурами (НАТО, ЄС, Радою Європи), окремими державами, питанням участі України у загальноєвропейській системі безпеки. У навчальних посібниках робляться спроби систематизувати напрямки української зовнішньої політики. Характерною спільною їх рисою є визнання важливості співпраці України з Росією та іншими членами СНД. Але водночас акцент робиться на пріоритетності і зростаючому значенні реалізації Україною своїх євроінтеграційних прагнень, як умови якомога ширшого забезпечення національної безпеки, суверенітету, подальшого економічного і політичного прогресу держави. До першої групи праць відносяться й ряд досліджень, присвячених аналізу механізмів формування української зовнішньої політики, її внутрішнім і зовнішнім чинникам Сивак О.В. Формування та здійснення зовнішньої політики України (1990 - 1999 рр.):Дис…канд. політ. наук: 23.00.04. - К.,2000. - 208с.; Бруз В. Дзеркало докорінних перетворень // Політика і час. - 1995. - №6. - С56-57; Дослідження світової політики. Актуальні проблеми. - К.:Знання,1998. - 73с.; Копиленко М.Л., Чумак В.М. внутрішні фактори зовнішньої політики. - К.,1997. - 45с.; Гайдуков Л.Ф. Україна в історії міжнародних відносин // Політика і час. - 1996. - №11. - С.61-68; Рудич Ф. Україна в геополітичному контексті // Віче. - 1998. - №11. - С.3-19.

До другої групи відносяться дослідження, у яких розглядаються відносини із Заходом в цілому Василенко С.Д. Європейський процес і Україна. - О.:Ісц Політехнічний університет,1996. - 136с.; Попович М.В. Європа - Україна: праві і ліві. - К.: Київське братство,1996. - 108с.; Дергачов О. Україна у сучасних геополітичних перетвореннях // Політична думка. - 1998. - №2. - С.186-200; Круглашов А. Інтеграційні орієнтири України: декларації та реалії // Віче. - 1998. - №9. - С.55-70; Александрова О. Україна - Європа: навіки разом? // Критика. - 1998. - №11. - С.3-14; Толстов С. Після “холодної війни” // Політика і час. - 1999. - №2. - С.3-15; №3. - С.9-20 та інші.. У цих роботах обґрунтовується необхідність входження України до європейських і євроатлантичних структур, аналізуються досягнення і вади України у цьому процесі. Більшість із вказаних робіт носить політологічний і концептуальний характер.

Третю групу складають дослідження про співпрацю з НАТО, ЄС, Радою Європи. В них розглядаються конкретні аспекти процесу інтеграції України в Європу. Роботи про відносини з НАТО переважно є публікаціями спеціалізованих періодичних видань Пирожков С., Чумак В. Україна і НАТО // Політика і час. - 1995. - №6. - С.13-17; Маначинський О.Я., Пронкін Є.К. Україна і воєнно-політична обстановка в світі. - К.: НІСД,1995. - 49с.; Огірчук Ю. Відносини Україна - НАТО: історія і перспективи розвитку // Визвольний шлях. - 1998. - №1. - С.16-23; Будкін В. У рамках особливого партнерства: через співробітництво з НАТО - до об'єднаної Європи, ЄС // Політика і час. - 1998. - №9. - С.23-29; Кремінь В., Ткаченко В. На терезах глобалізму // Політика і час. - 1999. - №2. - С.53-58; Кульчицький С. Вибір України: Північноатлантичний альянс чи Слов'янський союз? // Політика і час. - 1999. - №3. - С.47-59 та інші.. Основними проблемами, які в них висвітлюються, є розширення Альянсу, ставлення України до цього процесу, його наслідки для нашої країни. При цьому слід відзначити надзвичайно широкий спектр оцінок - від однозначного схвалення до вкрай негативного (наприклад, О.Маначинським і В.Богдановичем).

Більш широко досліджено відносини України і ЄС. Висвітленню відносин України з Європейським Союзом, окрім публікацій у періодичних виданнях, було присвячено дисертаційне дослідження С.ЄвагелосаЕвагелос С. Европейское сообщество и проблемы интеграции Украины в общеевропейские стуктуры:.Дис…канд.ист.наук: 07.00.03. - К.,1992, у якому розглядаються питання становлення зовнішньої політики незалежної України у контексті європейських інтеграційних процесів, стратегія економічних відносин ЄС із Україною. Певною мірою торкається відносин України з ЄС А.Мартинов у своєму дисертаційному дослідженні і монографії Мартинов А.Ю. Українсько-німецькі зв'язки у контексті європейської інтеграції (90-і роки ХХ ст.): Дис…канд.іст.наук. - К.,1997. - 188с.; Мартинов А.Ю. Українсько-німецьке співробітництво у контексті європейської інтеграції (90-і роки ХХ ст.). - К.,2000. - 86с.. Окремий розділ праці В.Копійки та Т.Шинкаренко Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. Навч.посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.:Видавничий дім “Ін Юре”,2001. - 448с. висвітлює широке коло відносин з ЄС. Крім вищеназваних робіт, вийшла певна кількість публікацій у періодичних виданнях, яка також присвячена тематиці відносин з ЄС Забарко Б.М. Європейський Союз і Східна Європа // Політика і час. - 1996. - №8. - С.47-55; Бершеда Є.Р. Інтереси і пріоритети України стосовно ЄС: вибір у галузі політики безпеки // Стратегічна панорама. - 1998. - №1-2. - С.23-29; Спецвипуск присвячений Угоді про парнерство і співробітництво // Український правовий часопис. - 1998. - №2. - С.3-55; Фомін С. Розширення ЄС на Схід: “рівні” та “рівніші” // Політика і час. - 1999. - №3. - С.20-24; Бураковський І, Немиря Г., Павлюк О. Україна і європейська інтеграція // Політика і час. - 2000. - №3-4. - С.5-14 та інші.. Їхні автори намагались визначити роль і значення ЄС у вирішенні проблем інтеграції України до загальноєвропейських структур, взаємовплив сторін на процеси формування Української держави і вдосконалення механізмів безпеки у Європі, інституційне забезпечення політики щодо ЄС, сучасний стан реалізації політики співпраці з Союзом.

П'ятирічний строк перебування України в Раді Європи знайшов своє відображення у монографіях В. Мармазова і І. Піляєва, І. Чижа та у ряді статей Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Україна в політико-правовому просторі Ради Європи: досвід і проблеми. - К.:Вентурі,1999. - 400с.; Чиж І.С. Україна в Раді Європи. - К.: Парл. вид-во,2001. - 384с.; Ігошкін Г. Об'єднана Європа: що там на нас чекає? // Політика і час. - 1995. - №7. - С.3-11; Мороз О. Шлях до Європи // Політика і час. - 1995. - №11. - С10-13; Опришко В. Україна в Раді Європи // Віче. - 1997. - №6. - С.138-155 та інші.. В них аналізуються конституційні, політико-правові аспекти взаємодії з Радою Європи, досліджується процес вступу України до Організації.

До четвертої групи відносяться роботи, що торкаються проблеми ядерної зброї в Україні Михальченко Н., Андрущенко В. Беловежье. Л.Кравчук. Украина. 1991-1995. - К.: Украинский центр духовной культуры,1996. - 512с.; Луканов Ю. Третій президент. Політичний портрет Л.Кучми. - К.:Такі справи,1996. - 154с.; Перепелиця Г.М. Без'ядерний статус і національна безпека України. - К.: НІСД,1998. - 108с.; Грищенко М.В. Розбудова національних збройних сил та проблема роззброєння в Україні // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - 1993. - вип.4. - С.69-85; Материалы международной конференции “Украина и европейская безопасность: проблемы обороны”. - К.,1993. - 72с.; Клокор Є.В. Позиція України в ООН з найважливіших проблем сучасності // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - 1995. - вип.5. - С.48-64; Матіяшек П. Ядерна спадщина. Міжнародно-правові аспекти успадкування Україною ядерної зброї СРСР // Політика і час. - 1995. - №3. - С.24-29 та інші. . Одним з важливих напрямків інтеграції України до європейських і євроатлантичних структур було розв'язання проблеми ядерної зброї, успадкованої Україною від СРСР. Необхідно відзначити, що попри далеко неоднозначну оцінку того, в який саме спосіб було проведено роззброєння України, більшість дослідників схиляється до думки, що цей процес був обумовлений доцільністю та історичною логікою.

П'яту групу становлять роботи, що висвітлюють двосторонні відносини України з країнами Європи та США, оскільки вони були важливим чинником інтеграції України у західні структури. Найбільше робіт присвячено відносинам з Німеччиною, Польщею, та США Украина - Россия - Германия: новые реалии. Внутренние и внешние аспекты двух- и многосторонних отношений (материалы конференции, 1993г.). - К.,1994. - 59с.; Кудряченко А.І., Грабарчук Г.О. Україна й Німеччина - двосторонні відносини на початку 90-х. - К.,1994. - 48с.; Горун Д.О. Українсько-польські відносини (1991 - 1997 рр.): Дис…канд.іст.наук: 07.00.02. - О.,1999. - 182с.; Пирожков С., Крамаревський О. В контексті загальної архітектури безпеки. Польсько-українські відносини: погляд з України // Політика і час. - 1996. - №1. - С.14-24; Глібов В., Горун Д. Українсько-польські взаємини у пострадянський період. Деякі аспекти політичного і економічного співробітництва // Політика і час. - 1997. - №5-6. - С.15-21; Україна і Польща у Східно-Центральній Європі: спадок і майбутнє (матеріали конференції). - К.,1999. -160с.; Горун Д.О. Українсько-польське регіональне співробітництво // Нова політика. - 1999. - №3. - С.15-18; Україна і Польща після розширення НАТО (міжнародний семінар) // Політика і час. - 2000. - №3-4. - С.56-71; Камінський Є., Дашкевич А. Політика США щодо України. Витоки, концептуальні основи. Практична еволюція. - К.,1998. - 548с., що свідчить про надзвичайну вагу саме цих держав у реалізації західного вектора української зовнішньої політики. Становленню відносин з Польщею та іншими сусідами України присвячено статтю І.Мельникової та збірник, підготований Інститутом регіональних досліджень НАН України. Відносин зі Словаччиною певною мірою стосуються роботи С.Віднянського та О.Майбороди Мельникова І.М. Біля джерел формування зовнішньої політики суверенної української держави // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - 1995. - вип.5. - С.5-30; Соціально-економічні дослідження у перехідний період. Проблеми і перспективи транскордонного співробітництва в аспекті процесів європейської інтеграції. - XV вип. / НАН України. Інститут регіональних досліджень. - Львів - Луцьк: Ред.-вид. Відд. “Вежа” Волинського державного університету ім. Лесі Українки,2000. - 442с.; Віднянський С. Прояв закарпатського сепаратизму // Політика і час. - 1993. - №2. - С.51-56; Майборода О. “Політичне русинство”. Закарпатська версія периферійного націоналізму. - К.:Центр дослідження національної безпеки при Університеті “Києво-могилянська академія”,1999. - 26с.. Проблеми наукової та науково-технічної співпраці України з центральноєвропейськими державами, а також участі у міжнародних економічних і науково-технічних організаціях досліджено у дисертаційній роботі В.М.Даниленка Даниленко В.М. Україна в наукових та науково-технічних зв'язках східноєвропейських країн: Дис…д-ра іст. наук: 07.00.02. - К., 1995. - 365с..

До шостої групи відноситься ряд праць іноземних вчених, які досліджують означені проблеми Бжезинський Зб. План для Європи. // Спостерігач. - 1995. - №4. - березень. - С.36-40; Ukraine in the World. Studies in the International Relations and Security Structure of Newly Independent State. - Cambridge,1998. - 362p.; Motyl Alexander J. Diemmas of Inependence. Ukraine After Totalitarianism. - N.Y.,1993; Казуро Н. Україна як центр “нової Східної Європи” // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наукових проаць. - К.:Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України,1998. - Вип.5. - С.427-429; Козакевич Є Розширення НАТО та європейська політика України // Політична думка. - 1999. - №1-2. - С.87-102 та інші.. Підводячи підсумки історіографічного огляду літератури, можемо зробити висновки, що в українській історичній науці не маємо цілісного, конкретно-історичного дослідження європейської та євроатлантичної інтеграції України. Деякі аспекти (процес визнання України європейськими державами і США, ядерне роззброєння, участь ОБСЄ у розв'язанні кримської кризи, виконання зобов'язань перед Радою Європи, втілення положень Хартії Україна - НАТО і Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС (далі - УПС), процес лібералізації української економіки) або мало досліджені, або й зовсім не досліджені. Тому автор обрав ці проблеми для вивчення і поставив мету узагальнити, пов'язати у одне ціле ряд аспектів зовнішньо- і внутрішньополітичної діяльності держави, які сприяли реалізації західного вектора України.

У параграфі “Правові і зовнішньополітичні передумови європейської та євроатлантичної інтеграції України” висвітлюється закріплення на найвищому законодавчому рівні інтеграційних прагнень України, встановлення відносин партнерства з провідними країнами Європи і США та врегулювання стосунків із сусідніми державами ЦСЄ. Особливістю процесу створення правових передумов європейської та євроатлантичної інтеграції України була еволюція зовнішньополітичного курсу від проголошення у Декларації про державний суверенітет прагнення стати в майбутньому позаблоковою державою до формування так званої багатовекторної зовнішньої політики і до визначення її стратегічним напрямком курсу на вступ до ЄС. Базовим документом, який визначив національні інтереси, засади, напрямки і цілі міжнародної політики держави, є прийняті у 1993 р. “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ створив підстави для здійснення багатовекторної зовнішньої політики, для перегляду тези про майбутній позаблоковий статус держави, оскільки відповідні наміри потребували адаптації до нових умов. Зокрема, участі України у загальноєвропейській системі безпеки на основі вже існуючих структур. Логічним продовженням політики відходу від ідеї постійного нейтралітету стали “Воєнна доктрина України”, “Концепція національної безпеки” та Конституція України, які фактично скасували наміри стати позаблоковою державою і створили підстави для європейської та євроатлантичної інтеграції України.

Водночас із створенням правових передумов йшов процес встановлення двосторонніх відносин з країнами Європи та США, визначений “Основними напрямками зовнішньої політики” як один з її пріоритетів. Дану задачу було реалізовано шляхом підписання договорів про партнерські відносини з провідними країнами ЄС (ФРН, Францією, Великою Британією) та США, а також договорів про добросусідські відносини із країнами ЦСЄ (Польщею, Румунією, Угорщиною, Словаччиною). У відносинах із країнами Заходу домінували дві основні проблеми: відмова України від ядерної зброї та визнання незалежності української держави з наданням відповідних гарантій. Вони були розв'язані у комплексі: Україна відмовилась від статусу ядерної держави, а Захід у відповідь на зважену й послідовну політику України визнав її повноправним членом світового співтовариства і надав гарантії безпеки, зокрема, їх надали всі провідні західні держави. У відносинах із країнами ЦСЄ одним із наріжних питань було закріплення існуючих державних кордонів та забезпечення прав національних меншин. Відповідні статті містяться у всіх договорах із західними сусідами України. Таким чином, українській державі кінця ХХ ст. вдалось розв'язати задачі, які так і не були вирішені на початку ХХ ст., що, багато в чому, обумовило поразку УНР.

У другому розділі “Участь України у структурах ОБСЄ і Ради Європи” висвітлюються питання практичної діяльності України у якості повноправного члена вказаних організацій. У параграфі “Діяльність України в ОБСЄ” досліджуються дві основні проблеми: процес виконання Україною зобов'язань у сфері роззброєння і її внесок у формування нової системи європейської безпеки та розв'язання кримської кризи за сприяння Місії ОБСЄ в Україні. Приєднання до НБСЄ (з 1994 р. - ОБСЄ) на будь-яку країну накладало зобов'язання по обмеженню озброєнь, захисту нацменшин, регулюванню міждержавних відносин, виконання яких необхідне для підтримання безпеки у Європі. Для України, яка успадкувала від СРСР величезний військовий потенціал (включаючи ядерну зброю) та мала у своєму складі автономне утворення, входження у НБСЄ стало важливим етапом у реалізації стратегічної мети - інтеграції до європейських структур. Співпрацю України і ОБСЄ у 90-х роках можна поділити на два етапи. Перший, протягом 1992 - 1994 рр., був пов'язаний з виконанням Україною взятих при вступі до НБСЄ зобов'язань по скороченню звичайних і ліквідації ядерних озброєнь. Слід відзначити, що Україна, у разі збереження за собою ядерного статусу, теоретично могла розраховувати на статус “великої держави”, власні гарантії безпеки. Але реально - отримала б імідж країни, що не виконує зобов'язань, стала б об'єктом ядерного стримування і ядерного удару. Зрештою, Україні загрожувала міжнародна ізоляція. Загострення стосунків з Росією мало б непередбачувані наслідки, а негативна реакція міжнародного співтовариства звужувала можливості проводити активну регіональну політику. Нарешті, Україна не мала умов для створення повного ядерного циклу, а всі спроби до його створення лише поглибили б залежність від Росії. Отже, ратифікація Верховною Радою СТАРТ-1 та приєднання України до ДНЯЗ з врахуванням унікальної історичної ситуації підвищили міжнародний авторитет нашої країни, створили підгрунтя для подальшої інтеграції у європейські структури. Певним стратегічним прорахунком у процесі ядерного роззброєння України є рішення про першочерговий вивіз з України тактичних ракет, оскільки це одночасно викликало тиск як з боку Росії, так і з боку Заходу, який у першу чергу непокоїла наявність саме стратегічного ядерного арсеналу, цілі якого знаходились в країнах НАТО. Однак, в цілому, процес ядерного роззброєння України був обумовлений історичною логікою. На другому етапі, 1994 - 1999рр., у центрі співпраці України і ОБСЄ перебували питання взаємовідносин кримської автономії з центральною владою, а також питання, пов'язані з поверненням депортованих народів. У вирішенні цих проблем значну роль відіграла Місія ОБСЄ в Україні. Завдяки зваженості політики України відносно Криму та за сприяння Місії ОБСЄ вдалось нормалізувати відносини між центром і автономією. У загальноєвропейському вимірі розв'язання кримської проблеми зберегло територіальну цілісність України, запобігло порушенню Гельсінкської системи, зробило можливим мирне, правове розв'язання подібних проблем. Багато в чому, завдяки цьому став можливим вступ України до такої авторитетної європейської організації, як Рада Європи.

У параграфі “Україна і Рада Європи: досвід і проблеми співпраці” показано процес входження України до європейського правового простору. Прагнення України приєднатись до структур РЄ належить розглядати у контексті реалізації стратегічної мети нашої країни - входження до загальноєвропейських структур. Беручи до уваги специфіку діяльності РЄ, можемо стверджувати, що вступ України до Організації і приєднання до її основних документів сприяли інтеграції нашої країни до європейського правового і політичного простору. З огляду на недавнє тоталітарне минуле, входження до РЄ було досить тривалим і складним. При цьому мається на увазі не лише формальне приєднання до РЄ у листопаді 1995 р., а період 1992 - 2000 рр., пов'язаний з виконанням взятих Україною зобов'язань. У цьому процесі виникло чимало ускладнень. Насамперед, невчасне виконання частини зобов'язань внаслідок ряду об'єктивних і суб'єктивних обставин (складна економічна ситуація, брак відповідальності, відсутність консолідованої діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади). Тим не менш, незважаючи на 11-місячну затримку, Україна виконала основні вимоги РЄ стосовно вступних зобов'язань. Якщо говорити про жорсткість РЄ до України, порівняно з іншими країнами, то до цього спричинило насамперед грубе порушення нашою державою строків введення мораторію на виконання смертних вироків. Серед перспективних напрямків співробітництва України з РЄ слід виділити наступні: продовження роботи по впровадженню у національне законодавство норм і принципів РЄ; забезпечення, за сприяння РЄ, готовності відповідної інфраструктури та правосвідомості в Україні до виконання органами влади будь-яких рішень Європейського суду з прав людини щодо задоволення індивідуальних позовів громадян; реалізацію широкомасштабної державної програми з підготовки соціальної сфери та правової системи України до впровадження норм і принципів Європейської соціальної Хартії; активізацію участі представників України у робочих органах КМРЄ, діяльність яких пов'язана з розробкою нових міжнародно-правових документів та спільних програм співробітництва; підвищення ефективності взаємодії між представниками України у РЄ; подальше реформування правової системи, місцевого самоврядування, правозастосування в Україні; участь України у реалізації програм співробітництва РЄ з країнами ЦСЄ. Реалізація цих напрямків, на нашу думку, значно прискорить повномасштабну інтеграцію України в усі європейські структури.

У третьому розділі “Еволюція відносин України з НАТО і Європейським Союзом у процесі її інтеграції до європейських і трансатлантичних структур” висвітлюється історія стосунків України з провідними інтеграційними структурами Європи. У параграфі “Розвиток співробітництва між Україною та Північноатлантичним Альянсом” розкрито закономірності становлення партнерських відносин з провідним євроатлантичним угрупованням, зокрема, під час розширення НАТО на Схід. Формування нової системи відносин в Європі відбулось на основі старих інституцій, без докорінних змін у їх структурі. Зокрема, еволюція НАТО пішла шляхом раціоналізації військових засобів, формування додаткових, здебільшого політичних, екологічних, миротворчих функцій і нових структур широкої взаємодії з усіма країнами, що висловили бажання співпрацювати з НАТО як партнери (РЄАП, ПЗМ). За таких змін Україна стала розглядати Альянс як важливу складову системи загальноєвропейської безпеки. Національні інтереси України стосовно НАТО протягом 90-х років визначалися з огляду на ту роль, яку Альянс відіграв у підтримці міжнародного миру, стабільності, сприянні поліпшенню загального клімату довіри, створенні нової системи безпеки. Саме такий підхід обумовив участь України спочатку у РПАС (РЄАП), а згодом і у ПЗМ. Під час прийому нових членів до Альянсу Україна зайняла зважену і принципову позицію, що сприяло встановленню відносин “особливого партнерства” України з НАТО. Оцінюючи роль Хартії та її вплив на майбутні зовнішньополітичні перспективи України, варто відзначити, що цей документ відіграє для України позитивну роль як перехідний механізм і виконує функції сприяння військовій реформі і адаптації до стандартів НАТО. Передбачений у Хартії постійнодіючий механізм консультацій може бути використаний для ухвалення рішень про політичну підтримку, економічну і військову допомогу Україні у разі загрози. При цьому масштаби такої підтримки, залежно від характеру загрози і зовнішніх обставин, можуть, у разі збігу інтересів сторін і тотожності загроз, наближатись до рівня союзницьких зобов'язань. У той же час, на нашу думку, вступ України до НАТО у найближчому майбутньому є неможливим як з огляду на внутрішню неготовність, так і у зв'язку з несприятливою зовнішньою обстановкою. Водночас, участь у системі, де домінує Альянс, є безальтернативною, оскільки саме вона носить загальноєвропейський характер. Впродовж 90-х рр. для України найактуальнішим завданням у співпраці з НАТО було узгодження із стандартами Альянсу. Вирішення саме цих задач покладається на Державну програму співробітництва з НАТО. Існування такого всеохоплюючого державного підходу свідчить про незмінність стратегії України, спрямованої на входження у європейські структури. Крім того, наявність у Програмі розділів про співпрацю у науково-технічній, космічній, інформаційній та інших невійськових сферах визначає подальше існування України як високорозвиненої держави, сприяє розв'язанню ряду актуальних для нашої держави проблем (таких як ядерна безпека, охорона довкілля). З моменту підписання Хартії та ухвалення програми співробітництва з НАТО цілий ряд їх положень, особливо у сфері наукової співпраці, були втілені у життя. Співпраця з НАТО у 90-х рр. ХХ ст. завдяки розвитку стабільних стосунків сприяла зміцненню зовнішніх гарантій безпеки України, протидіяла спробам неоімперського домінування і загрозам стабільності у ЦСЄ, сприяла входженню України у європейські структури безпеки. Відтак, ми маємо всі підстави стверджувати, що відносини України з НАТО є взаємовигідними і спрямовані на забезпечення національних інтересів України.

У параграфі “Пріоритетні напрямки інтеграції України до ЄС” з'ясовується зміст і характер співпраці України з Європейським Союзом. Україна у основних рисах повторювала шлях більшості країн ЦСЄ і стикалась з подібними проблемами. Водночас був ряд особливостей. Вона пізніше за своїх сусідів визначила державний курс на вступ до ЄС, що обумовило більш складний процес визнання України Союзом та його інертність у прийнятті рішень стосовно нашої країни. Порівняно з іншими країнами регіону (крім Білорусі) рівень єдності у суспільстві з приводу європейської інтеграції в Україні нижчий, давався взнаки вплив Росії на ЄС. Процесу зближення з ЄС певною мірою заважала наявність протяжного і невпорядкованого кордону з Росією, що робило Україну джерелом нелегальної міграції на Захід. Абсолютні масштаби економічних проблем у країнах ЦСЄ неспівставні із завданнями, які ще належить вирішити Україні. Однак, незважаючи на такі ускладнюючі чинники, керівництво України остаточно визначило як стратегічну мету - вступ до Європейського Союзу. Для реалізації цього завдання було здійснено ряд заходів: створено міжвідомчий комітет у справах ЄС, укладено Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС, розроблено державну стратегію інтеграції до ЄС. Проведено лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності відповідно до УПС, що в цілому позитивно вплинуло на економіку країни. У той же час керівництво України, на нашу думку, припустилось і низки прорахунків. Умовно їх можна поділити на концептуальні і тактичні. До перших слід віднести тиск на ЄС. Це сприяло поширенню у Європі думки, що Україна не розуміє ряду делікатних аспектів євроінтеграції. Такі прорахунки призвели до того, що у ЄС так і не з'явилась тверда впевненість в українському виборі. До тактичних прорахунків слід віднести створення надмірного і передчасного шуму навколо наслідків розширення ЄС, невірну аргументацію необхідності асоційованого членства.

З огляду на вище сказане можемо визначити наступні пріоритетні напрямки подальшої співпраці України з ЄС. По-перше, це просування у створенні зони вільної торгівлі з ЄС. Успішне вирішення цієї проблеми прискорить формування в Україні ринкової економіки та переорієнтування торгівельних потоків на більш перспективні ринки ЄС. По-друге, створення зони вільної торгівлі нерозривно пов'язане з наданням Україні асоційованого членства у ЄС. Тобто, найближчим часом найбільш перспективним напрямком української зовнішньої політики, зважаючи на перетворення ЄС у потужне політичне і економічне ядро Європи, залишиться курс на вступ до ЄС.

ВИСНОВКИ

інтеграційний політика європа

У висновках дисертації містяться загальні підсумки дослідження, основні з яких виносяться на захист:

1. Науково-теоретичне обґрунтування зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на вступ до європейських і євроатлантичних структур, фактично розпочалось на початку ХХ ст., коли було закладено основи геополітичних досліджень в Україні. В подальшому надзвичайного розвитку отримав західноєвропейський вектор, основними апологетами якого у міжвоєнний період були представники діаспори. Апогеєм розробки європейського та євроатлантичного напрямків зовнішньої політики стали 90-і рр. ХХ ст. Дослідники підходили до проблеми з позиції багатовекторності зовнішньої політики України, тобто: приділяли увагу відносинам з Росією та СНД, які залишались важливими економічними партнерами; з країнами ЦСЄ, з якими українська держава мала давні культурні зв'язки; з країнами Заходу і західними інтеграційними структурами, з якими зміцнювалась політична співпраця. При цьому більшість дослідників обґрунтовували пріоритетність саме європейської та євроатлантичної інтеграції України.

2. У 90-х роках на законодавчому рівні були зафіксовані прагнення України інтегруватись у європейські та євроатлантичні структури. Відбулась певна еволюція зовнішньополітичного курсу у бік інтеграції до ЄС. Для успішного входження у європейські та євроатлантичні структури були необхідні зовнішньополітичні передумови, у якості яких виступають визнання України провідними державами Заходу та врегулювання відносин із сусідніми країнами з регіону ЦСЄ. Слід наголосити, що визнання України західними країнами і врегулювання відносин з сусідами по ЦСЄ було надзвичайно важливим з огляду на історичний досвід українського державотворення на початку ХХ ст., коли, з поміж іншого, невирішеність цих питань призвела до зникнення УНР.

3. Важливим етапом інтеграції України у європейські та євроатлантичні структури стало входження до ОБСЄ і діяльність у цій організації. У загальноєвропейському вимірі співпраця з ОБСЄ запобігла порушенню Гельсінкської системи і переділу післявоєнних кордонів. Україна з об'єкта європейської політики перетворилась на її суб'єкт, стала повноправним і авторитетним учасником європейського процесу.

4. Беручи до уваги специфіку діяльності РЄ, правомірно стверджувати, що вступ України до Організації і приєднання до її основних документів сприяли входженню нашої країни до європейського правового і політичного простору.

5. У 90-х рр. ХХ ст. були започатковані партнерські відносини України з провідними інтеграційними організаціями Європи - НАТО і ЄС. Співпраця з НАТО є корисною для України, оскільки включає не лише військово-політичні питання, а й підтримку у реформуванні армії, наукову сферу, допомогу під час природних катаклізмів.

6. Співробітництво з ЄС у 90-х рр. ХХ ст. розвивалось за такими напрямками: лібералізація торгівлі, впровадження норм ЄС в українське законодавство, політичний діалог. Їх визначила укладена у 1994 р. Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС. Реалізація вказаних напрямків співпраці загалом мала позитивний вплив на українську економіку, сприяла зближенню позицій України і ЄС, заклала підвалини для подальшої повномасштабної інтеграції України у європейський економічний простір.

7. В цілому, оцінюючи досягнення України у процесі європейської та євроатлантичної інтеграції, слід відзначити, що у 90-х рр. відбулось часткове входження України до означених структур, закладено підвалини для подальшої остаточної інтеграції у європейський економічний простір та сферу безпеки.

ЛІТЕРАТУРА

Основні результати дослідження викладені у таких публікаціях автора:

Україна і НАТО: на шляху до особливих відносин // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - Вип.47. -К.,2000. - С.33-38;

Співробітництво України із структурами ОБСЄ та Ради Європи // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. - Вип.6 - К.:УНІСЕРВ,2000. - С.81-85;

Встановлення зв'язків з провідними країнами Західної Європи як передумова інтеграції України у західноєвропейські та євроатлантичні структури // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - Вип.10. - К.:Ін-т історії НАН України,2001. - С.127-135.

Размещено на Allbest.ru