Політична інтеграція в Латинській Америці: ґенеза, ключові характеристики, детермінанти кризових тенденцій

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ПОЛІТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ: ГЕНЕЗА, КЛЮЧОВІ ХАРАКТЕРИСТИКИ, ДЕТЕРМІНАНТИ КРИЗОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ

Спеціальність: Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Ковальова Олександра Ігорівна

Київ, 2004 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається суперечностями сучасних інтеграційних процесів у різних регіонах світу на тлі глобальних змін системного характеру. Система міжнародних відносин, процес формування якої триває, має ознаки ще більш жорсткої стратифікації, що виявляється у концентрації прийняття рішень ключовими гравцями та відстороненні більшості країн “третього світу”, серед яких країни Латинської Америки і Карибського басейну.

Недостатній потенціал автономного розвитку сприяє їхній периферізації, до чого додається небезпека культурного “розчинення” і часткової втрати суверенітету в питаннях, які зазвичай належать до виняткової внутрішньої компетенції. У процесі “одновимірної” уніфікуючої глобалізації, яка наразі сприймається як еквівалентна американізації світового простору, однією з форм підтримання і захисту суверенітету національної держави є регіональна інтеграція.

Даний процес, в силу загальних тенденцій розвитку світової системи, отримав особливу значущість і актуальність в останнє десятиліття та наразі набуває безпрецедентної масштабності, переростаючи в імператив інтегрованих регіональних просторів. Тому визначення конкретних детермінант політичної інтеграції та прогнозування можливих шляхів її розвитку, зокрема, неминучих проявів кризовості має актуальне значення як для розвитку теорії міжнародних відносин, так і для реалізації зовнішньої політики держав, які не входять до так званого золотого мільярду.

Авторська концепція базується переважно на “функціональному” підході до розгляду інтеграції, її сутності, значення та виникаючих проблем. На відміну від “інституціонального” підходу, за яким головною метою інтеграції є інституціоналізація міждержавних відносин, тобто утворення та підтримання інтеграційних об'єднань (інтеграція як “самоціль”), функціональний підхід приділяє головну увагу інструментальному аспекту. Йдеться про пріоритет функціональності інтеграційних систем у розв'язанні конкретних завдань згідно з національними інтересами включених держав. З огляду на політичні реалії України, даний підхід, що базується на розгляді інтеграції як процесу, який слугує внутрішнім потребам та інтересам держав, бачиться дисертанту більш слушним. Для України через необхідність винайдення адекватного проекту залучення до світової системи з огляду на офіційне обрання інтеграції до європейських структур в якості однієї з пріоритетних стратегічних цілей при паралельному входженні в пострадянські інтеграційні проекти за домінування Росії, вивчення досвіду інтеграційних взаємин латиноамериканських країн, подібних їй за цілою низкою сутнісних ознак, особливо актуальне. Вибір теми дослідження обумовлений і недостатньою розробленістю різних аспектів розвитку політичного виміру інтеграції країн Латинської Америки і Карибського басейну у вітчизняній науці.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Виконання роботи розпочиналося в рамках державної тематики досліджень ІСЕМВ НАН України "Проблеми інтеграції, кризового управління і безпеки на євроатлантичному просторі" (1 кв. 1999 - IV кв. 2000 р., державний реєстраційний № 0199U000993), а її завершальний етап реалізовано в межах державної теми цього ж інституту “Західні концепції та моделі забезпечення національних інтересів і реалізації стратегій розвитку перехідних суспільств” (1 кв. 2001 р. - ІV кв. 2002 р., державний реєстраційний номер 0101U005095).

Відтак ключова наукова проблема, яка розв'язується в даній роботі, носить двоєдиний характер і полягає у встановленні рівнів збігу і розходжень між участю держав у регіональній інтеграції та забезпеченням національних інтересів в рамках відповідних стратегій розвитку перехідних держав.

Базова мета дослідження полягає у визначенні кола детермінант кризових явищ і тенденцій у розвитку багатосторонньої інтеграції, передовсім, у її політичному вимірі в Латинській Америці.

Досягнення поставленої мети потребує виконання наступних завдань:

1. виявити ступінь розробленості проблеми в концептуально-теоретичному розрізі, критично розглянути напрацювання політичної думки, насамперед латиноамериканської школи, у всьому її розмаїтті;

2. поглибити розуміння концептуального виміру проблеми політичної інтеграції, зокрема, схем, запроваджуваних у Латинській Америці;

3. з'ясувати причинно-наслідкові зв'язки між явищами латиноамериканської інтеграції через розмежування їх факторної та сутнісної складових;

4. виявити і зафіксувати взаємозв'язок між характером розвитку процесу інтеграції та впливом глобальних і національних політичних та соціально-економічних процесів;

5. реалізувати систематизацію чинників (за характером впливу), які визначають кризові тенденції у політичній інтеграції в Латинській Америці;

6. відтворити форми і ступені впливу визначених чинників;

7. виокремити в межах регіону держави, роль яких в процесах інтеграції є визначальною, визначити стереотипи їх зовнішньополітичної поведінки;

8. охарактеризувати відносини між державами регіону з урахуванням національних особливостей сприйняття власної ідентичності й спорідненості;

9. дослідити особливості кризових тенденцій в різних сферах латиноамериканської інтеграції;

10. на прикладах конкретних організацій простежити кризові тенденції в латиноамериканській інтеграції та охарактеризувати їх вплив на загальний розвиток інтеграційного процесу в регіоні;

11. визначити й оцінити можливі напрямки і перспективи врахування досвіду Латинської Америки в інтеграційній стратегії України;

12. критично переосмислити наявні суперечності у висвітленні латиноамериканської інтеграції.

Об'єктом дослідження є інтеграційна політика латиноамериканських держав як складова системи міжнародних відносин.

Предметом дослідження є політичний вимір інституціоналізованих проявів латиноамериканської інтеграції на регіональному і субрегіональному рівнях.

Хронологічні рамки дослідження визначаються періодом існування незалежних держав в латиноамериканському регіоні і охоплюють час від перших проявів інтегрування після 1826 р., до сьогодення.

Методи дослідження. Головним методом був обраний системно-структурний, який передбачає аналіз всієї сукупності політичних, економічних, соціальних, культурних, військових, правових, технічних аспектів інтеграції як цілісної складно-структурованої системи, характеристики та функціонування якої обумовлюється реаліями глобального середовища, до якого вона вміщена. Допоміжні методи - історичної ретроспективи, компаративного, факторального і контент-аналізу - були використані для:

- простеження історичного шляху становлення інтеграційних систем в Латинській Америці і виокремлення конкретних прикладів кризовості латиноамериканської інтеграції упродовж історичної еволюції регіону;

- порівняння латиноамериканських і європейських моделей інтеграції, різних національно-державних підходів до їх здійснення на теоретично-концептуальному і практично-прикладному рівнях інтеграційної політики, розробки адекватних висновків щодо обсягу економічної інтеграції за фактичними даними провідних організацій та дослідницьких інститутів, визначення позицій латиноамериканських політичних еліт, що репрезентують поточну позицію держав, за результатами соціологічних опитувань тощо.

Також використовувалися методи історичної аналогії, втілені у поєднанні історичного і системного підходів, для розроблення системи суб'єктивно-мотиваційних образів та визначення стереотипів зовнішньополітичної поведінки регіональних держав Латинської Америки.

Наукова новизна одержаних результатів визначається синтезом основних концепцій латиноамериканської політичної думки та розробкою на базі функціонального підходу до проблем інтеграції висновку про комплексний історичний, політико-культурний і фінансово-економічний характер кризових тенденцій у цьому процесі в Латинській Америці та його недостатньої ефективності, що проявляється у нереалізованості базових завдань. Водночас у роботі систематизовано причини недостатньої інституціоналізації політичного виміру латиноамериканської інтеграції. Ґрунтуючись, на відміну від більшості українських дослідників латиноамериканської інтеграції, головним чином, на функціональному підході, дисертант визначає повну і цілісну картину витоків і причин інтеграційної кризовості за умов домінування одно полюсності у прийнятті й реалізації рішень у сучасній системі міжнародних відносин. В науковий обіг введено масив важливих джерел і літератури, які ще не бралися до уваги при аналізі регіональної інтеграції вітчизняними науковцями. Розроблені й представлені системи суб'єктивно-мотиваційних образів регіональних і зовнішніх по відношенню до держав регіону. У зовнішньополітичному контексті подано дефініції стереотипності поведінки на прикладі регіональних держав Латинської Америки.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій та загальне теоретичне значення дисертації обумовлені використанням і науковим порівнянням великих масивів інформації та залученням апробованих методів політологічного дослідження, а також розширенням теоретико-методологічної основи вивчення регіональної інтеграції.

Практичне значення отриманих результатів полягає, насамперед, у систематизації базових причин кризи регіональної інтеграції в Латинській Америці та можливості їх врахування при розробці й реалізації інтеграційної стратегії України. Даний науковий доробок може бути використаний як самодостатній лекційний курс кафедрами історії й теорії міжнародних відносин з проблематики регіональної інтеграції, а також у якості доповнення до лекційних курсів з глобалізації.

Апробація роботи. Основні положення і висновки дисертації знайшли апробацію під час попередніх обговорень дисертації на розширеному засіданні відділу трансатлантичних досліджень ІСЕМВ НАН України, в безпосередніх і через мережу Інтернет дискусіях з провідними науковцями Аргентини та Перу, в тезах, підготовлених для Міжнародної науково-практичної конференції “Інформаційна безпека в умовах глобального інформаційного суспільства” (Київ, 22 травня 2003 року, організатор - Центр компетенції по електронному урядуванню), оприлюднені:

- у доповіді “Перспективи країн Латинської Америки та Карибського Басейну в Американській зоні вільної торгівлі”, опублікованій в матеріалах Міжвузівської конференції “Проблеми трансформації економічних відносин на етапі переходу до ринку” (Університет Економіки і Управління, м. Сімферополь, 18 грудня 2003 р.);

- в тезах “Проблеми міжнаціональної інтеграції в Криму та Латинській Америці - проведення паралелей”, підготовлених для VIII міжнародної науково-практичної конференції “Питання розвитку Криму. Актуальні питання розвитку інноваційної діяльності”, яка проводилася Міністерством освіти і науки України, Національною Академією Наук України і Радою Міністрів АР Крим (м. Алушта, 8-12 вересня 2003 р.).

Структура дисертації обумовлена метою, завданнями, об'єктом і предметом дослідження, яке, відповідно, складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 218 стор., з яких основний текст становить 181 стор., список використаних джерел - 27 стор., що складається з 254 найменувань, сутність яких представлена у першому розділі роботи, та додатки - 10 стор.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Теоретично-методологічна та джерельна база дослідження” наданий понятійний вимір проблематики, його концептуальна основа (основні науково-теоретичні підходи), міститься огляд джерельної бази, окреслено методологічний апарат.

Докладно аналізується зміст поняття “політична акторська інтеграція”, її різні аспекти і параметри в форматі функціонального та інституційного підходів. Наводяться моделі акторської інтеграції, типи нових інтегрованих акторів за спроможністю та зовнішнім визнанням, обсягом впливу та радіусом дій, за сферами дії та кризами, які виникають, форми альянсів тощо. Коротко викладено огляд основних теоретичних концепцій інтеграції в світовій політичній науці. Більш докладно подано латиноамериканські доробки. Відзначається відсутність власних концепцій інтеграції в регіоні й побудування існуючих економічних на північноамериканському підході, а політичних - на неокласичних і марксистських теоріях. Аналізуються головні напрямки: “структуралістський підхід до розвитку”, “перспектива залежності” (в її межах “перспектива автономності”). Окремо висвітлено потужну ідеологічну течію континентальний націоналізм, який, не маючи аналогів у світі за своєю поширеністю, проте, не виявився спроможним стати достатнім обґрунтуванням і стимуляцією для втілення ідеї інтеграції.

В підрозділі “Джерельна та методологічна база дисертації” визначені основні джерела, на які спирається дослідження. Окреслено внесок українських науковців у вивчення політичних процесів в Латинській Америці і Карибському басейні, передовсім, доробки М.Й. Лозюка, Г.Н. Цвєткова, В.П. Кириченко, В.М. Матвієнко, О.В. Кириченко, В. Троненко, Є.Є. Камінського, С.В. Кононенка, О.В. Сушка, Н.М. Веселої, О.В. Бредіхіна та інших. Відзначені дослідження співробітників Інституту Латинської Америки АН РФ, опубліковані у періодичних виданнях інституту, передовсім, у журналі Латинська Америка - В. Вольського, А. Глінкіна, М. Чумакової, В. Давидова, Л. Клочковського, З. Романової, А. Матліної, С.М. Рогова, В. Сударева та інших. Недостатнє висвітлення латиноамериканських інтеграційних процесів у вітчизняній науці та використання дисертантом нового підходу зумовило вивчення широкого кола нових матеріалів і документів. Дослідження спирається на тексти інтеграційних договорів, матеріали конференцій з питань інтеграції за участю керівників держав, дипломатів та високо посадовців, на праці співробітників Економічної Комісії ООН для Латинської Америки і Карибського басейну, публікації інтеграційних регіональних і субрегіональних об'єднань, передовсім, Латиноамериканської Економічної Системи, науково-дослідних інститутів - Інституту Інтеграції в Латинській Америці й Карибському басейні та Інституту Латиноамериканської Інтеграції при факультеті Юридичних і Соціальних Наук Національного Університету Ла-Плата (Аргентина) тощо, а також на монографії Л. Дальянегра, О. Дабене, П. Калверта, Г. Смітт, М. Коттем, М. Медіни та інших. Специфіка поставлених завдань і складність досягнення визначеної мети при багато вимірності явища зумовлюють обрання системно-структурного методу в якості основного для здійснення аналізу.

У другому розділі “Кризогенність інтеграційних процесів в Латинській Америці” обґрунтовується основна теза роботи: наявність кризових тенденцій у латиноамериканській інтеграції, її недостатня ефективність, що підтверджується за допомогою статистичних даних та порівняння з європейськими інтеграційними системами.

Відзначається невідповідність систем субрегіональної інтеграції в регіоні їх проектам: хоча метою є формування спільного ринку, вдалося досягти лише впровадження недосконалих митних союзів - перехідних етапів до нього. Економічні показники регіону (4,4% світового ВВП в 2001 р., частка в світовому експорті в 1990 та 2000 рр. 3,1%) свідчать про невиконання інтеграцією завдання більш повного залучення його до міжнародних економічних відносин і досягнення кращих позицій на світовому рівні. Найбільш важливий показник розвитку інтеграції - обсяг внутрішньо-регіональної торгівлі - для всіх угруповань є занизьким у порівнянні з очікуваним: найбільший був досягнутий в 1970 р. ЦАСР - 26,8%, в 1990-ті рр. найкращий був в 1998 р., в МЕРКОСУР - 25% (в 1999 р. для ЛААІ дорівнював 13,1% а для Андійської Групи лише 4,8%). Виявлено, що збільшення обсягу торгівлі між членами інтеграційних угруповань не є надбанням інтеграції: близька 60% його припадає на постачання в межах транснаціональних фірм. Відзначено, що нерівномірне зростання зонального обміну призвело до вирізнення в межах субрегіональних об'єднань більш динамічних “осей”, довкола яких концентрується інтеграційний процес (Аргентина - Бразилія, Колумбія - Венесуела, Колумбія - Еквадор, Ґватемала - Коста-Ріка - Ель-Сальвадор, чотири найбільш розвинуті держави КАРІКОМ), та майже виключених з процесу периферій. Підкреслено контраст між динамічним зростанням торгівлі в межах субрегіональних угруповань та незначною торгівлею між регіонами. З'ясовано, що за своєю природою лібералізація взаємодій пожвавлює латентні комерційні потоки лише в тих територіях, які раніше вже взаємодіяли між собою. Про невиконання мети зменшення односторонньої залежності регіону від зовнішньо-регіональних потуг свідчить велика частка останніх у обсязі експорту й імпорту (в середньому 51% для регіональних блоків при найвищій для Мексики - 86,8%) а також великий зовнішній борг (в 2001 р. за даними ЕКЛАК становив 725,7 млрд. дол. для регіону в цілому при найбільшому в Бразилії - 226,1 млрд. дол.), спроби зменшення його здійснюються державами лише поодинці. Зазначається, що, попри не інституціоналованість політичного виміру інтеграційного процесу в регіоні, перед ним від початку ставилися конкретні політичні цілі, жодної з яких не було досягнуто. Незважаючи на тривалу історію, інтеграція не перетворилась на одну з найважливіших тем внутрішньої політики, не стала ідеєю, спроможною мобілізувати політичні сили та громадянське суспільство, не допомогла вирішенню гострих соціальних проблем. Під час політичних і економічних криз або при взаєминах з зовнішніми потугами об'єднання не тільки демонстрували неспроможність, але й опинялися у стані стагнації. Відзначається своєрідність історичного досвіду Латинської Америки: вона була більш інтегрованою політично протягом колоніального періоду, ніж після нього. Встановлено, що тенденція до інтегрування в Латинській Америці завжди отримувала найкращу конкретизацію під впливом зовнішніх стимулів, головним чином, внаслідок сприятливих змін у політиці США або європейських потуг, або коли регіон мав протистояти спільній зовнішній загрозі. В якості одного з невирішених інтеграцією політичних завдань наводиться проблема політичної ізоляції Куби, не включення її до головних політичних форумів - ОАД і Групи Ріо. Невирішеним завданням є забезпечення миру в межах регіону (в більш-менш активному стані залишається близька десятка територіальних конфліктів; між деякими державами немає дипломатичних відносин, зокрема, між Болівією та Чилі). Співробітництво у сфері безпеки тільки починає реалізовуватися після багатьох років, впродовж яких здійснювалося виключно під керівництвом США. В сфері правових відносин проблемою залишається ратифікація договорів (з 1889 по 1976 рр., в середньому 43% підписаних угод, конвенцій та протоколів не були ратифіковані всіма учасниками, а 23% не були підписані).

Проблеми політичної інтеграції в Латинській Америці проаналізовані на прикладах регіональних (Організація Американських Держав, Міжамериканський договір про взаємну допомогу, Група Ріо-де-Жанейро, Латиноамериканська Економічна Система) і субрегіональних (Організація Центральноамериканських Держав, Андійська Співдружність Націй, Карибська Співдружність, Асоціація Карибських Держав, МЕРКОСУР) інтеграційних політичних організацій, регіональних і субрегіональних парламентів та регіональних конференцій і саммітів.

Однак, попри наведені негативи, не можна заперечувати наявність успіхів інтеграції в регіоні.

В третьому розділі “Взаємозв'язок і взаємовпливи внутрішніх і зовнішніх чинників інтеграційного розвитку” вирішуються основні завдання дослідження. Реалізовано визначення кола детермінант кризових тенденцій у розвитку латиноамериканської інтеграції, здійснена їх систематизація.

Визначеність і водночас обмеженість інтеграційних процесів такими протилежними станами, як автаркія національної держави - та повне залучення до міжнародної системи обумовлює виділення автором внутрішніх та зовнішніх по відношенню до інтеграційних систем чинників, які здійснюють негативний вплив на їх розвиток. Зазначається, що традиційна поведінка держав Латинської Америки характеризується слабкими зв'язками у внутрішніх політичних, економічних і соціально-культурних аспектах та перенесенням вісі зовнішніх відносин за межі регіону. Власні характеристики внутрішніх політичних процесів в країнах регіону історично позбавляли стимулу зусилля зі зближення між ними. З внутрішніх чинників дисертантом виділяються об'єктивні та суб'єктивні.

Об'єктивні пов'язані з недосконалістю інституцій у складі об'єднань (не інституціоналізованість політичного виміру, обмеженість фізичної інтеграції, невідповідна структура об'єднань - їх розширений, гетерогенний і асиметричний склад, велика кількість угод та їх інституцій при дублюванні повноважень). Відзначено, що не інституціоналізованість політичного виміру є наслідком будування інтеграційних моделей за північноамериканськими стандартами, в яких, на відміну від європейських, домінує економічна складова процесу. Більш прогресивні моделі інтеграції в Латинській Америці не дозволили впровадити зовнішня залежність (головним чином, від США) та внутрішні націоналізм і протекціонізм. З іншого боку, самі держави регіону не бажали надавати функції політичного характеру спільним зі США організаціям, передовсім ОАД. Нерозвиненість інтеграційної інфраструктури (“фізичної” інтеграції) в регіоні є одним з найважливіших негативних чинників у розвитку інтеграції. Значно обмеженими є комунікативний зв'язок між політичними елітами різних країн (26,2% не контактує зі своїми колегами), інтенсивність інформаційних потоків через сіті комунікацій (тільки 30% спрямовані в країни регіону), обсяг каналів зв'язку в електронній мережі Інтернет (6%), недостатньо розвинуті транспортні комунікації, невідповідними є їх кількість і якість. Одним з негативних чинників є розширений і гетерогенний склад об'єднань - велика кількість членів при асиметричності їх розвитку і положення у системі регіональних та міжнародних відносин (автор вирізняє два типи асиметричності: вихідну - результат відмінностей у факторах національної могутності, та надбану - набута в процесі розвитку), що ускладнює координацію, часто призводить до виникнення конфліктів та гальмування діяльності організацій.

Звертається увага на наявність структурних обмежень, ускладнюючих отримання малими економіками переваг від інтеграції. “Субгегемонійне” суперництво між більш потужними державами зумовлює їх свавільну поведінку при координації зовнішньої політики. В якості головних вад інституційної структури систем інтеграції в регіоні дисертант визначає:

1) надзвичайно розгалужену мережу інтеграційних угод - велику кількість субрегіональних і двосторонніх як чинник фрагментації на регіональному рівні;

2) надмірну диверсифікованість системи інституцій і органів в межах угруповань. Паралельність і не консолідованість систем ставить проблему розмежування сфер їх діяльності та визначення ступеня сумісності. Зазначається, що феномен сучасної активізації інтеграції набув важливість завдяки успіхам на субрегіональному рівні, а регіональний залишається розмитим (через вади у таких аспектах, як цілі, терміни, механізми та інституції). Проблема “перенасиченості” інституціями і органами є особливо складною у випадку малих держав. Занадто ускладнена система укладання угод і оформлення юридичних документів, які встановлюють параметри інтеграційних угруповань та регулюють їх діяльність. Відзначається, що зміни урядів (і неконституційні, і конституційні) при незначних або радикальних змінах в політиці ускладнюють розвиток інтеграційних об'єднань через їх недостатню “гнучкість” (адаптаційну спроможність).

Через те, що в Латинській Америці розвиток інтеграції реалізують і визначають виключно політичні еліти, дисертантом виокремлюються суб'єктивні чинники, які пов'язані з їх ставленням і діями з реалізації інтеграційних проектів. Вони діляться автором на дві умовні групи:

1) аспекти ставлення еліт до інтеграції як до процесу в цілому;

2) суб'єктивні аспекти у відносинах між державами в процесі інтеграції. Ставлення латиноамериканських політичних еліт до інтеграції як до процесу, на думку дисертанта відображують такі чинники: не функціональність еліт інтересам власних держав, брак політичного бажання - зацікавленості у реалізації проектів, сприйняття інтеграційних процесів як другорядних по відношенню до національних а також як загрозливих для суверенітету. Підкреслюється обмежене однобоке бачення інтеграції більшістю представників еліт: абсолютна більшість (59%) обмежує її економічними стосунками між країнами. Не функціональність еліт зумовлена їх формуванням: суспільства Латинської Америки завжди відрізняла значна диференційованість при нерозвиненості середнього класу та відсутності контролю влади з боку громадськості через занизький рівень політичної культури і активності; зовнішня і внутрішня політика часто розроблялися у відповідності до умов міжнародного середовища, зокрема, тиску з боку зовнішніх потуг. Підкреслюється, що при формуванні економічної політики держав регіону інтеграції ніколи не надавався пріоритет, її характер і перебіг завжди зумовлювалися національними моделями розвитку. Другорядний характер інтеграційної політики призвів до того, що не визначалися чітко її цілі та найбільш відповідні засоби їх досягнення.

За ставленням до інтеграції як обмежуючої суверенітет, автор виділяє дві основних групи:

- “інтеграціоністів” та “анти-інтеграціоністів” - перші розглядають її як процес, протилежний глобалізації, сприяючий зміцненню національних держав, вважають обов'язковим відмовляння від певних атрибутів суверенітету;

- другі наділяють її спроможністю нівелювати культурні та інші особливості національних держав і знизити їх роль при делегуванні повноважень наднаціональним органам (радикальний напрямок заперечує інтеграцію як таку).

Автором виділяються такі суб'єктивні аспекти інтеграційних відносин:

- проблема усвідомлення державами регіону своєї ідентичності в міжнародному контексті при ідентифікації себе з зовнішніми потугами;

- відмінність стереотипів зовнішньополітичної поведінки, які, на думку дисертанта, формуються у них в процесі взаємодії між собою та з міжнародним середовищем на базі спроможності та національних інтересів;

- некогерентність політики і не координованість зовнішньої діяльності;

- конфліктність відносин та сприйняття одні одних на засадах системи часто негативних образів;

- недотримання домовленостей і невиконання угод як результат дії названих чинників та, водночас, як чинник неефективності інтеграційних систем.

Кожний національний актор самостійно ідентифікується, оцінюючи власну національну могутність а також здійснюючи зовнішню політику, тобто взаємодіючи з іншими національними акторами, з якими він себе ідентифікує чи не ідентифікує, зважаючи на певні характеристики. Усвідомлення націями певного угруповання своєї ідентичності (історично-культурної, мовної, економічної тощо) є психологічним підґрунтям, яке сприяє взаємній зацікавленості у поглибленні відносин. Найкращими кандидатами для утворення “максимізуючих альянсів” є подібні географічно наближені держави. Незважаючи на наявність в латиноамериканських націй достатніх передумов для усвідомлення ідентичності (спільні історичні умови формування) і вирізнення себе з міжнародного співтовариства як соціально-культурну спільність, цього не відбувається в тому ступені, який потребує активізація зусиль з об'єднання. Расово-культурна гетерогенність заважає цим націям дійсно консолідуватися. Проте, усвідомлення елітами однаковості шансів подолання країнами своїх проблем робить для багатьох урядів ідею інтегрування з “подібними собі” “нісенітницею”.

Дисертантом встановлено, що при взаємодії національного актора з середовищем формується стереотип його зовнішньополітичної поведінки, який відображує систему зовнішньополітичних пріоритетів, ступінь залучення до міжнародних відносин, характер взаємодії з національними, наднаціональними та іншими акторами та статус на світовій арені (стереотипність при цьому розуміється як типовість реакції в певних ситуаціях, у випадку акторської інтеграції вона може грати роль як каталізатора, так і гальма процесу). На його засадах будуються відносини з партнерами по інтеграційних угодах, в яких актор бере участь для втілення національних інтересів.

Відповідно, розбіжності у системах зовнішньополітичних пріоритетів різних членів інтеграційних угод та особливості стереотипів зовнішньополітичної поведінки ускладнюють досягнення когерентності їх позицій з питань інтеграції та координацію дій, у деяких випадках провокуючи конфлікти, які призводять до гальмування інтеграційних процесів і навіть до їх стагнації, тому можуть розглядатися як головні внутрішні чинники неефективності політичної інтеграції. Дисертантом розроблені характеристики стереотипів зовнішньополітичної поведінки регіональних держав Латинської Америки - Бразилії, Аргентини, Мексики, Венесуели, Колумбії та Чилі, які дозволяють побачити відмінності не тільки в її основних рисах, але й у спрямованості, в зовнішньополітичних пріоритетах і орієнтирах. Виділяються два типи некогерентності між позиціями теми інтеграції:

1) у шкалі зовнішньополітичних пріоритетів різних урядів однієї держави - внутрішньодержавна;

2) у шкалі зовнішньополітичних пріоритетів паралельно правлячих урядів різних держав - внутрішньо-регіональна. Окремо відзначається нестабільність ставлення до інтеграції в окремих урядів, змінення їх позицій протягом правління. Як структурні аспекти проблеми не координованості дій виділяються неоднаковість позиції інтеграційних договорів в ієрархії законодавчих актів членів субрегіональних угруповань, відмінне ставлення до міжнародного американського права, відсутність узгодження зовнішньої та внутрішньої економічної політики угруповань, доволі часті порушення встановлених інтеграційними угодами правил взаємодій між членами, індивідуальна участь в переговорах з міжнародними організаціями і зовнішніми потугами тощо. Як окрема проблема висвітлюються висока політична нестабільність, значний рівень насильства в житті латиноамериканського суспільства, велика кількість збройних міждержавних конфліктів, що часто є причиною “віддалення” між партнерами по інтеграційних угрупованнях і як негативний чинник не може недооцінюватися. Підкреслюється, що особливим результатом взаємодій стають системи суб'єктивно-мотиваційних “іміджів” (образів), які складаються в одних акторів по відношенню до інших і впливають на формування зовнішньої політики щодо них. Дисертантом пропонується умовна система іміджів, якими керувалися та керуються латиноамериканські держави у стосунках між собою та з зовнішніми потугами: найпоширенішими по відношенню до держав регіону є “образ ворога” та “образ співвітчизника” - за певних умов стає “образом партнера”, до зовнішніх потуг - “просто дружньої країни”, “партнера”, “мецената”, “захисника”, “гегемона”, “ворога”, значно переплетені між собою (для Іспанії та Португалії також “матері-вітчизни”). Як безпосередній результат паралельної дії внутрішніх структурних чинників визначається проблема недотримання досягнутих домовленостей і невиконання зобов'язань членами об'єднань.

Незважаючи на важливу роль внутрішніх чинників у недосягненні інтеграцією необхідної результативності, дисертантом в якості переважаючого розглядається вплив зовнішніх, складається з впливу глобального середовища (світової системи) та окремих міжнародних акторів. З сучасних процесів на міжнародному рівні найбільший негативний вплив здійснюють:

- зміни світового порядку;

- боротьба світових потуг за зміну світової конфігурації влади, за розподіл сфер впливу;

- світові економічні і політичні кризи;

- одновимірна “уніфікуюча” глобалізація.

З світових потуг, які реалізують фрагментацію регіону (автором виділяється цілеспрямована та опосередкована - має наслідком “функціональну” фрагментованість - фрагментація, здійснюється аналіз її форм), слід відзначити США як гегемонійну потугу (перешкоджає політичній інтеграції, нав'язуючи суто економічні проекти, торпедує ініціативи застосовуючи тиск та контр-проекти, безпосереднє, включно збройне втручання тощо), також Велику Британію, Іспанію, Португалію, Німеччину, Японію, Францію та Італію. Переважно негативне ставлення домінуючих потуг до латиноамериканської інтеграції (за винятком ситуацій, коли вона реалізується під їх керівництвом) при цілеспрямованих діях з фрагментації визначається дисертантом як головний негативний чинник для розвитку латиноамериканських інтеграційних систем. З огляду на надзвичайну складність і багатомірність даної проблеми, дисертант зазначає, що вона потребує окремого більш масштабного і детального дослідження.

В окремому підрозділі третього розділу дисертантом реалізується проведення паралелей, співставлення латиноамериканської ситуації з інтеграційними проблемами України під кутом зору її інтересів.

ВИСНОВКИ

Відповідно до мети та завдань дослідження, автор робить такі висновки:

1. Міждержавна політична інтеграція в Латинській Америці не вийшла на той рівень взаємної залежності, який можна було б визначати як завершений і ефективний. Якщо розглядати її остаточною метою підвищення спроможності інтегрованих части, то в регіоні не вдалося створити нових інтегрованих акторів, здатних самостійно досягати всього комплексу спільних цілей. Більшість інтеграційних проектів реалізовані у контексті появи частково визнаних зовнішнім світом, але де-факто неспроможних акторів.

2. Загальною особливістю реалізованих в регіоні інтеграційних проектів є їх нездатність розв'язувати проблеми в періоди фінансово-економічних і політичних криз. Більшість з них виявила певну ефективність на ниві впровадження спільної внутрішньої та зовнішньої тарифної політики, але це через відсутність комплексного підходу і відповідних стратегій має результатом стратегічні невдачі при спорадичних тимчасових успіхах. Ситуація, яка склалася, може бути визначена як квазі інтеграційна, тому що є далекою від досягнень євро-інтеграційних проектів та НАФТА. Жодне з інтеграційних формувань регіону поки що не спромоглося подолати структурні проблеми. Втім, у сучасній Латинській Америці існують досить реальні перспективи для справжнього інтегрування. Найвиразніше таку перспективу бачимо субрегіональному проекті МЕРКОСУР.

3. Важливою є відсутність у регіоні наукових досліджень за межами економічної інтеграції та відповідного прагматизму національного характеру, і в результаті брак власних серйозних теоретичних напрацювань політологічного характеру. Певним винятком можна вважати концепцію “континентального націоналізму”, висунуту за часів боротьби за державну незалежність, чим визначається особливість хронологічних рамок даної дисертації. Хоча в межах системного підходу в регіоні створені певні концептуальні розробки, споріднені з тематикою політичної інтеграції, більшість з них здійснені під впливом північноамериканських концептів. Суто латиноамериканськими є концепції “перспектив залежності” та “перспектив автономності” в межах структуралістського підходу до розвитку, які, з огляду на домінування США в регіоні, визначають зовнішнє втручання як головну причину недостатнього розвитку. Загалом в теоретичних напрацюваннях обґрунтовується доцільність економічних реформ через об'єднання зусиль окремих національних акторів.

4. Значна економічна і політична фрагментація країн регіону має місце в умовах безсумнівної пріоритетності зовнішньо-регіональних зв'язків над внутрішньо-регіональними. Тому інтеграція тут проектується й реалізується, загалом, з урахуванням чинників, сторонніх для відповідних процесів. З огляду на те, що держави регіону в межах світової системи є фактично підпорядкованими акторами, інтеграція тут нерідко розглядається як перспективна форма подолання цього стану. Також набуває ваги анти глобальний концепт: протистояння по осі “Північ - Південь” за сучасних особливостей міжнародної системи, позначеної одновимірним і односпрямованим глобалізмом.

5. Негативні чинники, що стоять на заваді розвитку латиноамериканської інтеграції, поділяємо на внутрішні та зовнішні по відношенню до інтеграційних систем. Зовнішні визначаються впливом глобального середовища та окремих міжнародних акторів. Серед внутрішніх структурних чинників розрізняємо об'єктивні і суб'єктивні. Об'єктивні пов'язані з функціонуванням об'єднань. Важливішим тут бачиться недостатність розвитку політичної інтеграції, пов'язана з копіюванням північноамериканських стандартів при необхідності іншого, тобто європейського підходу: через поєднання економічних і політичних моделей інтегрування. Відтак, інтеграційний процес в регіоні досі на етапі дієвих моделей і програм, має місце відсутність динаміки у практичних вимірах.

6. Базовою перешкодою також виступають націоналістичні або інші суб'єктивістські підходи політичних еліт, які часто бувають не функціональними стосовно національних інтересів та функціональними щодо зовнішніх гегемонів, з різних причин відмовляються бачити в інтеграції дієвий засіб подолання кризових явищ, концентруючи практичну діяльність, здебільшого, на збереженні особистої влади.

7. Суттєвий аспект латиноамериканської специфіки бачиться на ниві низького рівня самоідентифікації та консолідації націй за нерівномірності розвитку окремих національних суб'єктів. Виділяємо два типи некогерентності позицій інтеграції в латиноамериканській дійсності: внутрішньодержавного і внутрішньо-регіонального походження. Практично кожного разу при зміні урядів змінюється система зовнішньополітичних пріоритетів, що позбавляє гарантії виконання інтеграційних домовленостей. Важливою є також не координованість інтеграційних зусиль різних держав і урядів. В одних випадках інтеграційні стратегії мають конституційне забезпечення, в інших такі пріоритети на законодавчому рівні відсутні. Брак координації та легітимації дається взнаки і у різному ставленні до США. З огляду на те, що відносини між членами інтеграційних угруповань будуються на засадах визначених нами їх стереотипів зовнішньополітичної поведінки а також суб'єктивно-мотиваційних іміджів, значні розбіжності у них ускладнюють досягнення когерентності позицій з питань інтеграції та координацію дій, у деяких випадках провокуючи конфлікти, які призводять до гальмування інтеграційних процесів і навіть до їх стагнації.

8. Привертаючи серйозну увагу західних наукових шкіл, латиноамериканська інтеграція значно менше досліджена у вітчизняній латино-американістиці. На наш погляд, причиною є помітний прагматизм у підходах української політичної думки до вивчення інтеграційної теорії й дослідження конкретних інтеграційних проектів, викликаний прагненням забезпечити теоретичне обґрунтування включенню України в євро-інтеграційний процес або підвищенню ефективності інтеграційних проектів на пострадянському просторі, що має наслідком сконцентрованість на цьому вітчизняних досліджень. Такий підхід обмежує можливості комплексного розуміння базових причин кризовості в регіональній інтеграції, що мають спільні теоретичні витоки, незалежно від цивілізаційних особливостей різних регіонів.

9. Для України особливе значення має врахування впливу держави-гегемона (США) на характер інтеграційних процесів у Латинській Америці: може бути проведена паралель з домінуючою роллю Росії на пострадянському просторі. Слід вважати важливим уроком підтверджувану латиноамериканцями доцільність серйозного зближення рівнів економічного розвитку держав, що інтегруються. До збігів між позицією і можливостями латиноамериканських країн та України відносимо слабку визначеність статусу в ієрархії міжнародних відносин та спроби балансування в існуючій світовій і регіональних системах. Досвід латиноамериканців переконує також у відносно вищій перспективності інтегрування держав, близьких або подібних за розвитком. Такі подібні для ситуації України та Латинської Америки риси, як наявність регіональних держав (Аргентина, Бразилія, Мексика тощо), тривалий спільний досвід залежного становища, відсутність усталених демократичних норм і традицій, асиметрія в розподілі властей, наявність територіальних претензій, високий рівень економічної злочинності тощо, дозволяють наполягати на доцільності подальших досліджень латиноамериканської інтеграції, в тому числі й суто практичного характеру. Доцільною є також максимальна адаптація доробку зарубіжної науки при розроблянні національних концепцій і програм інтегрування.

ПУБЛІКАЦІЇ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ковальова О. Латинська Америка: базова теорія регіональної інтеграції // Дослідження світової політики. Зб. наук. праць. Вип. 17. Відповідальний редактор Камінський Є.Є. - Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2001. - С. 76-83.

2. Ковальова О. Структурне домінування і його механізми // Дослідження світової політики. Зб. наук. праць. Вип. 18. Відповідальний редактор Камінський Є.Є. - Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2001. - С. 24-33. інтеграція зовнішньополітичний держава

3. Ковальова О. Інтеграційна перспектива у Західній півкулі // Дослідження світової політики. Зб. наук. праць. Вип. 19. Відповідальний редактор Камінський Є.Є. - Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2002. - С. 155-166.

4. Ковальова О. Інтеграційна криза в Латинській Америці // Дослідження світової політики. Зб. наук. праць. Вип. 22. Відповідальний редактор Камінський Є.Є. - Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2003. - С. 205-220.

5. Ковальова О. Інтеграція в дифініційних вимірах // Дослідження світової політики. Зб. наук. праць. Вип. 25. Відповідальний редактор Камінський Є.Є. - Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2003. - С. 146-166.

Размещено на Allbest.ru