Методика оцінки динамічних моделей конкурентоспроможності країн

У його коментарях до звіту про всесвітню конкурентоспроможність 2002 року зазначається: «Мікроекономічний підхід зосереджується на вимірюванні і порівнянні комплексної системи показників, які підтримують високий рівень продуктивності і значно корелюють із ВВП на душу населення. Цей підхід підкреслює той факт, що поліпшення конкурентного потенціалу не простий лінійний процес, в якому всі нації повинні використовувати певний набір відповідних величин» [4]. На його думку багатство країни створюється на мікрорівні, а конкурують на світовій арені не країни, а підприємства. Саме останніми і застосовуються різноманітні стратегії для зміни чи посилення конкурентних переваг (від природних до набутих, технологічни. При цьому вирішальне значення належить якості мікроекономічного середовища, яке включає: факторні умови (інфраструктура, технологічна, адміністративна, природні та людські ресурси, капітал); умови попиту (досконалість покупців, державна підтримка високих технологій, вимоги до екології в країні та інше), конкуренція, стратегію компаній (кількість конкурентів, інтенсивність місцевої конкуренції, лібералізація тарифів), спорідненні та підтримуючі галузі (наявність в країні кластерів, якість та кількість місцевих постачальників, наявність спеціалізованих досліджень та навчальних послуг та ін.).

До тактики та стратегії компанії віднесено наступні критерії: досконалість виробничого процесу; природа конкурентних переваг, персонал, витрати компаній на НДДКР, професійний менеджмент, питома вага ліцензованих іноземних технологій. Причому М. Портером було запропоновано виділити 3 групи країн для дослідження цих показників: країни з низьким рівнем ВВП на душу населення (< 6800 дол. США -- 31 країна); із середнім рівнем прибутку (від 6800 дол. США < 20000 дол.США -- 26 країн) та країни з високим рівнем прибутку (ВВП на душу > 20000 дол. США -- 23 держави). Вченим досліджено (показано) регресійний зв'язок із ВВП на душу населення (у = 0,9623 х + 2 Е -- 16; R² = 0,926) та мікроекономічного індексу конкурентоспроможності (MICI). Найбільша двостороння кореляція існує між факторними умовами (якістю інфраструктури, якістю електропостачання, наявністю венчурного капіталу) та ВВП на душу населення.

Таким чином, показано взаємозв'язок продуктивності як основної умови конкурентоспроможності та мікроекономічного середовища. Саме фірми можуть створювати додану вартість, підтримувати високу заробітну плату та віддачу на інвестований капітал.

Взаємозв'язок двох індексів конкурентоспроможності показано в таблиці 2.5.

Позиції країн щодо цих показників не співпадають між собою. Високорозвинені країни за мікроекономічним показником займають значно вищі місця, ніж за загальним індексом конкурентоспроможності. Так, Нідерланди посідають 7-е та 15-е місця, Німеччина 4-е і 14-е, Франція -- 15-е і 30-е, Бельгія -- 13-е та 25-е. У нових індустріальних країнах спостерігається інша ситуація: макроекономічні позиції вищі, ніж їх конкурентоспроможність на мікрорівні.

Тайвань посідає 3-є і 16-е, Сінгапур -- 4-е і 9-е. Можна передбачити, що в цих країнах порівняно високий рівень макроконкурентоспроможності забезпечується державним втручанням в економіку, спрямованим на те, щоб компенсувати відносно слабкі конкурентні позиції компаній та нерозвиненість інституційного середовища.

Україна втрачає свою конкурентоспроможність, адже у 2002 р. серед 80 країн світу наша держава посіла 77-е місце за загальним індексом конкурентоспроможності, що гірше, ніж у попередньому році на 9 позицій. Це сталося за рахунок зниження технологічного індексу на 9 позицій, а також через зниження індексу суспільних інституцій на 2 позиції та макроекономічного середовища на -- 4 позиції (табл. 2.6). Якщо розглянути, які фактори вплинули на зниження технологічного індексу, то можна відмітити наступні їх рівні:

інноваційний субіндекс -- 38-е місце;

субіндекс інформаційних технологій -- 67-е місце;

субіндекс трансферу технологій -- 53-е місце.

Незважаючи на всі заходи та програми уряду не створено передумов до прискореного входження країни до «нової економіки». Останні місця щодо індексу суспільних інституцій послабляються наступними чинниками:

низьким рівнем законності (73-е місце);

високим рівнем корупції в державному апараті (70-е місце).

Ще гірший результат демонструє індекс макроекономічного середовища -- 77-е місце. Реалізації конкурентних переваг на основі факторів виробництва та інновацій перешкоджають низькі рівні:

доступності позик -- 75-е місце;

макроекономічна стабільність -- 72-е місце;

високі державні витрати -- 44-е місце.

Індекс мікроконкурентоспроможності в Україні вищий, ніж індекс GCI (така ситуація спостерігається і в Росії -- відповідно 46-е та 51-е місця). Якщо у 2001 році в нашій країні бізнес-середовище оцінювали вище, ніж стратегію компаній, то у 2002 році навпаки. Причому впродовж останніх років спостерігається спад цього показника та його субфакторів.

Україна відстає щодо проведення політики з підвищення конкурентоспроможності, від усіх постсоціалістичних країн, які були відібрані ВЕФ для оцінки. Це можна визначити з допомогою табл. 3, де для порівняння відібрано держави-сусіди України.

Інший підхід до оцінки міжнародної конкурентоспроможності використовує з 1989 року Інститут менеджменту і розвитку (м. Лозанна) щодо країн, які здійснюють найбільший вклад в світову економіку. Цією організацією обрано 314 критеріїв для широкомасштабного дослідження згідно таких факторів: продуктивність економіки; ефективність уряду; ефективність бізнесу та інфраструктури. Кожний із цих чотирьох факторів, у свою чергу, поділяється на п'ять підфакторів, в яких виділені різні аспекти конкурентоспроможності: національна економіка, міжнародна торгівля, міжнародне інвестування, зайнятість, ціни, фінанси, фіскальна політика, інституції, законодавство, освіта, продуктивність, ринок праці, практика управління, рівень глобалізації, інфраструктура, здоров'я населення, навколишнє середовище та система цінностей.

Щорічник Світової Конкурентоспроможності теж використовує дані опитувань та статистичні дані, які потім групуються експертами й визначаються рейтинги конкурентоспроможності. Всі дані стандартизуються, що підвищує достовірність оцінки. Якщо порівняти результати досліджень IMD і ВЕФ, то, в цілому, їхні оцінка співпадає. Хоча неспівставними є різна кількість досліджуваних об'єктів.

Звичайно, є й суттєві розбіжності. Так, якщо Тайвань входить у першу трійку країн-лідерів згідно з GCI ВЕФ, то в IMD -- лише 24-е. Відповідно, Нідерланди -- 15-е і 4-е, Японія -- 13-е і 30-е, Бразилія -- 46-е і 35-е, Естонія 26-е і 21-е, Словенія 28-е і 38-е та інше. Щоправда, на Всесвітньому Економічному форумі представляється не один результуючий показник конкурентоспроможності, а два, чим можна і пояснити наявну невідповідність. Проте, на нашу думку, ці методики є дуже подібними, основна різниця -- акцент IMD на соціальному чиннику конкурентоспроможності. Крім того, в Щорічнику відсутня оцінка конкурентоспроможності України, що робить доцільнішою для аналізу та прогнозування методику ВЕФ.

На думку багатьох економістів, Доповідь із глобальної конкурентоспроможності та Щорічник світової конкурентоспроможності мають багато вад, оскільки позиції країн у рейтингах можуть змінюватись досить різко впродовж одного року, що не може дати реальної уяви про їхню конкурентоспроможність на довгострокову перспективу. Погляд багатьох лідерів світового бізнесу на міжнародну конкурентоспроможність певною мірою відрізняються від офіційних рейтингів, які надають більшу увагу країнам з розвинутими економіками, ніж невеликим, котрі динамічно розвиваються. (Так, опитування відомих політичних і ділових лідерів, представлене на Світовому економічному форумі в 1998 р., на перше місце висуває США, друга позиція у Японії, а на третьому -- Німеччина [1]).

3. Фактори та умови забезпечення високого конкурентного статусу країни

Світовий досвід показує, що конкурентоспроможність національної економіки та її складових може швидко підвищуватись внаслідок продуманої системи цілеспрямованих дій, в яких значна роль належить інститутам держави. Відомий фахівець із теорії конкурентоспроможності М. Портер у своїх останніх роботах зазначає, що метою будь-якого уряду та його стратегічним напрямком є створення такого середовища, в якому фірми зможуть підвищувати свої конкурентні переваги. Однак за сучасних умов конкурентоспроможною може бути лише та національна економіка, що найефективніше використовує можливості глобалізації. Країна, відкрита для міжнародної конкуренції, забезпечує гнучкість використання усіх ресурсів для товаровиробників, що, в кінцевому рахунку, й призводить до підвищення її конкурентоспроможності. конкурентоспроможність міжнародний

Конкурентоспроможність стає універсальною вимогою, котра пред'являється відкритою економікою будь-якому економічному суб'єкту. Отже, для стійкого зростання конкурентоспроможності національної економіки та її суб'єктів, необхідно враховувати вплив та значення не тільки внутрішнього, але й зовнішнього наднаціонального середовища. Саме перетворення людства на єдину структурно-функціональну систему характеризується фахівцями як процес глобалізації. На суб'єкти міжнародних економічних відносин у межах єдиного світогосподарського простору (наднаціонального середовища) діють політико-правові, економічні, соціально-культурні, технологічні та інфраструктурні фактори. Тому суб'єктам МЕВ необхідно їх аналізувати та розробляти відповідні заходи з метою забезпечення високої конкурентоспроможності своїх товарів на світовому ринку. Для цього, передусім, враховують фактори політико-правового середовища, які охоплюють норми міжнародного, цивільного, патентного права та загальних правил підприємницької поведінки, а також господарську діяльність в межах конкретного зарубіжного ринку.

Економічні фактори характеризують умови вільного пересування товарів, послуг, капіталів, робочої сили, а також вивчення рівня розвитку економіки відповідної країни, рівня і розподілу в ній прибуток, заощаджень населення та інше. Технологічні фактори потребують від суб'єктів міжнародної економіки використовувати новітні досягнення НТП, підвищувати місткість своєї продукції, застосовувати економічно чисті типи технологій. В той же час в епоху становлення постіндустріального суспільства неможливо залишатись конкурентоспроможним, не застосовуючи інформаційних технологій, покликаних змінювати сам процес виробництва та реалізація продукції на світових ринках. Крім того, процес формування єдиного соціально-культурного простору передбачає єдині підходи до соціальної політики, формування нового мислення тощо.

Усі ці фактори впливають як на середовище в цілому, так і на суб'єктів зокрема. Необхідно відзначити, що взаємодія цих факторів рівнозначна, адже домінуючої підсистеми в розвитку світового господарства немає. В подальшому відбуватиметься формування наднаціонального простору -- в міру становлення в країнах певних умов, а саме: використання інформаційних технологій, соціально-орієнтованої ринкової економіки, екологічно чистих виробництв, інтернаціоналізації господарського життя, правових та культурних норм.

Отже, поступово відбувається переростання відкритого національного господарства в глобальне світове господарство. Уряди майже всіх країн сьогодні застосовують методи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності національних економік, але державна підтримка обов'язково буде невдалою, якщо виявиться єдиним джерелом конкурентної переваги нації. До числа найвагоміших Портер відносить наступні: «девальвація, дерегулювання, приватизація, пом'якшення стандартів, які стосуються якості виробів і забруднення довкілля, сприяння співробітництву між фірмами та різними видами кооперації, заохочення злиття, податкова реформа, регіональний розвиток, введення переговорів про добровільні обмеження або угоди стосовно впорядкованого маркетингу, зусилля з поліпшення урядових асигнувань на цілі досліджень, урядові програми по фінансуванню нових підприємств, інші урядові потреби» [4]. Звичайно, кожний із цих заходів по-різному впливає на міжнародну конкурентоспроможність країни та іноді може спричинити і негативні наслідки, знижуючи її.

Згідно теорії конкурентних переваг Портера, будь-яка країна з приблизно однаковим рівнем економічного розвитку має певний, тільки їй притаманний, набір конкурентних переваг, на які впливають умови факторів виробництва, умови попиту, споріднені та підтримуючі галузі, стратегія, структура і конкуренція компаній випадкові події та дії уряду. Дії уряду можуть посилити чи послабити конкурентні переваги країни. У теоретичних підходах відомого вченого виділяються чотири особливі стадії конкурентоспроможності національної економіки, які відповідають основним рушійним силам чи стимулам, що визначають її розвиток в певні періоди часу: фактори виробництва, інвестиції, нововведення та багатства. Ріст конкурентоспроможності національної економіки проходить на перших стадіях, а на стадії багатства поступово сповільнюється. Хоча в останніх роботах М. Портера стадії багатства увага не приділяється. Роль уряду, на думку вченого, відрізняється в залежності від стадії на якій перебуває держава і які сфери економіки необхідно підтримувати. Щоб утримати передові позиції в наукомістких сферах, необхідно мати перевагу в усіх складових «ромба». А перевага на основі декількох факторів можлива лише у сферах, де є велика залежність від природних ресурсів, але втримати таку перевагу надзвичайно важко. Тому роль уряду на стадії факторів виробництва набагато більша, ніж на стадії нововведень, якій характерне непряме державне втручання в економіку.

Інструментами регулювання державної політики на стадії факторів виробництва, згідно з цією теорією, можуть бути тимчасові протекціоністські заходи, маніпулювання курсом національної валюти, податкова політика, перерозподіл капіталу в пріоритетні галузі, субсидії, стимулювання придбання іноземних технологій, а головне -- заохочення фірм до технологічного вдосконалення. А на стадії нововведень роль держави полягає передусім у створенні ефективного середовища для динамічного розвитку компаній. Урядова політика повинна розвиватись, постійно змінюватись та вдосконалюватись, щоб надавати можливість фірмам досягати і утримувати стійкі конкурентні позиції на світових ринках.

США

На нашу думку, американська державна політика щодо конкурентоспроможності проводиться найбільш системно і ефективно, адже протягом останніх років США посідають найвищі місця у рейтингах авторитетних міжнародних організаціях, таких як Всесвітній економічний форм, Світовий банк та інші. Її суть і механізм функціонування, безсумнівно, представляють неабиякий інтерес для вітчизняної практики.

США зуміли відповісти на виклик часу і вийти на нову траєкторію руху, вступивши в ХХІ століття з новою економікою. Економічну загрозу у 90-х роках для них представляла Японія, котра, не маючи власної фундаментальної науки, обігнала цю країну за темпами освоєння і виведення на міжнародні ринки нових товарів. Її продукція стала витісняти американські товари і в самих США. В подальшому до Японії приєднались «нові індустріальні країни» -- Сінгапур, Тайвань, Південна Корея і Малайзія, кинувши тим самим серйозний виклик американській економіці. Конгрес, уряд, американська вчені, проаналізувавши цю ситуацію, утворили спеціальні групи з вивчення причин зниження конкурентоспроможності.

Крім того, адміністрацією Б. Клінтона була створена Рада з питань конкурентоспроможності -- з метою розробки рекомендацій стосовно довгострокових стратегій забезпечення міжнародної конкурентоспроможності промисловості США. Офіційними колами цієї країни, вперше після кризи 1929--1933 рр., зниження економічної конкурентоспроможності американської економіки було проголошено як загрозу національній безпеці. Державна політика щодо забезпечення конкурентоспроможності виявилась неадекватною змінам світової кон'юнктури та непослідовною щодо використання міжнародних фінансових ресурсів і зовнішньої торгівлі; наукових досліджень і розробок; освіти й перепідготовки кадрів; антимонопольного законодавства й державних закупівель. Тому передбачалося сконцентрування зусиль уряду, бізнесу, академічного сектора, суспільних організацій для забезпечення стійкого зростання міжнародної конкурентоспроможності країни. Для цього було проаналізовано сильні та слабкі сторони промисловості США, а також -- стратегії конкурентоспроможності промислово розвинених країн світу.

Основний висновок, який було зроблено експертами США, полягав у необхідності сформувати концепцію «національної інноваційної спроможності». Здатність нації генерувати передові технології є передумовою забезпечення економічної безпеки американської економіки. Але національна сприйнятливість до нововведень не може бути зведена лише до спонтанних досліджень і розробок інновації, а має включати в себе все, пов'язане з сучасним виробництвом, маркетингом, збутом і споживанням, а найголовніше -- фінансуванням.

У документах Конгресу Ради з питань конкурентоспроможності США були накреслені такі напрями державної науково-технологічної політики для підвищення конкурентоспроможності американської економіки, науки, а також технологій на світовому ринку у ХХІ ст. [31]:

здійснення довгострокової політики стимулювання цивільних НДДКР у передових сферах науки і технології;

створення сприятливого підприємницького клімату для здійснення НДДКР;

активізація формування й діяльності дослідних партнерств для розширення промислових інновацій;

орієнтація федеральних досліджень на задоволення потреб економіки у зв'язку з можливостями бюджету;

сприяння промисловості в розвитку технологій;

заохочення розвитку, комерціалізації і використання технологій;

інтеграція військових і промислових технологій, які здатні ефективно вирішувати різні завдання;

надання підтримки університетам США і вдосконалення вищої і шкільної освіти.

Широко впроваджується в цій країні практика пільгового оподаткування витрат на освіту з метою зробити вищу освіту доступною для широких верств населення. Так, у бюджетному посланні Конгресу 2001 р. президент Дж. Буш визначив пріоритетом бюджету 2002 р. підтримку шкільної освіти. Приріст коштів, порівняно з попереднім роком, які виділило міністерство освіти, становив майже 12 %. Крім того, приділяється увага перепідготовці робітників у спеціальних навчальних закладах, де навчають професій, які виникають під час інформаційної революції.

Отже, нова інноваційна стратегія США базується на стимулюванні залучення приватних інвестицій для розроблення й ефективного використання технологій в економіці країни. При цьому зростає фінансування фундаментальної науки та інвестицій у людський капітал, а також у галузі «нової економіки», продовжується високоефективне партнерство держави і приватного сектору у сфері комерціалізації нововведень з допомогою венчурного капіталу. Завдяки високим витратам на НДДКР, які складають близько 50 % загальних світових витрат, США в різний час належало майже 22 із 50 макротехнологій, які утворюють світовий ринок високотехнологічної продукції.

Американська економіка відрізняється і потужними високотехнологічними компаніями та корпораціями, які

— безперервно ведуть масштабні НДДКР;

— підвищують гнучкість та ефективність виробництва;

— враховують внутрішній і зовнішній попит;

— використовують ефект масштабу;

— розміщують виробництва за кордоном.

Так, виробництво комп'ютерної техніки розвивалося під впливом розмаїття факторів, а саме: короткі життєві цикли виробів; висока цінова конкуренція з азіатськими країнами; ріст числа користувачів Інтернета; високий попит на міжнародних ринках і супутніх галузях та інші. У зв'язку з цим і стратегії комп'ютерних компаній щодо підвищення конкурентоспроможності, передбачали наступні пріоритетні напрямки:

— високі витрати на НДДКР;

— створення спільних підприємств;

— ріст злиття та поглинань;

— диверсифікація виробництва;

— трансферт технологій та інше.

Європейський Союз

У 1980-ті роки країни Європейського Союзу також проголосили політику ліквідації розриву в інноваційній сфері між Європою та основними центрами науково-технічного розвитку -- Америкою і Японією, а отже -- й конкурентоспроможності їх економік. «Ріст, конкурентоспроможність і зайнятість», -- програма, опублікована в 1993 році, що й поклала початок розвитку подібних ініціатив як у країнах-членах ЄС, так і в інших розвинутих країнах.

Повна економічна інтеграція, введення в обіг єдиної валюти дали можливість країнам ЄС закріпити своє становище на світовому ринку і підвищити свою конкурентоспроможність. Згідно з дослідженнями Лозаннського інституту менеджменту (Щорічник світової конкурентоспроможності), всі європейські країни, члени ЄС, посідають високі місця у рейтингу. Найконкурентоспроможніші держави у 2001 р. -- це невеликі відкриті економіки з непомітним втручанням уряду і низькими податками -- Фінляндія, Нідерланди і Люксембург (4-те місце в Щорічнику, а в 1996 році його взагалі не було в рейтингових таблицях).

Особливо поліпшила свої рейтингові позиції Фінляндія -- третє місце у ЄС (в 1995 р. була на 18). А згідно досліджень Всесвітнього Економічного Форуму ця країна у 2003 році посідала першу позицію, обігнавши США та інші високорозвинені держави. Одним із основних факторів, який вплинув на зростання конкурентоспроможності Фінляндії, було приєднання її у 1995 р. до ЄС разом із Швецією та Австрією.

Міжнародна конкурентоспроможність країн-членів ЄС у 2002 році зведена в табл. 1.3.

Незважаючи на значний прогрес у європейській системі виробництва, її не можна вважати усталеною, а конкурентоспроможність -- досягнутою. Це проявляється у зростанні дефіциту торгівельного балансу ЄС по групі високотехнічних товарів зі США та Японією.

Європейський Союз пройшов усі відомі на сьогодні етапи інтеграції, його конкурентоспроможність стосовно головних конкурентів -- США і Японії -- зростала не дуже швидко. Фахівці вказують на такі причини:

1. Протягом свого розвитку Євросоюз неодноразово збільшував число своїх членів, приймаючи у свої лави й менше розвинуті країни (Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія), що знижувало його середні економічні показники й ускладнювало координацію основних напрямків економічної політики.

2. Циклічний розвиток світового господарства призвів до того, що, починаючи з 60-х років, темпи зростання економіки США і Японія випереджали відповідні показники по країнах ЄС. Щоправда, без інтеграційних процесів ці темпи були б нижчими.

3. Наявність значної кількості структурних проблем у ЄС пояснюється, насамперед, його внутрішньою неоднорідністю. Деякі країни, такі як Фінляндія, Нідерланди, Люксембург, Ірландія, перебувають у першій десятці найконкурентоспроможніших країн світу, тоді як Греція, Іспанія, Португалія -- у другій половині цього списку.

4. Витрати на НДДКР, інформаційні й телекомукаційні технології, що сприяють підвищенню конкурентоспроможність як традиційних, так і нових галузей, у ЄС були й залишаються значно нижчі, ніж в основних конкурентів (в середньому до 2 % ВВП).

Основні показники, які характеризують конкурентоспроможність країн ЄС

Прикладами розробки і реалізації комплексних програм із підвищення конкурентоспроможності національних економік на міжнаціональному рівні є ініціативи Європейського Союзу. Рекомендаційний характер носять Зелені Документи Європейської комісії, які пропонують ініціативи у вузьких сферах (фінансові послуги, інновації тощо). Значна увага приділяється макроекономічному середовищу, яке розглядається з точки зору дефіциту державного бюджету, рівня відсоткових ставок по інвестиціях, характеру грошової політики та очікуваної інфляції. Підкреслюється вплив цих показників на розв'язання проблем безробіття і недостатньо високих темпів економічного зростання. Для урядів держав-членів ЄС визначається наступна мета -- сприяти росту зайнятості внаслідок структурної політики, націленої на підвищення гнучкості національних економік, ефективності ринку праці, вдосконалення державного регулювання та забезпечення вітчизняним фірмам доступу до закордонних ринків зі значним потенціалом зростання, стабільною грошовою і бюджетною політикою, які стимулюють високий рівень нагромадження коштів та якості життя населення.

Крім того, з 1996 року Європейською Комісією з конкурентоспроможності публікуються регулярні звіти щодо конкурентоспроможності ЄС і рекомендації в даній сфері. Для цього створена спеціальна Консультаційна група з конкурентоспроможності (Competitiveness Advisory Group), яка зробила висновок про необхідність значно інтегрованішого погляду на інноваційні процеси.

Значну роль у підвищенні конкурентоспроможності Євросоюзу відіграє конкурентна політика для підвищення стабільності європейської промисловості. Ефективна конкурентна політика забезпечує оптимальний розподіл ресурсів і сприяє формуванню вигідних умов для інновацій і технічного поступу в рамках спільного ринку.

Найбільші зміни у конкурентній політиці відбулися на початку 90-х років, коли вдалося завершити створення спільного європейського ринку. Перегляд політики був зумовлений, по-перше, тим, що старі нормативи, закладені ще з підписанням договору про заснування ЄЕС у 1957 p., не відповідали сучасним умовам конкуренції, а по-друге, виникла загроза, що бар'єри, які колись розділяли країни-члени і зникли з підписанням Маастрихтської угоди, можуть переміститися на приватні фірми. Незважаючи на деякі корективи, основні положення конкурентної політики залишаються практично незмінними з часу створення ЄЕС.

Велику увагу Єврокомісія приділяє проблемі злиттів і поглинань. З огляду на величезний діапазон міжнародних угод про злиття, комісія прийняла низку заходів, спрямованих на деталізацію правил. Були встановлені кількісні параметри значних злиттів; запропоновано повідомляти комісію про передбачувані злиття, що перевищує норми; затверджений конкретний перелік угод про співробітництво, котре не стосується картельних угод, що розчленовують ринки, і т. д. Однак з ростом міжнародної конкуренції і транскордонних злиттів у рамках конкурентної політики ЄС було прийнято кілька директив у цій сфері.

Хоча нерідко злиття приводять до руйнування європейських фірм, тільки на незначне число їх накладається вето. Це пояснюється тим, що великі злиття неминуче приводять до підвищення конкурентоспроможності фірм Європейського союзу на світовому ринку, а також тим, що Єврокомісія не має повноважень розбирати транскордонні злиття.

Ще одним аспектом конкурентної політики ЄС стала державна допомога. Контроль за державною допомогою є у своєму роді унікальною особливістю конкурентної політики Євросоюзу. Наприклад, у США федеральний уряд не володіє інструментом контролю і координації державних субсидій для штатів, хоча така допомога не забороняється навіть правилами СОТ. Поняття «допомога» набагато ширше, ніж урядові дотації, пільгові позики і субсидії. Воно включає такі форми підтримки, як податкові пільги, надання корпораціям державних гарантій при одержанні кредитів у банків або на ринку капіталу, надання товарів і послуг на пільгових умовах, а також, у деяких випадках, придбання державою акцій приватних фірм. Як правило, допомога спрямовані в ті регіони, де рівень життя значно нижчий середнього по країні (менш 75 % ВВП у перерахуванні на душу населення) і високий рівень безробіття.

Незважаючи на те, що комісія не зловживає своїми повноваженнями, вона має значно більшу владу, щоб відмовити національному урядові в проектах державної підтримки тим або тим підприємствам. Якщо комісія встановить, що допомога держави є незаконною, вона вживе заходів проти відповідного уряду, а не проти компанії, що її одержує. Однак до компанії можуть бути пред'явлені вимоги й щодо відшкодування незаконно одержуваної допомоги.

Предметом особливої уваги є ринок державних замовлень. Перші директиви, що мали за мету відкриття ринку державних замовлень, були прийняті в 1971 p. і 1976 p., але виявилися малоефективними. З відкриттям ринку державних замовлень на початку 90-х років було прийнято кілька директив, що визначають правила державних закупівель у різних галузях (промисловість, транспорт, телекомунікації), включаючи відкритий і рівний доступ усіх компаній до укладення й виконання контрактів по державних закупівлях.

Японія

Надзвичайно важливий досвід ефективної державної політики японського уряду, зорієнтованого на «планово-раціональний» її аспект. На відміну від «американської ринково-раціональної» політики, він продемонстрував усьому світі «японське економічне диво» -- перетворив свою державу в одну із найсильніших та конкурентоспроможніших. Як зазначив у 90-х роках відомий американський економіст В. Леонтьев «із всіх капіталістичних країн, у яких зараз можна чомусь навчитись, я б вибрав не США, а Японію»

Урядова політика в Японії реалізується, здебільшого, через Міністерство міжнародної торгівлі та промисловості, а також -- Міністерство фінансів. Основною метою економічної політики Японії було збільшення експорту через обмеженість ресурсної бази. Із цією метою підприємства пріоритетних галузей отримували низку експортних субсидій, а серед розмаїття заходів особливого значення надавали низьким відсоткам по кредитах та прискореній амортизації (пропорційно до зростання обсягів експорту). З часом, визначались пріоритетні галузі, які отримували допомогу від уряду. Така допомога передусім спиралась на фінансові заходи. Однак після 1980-х років субсидії та податкові пільги були обмежені.

Ще в 1972 році в Японії розробили програму переходу до інформаційного суспільства -- на рівні національної мети. Електроніка вважалась основою технології. Було створено потужне організаційне забезпечення реалізації стратегії, що складалося з бюро по галузях інформаційного машинобудування і центру засобів обробки інформації, який займався дослідженнями у сфері програмного забезпечення й підготовкою персоналу, а також значної кількості важливих науково-дослідницьких проектів, які підтримувались державою. Це послугувало надійним підґрунтям до формування конкурентних переваг на інноваційній основі.

Саме із 70-х років у центрі уваги уряду та корпорацій Японії перебуває фінансування інноваційного процесу. Так, обсяги вкладень у НДДКР за останні двадцять років зросли більше, ніж у 8 разів, а з 1990 р. питома вага витрат на науку в ВВП -- одна із найбільших у світі. Особливістю витрат на НДДКР в цій країні є переважне фінансування відповідних розробок корпораціями. Варто відзначити і створення приватних науково-дослідних інститутів, які, здебільшого, функціонують при великих корпораціях. Таке тісне співробітництво дає змогу досягнути низьких витрат на НДДКР та вагомих результатів у виготовленні нових конкурентоспроможних товарів.

Важливо, що Японії також найвищий у світі показник питомої ваги дослідників серед усіх працюючих, тут активно заохочуються процеси винахідництва та раціоналізаторства. Причому внутрішньофірмової системи раціоналізації складається головним чином із робітників, що свідчить про високу конкурентоспроможність японської робочої сили. Так, у 2002 р. в Японії подано 305 авторських заявок на 100 тисяч населення (для порівняння в США -- 59, Німеччині -- 60, Сполученому Королівстві -- 44 заявок).

З метою надання національним компаніям можливості підняти свою конкурентоспроможність у порівнянні з конкурентами, мали місце як прямі заборони доступу іноземних компаній на національний ринок і практика контролю за обігом іноземної валюти, так і обмеження на інвестування та власність.

За сучасних умов якість продукції стала вирішальним показником міжнародної конкурентоспроможності, а управління якістю -- мірою успіху будь-якої країни в економічній сфері. Досвід Японії в досягненні випуску високоякісної продукції став однією із складових «економічного дива» та підвищення конкурентоспроможності країни. У повоєнні роки якість японських товарів була дуже низькою, що спонукало уряд до розробки національної програми якості, консультантом якої був відомий американський економіст Е. Демінг. З кінця 50-х років починають з'являтися спеціальні групи, лабораторії, гуртки якості (якщо на початку 60-х їх налічували близько 20-ти, то на початку 70-х 20000).

Фахівці стверджують, що найбільше вплинула на зниження конкурентоспроможності компаній США недостатньо висока якість їх продукції. Так, у 1980-ті роки американський товаровиробник допускав на збиральному конвеєрі в середньому у 80 раз більше дефектів, ніж японський, і в 17 разів частіше -- аварійних викликів споживачів у перший рік обслуговування продукції. Щоправда, до 1995 року виробниками США було скорочено відставання від японських конкурентів, зате до останніх, за якістю, наблизились корейські і тайванські. Спочатку американські підприємства не виявляли зацікавленості до передових концепцій вдосконалення виробництва і менеджменту. Японські компанії значно випередили американські у швидкості освоєння нової техніки, створення якісної продукції та гнучкості на виробництві. «Революція в якості» почалася в США з 80-х років, охопивши військовий сектор економіки (до початку 1990-х років в США діяло більше 2100 гуртків якості).

Однією із передумов підвищення міжнародної конкурентоспроможності Японії була виважена макроекономічна політика. Уряд протягом багатьох підтримував років бюджетний профіцит, стимулював високу норму заощаджень громадян, отримуючи, як наслідок, низьку вартість позичкового капіталу. Для сприяння розвитку окремих галузей, стимулювався попит на нову ...