Політика міжнародного співтовариства по врегулюванню конфлікту в Боснії і Герцеговині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ПОЛІТИКА МІЖНАРОДНОГО СПІВТОВАРИСТВА ПО УРЕГУЛЮВАННЮ КОНФЛІКТУ В БОСНІЇ ТА ГЕРЦЕГОВИНІ

Спеціальність: Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

БЕЗРУЧЕНКО ВІКТОР ІВАНОВИЧ

Київ, 2006 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Актуальність теми. 90-ті роки ХХ століття відкрили нову епоху в розвитку міжнародних відносин. Еволюція постбіполярної структури системи міжнародних відносин супроводжується цілим рядом етнічних конфліктів, які являють собою одну з найбільш серйозних загроз як національній, так і міжнародній безпеці. Загострення соціально-економічних, національних та етноконфесійних проблем започаткувало тенденцію домінування внутрішніх за своїм характером етнічних конфліктів.

Найбільш гострий та затяжний характер внутрішні конфлікти набувають у соціумах, де співіснують соціокультурні групи, що належать до різних цивілізаційних ареалів. Одним з найбільш складних для врегулювання був конфлікт у Боснії і Герцеговині (БіГ) 1992-1995 рр., зумовлений новими геополітичними реаліями в Європі після закінчення холодної війни, складною етноконфесійною структурою, внутрішньополітичними процесами і розвитком етнічного націоналізму в Югославії. Найбільший у Європі після Другої світової війни, цей конфлікт мав не тільки соціально-політичний, а й яскраво виражений етнічний аспект. Конфлікт у Боснії і Герцеговині висунув на передній план такі проблемні питання, як право націй на самовизначення, феномен етнічного націоналізму, територіально-конституційний лад держави та права людини. Врегулювання цього конфлікту являло собою складну міжнародну системну політичну проблему і зайняло довгих чотири роки.

У процесі врегулювання брали участь як окремі держави (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Російська Федерація та інші), так і міжнародні організації (ООН, НАТО). У політиці врегулювання конфлікту відобразилися протиріччя, характерні для посткомуністичного простору Європи, та використовувалися різноманітні, але пов'язані єдиною логікою методи: дипломатичні (дипломатичне посередництво), політичні (плани врегулювання, територіально-конституційні реформи, резолюції Ради Безпеки ООН), військові (операції з підтримання миру та з примусу до миру ООН і НАТО). Дослідження процесу врегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині 1992-1995 рр., дає необхідний матеріал для висновків та узагальнень щодо концептуальних засад територіально-конституційних форм їхнього врегулювання, а також ефективності практики міжнародної миротворчої діяльності в процесі врегулювання внутрішніх етнічних конфліктів. Без вирішення цих питань неможливі ефективні дії щодо запобігання та врегулювання етнічних конфліктів на пострадянському просторі. На сьогодні нам не відомі праці в українській політологічній науці, які б комплексно розглядали процес мирного врегулювання етнічного конфлікту в Боснії і Герцеговині 1992-1995 рр.

Зацікавленість України в збереженні миру й безпеки на Балканах як на регіональному рівні, так і на рівні окремих держав зумовлюється належністю нашої країни до чорноморсько-середземноморського геополітичного простору, наявністю в балканському регіоні цілого ряду інтересів, які насамперед пов'язані з паливно-енергетичною складовою національної безпеки нашої держави.

Зв'язок із науковими програмами. Дане дослідження виконувалося в рамках наукової програми кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках науково-дослідної програми “Моделювання місця й ролі України в процесі глобальної трансформації сучасної системи міжнародних відносин” (номер державної реєстрації програми інституту 01БФ048-01).

Наукове завдання, яке вирішує автор, полягає у визначенні й оцінці підходів, механізмів і форм процесу врегулювання етнічного конфлікту в Боснії і Герцеговині 1992-1995 рр., у якому брали участь як окремі держави, так і міжнародні організації (ООН, НАТО).

Процес урегулювання конфлікту розглядається як вирішення складного комплексу проблем політичного, воєнного та територіально-конституційного характеру.

Метою даного дослідження є розкриття зв'язків між предметом конфлікту, його розвитком, територіально-конституційними формами його врегулювання та механізмами миротворчої діяльності за участю окремих держав та міжнародних організацій.

Відповідно до мети дисертаційного дослідження, здобувач визначив такі дослідницькі завдання, спрямовані на її досягнення:

- розкрити фактори розпаду СФРЮ, місце БіГ у процесі розпаду федерації;

- розкрити предмет, суб'єкти й характер внутрішнього міжетнічного конфлікту в Боснії і Герцеговині 1992-1995 рр.;

- розкрити еволюцію політичних підходів провідних держав - учасниць процесу врегулювання конфлікту (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Росія) та проаналізувати ефективність цих підходів;

- проаналізувати ефективність механізмів миротворчої діяльності ООН та НАТО;

- проаналізувати та узагальнити концепцію територіально-конституційних форм урегулювання конфлікту (регіоналізація за етнічною ознакою, кантонізація, конфедерація національних республік, територіальний розподіл на дві частини) в планах мирного врегулювання;

- розкрити внесок України в процес мирного врегулювання в БіГ у 1992-1995 рр.

Об'єктом дослідження виступає системне явище етнічного конфлікту у Боснії і Герцеговині 1992-1995 рр.

Предметом дослідження є політика й механізми врегулювання конфлікту в БіГ за участі ряду провідних держав світу та міжнародних організацій (ООН і НАТО).

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1992 до 1995 р. Нижня хронологічна межа роботи визначається переходом на початку 1992 року політичної кризи в Боснії і Герцеговині, викликаної розпадом СФРЮ, у збройну фазу конфлікту. Верхня межа зумовлена прийняттям учасниками конфлікту основного мирного плану (Дейтонських угод) у листопаді - грудні 1995 року й завершенням “гарячої” фази конфлікту.

Методологічну основу дисертації становить комплекс загальних методів політологічних досліджень, а також специфічні методи політологічної науки, такі як гіпотетично-дедуктивний, аналітично-дедуктивний і статистичний.

Наукова новизна. Дисертація являє собою перше у вітчизняній політичній науці комплексне дослідження етнічного конфлікту в Боснії і Герцеговині 1992-1995 рр., і політики щодо його врегулювання. Наукова новизна результатів дисертаційного дослідження визначається такими чинниками:

- визначено, що передумовами виникнення конфлікту в БіГ були невирішені проблеми соціально-економічного й етнічного характеру, які й призвели до розпаду СФРЮ;

- доведено, що рушійними силами конфлікту стали протиріччя концепцій сербського, хорватського й мусульманського етнічного націоналізму в поглядах на територіально-конституційний устрій держави;

- доведено, що конфлікт у БіГ мав характер внутрішнього етнічного збройного конфлікту й ускладнювався властивими Боснії і Герцеговині історичними, національними та етнічно-конфесійними факторами;

- проаналізовано політичні підходи основних держав - учасниць процесу врегулювання конфлікту, яки мали різні інтереси у регіоні, проте саме вони в процесі політичного торгу сформулювали остаточні плани мирного урегулювання - план Контактної групи та Дейтонські угоди;

- критично проаналізовано досвід миротворчої діяльності ООН і НАТО з виділенням позитивних сторін - зменшення воєнного протистояння, та негативних - суперечностей у визначенні та виконанні мандату миротворчих сил;

- піддано аналізу в контексті динаміки конфлікту всі територіально-конституційні форми врегулювання конфлікту (регіоналізація за національною ознакою, кантонізація, конфедерація національних республік, територіальний поділ на дві частини на основі відповідних планів мирного врегулювання (план Кутіль'єро, план Венса - Оуена, план Оуена - Столтенберга, план Контактної групи, Дейтонські мирні угоди) і доведено, що змістом усіх цих планів була децентралізація держави;

- висунуто й обґрунтовано тезу про те, що предмету конфлікту відповідали певні територіально-конституційні форми його врегулювання;

- доведено, що Україна доклала значних зусиль у процесі урегулювання конфлікту в БіГ в контексті миротворчих операцій ООН через діяльність національного миротворчого контингенту, запобігши одній з найбільших планованих анти мусульманських етнічних чисток - в анклаві Жепа.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що матеріали дослідження можуть бути використані у вузах гуманітарного профілю при вивченні відповідних тем, написанні посібників з політичної конфліктології та зовнішньої політики, при викладанні курсів з історії міжнародних відносин. Результати дослідження можуть бути використані фахівцями Міністерства закордонних справ України та інших державних установ при розробці та перспективному плануванні миротворчої діяльності України, а також для підвищення ефективності співробітництва України з країнами Балканського регіону. Аналіз предмету, динаміки та змісту конфлікту збагачує досвідом з урегулювання подібних конфліктів на пострадянському просторі.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації відображені у трьох одноосібних статтях у науковому виданні КІМВ “Актуальні проблеми міжнародних відносин”. Положення дисертації були також відображені в наукових доповідях на: міжнародних конференціях “Scholars Initiative” в Сараєві в червні 2002 року та в Будапешті 12-13 грудня 2004 року, а також на міжнародній конференції “Боснія і Герцеговина - Україна: перспективи двосторонніх відносин” у Києві 24 травня 2004 року.

Структура роботи підпорядкована меті та основним завданням дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків. Обсяг рукопису - 189 сторінок. Список використаних джерел та літератури складається з 282 найменувань (20 сторінок).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано важливість і актуальність проблеми, визначено мету і конкретні завдання дослідження, його хронологічні межі, охарактеризовано методологічну основу, розкрито наукову новизну та практичне значення наукової розробки даної теми, подано інформацію про її апробацію.

У розділі “Методологічна основа дослідження та історіографія проблеми” проаналізовано джерельну базу дослідження та стан наукової розробки теми. В основу даного дисертаційного дослідження покладені загальні методи політологічних досліджень, такі як системний, структурно-функціональний й порівняльний (компаративний) методи. Автор також детально описує джерела та опрацьовану наукову літературу. Джерельну базу даного дослідження становлять документи Організації Об'єднаних Націй, НАТО, Європейського Союзу, а також наукові роботи і періодичні видання, опубліковані в Боснії і Герцеговині, Великобританії, Голландії, Росії, Сербії, США, Україні, Франції та Хорватії.

У розділі “Внутрішньополітичний конфлікт в Боснії і Герцеговині в контексті розпаду СФРЮ” проаналізовано політичний й соціально-економічний контекст розпаду югославської федерації.

Автор доводить, що основними чинниками дезінтеграційних процесів у СФРЮ були соціально-економічні проблеми внутрішнього характеру. Неминучість збройного конфлікту зумовлювалася колапсом федеральної влади й відсутністю конституційних засобів для розв'язання проблем міжреспубліканських відносин. Це породило нові проблеми: правонаступництва колишньої СФРЮ, національних меншин і їхнього права на самовизначення, дотримання прав людини, республіканських кордонів і вибору громадянства для мешканців колишньої Югославії. Робиться наголос, що в усіх югославських республіках отримали значне поширення ідеї етнічного націоналізму. При цьому феномен етнічного націоналізму в Боснії і Герцеговині в широкому змісті розумівся як принцип тотожності нації й держави, національного й політичного.

Дисертант підкреслює, що зі зникненням ідеологічної ролі СКЮ і крахом “югославської моделі соціалізму” політичний вакуум у Боснії і Герцеговині не міг не заповнитися ідеями консервативно-націоналістичного й клерикального характеру. При цьому кожна з політичних еліт (як боснійських сербів, так і хорватів чи мусульман) виходила з інтересів тільки свого етносу.

Автор висуває та обґрунтовує системну концепцію конфлікту в Боснії і Герцеговині в основі якого лежали політичні протиріччя між боснійськими сербами, хорватами й мусульманами щодо питань права народів на самовизначення, територіально-конституційного ладу держави та республіканських кордонів. Ці питання й були предметом конфлікту. Він виник як внутрішньополітичний і розвивався на трьох рівнях: адміністративно-територіальному, парламентському та конституційному. Конфлікт був зумовлений соціально-політичним контекстом розпаду СФРЮ й ускладнювався властивими Боснії і Герцеговині історичними, національними та етнічно-конфесійними факторами.

У розділі “Політика міжнародного співтовариства з урегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині 1992-1995 рр.” автор досліджує складові процесу врегулювання конфлікту - еволюцію політики основних держав-учасниць процесу врегулювання, операції з підтримання миру й примусу до миру в рамках ООН і НАТО, а також дипломатичну діяльність Міжнародної конференції щодо колишньої Югославії.

На основі аналізу політичних концепцій, позицій і підходів індивідуальних держав - учасниць процесу врегулювання, дисертант розглядає зміст й динаміку політики міжнародного співтовариства з урегулювання конфлікту. Найбільш значну роль у процесі врегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині відіграли Сполучені Штати, Великобританія, Франція, Німеччина й Російська Федерація. Політика кожної з цих держав відображала національні політичні інтереси, власну громадську думку, а також особливості її історичних зв'язків з Югославією.

Автор підкреслює, що серед цих держав існували серйозні розбіжності щодо питання предмета й природи конфлікту (зовнішня агресія (Сербії) або громадянська війна), міжнародного визнання республік, що вийшли зі складу СФРЮ, і вибору засобів для врегулювання конфлікту. Найбільшою мірою ці розбіжності проявилися між країнами ЄС, з одного боку, та США - з іншого, що дало привід деяким аналітикам говорити про “трансатлантичний розрив”.

Доводиться, що підсумком різночитань політичної природи конфлікту стала спрощена його інтерпретація як “гуманітарної катастрофи”. Гуманітарний аспект конфлікту, на відміну від політичного, становив основний зміст мандату операції з підтримання миру військ ООН.

Аналізуються форми та методи операції з підтримки миру та примусу до миру ООН і НАТО протягом конфлікту. Операції ООН із підтримання миру в Боснії і Герцеговині були насамперед спрямовані на локалізацію конфлікту, недопущення його поширення, забезпечення гуманітарної допомоги населенню. Ці завдання в сукупності забезпечували найважливішу складову процесу мирного врегулювання - підтримку переговорного процесу в рамках Міжнародної конференції щодо колишньої Югославії. Мандат Сил ООН з охорони (ЮНПРОФОР) постійно еволюціонував від принципів класичної операції з підтримання миру в бік примусу до миру з використанням повітряних сил НАТО, що було зумовлено послідовними невдачами в переговорному процесі. На завершальному етапі конфлікту функція миротворчих операцій повністю перейшла від ООН до НАТО.

Автор досліджує дипломатичну роль Міжнародної конференції щодо колишньої Югославії (МККЮ). Дисертант відзначає, що югославська криза вимагала від ЄС єдиного та скоординованого підходу в оцінці природи конфлікту й шляхів його вирішення. Тому рішення МККЮ щодо врегулювання конфлікту були “найменшим спільним знаменником” позицій держав - членів ЄС відповідно до основних норм міжнародного права. Найважливішими із цих норм були недоторканність кордонів, невизнання захоплень території силою, забезпечення прав національних меншин.

Автор приходить до висновку, що МККЮ, так і не змогла врегулювати конфлікт, але створила робочі органи з урегулювання конфлікту, які сформували основу політики врегулювання. Однією з причин невдач ініціатив МККЮ була відсутність ефективної підтримки з боку США та РФ, а також відсутність механізмів, які б могли гарантувати виконання воюючими сторонами досягнутих домовленостей.

У розділі “Територіально-конституційні форми врегулювання конфлікту” проаналізовано всі плани мирного врегулювання (план Ж.Кутільєро, план Венса-Оуена, план Оуена-Столтенберга, план Контактної групи та Дейтонські мирні угоди) і всі запропоновані територіально-конституційні форми врегулювання конфлікту (регіоналізація за етнічною ознакою, кантонізація, конфедерація національних республік, територіальний розподіл на дві частини).

Автор піддає аналізу пропозицію португальського дипломата Ж. Кутільєро щодо регіоналізації Боснії і Герцеговині за етнічною ознакою. Кожний із трьох регіонів мав би свій уряд і свій парламент, у той час як їхні кордони були б визначені на основі перепису населення 1991 року. Передбачалося, що регіони будуть засновані на етнічних, географічних, історичних і економічних критеріях. Крім того, зазначалося, що Боснія і Герцеговина буде мати центральні органи державної влади з усіма функціями, що властиві суверенній державі. Фактично план Ж. Кутільєро являв собою політичний компроміс, який поєднав забезпечення територіальної цілісності країни з конституційною реформою та територіально-політичною автономією для боснійських сербів і хорватів.

Детально аналізується пропозиція врегулювання конфлікту шляхом кантонізації, тобто створення 10 кантонів. Метою цього плану була територіально-конституційна реконструкція Боснії і Герцеговини на основі децентралізації державної влади, створення федерації кантонів та механізму захисту національних інтересів у законодавчому порядку, забезпечення прав національних меншин і їхньої участі в роботі законодавчих і виконавчих органів, створення механізмів для гарантування дотримання прав людини.

Оцінюючи план Венса-Оуена, автор підкреслює, що з усіх планів мирного врегулювання конфлікту він був найбільш збалансованим, таким що пропонував компромісну форму територіально-конституційного устрою держави. План Венса-Оуена був рівною мірою спрямований проти прагнень як сербських, так і хорватських націоналістів поділити територію Боснії і Герцеговини.

Аналізується мирна ініціатива норвезького політика і дипломата Т. Столтенберга. Автор доходить висновку, що серцевиною плану була територіально-конституційна перебудова держави шляхом створення конфедерації у складі трьох національних республік.

Досліджується роль Контактної групи у процесі врегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині, що об'єднала зусилля дипломатів США, Великобританії, Франції, Німеччини й Росії. План мирного врегулювання Контактної групи включав укладення угоди про перемир'я та формулу територіального поділу Боснії і Герцеговини в співвідношенні: 51% - Федерації та 49% - Республіці Сербській. Дисертант підкреслює, що створення Контактної групи стало поворотним пунктом у врегулюванні конфлікту й передало лідерство в цьому процесі Сполученим Штатам Америки при значній ролі Росії.

Детально розглядаються основні положення Дейтонських угод, прийняття яких стало кульмінацією зусиль міжнародного співтовариства щодо врегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині. Автор підкреслює, що основне значення Дейтонських угод полягає в тому, що вони дозволили покласти край найбільш кровопролитному конфлікту в Європі після Другої світової війни. Однак жодна зі сторін - учасниць конфлікту не досягла своїх політичних цілей у повному обсязі. Таким чином, Дейтонські угоди являють собою складний політичний компроміс, що містить потенціал рецидиву конфлікту, особливо в світлі питання про остаточний статус Косова.

У висновках дисертації зроблено узагальнення щодо головних проблем дослідження:

Основні причини розпаду СФРЮ мали внутрішній характер. До них належали: догматизм керівництва СКЮ, економічна стагнація, невідповідність Конституції 1974 року основним тенденціям суспільного розвитку й піднесення етнічного націоналізму. В процесі розпаду федерації БіГ відіграла роль епіцентру (найбільш гострого перебігу) через надзвичайну строкатість етнічної карти розселення мусульман, сербів та хорватів. Конфлікт між етносами був зумовлений соціально-політичним контекстом розпаду СФРЮ і ускладнювався властивими Боснії і Герцеговині історичними, національними та етноконфесійними особливостями.

Конфлікт у Боснії і Герцеговині 1992-1995 рр., виник як внутрішній політичний конфлікт між її трьома етносами з питань про право націй на самовизначення, територіально-конституційний устрій держави та її кордони. У цьому процесі мусульманські лідери виступали за відокремлення БіГ від СФРЮ та формування на всій її території унітарної ісламської держави. Політика боснійських сербів була спрямована на забезпечення політичної та територіальної автономії й приєднання її до СРЮ. Хорватська громада була налаштована за вихід БіГ зі складу СФРЮ, але без ісламізації республіки, натомість з щільними зв'язками з сусідньою Хорватією.

У своєму розвитку конфлікт пройшов три етапи: зародження, розвиток й урегулювання. На етапі розвитку конфлікт набув форми міжетнічної громадянської війни. Незважаючи на присутність на території БіГ добровільних військових формувань із Сербії, їхня чисельність і роль у конфлікті не дає підстав говорити про агресію Сербії проти БіГ. Найбільш виразно характер громадянської війни в БіГ проявився у внутрішньо-мусульманському збройному конфлікті між переважно мусульманською за складом Армією Боснії і Герцеговини й мусульманською армією так званої Автономної провінції Західна Боснія, що була союзником боснійських сербів. Проте протягом більшої частини етапу розвитку конфлікту його суб'єктами були: сербська сторона та її військові формування з одного боку, і об'єднані збройні сили мусульман і хорватів з іншого боку.

Політика основних держав - учасниць процесу врегулювання (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Російська Федерація) відображала вимоги своєї громадської думки, особливості історії зв'язків з Югославією, а також їхні національні інтереси. Серед цих держав існували серйозні розбіжності з питання природи конфлікту (сербська агресія або громадянська війна), міжнародного визнання республік, що вийшли зі складу СФРЮ, і вибору засобів урегулювання конфлікту. Міжнародне визнання Боснії і Герцеговини відзначило кризову точку розвитку внутрішньополітичного конфлікту й продовжило процес його інтернаціоналізації, розпочатий Сербією та Хорватією. З цього моменту внутрішній збройний конфлікт набув характеру міжнародного конфлікту і потребував втручання міжнародного співтовариства для його врегулювання.

Роль ООН у врегулюванні конфлікту в Боснії і Герцеговині є неоднозначною. З одного боку, ООН була форумом узгодження найважливіших політичних рішень країн - членів Ради Безпеки ООН, які одночасно виявилися основними учасниками процесу врегулювання. З іншого боку, суперечливість покладеного на миротворчі війська ООН мандату через протиріччя в баченні конфлікту призвела до розмивання меж між операцією з підтримання миру й операцією з примусу до миру, що фактично позбавило ЮНПРОФОР статусу нейтральної сторони. Це визначило неспроможність концепції захищених зон ООН і падіння захищеної зони Сребрениця, що спричинило масові воєнні злочини боснійських сербів, завдало великої шкоди престижу ООН і стало причиною обмеження ролі ООН у пост конфліктному будівництві миру в Боснії і Герцеговині. Югославське збройне протистояння дозволило НАТО переосмислити й переформулювати свою політичну стратегію, що пізніше знайшла своє вираження в доктрині “гуманітарної інтервенції”. Застосування цієї доктрини було започатковано бомбардуваннями НАТО Республіки Сербської в 1995 році. Югославські конфлікти також стали каталізатором трансформації доктрини розширення НАТО на схід і діям альянсу за межами його зони.

Політичний процес урегулювання конфлікту в БіГ міжнародним співтовариством містився у мирних планах. Основним змістом цих планів були різні територіально-конституційні форми устрою держави на основі її децентралізації (регіоналізація за національною ознакою, кантонізація, конфедерація національних республік, територіальний поділ). Основним пунктом цих планів була децентралізація, як єдино можливий засіб забезпечення єдності держави й балансу інтересів її трьох етносів. Стратегічна мета цих планів полягала в тому, щоб не допустити зміни міжнародних кордонів Боснії і Герцеговини й виключити створення “Великої Сербії” та “Великої Хорватії”. Плани мирного врегулювання Європейського Союзу виявилися неефективними тому, що сторони - ініціатори конфлікту не могли дійти компромісної позиції, тоді як ЄС не мав політичної волі й ресурсів нав'язати мирну угоду силою. Після невдачі трьох попередніх планів мирного врегулювання ЄС тільки Контактна група у складі США, Великобританії, Франції, Німеччини й Росії змогла в 1994 році запропонувати реальну концепцію врегулювання конфлікту на основі територіального поділу Боснії і Герцеговини на дві частини. На основі плану Контактної групи була сформована база документів для подальших переговорів, які пізніше одержали назву Дейтонських угод. Основне значення Дейтонських угод полягає в тому, що вони дозволили покласти край найбільш кровопролитному конфлікту в Європі після Другої світової війни. Однак Дейтонські угоди являють собою складний політичний компроміс, що містить потенціал рецидиву конфлікту на національному ґрунті. Поштовхом до поновлення конфлікту може стати рішення стосовно остаточного статусу Косова, що в цей час визначається резолюцією Ради Безпеки ООН № 1244.

Основний внесок України в процес урегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині полягав в участі українського контингенту в миротворчих операціях ООН.

Контингент у складі 240-го та 60-го окремих спеціальних батальйонів, групи офіцерів штабу ЮНПРОФОР сектора Сараєво та взводу військової поліції, нараховував близько 1200 чоловік і був одним з найчисельніших у складі ЮНПРОФОР. внутрішньополітичний міжнародний конфлікт

Батальйони виконували завдання в зоні найбільш активних бойових дій в Сараєво та зоні Біхач і мали завдання супроводу й охорони продовольчих конвоїв, евакуацію хворих і поранених цивільних осіб, поновлення електро- і водо- постачання, а також боротьбу зі снайперами. Особливо слід відзначити виконання українськими миротворцями завдання з захисту мусульманського населення захищеної зони ООН Жепа. Там український 240-й батальйон не допустив повторення знищення мирного населення сербськими силами, що сталася за бездіяльності голландських миротворців у захищеній зоні Сребрениця, і зміг забезпечити захист і евакуацію 7000 осіб мусульманського населення. Миротворчі операції України сприяли підвищенню ії міжнародного авторитету і поклали початок практичної співпраці Збройних Сил України і НАТО.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДІСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Безрученко В.І. Місія Кутільєро в контексті урегулювання кризи в Боснії і Герцеговині // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - №40, част. ІІ. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2003. - С. 36-41.

2. Безрученко В.І. Контактна група: приклад дипломатії примусу до миру // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - №39, част. І. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2003. - С. 95-99.

3. Безрученко В.І. Комісія Бадінтера і доля Боснії і Герцеговини // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - №36, част.ІІ. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2002. - С. 79-84.

Размещено на Allbest.ru