Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина ХХ ст.)

4

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина ХХ ст.)

План

1. Економіка країн світу в роки другої світової війни. Економічні наслідки другої світової війни

2. Тенденції й напрями розвитку світового господарства другої половини ХХ століття

3. Індустріалізація сільського господарства

4. Основні форми і напрями розвитку міжнародних економічних відносин

5. Економічні концепції монетаристів

6. Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань»

7. Неоіституціоналізм та його особливості

1. Економіка країн світу в роки другої світової війни. Економічні наслідки другої світової війни

Друга світова війна завдала людству величезних матеріальних і людських втрат. У роки війни в більшості країн господарство занепало. Єдиною державою, що, навпаки, розвивалась - були США. Обсяг виробництва зростав. Так, у 1939- 1944 рр. виплавка сталі збільшилась на 70%, електросталі, легованої сталі - більше ніж у 4 рази, прокату - на 56,7%, видобуток кам'яного вугілля - на 60%, а коксівного - в 4 рази. Динамічно розвивалися кольорова, хімічна, електротехнічна, нафтопереробна, автомобільна, літакобудівна галузі. Найшвидшими темпами розвивалася суднобудівна промисловість. У воєнній промисловості продуктивність праці зросла на 35%. США - єдина країна, яка в роки війни, випускаючи воєнне спорядження, не припиняла виробництво товарів народного споживання.

Різко збільшилися державні капіталовкладення в економіку, тривав процес концентрації виробництва, зокрема в хімічній, металургійній, газонафтовій, машинобудівній галузях. Національний комітет оборони значно розширився - з'явилися нові підрозділи, зокрема відділ економічної війни, ленд-лізу тощо. Обсяг сільськогосподарського виробництва у США в 1944 р. зріс порівняно з 1939р. на 36%. Фермерство почали вважати найрозвиненішим щодо механізації польових робіт, електрифікації, застосування прогресивних технологій. Вивіз американського капіталу збільшився, США захопили головні позиції в економіці більшості країн.

Дуже постраждала в роки другої світової війни економіка Великобританії. Державний борг збільшився, зменшилися золоті та валютні запаси. Загальні втрати країни оцінювалися в 7300 млн.ф.ст., що становило близько ј національного багатства країни. Загальні витрати Великобританії на війну дорівнювали 25 млрд. ф. ст.

Франція в червні 1940 р. була окупована гітлерівською Німеччиною; понад 4роки французькою економікою повністю розпоряджалися німецькі загарбники. економіка індустріалізація господарство

Рівень промисловості країни в 1944 р. порівняно з довоєнним становив 38%. Виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося в 2 рази. Франція втратила весь торговий і військово - морський флоти. Розпалася французька колоніальна система. Національна валюта - франк була девальвована. Капіталовкладення за кордоном зменшилися в 10 разів. Війна завдала економіці збитків на 1440 млрд. довоєнних франків.

Німеччина зазнала більших втрат, ніж США та всі західноєвропейські країни разом узяті.

На окупованих територіях європейських країн німецькі фашисти запровадили „новий порядок”. До літа 1941 року з цих країн було вивезено майна на суму 9 млрд. ф. ст. . Гітлерівці знищили майже 40% національного багатства Польщі. Від експлуатації господарств Франції, Бельгії, Голландії, Угорщини, Румунії, Болгарії, Словаччини німці отримали 120 млрд. марок. З цих країн на заводи Німеччини надходили нікель, мідь, нафта, інші стратегічні ресурси. Спад у воєнній промисловості настав в 1942 році. Держави антигітлерівської коаліції набагато випередили Німеччину у виробництві різних видів озброєння. Випуск продукції у всіх галузях промисловості Німеччини в 1944 році скоротився на 10 - 65%. Поразки на фронтах, оголошення Туреччиною війни Німеччині, ізоляція Іспанії призвели до остаточного краху економіки фашистського рейху. У березні 1944 р. настала енергетична криза. Усі галузі господарства були паралізовані.

Японія 7 грудня 1941р. без оголошення війни напала на американську воєнноморську базу Пірл-Харбор на Гавайських островах. Розпочалася чотирирічна американо-японська війна. За роки війни Японія перетворилася на сильну індустріально-аграрну державу. Перевага віддавалася воєнним галузям, значно скоротилося виробництво у легкій промисловості. У багаторічній війні японський торговий флот зазнав значних втрат. Імпортувати сировину ставало дедалі тяжче. Господарство працювало з перебоями.

Зростало напруження у промисловості, аграрному секторі, фінансах. Щоб врятувати економіку уряд запроваджував нескінченні воєнні податки, примусові поставки, контролював кредитні операції, позики, інвестиції, внутрішню торгівлю. Проте банкрутство було неминуче. Економіка мілітаризованої Японії зазнала краху у війні проти США та їхніх союзників.

Після другої світової війни зазнав серйозних руйнувань механізм міжнародних валютних відносин. Крім того, у деяких країнах за роки війни великою мірою зросла державна заборгованість ( США, Великобританія, Франція). Покриття дефіциту державного боргу потребувало значного збільшення випуску паперових грошей.

У 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) відбулася міжнародна фінансова конференція, в якій взли участь 45 дійсних і асоційованих членів ООН, а також міністри фінансів 16 країн. На основі підписаних там угод були створені Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Ці інститути повинні були гарантувати стабільність обмінних валютних курсів, забезпечувати швидку оборотність коштів, створювати умови для накопичення ресурсів, потрібних для відбудови економіки країн Західної Європи.

2. Тенденції й напрями розвитку світового господарства другої половини ХХ ст.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися значні зміни. Вони були пов'язані, насамперед зі збільшенням світової соціалістичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних держав.

Таким чином, світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Економічно розвинені країни вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змінювалася структура їх національних господарств. Розвиток світового господарства відбувався на основі науково-технічного прогресу, подальшого поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізації виробництва. Сформувалася світова інфраструктура - комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини. Наприклад, транспортна система, мережа інформаційних комунікацій. Значно розширилися та набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Головною рисою господарського розвитку було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міжнародні інтеграційні процеси. Зросло державне регулювання господарських процесів. Економічне зростання національних економік значною мірою залежало від ступеня входження їх до всесвітнього господарства.

Відзначимо, що у повоєнні роки стартові умови для розвитку національних господарств були дуже різними. Занепад економіки Європейських країн та Японії сприяв економічному пануванню США. Широкого розмаху набула економічна експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановилася першість її національної валюти. Промислове виробництво європейських країн скоротилося, панувала внутрішня інфляція. Скоротився міжнародний обмін товарами і послугами серед країн Європи. Переважною формою торгівлі був бартер. Уряди цих країн здійснювали непопулярні заходи щодо приватного капіталу: здійснювався контроль цін на основні товари, перерозподіл національного доходу, збільшувалась кількість грошей в обігу. Це стало причиною переводу приватних інвестицій з Європи до США. Стан господарства Європи мав негативний вплив на світову економіку взагалі. США повинні були у власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичної ситуації допомогти європейським країнам. В липні 1947 р. в Парижі було створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС). Її головною метою було вироблення спільної програми відбудови Європи. У квітні 1948 р. Конгрес США затвердив «план Маршала». Це був план економічної допомоги країнам Європи.

Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина, а з грудня 1949р. - ФРН. Метою «Плану» був розвиток економіки на „принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності”. Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на підставі міжнародно-правового договору між країнами.

Слід зазначити, що Європа була не пасивним об'єктом американської допомоги, а ініціатором у виробленні та реалізації плану.

Завданнями плану були: відродження виробництва на новій технологічній основі, розширення зовнішньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілізації, встановлення справедливих обмінних курсів. «План Маршала» діяв з квітня 1948 р. до 30 грудня 1951 р. Обсяг допомоги становив 102 млрд. дол. ( в цінах 1990 р.). США створили Адміністрацію економічного співробітництва. Допомогу надавали:

- безвідсотковими товарними позиками та „дарами”, склад яких визначали США;

- кредитами під малі відсотки;

- у вигляді доларової „зумовленої допомоги” в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Фонди згідно з «планом Маршала» розподілялися між країнами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу щодо доларової зони. Товари надавали в розпорядження урядів. Гроші, отримані від їх продажу, надходили до національних банків на спеціальний рахунок ( еквівалентний фонд ). 95% цих фондів повинні були належати країнам-учасницям, але витрачалися під контролем Адміністрації економічного співробітництва в Європі. Частина їх йшла на оплату сировини, яку вивозили США.

Програма відбудови була виконана. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система міжнародної оплати. Європейські країни використовували свій потенціал зростання без обмежень.

Радянський Союз відмовився від допомоги за «планом Маршала», оскільки США відкинули його вимоги (1. Кожна країна мала самостійно визначати свої потреби в допомозі та її форму. 2. Розмежувати країни-союзники, нейтральні та колишніх противників. Допомога Німеччині повинна бути тісно пов'язана з проблемою репарацій). 50 - 60 роки ХХ ст. стали етапом інтенсивного індустріального піднесення економічно розвинених країн світу. Змінилася структура світового капіталістичного господарства. Найбільш динамічно розвивалась промисловість.

Структурні зміни в національних господарствах були пов'язані з національними особливостями. Швидко розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна. Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої та важкої промисловості, З середини 50-х років минулого століття важка індустрія почала лідирувати. Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених країн визначалася досягненнями науково-технічного прогресу. Наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську види людської діяльності. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин.

З'явились нові поліматеріали, виникли нові технології - лазерна, плазмова, генна. Зароджувалась інформаційна революція. З'явились науково-виробничі комплекси. Значно зросли капіталовкладення в економіку, змінилася їх технологічна структура. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу. Зростали концентрація, централізація виробництва і капіталу. Масовим явищем стало виникнення транснаціональних корпорацій. Зросла кількість міжнаціональних монополій, укладалися угоди про співробітництво між монополіями різних країн. Держава стала значним виробником і споживачем промислових товарів та послуг. Державні капіталовкладення спрямовувалися в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби (інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, газо- і водопостачання, транспорт, невиробничу сферу). Велике значення в державному регулюванні мали податки: зменшення відсоткових ставок, звільнення від сплати податків, прискорення строків амортизації тощо.

Кінець 60-х років ХХ ст. характеризує перехід держав до „структурної стратегії” - політики заохочення певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Зростало значення міжнародних економічних відносин. Велике значення мала інтеграція економічно розвинених країн світу (у 1957 р. було утворено Європейське Співтовариство ). Соціалістичні країни у 1949 р. інтегрували до Ради Економічної Взаємодопомоги.

3. Індустріалізація сільського господарства

У 50- 60-х р. минулого століття сільське господарство зростало повільніше, аніж інші галузі. Істотною ознакою його в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Сільське господарство перетворювалося в індустріальну галузь. Зменшувалася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. Посилилася концентрація виробництва, але основою сільського господарства були фермерські господарства, які реалізовували продукцію на ринку. Ефективність сільського господарства досягалась за рахунок інтенсифікації, розвивалися механізація, електрифікація, хімізація виробництва. Постійно зростали інвестиції в сільське господарство. Зросло значення зовнішніх джерел фінансування.

У всіх економічно розвинених країнах сформувалися агропромислові комплекси, що складалися з власне сільськогосподарського виробництва, а також галузей, що виробляли і постачали промислову продукцію, транспортували, переробляли та займалися реалізацією сільськогосподарської продукції. Набула поширення кооперація для об'єднання економічних ресурсів, особливо в молочному тваринництві, овочівництві, садівництві.

Сільське господарство розвивалось в умовах державного регулювання. Основною метою держави була стабілізація ринку сільськогосподарських товарів, цін і доходів фермерів. Держава надавала асигнування на захист грунтів від ерозії, на іригаційні роботи, поліпшення земельного та лісового фондів.

Важливим підсумком розвитку сільського господарства в економічно розвинених країнах стало зростання його економічного потенціалу. Вони досягли високого рівня самозабезпечення продуктами харчування, за винятком продукції тропічного землеробства. За масштабами сільськогосподарського виробництва, використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів першість серед цих країн утримували США, які виробляли найбільше в світі пшениці, кукурудзи, тютюну, бавовни, картоплі, цукрового буряку, мали найчисельніше поголів'я великої рогатої худоби, свиней. Сільське господарство стало експортною галуззю.

Важливим чинником розвитку сільськогосподарського виробництва в 60 рр. ХХ ст. стала єдина сільськогосподарська політика країн - учасниць Європейського Співтовариства, метою якої було піднесення життєвого рівня працівників сільськогосподарських підприємств, встановлення однакових цін на сільськогосподарську продукцію, регулювання ринків головних сільськогосподарських товарів. У 1968 р. було ліквідовано мито на продукцію країн - членів Співтовариства.

Таким чином, розвиваючись на індустріальній основі, у 70 - 80 -х роках минулого століття сільськогосподарське виробництво провідних країн світу вступило в новий етап розвитку.

4. Основні форми і напрями розвитку міжнародних економічних відносин

Значний негативний вплив на систему міжнародних економічних відносин мала друга світова війна. Позиції європейських країн на світовому ринку значно погіршились, співробітництво майже не існувало. Монопольне становище зайняли США. Їхня частка в експорті серед світових держав становила в1947 р. 32,5%, при цьому частка країн Західної Європи - 33,4%. а Японії - 1,3%. Тому, відновивши свій економічний потенціал, країни Європи активно розвивали міжнародний товарообмін.

Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі значно вплинула на загальну ситуацію на світовому ринку. Провідне місце належало економічно розвиненим країнам. Їхня частка у світовому експорті зросла в 1970 р. до 71,9%, США - 15,4%, європейські соціалістичні країни - 5,5%.

Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі. Зросло значення палива і зменшилось - сировини і продуктів харчування., розширилась торгівля готовими виробами. В структурі промислових товарів 1/3 припадала на машини, обладнання, засоби транспорту. Соціалістичні країни індустріалізацію господарства проводили на власній технічній базі. У торгівлі між країнами РЕВ експорт машин становив 31%(Чехословаччина мала 50%, НДР-49%). Радянський Союз вивозив паливо, метал, сировину (40%), частка машин становила 20%.

Швидко зростав ринок продукції обробної промисловості для країн, що розвивалися. В свою чергу, вони постачали на світовий ринок менше ніж 10% готових виробів, 13% машин і обладнання. Основними статтями їхнього експорту (75%) були нафта, продукти харчування, бавовна, каучук, цитрусові, кава, боби какао.

Географічний розподіл зовнішньої торгівлі визначився економічною інтеграцією країн і відбувався в рамках ЄЕС, РЕВ, Європейської асоціації вільної торгівлі, що була утворена в 1960 р. . До її складу входили Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Швеція. В Америці діяли Центральноамериканський спільний ринок, Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, Андський спільний ринок. В Африці утворилися митні спілки.

Стимулюючим фактором зростання міжнародної торгівлі та галузевої структури було поглиблення міжнародного поділу праці. Зменшилася залежність економічно розвинених держав від натуральної сировини, її замінили синтетичні матеріали. Індустріалізація сільського господарства спричинила повну самозабезпеченість продуктами харчування і зменшення їхнього імпорту. Протягом 50-60-х років ХХ ст. для більшості економічно розвинених країн характерним було пасивне сальдо зовнішньої торгівлі. Лише в США, Японії, Італії, ФРН експорт перевищував імпорт.

Зростала незбалансованість торгівлі між економічно розвиненими і аграрносировинними країнами.

Велике значення мали різні форми торгово-політичного регулювання. Так, у 1947 р. було укладено Генеральну угоду тарифів та торгівлі (ГАТТ). Ця угода відігравала двояку роль. Фіксувала основні правила і принципи регулювання зовнішньої торгівлі на національному ринку та одночасно являлась центром, в межах якого провадилися багатосторонні переговори з метою розв'язання проблем міжнародної торгівлі. Внаслідок діяльності ГАТТ в 50-х роках - першій половині 60 - х років ХХ ст. країни дещо пом'якшили митні бар'єри.

У повоєнний період особливо зросло значення вивозу капіталу як форми міжнародних економічних відносин. Основними країнами-експортерами були США та Канада. Європейські країни, відбудовуючи господарство, не могли вивозити капітал у значних розмірах. США вивозили здебільшого підприємницький капітал у формі прямих інвестицій. Великобританія, Франція, ФРН, Японія вивозили капітал в основному в позичковій формі.

У 1946 - 1947 рр. функціонувала Бреттон-Вудська валютно-грошова система золотовалютного стандарту. В 1946 р. було створено Міжнародний валютний фонд. Важлива роль належала міжнародним валютно-фінансовим організаціям - Міжнародному банку реконструкції та розвитку, Міжнародній фінансовій корпорації і Міжнародній асоціації розвитку, організованих для інвестування країн, що розвиваються.

Значним кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 р., за якою Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург заснували Європейське Економічне Співтовариство.

5. Економічні концепції монетаристів

У 50- 60-х роках XX ст. лідуючого значення в неолібералізмі набув напрямок, що отримав назву монетаризм, найбільш активними представниками якого стали економісти Чикагської школи на чолі з професором університету м. Чикаго Мілтоном Фрідменом (нар. 1912 р.), лауреатом Нобелівської премії (1976 р.), автором численних робіт, серед яких найбільш відомі: «Кількісна теорія грошей» (1956 р.), «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960рр.» (1963 р., у співавторстві с Анною Шварц), «Свобода вибору» (1980 р.) та ін. Популярність монетаристів була обумовлена насамперед тим, що вони виступили з критикою кейнсіанства в період його найбільш гострої кризи і запропонували практичні рекомендації, якими небезуспішно скористалися деякі консервативні уряди та міжнародні економічні організації.

Монетаризм - це напрям економічної думки, який всебічно аналізує гроші, кредитно-грошові інститути та їх роль в процесі стабілізації ринкової економіки.

Основні ідеї монетаризму:

- Монетаристи вивчають суть грошей, кредитно-грошовий механізм та їх вплив на розвиток виробництва. При цьому вони відводять грошам визначальну роль в циклічному розвитку економіки.

- Різко виступають проти державного втручання в хід економічного розвитку, і вважають, що потрібно повністю відновити механізм ринкового саморегулювання. Ринкова економіка - це стійка, саморегульована система, яка сама здатна відновлювати свою рівновагу.

- Державне втручання в економіку не дає бажаних результатів, бо рішення уряду запізнюються, приймаються і діють лише тоді, коли економічна ситуація вже приймає інший характер. Тому рішення уряду скоріше погіршують ситуаціяю, ніж поліпшують її.

- Державне регулювання допустиме лише по відношенню до грошового ринку, де держава може регулювати пропозицію грошей, впливаючи тим самим на позичковий відсоток, дію банківської системи. При цьому грошова політика держави повинна носити довгостроковий характер.

- Всі гроші повинні бути зароблені, а не просто отримані. Тому необхідно зменшити розмір соціальних виплат, а також перелік людей, які мають право їх отримувати.

- Треба ліквідувати державну власність, приватизувати державні підприємства, передавши їх в приватну власність. Монетаристи різко критикують державну освіту, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування.

Вихідним методологічним посиланням монетаризму було твердження про те, що ринкова система здатна автоматично на основі саморегулювання приводити себе до стану рівноваги. Вона має внутрішній механізм, який амортизує вплив зовнішніх чинників, і головну роль в цьому механізмі відіграють ціни, орієнтуючись на які, виробники визначають обсяги випуску продукції, а споживачі - обсяги закупівель. Але основним і практично єдиним фактором, що визначає рівень і динаміку цін, є величина грошової маси, тобто кількість грошей в обігу.

Монетаристи, таким чином, взяли за основу своєї концепції постулати кількісної теорії грошей, висунутої ще старою класичною школою (Д. Юм, Д. Рікардо) і розвинутої неокласиками (І. Фішер, А. Маршалл). Неокласичний варіант кількісної теорії представлений насамперед «рівнянням обміну» американського економіста Ірвіна Фішера (1867-1947 рр.):

M*V = P*Q ,де

М - кількість грошей, необхідних для обігу;

Q - фізична кількість виробленої продукції;

Р - рівень цін на продукцію;

V - швидкість обертів данної грошової одиниці.

«Тільки гроші - це річь » - такий лозунг М. Фрідмена. Тобто, регулюючи грошову масу, держава має можливість впливати на розвиток національного виробництва через розмір видатків споживачів та фірм.

«Грошове правило» М. Фрідмена полягає в тому, що темпи приросту грошової маси в країні не повинні перевищувати темпів зростання валового національного продукту ( ВНП ), тобто 4-5% на рік. Інакше порушується механізм дії приватного підприємства, настає криза, посилюються інфляційні процеси. Отже, монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, наданні грошам визначальної регулюючої ролі, на провідній ролі обміну порівняно з виробництвом. Надмірне зростання грошової маси монетаристи пов'язують з великими державними витратами, тому вони виступають за скорочення цих витрат, передусім - витрат на соціальні потреби.

М. Фрідмен вважає, що регулюючи грошову пропозицію, держава впливає тим самим на позичковий процент, який в свою чергу впливає на рівень інвестицій і розвиток виробництва.

Але грошовим інструментом треба користуватись досить обережно. Монетаристи розрізняють два види інфляції: очікувана ( нормальна ) та непередбачена. Якщо темпи інфляції зростають вище нормального рівня, то треба зменшити грошову масу через зменшення дефіциту державного бюджету і скорочення державних видатків.

М. Фрідмен не погодився з Д.М. Кейнсом відносно характеру кривої сукупного пропонування. Він вважає, що вона носить не горизонтальний характер (за Кейнсом), а вертикальний, оскільки відображає ситуацію в довгостроковій перспективі, коли економіка країни працює на повну виробничу потужність. Тому збільшення сукупного попиту на вертикальній прямій сукупного пропонування може привести до інфляції попиту.

Монетаризм як система економічних поглдів став альтернативною кейнсіанській концепції у зв'зку з неспроможністю останньої вирішити проблеми економічного розвитку, які виникли в США і інших країнах в 50-60-х роках ХХ ст.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію і передусім в теорію грошей полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.

Наведено порівняльний аналіз поглядів Дж. М. Кейнса іМ. Фридмена.

Дж. М. Кейнс

- Необхідне втручання держави в ринкове господарство.

- Головне - збільшувати сукупний попит, і тоді виробництво ВНП буде зростати.

- Зайнятість та безробіття залежать від сукупного попиту, який треба регулювати.

- Грошова маса не впливає на виробництво.

- Головна проблема - безробіття.

- Необхідна гнучка грошова політика.

- Бюджетний дефіцит - спосіб стимулювання сукупного попиту.

- Кейнсіанство - теорія економічного зростання.

М. Фрідмен

- Ринок здатний до саморегулювання, і не потребує втручання держави.

- Необхідно регулювати грошову масу, збільшуючи її на 4-5%, і це приведе до розвитку виробництва.

- Економіка країни сама встановить рівень виробництва та зайнятості.

- Грошова маса впливає на виробництво через норму відсотка та розмір інвестицій, а також динаміку цін.

- Головна проблема - інфляція.

- Необхідна стабільна грошова політика.

- Бюджетний дефіцит - причина інфляція, його треба зменшувати.

- Монетаризм - теорія економічної рівноваги.

6. Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань»

На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог - це теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань».

Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що життєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутрішніми стимулами економічного розвитку; головна цінність суспільства - не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є: економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступали проти активного втручання держави в економіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнав за нею, наприклад, Фрідмен.

Серед тих, хто обґрунтував теорію економіки пропозиції, були американські вчені А. Лаффер і Р. Мандель. Вони виходять з того, що головною є пропозиція чинників виробництва, а не попит на них. А щоб зацікавити в цьому, слід знижувати податки, надавати всілякі пільги корпораціям. Адже зменшення податків призводить до зростання накопичень, що є джерелом збільшення капіталовкладень, прискорення науково-технічного вдосконалення виробництва. Це, зрештою, забезпечує зростання обсягу виробництва та його ефективності. Отже, стимулювання приватного підприємства збагачує ринок товарів, що неминуче зумовлює зростання і попит на них.

Хоча ця теорія досить істотно відрізняється від монетарної, адже там йдеться про грошове, а не податкове регулювання, проте вони сходяться у пропозиції про скорочення бюджетних асигнувань на соціальні потреби. Це може бути стимулом зростання зайнятості населення. Аналіз співвідношення величини ставок податків і державних доходів дав змогу встановити так званий «ефект Лаффера».

Згідно з ним при підвищенні певного рівня ставок податків знижуються доходи держави. А якщо податки повністю поглинають прибуток підприємства, то це неминуче призводить до скорочення виробництва, а отже, і до зниження податкових надходжень.

Тому правильне регулювання співвідношення величини ставок податків і державних доходів передусім на основі зниження податкових ставок з корпорацій, і більшою мірою, ніж на доходи від праці, забезпечує зростання капіталовкладень, а отже, розширення виробництва.

Сучасні представники школи «економіки пропозиції» виступають за регресивну систему оподаткування, по якій при зростанні доходів ставки оподаткування зменшуються. Вони також виступають за приватизацію державних підприємств, за зменшення бюджетного дефіциту на основі скорочення соціальних програм.

Значне поширення має теорія «раціонального очікування» (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес, Р. Барро та ін.), яка полягає в тому, що господарюючі агенти швидко реагують на зміни в економічній діяльності завдяки «раціональному очікуванню». Вони активно аналізують отримувану інформацію, переробляють і оцінюють її, і приймають на цій основі свої власні рішення.

Автор теорії Р. Лукас відмічав, що на основі аналізу попередніх та майбутніх подій з боку населення, економічна політика уряду дуже часто приймає протилежні результати, ніж ті, яких чекав уряд. Фірми і населення приймають власні рішення, і своєчасно піднімають ціни, збільшують ставки за кредит, а населення через профспілки вимагає збільшення заробітної плати, зростання розмірів соціальної допомоги, що вносить значні корективи в хід економічного розвитку. Це треба обов'язково враховувати при прийнятті урядових рішень, і зменшувати втручання держави, більше використовувати механізм ринкової саморегуляції.

Нові класики пропонують сформувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не зв'язувалась з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Отже, прихильники цієї теорії визнають необхідність і надзвичайну важливість наявності вичерпної інформації. Обмеженість і неточність інформації призводить до неправильних економічних рішень, що позначається й на ринку. Економічні рекомендації неокласичної теорії бути практично реалізовані в економічній політиці урядів цілого ряду країн у 80-ті роки ХХ ст. В США така політика отримала назву «рейганоміка», в Англії - «тетчеризм», у Франції «французький тетчеризм» і т.д. Ця політика привела до вирішення цілого ряду економічних проблем (зменшення темпів інфляції, скорочення дефіциту держбюджету, прискорення темпів економічного розвитку). В той же час скорочення соціальних програм, зростання рівня безробіття говорять про те, що механізм ринкової саморегуляціі на сьогодні не спрацьовує, необхідні нові форми і методи державного регулювання.

7. Неоінституціоналізм та його особливості

Після другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об'єкти дослідження: місця і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

З'явилась нова течія: соціальний або індустріально-технологічний інституціоналізм.

Відомим представником цього напряму є Дж. К. Гелбрейт (1909 р.). У своїх працях він розробив концепцію «врівноважувальної сили», пропагував «суспільство добробуту». Дж. Гелбрейт розробив теорію зрівноважуючих сил в ціноутворенні. Він показав, що механізм вільного ринкового ціноутворення в сучасних умовах вже не діє. Ціни зрівноважуються в результаті дії двох протилежних тенденцій:

- монополії та олігополії, які домінують в економіці країни, намагаються завищувати ціни з одного боку;

- антимонопольна політика держави спрямована на зменшення цін з іншого боку. В цьому ж напрямі діють профспілки і союзи споживачів, які слідкують за динамікою цін.

Особлива роль в сучасних умовах належить профспілкам, які контролюють ринок праці і також мають монопольне положення на ринку праці. Дж.Гелбрейт висунув також теорію «конвергенції» двох систем, і показав, що на певному етапі історичного розвитку капіталізм і соціалізм з'єднаються в єдину соціально-економічну систему. При цьому Дж. Гелбрейт вбачав елементи соціалізму в уже існуючій капіталістичній системі: соціальний захист населення, існування безкоштовного медичного обслуговування, безкоштовної освіти. Змінюється і психологія людей: вони стають більш духовними і уважними до проблем інших людей, зростає їх соціальна активність.

У працях, опублікованих у 50-х роках ХХ ст. Гелбрейт розглядає техніку як основу економічного прогресу. В його «Новому індустріальному суспільстві» (1967 р.) знайшли найповніше відображення позиції теоретиків «індустріального інституціоналізму». Один з них - Р. Коуз (1910 р.) - американський економіст.

Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тому, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як транс акційні витрати (витрати на пошук інформації щодо ціни, попиту, пошуку партнерів, укладання контрактів тощо).

Трансакційні витрати - це витрати, що забезпечують перехід прав власності від одних економічних агентів до інших та охорону цих прав. Вони забезпечують трансакцію - угоду про зміну власника продукту ( його продаж) або надання послуг. Трансакційні витрати не пов'язані з процесом створення вартості, вони забезпечують функціонування ринку, укладання угод. Економічна теорія прав власності представлена роботами Рональда Коуза звертає увагу на необхідність забезпечення прав власності, не порушуючи при цьому інтересів інших людей.

Кожна економічна діяльність супроводжується не лише прямими, але й зовнішніми ефектами, які можуть виступати або як вигоди, або як втрати. Ринок немає механізмів нейтралізації негативних зовнішних ефектів ( забруднення навколишнього середовища, викиди в атмосферу забруднюючих речовин, паління і т.ін. ).

Була сформульована так звана « теорема Коуза », згідно з якою проблема зовнішніх ефектів може бути вирішена шляхом узгодження між зацікавленими сторонами на базі співставлення вигоди та витрат. Умовами досягнення такого узгодження виступають:

1) чітке визначення прав власності;

2) досить невелика вартість погодження, в якому бере участь невелика група учасників.

Головне - встановити та розмежувати права власності, тобто права володіння та використання, управління та відчуження, права захисту, спадкування та відповідальності, отримання доходів та компенсації.

Не податки, не державний арбітраж, а ринкові відносини та права власності захистять від побічних зовнішних ефектів.

Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.

В 60-х роках ХХ ст. сформувалась теорія суспільного вибору, її автором визнають видатного американського економіста Дж. Б'юкенена (1919 р.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема «Формула згоди» (1962р.), «Теорія суспільного вибору» (1972 р.).В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів ( вибори органів державної влади ). Б'юкенен виходить з припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибірку в тому числі і в дослідженні політичних процесів.

Дж.Б'юкенен підкреслює, що і ринкова економіка, і державне регулювання економіки, мають ряд недоліків. Головне - навчити державних чиновників приймати вірні політичні рішення. Але досягти цього досить важко, оскільки кожний політичний кандидат йде на вибори із своїми власними інтересами, і виборці не вірять в їх щирість та правдивість. В результаті формується певний ринок політичних ідей, на якому кандидати формують пропозицію ідей, а виборці - попит на ці ідеї.

На політичному ринку йде обмін обіцянок політиків на голоси виборців. Вибори будуть ефективними, якщо більшість вибраних політиків будуть відображати інтереси більшості виборців. Таким чином, в основі теорії суспільного вибору лежить застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Політичні рішення - це вибір альтернативних варіантів. І якщо на ринку люди обмінюють один товар на інший, то в політиці - сплачують податки в обмін на суспільні блага. Але це не досить раціональний обмін, оскільки податки платять одні, а блага отримують - інші. Тому держава повинна виконувати лише захисні функції, і не брати на себе функції участі в виробничій діяльності. Суспільні блага треба перетворити в товари та послуги, які продаються на ринку.

Одним з відомих сучасних представників неоінституціоналізму є Гаррі Беккер. Його відома робота «Злочин та покарання: економічний підхід».

Г. Беккер намагається пояснити такі соціальні явища, як розлучення, злочинність, прийняття урядових рішень з позицій аналізу співвідношення вигід та витрат. В кожній своїй дії людина співставляє вигоди, які вона отримує, з втратами або затратами, які вона несе. Так, процес злочинності Г. Беккер пояснює як співвідношення доходів, які сподівається отримати злочинець від своїх злочинних дій, і втрат, які він зможе понести, якщо буде спійманим. Якщо ступінь вірогідності бути спійманим набагато менша, ніж бути неспійманим, злочинець піде на злочин. При цьому він також враховує альтернативну можливість отримати такий же доход, але іншим шляхом.

Пояснення Г. Беккером розлучень також будується на аналізі співвідношення вигод, які людина має в шлюбі, з втратами, які вона при цьому несе. Теорії Г. Беккера дуже популярні в наукових та суспільних колах США. Особливе значення має аналіз Беккером необхідності збільшення вкладень в «людський капітал », і перш за все, в сферу освіти. В книзі «Теорія розподілу часу » Г. Беккер доводить свою тезу про подорожчання фактору часу. Із збільшенням доходів людина починає інакше оцінювати свій час. Кожна одиниця часу оцінюється з позиції того, що людина втрачає і що вона при цьому отримує. Якщо отримані вигоди менше втрачених, то час використовується нераціонально.

Усе викладене ще раз підтверджує думку про те, що інституціоналізм не має загальної теоретичної основи. Але водночас його напрямки мають чимало спільних рис. Основні характерні ознаки інституціоналізму:

1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробці альтернативних програм;

2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками - соціологією, психологією, антропологією, юриспруденцією тощо;

3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму);

4) аналіз економічних відносин не з позицій так знаної економічної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави;

5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку.

Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й неокейнсіанські теорії. Їм властиве також розширення традиційних об'єктів теоретичного аналізу за рахунок нових актуальних питань.

Размещено на Allbest.ru

...