Міжнародно-політичні основи становлення і розвитку спільної європейської безпекової та оборонної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Міжнародно-політичні основи становлення і розвитку спільної європейської безпекової та оборонної політики

Львів - 2006

Загальна характеристика роботи

Об'єктом дослідження є спільна безпекова та оборонна політика Європейського Союзу в контексті нових загроз регіональній і глобальній безпеці.

Предметом є теоретико-концептуальні основи, міжнародно-політичні особливості формування та еволюції, інституційно-практичні та міжнародно-правові механізми ЄБОП другої половини XX - початку XXI ст.

Методологічна основа дослідження зумовлена метою та завданнями дисертації. Вона базується на концепції комплексного дослідження ЄБОП на теоретичному та практичному рівнях. Вироблення єдиної системи методів побудовано на використанні системного та діалектичного теоретико-методологічних підходів.

Системний підхід використано з огляду на дослідження ЄБОП як цілісного явища в структурі ЄС, між складовими елементами якої сформувалися зв'язки взаємозалежності й взаємодії. Діалектичний підхід застосовано в контексті трактування ЄБОП як динамічної системи принципів і правил взаємовідносин між державами - членами ЄС та з третіми сторонами. Ця система перебуває в перманентному стані трансформації, зумовленому суперечливістю дворівневого характеру: на рівні систем безпеки держав - членів ЄС зокрема і міжнародної системи безпеки у конкретній історичній ситуації загалом.

Концептуальне застосування вищезгаданих підходів дало змогу сформувати єдину методологічну базу. Зокрема, дослідження науково-теоретичних основ ЄБОП здійснено шляхом використання методів логічного аналізу, синтезу та узагальнення. Виникнення та еволюцію інституційних і нормативно-правових засад ЄБОП досліджено з використанням методів вивчення документів, проблемно-хронологічного, історичного та інституційно-порівняльного. Проблеми формування стратегічної бази ЄБОП, з'ясування зв'язків взаємовпливу та взаємозалежності з іншими міжнародними організаціями здійснено за допомогою методів системного та структурно-функціонального аналізу, формально-логічного моделювання. Ці методи дали змогу проаналізувати взаємовплив національних (політичних) та інституційних (функціональних) складових розвитку європейської спільноти як органічного цілого, а також виявити вплив на неї європейських і глобальних інтеграційних процесів у сфері безпеки та оборони.

Джерельну базу дослідження становлять документи, які можна умовно об'єднати в декілька груп:

– базові дослідження європейської історії та політики. Особливо цінний матеріал тут дають дослідження з історії європейської дипломатії, військово-політичних та оборонних альянсів. Серед них важливе місце посідають: «Історія дипломатії (1815-1939)» за редакцією В.П. Потьомкіна, «Дипломатична історія Європи» А. Дебідура, «История внешней политики СССР (1945-1976 гг.)» за редакцією А.А. Громико і Б.П. Пономарьова, монографії А.І. Дмитрієва «Вестфальський мир 1648 р. і сучасне міжнародне право», Р. Арона «Війна і мир між націями» та М. Говарда «Війна в європейській історії»;

– науково-теоретичну базу дослідження з питань розвитку міжнародної системи загалом і міжнародної та національної безпеки зокрема, на основі якої вироблено загальний концептуальний підхід до дисертації, становлять праці Дж. Айккенбері, Р. Арона, О.С. Бодрука, Т. Брєжнєвої, Т. Гоббса, М. Говарда, В.П. Горбуліна, І. Грицяка, Ю.П. Давидова, Р. Джервіса, К. Дойча, Р. Кагана, А.Б. Качинського, М.А. Косолапова, І.І. Лукашука, О.М. Майбороди, М.З. Мальського, В.М. Манжоли, Дж. Миршаймера, М.М. Мацяха, Дж. Ная, Г.М. Перепелиці, В. Посельського, А.А. Розанова, М.Е. Сміта, Г. Теске, Н. Ушакова, О.В. Феденка, Е.-О. Чемпіела, А.П. Шарапо, У. Шюрра, П.А. Циганкова та ін.;

– для аналізу окремих аспектів європейської системи безпеки та оборони (історичного розвитку, теоретичних засад, становлення нормативно-правової бази, формування інституційної структури, розвитку власної стратегії та відносин з іншими організаціями) залучено дослідження: Ф. Алжієрі, М.О. Баймуратова, С. Біскопа, В. Вагнера, Б. Вайта, Й. Варвіка, М. Варнкен, Г. Гельмана, Дж. Говорса, Л.С. Голопатюка, Е. Гохляйтнера, В. Грубова, М. Дассу, О.А. Делінського, Г.-Ґ. Ергарта, В. ван Екелена, С. Земрау, Р. Зємби, О. Їжака, С. Кая, Р. Коена, В.В. Копійки, Е. Кірхнера, І. Кукліної, Є.С. Кузнєцової, А. Міссіроллі, О.О. Мітрофанової, М. Міхалки, А. Моравчика, Г. Прінса, Р. Руммеля, Дж. Сперлінґа, А. Тамма, А. Тойе, С.Г. Федуняка, А. Форстера, В. Шаля, Р. Штельтемаєра, Г.М. Яворської та ін.;

– офіційні нормативно-правові документи провідних інституцій ЄС (Ради, Комісії та Парламенту), НАТО та інших міжнародних організацій. Серед них левова частка припадає на висновки Головуючого та заключні декларації міжурядових самітів Європейської Ради, висновки Комісії, декларації Північноатлантичної Ради НАТО та ін.;

– теоретико-прикладні дослідження європейських дослідницьких центрів, зокрема Інституту ЄС з дослідження питань безпеки (ISS, Париж), який на сьогодні проводить найповніший аналіз тенденцій розвитку ЄБОП; Європейського центру з дослідження проблем безпеки імені Дж. Маршалла (США-Німеччина), Стокгольмського інституту з дослідження проблем миру (SIPRI), Центру прикладної політики (CAP, Мюнхен) та Фонду з питань науки та політики (SWP, Берлін);

– тематичні публікації вітчизняних і зарубіжних дослідників у таких періодичних виданнях, як: «Людина і політика», «Мировая экономика и международные отношения», «Політика і час», «Политические исследования», «НАТО-Ревю», «Стратегічна панорама», «Aus Politik und Zeitgeschichte», «Contemporary Security Policy», «European Foreign Affairs Review», «European Security», «Frankfurter Allgemeine Zeitung», «Die Friedenswarte», «Integration», «International Affairs», «International Organization», «International Security», «International Spectator», «Journal of Common Market Studies», «Der Spiegel», «Цsterreichische Militдrische Zeitschrift».

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є самостійною, завершеною роботою, першим в Україні науковим комплексним дослідженням міжнародно-політичних і структурно-функціональних складових ЄБОП, в якому обґрунтовано особливість її природи в контексті європейських і глобальних інтеграційних процесів.

Основні положення наукової новизни такі:

– вперше у вітчизняній політичній науці здійснено багаторівневе дослідження особливостей становлення та розвитку ЄБОП як невідокремної, однак автономної складової Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС;

– запропоновано концепцію дослідження ЄБОП, що базується на комплексному теоретико-практичному аналізі цієї політики як складового елемента європейських та глобальних інтеграційних процесів у сфері безпеки;

– проаналізовано генезу та встановлено концептуальний взаємозв'язок між історичними формами військово-політичної співпраці країн Європи та особливостями такої співпраці в контексті ЄБОП;

– на основі виокремлення трьох основних принципів ЄБОП - цілісності, когерентності та коопераційності - сформульовано власне визначення ЄБОП, що відображає динаміку її розвитку: ЄБОП є зовнішньополітичною діяльністю ЄС, спрямованою на реалізацію спільних стратегічних цілей держав-членів у сфері коопераційної безпеки, що може бути трансформована в систему колективної безпеки;

– виділено основні тенденції розвитку європейської безпекової та оборонної співпраці в контексті європейських інтеграційних процесів повоєнної доби. Здійснено періодизацію цього процесу:

1) етап визначення стратегій співпраці (1946-1949);

2) крах наддержавних проектів (1950-1954);

3) період стагнації (1955-1968);

4) період відродження (1969-1986);

5) нормативно-правове та інституційне утвердження безпекової та оборонної співпраці (1987-1997);

6) реалізація та вдосконалення інституційного механізму ЄБОП (1998-2005);

– доведено тенденцію зростання значення ЄБОП як регіонального механізму врегулювання кризових ситуацій, а відтак становлення ЄС як глобального актора поряд з такими впливовими структурами міжнародної безпеки, як НАТО, ОБСЄ та ООН;

– обґрунтовано потребу та запропоновано варіанти функціонального та регіонального узгодження компетенцій ЄС-НАТО, ЄС-ОБСЄ та ЄС-ООН;

– на підставі детального аналізу Європейської стратегії безпеки аргументовано висновок про те, що адекватне реагування на нові загрози вимагає від ЄС здатності одночасно використовувати військово-політичні та цивільні механізми кризового врегулювання. Це потребує міжінституційних домовленостей, які б полегшили взаємодію зовнішньоекономічного, військового та внутрішньополітичного механізмів ЄС у контексті ЄБОП.

Теоретичне та практичне значення. Дисертація є самостійним внеском у науковий доробок вітчизняних дослідників, розширює поле досліджень інтеграційних процесів ЄС за рахунок індивідуалізації ЄБОП та містить цілісну картину становлення і розвитку цієї політики. Результати дослідження можуть бути використані під час розроблення лекцій і семінарів з історії та теорії міжнародних відносин, зовнішньополітичних відносин України, спецкурсів з європейської інтеграції чи військово-політичних аспектів глобалізаційних процесів у вищих навчальних закладах України, що готують фахівців для гуманітарних, дипломатичних чи військових галузей. Дослідження може також стати в нагоді для науково-дослідницьких центрів і зовнішньополітичного відомства України під час розроблення чи аналізу безпекової та оборонної політики держави.

Апробація результатів. Дисертацію обговорено та рекомендовано до захисту на спільному засіданні кафедри країнознавства і міжнародного туризму та кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби Львівського національного університету імені Івана Франка. Основні положення та результати дослідження обговорено на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу та аспірантів Львівського національного університету (2004, 2005) та під час науково-практичної конференції «Транскордонне та регіональне співробітництво між Україною та країнами Центрально-Східної Європи як важливий складник європейської інтеграції України. Погляд молодих вчених» (12-13.05.2004, м. Київ); висвітлено у чотирьох статтях, три з яких опубліковано у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, одинадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел (254 найменування на 24 сторінках) та чотирьох додатків (на 10 сторінках). Повний обсяг роботи 222 сторінки (основна частина 187).

європейський безпековий оборонний міжнародний

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, його мету та завдання, зроблено огляд методологічної основи та джерельної бази дисертації, вказано на наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, розкрито зв'язок дисертації з науковими програмами і темами, подано апробацію дослідження та структуру роботи.

У першому розділі «Спільна європейська безпекова та оборонна політика як об'єкт політологічних досліджень» сформульовано понятійно-категоріальний апарат; проаналізовано стан наукової розробки та джерельну базу; досліджено ЄБОП у контексті основних концепцій теорії міжнародних відносин; з'ясовано основні форми безпекової співпраці європейських держав (1648-2005).

У першому підрозділі «Проблема етимології понять «безпекова» та «оборонна» політики» встановлено, що складність дослідження предмету ЄБОП пов'язана зі суперечливістю трактування природи самого ЄС як міжнародної організації sui generis, в якій відсутнє чітке розмежування інституційних повноважень. Нечіткість цілей ЄС як політичного об'єднання спричиняє дискусії навколо назви політики у сфері безпеки та оборони: з 1999 р. було три варіанти назв. Прикметник «спільна», що початково фігурував у назві та наголошував на можливій найвищій меті - досягненні спільної оборони держав - членів ЄС, яку, однак, досі не реалізовано, - з часом зник. Суттєвої змістової різниці між цими варіантами нема, їх зміна відображає лише еволюцію розвитку політики та зміну поглядів самих учасників. На сьогодні найширше вживаним є варіант «Європейська безпекова та оборонна політика», який обрано робочим для дисертації.

Предиспозицією до теоретичного дослідження ЄБОП є той факт, що в західній політологічній літературі практично відсутнє спільне чи, принаймні, загальновживане трактування поняття «безпека». Це зумовлено відсутністю спільної методологічної бази, множинністю вихідних позицій та точок зору, суб'єктивізмом в оцінках.

Науково-теоретичні дискусії щодо змісту поняття «безпека», що загострилися наприкінці 70-х років ХХ ст., відобразилися у диференціації позицій окремих держав - членів ЄС в питанні співвідношення військової та цивільної складової. У науково-теоретичній дискусії пропозиції сягали від максимально широкого трактування безпеки (Р. Ульман, О. Вавер та ін.) до традиційного державо-центристського (етатистського) трактування з певним урахуванням змін внаслідок розширення понять безпеки та оборони (де Вільде, О. Вавнер, Дж. Най, С. Лінн-Джонс, С. Уолт, Л. Фрідман). Проекція цієї теоретичної дискусії на ЄС відображається у поділі позицій держав-членів на прихильників зміцнення військової (Франція, Німеччина, Великобританія та Нідерланди) та цивільної складової ЄБОП (нейтральні та східно-європейські держави-члени).

Водночас відкритим залишається питання про доречність вживання терміна «оборонна» у назві ЄБОП. Під час розробки Маастрихтського договору (1991), а саме положень про «спільну оборону» та «спільну оборонну політику», представники урядів оперували термінами традиційної оборони, яка передбачає захист територіальної цілісності ЄС військовими засобами. Петерсберзькі місії, інкорпоровані до Амстердамського договору (1999), які становлять оборонну складову ЄБОП, не передбачають завдань з територіальної оброни ЄС і мають характер операцій з кризового врегулювання. На думку низки західних дослідників, тут немає жодної суперечності, оскільки на концептуальному рівні практика ЄБОП засвідчує широкий підхід ЄС до змісту понять «безпека» та «оборона» (Е. Гохляйтнер, М. Варнкен, К. Гертайзер, Дж. Ропер, У. Шюрр). Вітчизняні дослідники М.О. Баймуратов та О.А. Делінський, навпаки, вважають вживання терміна «оборона» в контексті ЄБОП некоректним.

Враховуючи особливості становлення концептуально-теоретичної бази та практичного втілення, сформулювано власне визначення Європейської безпекової та оборонної політики як зовнішньополітичної діяльності ЄС, спрямованої на реалізацію спільних стратегічних цілей держав-членів у сфері коопераційної безпеки, що може бути трансформована в систему колективної безпеки. Системотворче значення для реалізації ЄБОП мають принципи: цілісності, когерентності та коопераційності.

У другому підрозділі «Стан наукової розробки та джерельна база проблематики спільної безпекової та оборонної політики ЄС» виділено чотири чинники, що зумовлюють складність політологічного дослідження ЄБОП: 1) низький рівень відкритості інформації у цій галузі для громадськості; 2) існування великої кількості ґрунтовних політологічних, філософських та ін. праць, що досліджують дотичні, однак більш загальні питання війни та миру, виникнення та врегулювання конфліктів тощо. При цьому проблему безпеки здебільшого не диференційовано з-поміж інших питань; 3) маргіналізація безпекової співпраці ЄС у галузі з дослідження питань національної та міжнародної безпеки («security studies»), в якій домінує реалістична парадигма ТМВ; 4) відсутність в українській науці актуальних комплексних політологічних досліджень ЄБОП, відкритих громадськості; 5) високий рівень дослідженості вузьким колом європейських науковців і фахівців військової справи та низький рівень зацікавленості американських науковців. Зроблено огляд досліджень, які становлять найбільшу наукову цінність для дослідження теми дисертації (В. Шаля, Й. Варвіка, К. Гастайгер, Дж. Говорса, О.А. Делінського, Р. Задри, О.О. Мітрофанової, Дж. Ропера та ін.).

У третьому підрозділі «Спільна зовнішня, безпекова та оборонна політика ЄС у теорії міжнародних відносин» доведено, що науково-теоретичне дослідження безпекової та оборонної політики ЄС тривалий час залишалося в річищі загального аналізу зовнішньої політики та євроінтеграційних процесів всередині ЄС.

На підставі аналізу теоретичних концепцій неореалізму, неолібералізму, неофункціоналізму та міжурядової концепції А. Моравчика встановлено відсутність єдиного комплексного підходу до процесу інтеграції ЄС у сфері безпеки та оборони. Реалістична парадигма засвідчує неспроможність вийти за межі раціонального підрахунку співвідношення могутності національних держав та інкорпорувати диференційований підхід до міжнародних організацій. Ліберальні школи зосереджують надмірну увагу на впливі міжнародних організацій, надаючи другорядного значення інтересам інших важливих акторів, передусім держав. Недоліком неофункціонального підходу, що базується на положенні про експансивність процесів інтеграції через ефект «переливу», є заперечення можливості такого переливу, доки ЄБОП матиме міжурядовий характер. Не можна цілком погодитися з міжурядовою концепцією А. Моравчика, який трактує європейську інтеграцію виключно як результат домовленостей, що відображають відносну могутність акторів із незмінними інтересами. Відтак, жодна з основних концепцій ТМВ не може вичерпно пояснити особливості розвитку ЄБОП. На концептуальному рівні вироблення такого пояснення залишається актуальним. Запропоновано розглядати ЄБОП на теоретичному рівні як концепцію, що поєднує політичний та правовий аспекти.

У четвертому підрозділі «Оборонні та воєнно-політичні союзи держав у новітній європейській історії: теоретико-методологічний аналіз» виокремлено спільні та відмінні характеристики військово-політичної співпраці європейських держав у її найважливіших проявах (Вестфальський мир, Четвертний союз (Шомоне), Троїстий союз, Антанта, Ліга Націй, НАТО, ЗЄС, Варшавський пакт, НБСЄ/ОБСЄ та ЄС). Цей підхід дав можливість довести тяглість та еволюційність форм безпекової співпраці в Європі від міждержавних оборонних альянсів до інституційної співпраці на багатосторонній основі та першої спроби наднаціоналізації цієї співпраці. Зроблено застереження, що історичний розвиток дає розуміння певних сучасних тенденцій і суперечностей, що виникають між державами - членами ЄС, однак не детермінує розвитку ЄБОП.

У другому розділі «Становлення Європейської безпекової та оборонної політики в контексті європейських інтеграційних процесів другої половини XX - початку XXІ ст.» основну увагу зосереджено на аналізі найважливіших етапів становлення зовнішньої, безпекової та оборонної політик власне в інституційних межах ЄС. Простежено становлення нормативно-правового та інституційного механізмів ЄБОП. На основі спільності характеристик політичних процесів виділено шість етапів розвитку:

1) етап визначення стратегій співпраці (1946-1949): саме співпраця була характерною ознакою початкового періоду визначення позицій у повоєнній системі міжнародних відносин. Робилися спроби перенести стосунки вимушеного союзництва держав-переможців на постійну основу співпраці між собою та з переможеними країнами;

2) етап краху наддержавних проектів (1950-1954): саме в цей час Європа зазнала невдачі у втіленні найамбітнішого проекту оборонного союзу - Європейської оборонної спільноти;

3) період стагнації безпекових інтеграційних проектів (1955-1968): після невдач попереднього періоду на питання безпеки та оборони накладено табу;

4) на четвертому етапі «ренесансу» (1969-1986) відбулося поступове і вельми обережне відродження зовнішньополітичної співпраці у формі Європейської політичної співпраці (період неформальних консультацій);

5) етап інституційного утвердження безпекової та оборонної співпраці (1987-1997): Єдиний європейський акт став першим юридично обов'язковим документом, в якому було зафіксовано міжнародно-правове зобов'язання держав спільно розробляти та здійснювати європейську зовнішню політику;

6) етап реалізації та вдосконалення інституційного механізму (1998-2005): неспроможність ЄС гарантувати мир та безпеку в колишній Югославії вимагала докорінних змін. Наголос поставлено на створенні та досягненні воєнної дієздатності Сил швидкого реагування ЄС поряд з розвитком меншого за масштабами механізму цивільного врегулювання криз. Модифіковані нормативно-правові підвалини механізму ЄБОП закладає Конституція для Європи (2004), процес ратифікації якої призупинено.

Детально проаналізовано сучасний розвиток військового та цивільного механізмів кризового врегулювання ЄС.

Підкреслено, що в інтеграційні проекти 1990-х років зберігають основні структурні ознаки безпеково-політичної співпраці 50-60-х років. Роль Європейської Ради, Ради Міністрів та Європейського Парламенту, створення політичного секретаріату та європейської безпекової та оборонної спільноти вже тоді були наріжним каменем політичних дискусій на найвищому рівні.

На п'ятому етапі почалося закріплення нормативно-правової бази ЄБОП на принципах зміцнення систематичної співпраці держав-членів у здійсненні політики та дотримання головних настанов Європейської Ради. Згідно з Договором про ЄС інструментами реалізації ЄБОП є: спільні позиції, спільні дії та спільні стратегії.

У третьому розділі «Місце та перспективи ЄС у системі міжнародної безпеки XXI ст.» досліджено напрями стратегічного розвитку ЄБОП: на внутрішньополітичному рівні ЄС та на рівні зовнішньополітичної взаємодії з іншими міжнародними суб'єктами - міжнародними організаціями та окремими державами, зокрема з Україною.

У першому підрозділі детально проаналізовано Європейську стратегію безпеки (ЄСБ, 2003), відсутність якої тривалий час негативно позначалася на розвитку ЄБОП. ЄСБ вдалося затвердити низку концептуальних положень. Йдеться про закріплення превентивного підходу до територіальної оборони ЄС, принципу коопераційності через підтримання доброго урядування в країнах-сусідах (програма сусідства «Ширша Європа - нове сусідство»), застосування збройної сили лише як останнього засобу ЄБОП. Недоліками ЄСБ є відсутність відповідей на деякі проблемні питання конкретного характеру, зокрема про те, як належить застосовувати можливості ЄС, в яких випадках? Немає жодної згадки про використання Сил швидкого реагування ЄС.

Завдання другого підрозділу визначила потреба трансформації політико-інституційного механізму ЄС за умов глобальних викликів і загроз європейській безпеці. Основними недоліками ЄБОП, що спричиняють нездатність ЄС швидко та ефективно реагувати на кризи, є недосконалість інституційної структури та механізму ухвалення рішень. Організаційна модель потребує зміни співвідношення повноважень Ради ЄС та Комісії у сфері ЄБОП, передусім надання ширших повноважень останній. Здійснено детальний аналіз положень Конституції для Європи, на основі якого продемонстровано нові шляхи підвищення ефективності ЄБОП, зокрема, через запровадження посади міністра закордонних справ ЄС, який би власне поєднував функції Високого представника з СЗБП та віце-комісара. Конституція також відкриває можливість для зміцнення позицій неформального лідерства однієї чи групи держав-членів у сфері ЄБОП. Наголошено на потребі відмови від принципу одностайності в процесі ухвалення рішень щодо ЄБОП.

Згідно з концепцією доповнення і співпраці та взаємопов'язаних інституцій у третьому підрозділі досліджено зв'язки взаємозалежності та взаємодії між ЄС та провідними організаціями з безпеки - НАТО, ОБСЄ та ООН. З огляду на те, що на сьогодні ЄС розбудував власну структуру військового та цивільного врегулювання криз, що частково повторює механізми згаданих організацій, та на недосконалість кризових механізмів цих організацій та ЄС, зроблено висновок про потребу узгодження компетенцій міжнародних організацій з метою підвищення ефективності.

На теоретико-концептуальному рівні проаналізовано трансформацію кожної зі згаданих організацій в сучасному міжнародному середовищі, ступінь їх міжінституційної співпраці з ЄС, виокремлено сфери дублювання їх компетенцій. Прогнозування ймовірного узгодження компетенцій між ЄС та НАТО, ОБСЄ та ООН у середньостроковій перспективі базується на географічному та функціональному чинниках за двох сценаріїв: конкурентного та комплементарного. Перевагу надано останньому. Запропоновано такі сценарії узгодження компетенцій: 1) ЄС-НАТО: Євросоюз перебирає на себе відповідальність за врегулювання криз низької інтенсивності в Європі та у співпраці з НАТО - в світі, кризи високої інтенсивності - виключна компетенція НАТО; 2) ЄС-ОБСЄ: ЄС потребує легітимізації своїх миротворчих місій мандатом ОБСЄ, отримує можливість розширити свій цивільний механізм, залучаючи, в разі потреби, засоби превентивної дипломатії ОБСЄ; ОБСЄ інтенсифікує свою діяльність завдяки фінансовій підтримці держав - членів ЄС, у перспективі отримує можливість використання, в разі потреби, Сил швидкого реагування ЄС у зоні своєї відповідальності; 3) ЄС-ООН: ЄС потребує мандату РБ ООН для миротворчих операцій, перебирає на себе повну відповідальність за миротворчі операції низької інтенсивності в Європі та підтримує операції ООН в світі; ООН використовує військові підрозділи ЄС або індивідуально будь-якої з держав-членів як альтернативу НАТО для комплектування своїх миротворчих бригад.

Особливу увагу приділено відносинам з НАТО, виокремленню: а) передумов, що дали змогу досягнути домовленості «Берлін-плюс» (1996, 2003); б) перешкод під час її втілення. На основі аналізу дослідження Р. Кагана «Про рай і владу. Америка і Європа у новому світовому порядку» сформульовано висновок про те, що трансатлантичні суперечності зумовлені не антагонізмом вартостей (як у відносинах США-СРСР), а відмінністю стратегічних концепцій, зокрема поглядів на принцип багатосторонності та застосування сили.

У четвертому підрозділі проаналізовано нормативно-правову базу, практичний рівень і перспективи співпраці України та ЄС у військово-політичній сфері. На основі Плану дій Україна - ЄС на 2005 р. виокремлено три основні сфери, що становлять стратегічний інтерес для співпраці у військово-політичній сфері: 1) співпраця в межах створення оперативних сил ЄС; 2) входження України на європейський ринок озброєнь; 3) приєднання до європейських космічних програм.

Відзначено активну співпрацю України та ЄС на рівні миротворчих контингентів, зокрема, через участь у миротворчих операціях в Боснії і Герцеговині, Косово, Демократичній Республіці Конго. Підкреслено важливість перейняття досвіду країн-сусідів, які тепер є членами ЄС, передусім, країн Вишеградської четвірки. Відзначено позитивний досвід співпраці України та ЄС як партнерів у вирішенні Придністровського конфлікту. Наголошено на важливості зміцнення співпраці в рамках проекту супутникової навігаційної системи ЄС «Галілео». З погляду модернізації обороноздатності збройних сил України наголошено на потребі запровадження принципу справедливого обігу (juste retour), що чинного на європейських ринках озброєння.

Висновки

У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що полягає у дослідженні міжнародно-політичного досвіду Європейського Союзу з ґарантування своєї безпеки в контексті становлення і розвитку ЄБОП.

1. Європейська безпекова та оборонна політика є новим явищем міжнародного політичного життя, динаміка розвитку якої дуже висока. Визначальною рисою цієї політики є суперечність між її кінцевою політико-стратегічною метою та практичним втіленням, зумовлена складною природою ЄС як організації sui generis.

ЄС став першим у світовій практиці об'єднанням, яке на міжнародно-правовому рівні закріпило прагнення створити спільну безпекову та оборонну політику держав-членів, що фактично означає - порушити виключне право держав-членів здійснювати свою безпекову та оборонну політику самостійно. Слід відразу зазначити, що ця спроба не була реалізована повністю, а перебуває лише на початковій стадії. Така невідповідність між метою та стратегією втілення пояснюється небажанням держав-членів делегувати свої повноваження у безпековій сфері на наднаціональний рівень. На інституційному рівні це проявляється в тому, що ЄБОП серед усіх політик ЄС має чітко виражений міжурядовий характер - зберігає за кожною з 25 держав-членів широку свободу у визначенні мети, завдань та інструментів ґарантування національної безпеки.

Європейську безпекову та оборонну політику можна розглядати як зовнішньополітичну діяльність ЄС, спрямовану на реалізацію спільних стратегічних цілей держав-членів у сфері коопераційної безпеки, що може бути трансформована в систему колективної безпеки. Системотворче значення мають принципи цілісності, когерентності та коопераційності. Їх дотримання забезпечуватиме використання широкого арсеналу інструментів зовнішньо - та внутрішньополітичного характеру, узгодженість усіх зовнішньо орієнтованих політик ЄС та превентивний підхід до врегулювання криз.

2. Понятійно-категоріальний апарат дослідження європейської безпеки та оборони визначається плюралізмом підходів. У західній політологічній літературі практично відсутнє загальноприйняте трактування поняття «безпека». Поняття «безпекової політики» є новим у політичному лексиконі - активне вживання припадає на початок 1980-х років.

За час розвитку ЄБОП (1993-2005) значної трансформації зазнали поняття «безпека» та «оборона» і категорії, пов'язані з ними. Якщо в Маастрихті положенню про спільну безпекову та оборонну політику надавалося передусім військово-політичного значення, то сьогодні зміст цих понять значно розширився внаслідок виникнення нетрадиційних асиметричних загроз (Європейська стратегія безпеки).

З урахуванням такої трасформації понятійно-категоріального апарату (розширення змісту) стає більш зрозумілою логіка становлення та розвитку ЄБОП.

3. На емпіричному рівні ЄБОП справджуються положення окремих концепцій теорії міжнародних відносин - неореалізму, неолібералізму, неофункціоналізму та ін. Однак жодна з них не дає вичерпного пояснення розвитку ЄБОП. Вироблення цілісної експланаційної теорії, адекватної особливостям ЄБОП, залишається актуальним завданням. Запропоновано розглядати ЄБОП на теоретичному рівні як концепцію, що поєднує політичний і правовий аспекти.

4. На основі виокремлення основних якісних характеристик здійснено періодизацію формування безпекової співпраці європейських держав від повоєнного періоду і до наших днів (шість етапів). Вона відображає еволюцію від неформальних політичних консультацій до інституційної співпраці ЄБОП.

5. Розвиток нормативно-правового та інституційного механізмів ЄБОП відображає зміну поглядів держав - членів ЄС на функціональне поглиблення європейської інтеграції в сфері безпеки та оборони. Структурі ЄБОП властива сильна консервативність через небажання держав-членів делегувати свої повноваження у сфері безпеки та оборони на наднаціональний рівень. Це зумовлює низьку ефективність ЄБОП, зокрема, через заборону посиленої співпраці та панування принципу одностайності в ухваленні рішень.

З точки зору ефективності бажаною є централізація управління ЄБОП або у формі ширшого делегування повноважень усіх держав-членів на наднаціональний рівень, або ж шляхом створення провідної групи держав-членів, які переберуть на себе відповідальність за військово-політичну діяльність ЄС. В обидвох випадках нагальною є потреба розширення і конкретизації випадків голосування кваліфікованою більшістю щодо військових операцій.

6. Гостро стоїть проблема узгодження всіх зовнішньо орієнтованих політик ЄС. Концептуально це втілилося в закріпленні комплексного підходу до безпеки у Європейській стратегії безпеки. Практично це потребує якнайшвидшого вдосконалення системи міжінституційних зв'язків між Радою ЄС та Комісією. Запропонована Конституцією посада міністра закордонних справ ЄС, який поєднуватиме функції Високого представника з СЗБП та комісара ЄК, а діяльність спиратиметься на роботу Європейської служби закордонних справ, є одним з оптимальних шляхів узгодження зовнішньополітичної діяльності ЄС і поєднання принципів міжурядового (Рада) та наднаціонального (Комісія) урядування.

7. На теоретико-практичному рівні невирішеним залишається питання співвідношення оборонного виміру та завдань з кризового врегулювання ЄБОП (військово-цивільна дихотомія). У миротворчій діяльності ЄС переважають операції цивільного та змішаного військово-цивільного характеру. Петерсберзькі місії, які становлять «оборонну складову» ЄБОП, не передбачають завдань з територіальної оборони ЄС і мають по суті характер операцій з кризового врегулювання.

Размещено на Allbest.ru