Політика європейської інтеграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика європейської інтеграції

1. Державний суверенітет при створенні та розвитку інтеграційних об'єднань

інтеграційний європейський співробітництво право

Як кожна суверенна держава, країни - члени ЄС наділені суверенними правами: здійснювати самостійну економічну та соціальну політику, формувати національний бюджет і податкову систему. Проте загалом еволюція ЄС відображає закономірну тенденцію переростання цим інтеграційним об'єднанням меж державного суверенітету, в переданні окремими національними країнами все більшої кількості повноважень і прав наднаціональним органам. Отже, відбувається процес поступової трансформації конфедеративного типу наднаціонального економічного угруповання у федеративний, що має безпосередній вплив як на формування єдиної фінансової політики країн ЄС, так і на реальну можливість урядів країн-учасниць безпосередньо впливати на економічну кон'юнктуру за допомогою бюджетно-податкових та грошово-кредитних інструментів. Про це свідчать такі факти.

По-перше, однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінансової системи Європейського Союзу є те, що, на відміну від інших міжнародних економічних організацій, ЄС має самостійний бюджет, який об'єднує переважну частину спільних фінансових фондів. Бюджет ЄС - основна фінансова база інтеграційних заходів у межах Союзу, проте він ще не перетворився в інструмент повноцінної фінансової політики Євросоюзу і лише частково є важелем наднаціонального регулювання економік країн-учасниць. Стосовно національних бюджетів країн - учасниць ЄС, то ще на початку його функціонування було поставлено завдання гармонізації й уніфікації національних бюджетів, зокрема щодо зближення й уніфікації бюджетної документації та статистичних показників, вирівнювання частки бюджетних доходів у ВВП, гармонізації структур бюджету, координації бюджетної політики, гармонізації податків і податкової політики. Слід зауважити, що завдання гармонізації бюджетної політики виявилося досить складним процесом із певними внутрішніми суперечностями. З одного боку, формально зменшився рівень самостійності окремих держав у бюджетному регулюванні, країни зобов'язалися подавати керівництву ЄС проекти своїх бюджетів і звітів про їх виконання, інформувати органи ЄС про проведення відповідних бюджетних заходів. З іншого боку, господарські механізми країн-учасниць залишаються автономними, хоча зростає рівень їх взаємозалежності; держави мають різний рівень економічного розвитку, неоднакову соціально-політичну ситуацію всередині країни, що відповідно зумовлює суперечливість інтересів як у бюджетній, так і загалом в економічній політиці.

По-друге, не менш важливим аспектом, з погляду організації фінансів ЄС, є синхронізація податкових систем та гармонізація податкової політики країн-учасниць. Ще Римський договір 1967 р., який став правовою й організаційною основою європейської економічної інтеграції, поставив завдання поступової гармонізації всіх податків, заклавши концептуальні засади міждержавної податкової уніфікації. У цілому синхронізація податкових систем країн ЄС передбачає не лише зближення податкової структури, механізму стягнення, величини основних податкових ставок, а й проведення країнами-учасницями узгодженої податкової політики при вирішенні як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Гармонізована податкова політика означає, що автономне використання податкових інструментів окремими країнами ЄС має перебувати під контролем наднаціональних керівних органів Євросоюзу, які, ґрунтуючись на загальних інтересах усіх партнерів, визначають податкову політику кожного учасника ЄС.

Проте процес уніфікації і гармонізації податкових систем держав ЄС виявився набагато складнішим, ніж очікували, оскільки кожна суверенна держава намагається максимально повністю реалізувати своє право встановлювати і збирати податки, вдаючись при цьому до використання різноманітних податкових технологій. Саме це зумовлює значні відмінності у податковій політиці країн - членів ЄС, у кожній з яких вона традиційно проводиться з урахуванням національних інтересів. З огляду на це ЄС відмовився від створення єдиної податкової системи, натомість було вирішено привести законодавства країн - членів співтовариства у відповідність, а також підпорядкувати національні податкові системи спільним завданням європейської інтеграції.

По-третє, вироблення механізму реалізації спільної валютної політики і запровадження єдиної валюти - євро, яка покликана стати потужним фактором поглиблення фінансової інтеграції шляхом створення єдиного економічного простору, загострили проблему координації економічної політики країн євро зони. Адже у результаті прийняття у 1997 р. Пакту стабільності і зростання уряди країн єврозони позбулися права безпосередньо впливати на економічну кон'юнктуру за допомогою грошово-кредитних інструментів, які тепер є прерогативою Європейського центрального банку - наднаціонального органу ЄС.

По-четверте, поряд із гармонізацією бюджетної, податкової та валютної політики в Європейському Союзі триває активний процес уніфікації діяльності банківської сфери, створення єдиного ринку банківських послуг. Зокрема перша (1977 р.) та друга (1993 р.) банківські директиви містять узгоджені правила захисту інтересів вкладників, інвесторів і споживачів фінансових послуг, регулюють проблеми платоспроможності банків, встановлюють співвідношення власних і запозичених активів, ступінь покриття ризику банківських операцій, принципи захисту банківської таємниці, правила фінансової звітності, рекомендації щодо прозорості міжнародних фінансових операцій з метою попередження відмивання «брудних грошей».

Разом з тим, уніфікація процедур ліцензування банківської діяльності спрощує доступ на національні ринки фінансових послуг іноземних банків, загострюючи цим самим конкуренцію між національними та іноземними банками. Закономірним наслідком цих процесів є зниження національних відсоткових ставок за банківськими операціями до середньоєвропейського рівня.

По-п'яте, вживаються заходи щодо полегшення організації операцій з мобілізації капіталів на фондових біржах і ринках капіталу, введені й діють єдині правила, які регулюють питання емісії та обігу цінних паперів, у тому числі боргових. Упродовж останніх років ринок цінних паперів ЄС суттєво розширився за рахунок впровадження великої кількості нових видів фінансових зобов'язань. Завдяки цьому, з одного боку, промислові компанії отримали нові можливості одержання кредитів із банківських джерел, з іншого - це зумовило розширення спектра й більшу доступність для клієнтів різного роду фінансових послуг та значне зниження їхніх затрат.

По-шосте, як було зазначено вище, еволюція ЄС відображає закономірну тенденцію переростання цим інтеграційним об'єднанням меж державного суверенітету, безпосереднім наслідком чого є передача більшої кількості повноважень і прав наднаціональним органам та поглиблення інтеграції у сфері інституційної надбудови. До керівних органів Європейського Союзу належать: Європейська рада міністрів (Рада ЄС), Комісія ЄС, Європейський парламент і Європейський суд, Європейський центральний банк. Наднаціональні органи приймають закони у межах функцій і повноважень, добровільно переданих їм національними державами, тому закони окремих країн не можуть суперечити законам співтовариства. Отже, з прийняттям Єдиного європейського акта у випадку конфлікту національного права і права співтовариства пріоритет надається останньому.

2. Юридична характеристика основних актів вторинного права ЄС

До актів вторинного права відносяться акти, які видаються інститутами Союзу, а також міжнародні договори Союзу та угоди, укладені в рамках ЄС його державами-членами.

Сумарна характеристика актів вторинного права дана в ст. 249 Договору про Співтовариство. До їх числа віднесені регламенти, директиви та рішення.

Основні методи побудови правової системи ЄС: метод уніфікації і метод гармонізації.

Метод уніфікації припускає видання співтовариством нормативного акту прямої дії, який заміняє акти внутрішньодержавного права, раніше регулюючих певну область суспільних відносин. Іншими словами метод уніфікації передбачає створення єдиного правового режиму у відповідній галузі економіки, транспорту, культури і т.д.

Другим методом, визначальним правотворчу діяльність інститутів ЄС, є метод гармонізації. Гармонізація також має своєю метою встановлення єдиних правових норм, що регулюють певні економічні та інші відносини на всій території ЄС. На відміну від уніфікації, гармонізація більш гнучкий метод. Суть гармонізації полягає у встановленні ЄС правил, спрямованих на зближення положень законодавчих актів держав-членів в певній області. Останні потім наводять свою нормативну базу у відповідність із гармонізуючим документом, закріплюють містяться в ньому правила в національних законах, інших правових актів, самостійно визначаючи спосіб і форми включення в національну правову систему гармонізованих норм.

Регламент є нормативно-правовим актом загального характеру, який у всіх своїх елементах обов'язковий для всіх суб'єктів права ЄС і є актом прямої дії. Він підлягає застосуванню владою та судовими установами всіх держав-членів незалежно від того, виступало чи дана держава за їх прийняття чи ні. Всі регламенти (нерідко в літературі вони іменуються законодавчими актами) підлягають обов'язковій публікації в Офіційному віснику ЄС. Вони вступають в силу, якщо інше не встановлено в самому акті, на 20-й день після їх опублікування. При публікації повідомляється, яким інститутом (або інститутами) акт прийнятий, яка застосована процедура і всі її учасники. Пряма дія регламенту безпосередньо обумовлено в установчих актах.

Другий вид нормативно-правових актів, що видаються інститутами, - це директиви. Їх головне відміну від регламенту полягає в тому, що в директиві, як правило, вказуються цілі та результати, які повинні бути досягнуті застосуванням цього акту, однак національним властям надається право самим визначати, в якій формі або за допомогою яких процедур і механізмів ці цілі можуть бути досягнуті. Директиви, таким чином, пов'язують держава тільки в тому, що стосується досягнення певних результатів і термінів їх досягнення. Детальної регламентації вони містити не повинні. Намітилася було тенденція до деталізації директив не отримала підтримки. В ході підготовки Амстердамського договору 1997 р. була введена нова кваліфікаційна різновид цих актів: 1) рамкові директиви і 2) звичайні директиви. Перші утворюють самостійну групу актів, ієрархічно не підпорядкованих регламентом. Другі можуть містити більш детальну регламентацію, особливо якщо вони приймаються на основі та на виконання регламенту. У цьому випадку має місце ієрархічна підпорядкованість.

Однією з сфер, в якій директиви використовуються особливо широко, є здійснення заходів щодо гармонізації національного права. У цьому випадку вказується, які саме цілі та результати повинні бути досягнуті, з тим щоб усунути зіткнення (колізію) норм національного права різних держав-членів у тій чи іншій області. Однак при цьому не вказується, яким чином ця мета повинна бути досягнута національними властями.

Директиви можуть бути адресовані як усім державам - членам Союзу, в цьому випадку вони обов'язково публікуються в Офіційному віснику ЄС, так і окремим державам - членам Союзу. У цьому випадку достатня їх нотифікація. Директиви набирають чинності з дати їх опублікування або нотифікації, а не з моменту закінчення строку, встановленого для їх здійснення. Це особливо важливо мати на увазі у зв'язку з стислістю термінів позовної давності за позовами про анулювання.

Третю групу джерел права утворюють рішення. Їх відмітна особливість полягає в тому, що це акти індивідуальної, а не загального характеру. Вони обов'язкові для своїх адресатів у всіх своїх складових частинах. Втім, практика знає і деякі винятки, встановлювані рамковими рішеннями. Рішення обов'язкові для тих суб'єктів європейського права, яким вони адресовані. Адресатом не обов'язково має виступати держава. Це можуть бути певні інститути, ті чи інші категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи. Рішення нотифікується (повідомляються) тим суб'єктам європейського права, яких вони безпосередньо стосуються і які виступають в якості виконавців відповідних приписів.

Правом видання нормативно-правових актів ЄС користуються Рада, Рада, діючий спільно з Європейським парламентом, Комісія, а також Європейський центральний банк у межах своєї спеціальної компетенції.

Стаття 249 Договору про Співтовариство передбачає можливість прийняття ще двох видів правових документів - це рекомендації і ув'язнення. Однак вони не є нормативно-правовими актами і не мають обов'язкової юридичної сили.

Нормативно-правові акти Співтовариств утворюють основну і найбільш численну частину джерел європейського права.

Дуже багато регламенти і директиви ЄС стосуються суто технічних питань і ніяк не зачіпають основи регулювання суспільних відносин в національних суверенних державах - членах Європейського Союзу.

Інша частина вторинного права - нормативні договори, які залежно від суб'єктів що їх укладають, поділяються на три види:

1) Угоди Європейського Союзу з третіми країнами.

2) Додаткові конвенції між державами-членами.

3) міжінституційної угоди - нормативні договори, які укладаються інститутами Союзу в цілях уточнення та доповнення окремих положень установчих документів. Міжінституційної угоди найчастіше носять тристоронній характер, пов'язують три політичні інститути: Європейський парламент, Раду та Комісію.

3. Інституційна структура Європейських Співтовариств

Як Договір про створення Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі (18.04.1951 р.), так і договір про ЄЕС і Євратом (23.03.1957 р.) створювали спеціальні органи, які служили би для досягнення мети цих Співтовариств.

Однак, разом із підписанням Римського Договору започатковано процес утворення єдиних інституційних рамок для всіх Співтовариств. Завдяки цьому процесу Співтовариства, хоча й залишилися окремими міжнародними організаціями, мають нині єдину правову та інституційну систему.

1. Європейська Комісія. Виконавчий орган Європейського Союзу, що складається з 27 членів (включаючи президента), які призначаються на п'ять років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат.

2. Рада Європейського Союзу (Рада міністрів). Основний орган ухвалення рішень, який збирається на рівні міністрів національних урядів, і його склад міняється залежно від обговорюваних питань: Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки і так далі В рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти ЄС і приймають або відкидають їх шляхом голосування.

3. Європейський Парламент. Європейський Парламент - зібрання з 785 депутатів, що безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на п'ять років. Голова Європарламенту обирається на два з половиною роки. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС і Європейській Комісії. Європарламент проводить пленарні засідання в Страсбурзі (Франція) і Брюсселі (Бельгія).

4. Європейський Суд. Судовий орган ЄС вищої інстанції, регулюючий розбіжності:

між державами-членами ЄС;

між державами-членами ЄС і самим Європейським Союзом;

між інститутами ЄС;

між ЄС і фізичними або юридичними особами.

5. Суд аудиторів. Орган Європейського Союзу, створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС і його інститутів.

6. Європейський Омбудсмен. Займається скаргами європейських приватних і юридичних осіб на інститути і установи ЄС.

Крім зазначених інституцій у Європейському Союзі створені допоміжні інституції.

До допоміжних інституцій Європейського Союзу, наділених дорадчо-консультативними функціями відносяться два наступних органи:

1. Економічний і соціальний комітет. Консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 344 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.

2. Комітет регіонів. Консультативний орган Ради ЄС і Комісії, який готує висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів. Комітет складається з 344 членів - представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків.

До допоміжних органів, які здійснюють фінансово-економічні функції відносяться наступні:

1. Європейський інвестиційний банк (далі - ЄІБ). Допоміжна інституція, що здійснює на наднаціональному рівні управління в Європейському Союзі та за його межами фінансово-інвестиційну функцію. Створений у 1958 p., відповідно до Договору про Європейську економічне співтовариство, є юридичною особою і розміщується в Люксембурзі. Завдання банку - сприяти через ресурси ринку капіталів та використання власних ресурсів збалансованому й постійному розвиткові Спільного ринку в інтересах Співтовариства.

2. Європейський центральний банк. Функціонує в межах структури Європейської системи центральних банків, створення яких розпочалось після рішення Європейської ради щодо створення економічного та валютного союзу. Головним завданням є забезпечення цінової стабільності в зоні «євро». Управління Європейським центральним банком покладено на Раду керівників ЄЦБ, яка наділена такими основними повноваженнями:

приймати керівні принципи й ухвалювати необхідні рішення для забезпечення виконання завдань, доручених ЄСЦБ;

виробляти валютну політику Співтовариства, зокрема відповідні рішення, що стосуються проміжних грошово-кредитних цілей, основних норм відсотків і постачання резервів ЄСЦБ та встановлювати необхідні керівні принципи для їх виконання.

4. Угода про партнерство і співробітництво

В квітні 1992 р. Європейська комісія (ЄК) прийняла рішення про необхідність переговорів з Україною, Білоруссю, Росією та Казахстаном щодо підписання угод про співробітництво. У жовтні 1992 р. Європейська Рада видала директиву, якою передбачався початок обговорення угод про партнерство та співробітництво з цими країнами.

В березні 1993 р. розпочались офіційні переговори з Україною, які завершилися 14 червня 1994 р. підписанням Угоди про партнерство та співробітництво (далі УПС) в Люксембурзі Президентом України та президентом Європейської Комісії і представниками держав-членів ЄС. Тим самим було закладено правову основу у взаємодіях України з ЄС. Для молодої української держави, яка переживала перші роки становлення національної економіки та правової системи, була дуже важливою політична й економічна підтримка з боку Європейського Союзу. УПС була обумовлена потребою встановити тісні відносини між ЄС та Україною, засновані на існуючих між ними історичних зв'язках і спільних цінностях. УПС знаменувала важливий крок вперед, замінюючи Угоду про Торгівлю та комерційне й економічне Співробітництво, яку Європейське Співтовариство і Радянський Союз підписали в 1989 році.

УПС було обумовлена потребою встановити тісні відносини між ЄС та Україною, засновані на існуючих між ними історичних зв'язках і спільних цінностях. Відповідно до статті 1 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, цілями партнерства було визначено:

- розвиток тісних політичних відносин шляхом політичного діалогу;

- сприяння торгівлі, інвестиціям і гармонійним економічним відносинам;

- забезпечення основи для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва;

- підтримку зусиль України щодо зміцнення демократії та завершення переходу до ринкової економіки.

Відповідно до угоди, політичний діалог мав зблизити позиції України і Євросоюзу з міжнародних питань, що становлять обопільний інтерес. Було передбачено співробітництво у питаннях зміцнення стабільності і безпеки в Європі, дотримання принципів демократії, поваги і сприяння правам людини і, зокрема, правам національних меншин. У разі необхідності сторони зобов'язуються проводити консультації на найвищому рівні.

Угодою визначено 28 сфер, в яких ЄС та Україна домовилися збільшити та розширити взаємне співробітництво. До таких сфер належать: промислове співробітництво; сприяння інвестиціям та їх захист; державні закупівлі; стандарти; видобувна промисловість та виробництво сировини; наука і технологія: освіта та професійна підготовка; сільське господарство; енергетика; використання атомної енергії у цивільних цілях; довкілля; транспорт; космічна промисловість; фінансові послуги; боротьба з відмиванням грошей; грошово-кредитна політика; регіональний розвиток; співробітництво у соціальній сфері; малі та середні підприємства; інформація та зв'язок; захист споживачів; митна справа; економіка; статистика; боротьба з розповсюдженням наркотиків; культура тощо.

Угодою досить докладно регламентуються відносини між Європейським Союзом та Україною на основі принципів, які мають бути запроваджені у налагодженні відносин протягом певного часу. При цьому акцентується, що запровадження таких принципів потребує значних зусиль, передусім з боку України.

Україна та ЄС зобов'язались надавати одне одному статус найбільшого сприяння у торгівлі. Причому Україна зберегла можливість запроваджувати тимчасові кількісні обмеження на імпорт, спрямовані на захист окремих галузей виробництва, які не досягли достатнього рівня конкурентоспроможності чи зазнали серйозних труднощів, що спричиняє соціальні проблеми. З огляду на те, що УПС стала гнучким, «еволюційним» документом, відповідно до її положень сторони мають право вживати будь-які загальні або спеціальні заходи, необхідні для виконання своїх зобов'язань згідно з Угодою. Зокрема, у статті 101 зазначається, що УПС укладається на початковий період - десять років. Угода автоматично продовжується на один рік, якщо одна із Сторін за шість місяців до закінчення строку Угоди не сповістить іншу Сторону у письмовій формі про свій намір денонсувати угоду, вона відповідно пролонгується.

Висновки

1. Міжнародна економічна інтеграція - це об'єктивне, складне й суперечливе явище, що розвивається у протистоянні з дезінтеграційними тенденціями у світовій системі, характеризується процесами об'єднання держав і народів для спільного розв'язання проблем та реалізації спільних цілей, супроводжується посиленням взаємозалежності між ними аж до злиття в єдине ціле, виникненням спільних інститутів та правових норм, що забезпечують функціональну ефективність. Основними мотивами інтеграційних взаємодій у сучасному світі є прагнення забезпечити добробут, безпеку та стабільність розвитку суспільства. Динамічний розвиток міжнародної економічної інтеграції зумовлений: економічним розвитком країн, їх груп та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів; закономірностями науково-технологічного прогресу, тенденціями демографічного розвитку; наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем (енергетичних, продовольчих, економічних, охорони навколишнього середовища, економічного росту та народонаселення, економічної безпеки); різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж; ринковою уніфікацією економічного розвитку.

Послідовний розвиток етапів, форм міжнародної економічної інтеграції забезпечує більш повне і раціональне використання економічного потенціалу країн та підвищення темпів їх розвитку. Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики як внаслідок об'єктивно зумовленого зниження цін на основні товари і послуги та створення нових робочих місць, так і через концентрацію зусиль країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку. Слід також зазначити, що в зрілих інтеграційних угрупованнях виробляються і реалізуються потужні та дієві механізми і інструменти забезпечення групової економічної безпеки.

Економічна інтеграція має переважно регіональний характер. Найбільшими регіональними інтеграційними об'єднаннями є ЄС, НАФТА, АТЕС. Не дивлячись на різницю в формах інтеграції незаперечним є факт бурхливого росту інтеграційних угруповань в усіх частинах земної кулі.

Що стосується України, то вона взяла курс на євроінтеграцію. Зовнішньоекономічну діяльність України з ЄС на сучасному етапі характеризують високі темпи зростання. Відзначено наявність певних змін у геоекономічній структурі зовнішньої торгівлі України, зокрема зростанні зовнішньоторговельного обороту з країнами ЄС. Це значною мірою зумовлено вступом до ЄС нових країн-членів, які були й залишаються одними зі значних зовнішньоекономічних партнерів України.

Ризики у зовнішньоторговельній структурі України спричинено зволіканням структурних зрушень у народному господарстві, які мають відбуватися природно, за ринковими законами. Зовнішньоторговельна структура України на сучасному етапі дедалі більше орієнтується на ЄС. Найбільшою загрозою зовнішньоекономічній безпеці України в умовах євроінтеграції є експортна орієнтованість зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС на основі традиційних однорідних товарів за умови не насиченості вітчизняного ринку диференційованою продукцією. Інтеграція України до ЄС має важливі економічні преваги для України: макроекономічна стабільність, збільшення продуктивності економіки, збільшення обсягів торгівлі між Україною та ЄС, забезпечення вільного руху факторів виробництва в межах ЄС, гарантований захист прав працівників та споживачів.

2. Характерною ознакою вторинного законодавства є те, що воно складається з актів певної юридичної форми - регламентів, директив, рішень, рекомендацій та висновків. Однак труднощі його розуміння пов'язані з тим, що однакові за видовими ознаками акти вторинного законодавства можуть розрізнятися: за наявністю або відсутністю норм права; за способом прийняття (із застосуванням відповідної законодавчої процедури, що закріплена в установчих договорах або іншої процедури прийняття акта, що передбачена у Правилах процедур інститутів ЄС); за суб'єктами прийняття (акти Європарламенту та Ради ЄС або окремих інститутів ЄС); за функціональним призначенням (спрямовані на уніфікацію, гармонізацію, імплементацію, доповнення або зміну окремих положень іншого законодавчого акта, забезпечення єдиних умов втілення в життя (виконання) інших законодавчих актів).

3. Соціально-історичними джерелами виникнення і становлення інституцій, а потім і побудови сучасної системи інституцій Європейського Співтовариства та Європейського Союзу є збалансування та поєднання основ міжнаціонального й наднаціонального співробітництва.

Інституційна система Європейського Союзу, яка розвивалась разом із розвитком безпосередньо самого Союзу та Європейських Співтовариств, набула рис притаманних системам державного управління своїх країн-членів.

Основні функції в системі прийняття рішень, як-то політична, законодавча, виконавча, та судова здійснюють такі основні інституції, як: Європейська Рада, Європейський Парламент, Рада Європейського Союзу, Європейська Комісія та Європейський Суд.

4. На основі вищевикладеного можна зробити висновок про те, що стратегічний курс. України на поступову, через асоційоване членство, інтеграцію в Європейський Союз є об'єктивною необхідністю, зумовленою геополітичним становищем нашої держави. Його практична реалізація багато в чому залежить від послідовності, активності та наполегливості у зовнішньополітичній сфері, приведення у відповідність до законодавчих актів ЄС внутрішнього законодавства України. Цей процес буде тривалим, але він є цілком виправданим і реалістичним.

Список використаної літератури

1. Астапов К. Формирование единого экономического пространства стран СНГ [Текст] / К. Астапов // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - №3. - С. 95-99.

2. Багмет М.О. Світова та європейська інтеграція [Текст]: навч. посіб. / М.О. Багмет, Г.В. Коваль. - Донецьк: Каштан, 2009. - 349 с.

3. Беляєв М.І. Економічна політика [Текст] / М.І. Беляєв, М.І. Диба, А.З. Зазимко. - К.: КНЕУ, 2007. - 288 с.

4. Берглоф Е. Економічна інтеграція та глобальна рецесія [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://innovations.com.ua. 07.05.2010 р. Загол. з екрану.

5. Внукова Н.М. Оцінка рівня виконання вимог СОТ для прискорення процесів інтеграції України до ЄС [Текст] / Н.М. Внукова // Зовнішня торгівля: право та економіка. - 2009. - №2 (43). - С. 40-46.

6. Врадій О. Концепції євроінтеграції та політичні трансформації [Електроний ресурс]. - Режим доступа: http:www.viche.info.06.05.2010. - Загол. з екрану.

7. Горьовий В.П. Інтеграція України до ЄС і зовнішньоекономічна безпека держави [Текст] / В.П. Горьовий // Вісн.аграрної науки. - 2009. - №11. - С. 56-61.

8. Гусинська Н. Тенденції розвитку регіональної інтеграції [Текст] / Н. Гусинська // Регіональна економіка. Серія «Економіка іправо». - 2008. - №4. - С. 185-191.

9. Лук'яненко Д.Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://finance-library.com.ua. 11.05.2010. - Загол. з екрану.

10. Чернега О.Б. Международная интеграция [Текст] / О.Б. Чернега, А.А. Семенов. - Донецк: Каштан, 2009. - 349 с.

11. Європейське право. Право Європейського Союзу та правове забезпечення захисту прав людини: Підручник для вузів/рук. авт. колл. і Отв.ред. д.ю.н., проф. Л.М. Ентін - 2-е видання, перегляд. І доп. - М.: Норма, 2007, 960 с.

12. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник / Б.Н. Топорнин. - М.: Юрист, 2001. - С. 283.

13. Европейское право / Под общ. ред. Л.М. Энтина. - М.: Проспект, 2004. - С. 48.

14. Право Європейського Союзу / В.Ф. Опришко, А.Ф. Омельченко, А.С. Фастовець. - К.: КНЕУ, 2002. - С. 13.

15. Чуб О.О. Адаптація банківського законодавства України до права Європейського Союзу: стан, проблеми та перспективи / О.О. Чуб // Фінанси України. - 2008. - №4.

16. Крисоватий А.І. Вплив поглиблення інтеграції на податкову політику країн-учасниць ЄС / А.І. Крисоватий, Т.В. Кощук // Фінанси України. - 2009. - №2.

17. Уманців Ю.М. Глобальна світова фінансова криза та українські реалії / Ю.М. Уманців // Фінанси України. - 2009. - №1.

18. Колосова В.П. Європейський інвестиційний банк в Україні / В.П. Колосова // Фінанси України. - 2008. - №2.

19. Карлін М.І. Фінансові системи країн Західної Європи: [навчальний посібник] / Карлін М.І. - К.: Академія, 2008. - 276 с.

20. Михайцловська О.В. Світова фінансова криза: роль транснаціональних корпорацій / О.В. Михайцловська // Фінанси України. - 2009. - №6.

21. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн. [навчальний посібник] / Пасічник Ю.В. - К.: Знання-Прес, - 2008. - 496 с.

22. Шевчук В.О. Уніфікація податкових систем країн Європейського Союзу / В.О. Шевчук, Р.Ю. Римарська // Фінанси України. - 2007. - №12.

Размещено на Allbest.ru