Зовнішньополітична діяльність закордонних українських органів 1945-1991 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зовнішньополітична діяльність закордонних українських органів

1945-1991 рр.

Ще 30 квітня 1945 р. був зроблений перший серйозний крок у напрямку реалізації нових конституційних положень. Делегація - УРСР "для участі в роботі конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франціско (США) з вироблення Статуту Загальної Міжнародної Організації для підтримання миру й безпеки" була направлена за спеціальною постановою РНК УРСР.Фактично дипломатичну діяльність від імені УРСР здійснювали представники радянських посольств. Приміром, Протокол про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, схвалений на міжурядовій конференції в Гаазі, від імені УРСР був уповноважений підписати посол СРСР у Франції С. Виноградов. З другого боку, МЗС УРСР щоразу просило дозвіл Москви на участь у міжнародних форумах.Одним із головних напрямків діяльності Представництва УРСР при ООН завжди була підготовка аналітичних матеріалів. Для прикладу назвемо кілька довідок, які надходили на замовлення міністерства від ПП УРСР при ООН 1960 р.: про агресивні дії воєнної авіації СІЛА, про агресивні дії Бельгії проти Республіки Конґо, про агресивні дії США щодо Куби і т. ін. Про їхній наскріз-ний зміст у цей період можна судити із записки І.Неклеси до Голови Комісії ООН з роззброєння Л.Нерво від 3 серпня 1960 р. Головна сюжетна лінія: Радянський Союз прагне миру, а західні держави ухиляються від розгляду конкретних питань роззброєння; з огляду на це Українська РСР підтримує позицію СРСР про припинення своєї участі у дискусіях Комітету Десяти.

Боротьба за членство в Раді Безпеки Однією з ключових складових дій радянської дипломатії був намір заручитися додатковим голосом у Раді Безпеки ООН. Як відомо, перші вибори непостійних членів РБ були проведені на Першій Лондонській сесії Генеральної Асамблеї ООН 12 січня 1946 р., внаслідок чого були обрані Австралія, Бразилія, Польща, Єгипет, Мексика та Нідерланди.

Тим часом у другому турі Україна одержала 29 голосів, а Індія -- 24, в третьому ситуація суттєво не змінилася, а в четвертому голоси розділилися так: ЗО проти 25. І тоді американці й англійці запропонували перенести голосування на пізніші терміни. Попри те, що за ініціативою Франції були проведені п'ятий і шостий тури, максимум, чого вдалося добитися, це збільшити кількість одержаних УРСР голосів до 34. Як наслідок, американці зуміли настояти на перенесенні голосування. Додаткові шість турів, проведені на вимогу СРСР, результатів не дали. Після цього радянська делегація виступила з гострою критикою на адресу Заходу в заяві для преси. Перед останнім туром під тиском "радянських делегацій" Індія змушена була зняти свою кандидатуру, внаслідок чого Україні вдалося здобути бажані 35 голосів і разом з Канадою та Аргентиною вперше у своїй історії ввійти до складу непостійних членів РБ ООН. Завершився перший термін повноважень УРСР 31 грудня 1949 р. Із часом МЗС УРСР мало не про всі свої рішення починає інформувати ЦК Компартії України.

Загальна декларація прав людини та протидія геноциду Зазвичай найскладнішими для українських представництв були питання, пов'язані з правами людини. Помітним явищем міжнародного життя 1948 р. стало ухвалення Об'єднаними Націями Загальної декларації прав людини. Наступного року керівні органи ООН розгорнули активну діяльність, спрямовану на те, щоб вона була ратифікована. У листі Генерального секретаря ООН Д.Мануїльському містилося прохання звернути особливу увагу на потребу публічного розголошення тексту Декларації з допомогою урядів країн-членів. Пропонувалося, зокрема, опублікувати її в перекладі українською та іншими мовами для того, щоб учителі знайомили з нею школярів і студентів"

Тим часом Українська РСР змушена була діяти згідно з офіційною концепцією, затвердженою керівництвом КПРС. її суть полягала в критиці тексту Декларації, яка, мовляв, із вини західних держав "не давала яких-небудь гарантій реалізації записаних у ній прав". Відмовою зустріла українська дипломатія пропозицію Генерального секретаря ООН впливати на великі держави з тим, щоб вони подолали існуючі розбіжності й узялися за впровадження в практику зовнішньої політики Резолюції ҐА ООН від 3 листопада 1948 р."

Діяльність УРСР у ЮНЕСКО. Адекватнішою статусові повноправного члена ООН здавалася реакція Міністерства закордонних справ УРСР на деякі інші рішення та постанови ООН, максимально позбавлені ідеологічного наповнення. Але й це сталося більшою мірою після смерті Сталіна. Таким, приміром, можна вважати ставлення УРСР до ухвалення Статуту з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО). Відомо, що ЮНЕСКО почала діяти ще 1946 р., але так звані "радянські" делегації приєдналися до неї тільки 1954 р. Повноваження підписати Статут ЮНЕСКО Радою Міністрів УРСР були передані послові СРСР у Великобританії Я. Малику. У своєму зверненні до Генерального директора ЮНЕСКО Л. Еванса 2 квітня 1954 р. (вих. №7) А Барановський повідомляв: "Прошу Вас, пане генеральний директор, розглядати даного листа як офіційний документ про прийняття Українською Радянською Соціалістичною Республікою Статуту ЮНЕСКО". Отже, 2 квітня 1954 р. Українська РСР стала повноправним членом ще однієї міжнародної організації.

За всіх нюансів, слід сказати, що саме в ЮНЕСКО українські представники працювали з більшою відкритістю й активністю. Цьому сприяла відносна деполітизованість у діяльності згаданої міжнародної організації. Специфічну й активну позицію обирали українські представники в ЮНЕСКО під час обговорення проблеми боротьби з раковими захворюваннями. Виступивши проти зосередженості ЮНЕСКО тільки на фінансуванні та інших формах розв'язання проблеми встановлення причин ракових захворювань, делегат від України Тульчинська порушила питання про негайне впровадження у життя вже одержаних результатів, її пропозиція була схвалена більшістю делегацій (21 проти 18 при 7, що утрималися).

УРСР і економічні підрозділи ООН. У січні 1948 р. на ім'я керівника відділу ООН МЗС СРСР Виноградова надійшла телефонограма з Києва за підписом О.Войни такого показового змісту: "У кінці березня цього р. в Женеві відбудеться третя сесія Економічної Комісії для Європи, а також конференція зі свободи інформації і друку, в яких буде брати участь і УРСР. На прохання тов. Мануїльського прошу повідомити, яку кількість делегатів ми повинні підготувати для відправлення на сесію Економічної комісії та на конференцію з преси". У відповіді Вишинського, затвердженій Молотовим, у жорсткій формі говорилося: "Делегація Української РСР на третю сесію Економічної Комісії для Європи повинна складатися з керівника делегації, одного делегата (він же експерт) і перекладача. Такий самий склад повинен представляти УРСР на конференції зі свободи інформації". До останнього моменту питання української присутності залишалося відкритим, але врешті було вирішено на користь присутності. Влітку того самого року О.Война просив завідувача економічного відділу МЗС СРСР повідомити, "якої думки повинна дотримуватися Українська РСР" у питанні, внесеному урядом Бельгії -- "Економічні відносини з Німеччиною і, зокрема, встановлення певного тарифу обміну марки". Впадає в око, що важливі матеріали, одержувані делегаціями УРСР на міжнародних форумах, надсилалися спочатку до Москви, а вже потім, за рішенням тамтешніх чиновників, надходили до Києва". 8 лютого 1949 р. було ухвалено рішення Ради Міністрів УРСР про призначення В.Гарбузова представником республіки в Комітеті з розвитку зовнішньої торгівлі Європейської Економічної Комісії. Повертаючись до діяльності Української РСР в Соціально-економічній раді ООН, слід відзначити, що протягом першого повоєнного десятиліття вона відігравала особливо важливу роль у загальній діяльності Організації Об'єднаних Націй. З її подання було ухвалено низку важливих рішень 1948 та 1949 рр. Не маючи для "взірця" чітких розпоряджень Москви, МЗС УРСР тривалий час відмовлялося оприлюднити свою позицію щодо вказаних рішень Генеральної Асамблеї. Від ЗО квітня 1951 р., коли до Києва прийшло перше прохання Генерального секретаря ООН висловити офіційну точку зору Уряду Української РСР, до кінця зими 1952 р., коли надійшло чергове попередження, українська сторона просто не відповідала на послання з Нью-Йорка. В останньому з названих листів із ООН говорилося: "Нагадуємо, що згідно з положеннями резолюції Ради 283 (X) ми чекали від урядів відповіді про імплементацію рекомендацій до жовтня 1951 р. Однак жодного повідомлення з цього приводу ми не одержали від Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки й тому Генеральний секретар має честь ще раз звернутися за відповіддю у якомога стисліші терміни, що дозволило б підготувати звіт для чотирнадцятої сесії Соціально-економічної ради".

Останні два десятиліття обмеженої дипломатії. Робота МЗС УРСР ускладнюється. З кожним етапом загострення відносин між СРСР і США, Сходом і Заходом ускладнювалися завдання української дипломатії та можливості їх реалізації. Із наближенням 1970-х рр. Москва починає вимагати від "радянських делегацій" тіснішої координації дипломатичних зусиль СРСР, УРСР і БРСР. ЗО квітня 1969 р. за підписами постійних представників при ООН Я. Малика (СРСР), М. Поляничка (УРСР) та Г. Чернущенка (БРСР) було схвалено розпорядження (№51) з цього приводу. Суттєвим його моментом вважаємо те, що на республіканських дипломатів уперше поширювався прямий допуск до оперативної інформації, яка поступала до ПП СРСР при ООН. Як наслідок -- у наступні роки стала традиційною практика укладання спільних планів роботи трьох радянських делегацій, які затверджувалися заступником міністра закордонних справ СРСР. представництво зарубіжний міжнародний голодомор

Перші роки "розрядки". За умов розрядки міжнародної напруженості, що стала наслідком стратегії Президента США Р.Ніксона та його візитів до СРСР і КНР, як відомо, певною мірою посилилася можливість зовнішнього впливу на громадян СРСР. Тож від початку 1970-х рр. дипломати Української РСР працюють у ще складніших умовах, викликаних так званою "ворожою антирадянською діяльністю сіоністських та інших ворожих організацій". 2 березня та 1 липня 1972 р. на адресу ЦК КПУ надходили доповідні записки (№№417 та 1295) міністра закордонних справ Г.Ревеля, в яких ішлося про потік "скарг і звернень" до ООН, "інспірованих українськими буржуазними націоналістами". Тематика цих скарг -- "зволікання оформлення документів на виїзд до США радянських громадян", а звернень -- захист "незаконно заарештованих лише за те, що вони вимагають додержання Загальної декларації прав людини на Україні". Повідомлялося, що за підрахунками канцелярії Секретаріату ООН протягом січня-травня до ООН надійшло близько 3 тис. таких заяв і скарг. 21 жовтня 1974 р. був виданий наказ Я. Малика "по радянських установах в Нью-Йорку", згідно з яким у період святкування 57-ї річниці Жовтневої революції всі радянські громадяни мали виявляти "підвищену політичну пильність" та "обмежити допуск іноземців у приміщення представництва". Головними подіями для дипломатії УРСР у 1974 р. можна вважати приїзд до Києва Федерального канцлера Австрійської Республіки Б. Крайського (31 травня-1 червня), а в 1975 -- офіційний візит до СРСР Президента Французької Республіки В. Жіскар д'Естена. В обох випадках підготовка велася вкрай активно й помпезно.

Під тиском зовнішніх обставин. Для координації лобістської діяльності політичні організації української діаспори 1980 р. створили Українсько-американський громадський центр. Діяв він за умов ретельної уваги до себе з боку дипломатів Української РСР, насамперед, Представництва республіки в ООН. Фактично кожна заява чи дія центру завершувалась аналітичною довідкою до ЦК КПУ або МЗС, пропозиціями організувати акцію у відповідь, опублікувати розвінчувальний матеріал у засобах масової інформації, направити протест американській владі тощо. Фактично поза увагою залишався факт, що такими своїми діями офіційний Київ тільки "набивав ціну" своїм опонентам. Більше того, можна стверджувати, що про дії представників центру в українських владних структурах знали значно більше, ніж власне у Сполучених Штатах. Показово, що своє перше засідання Українсько-американський громадський центр провів тільки 17 вересня 1980 р. саме внаслідок ейфорії, породженої постійною увагою до себе з боку вищого керівництва Компартії України. Своїм завданням він визначив "зацікавлення вищих ешелонів влади США українською справою та створення у Вашингтоні відповідного лобі". Діяльність центру та її ефективність підсилювалися членством у ньому українців, які обіймали певні посади в американській державі (помічник Дж. Картера Н. Слюсар, Генерал С. Яскілка та ін.). Значну активність у цій сфері виявляли американські дипломати, науковці, експерти українського походження Дж. Нестерчук, М. Куропась, М. Кіхоровська, І. Флис, Т. Шмагала, Б. Футей, Б. Потапенко, Є. Іванців та ін. Роль уже згаданого Л. Добрянського особливо зросла після включення його Р. Рейґаном до числа радників із питань зовнішньої політики. Значний вплив названі та багато інших діячів діаспори справляли на активне використання підневільного статусу України у діяльності Українсько-Балтійської комісії Конгресу США, утвореної 1980 р. До її складу ввійшло близько 80 членів обох палат вищого законодавчого органу, їй, чи не єдиній серед численних такого роду організацій, які з'явилися внаслідок реакції американців на радянську агресію в Афганістані, вдалося здійснити низку конкретних кроків в "українському питанні". Зусиллями комісії, зокрема, було розроблено проект резолюції, яка після ухвалення її Сенатом узаконила проголошення 9 листопада днем Української Гельсінкської групи.

Комісія Конгресу США з проблем голодомору в Україні. В міру наближення революційних подій на теренах соціалістичних держав дипломатії Української РСР дедалі частіше доводилося мати справу з наступальними діями американської державної машини проти комуністичної ідеології та Радянського Союзу як її основного представника й захисника. Безпрецедентною можна назвати ситуацію, що склалася в американському парламенті у зв'язку з відзначенням 50-ї річниці організованого голодомору в Україні.

Насамперед, слід відзначити українське походження інтересу конгресменів до цієї трагічної дати в житті української нації. Як відзначалося в документах спеціально створеної 1983 р. комісії Конгресу США з нагоди першого десятиліття її існування, сама ідея про комісію постала в Україні. Перша реакція американців вилилась у формування того самого року Національного комітету вшанування жертв геноциду в Україні 1932-1933 рр. До його складу було введено понад 120 представників релігійних і світських організацій на чолі з американцем українського походження П.Стерчо. Після рішення Комітету організувати у жовтні 1983 р. демонстрацію для відзначення пам'яті померлих від голоду член Палати представників Флоріо вніс законопроект про створення Комісії Конгресу для вивчення обставин і наслідків сталінського голодомору. Врешті, завдяки гігантським зусиллям української діаспори та ряду конгресменів, попри шалену пропагандистську протидію з боку СРСР, закон під №98-180 було ухвалено більшістю голосів. 12 жовтня 1984 р. своїм підписом його затвердив Р.Рейґан.Комісія з дослідження голодомору дістала на фінансування своєї роботи 100 тис. доларів. Безумовно, така подія була безпрецедентною в політичній історії. Реагування ж дипломатії Української РСР цілковито відповідало її тогочасному статусові -- організація "контрпропаганди", "розвінчання", "протести". Але відбувалося це вже незадовго до радикальних змін у світі, спричинених революційними подіями у Східній Європі та розпадом СРСР. 1993 р. матеріали комісії були передані Голові Верховної Ради незалежної України І. Плющеві.

Напередодні краху СРСР. З липня 1989 р. під головуванням радника Постійного Представництва УРСР при ООН відбулася нарада соціалістичних країн на рівні експертів. На ній обговорювалися питання, які не надто свідчили про відчуття тривоги її учасників за майбутнє держав, що їх вони представляли. Йшлося про підготовку до сесії Комітету ООН з Індійського океану. І взагалі, складалося враження, що посутніх змін не прогнозував тоді ніхто -- ні на Заході, ні тим більше в СРСР. Скажімо, на листопадовій сесії ҐА ООН 1988 р. виступи українських представників були присвячені Всесвітній організації охорони здоров'я, МАҐАТЕ, Намібії, Близькому Сходу, але тільки не ситуації, яка загострювалась у Східній Європі, не соціальним і політичним проблемам, які вже переживав Радянський Союз, не, скажімо, подіям у Прибалтиці, котрі вже реально загрожували так званій "територіальній цілісності СРСР". Спокійно тривала робота із заповнення квоти УРСР в ООН, вносилися ноти протесту з приводу протидії з боку США кількісному розширенню радянських представників у міжнародних організаціях. Міністерство закордонних справ УРСР за певною інерцією пропонувало створити прес-центр МЗС УРСР за аналогом московського міністерства й під політичним та ідеологічним керівництвом ЦК Компартії України. Готувалися доповідні записки з розвінчанням уніатської Церкви та зарубіжних підривних центрів. Водночас дедалі частішими стають записки ПП УРСР при ООН про ставлення Заходу до національних проблем в СРСР.

Останніми роками перед розпадом СРСР змінився характер західних наукових підходів до проблем України. Якщо раніше, зауважує Д. Марплс із Канади, вивчати Україну означало досліджувати події у Москві, то загроза розпадуСРСР у разі "успіху українців" змінила ситуацію. Впливова "Херітедж Фаун-дейшн" з огляду на це закликала Дж.Буша "зробити питання неросійських народів головним" у відносинах з СРСР, розпочати випуск журналу "Америка" українською мовою тощо.

На Заході добре розуміли, що "зміни -- єдиний точний закон всесвіту і що їх не зупинити", але до останнього керувалися неможливістю розпаду Союзу РСР. Тому, узагальнюючи сказане вище, вважаємо за доцільне приєднатися до висновку американських політологів кінця 1991 р.: "Зрештою, більшовики самі підписали собі смертний вирок. Жорстоко придушуючи всі вияви націоналізму та політичного дисидентства, вони створили передумови для миттєвого колапсу комунізму й радянської держави... Коли настав кінець, ніхто не був готовий допомогти їм".

Як показав подальший перебіг подій, більшість дипломатів Української РСР виявилася готовою до плідної роботи в ім'я незалежної України. У цьому немає нічого дивного. Адже саме дипломати краще за інших громадян Української РСР були обізнані з реальним станом життя в соціалістичних країнах, перевагами західної демократичної системи над тоталітаризмом, а ринкових свобод -- над командною економікою.

Тому й західна орієнтація дипломатії незалежної України стала закономірним наслідком попередньої історії залежності та підлеглості.

Адекватнішою статусові повноправного члена ООН здавалася реакція Міністерства закордонних справ УРСР на деякі інші рішення та постанови ООН, максимально позбавлені ідеологічного наповнення. Але й це сталося більшою мірою після смерті Сталіна. Таким, приміром, можна вважати ставлення УРСР до ухвалення Статуту з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО). Відомо, що ЮНЕСКО почала діяти ще 1946 р., але так звані "радянські" делегації приєдналися до неї тільки 1954 р. Повноваження підписати Статут ЮНЕСКО Радою Міністрів УРСР були передані послові СРСР у Великобританії Я. Малику. У своєму зверненні до Генерального директора ЮНЕСКО Л. Еванса 2 квітня 1954 р. (вих. №7) А. Барановський повідомляв: "Прошу Вас, пане генеральний директор, розглядати даного листа як офіційний документ про прийняття Українською Радянською Соціалістичною Республікою Статуту ЮНЕСКО".

Отже, 2 квітня 1954 р. Українська РСР стала повноправним членом ще однієї міжнародної організації. На цьому, однак, технічні проблеми з вступом до ЮНЕСКО завершені не були. Причиною цього стало те, що провідні західні держави розглядали Українську РСР саме як своєрідного сателіта СРСР і з певного часу все звіряли з Москвою. Так сталось, для прикладу, 27 квітня 1954 р., коли політвідділ МЗС УРСР зареєстрував під №236/1 ноту Посольства Франції у Москві, в якій говорилося: "Посольство Франції засвідчує свою повагу Міністерству Закордонних Справ Союзу Радянських Соціалістичних Республік і має честь повідомити йому, що воно поінформоване про передачу Послом СРСР у Лондоні грамот про приєднання СРСР до ЮНЕСКО. Посольство Франції було б вдячне Міністерству Закордонних Справ Союзу Радянських Соціалістичних Республік, якби воно мало ласку повідомити йому, чи мають намір Україна й Білорусія вчинити так само. Посольство користується нагодою, щоб ще раз передати Міністерству Закордонних Справ запевнення у своїй високій повазі". На наш погляд, це було черговим відображенням реального ставлення західних держав до членства Української РСР у міжнародних організаціях. Характерно, що цей документ було передано вищим посадовим особам МЗС СРСР (Молотову, Громику, Зоріну, Кузнецову) та посольству СРСР у Парижі, але не до Києва чи Мінська. Сприймався як даність той факт, що дозвіл Москви на приєднання УРСР до ЮНЕСКО А-Барановський одержав ще до цієї ноти французького посла, як і те, що в Лондоні та Парижі цілком напевне знали наведене вище повідомлення українського міністра про приєднання до ЮНЕСКО. Річ в іншому, а саме: західні уряди чекали офіційного підтвердження цього рішення Москвою. Значущим у цьому плані є й той факт, що підтвердження прийняття Української РСР до ЮНЕСКО А.Барановський одержав від тимчасового представника СРСР при цій організації В.Єрофеєва. За всіх нюансів, слід сказати, що саме в ЮНЕСКО українські представники працювали з більшою відкритістю й активністю. Цьому сприяла відносна деполітизованість у діяльності згаданої міжнародної організації. У довідці К.3абігайла, підготовленій ним у лютому 1955 р., з цього приводу містяться такі дані: "Радянські делегації вступили в ЮНЕСКО в 1954 році і вперше взяли участь у її сесії. Ця обставина певною мірою визначала позицію СРСР: активної участі в обговоренні всіх питань не брав, обмежувався тільки найважливішими, принциповими питаннями; радянські делегації придивлялися, вивчаючи роботу конференції, як і діяльність ЮНЕСКО загалом. ЮНЕСКО є, всупереч різним буржуазним діячам, організацією політичною. Нині переважний вплив в ЮНЕСКО належить США, котрі тому широко використовують її апарат для посилення свого впливу в інших країнах, включаючи і ті країни, котрі перебувають у сфері впливу інших великих держав... Участь радянських делегацій і країн народної демократії істотно змінила становище в ЮНЕСКО у сенсі підриву впливу США в цій організації. ЮНЕСКО, завдяки вступу в її члени СРСР, УРСР, БРСР і країн народної демократії, одержала реальну можливість стати міжнародним органом, що дає певні можливості для міжнародного співробітництва"". Саме в ідеологічному контексті й розгорталася діяльність українського представництва в ЮНЕСКО. Мета полягала в тому, щоб дискредитувати капіталістичні країни та наголосити на досягненнях соціалістичної системи. Як повідомляється у згаданій вище довідці, глава делегації УРСР одразу ж заявив про необхідність того, щоб ця організація насамперед почала допомагати слабко розвинутим країнам у ліквідації неписьменності, добилася безкоштовної освіти для дітей, незалежно від статі, раси, мови й соціального стану батьків. Наступальна позиція "радянських делегацій" багато в чому спричинилася до ухвалення відповідної резолюції ЮНЕСКО (без статті про безкоштовну освіту). Специфічну й активну позицію обирали українські представники в ЮНЕСКО під час обговорення проблеми боротьби з раковими захворюваннями. Виступивши проти зосередженості ЮНЕСКО тільки на фінансуванні та інших формах розв'язання проблеми встановлення причин ракових захворювань, делегат від України Тульчинська порушила питання про негайне впровадження у життя вже одержаних результатів, її пропозиція була схвалена більшістю делегацій (21 проти 18 при 7, що утрималися). Гостра боротьба велася в ЮНЕСКО з приводу обсягів фінансування. Радянським делегаціям не вдалося добитися відходу від шкали, використовуваної в ООН. Тож пропозиція, щоби внесок СРСР становив 10%, УРСР -- 1%, а БРСР -- 0,45%, не пройшла. Але водночас саме завдяки цьому не зуміли добитися зниження свого внеску з 33% до 30% і американці.

Участь України у діяльності ООН та інших міжнародних організаціях Делегація УРСР увійшла до складу різних органів та організацій ООН і брала участь у їхній роботі. Уже в січні 1946 р. на І сесії Генеральної Асамблеї ООН УРСР було обрано членом Економічної та соціальної ради. Водночас її зарахували до складу Ревізійної комісії ООН і Комісій з прав людини та народонаселення. Представники УРСР увійшли також до Комітету в справах біженців і переміщених осіб, Статистичної комісії та ін. У 1947 р. УРСР стала членом Економічної комісії ООН у Європі, яка опікувалася проблемами економічної відбудови європейських країн, а в 1948 р. -- однією із співзасновниць Всесвітньої організації охорони здоров'я, увійшла до складу Всесвітньої метеорологічної організації, Міжнародного союзу електрозв'язку, Всесвітнього поштового союзу.

У листопаді 1947 р. у жорсткому протистоянні США і СРСР, які прагнули посилити свій вплив і послабити вплив противника, УРСР було обрано до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН на 1948--1949 рр. Як непостійний член УРСР належала і до Комісії з атомної енергії, Комісії ООН з озброєнь звичайного типу та Комітету з прийому нових членів ООН.

Делегація УРСР в ООН брала активну участь в обговоренні важливих світових проблем. Так, у січні 1946 р. УРСР направила до Ради Безпеки ООН звернення з вимогою негайно розглянути становище в Індонезії, яка стала жертвою агресії з боку Нідерландів. Упродовж 1946--1949 рр. дипломатичні представники УРСР в ООН виступали на захист індонезійського народу, вимагаючи припинення агресії й надання Індонезії права на незалежність. У листопаді 1948 р. делегація УРСР подала на розгляд Ради Безпеки ООН пропозицію про врегулювання палестинської проблеми, яка виникла внаслідок арабо-ізраїльського конфлікту.

УРСР брала участь у діяльності міжнародних організацій, роботі міжнародних конференцій. До 1951 р. вона стала постійним членом 12 міжнародних організацій і тимчасовим -- 8.

У 1946 р. делегація УРСР працювала на Паризькій конференції з питань розроблення і підписання мирних договорів із колишніми союзниками нацистської Німеччини. Фактично українські дипломати допомагали МЗС СРСР обстоювати вигідні для Москви умови мирних договорів із Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. Так, у процесі вирішення питання про греко-болгарський кордон Д. Мануїльський розповсюдив серед учасників конференції лист, у якому аргументував незаконність територіальних претензій Греції до Болгарії. Зрештою Паризька конференція схвалила поправку делегації УРСР, завдяки чому Болгарія обстояла свою територіальну цілісність. Як учасник Паризької конференції УРСР 10 лютого 1947 р. уклала мирні договори з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. Принципове значення цих договорів для України полягало в тому, що уряди Румунії та Угорщини відмовилися від претензій на етнічні українські землі, які раніше належали їхнім країнам, і визнали відповідні міжнародні угоди.

Делегація УРСР взяла участь у Белградській конференції, покликаній переглянути конвенцію із судноплавства Дунаєм від 1921 р., урахувавши нові політичні реалії в цьому регіоні. Усупереч американо-британському проекту конвенції делегація УРСР разом з країнами «народної демократії» забезпечила прийняття радянського проекту. 18 серпня 1948 р. українська делегація спільно з делегацією СРСР підписала нову Дунайську конвенцію, яка задовольняла інтереси Москви та її сателітів, хоча УРСР не стала членом Дунайської комісії.

Після смерті Сталіна став можливим вступ УРСР до спеціалізованих установ ООН, які раніше вважались «ідеологічно шкідливими». Дипломати розглядали міжнародні гуманітарні організації в контексті «ідеологічної класової боротьби», прагнучи використовувати їх трибуни з метою пропаганди «переваг соціалістичного устрою». Інколи це вдавалося, адже, незважаючи на відставання від західних держав у багатьох напрямах розвитку, щодо деяких показників УРСР могла продемонструвати на міжнародній арені «переваги над капіталістичними країнами». Так, згідно з опублікованими порівняльними даними ООН про розвиток житлового будівництва, упродовж 1954--1959 рр. в УРСР житловий фонд порівняно з попереднім періодом збільшився в 4,7 раза, натомість у ФРН -- лише на 9%.

У квітні 1954 р. УРСР стала членом Постійної комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), яка із часу створення в 1946 р. перебувала під потужним впливом США. Діяльність представництва УРСР у ЮНЕСКО розгорталась у контексті ідеологічного протиборства. Водночас у ЮНЕСКО представники УРСР мали змогу працювати більш відкрито й активно, ніж безпосередньо в ООН. Вони брали участь у роботі конференцій, семінарів, симпозіумів, нарад із питань науки, освіти, культури. У 1956 р. було створено спеціальну Комісію УРСР у справах ЮНЕСКО. За участю представників УРСР у ЮНЕСКО підготовлено чимало важливих рішень: про мирне використання атомної енергії, заборону використання масових засобів інформації для пропаганди війни, захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, ліквідацію неписьменності тощо.

УРСР активно діяла і в інших органах ООН. Так, у 1954 р. вона вступила до Міжнародної організації праці (МОП). Радянське керівництво розглядало МОП як «арену класової боротьби за соціальні права трудящих», прагнучи розвінчувати «реакційну політику» західних держав і пропагувати «соціальні досягнення» СРСР. УРСР брала участь у щорічних сесіях Генеральної конференції Адміністративної ради, інших органах МОП, була членом 4 галузевих комітетів. Її представники вносили конкретні пропозиції щодо захисту прав трудящих, зокрема: резолюцію про усунення дискримінації за статевою ознакою в питанні заробітної плати; поправки про навчання та перепідготовку робітників за рахунок держави чи підприємства, про щорічний медичний контроль робітників; резолюцію про видавничу діяльність тощо.

У 1955 р. УРСР стала членом Міжнародного бюро освіти (МБО). Представники України брали участь у щорічних міжнародних конференціях з освіти, у роботі секцій і комітетів МБО.

З 1957 р. УРСР брала участь у діяльності Міжнародного агентства з використання атомної енергії (МАГАТЕ). Виконуючи вказівки союзної дипломатії, представники УРСР виступали з вимогами заборони ядерної зброї й використання атомної енергії лише в мирних цілях. Так, на ХІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН (1957 р.) міністр закордонних справ УРСР Л. Паламарчук заявив, що для послаблення міжнародної напруги необхідно радикально розв'язувати проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво. На тлі прискорення реалізації програми вдосконалення зброї масового знищення в СРСР подібні заяви радянських дипломатів були цинічними. Проте аналогічно виглядали й деякі інші дії української радянської дипломатії. Так, у зв'язку з подіями в Угорщині, ігноруючи факт окупації цієї країни військами країн Організації Варшавського договору з метою встановлення прокомуністичного режиму, представник УРСР в ООН В. Сапожников виступив проти направлення до Угорщини спостерігачів ООН, заявивши, що «імперіалістичні країни намагаються прикрити авторитетом ООН своє втручання у внутрішні справи Угорщини для того, щоб перешкодити налагодженню нормального життя в країні».

У 1957 р. у Нью-Йорку відкрито Постійне представництво УРСР при ООН, яке очолив П. Удовиченко. На нього покладали завдання підтримувати зв'язки уряду УРСР з керівними органами ООН і державами -- її членами. Постійні представництва УРСР було створено також у Женеві при Європейському відділі ООН і в Парижі при ЮНЕСКО.

Робота постійних представництв сприяла активізації участі УРСР у міжнародному житті. Так, якщо в 1947 р. делегації УРСР виїжджали на 3 міжнародні конференції, то в 1957 р. -- на 37. Представники УРСР взяли участь у роботі Дипломатичної конференції з морського права (1962), Конференції ООН з питань консульських відносин (1963), Міжнародної конференції з питань цивільної відповідальності за ядерну шкоду (1963), Міжнародної конференції зі сприяння міжнародному морському судноплавству (1965), Міжнародних конференцій з прав людини (1968 і 1969) тощо.

У 1965 р. УРСР приєдналася до конвенцій про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, у 1966 р. -- міжнародних пактів про права людини, у 1967 р. -- Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, у 1968 р. -- Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства, у 1970 р. -- Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден.

У 1967 р. у прес-релізі, підготовленому для зарубіжних кореспондентів, було зазначено: «Україна бере участь у роботі 60 міжнародних організацій та їхніх органів, є стороною майже 100 міжнародних договорів, конвенцій і угод…». Упродовж 1961--1970 рр. представники УРСР у міжнародних організаціях понад 260 разів вносили проекти резолюцій, поправки, доповнення до різних документів з важливих проблем міжнародного співробітництва.

У 70-ті роки УРСР підписала й ратифікувала 64 міжнародні документи: Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (1971), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1973), Міжнародну конвенцію електрозв'язку (1976), Додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 р. про захист жертв війни (1977), Конвенцію про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у державах Європи (1979) та ін.

УРСР була співавтором проектів багатьох важливих документів із питань міжнародного життя: Декларації про зміцнення міжнародної безпеки (1970), резолюцій «Про незастосування сили у міжнародних відносинах і заборону назавжди застосування ядерної зброї» (1972), «Про визначення агресії» (1974), «Про недопустимість політики гегемонізму в міжнародних відносинах» (1979), Декларації про поглиблення та зміцнення розрядки міжнародної напруженості (1977) та ін.

Размещено на Allbest.ru