Економіка ЄС

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Валютна система ЄС. Особливості і еволюція

В середині XIX ст. розпочався процес створення валютних союзів між різними європейськими державами. У той час міжнародні фінансові відносини були засновані на золоті та сріблі. Кожна національна валюта мала чітко визначений золотий вміст і обмінювалася за курсами, які базувалися на відношеннях кількості золотого вмісту в кожній валюті [1].

Валютний союз - один із типів міжнародних валютних систем, представлений групою країн, які використовують однакові засоби валютного регулювання і встановили межі взаємних коливань курсів своїх національних валют.

Розрізняють дві головні складові валютного союзу між двома і більше країнами:

1) валютно-курсовий союз - угода країн-учасниць щодо постійного фіксування їх обмінних курсів за відсутності курсових коливань (запровадження єдиної валюти є логічним завершенням такої ситуації);

2) повна фінансова інтеграція, що означає відміну будь-яких перешкод щодо руху фінансового капіталу між учасниками валютного союзу.

Характерними ознаками валютного союзу є: постійне фіксування валютних курсів; наявність розвинутої інституціональної інфраструктури і єдиного центрального банку союзу; вільний рух фінансового капіталу між країнами - учасницями валютного союзу.

Першим валютним союзом у Європі був Австро-німецький валютний союз (1857-1866 р.), в якому валюти держав пов'язувалися разом домовленим обмінним курсом і загальною одиницею обліку.

В 1865 р. було створено Латинський монетний союз (1865-1878 рр.), до якого увійшли Франція, Бельгія, Італія та Швейцарія.

На Паризькій конференції 1867 p. золотомонетний стандарт був визнаний єдиною формою світових грошей (Паризька валютна система).

Скандинавський валютний союз (1875-1917 рр.) утворився в результаті укладення угоди між Данією, Норвегією та Швецією про випуск однакових монет

У 1922 р. на Генуезькій міжнародній економічній конференції країни домовились про створення нової валютної системи. За своїми ознаками вона стала грошовою системою золотозливкового і золотодевізного стандартів. На базі генуезької валютної системи було створено три валютні зони: стерлінгова, доларова і франка.

Під час Другої світової війни всі валютні зони перестали існувати. Друга валютна система офіційно була оформлена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН, що проходила 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) і дістала назву «'Бреттон-Вудська валютна система». Метою запровадження цієї валютної системи було відновлення вільної торгівлі та встановлення стабільної рівноваги системи міжнародних розрахунків на базі фіксованих валютних курсів.

Після розпаду Бреттон-Вудської системи стало актуальним введення єдиної європейської валюти. В 1972 р. Рада міністрів Європейського Союзу прийняла рішення про обмеження коливання курсів основних валют у визначеному коридорі, котрий дістав назву «європейська валютна змія».

У 1979 р. «європейська валютна змія'' була замінена на Європейську валютну систему, в складі якої було 8 країн: Німеччина, Франція, Бенілюкс, Італія, Ірландія, Данія.

Валютна система сучасного Європейського Союзу мала декілька етапів розвитку (Механізм валютних курсів, план Делора, Маастрихтський договір), ставши міжнародною валютною системою типу «валютний союз», що має назву Європейський валютний союз.

ЄВС базувалась на трьох елементах: спеціальній європейській валютній одиниці ЕКЮ; механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі кредитування [2].

З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ - спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва.

У рішенні про створення ЄВС передбачалось, що ЕКЮ стане:

1) основою для розрахунків у рамках механізму, що визначає валютні курси;

2) засобом здійснення валютних інтервенцій, укладання угод та надання кредитів;

3) основою для розрахунку відхилень різних валютних курсів;

4) засобом розрахунків між центральними банками країн-членів, а також між валютними органами ЄЕС;

5) реальним резервним активом.

Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та товарообігом країни.

У 1989 р. Жаком Делором було представлено триступеневий план валютного об'єднання Європи, що передбачав:

1) здійснення скоординованої економічної і валютної політики окремих країн ЄС;

2) установа центрального банку ЄС;

3) заміну національних валют єдиною валютою ЄС.

У 1990 р. відбувається розширення ЄВС: у неї включені Англія, Іспанія, Португалія.

У 1992 р. підписується Маастрихтський договір про створення єдиного європейського простору.

Протягом першого етапу (1 січня 1990 р. - 31 липня 1993 р) держави-члени повинні були скасувати всі обмеження на рух капіталів і платежів як між собою, так і з третіми країнами. Держави-члени також зобов'язувалися забезпечити стабільність цін та платоспроможність державних фінансів [2].

Другий етап валютної інтеграції розпочався 1 січня 1994 р. і тривав до 31 грудня 1998 р. Проведена підготовка до запровадження єдиної валюти - євро. засновано Європейський валютний інститут (що став прообразом Європейського центрального банку), сформовано критерії входження в європейський валютний союз. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави. Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка, і повинні признаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союз

У результаті впровадження цього етапу в травні 1998 р. у валютний союз увійшли 11 країн Європи: ФРН, Франція, Нідерланди, Бельгія. Люксембург, Данія, Іспанія, Ірландія, Португалія, Італія та Австрія (рис. 2).

Після визначення складу учасників союзу було вирішено питання створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) і фіксації двосторонніх обмінних курсів 11 країн - учасниць валютного союзу.

Упродовж третього етапу (1999-2002 pp.) відбувся безпосередній перехід до єдиної європейської валюти, розпочато діяльність європейської системи центральних банків (включаючи Європейський центральний банк та центральні банки країн зони євро), проведено заміну національних валют та купюр на євро, конвертовано банківські рахунки на єдину європейську валюту.

З 1 січня 1999 р. в обіг у 11 країнах - учасницях угоди введена євро. Розрахунки проводяться як в єдиній, так і в національних валютах, однак фінансові транзакції і нові цінні папери оцінюються в євро[3].

У результаті формування Європейського економічного і валютного союзу та для реалізація спільної валютної політики були створені: Європейська рада міністрів (Рада ЄС), Європейська Комісія (Комісія ЄС), Європейський парламент і Європейський суд, а також Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів, Рахункова палата, Європейський інвестиційний банк, Європейська система центральних банків.

Європейська система центральних банків складається з Європейського центрального банку і національних центральних банків країн ЄС. Європейська система центральних банків виконує функції: здійснення валютних операцій, управління та підтримання валютних резервів, забезпечення безперебійного функціонування платіжної системи, здійснення банківського нагляду. Європейська центральна система банків має не лише виключне право емісії євробанкнот у межах зони євро, а й сприяє здійсненню заходів, змістом яких є зміцнення стабільності фінансової системи ЄС[3].

Європейська система центральних банків проводить незалежну грошово-кредитну політику, основні напрями якої розробляє Європейський центральний банк, а центральні банки країн-учасниць відповідають за її дотримання. Найважливіше завдання грошово-кредитної політики Європейської системи центральних банків - забезпечення стабільності внутрішніх цін у середньостроковому періоді. Цей показник визначається як темп приросту індексу споживчих цін, який не перевищує 2% від аналогічного періоду попереднього року. Цінова стабільність у Європейському союзі спирається на моніторинг, аналіз і прогнозування динаміки цін, визначення факторів ризику їх дестабілізації. Аналітичну базу для цього становить динаміка таких макроекономічних показників, як середня заробітна плата, валютні курси і курси цінних паперів[4].

Основні завдання, покладені на Європейську систему центральних банків, такі:

1) визначення та здійснення валютної політики ЄС;

2) проведення операцій з іноземною валютою;

3) підтримка та регулювання офіційних іноземних валютних резервів держав-членів;

4) сприяння злагодженому функціонуванню системи платежів.

Європейська система центральних банків є важливим компонентом Європейського економічного і валютного союзу. Її рішення і діяльність забезпечують успіх валютної інтеграції та спільної монетарної і валютної політики ЄС. Це є запорукою фінансової стабільності, важливою умовою довіри до системи економічного регулювання та невід'ємною складовою формування єдиної фінансової політики в рамках ЄС.

Голос кожної країни пов'язаний з її часткою в статутному капіталі банку. У таких умовах, у разі незгоди конкретної країни з прийнятим рішенням у її розпорядженні не залишається важелів для блокування цього рішення, і вона повинна буде підпорядкувати йому свою економічну політику. При цьому основна мета ЄЦБ - це підтримка стабільності цін. Для досягнення цього завдання є кілька можливих рішень грошово-кредитної політики:

1) контроль за валютним курсом;

2) контроль за процентними ставками;

3) контроль за номінальним доходом;

4) контроль за грошовою масою;

5) контроль за темпом зростання цін.

Крім операцій на відкритому ринку, ЄЦБ надано право встановлювати норму резервування по певних видах пасивів для кредитних установ.

На початковому етапі використовувався підхід, згідно з яким національні банки тримають у себе мінімальний резерв на користь ЄЦБ для потреб останнього з регулювання грошово-кредитної політики.

Крім офіційних механізмів діє і міжбанківський ринок. У зв'язку з цим була створена електронна система платежів (транс-Європейська автоматизована експрес-система валових розрахунків у режим іреального часу), що поєднує національні системи валових розрахунків для забезпечення безперебійного переказу коштів, контролю за дебіторської і кредиторської заборгованості і клірингу. Здійснення платежу фінансового інституту однієї країни у фінансовий інститут іншої країни припускає списання коштів з рахунку платника, зарахування їх на рахунок національного центрального банку фірми-платника, повідомлення національного банку фірми - одержувача, переказ коштів між центральними банками та кредитування рахунка кінцевого одержувача. На кожному етапі виробляються перевірка, підтвердження зобов'язань і походження коштів.

На сьогодні Європейський Союз є одним із провідних економічних центрів сучасного світу, що здійснюють вплив на розвиток економічних відносин як на регіональному, так і глобальному рівнях[4].

Однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінансової системи Європейського Союзу є самостійний бюджет, який об'єднує переважну частину спільних фінансових фондів. Доходи бюджету Європейського Союзу складаються із: ввізних мит, що компенсують різницю в цінах на сільськогосподарські продукти в країні імпортері та на зовнішньому ринку, мит за загальним митним тарифом, окрім мита Європейського об'єднання вугілля і сталі, певної частини відрахувань від податку на додану вартість та інші кошти.

Видаткову частину бюджету Європейського Союзу становлять такі витрати:

1) субсидії й інші витрати за сільським господарством (майже 73%);

2) субсидії на впровадження в життя регіональної політики, тобто на надання фінансової підтримки менш розвинутим регіонам (5,8%);

3) витрати із субсидування наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок, фінансовані кошти, що виділяються на енергетику, промисловість і транспорт (2,6%);

4) економічна допомога країнам, що розвиваються (3,8%);

5) адміністративні витрати (4,7%);

6) інші витрати (8,5%).

Поряд із гармонізацією бюджетної, податкової та валютної політики в Європейському Союзі триває процес проведення заходів щодо полегшення організації операцій з мобілізації капіталів на фондових біржах і ринках капіталу, введені й діють єдині правила, які регулюють питання емісії та обігу цінних паперів, у тому числі боргових. Упродовж останніх років ринок цінних паперів ЄС суттєво розширився за рахунок впровадження великої кількості нових видів фінансових зобов'язань. Завдяки цьому, з одного боку, промислові компанії отримали нові можливості одержання кредитів із банківських джерел, з іншого - це зумовило розширення спектра й більшу доступність для клієнтів різного роду фінансових послуг та значне зниження їхніх затрат.

Сучасну фінансову систему ЄС вирізняє розгалужений регулятивний механізм, який охоплює бюджетну, податкову і валютну політику. Цей механізм забезпечує координацію зусиль європейської спільноти щодо регулювання фінансових відносин. Через спільний бюджет, який є фінансовою базою інтеграційних заходів у межах Союзу, здійснюється не лише перерозподіл фінансових ресурсів між країнами - членами ЄС, а й реалізується єдина соціальна й регіональна політика. Проведення країнами-учасницями узгодженої податкової політики сприяє вирішенню як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Запровадження єдиної валюти - євро та реалізація спільної валютної політики є потужним фактором поглиблення фінансової інтеграції та формування єдиного економічного простору.

2. Види міжнародної міграції робочої сили та сучасні особливості розвитку

транснаціональний міжнародний міграція робочий

Міграція населення (лат. Migratio - переселення) - переміщення людей через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш-менш тривалий час.

Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, рекреаційної і туристичної [5].

Трудова міграція - це пересування працездатного населення з метою отримання тимчасового або постійного місця роботи.

Сімейна міграція - має в основному моральний і етичний характер та пов?язана зі з?єднанням сімей.

Рекреаційна (ще називають заможна) пов?язана з відпочинком або з приводу стажування, науково-дослідної роботи, роботи, пов?язаної з переданням досвіду тощо.

Туристична міграція перш за все характеризується задоволенням певних інтересів людей, подекуди з можливим відпочинком, обміном туристичними групами тощо. Це, зазвичай, короткострокове переміщення окремих верств населення.

Міжнародна міграція робочої сили становить собою переселення працездатного населення з одних країн в інші строком більш ніж на один рік, викликане причинами економічного та іншого характеру.

Міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв'язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Міжнародна міграція являє собою стихійний процес розподілу трудових ресурсів у світі між національними та інтегральними ланками світового господарства.

Складовими частинами міжнародної міграції є міжконтинентальна та внутрішньоконтинентальна. Такий поділ більш відповідає її географічній характеристиці й передбачає формування міжнародного ринку праці

За характеристикою правового статусу міграція поділяється на легальну і нелегальну.

Як правило, легальна міграція має документальне підтвердження, офіційне звернення держави, норми, що встановлені на переміщення міжнародною організацією праці тощо.

Нелегальна міграція - це явище, що має непередбачуваний характер - незаконне перетинання національних кордонів в пошуках джерел праці й життя [6].

Міжнародну міграцію робочої сили можна класифікувати за такими ознаками:

1. За характером переміщення населення:

а) внутрішня міграція - переміщення населення в межах однієї країни;

б) зовнішня міграція - переміщення населення за межами своєї країни;

в) інтеграційна міграція - переміщення населення всередині держав інтеграційного об'єднання - ЄС, ЄАСТ тощо.

2. За часом:

а) остаточна (незворотна) міграція - виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання;

б) тимчасова (зворотна) міграція - виїзд населення в іншу країну на певний період часу;

в) сезонна міграція - виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін (на проведення сільськогосподарських робіт);

г) маятникова - характерна для прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій.

3. За напрямком руху:

а) еміграція - виїзд населення за межі своєї країни;

б) імміграція - це в'їзд в країну на постійне або довготривале проживання громадян іншої країни;

в) рееміграція - це виїзд іммігрантів з країни імміграції або повернення емігрантів на батьківщину.

4. За організацією:

а) добровільна міграція - непримусове переміщення населення;

б) самодіяльна міграція - нелегальне переміщення населення за межі своєї країни (наприклад, в Албанії, В'єтнамі тощо);

в) організована міграція - переміщення населення, яке здійснюється відповідно до національного законодавства;

г) примусова міграція - виселення громадян із своєї країни на основі рішення судових органів.

5. За якісним складом:

а) міграція робочої сили низької кваліфікації;

б) міграція робочої сили високої кваліфікації;

в) міграція вчених (тобто «відплив інтелекту») Може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що належить іноземного капіталу.

6. За професійним складом:

а) міграція робітників;

б) міграція спеціалістів;

в) міграція представників гуманітарних професій.

В останні десятиріччя сформувалися нові ринки робочої сили внаслідок не тільки міжконтинентальної, а й внутрішньоконтинентальної міграції населення. Перший регіон мігрантів сформувався в Західній Європі. Основну частину іммігрантів приймають Німеччина, Франція, Велика Британія, а також Бельгія, Нідерланди, Швеція та Швейцарія.

Другий центр мігранції сформувався у 70-ті роки XX ст. в регіоні Близького Сходу. Нафтовидобувні країни притягують на промисли величезну кількість людей з Індії, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії.

Третій центр сучасної імміграції робочої сили знаходиться у США. Історично трудові ресурси цієї країни склалися значною мірою за рахунок іммігрантів.

Четвертий міжнародний регіон міграції сформувався в Австралії, де працює більше 200 тис. іноземних робітників.

П'ятим центром трудової міграції є країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) - Бруней, Японія, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань.

В Латинській Америці формується шостий центр тяжіння робочої сили, де іммігрантів приймають в основному Аргентина і Венесуела.

Міграційні процеси останніх років характеризуються не тільки зростанням масштабів, а й формуванням нових явищ, яких не було в недалекому минулому. Так, ще недавно можна було чітко відмежувати країни, які приймають робочу силу, від країн, які її постачають. У сучасних умовах все більша кількість країн втягується у процес одночасної еміграції - імміграції населення [7].

Еміграцію робочої сили з України можна поділити на етапи:

І етап - кінець XVIII ст. (1799 р.) - кінець XIX ст. (1899 p.). Він характеризується виїздом переважно сільських мешканців із Західних регіонів України. Населення емігрувало через економічні труднощі. Головні напрямки еміграції: США - більше 200 тис. осіб, Південна Америка - 300 тис. осіб.

II етап - з 1899 р. по 1914 р.

Основні особливості:

1) еміграція робітників, селян, інтелігенції;

2) напрямок еміграції - США, Канада, Південна Америка;

3) кількість емігрантів - близько 400 тис. осіб.

III етап - з 1918 р. по 1939 р.

Основні особливості:

1) еміграція робочої сили в основному з політичних мотивів;

2) високий рівень освіти емігрантів;

3) напрямок еміграції - США, Канада, Західна Європа;

4) різке скорочення кількості емігрантів - близько 40 тис. осіб.

IV етап - 1945-1960 pp.

Основні особливості:

1) мотиви еміграції в основному політичні;

2) зростання частки висококваліфікованих емігрантів;

3) напрямок еміграції: США - 80 тис. осіб, Канада - 50 тис, Західна Європа - 70 тис, Південна Америка - 120 тис, Австралія - 21 тис. осіб.

V етап - з 1960 р. до сьогодні.

Основні особливості:

1) виїзд кваліфікованих кадрів - «відплив інтелекту»;

2) напрямок еміграції: США - 52 тис. осіб (1990 p.); Західна Європа - 146 тис, Ізраїль - 230 тис осіб.

Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава - експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з України - Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом - і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів. Все більше українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо. У нашій країні працевлаштовуються громадяни з Росії, Молдови, Китаю, В'єтнаму, Туреччини переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час як українці за кордоном - у промисловості, будівництві, сільському господарстві. Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. [8].

На сучасному етапі міжнародна трудова міграція набула певних особливостей розвитку:

1) інтенсивний характер міжнародної міграції робочої сили, тобто зростання кількості і швидкості міграції населення;

2) зростання демографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої сили;

3) розширення географії міжнародної міграції робочої сили (зростає кількість країн, звідки емігрує і куди іммігрує населення);

4) збільшення обсягів нелегальної міграції;

5) розширення масштабів міжнародної міграції робочої сили. Це означає збільшення кількості міграційних потоків робочої сили, а також розширення структури міграційних потоків (вчені, робітники, спеціалісти і т.д.) та збільшення форм міграції;

6) збільшення частки висококваліфікованих спеціалістів (робітників, інженерів тощо) у міграційних потоках;

7) глобальний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає, що в міграційні потоки втягнуто більшість країн світового співтовариства;

8) переважання міграції робочої сили у загальному обсязі міграційних потоків;

Однією з найважливіших особливостей сучасного стану міжнародної міграції є «відплив інтелекту», тобто безповоротна або довготривала еміграція вчених і висококваліфікованих спеціалістів. Основними причинами цього процесу в більшості країн є:

1) постійне зниження соціального статусу вченого та спеціаліста;

2) бажання покращити своє матеріальне становище;

3) більша можливість за кордоном реалізувати свої знання та досвід;

4) національна та релігійна нетерпимість;

5) зростання безробіття в країні, навіть серед висококваліфікованих спеціалістів.

У формуванні міжнародного ринку праці втілилися такі характерні особливості сучасного етапу розвитку, як посилення соціальної орієнтації світової економіки, демократизація трудових відносин, стандартизація умов життя і праці людей у різних частинах планети, розвиток та вдосконалення особистості на основі загальнолюдських цінностей. Розвиток міжнародного ринку праці матеріалізується у зростанні масштабів та інтенсивності міжнародних міграційних процесів, які набувають дедалі глобальнішого характеру, залучаючи населення абсолютної більшості країн світу. Поглиблення науково-технологічної революції, кардинальні зміни на політичній карті світу, структурні трансформації в міжнародній економіці зумовили появу нових рис і особливостей міжнародної трудової міграції, модифікацію її закономірностей і тенденцій. Ці зміни стосуються напрямків міжнародних міграційних потоків, обсягів та географії переселенських рухів, професійно-кваліфікаційного складу мігрантів, їхньої ролі в економічних процесах[9].

Узагальнюючи характеристику закономірностей міграції робочої сили, можна стверджувати, що вона полягає у значному та постійному збільшенні її масштабів, залученні до цього процесу робочої сили майже всіх континентів.

3. Масштаби і специфіка діяльності ТНК

Транснаціональна компанія (корпорація) - ТНК - компанія (корпорація), що володіє виробничими підрозділами в декількох країнах.

Міжнародні корпорації це значне об'єднання промислових, торгових, транспортних або банківських фірм і компаній, діяльність яких виходить далеко за межі країн базування та забезпечує їм сприятливі позиції у виробництві, збуті, закупівлі товарів і наданні послуг. Перші міжнародні об'єднання підприємств виникли в 60 - 80-і рр. XIX в. у сфері видобутку, закупівлі та збуту мінеральної сировини. З розвитком капіталістичних відносин корпорації утворюються в різних секторах світового господарства. Виникнення міжнародних виробничих формувань є закономірним результатом розвитку розподілу праці та виробничої кооперації [10].

Кількість ТНК сягає 40 тис., а філій за межами країн базування - 206 тис. Річний обсяг продажів закордонних філій ТНК зріс до 14 трлн. дол. наприкінці 90-х років ХХ століття (для порівняння: у 1980 р. він складав лише 3 трлн. дол.). Транснаціональними корпораціями контролюється 50-60% світової торгівлі, 80% патентів на нову техніку і технологію, 70% валютних і ліквідних ресурсів на ринку розвинених країн. На внутрішньофірмові операції ТНК приходиться близько 1/3 усієї світової торгівлі. На їх підприємствах зайнято близько 50 млн чоловік, або кожний десятий зайнятий у розвинених країнах та країнах, що розвиваються.

На приблизно 100 самих великих ТНК приходиться третина всіх прямих іноземних інвестицій, 80% обміну науково-технічною продукцією. Серед них: 26% працюють в галузі електронної промисловості, 24% - гірничо- і нафтодобувній, 19% - автомобільній, 15% - хімічній і фармацевтичній, 9% - харчовій, 4% - торгівлі, 4% - металургійній.

Список найбільших ТНК у 2009 р. представлений в таблиці:

Найбільші ТНК світу за 2009 р.

	Назва	Країна базування	Сфера діяльності	Зарубіжні активи, мільярди доларів
1	Vodafon	США	телекомунікації	311,2
2	General Electric	США	електроніка	229,2
3	Exxon Mobil	США	нафтова	214,7
4	Vivendi Universal	Франція	диверсифікована	146,3
5	General Motors	США	автомобільна	123,2
6	Shell	Англія, Голландія	нафтова	99,8
7	British Petroleum	Великобританія	нафтова	70,5
8	Toyota	Японія	автомобільна	61,0
9	Telefonica	Іспанія	телекомунікації	56,0
10	Fіat	Італія	автомобільна	52,8

ТНК створює систему міжнародного виробництва, розподілену між кількома країнами, але контрольовану з одного центру - материнської компанії.

До ТНК належать ті міжнародні фірми, показники діяльності яких задовольняють наступним критеріям:

1) наявність материнської компанії і підрозділів за кордоном не менше ніж у 2 країнах світу. Закордонні підрозділи можуть засновуватися компанією на основі прямих іноземних інвестицій через створення виробничих потужностей або через злиття та поглинання інших підприємств;

2) контроль активів закордонних підрозділів - передбачає, що частка акціонерного капіталу в дочірньому підприємстві, що належить материнській компанії в іншій країні, становить 10% або більше. У деяких країнах цей поріг може бути вищим, наприклад, у Великобританії частка іноземного капіталу має становити 20% і більше.

Транснаціональний характер діяльності ТНК давно перейшов економічні кордони і пов'язаний з вирішенням багатьох соціальних і політичних проблем, однак переважна більшість визначень ТНК досі має головним чином економічний характер.

ТНК можна об'єднати у дві групи:

1) група кількісних характеристик;

2) група якісних характеристик.

Групу кількісних характеристик утворюють три підгрупи. Перша з них дає загальну кількісну характеристику діяльності компанії за кордоном. Вона містить такі показники:

1) число іноземних держав, у яких діють ТНК;

2) відсоток грошової маси, що виплачується за кордоном;

3) відсоток іноземних капіталовкладень;

4) число зайнятих за кордоном;

5) відсоток прибутку, який компанія отримує з інших країн;

6) відсоткове співвідношення продукції та отримуваного прибутку в країнах базування і за кордоном;

7) загальний рівень продажу за кордоном.

Друга група - розрахункові коефіцієнти, які дають змогу уточнити висновок про транснаціональний характер компанії. Вони розраховуються, як співвідношення (1) зарубіжного і всього продажу, (2) зарубіжного і всього прибутку, (3) зайнятих за рубежем і всіх зайнятих; і як дані про (1) збільшення і скорочення майна і внесків за рубежем, (2) збільшення і скорочення прибутку за рубежем; по-третє, як співвідношення вищеназваних даних з аналогічними показниками країни, в якій розміщені ТНК.

Третя група показників, хоч і належить до кількісних, має змішаний кількісно-якісний характер, її утворюють такі критерії:

1) досить великий розмір фірми, що дає змогу використати весь арсенал коштів ефективної міжнародної діяльності;

2) елементи монопольного становища на ринку;

3) інтернаціональна виробнича структура з розвинутим внутріфірмовим поділом праці;

4) значна частка зарубіжних операцій у загальній діяльності, транснаціональний характер операцій;

5) верховенство центру при прийнятті стратегічних рішень і контроль всіх ланок;

6) єдина глобальна стратегія.

Характеристика ТНК полягає в тому, що, вона розглядає весь світ як єдине цілей і проникає в усі кутки земної кулі в пошуках ринків, техніки, технологій, людей, ідей, капіталів та ін. Світові ринки мають для ТНК істотне значення, навіть якщо вони походять з великих економічно розвинутих країн і могли б розглядати зарубіжні операції як другорядне доповнення до основної діяльності всередині країни свого базування. [11].

Визначальна якісна характеристика ТНК охоплює не лише кількісне зростання транснаціонального монополістичного капіталу - збільшення числа ТНК, їх активів, оборотів (що є характеристикою кількісного розвитку), - а й поступове підвищення зацікавленості компаній у глобальних операціях, тобто у створенні власних глобальних мереж науково-технічної-та виробничо-збутової діяльності в усьому світі. ТНК володіють розгалуженим виробничим комплексом. Під впливом потреб розвитку продуктивних сил і для отримання додаткових можливостей раціоналізації зовнішньоекономічного обміну ТНК розвивають різні форми міжнародного поділу праці - предметну, подетальну, поопераційну (технологічну) спеціалізацію.

Збирання готових виробів на місцях наближають до конкретних ринків з урахуванням специфічних особливостей і запитів конкретного місцевого споживача.

Стратегія глобальних операцій дає змогу ТНК успішно здійснювати стратегію довгострокової максимізації прибутків, яка передбачає відмову від короткострокових вигод задля зміцнення ринкових позицій у майбутньому і забезпечення стабільного прибутку на тривалу перспективу. Політика орієнтації на багаторічне отримання стабільного прибутку під силу лише потужним підприємствам, що мають гігантський фінансовий і політичний вплив.

ТНК - це мережа взаємопов'язаних підприємств, які походять з однієї країни і мають складові частини та філії в інших країнах. ТНК володіють або контролюють комплекси виробництва та/або обслуговування, що знаходяться за межами країни базування. Вони є лідерами у виробництві та реалізації певного товару. На відміну від звичайної корпорації, яка функціонує на світових ринках, ТНК переносить за кордон не товар, а сам процес вкладання капіталу, поєднуючи його із закордонною робочою силою в межах міжнародного виробництва.

Характер міжнародної діяльності ТНК накладає істотний відбиток на розвиток міжнародного товарообміну, оскільки ТНК контролюють більше половини світової торгівлі і перетворили понад третину міжнародного товарообміну на внутрішньокорпоративні поставки неторгового характеру. Це означає, що ТНК одержали можливість здійснювати регулюючий вплив на міжнародну торгівлю в цілому, переносячи на неї застосовувані ними форми і методи. Оскільки внутрішньокорпоративний обіг ТНК носить, певною мірою, планомірний характер, ця планомірність певним чином впливає на розвиток міжнародних економічних зв'язків, сприяючи посиленню їхньої збалансованості [12].

Відносини між найбільшими фірмами на світовому ринку стрімко переміщуються у сферу регулювання номенклатури, масштабів їхньої виробничої діяльності і ступеня участі в міжнародному поділі праці. Зміна форм і методів здійснення діяльності ТНК на світовому ринку відбиває пошук ними шляхів вирішення економічних проблем за умов посиленої конкурентної боротьби.

Зростання потужності ТНК і їхньої панівної ролі на світовому ринку було визначено розвитком організаційних форм і методів їхньої міжнародної діяльності. Це свідчить про те, що розвиток форм і методів міжнародної діяльності ТНК є діалектичним процесом, що веде до виникнення в них якісно нових рис і водночас потребує подальшої зміни форми методів з метою пристосування до умов і потреб світового ринку.

Нові явища в організаційних формах управління міжнародною діяльністю ТНК випливають, насамперед, з проведеної ними політики переорієнтації від експорту товарів з країни базування материнської компанії до здійснення виробничої діяльності на підконтрольних закордонних виробничих підприємствах з наступною реалізацією продукції на закордонних ринках. Це продиктовано прагненням ТНК використовувати відносний надлишок капіталу для збільшення норми прибутку, одержуваної в країнах з більш низькою заробітною платою, меншими податками, витратами на сировину, транспортування та ін.

Однією з найважливіших умов зростання закордонної виробничої діяльності є тенденція до транснаціоналізації господарського життя, що за умов науково-технічної революції обумовила зростаючу потребу у спеціалізації і кооперуванні виробництва. ТНК стали все ширше використовувати спеціалізацію і кооперування виробництва як важливу форму, що забезпечує підвищення прибутковості виробництва в глобальному масштабі. Це здійснювалося, зокрема, шляхом розмежування виробничих програм між закордонними дочірніми компаніями, підвищення їхньої конкурентоздатності в результаті впровадження на їхніх підприємствах передових науково-технічних досягнень, отриманих в материнській компанії. Важливим стимулом до розширення закордонної виробничої діяльності ТНК було також зростання об'єктивної потреби величезного за масштабами виробництва на значних ринках збуту. Така потреба посилювала їхнє прагнення до зовнішньоекономічної експансії, бажання обминути митні й інші бар'єри і розширити свої позиції на ринках інших країн шляхом наближення до безпосереднього споживача з метою більш повного врахування його вимог і попиту. Це викликало необхідність виникнення і розвитку відповідних форм міжнародної діяльності ТНК. Природно, що управління міжнародними компаніями вимагає від менеджерів не тільки знання інших культур, починаючи з мов, але й інших якостей. Далеко не завжди успішний менеджер національної компанії є настільки ж успішним у транснаціональній компанії [12].

Особливості сучасного етапу розвитку транснаціональних корпорацій виявляється не тільки в загостренні конкуренції між ними, але, як свідчить практика, і у виникненні взаємних відносин співпраці, які отримали назву стратегічних альянсів. В рамках цих формувань транснаціональні корпорації можуть вирішувати найрізноманітніші завдання, що встають перед ними на всіх трьох основних ринках миру. Тенденція до створення стратегічних альянсів набирає силу, та не виключено, що ці утворення в найближчому майбутньому переростатимуть в міцніші союзи транснаціональних корпорацій. В цьому випадку відбудеться їх переростання в багатонаціональні корпорації, але вже на новому, вищому етапі їх розвитку.

Транснаціональні корпорації контролюють істотну частину науково - технічного потенціалу промислово розвинутих країн, що дозволяє їм відігравати головну роль у міжнародному обміні технологіями й науково - технічними знаннями, активно брати участь у науково - технічному прогресі й сприяти структурним зрушенням у світовій економіці.

Таким чином, ТНК - це міжнародні фірми, що мають свої господарські підрозділи у двох або більше країнах, управління якими здійснюється з одного або декількох центрів. В основі такого управління - механізм прийняття рішень, який дає змогу здійснювати узгоджену політику і загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології та відповідальність для досягнення результату - отримання прибутку.

Висновки

Об'єктом вивчення міжнародної економіки є відносини між окремими економічними суб'єктами, що знаходяться в різних країнах: окремими людьми, домогосподарствами, підприємствами, державними і громадянськими установами. Особлива увага приділяється вивченню економічного механізму функціонування міжнародної економіки, тобто міжнародних правовим нормам, економічним угодам, діяльності міжнародних економічних організацій.

Основними поняттями теорії міжнародної економіки є: світовий ринок, світове господарство, відкритість національної економіки, лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, міжнародний поділ праці, міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили.

Одним з найважливішим елементом міжнародної економіки є питання валютних союзів. На сьогодні Європейський Союз є одним із провідних економічних центрів сучасного світу, що здійснюють вплив на розвиток економічних відносин як на регіональному, так і глобальному рівнях. Запровадження єдиної валюти - євро та реалізація спільної валютної політики є потужним фактором поглиблення фінансової інтеграції та формування єдиного економічного простору.

Не можна не відмітити таке важливе поняття у міжнародній економіці, як міжнародна міграція робочої сили. Міжнародна міграція робочої сили становить собою переселення працездатного населення з одних країн в інші строком більш ніж на один рік, викликане причинами економічного та іншого характеру.

Міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв'язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Міжнародна міграція являє собою стихійний процес розподілу трудових ресурсів у світі між національними та інтегральними ланками світового господарства.

Великий вплив на стан міжнародної економіки здійснюють транснаціональні корпорації.

Особливості сучасного етапу розвитку транснаціональних корпорацій виявляється не тільки в загостренні конкуренції між ними, але, як свідчить практика, і у виникненні взаємних відносин співпраці, які отримали назву стратегічних альянсів. В рамках цих формувань транснаціональні корпорації можуть вирішувати найрізноманітніші завдання, що встають перед ними на всіх трьох основних ринках миру. Тенденція до створення стратегічних альянсів набирає силу, та не виключено, що ці утворення в найближчому майбутньому переростатимуть в міцніші союзи транснаціональних корпорацій. В цьому випадку відбудеться їх переростання в багатонаціональні корпорації, але вже на новому, вищому етапі їх розвитку.

Список літератури

1. Мочерний С.В. Економічна теорія. - К.: ВЦ - Академія», 1999. - 656 с.

2. Солонінко К.С.Міжнародна економіка Навчальний посібник - К.: Кондор, 2008. - 380 c.

3. Козик В.В. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. - К.: Знання-Прес, 2003. -405, с.

4. Передрій О.С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

5. Горбач Л.М. Міжнародні економічні відносини: Підручник. - К.: Кондор, 2005. -263, с.

6. Петюх В.М. Ринок праці. Навчальний посібник. - К.: КНЕУ, 1999. - 288 с.

7. Семенов Г.А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми: Навчальний посібник.-К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231

8. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. - К.: Знання, 2003. -406, с.

9. Хомра О.У. Трудова мiграцiя громадян України. Бiла книга / О.У. Хомра, М.А. Ожеван, Т.П. Петрова, О. Зайцев; за ред. В.Я. Шибко; Iн-т демократiї та соц. процесiв. - К., 2006. - 201 с.

10. Транснаціональні корпорації: навчальний посібник / В. Рокоча, О. Плотніков, В. Новицький та ін. - К.: Таксон, 2001. - 304 с.

11. Семенов К.А. Міжнародні економічні відносини. Підручник для вузів. - М.: ЮНІТІ-ДАНА, 2009. - 544 с.

12. Філіпенко А.С., Рогач О. І., Шнирков О. І. Світова економіка: Підручник. - К.: Либідь, 2009. - 582 с.

Размещено на Allbest.ru

...