Конфлікт у колишній Югославії (1991-1995 рр.) у загальноєвропейській політиці США

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ IМ. I.I. МЕЧНИКОВА

УДК 9(497.1) "1991/95"

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

КОНФЛІКТ У КОЛИШНІЙ ЮГОСЛАВІЇ 1991-1995 РР. В ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ США

07.00.02 - всесвітня історія

ЛАПШИН ОЛЕКСІЙ ЄВГЕНОВИЧ

Одеса-1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова.

Науковий керівник:

КОВАЛЬ Ігор Миколайович, кандидат історичних наук, доцент, Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова, директор інституту соціальних наук.

Офіційні опоненти:

ПЕРЕПЕЛИЦЯ Григорій Миколайович, доктор політичних наук, керівник військового відділу Національного інституту стратегічних досліджень;

ДЬОМІН Олег Борисович, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова.

Провідна установа: Національний університет ім. Тараса Шевченка.

Захист відбудеться "20" жовтня 1999 року о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.41.051.08 в Одеському університеті ім. 1.1. Мечникова за адресою: 270057, Одеса, вул. Щепкіна, 12.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова за адресою: Одеса, вул. Преображенська, 204.

Автореферат розісланий "20" вересня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук А.К. Лозовський.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Подане дослідження "Конфлікт у колишній Югославії (1991-95 рр.) у загальноєвропейській політиці США" розглядає балканську кризу в контексті нової геополітичної ситуації, що склалася після розпаду комуністичної системи в Східній Європі.

Актуальність теми, що розробляється, обумовлена цілим рядом специфічних чинників, що перетворюють конфлікт у колишній Югославії на одну з найгостріших проблем сучасних міжнародних відносин.

1. Активна участь у балканських подіях США, ЄС, а також усіх ключових структур колективної безпеки в Європі, стала відбитком найважливіших континентальних інтересів і суперечностей у посткомуністичний період. Отже, аналіз югославської проблеми дозволяє виявити основні особливості і тенденції, що визначають розвиток світової політики наприкінці ХХ століття.

2. Особливе становище США як єдиної наддержави, що залишилася на планеті, потребує всебічного і критичного осмислення американської зовнішньої політики, що справляє сьогодні домінуючий вплив на загальну картину міжнародних відносин. Оскільки участь у боснійській кризі стала однією з головних дипломатичних і військових ініціатив адміністрації Клінтона, вивчення міжнародного аспекту конфлікту в екс-Югославії є необхідним для розуміння задач загальноєвропейської політики США в 90-і роки.

3. Після закінчення "холодної війни" регіональні конфлікти були визнані головною загрозою міжнародної безпеки. У цьому розумінні кризу в колишній Югославії можна розглядати відразу з двох боків. По-перше, як взірець міжетнічної війни, яка є сьогодні найбільш характерною формою регіонального конфлікту; по-друге, з погляду ефективності міжнародних структур колективної безпеки після прийняття ними нових стратегічних пріоритетів.

4. Незважаючи на підписані в 1995 р. Паризькі мирні угоди, більшість югославських територій залишаються сьогодні найбільш вибухонебезпечним регіоном Європи. Нерозуміння або ігнорування справжньої суті етнічного протистояння на Балканах, стали причинами нової трагедії в Косово, яка за своїми масштабами впливу на Європу перевершила навіть боснійський конфлікт. Сучасне протистояння між сербами й албанцями драматичним чином підвищує актуальність об'єктивного аналізу етнічних проблем колишньої Югославії.

5. Спеціальної уваги заслуговує аналіз геополітичного досвіду Югославії стосовно реалій української держави. Враховуючи певні аналогії в їх історичному і культурному розвитку, таке дослідження дуже корисно як для розуміння ролі України в сучасних міжнародних відносинах, так і для розв'язання внутрішніх етнічних проблем республіки, що одержала нещодавно незалежність.

Предмет дослідження - політика США в югославському конфлікті (1991-95 рр.) у рамках загальноєвропейських стратегічних завдань Вашингтона в аналізований період. Предмет дослідження відповідає його об'єкту - вивчення американо-європейських відносин у контексті кризи в колишній Югославії (1991-95 рр.)

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження - визначити значення політики США в югославському конфлікті (1992-95) для розв'язання геостратегічних проблем Вашингтона в Європі після закінчення "холодної війни". Виходячи з цієї основної мети, у роботі поставлені такі задачі:

- Провести аналіз нової геополітичної ситуації, що склалася в результаті розпаду комуністичного блока навколо СРСР і припинення біполярного протистояння між США і Радянським Союзом.

- Виявити основні проблеми і протиріччя, що виникли всередині ЄС і трансатлантичного альянсу в зв'язку з радикальним перегрупуванням сил у Східній Європі й Євразії в цілому.

- Дати необхідну характеристику передісторії громадянської війни в колишній Югославії; виділити її основні причини, відобразивши їхній прямий зв'язок з історією міжнародних відносин і європейською геополітикою ХХ століття.

- Вивчити боснійську кризу як головний осередок війни в колишній Югославії (1991-95 р.) з точки зору стратегічних інтересів США в Європі.

- Розглянути роль боснійських операцій НАТО й ООН у врегулюванні конфлікту.

- Проаналізувати результати кризи в колишній Югославії (1991-95) у перспективі континентальних інтересів США і ЄС.

- З'ясувати, які уроки може винести Україна з балканського конфлікту (1991-95 р.) і історії міжнародних відносин Югославії в цілому.

Наукова новизна дисертації полягає у вивченні регіонального конфлікту в колишній Югославії в контексті світових політичних проблем 90-х років, викликаних новим перегрупуванням геополітичних сил в Євразії. Автор пропонує концепцію розгляду югославського конфлікту (1991-95 р.) як частини загальної кризи міжнародних відносин, що виступає сьогодні єдиним і взаємозалежним організмом. На основі великого документального матеріалу в роботі розкривається центральне значення югославського питання для загальноєвропейської стратегії США в першій половині 90-х років.

На захист дисертації виносяться такі основні положення:

- Громадянська війна в колишній Югославії - слідство не тільки внутрішньобалканських проблем, але й прямий результат змін у міжнародній політиці протягом ХХ століття..

- Дипломатичне і військове втручання США в балканський конфлікт було необхідне для розв'язання стратегічних проблем Вашингтона після припинення "холодної війни". Головною задачею Білого Дому було зберігання і зміцнення трансатлантичних зв'язків із їхнім подальшим просуванням в Євразію.

- Основна причина розбіжності США і ЄС у ході конфлікту полягає в прагненні західноєвропейців розширити можливості власних структур колективної безпеки і проводити на континенті більш незалежну від Вашингтона політику.

- Використавши протиріччя всередині ЄС і ООН, США вдалося домогтися пріоритетної ролі НАТО в розв'язанні боснійської кризи і тим самим зберегти своє лідируюче становище в системі колективної безпеки.

Практичне значення результатів дослідження. Матеріали дисертації можуть мати практичне застосування при розробці зовнішньополітичного курсу України у відношенні республік колишньої Югославії, держав ЄС, НАТО і США. Крім того дисертація може використовуватися при написанні наукових публікацій, присвячених балканській кризі і зовнішній політиці США в першій половині 90-х років.

Апробація дисертації. Основні положення і висновки дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародних відносин Одеського державного університету ім. И.И. Мечникова, науковій конференції викладацького складу ОДУ і міському міжвузівському семінарі "Теорії й історіографії міжнародних відносин". Основні напрямки дослідження були відбиті автором у серії брошур і публікації в "Записках історичного факультету" ОДУ.

Методологічну основу дисертації складає теоретична база політичних і соціальних наук. На формування нашого гносеологічного підходу до дослідження в першу чергу вплинули роботи К. Шмітта, В. Парето, Г. Моска, Г. Моргентау. Спеціальний підхід до аналізу геополітичних проблем США і Європи базується на ідеях Х. Макиндера. К. Хаусхофера, Н. Спайкмена. У роботі суттєве значення надається також методу системного аналізу, який обумовлює цілісне сприйняття об`єкта дослідження і всебічний аналіз зв`язку між його окремими елементами.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації - 150 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність і наукове значення обраної теми, ставляться мета і задачі дослідження, підкреслюється наукова новизна положень, що виносяться на захист, визначається методологічна основа дисертації, її науково-практичне значення.

Перший розділ "Аналіз історіографічної та джерельної бази дослідження" присвячений огляду використаної в дисертації літератури і джерел. У цій частині роботи визначається ступінь наукової розробки проблеми, здійснюється історіографічний аналіз, проводиться систематизація джерел дисертації.

Оскільки основна мета дослідження - з'ясувати значення політики США в колишній Югославії для розв'язання геостратегічних проблем Вашингтона в Європі, основний натиск робиться на історіографічний аналіз робіт американських авторів. Серед них найбільш важливими для нас були дослідження, присвячені міжнародному аспекту югославської кризи (С. Серфаті, Т. Сахара, О. Шеара, Дж. Муравчика, Н. Вільямса та ін.).

Порівняно невеликий термін, що пройшов після найбільш активної фази балканських подій (1991-95 р.) поки не дозволяє дати однозначну класифікацію наукових напрямків у вивченні даної проблеми.

На наш погляд у переважній більшості публікацій, які вийшли в США за період 1991-95 р. аналіз конфлікту в колишній Югославії збудований винятково в інтересах забезпечення зовнішньополітичного курсу Вашингтона. Вивчення ж об'єктивних причин виникнення і розвитку кризи ще практично не проводилося. Слід зазначити, що вираз "забезпечення зовнішньополітичного курсу" не варто розуміти як беззастережне схвалення балканської політики адміністрації Клінтона. Безумовно, критики на її адресу було достатньо, проте зводилася вона до дорікань щодо недостатньої рішучості або, навпаки, поспішності, у той час, як практично ніколи не піддавалися сумніву правомірність самого визначення причин, винуватців і жертв конфлікту. Починаючи з 1992 р. в США міцно утвердилися антисербські позиції, що абсолютно домінували і на журналістському, і на політологічному рівні. Криза в колишній Югославії трактувалася або як результат сутички "сербського тоталітаризму" із національними рухами в республіках (У. Нейган, С. Рамет, М. Салла), або як етнічний конфлікт, розв'язаний націоналістичними елітами, з переважанням сербської частки відповідальності (Б. Неллан, Г. Тревертон, Д. Йоффе). У результаті геополітичне і міжнародне підґрунтя конфлікту майже зовсім затушовувалося, а події на Балканах у громадській думці мали вигляд регіональної кризи, що потребує у втручання структур колективної безпеки. Така однобічність у виборі підходів до конфлікту і критеріїв його оцінки пояснюється вимогою сучасного моменту, вкрай важливого для успіху американської стратегії не тільки в колишній Югославії, але й у всій Європі. Проте, тлумачення війни на Балканах як слідства винятково внутрішніх проблем без пояснення їхнього зв'язку з міжнародною політикою, на наш погляд, має вигляд занадто спрощений. Це тлумачення подій добре як обґрунтування втручання США в кризу у ролі миротворця, але достатньо ангажоване, щоб ставитися до нього критично. Таким чином, роботи дослідників із США є незамінним доповненням до джерельної бази вивчення балканської політики Білого Дому, але з об'єктивних причин не можуть бути обрані теоретичною основою для неупередженого аналізу конфлікту в колишній Югославії.

Значний обсяг інформації для вивчення балканського питання сконцентрований у роботах російських авторів: В. Волкова, С. Самуйлова, Ю. Брагіна, В. Гроссула, В. Міхєєва, Т. Шаклеіна і т.д. Характеризуючи погляди російських аналітиків, слід зазначити, що їхні позиції в період із 1991 по 1995 рр. еволюціонували від схвалення політики Заходу до критичних оцінок його дипломатичних і військових ініціатив. У цьому відношенні дослідження російських спеціалістів являють значний інтерес як концептуальна альтернатива підходам, виробленим на Заході, й особливо в США.

Найбільш оптимальною формою класифікації авторів із колишньої Югославії нам уявляється їхній поділ на три категорії: орієнтовані на атлантичну концепцію Європи ліберали; націоналісти, які відстоюють у залежності від етнічної приналежності, вузьконаціональні інтереси своїх республік, євразійці, серед яких виділяються прихильники проекту "середньої Європи", тобто геополітичної єдності регіону з центром у Німеччині, та євразійці, орієнтовані на Схід, тобто на зближення з Росією. Серед вивчених нами робіт виділяються публікації сербів Д. Калаїча, П. Симича, К. Джоба, хорватів Т. Сунича, Вукадиновича, словенця А. Жабкара та ін.

Дослідження українських авторів, що займалися вивченням конфлікту в колишній Югославії (1991-95 рр.), у більшості сконцентровані на внутрішньому аспекті кризи, торкаючись його міжнародної проблематики тільки в контексті ініціатив, спрямованих на дипломатичне або силове врегулювання (О. Малиновська, В. Воронін, М. Каменецький, С. Федуняк, М. Єлісеєв). Якщо говорити про відправну точку цих досліджень, то на наш погляд, їй послужили концепції кризи, характерні для аналітиків атлантичної орієнтації. Тому при виборі своїх пріоритетів українські автори все ж схиляються до позиції, яка виправдовує дії США і НАТО в колишній Югославії.

Серед використаних у дисертації джерел виділяються такі групи: а) постанови Ради Північноатлантичного альянсу;

б) резолюції РБООН;

в) декларації ЄС, ОБРЄ і міжнародних конференцій, що відносяться до конфлікту в колишній Югославії;

г) президентські послання і матеріали слухань конгресу США, опубліковані в альманасі "Congressional quarterly";

д) умови Дейтонівських угод 1995 р.

До спеціальної групи задіяних джерел варто віднести інтерв'ю, виступи і звіти перед громадськістю безпосередніх учасників подій у колишній Югославії (Оуена, Холбрука, Циммермана, Милошевича, Білда, адмірала Сміта, генерала Валгрена і т.д.)

Основним критерієм добору джерел стала їх тематична і хронологічна відповідність предмету дослідження. Виходячи з періодизації конфлікту, аналіз документів здійснювався в точному хронологічному порядку. У результаті ми одержали можливість постійно зіставляти реальну ситуацію в колишній Югославії з реакцією на неї міжнародної громадськості, й у першу чергу США. З'ясувати, наскільки ця реакція була адекватною й об'єктивною, було однією з наших головних задач при роботі з документами. Іншою найважливішою задачею було простежити яким чином США вдалося вплинути на своїх європейських союзників і використати їхні зусилля в необхідному Вашингтонові напрямку.

При звертанні до джерел нашою головною метою було призвести їхнє розмаїття до загального знаменника, тобто систематизувати документальний матеріал відповідно до поставлених перед дослідженням задач.

Другий розділ "Розпад Югославії: внутрішній і міжнародний аспекти" складається з двох параграфів.

У першому параграфі дається стислий екскурс в історію югославської держави, аналізуються внутрішні і зовнішні передумови балканського конфлікту.

З огляду на крайню складність міжетнічних відносин у Югославії, неможливо покласти відповідальність за виникнення кризи на певний народ або, точніше, його політичну верхівку. Прагнення хорватів і словенців до самовизначення було цілком виправданим із погляду їхніх геополітичних інтересів і означало повернення до сфери впливу Німеччини, на котру ці народи були завжди орієнтовані. У цьому розумінні позиція Загреба і Любляни об'єктивно збігалася з інтересами Центральної Європи як культурно цілісного регіону прогерманської спрямованості. Проте, внутрішня національна політика хорватського керівництва, що прагнуло перетворити республіку на етнічно однорідну територію, підривала геополітичну єдність, яка намітилася у центральноєвропейському просторі, погрожуючи розбити його на етнічні мікродержави. Єдиним виходом із протиріч, які виникли, було мирне розв'язання проблеми сербської меншості в Хорватії, на що уряд Ф. Туджмана так і не побажав піти.

Що стосується позиції самих сербів, то на наш погляд, вона була обумовлена тою неприродною для себе роллю, яку грав цей народ, перебуваючи на чолі чужорідного геополітичного утворення. У випадку довоєнної Югославії серби стали об'єктом маніпуляцій антинімецької політики Парижа, які перетворили югославську державу на справжній бар'єр на шляху поширення німецького впливу на Схід. В роки комуністичного правління серби виявилися заручниками національної політики Тито, головним гаслом якої було гасло "Слабка Сербія в сильній Югославії". У результаті, формально знаходячись на чолі союзу югославських народів, ніяких реальних вигод від свого становлення серби так і не одержали, проте встигли нажити собі чимало ворогів. Тому, коли після смерті Тито центральна влада значно ослабла, хорватські і словенські політики починають активну антибєлградську пропаганду, обираючи головною мішенню "великосербский шовінізм", який в дійсності ніколи не мав політичної сили.

Самий процес розпаду Югославії продемонстрував юридичну недосконалість поняття про право нації на самовизначення. Неясність того, що передбачає це формулювання - самовизначення держави або народу - послужила приводом для незліченних політичних спекуляцій і взаємних територіальних претензій. Якщо право на самовизначення розуміти буквально, то необхідно беззастережно визнати, що в епоху панування "етнократій" старі адміністративні межі потребують перегляду. В іншому випадку вони неминуче перетворюються на вибухонебезпечну конфліктну зону, як це і сталося на території Югославії. Посилання на принцип непорушності меж як найкращий засіб зберігання миру в даному випадку невиправдане, оскільки громадянська війна на Балканах стала можливою саме в результаті невідповідності нових державних меж до реальних територій мешкання етносів.

В другому параграфі розглядаються проблеми організації міжнародної системи колективної безпеки після завершення "холодної війни". Після розпаду СРСР, США, як єдиній наддержаві, що залишилася на планеті, необхідно було переглянути свою стару роль у світових політичних процесах. Головною американською задачею на цьому етапі стає зберігання контролю над Європою, оскільки в противному разі ізольований Вашингтон позбавлявся ключових позицій у системі колективної безпеки, і, отже, втрачав своє лідерство в розбудові нового світового порядку. Оскільки самим налагодженим військово-політичним союзом між США і Європою було НАТО, то саме через трансатлантичний альянс Білий Дім збирався зміцнити і розширити свій вплив на континенті.

Проте, початок конфлікту в колишній Югославії став вдалим приводом для ЄС продемонструвати свою спроможність самостійно контролювати ситуацію в Європі. З цього погляду конфлікт у колишній Югославії з повним правом може розглядатися як випробування ефективності суто європейських і трансатлантичних інститутів безпеки. Від результативності їхніх дій багато в чому залежало майбутнє конкуруючих НАТО і ЄС/ЗЄС. Отже, конфлікт у колишній Югославії має аналізуватися не як вузькорегіональна етнічна криза, а як нове зіткнення на Балканах інтересів головних геополітичних сил сучасного світу.

Третій розділ "Політика США в боснійській кризі 1992-94 р.р" присвячений розгляду міжнародних і внутрішніх аспектів кризи в Боснії, що перетворилася на головний осередок югославського конфлікту після республіканського референдуму 1992 р. Аналіз цього періоду завершується укладанням тимчасового перемир'я, досягнутого за посередництвом Дж. Картера в грудні 1994 р.

Жорстка позиція, зайнята США в балканському конфлікті, пояснюється необхідністю довести ефективність атлантичного партнерства в порівнянні з нерішучими і часто неузгодженими діями інших міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ). На фоні невдач західноєвропейців у врегулюванні боснійської кризи, рішучі дії НАТО повинні були продемонструвати необхідність існування альянсу навіть у відсутності біполярного протистояння з комуністичною системою. Уважний аналіз подій і документів 1993-1994 р.р дозволяє вловити тенденцію до використання НАТО не тільки як інструмента американо-європейського співробітництва, а й як самостійну політичну силу, що виходить з-під контролю ООН. Югославська криза вперше поставила під сумнів дієздатність ООН як організації, що гарантує мир і безпеку, зробивши актуальним висування на перший план НАТО, а отже і США, перед якими відкривалася реальна перспектива одноособового контролю над міжнародними структурами. Проте, в реалізації свого політичного курсу на Балканах адміністрація Клінтона зіткнулася із серйозними труднощами. По-перше, прагненням західноєвропейців звільниться від опіки США після завершення "холодної війни". По-друге, розбіжностями між президентською адміністрацією і конгресом із приводу політичної тактики США в боснійському конфлікті. Цікаво відзначити, що на першому етапі війни основним супротивником атлантичної орієнтації колишньої Югославії розглядалися аж ніяк не серби, а хорвати. Пояснюється це однозначною орієнтацією Загреба на Німеччину, що виступає головним економічним, а потенційно і політичним суперником США в Європі. Ставка американців на мусульман як противаги промосковським сербам і пронімецьким хорватам була викликана саме цими міркуваннями. Але в ході розвитку кризи стало очевидним, що, незважаючи на відродження геополітичних амбіцій, Німеччина, як і колись, залишається під надійним контролем США і НАТО, а хорватська сторона для досягнення перемоги готова йти на численні поступки. У той же час боснійські серби, чиї інтереси були проігноровані і США і ЄС, із звичайних вузькоетнічних націоналістів перетворилися на дійсних ворогів американської політики в Європі.

Прозахідна орієнтація Ф. Туджмана й ослаблення німецької активності на Балканах зробили для Вашингтона можливою ставку на мусульмано-хорватський альянс у противагу сербам, що залишилися в ізоляції. конфлікт югославія сша політика

Четвертий розділ "Політика США в боснійській кризі в 1995 р." досліджує події 1995 р. аж до підписання Дейтонівських мирних угод і введення на територію Боснії військ IFOR.

Внутрішні розбіжності президентської адміністрації і конгресу помітно позначалися і на міжнародному рівні. Б. Клінтон, прагнучи зберегти лідерство США у врегулюванні боснійської кризи, був змушений лавірувати між радикально налаштованим конгресом і не схильними до жорстких силових заходів західноєвропейцями. Проте, в аналізований період ситуація істотно змінилася. Основні партнери США Великобританія і Франція значно посилили свої позиції у боснійському питанні, що поставило Білий Дім у достатньо скрутну ситуацію. Якщо раніш політика Вашингтона, як і у всіх історичних європейських війнах, була спрямована на те, щоб, використовуючи фінансові і дипломатичні важелі, витягти максимальну вигоду з континентальних проблем, по можливості уникаючи прямого втручання, то тепер подальше дотримання цієї тактики починало серйозно загрожувати позиціям США в Європі. Єдиним виходом із безвихідного становища, у якому, в силу внутрішніх і зовнішніх причин, опинилася адміністрація Клінтона, був докорінний перелом у ході боснійського конфлікту, реальний тільки у випадку прямої військової інтервенції. У результаті конфлікт, що тривав чотири роки, вдалося припинити за допомогою збройного втручання НАТО. Адміністрація Клінтона змогла переграти своїх внутрішніх і міжнародних опонентів, нав'язати своє розуміння боснійської кризи і, головне, домогтися миру, що відповідав інтересам США. Як наслідок, ця перемога була подана як доказ переваги трансатлантичної системи безпеки, а значить і підтвердження необхідності американської присутності в Європі в посткомуністичний період.

У той же час Дейтонівські угоди, залишивши невирішеними цілий ряд спірних питань, не могли забезпечити в Боснії реального миру. Оскільки місія ООН у роки війни виявилася невдалою, основний контроль за дотриманням мирних домовленостей був узятий на себе силами НАТО. Такий політичний розклад цілком улаштовував Вашингтон, проте не задовольняв амбіції деяких західних держав, що не зуміли перебороти залежність від США в рішенні європейських проблем. Ще більш несприятливими виявилися умови Дейтонівських угод для Росії. Не перебуваючи членом НАТО, Москва втрачала будь-які серйозні важелі впливу на Балканах. Такий результат необхідно розглядати як успішне для Вашингтона продовження лінії, спрямованої на витиснення основного геополітичного конкурента США з Євразії.

Сама ж Боснія-Герцеговина, формально залишаючись єдиною державою, на практиці виявилася розділеної на дві майже незалежні частини - республіку Сербську і Боснійсько-хорватську федерацію. Таким чином, була нейтралізована можливість створення Великої Сербії і перспектива утворення в Європі чисто мусульманської держави. Іншими словами, були виключені всі варіанти, що заважають американському просуванню на континент. Розв'язання цих двох проблем за сценарієм Вашингтона означало подальше роздрібнення Балкан на егоїстичні мікродержави, що лишали територію колишньої Югославії вибухонебезпечним регіоном, не спроможним у доступному для огляду майбутньому повноцінно інтегруватися до Європи.

ВИСНОВКИ

У висновках підбиваються узагальнюючі підсумки роботи, викладаються найбільш вагомі результати наукового пошуку, а також подаються рекомендації щодо подальшого вивчення досліджуваної проблеми. Основні результати проведеної дисертаційної роботи можуть бути викладені у вигляді таких тез:

· Конфлікт у колишній Югославії (1991-95 рр.) не може розглядатися як винятково внутрішньобалканська проблема без урахування загальносвітової геополітичної ситуації. На наш погляд, існування югославської держави використовувалося Заходом як чинник, що стримує поширення німецького, а пізніше ще в більшій мірі, радянського впливу в Південно-Східній Європі. Якщо в період протистояння з Німеччиною і СРСР західні держави були зацікавлені в зберіганні Югославії на будь-яких умовах, то після припинення німецької, а потім і радянської експансії така необхідність зникла. У результаті Югославія, втративши своє колишнє значення у геополітичних комбінаціях, виявилася сам-на-сам із найсерйознішими етнічними проблемами, що накопичилися за роки її штучно підтримуваного існування.

· Крах союзу навколо Белграда був викликаний давніми й об'єктивними причинами, проте оголошені головними винуватцями конфлікту серби були не меншими жертвами повоєнних політичних комбінацій у Європі, ніж хорвати або словенці, що мали в ході кризи підтримку на Заході.

· Розпад Югославії призвів до нового перегрупування сил у Південно-Східній Європі, що автоматично викликало суперечки серед країн-учасниць ЄС і поставило в скрутне становище США, які прагнули зберегти своє лідерство на континенті. Таким чином, конфлікт у колишній Югославії (1991-95 рр.) має розглядатися не як вузькорегіональна етнічна криза, а як нове зіткнення на Балканах інтересів головних геополітичних сил сучасного світу.

· Використовуючи протиріччя всередині ЄС, що призвели до невдачі миротворчої місії ООН у колишній Югославії, Вашингтонові вдалося забезпечити пріоритет силам НАТО в розв'язанні балканського питання. Ця перемога означала зберігання лідерства США в системі колективної безпеки, а отже, і подальшу залежність Європи від трансатлантичних зв'язків. У той же час Дейтонівські мирні угоди фактично ізолювали від Балкан основного американського геополітичного конкурента - Росію, паралельно розширивши межі присутності НАТО на Сході.

· Підписані в грудні 1995 р. Паризькі мирні угоди зафіксували фактичний поділ Боснії, що означав установлення стратегічного контролю США над обома частинами формально єдиної держави. Офіційна єдність республіки дозволяє Вашингтонові контролювати всі три боснійські етноси, не допускаючи посилення жодного з них, а значить і зміцнення на Балканах позицій держав, що стоять за ними. Так, велика Хорватія означала б лідерство в регіоні Німеччини, велика Сербія - відродження російського впливу, суто мусульманська Боснія - можливе проникнення ісламського фундаменталізму в Європу. Присутність НАТО в зоні потенційного конфлікту виключило всі ці перспективи на користь американців. Хронічна етнічна напруженість у Боснії дозволяє США через трансатлантичний альянс на невизначений час продовжувати свою військову присутність у регіоні.

· Для держав ЄС результати кризи в колишній Югославії (1991-95 рр.) у будь-якому випадку є невдачею. Якщо оцінювати Дейтонівські угоди як поділ Боснії, то перед нами невтішна картина роздрібнення регіону на вузькоетнічні мікродержави замість єдиної інтеграції в загальноєвропейські процеси. При розумінні Боснії як єдиного простору мусимо визнати, що жодна зі значних європейських держав не може співпрацювати з республікою інакше, ніж через НАТО.

· Одноособове лідерство США в системі колективної безпеки, безальтернативність наддержави дозволяють Вашингтонові використовувати атлантичне партнерство для розв'язання власних задач, навіть в обхід інтересів союзників. Незадоволеність європейських держав результатом конфлікту в колишній Югославії (1991-95 рр.) і їхня часом дуже жорстока критика американської політики на Балканах - очевидне тому підтвердження. У той же час лобіювання атлантичних зв'язків разом із неурегульованими внутрішньоконтинентальними протиріччями поки не дозволяють ЄС запропонувати гідну альтернативу НАТО.

· Конфлікт у колишній Югославії (1991-95 рр.) став приводом для створення міжнародного правового прецеденту, як-от: фактичного перекладання функцій ООН на військово-політичний блок. Певне ці перегрупування сил набудуть розвитку і надалі, оскільки тенденція, що намітилася, до зниження ролі ООН у світовій політиці очевидна.

· У результаті Дейтонівських угод Боснія виявилася ще більш штучним і конфліктним утворенням, ніж була колись Югославія. Керувати такою державою без прямого міжнародного контролю попросту неможливо. Тому і визнання за нею суверенітету у світовій політиці може носити поки тільки номінальний характер. Таким чином, практику створення держав, підпорядкованих геополітичним інтересам більш значних держав, ще далеко не можна вважати зжитою.

· Використання європейських проблем і радикальні дії в кризових ситуаціях дозволили США зберегти лідерство в системі колективної безпеки, що означають подальше розширення американського впливу в Євразії.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Конфлікт в колишній Югославії (1991-1995) в системі міжнародних відносин. - Одеса: Астропринт, 1999. - 24 с.

2. Розпад Югославії: внутрішній та міжнародний аспекти балканської проблеми. - Одеса: Астропринт, 1999. - 36 с.

3. Політичні підсумки конфлікту в колишній Югославії (1991-95). - Одеса: Астропринт, 1999. - 32 с.

4. Розпад Югославії: міжнародний аспект // Записки історичного факультету. - Вип. 8. - Одеса 1999. - с. 319-324.

5. Югославія в міжнародній політиці // Матеріали 53 наукової конференції професорсько-викладацького складу та наукових робітників ОДУ ім. І.І. Мечнікова. - Одеса: Негоциант, 1999. - с. 89-94.

АНОТАЦІЇ

Лапшин О.Є. Конфлікт у колишній Югославії (1991-1995 рр.) у загальноєвропейській політиці США.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія - Одеський державний університет ім. І.І. Мечникова, Одеса, 1999.

Дисертація присвячена аналізу американської зовнішньої політики щодо конфлікту у колишній Югославії (1991-95рр.) з точки зору геополітичних та стратегічних інтересів США у Європі після завершення "холодної війни". Виділяються основні задачі загальноєвропейської політики США в аналізований період, розглядаються причини протиріч, що виникли всередині атлантичного союзу, аналізуються внутрішні та зовнішні аспекти конфлікту в колишній Югославії (1991-95 рр.), використаного США для збереження та утвердження лідерства в трансатлантичній системі безпеки.

Ключові слова: конфлікт, геополітика, колективна безпека, етнос.

Лапшин А.Е. Конфликт в бывшей Югославии (1991-1995 гг.) в общеевропейской политике США.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история, Одесский государственный университет им. И.И. Мечникова, Одесса, 1999 г.

Диссертация посвящена анализу американской политики в югославском конфликте (1991-95 гг.) с точки зрения геополитических и стратегических интересов США в Европе после завершения "холодной войны". Выделяются основные задачи общеевропейской политики США в рассматриваемый период, разбираются причины противоречий, возникших внутри атлантического сообщества, анализируются внутренние и внешние аспекты конфликта в бывшей Югославии (1991-95 гг.), использованного США для сохранение и закрепления своей ведущей роли в трансатлантической системе безопасности.

Автор приходит к выводу о решающем значении боснийского кризиса для американской стратегии в Европе в первой половине 90х гг. Активное вмешательство в югославский конфликт позволило США продолжить процесс расширения НАТО и оправдать свое дальнейшее глобальное присутствие в Европе. В диссертации использованы документы трансатлантического альянса, СБ ООН, президентские послания и материалы слушаний конгресса США, текст Дейтоновских соглашений, а также декларации ЕС и ОБСЕ, относящиеся к событиям в экс-Югославии (1991-95 гг.).

Автор досконально изучает механизмы принятия решений международными организациями относительно балканского кризиса и детально анализирует влияние США на их характер.

Научная новизна диссертации заключается в оригинальной концепции югославского конфликта (1991-1995 гг.) как части общего кризиса международных отношений.

При рассмотрении югославского конфликта особое внимание уделяется анализу внешних факторов, повлиявших на его эскалацию.

Ключевые слова: конфликт, геополитика, коллективная безопасность, этнос.

Lapshin A.E. Conflict in the Former Yugoslavia (1991-1995) in general European US policy.

The dissertation is submitted for a scientific degree of the candidate of historical sciences on specialty 07.00.02. - world history. Odessa State University, 1999.

US policy in the Yugoslav conflict (1991-95) is analyzed from the point of view of geopolitical and strategic US interests in the post-Cold War Europe.

The main tasks of the general US European policy are determined and the reasons of Atlantic Community contradictions are explained.

Interior and foreign aspects of the conflict in the former Yugoslavia are also analyzed.

How the USA used this conflict for maintaining and strengthening of it`s leading role in the transatlantic security system is discussed.

Key words: conflict, geopolicy, collective security, ethnic.

Размещено на Allbest.ru