Причини, передумови та процес утворення НАТО

Размещено на http://allbest.ru

Размещено на http://allbest.ru

Київська Гуманітарна Академія

Контрольна робота

З дисципліни «Міжнародні Організації»

на тему Причини, передумови та процес утворення НАТО

Виконавець: студент ІV курсу

Заочної форми навчання

факультету Міжнародних відносин

Коки Євгена Олександровича

№ залікової книжки 21138

Викладач:________________

Київ 2013

Зміст

Вступ

І. Причини та передумови утворення НАТО

ІІ. Процес утворення НАТО

Висновок

Список літератури

Вступ

По закінченні війни країни Західної Європи перебували у стані фізичної і економічної розрухи, до якої додався і страх перед пануванням СРСР. Ще під час війни були складені плани задоволення самих насущних потреб Європи. У 1943 році була створена Адміністрація допомоги і відбудови Об'єднаних Націй (ЮНРРА), яка функціонувала до 1947 року; були засновані Європейська центральна організація з внутрішнього транспорту, Європейська організація вугілля і Надзвичайний комітет для Європи, які в 1947 році об'єдналися в Економічну комісію ООН для Європи (Еке). Ці організації виходили з того, що біди Європи можна подолати силами самого континенту, але холодна війна спростувала таке припущення, і хоча Еке продовжувала функціонувати і з 1948 року видавала вельми корисні Економічні огляди, Європа виявилася розколотою надвоє в силу причин як економічного, так і політичного характеру.

Відновленню Західної Європи, запорукою якого було піднесення і підвищення ступеня ефективності економіки, значною мірою сприяла американська фінансова допомога, продиктована як щедрістю, так і побоюваннями можливого краху країн, в яких США були кровно зацікавлені в період холодної війни.

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи.

Причини та передумови утворення НАТО

Радянський Союз, що зростав у військовому і політичному відношенні все більше розглядається як системна загроза стабільності в Європі і, в цілому, західної цивілізації. Через всього кілька днів після капітуляції Німеччини в своїй телеграмі Трумену Черчіль вказував на "Залізна завіса", що опустився за лінією радянських військ і з тривогою розмірковував про те, що буде відбуватися в Європі, звідки підуть американські і канадські війська і європейці залишаться один на один проти сотень радянських дивізій. ДО 1946 року складається саме така ситуація, коли Англія і США після мобілізації мають в Європі 900 тисячам солдатів, а СРСР зберігає військове угрупування на рівні військового часу.

СРСР домагається значних територіальних придбань в Європі за підсумками другої світової війни і наполягає на їх визнання в міжнародно-правовому порядку. Проблема полягає в тому, що велика частина цих територій була отримана СРСР в ході реалізації пакту Молотова-Ріббеннтропа, іншими словами як результат політики, яка була принципово засуджена. Крім того, Атлантична Хартія 1941 року, що склала ідейно-політичну основу Об'єднаних націй та антигітлерівської коаліції, декларувала свободу самовизначення націй і відмова від територіальних придбань. Наполегливість СРСР відновити межі російської імперії, сприймалися сталінським керівництвом як законний національний інтерес, викликала в західних столицях змішані емоції і ставила важкі дилеми перед публічною політикою. Досвід антибільшовицького "Санітарний кордон" в Центральній Європі, визначив істотний інтерес Москви у встановленні дружніх режимів по периметру СРСР. Присутність радянських військ і окупаційний режим створював для цього на рідкість сприятливі умови. Москва діє досить акуратно в цьому питанні, створюючи видимість демократичного процесу. Замість негайної і прямий радянізації, як це мало місце в країнах Балтії, Буковині, Бессарабії, СРСР йде на створення коаліційних урядів, аж до участі "Буржуазних" емігрантських політиків. Цілі і методи СРСР в Центральній Європі викликають протидію на Заході, США і Англія висловлюють протест проти односторонніх дій СРСР в Румунії та Болгарії. Найбільші тертя виникають про кордонах і майбутньому державного устрою Польщі. Радянський Союз намагається вирішити старовинний питання російської зовнішньої політики - контроль над чорноморськими протоками. Принципова домовленість про перегляд конвенцій Монтре була зафіксована в Ялті і підтверджена в Потсдамі, але подальше тиск СРСР на уряд Туреччини сприймається Заходом як агресивна політика.

У період між 1945-м та 1949 роками держави Західної Європи та їхні союзники в Північній Америці, перед якими стояла гостра потреба повоєнної відбудови економіки, з тривогою спостерігали за експансіоністською політикою СРСР. Виконавши зі свого боку взяті під час війни зобов'язання щодо скорочення оборонних структур та чисельності збройних сил, уряди західних держав виявляли дедалі більшу занепокоєність, оскільки стало зрозуміло, що керівництво Радянського Союзу мало намір повністю зберегти свої збройні сили. Більше того, з огляду на проголошені ідеологічні цілі Комуністичної партії Радянського Союзу стало очевидно, що всі заклики до поваги Статуту ООН та міжнародних домовленостей, які були досягнуті наприкінці війни, не гарантували суверенітету та незалежності. Ці побоювання посилились після того, як багатьом країнам Центральної та Східної Європи були нав'язані недемократичні форми правління, жорстоко придушувались будь-які прояви опозиції, зневажались елементарні права людини, громадянські права і свободи.

Між 1947-м та 1949 роками сталися події, які примусили серйозно замислитись над цими проблемами. Йдеться про пряму загрозу, яка нависла над суверенітетом Греції, Норвегії, Туреччини та інших західноєвропейських країн, про державний переворот у Чехословаччині, здійснений у червні 1948 року, про блокаду Берліна, розпочату в квітні того ж року. Підписання у березні 1948 року Брюссельського договору стало свідченням рішучості п'яти західноєвропейських держав: Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів, Франції - створити спільну систему оборони та зміцнити взаємні зв'язки таким чином, щоб більш ефективно протистояти ідеологічній, політичній та військовій загрозі своїй безпеці.

Згодом відбулися переговори з США та Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних зобов'язань між Європою та Північною Америкою. Держави, що підписали Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Кульмінацією цих переговорів стало підписання Вашингтонського договору в квітні 1949 року, що започаткував спільну систему безпеки на основі партнерства цих дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєднались Греція і Туреччина. Федеративна Республіка Німеччина вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія стала членом НАТО в 1982 році Польща, Угорщина і Чеська Республіка приєднались до НАТО в 1999 році.

Північноатлантичний альянс був створений на основі договору між державами-членами, кожна з яких приєдналась до нього добровільно після завершення публічного обговорення і відповідної парламентської процедури. Договір поважає індивідуальні права всіх держав - членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов'язання згідно зі Статутом ООН. Він зобов'язує кожну державу-члена взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов'язаних із спільною безпекою, водночас надаючи кожному з членів Альянсу можливість користуватись перевагами спільної безпеки. Договір також вимагає від кожної держави-члена утримуватись від приєднання до будь-яких міжнародних зобов'язань, які йому суперечать.

З дня створення Альянсу минуло півсторіччя. Протягом більшої частини цього часу НАТО було зосереджене на забезпеченні оборони і безпеки держав - членів. Сьогодні це завдання залишається основним, але центр уваги змістився.

Брюссельський договір 1948 року, який був переглянутий у 1984 році, став першим кроком у повоєнній відбудові західноєвропейської безпеки. Він поклав початок існуванню Західноєвропейського Союзу і Організації Брюссельського договору. Це був також перший крок у процесі, що привів до підписання 4 квітня 1949 року Північноатлантичного договору та створення Північноатлантичного альянсу.

Цей договір - є правовою та практичною основою Альянсу, його було підписано відповідно до Статті 51 Статуту ООН, яка підтверджує невід'ємне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону. Як сказано у преамбулі до Договору, метою членів Альянсу є "сприяння мирним та дружнім відносинам у північноатлантичному регіоні". Однак під час підписання Договору першочерговою метою НАТО був захист його членів від потенційної загрози, що була результатом політики та зростаючої військової потужності колишнього Радянського Союзу. В свою чергу Брюссельський договір став основоположним документом Західноєвропейського Союзу (ЗЄС).

У 1990 році, після возз'єднання Німеччини, на колишню Німецьку Демократичну Республіку поширились гарантії безпеки Альянсу як на складову частину об'єднаної держави.

Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів політичними та військовими засобами відповідно до Статуту ООН. З самого початку існування Альянс працює над установленням справедливого і тривалого мирного порядку в Європі на засадах загальних демократичних цінностей, прав людини та верховенства права. Ця головна мета Альянсу наповнилась новим змістом по закінченні холодної війни, оскільки вперше у повоєнній історії Європи перспектива її досягнення стала реальністю.

Головний принцип діяльності Альянсу полягає у загальному визнанні суверенними державами необхідності співпрацювати на основі неподільності безпеки його членів. Солідарність і єдність серед членів Альянсу забезпечує те, що жодній країні-учасниці не доведеться покладатись тільки на свої власні зусилля при розв'язанні основних проблем безпеки, не позбавляючи країни-члени їх права та обов'язку нести власну суверенну відповідальність у галузі оборони, Альянс дає їм можливість досягати власних цілей в питаннях національної безпеки через колективні зусилля. Власне Альянс є асоціацією вільних держав, об'єднаних бажанням зберегти свою безпеку через взаємні гарантії та стабільні відносини з іншими країнами.

Організація Північноатлантичного договору - це міжурядова організація, у якій всі держави-члени повною мірою зберігають суверенність і незалежність. Вона надає державам-членам можливість консультуватися з будь-якого порушеного ними питання та ухвалювати рішення стосовно політичних і військових проблем, які впливають на їхню безпеку. Ця організація має відповідні структури, які забезпечують консультації та співробітництво між її членами у політичній, військовій, економічній, науковій та інших невійськових галузях.

Засоби, за допомогою яких Альянс втілює свою політику безпеки, включають утримання військової потужності, достатньої для запобігання війни та забезпечення ефективної оборони; забезпечення потенціалу, необхідного для врегулювання криз, які можуть впливати на безпеку країн-членів; активне сприяння діалогу з іншими державами; розвиток нового, основаного на співпраці, підходу до європейської безпеки, включаючи заходи, спрямовані на досягнення нових успіхів у сфері контролю над озброєннями та роззброєння.

Для досягнення своєї головної мети Альянс виконує такі основні завдання в галузі безпеки:

· "Безпека: закладає необхідне підґрунтя для стабільного клімату безпеки в Європі на основі зміцнення демократичних інститутів і прагнення до розв'язання суперечок мирним шляхом. Він намагається створити такі умови, за яких жодна країна не могла б вдаватись до залякування чи тиску, спрямованих проти будь-якої іншої держави, через загрозу застосування, або застосування сили.

· Консультації: відповідно до Ст. 4 Вашингтонського договору Альянс є трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій з будь-яких питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів.

· Стримування і оборона: забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії, спрямованої проти будь-якої держави - члена НАТО, відповідно до Ст. 5 і 6 Вашингтонського договору.

· Врегулювання кризових ситуацій: Альянс готовий в разі необхідності на основі консенсусу і відповідно до Ст. 7 Вашингтонського договору зробити свій внесок в ефективне запобігання конфліктам та активно залучитись до врегулювання криз, в тому числі й до операцій з реагування на кризові ситуації.

· Партнерство: розвиває широкомасштабне партнерство, співробітництво і діалог з іншими країнами євро - атлантичного регіону з метою посилення прозорості, взаємної довіри та здатності до спільних з Альянсом дій. "

Створені в НАТО структури дають змогу країнам - членам Альянсу координувати свою політику задля виконання цих основоположних завдань.

У листопаді 1989 року було повалено Берлінський мур, що стало символом закінчення холодної війни. За дуже короткий період у Центральній та Східній Європі відбулися значні зміни, і перед НАТО постали зовсім нові проблеми і завдання в галузі безпеки. Безпрецедентні політичні зміни відкрили нові можливості зміцнення безпеки в Європі, але й водночас сприяли виникненню нових ризиків і факторів потенційної нестабільності.

Процес утворення Нато

Ряд подій в 1947-49 рр.. загострили міжнародну обстановку. До них відносяться загрози суверенітету Норвегії, Греції, Туреччини, переворот в 1948 р. в Чехословаччині і блокада Західного Берліна. Підписавши в березні 1948 р. Брюссельський договір, п'ять західноєвропейських країн - Бельгія, Великобританія, Люксембург, Нідерланди і Франція - створили загальну систему оборони. Потім послідували переговори з США і Канадою про створення єдиного Північноатлантичного союзу. Ці переговори завершилися підписанням у квітні 1949 р. Вашингтонського Договору, що вводить в дію систему загальної оборони дванадцяти країн: Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції.

На початку п'ятдесятих років хід міжнародних подій підштовхнув держави-члени НАТО до створення на підставі Північноатлантичного Договору, Організації Північноатлантичного Договору - НАТО. Створення НАТО було оформлено рядом додаткових угод, які набрали чинності в 1952 р. У 1952 р. до Північноатлантичного договору приєдналися Греція і Туреччина. Федеративна Республіка Німеччина вступила в союз в 1955 р., а в 1982 р. членом НАТО стала також Іспанія. У 1999 р. до НАТО вступили Чеська Республіка, Угорщина і Польща. У 2004 р. - Болгарія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Словенія, Словаччина. Незважаючи на постійно чиниться тиск Швеція, яка зберегла нейтралітет у двох світових війнах, вважала за краще не вступати у військовий союз, створений на її думку для підготовки третьої світової війни. Договір північного Атлантичного Альянсу, підписаний у Вашингтоні, 4 квітня 1949 р., передбачав взаємний захист та колективну безпеку, спочатку проти загрози агресії з боку Радянського Союзу. Це був перший тандем післявоєнного часу, створений США, і що представляв собою союз капіталістичних країн. Приводом для створення договору був збільшує розмах холодної війни. Оскільки західноєвропейські країни відчували себе занадто слабкими для індивідуального захисту від СРСР, вони в 1947 р. почали створювати структуру для співробітництва, яка і стала основою для НАТО роком пізніше.

У цей час в США друге президентство Трумена проходило під прапором посилення міжнародної напруженості і загострення радянсько-американських відносин. Т.з. «План Маршалла», який набув чинності в квітні 1948 р., розглядався у Вашингтоні як економічна основа і підготовка до об'єднання капіталістичних країн Європи у військовому союзі з США для неминучої, як тоді вважали у впливових колах США, війни з СРСР. План «Маршалла» поклав основу для Північноатлантичного союзу. Обговорювалися проекти військового союзу з майбутніми «маршаллізованнимі» державами. Вважалося, без такого союзу, Західній Європі загрожує включення в орбіту СРСР, і тоді ресурси і міць Радянського Союзу настільки збільшаться, співвідношення сил настільки зміниться, що США опиняться в дуже небезпечному становищі. Президент США Трумен виправдовував створення НАТО і пов'язану з ним гонку озброєнь у Північній Америці та Західній Європі подіями, що відбулися в Чехословаччині в 1948 р. і закриттям вільного доступу до Західного Берліна в тому ж році. Вперше в історії сенат США схвалив надання в мирний час військової допомоги іноземним державам, розташованим за межами Західної півкулі. По суті ці резолюції санкціонували участь США у військових союзах. Вони служили прелюдією до висновку Сполученими Штатами військового союзу з капіталістичними країнами Європи.

У 1949 р. була ліквідована атомна монополія США, що призвело до різкого посилення тенденції суперництва і нарощуванню виробництв зброї масового знищення. Після створення термоядерної зброї в 50-х роках, СРСР направив свої зусилля на встановлення військово-стратегічного паритету з США, яке відбулося на рубежі 60-70-х років. Основним принципом НАТО, як і всіх військових союзів, став 5-й пункт Північноатлантичного пакту про те, що збройна атака проти однієї з країн, в Європі чи у Північній Америці, буде розглядатися як атака проти всіх країн, що входять в союз. НАТО розроблявся відповідно з 51 статтею статуту Організації Об'єднаних Націй (ООН), яка передбачала право колективної самозахисту регіональними організаціями. Це зобов'язувало нації, що входять до НАТО, до захисту західної Європи і Півночі Атлантики; також договір розроблявся з метою поглиблення політичної, економічної та соціальної зв'язку між його членами. Головна мета НАТО - гарантувати свободу і безпеку всіх своїх членів у Європі та Північній Америці відповідно до принципів Статуту ООН. Для досягнення цієї мети НАТО повинно було використовувати свій політичний вплив і військовий потенціал відповідно до характеру викликів безпеки, з якими стикаються його держави-члени. Формально в преамбулі договору 1949 р. говориться, що НАТО має на меті колективну оборону. Фактично ж США створили Північноатлантичний пакт як агресивний наступальний військовий союз. Відразу ж був вироблений план наступальних військових операцій із застосуванням ядерної зброї. У той же час учасники НАТО зобов'язалися вирішувати всі міжнародні спори мирними засобами, щоб не поставити під загрозу міжнародну безпеку. Збройні сили НАТО були створені в 1950 р. у відповідь на корейську війну, яка почалася в червні 1950 р., і сприймалася західними країнами, як частина всесвітнього комуністичного наступу. Війна закінчилася перемир'ям в 1953 р, причому на тих же позиціях, на яких і починалася. У збройні сили НАТО входять сухопутні війська, військово-морські і військово-повітряні сили ряду держав. У відповідності з договором суверенні держави Західної Європи дозволили Сполученим Штатам утримувати в мирний час збройні сили на своїй території. У 1953 р. збройні сили США в Західній Європі налічували 427 тис. чоловік. Участь країн Європи в діяльності НАТО спочатку прийняв ряд форм: спільне планування оборони; участь в інтегрованій структурі військового командування; надання збройних сил у командування НАТО; підтримка інфраструктури; співволодіння системами оборони; участь в ядерному плануванні НАТО; оборонно-промислова кооперація.

Витрати країн-членів на НАТО визначалися принципом «справедливої ??частки» участі. Вона визначалася як частка ВВП країни в сумарному ВВП країн НАТО. альянс північноатлантичний безпека

Головним органом, який визначає політику НАТО, є північноатлантичний рада, яка збирається в Брюсселі (до 1967 р. в Парижі). До ради НАТО спочатку увійшли начальники штабів збройних сил всіх країн увійшли до НАТО, за винятком не має армії Ісландії, згодом з військового союзу в 1966 р. вийшла Франція.

У 1952 р. США, Англія і Франція підписали угоду про Західну Німеччину - про включення її в НАТО і в 1955 р. ФРН стала повноправним членом НАТО. У Вашингтоні стали дивитися на західнонімецьку армію як на основу агресивної політики США в Європі. Створення Північно-Атлантичного пакту і його збройних сил, супроводжуване ремілітаризацією Західної Німеччини, надзвичайно посилило міжнародну напруженість. У 1955 році завершився процес створення протиборчих блоків, організованих за принципом т.зв. «Дзеркального відображення». На членство ФРН в НАТО СРСР відповів у 1955 р. створенням Організації Варшавського договору - своєю регіональною організацією колективної оборони.

Висновок

Менше двох років (літо 1947 - весна 1949) знадобилися Заходу для того, щоб визначитися з основними формами та засобами для реалізації своєї стратегії. Було взято курс на економічне співпраця на багатосторонній основі, яке поступово переросло в процес європейської інтеграції. В якості необхідної страховки був створений механізм колективної оборони, в основу якої були покладені військові гарантії з боку США. Співпраці між союзниками по антигітлерівській коаліції, нехай і продиктованого досить прагматичними інтересами, було поховано, звільнена від фашизму Європа була розділена на два ворожі табори.

Нинішні глобальні процеси і тенденції справляють безпосередній вплив на Організацію Північноатлантичного Договору (НАТО), яка, починаючи з другої половини двадцятого століття була і залишається найважливішою військово-політичною структурою у євроатлантичному середовищі безпеки. Вона об'єднала найбільш впливові західні держави на основі спільних інтересів і цінностей, ставши при цьому фактором їхньої цивілізаційної єдності. З моменту свого утворення Альянс взяв на себе як суто військові, так і політичні функції. НАТО, створена, передусім, як система колективної оборони, вирішуючи проблеми євроатлантичної безпеки, постійно посилювала свою політичну складову. В цьому контексті Альянс відігравав роль ”великого інтегратора" повоєнної Європи. Після розпаду біполярної системи міжнародних відносин НАТО змогла не тільки пристосуватись до нових геополітичних умов, але й розширити межі своєї діяльності, залучити нових членів, здійснювати вплив на прийняття рішень в ООН. Проте слід констатувати, що на шляху розвитку НАТО як найпотужнішої в євроатлантичному регіоні військово-політичної організації виникає значна кількість проблем, пов'язаних саме з процесами радикальних змін в середовищі як регіональної, так і міжнародної безпеки.

Список використаних джерел

1) Пітер Кальвокоресси: В«Світова політика після 1945 рокуВ», 1 том; Москва; Міжнародні відносини; 2000 р

2) Загладин Н.В., Дахин В.Н., Загладіна Х.Т., Мунтян М.А.: В«Світове політичний розвиток: ХХ століттяВ»; Москва; Аспект Пресс; 1995 г

3) Гаджієв К.С., Закаурцева Т.А., Родрігес А.М., Пономарьов М.В.: В«Новітня історія країн Європи і Америки ХХ століття В», 2 том (1945-2000); Москва; Владос; 2001 р

4) Матеріали журналу В«Сучасна Європа»; Москва; видавництво Інституту Європи РАН; № 1 2001 року

5) Матеріали сайту nato.cirp.info/ - NATO Анатомія Альянсу; Інститут міжнародних відносин; Санкт-Петербург

Размещено на Allbest.ru