Двосторонні відносини Франції та Сполучених Штатів Америки

Розкриття факторів впливу на зовнішню політику досліджуваних країн, дослідження політичних аспектів взаємин США і Франції, простеження ролі президентів у розвитку двосторонніх відносин. Аналіз економічної взаємодії двох країн при зміні керівників.

Рубрика Международные отношения и мировая экономика
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 22.01.2014
Размер файла 87,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Роль франко-американських відносин у зовнішньополітичній доктрині Франції у період президентства Ж.Ширака

2. Економічна взаємодія у франко-американських відносинах

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

відносини країна президент політика

Відносини між США і Францією -- «єдиною наддержавою» та її найстарішим і «перекірливим» союзником, є прикладом конфликто-дружніх відносин. Обидві країни хочуть побудувати майбутнє, засноване на ліберальних цінностях, вирішити найгостріші проблеми сучасності, але при цьому кожна амбітно відстоює свої інтереси. Маючи схожі цілі, вони розходяться з питань їх досягнення і дуже часто два союзники опиняються на грані конфлікту, що не може не позначатися на трансатлантичних відносинах в цілому. Питання про джерела, глибину та перспективи франко-американського відчуження активно обговорюються і в США і у Франції. Спектр оцінок дуже широкий - від прогнозів повного розвалу цих відносин до оптимістичного трактування виникаючих криз як тимчасових і виправних. У той же час характеристика цих взаємовідносин завжди була і залишається фактором, визначаючим розвиток світової системи міжнародних відносин.

Актуальність теми визначається тим, що франко-американські відносини на сьогоднішній день є одним з основних вузлів всього комплексу трансатлантичних суперечностей. Від стану і розвитку цих відносин багато в чому залежатимуть і відносини США з ЄС у цілому. Загострення торкнулося основних вимірів міждержавних відносин і навіть взаємин громадянських суспільств двох країн. За розбіжностями з конкретних політичних проблем стоять серйозні відмінності в підходах американської та французької політичних еліт до будівництва нового світопорядку. Незважаючи на широкі антиамериканські настрої, у французькому суспільстві усвідомлюють необхідність єдності Заходу і підтримки партнерських відносин з США, а американська політична еліта, зі свого боку, розуміє важливість збереження Франції як союзника.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Франції та США. Предметом дослідження є двосторонні відносини Франції та Сполучених Штатів Америки.

Хронологічно робота охоплює 1995-2007 рр.. Це обумовлено тим, що в 1995р. у Франції на наступні два президентські терміни до влади прийшов Ж.Ширак, який спробував по-новому вибудувати відносини з США, не забуваючи при цьому про голлістську спадщину. У США це був час другого терміну Б.Клінтона, коли була вироблена нова зовнішньополітична стратегія. Прихід до влади в США у 2001 р. президента Дж. Буша - молодшого і зміна трансатлантичного «порядку денного» відкрили наступний етап франко-американських відносин.

Ступінь розробленості теми в науковій літературі. Проблематика франко-американських відносин на сучасному етапі достатньо досліджена в західній, але ще не отримала належного висвітлення у вітчизняній літературі. Автор спирався на роботи, які можна підрозділити на три групи.

У першу групу увійшли загальні роботи по зовнішній політиці Франції та США. Аналіз цих робіт дозволяє побачити роль американського вектору у зовнішній політиці Франції та навпаки - місце Франції у зовнішній політиці США. Слід відзначити роботи українських та російських авторів таких, як Е.Ананьєва, А.Богатуров, К.Гаджиєв, В.Денисов, К.Зуєва, В.А.Кременюк. Значимість цих робіт полягає у тому, що вони дають змогу всебічно розглянути зовнішню політику країн та основні тенденції розвитку різноманітних напрямів.

У другій групі - роботи, що характеризують характер та тенденції у різних сферах міжнародних відносин між двома країнами. Цікавість до цих робіт обумовлена двосторонньою взаємодією країн протягом певного історичного відрізку, що у свою чергу дозволяє дослідити тенденції взаємодії країн.

Україно-російська традиція вивчення американо-французьких відносин в різні періоди відображена в роботах А.І.Уткіна, Г.Н.Севостьянова, В.С.Міхєєва і Л.А.Саличевої. Незважаючи на відсутність у вітчизняній літературі комплексного дослідження теми в задані тимчасові рамки, важливо виділити кілька робіт, які зачіпають окремі її аспекти. Монографія Є.О.Обічкіної, в якій подано аналіз основних напрямів зовнішньополітичного курсу Франції кінця XX-XXI століть показує неоголлістську формулу трансатлантичного співробітництва Ж.Ширака та окремі протиріччя франко-американського партнерства, в тому числі співпрацю по лінії Франція-НАТО і США-ЄС. Роботи М.О.Троїцького і О.В.Приходько присвячені трансатлантичним відносинам, з акцентом на посилення європейської інтеграції та трансформації колективної безпеки. Хоча в даних роботах досліджуються відносини країн Західної Європи і США, а не тільки США і Франції, вони були корисні для розуміння загальних проблем американсько-європейського співробітництва в 1990-і і 2000-і рр.. Колективні монографії Інституту США і Канади, МДІМВ, а також Інституту Європи -- під редакцією А.Б.Дубініна, В.А.Кременюк, П.Т.Підлісного, Ю.І.Рубинського, А.В.Уткіна аналізують особливості зовнішньої політики США і Франції під впливом глобальних змін у світі, а також зачіпають вплив зміцнення Європи на США і Францію. З питання політики безпеки Європи та інших європейських реалій важливо відзначити доповіді таких авторів Інституту Європи як В.В.Журкін і Д.А.Данилов.

До третьої групи слід віднести роботи іноземних авторів. У західній науковій літературі є кілька комплексних досліджень з американо-французьких відносин. Робота американського і французького професорів М.Бреннера і Г.Пармантье присвячена основним аспектам розвитку двосторонніх відносин, включаючи підходи двох країн до НАТО, ЄС і Косово в період 1990-х рр.. Американець У.Уеллс робить акцент на сучасних франко-американських суперечностях, але і з поверненням до історичного минулого. Особливості взаємин двох країн починаючи від часів де Голля і до наших днів показані в колективній роботі американських (Ч.Когана, Д.Коулмана) і французьких вчених (С.Берштейн, Ф.Бозо та інших) за редакцією Р.Лукича. Цікавий огляд американо-французьких відносин зроблений у вигляді бесід з трьома відомими французькими діячами, в яких розкриваються різні особливості взаємин країн в історичній перспективі і на сучасному етапі. Ще одне досить докладне дослідження франко-американських відносин американським професором Ж.Девіс присвячено в основному періоду після подій 11 вересня 2001 р., але воно має явне антифранцузьке забарвлення, що применшує його значимість. Відносини США та Франції під час кризи в Іраку 2003 р. детально розглянуті в книзі двох дослідників Брукінзького Інституту -- Ф. Гордона і Дж.Шапіро. Робота американського професора П. Адамса аналізує відносини двох країн після Іраку через призму американських президентських виборів 2004 р. в сприйнятті французів. У праці відомого французького дослідника М.Вайса, присвяченій зовнішній політиці Франції з 1958 р. до наших днів, франко-американські відносини відіграють помітну роль.

Велика кількість робіт присвячена відносинам США і Франції де проглядається лінія франко-американських відносин, якщо вона навіть окремо не виділена, так як Франція грає важливу роль у визначенні європейської політики, в тому числі по відношенню до США. У деяких роботах, наприклад, таких авторів як Ж.Вайс, Л.Коен-Танужі, Р.Лібер, Е.Понд, С.Серфеті, Т.Чопін, аналізуються відносини США і Європи в новому столітті, з розглядом, як окремих аспектів , так і загальної проблематики їх розвитку. В інших, в основному колективних роботах, досліджуються американо-європейські відносини по лінії США-ЄС, НАТО-ЄС.

Дослідженню культурних аспектів розвитку США і Франції, особливо «антинастроїв», присвячені роботи таких авторів як Р.Берман, Ж.Вайс, Т.Джудт, П.Катзенштейн, Р.Куізел, Д.Лакорн, Ж-Ф.Ревель, П.Холландер та інших. В основному це дослідження з антиамериканізму у світі, в яких Франції нерідко приділяється важливе місце в силу відомих французьких настроїв. Окремих робіт з антифранцузскими настроями у США дуже мало, в основному їм присвячені статті в політичних журналах, але можна звернути увагу на роботи П.Бодрі, Р.Чесноффа і Е.Діора.

Основні цілі і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз розвитку взаємин між США і Францією в період президентства ЖакаШирака. Окреслена вище мета дослідження визначила постановку наступних завдань:

- Розкрити фактори впливу на зовнішню політику досліджуваних країн;

- Дослідити політичні аспекти взаємин США і Франції, простежити роль президентів у розвитку двосторонніх відносин;

- Проаналізувати економічну взаємодію двох країн.

Новизна дослідження полягає в тому, що у вітчизняній історіографії до теперішнього моменту не було окремого дослідження, присвяченого даній проблемі. Більшість досліджень характеризується фокусуванням на окремих аспектах і відсутністю комплексного підходу. У даній роботі зроблена спроба рівномірного залучення американського і французького матеріалу, включаючи порівняльний аналіз політики обох країн.

Наукова достовірність бакалаврської роботи обумовлюється перш за все ретельним відбором джерел і зіставленням різних оцінок тих чи інших подій.

Джерелознавча база бакалаврської роботи є досить різноманітною. Слід поділити джерела на декілька груп:

Перша група джерел - це базові документи по зовнішній політиці держав. Яскравим прикладом є Доктрина національної безпеки Франції та так звана «Біла книга» - доктринальний базис зовнішньої політики Франції.

До другої групи слід віднести нормативно-правову базу двосторонніх франко-американських відносин. У контексті дослідження джерелами постають: Угода про уникнення подвійного оподаткування стосовно податків на доходи і майно, Угода про взаємну правову допомогу у кримінальних справах, Договір про прибутковий податок та ін..

До третьої групи слід віднести виступи американських і французьких офіційних осіб. Були вивчені виступи президентів США і Франції, а також виступи прем'єр-міністрів, державних секретарів та міністрів закордонних справ, міністрів оборони та інших офіційних осіб. Аналіз цих документів дозволяє простежити еволюцію та особливості зовнішньополітичних ліній двох країн.

В якості джерел четвертої групи автор використовував роботи експертного співтовариства США і Франції. У їх число входять розробки політологів та експертів, що працюють у впливових «мозкових центрах», в США такі, як Бруклінгський інститут, Інститут Гувера, Рада з міжнародних відносин (CFR), Центр з трансатлантичних відносин (CTR), Інститут вивчення проблем національної безпеки. У Франції - дослідний центр у стратегічних питаннях і міжнародних відносинах (IRIS), Французький Інститут міжнародних відносин (IFRI), Європейський інститут досліджень з питань безпеки (EUIS). Ці матеріали дають можливість більш широкого охоплення досліджуваної теми і часто надають альтернативний погляд.

Однією з джерелознавчих груп постає аналіз французької та американської періодичної преси: «Le monde» - газета ліберальних поглядів, яка домінує на французькому ринку, «International Herald Tribune» - міжнародне видання, асоційоване з «Нью-Йорк Таймс»; метою газети є висвітлення подій на міжнародній арені. «New York Times» - одна з найвпливовіших газет Америки, «Economist» - англомовний журнал глобальної орієнтації. Помітна роль у роботі відведена науковим публікаціям і статтям у вітчизняних, американських і французьких журналах. З вітчизняних це: «Європейська Безпека: Події, Оцінки, Прогнози», «Сучасна Європа», «США*Канада: економіка, політика, культура». З американських можна виділити «Brookings Review» (видання одного з найвпливовіших і незалежних мозкових центрів США - Брукінзького інституту), «French Politics, Culture and Society» (публікується за підтримки інституту французьких досліджень університету Нью-Йорка та центру європейських досліджень Гарварда; досліджує сучасну Францію за допомогою історичного та культурного аналізу, особлива увага приділяється відносинам Франції з Європою і США), «Foreign Affairs» (публікується Радою з міжнародних відносин, діяльність якого спрямована на поліпшення розуміння зовнішньої політики США та міжнародних відносин), «Harvard International Review» (аналізує важливі події в міжнародних відносинах, залучаючи вчених і політиків до обміну думками), «The National Interest» (консервативне американське видання, публікується Центром ім.Ніксона, який аналізує політичний «порядок денний» і прагне впливати на суспільні дискусії з питань пріоритетів США у світі), «Presidential Studies Quarterly» (публікується некомерційним і незалежним центром вивчення інституту президентської влади; охоплює всі аспекти президентства США), «The Washington Quarterly» (видається Центром стратегічних і міжнародних досліджень; аналізує глобальні стратегічні зміни та їх наслідки для державної політики).

Методологія дослідження була заснована на діалектичному підході, системному аналізі та синтезі, які надають можливість всебічно дослідити досліджуваний предмет дослідження. Основний акцент був зроблений на порівняльному методі, заснованому на вивченні французьких і американських матеріалів для більшої наукової об'єктивності.

Наукова значимість бакалаврської роботи полягає в тому, що в ній проаналізовано взаємини США і Франції, виявлено основні суперечності і зони згоди у військових, політичних та економічних аспектах.

Матеріали роботи можуть бути використані в науково-дослідницькій діяльності і при підготовці лекційних курсів та навчальних матеріалів з історії міжнародних відносин, історії Франції і США у вищих навчальних закладах, а також при вивчені курсу «Зовнішня політика країн Європи», «Зовнішня політика США».

Апробація роботи. Основні положення та висновки бакалаврської роботи відображені в публікаціях та апробовані у наступних конференціях: V Всеукраїнська науково-практична конференція молодих вчених «Українська державність: історія і сучасність», VІ Всеукраїнська науково-практична конференція молодих вчених «Українська державність: історія і сучасність», V Всеукраїнська науково-практична конференція «Особливості інтеграції України в світовий економічний та політико-правовий простір», Дебют: доповіді студентів за результатами участі у Декаді студентської науки - 2010, VІ Всеукраїнська науково-практична конференція «Особливості інтеграції України в світовий економічний та політико-правовий простір», Дебют: доповіді студентів за результатами участі у Декаді студентської науки - 2011.

Структура. Бакалаврська робота складається з вступу, двох розділів, висновків та додатків. У першому розділі автор розглядає головні аспекти зовнішньої політики Франції та місце Сполучених Штатів Америки у зовнішній політиці Франції. Особлива увага приділяється нормативно-правовій базі двостороннього співробітництва держав. У другому розділі розглядаються економічні сторони взаємодії, аналізуються умови кооперації та робляться висновки тенденцій у зовнішній економіці країн. Також автор аналізує суть протиріч у білатеральних відносинах та аналізується їх вплив на відносини країн у цілому.

1. Роль франко-американських відносин у зовнішньополітичній доктрині Франції у період президентства Ж.Ширака

З кожною зміною президента у Франції знову постає питання про спадкоємність у зовнішній політиці. Історія П'ятої республіки свідчить про переважання наступності над змінами, оскільки ні інтереси Франції, ні союзницькі зобов'язання не змінюються зі зміною президента, однак нові риси, відзначені печаткою особистості і темпераменту президента, завжди більш показові.

З точки зору міжнародної політики Франції прихід до влади Ж.Ширака- не просто зміна президента. У 1995 р. до влади після 21-річної перерви повернулися голлісти, і тому мова могла йти про реванш голлістської дипломатії. Відомий політичний коментатор А.Дюамель зазначив, що у зовнішньополітичному стилі Ж.Ширака утвердилися «інстинкт волюнтаризму і смак до різноманітності». Що стосується волюнтаризму, то у внутрішньополітичному плані його прояви були сильно обмежені млявим економічним зростанням і високим рівнем безробіття, тому він проявився головним чином на міжнародній арені. У цьому знайшли своє відображення і прагнення подолати дипломатичну пасивність останніх років правління Міттерана, і особистий темперамент нового президента, і голліська традиція [24,с.66-67].

Що стосується різноманітності, то до традиційних французьким геополітичним перевагам додалася активність в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). Як і за де Голля, Франція знову розвернулася обличчям до ізольованого Китаю.

До середини 90-х років стало очевидним, що міжнародна ситуація, на якій будувалася планетарна роль Франції в роки П'ятої республіки, пішла в минуле. Цього не можна сказати про французькі амбіції. П.Боніфас, видатний французький міжнародник, зауважив з цього приводу: «Не можна бути президентом Французької Республіки, понад те, голлістом, не маючи чіткої і високої ідеї ... про ту роль, яку Франція повинна грати в світі. Будь-який президент Франції з кінця другої світової війни мав зіткнутися з дилемою, до яких меж просувати співпрацю з нашими партнерами, не ризикуючи втратити власну автономність? До яких пір співпраця служить збільшенню поля діяльності країни і коли воно починає його обмежувати?»[24,с.69].

Будуючи свою зовнішню політику, французьку дипломатію переслідувала серія невдач: її ініціативи буксували, здавалося, вона починала втрачати вагу на міжнародній арені не тільки на користь могутніх США, але і на користь Німеччини. Прагнення президента зберегти міжнародну стабільність і зовнішньополітичні позиції Франції в умовах розвалу Ялтинсько-Потсдамської геополітичної системи накликали на нього звинувачення у консерватизмі, в прихильності віджилому світопорядку, що давало привід говорити, що «Париж відстав на одну війну». Саме в цьому дорікали Міттерана його політичні супротивники або недоброзичливі спостерігачі. Зовнішня політика Міттерана, настільки успішна в роки першого президентства, все більше потрапляла під вогонь критики.

1995 рік -- час приходу до влади президента Ж.Ширака, був відзначений певною стабілізацією міжнародної обстановки, підірваної бурхливими подіями 1989-1991 рр.. Стало очевидним, що США залишилися єдиною наддержавою, хоча вони ще продовжували утримуватися від зовнішнього втручання, особливо в європейські справи. У той же час Росія -- інший важливий партнер глобальної дипломатії Франції минулих десятиліть -- продовжувала переживати період, який у Франції лояльно називали "перехідним". Один з головних векторів французької політики -- європейське будівництво -- зберіг своє значення. Але політика інтеграції була ускладнена слабким економічним зростанням і намітився євро скептицизмом населення. Все більшу економіко-політичну вагу придбали в очах французької дипломатії Китай, Японія і Південна Америка. Франція, як і раніше була стурбована процесами близькосхідного врегулювання і зростанням ісламського фундаменталізму, а також положенням в Африці, де тривали громадянські війни, економічний застій і політична нестабільність. Цей несприятливий фон ускладнював зовнішньополітичні перспективи нового президентства, тим більше що останні роки правління Міттерана були відзначені падінням активності французької дипломатії і невдачею ряду її ініціатив.

Особисті якості Ж.Ширака, здавалося, були покликані подолати несприятливі обставини та надати новий імпульс французької зовнішньополітичної активності. Оточення Ширака робило упор на такі його риси, як простота в спілкуванні, відсутність формалізму, людська теплота, рішучість і активність, які повинні були контрастувати з образом минулого президента, до кінця життя на бувшого імідж "старого мудреця, кілька відстороненого від суєти". Натиск і динамічність Ж.Ширака, його непередбачуваність з недоліків могли перетворитися на переваги. Якості, завдяки яким Ширак виграв президентські вибори -- наполегливість, безстрашність і волюнтаризм, лягли в основу його зовнішньополітичної стратегії. З перших кроків на цьому терені діяльність лідера голлістів була відзначена особливими рисами, що відбили його особистий стиль. Першою відмітною рисою цього стилю є те, що Ж. Ширак надає виняткового значення особистим контактам, що робить його дипломатію схожою на "міжнародну виборчу кампанію", в якій особиста симпатія до кандидата відіграє велику роль, ніж оцінка його політики. У цілому, це відповідало тому духу зовнішньої сердечності і дружби, який встановився між керівниками провідних світових держав після закінчення холодної війни, в роки швидкого потеплення відносин Заходу з новим керівництвом СРСР. Проте Ф.Міттеран і "без краватки" залишався в рамках коректних, доброзичливих, але офіційних відносин.

Ж.Ширак прагне поставити на службу французьким зовнішньополітичним інтересам свої хороші відносини з державними лідерами, причому не тільки з Єльциним, Колем, Шредером, Клінтоном та Мейджором або Блером, але і з президентами латиноамериканських і африканських держав.

Друга відмінна риса зовнішньополітичного стилю Ж.Ширака полягає в поєднанні доленосних та принципових дипломатичних кроків (наприклад, в ядерній області або у відношенні НАТО) з прагматичними і конкретними діями, спрямованими на забезпечення економічних інтересів Франції. Ж.Ширак бачить прямий зв'язок між економічним здоров'ям країни та розширенням її впливу в світі. Ця ідея лежала в основі зовнішньополітичних позицій Великобританії, США та Німеччини протягом, принаймні, останніх півтора століття, але в дипломатичній культурі Франції ідея величі країни і її дипломатичної гідності погано поєднувалася з активним просуванням економічних інтересів. Так було і при Міттерані. Відомо, що в 1964 р. де Голль після зустрічі з японським прем'єром заявив, що замість політичного діяча він зустрів торговця транзисторами. Коли ж Ширак вирушає до Японії, він не гребує проштовхувати інтереси французьких виробників літаків або швидкісних поїздів і заявляє, що завданням Франції є подвоєння експорту в Азію і потроєння експорту в Японію.

П.Боніфас вважає, що стиль Ширака характеризується "скоріше оптимізмом волі, ніж песимізмом розуму", його колега Д.Моїзі відзначив "гарячий, прямий, часом по кілька безладний активізм" французького президента. У 1995 р. здавалося, що завдяки темпераменту, в тій же мірі, що і розрахунку, новий президент прагнув порушити встановлений status quo, який, врешті-решт, зумів нав'язати його попередник.

Голліст А.Жюппе, який очолив кабінет міністрів після виборів 1995 р., приступив до своїх обов'язків з повною свідомістю труднощів, що стоять перед французькою зовнішньою політикою: «Ми віддаємо собі звіт в тому, що наступне двадцятиріччя стане періодом переходу, потрясінь, може бути навіть конвульсій . Наше завдання полягає в тому, щоб намагатися привнести в нього більше права, більше порядку, поменше насильства і, особливо, поменше зброї масового ураження. Я завжди вважав, що Франція повинна бачити світ таким, яким він є, але що вона не повинна приймати його таким, який він є» [26,с.15-16].

Відповідаючи на звинувачення на адресу надто амбітною політики Франції, А. Жюппе заявив: "Франція здатна домогтися результатів, які дуже мало співвідносяться з простою арифметикою її могутності" і визначив три основні зони зовнішньополітичної активності країни:

- Європу, тобто її безпосереднє оточення;

- Сферу її світової відповідальності, де особлива роль відводиться діалогу з Росією та США;

- "Сферу співробітництва і уподобань", тобто Середземномор'є і Африку.

Ці напрями в цілому були традиційними для зовнішньої політики П'ятої республіки. Як вже було зазначено, в плані різноманітності Ж. Ширак додав до них АТР.

Зовнішньополітичні методи Ж.Ширака також вписувалися у голлістську логіку: «Якщо ви боїтеся, що вас не почують через вашу слабкість, говорите голосніше». Так ви зможете змінити співвідношення сил на свою користь. Для французів розрив між декларативною політикою і реальною вагою не обов'язково є свідченням відсутності реалізму.

А.Жюппе займав пост міністра закордонних справ в уряді Е.Балладюра з 1993 до президентських виборів 1995 р., що забезпечувало наступність зовнішньополітичного курсу нового уряду.

Навпаки, перебільшені амбіції можуть сприяти поліпшенню національних позицій на світовій арені. На користь цього переконання свідчить, зокрема, поведінка де Голля в 1943-1946 рр..

З початком свого президентства Ж.Ширак активно взявся за вирішення вузлових міжнародних проблем. І першою його турботою було підтвердження ядерного статусу Франції. Він відновив ядерні випробування, припинені Міттераном, і запропонував сусіднім країнам європеїзувати французькі сили ядерного стримування, прагнучи тим самим надати новий імпульс автономної європейської оборони, а також наполягав на принципово новому підході до вирішення югославської проблеми. Подібні вольові дії змусили світ заговорити про Францію і повинні були сприяти збереженню за нею статусу держави з світової відповідальністю. Така тактика демонстративних кроків була особливо характерна для перших років перебування Ж.Ширака при владі. Але з самого початку, а особливо в кінці 90-х років волюнтаризм французького президента вступав у суперечність зі зміненими міжнародними умовами, що змушувало французьку дипломатію давати «зворотний хід». Зокрема, глобальне засудження відновлення ядерних випробувань у Тихому океані змусило Ж.Ширака скоротити терміни їх проведення числа вибухів до шести замість восьми, передбачених у цій серії. У 1999 р. російський напрямок французької дипломатії було поставлено під питання через різких заяв Ж.Ширака з чеченської проблеми. Знадобилося два роки, щоб подолати відповідну відчуженість нового російського президента і відновити франко-російський діалог на найвищому рівні.

Іншим обмежувачем зовнішньополітичного волюнтаризму президента стало розтягування на п'ять років (1997-2002 рр..) «cспівіснування» з урядом лівих сил на чолі з соціалістом Л.Жоспеном. Прем'єр-міністр зажадав собі повноважень в дипломатичній області, яку волів бачити сферою «розділеної» відповідальності, в той час як голліська традиція звикла бачити зовнішню політику і оборону сектором виняткової відповідальності президента. Слід зауважити, що далеко не завжди це обмеження діяло на благо. Дипломати, аналітики і громадська думка Франції сходяться на думці, що співіснування позбавляло французьку політику необхідної динаміки й ініціативності, особливо на її європейському напрямку. Аналізуючи скромні результати французького головування в ЄС у 2000 р., Т.ДеМонтбріаль заявив: «Сьогодні Франція скута тривалим співіснуванням, несумісним із здійсненням справжнього міжнародного лідерства» [26,с.50-52].

Слід погодитися з висновком Ф.Шарійона щодо факторів формування сучасного зовнішньополітичного курсу Франції: «Реальність часто диктує більший прагматизм тим, хто приймає рішення, ніж тим, хто спостерігає. Вона складається з цілей, пріоритетів, але також і з меж » [26,с.61]. Відповідно до особливостей двох політичних сил, що змінюють одна одну при владі, після відходу Ф.Міттерана ці межі, як правило, більше приймаються до уваги соціалістами, ніж голлістами.

Не Франція в якості направляючої керівної сили в Західній Європі, а Франція разом зі своїми союзниками і в згоді з головними тенденціями світової політики -- ось гідна роль, за яку ратували з середини 90-х років соціалісти.

П.Боніфас -- автор вищезгаданої брошури «Чи є ще Франція великою державою?» -- попереджав, що еліксир з написом: «Прагнення до могутності» слід «вживати помірно». «Просторікування на стару тему про необхідність підтримувати наш ранг, що одночасно і суперечить темі занепаду, і доповнює її, хоч скільки-небудь реалістичному спостерігачеві здаються часто просто смішними. Вони тільки підсилюють сприйняття Франції, просоченої забобонами, сили відстояти власні егоїстичні інтереси. Непомірна демонстрація могутності послаблює її. Істинна перевага полягає в реалізмі» [26,с.58]. З усіх французьких лідерів останнього десятиліття найбільш сміливе висловлення в тому ж дусі дозволив собі колишній прем'єр-міністр Л.Жоспен. Під час свого візиту до Єрусалиму в березні 2000р. він заявив: «Я хотів би, щоб Франція не перебільшувала свого значення на міжнародній арені» [26,с.69]. Патріотичний тижневик «Маріанна» обрушився з різкою критикою на прем'єр-міністра, його оточення з лівих інтелектуалів і на лібералів, яких підозрює в схожих думках. Це означає, -- пише автор статті, що для них «голлізм вже помер». Заяву Жоспена він розцінив як визнання безсилля Франції чинити серйозний вплив у процес близькосхідного врегулювання і, в більш широкому сенсі, зберігати активну незалежну позицію всередині НАТО, що було продемонстровано під час косовської кризи. Компенсацією могутності і проявом «реалізму», на думку «Маріанни», є звернення до моралізаторської риториці і у випадку з Косово, і тоді, коли Франція вирішила очолити «хрестовий похід» проти Австрії у зв'язку з перемогою Хайдера. Критикуючи скромність прем'єр-міністра, автор нагадує, що занепад Франції після другої світової війни не міг перешкодити де Голлю боротися за утвердження провідної світової ролі країни. Сенс цього нагадування в протиставленні двох підходів до зовнішньополітичної стратегії Франції. З них двох голліська стратегія Ж. Ширака ближче до традиційної французькій політиці могутності, ніж «реалізм», запропонований новим соціалістичним керівництвом.

Треба відзначити, що фундамент, на якому будує свою стратегію могутності французький президент, по суті, не відрізняється від задуму Жоспена. Тільки те, що соціалісти називають реалізмом, для Ширака є виправданням амбіцій. «Сила зовнішньої політики полягає, перш за все, в її чіткості, здатності відображати особливе бачення світу, в прагненні вписати кожну дипломатичну ініціативу в загальну перспективу», -- так визначив Ж.Ширак основу глобальних претензій Франції [30,с.20].

Франція зберігає важливі важелі міжнародного впливу: постійне членство в РБ ООН, ядерну зброю, участь у Великій вісімці, вона є впливовим членом міжнародних організацій і об'єднань та має в своєму розпорядженні другу у світі дипломатичну та культурну мережу. Але вона лімітована своїми військовими і фінансовими можливостями, які поступаються США. Про значення проблеми світового рангу Франції для її політичної еліти говорить характерне висловлювання Ю.Ведрін, який, будучи соціалістом, залишився більш близьким амбітному курсом Ф.Міттерана, ніж скромному реалізму Л.Жоспена.

На своїй першій зустрічі з послами Франції в якості міністра закордонних справ (1997-2002 рр..) він заявив: «Як нам визначити своє місце в цьому контексті? Слова тут мають велике значення. Франція не є ні однієї з багатьох, ні «середньої» державою, що є невластивим їй позначенням. Це й не єдина держава -- гегемон. Це і не «наддержава» в класичному розумінні. Що ж вона собою представляє? Вона є однією з 7 або 8 держав зі світовим впливом, тобто великих країн світу, які мають у своєму розпорядженні засоби цієї глобальної політики » [26,с.81].

Відповідно до головної стратегічної мети французької дипломатії із якої визначилися рамки нового геостратегічного контексту, в другій половині 90-х років стали намічатися тактичні лінії затвердження планетарної ролі країни. У цілому, їх зводять до чотирьох напрямків:

- Вироблення «універсального послання», покликаного поширювати і утверджувати у світі французьке бачення організації міжнародного життя та її особливу концепцію глобалізації;

- Постійна присутність у великих міжнародних подіях, в тому числі у вирішенні криз;

- Вибір на користь багатосторонньої дипломатії та пропаганда ідеї багатополюсного світу;

- Боротьба за встановлення збалансованого діалогу з США, проти однополярності і тактики силового тиску.

Французька дипломатія є глобальною, оскільки вона прагне відгукнутися на будь-яку подію, в будь-якій точці світу. Цим французька глобальна відповідальність відрізняється від регіональної, яку поділяє більшість впливових держав. Глобальне бачення устрою також прагне впливати на вирішення проблем, які зачіпають все людство. У французькому МЗС прийнято термін «глобальні виклики». Їм відповідають зусилля Франції в галузі роззброєння, співробітництва, допомоги розвитку, охорони навколишнього середовища, боротьби з ендемією і епідеміями, з наркотиками, тероризмом та організованою злочинністю. Французькі гуманітарні послання адресовані всьому світу, і Париж став обов'язковим місцем для візитів лідерів провідних держав і міжнародних організацій. Підтримка цього статусу дуже істотно, що було доведено, зокрема, хворобливою реакцією Ж.Ширака на тривале ухилення від візиту до Франції нового президента Росії В. В. Путіна [26,с.93-94].

Пропаганді французьких культурних досягнень і розвитку вивчення французької мови в світі надається виключно велике значення.

Французький МЗС ставить собі за мету зробити французьку мову посередником у діалозі Півночі і Півдня, створивши тим самим альтернативу англо-американському домінуванню. Прагнення до постійної присутності в світі є прибраними в етичну риторику. Франція виступає в якості демократії, яка дала народження прав людини і не може собі дозволити миритися з їх порушенням. Вербальний фон французької дипломатії повний посиланнями на права людини і закликами до захисту правової держави та демократії. Франція є однією з небагатьох країн, які ратифікували статус міжнародного трибуналу з прав людини, затверджений на Конференції ООН у Римі в 1998році.

Демократичні засади завжди були пріоритетом французької геополітичної думки. Французька геополітика заснована на ідеї багатополюсного світу. Із закінченням холодної війни пішов в минуле біполярний поділ світу, економічний прогрес нових індустріальних країн Азії більше не дозволяє говорити про промислову гегемонію Заходу, але у світі зберігається дисбаланс, який не влаштовує Францію: це глобальне політичне лідерство США. Претендуючи на глобальну присутність, Франція особливо дорожить впливом в «ближніх» географічних сферах. Крім Європи, з якою вона себе ототожнює, прагнучи зробити ЄС полюсом сили, ці сфери включають колишні «заповідні володіння» Франції -- Середземномор'я і Африки. Зниження авторитету Франції в цих регіонах є постійним предметом для занепокоєння. Зайве говорити, що там французькі позиції страждають від натиску американців.

Американський фактор постійно присутній в роздумах про глобальну роль Франції, оскільки зовнішньополітична могутність є категорією відносною. Вона може утвердитися лише в співвідношенні з потужністю і впливом інших держав, і завдяки визнанню інших держав, серед яких на першому і недосяжному місці опинилися США. Їх першість стверджувалася і знаходила собі підтвердження в ході міжнародних криз 90-х років, в той час як самі США визнавали за Францією роль великої держави тільки до 1940 р., тобто до її поспішної капітуляції перед Гітлером.

Таким чином, основою «Білої книги» -- зовнішньополітичною доктриною Франції та Концепцією національної безпеки Франції при ЖакуШираку стає європейський напрям як центровий. Трансатлантичний вектор та відносини з США займають друге місце, що свідчить про значимість співробітництва країн.

Слід відзначити, що Сполучені Штати Америки не отримали значної уваги у зовнішньополітичній доктрині Франції, що пов'язано у свою чергу з першорядністю проблем Європи та пошуку партнерів як у рамках ЄС, так і за його межами.

Роль північноамериканського вектору у зовнішній політиці Франції добре проглядається крізь призму нормативно-правової бази двостороннього співробітництва.

Багатовікова співпраця двох країн -- світових лідерів -- Франції та Сполучених Штатів Америки має довгу історію створення нормативно-правової бази. Характеризуючи нормативно-правову базу слід зазначити, що в кількісному потенціалі налічується понад 100 документів, а свою історію беруть з початку ХІХ століття.

Основними угодами укладеними у період президентства Ж.Ширака у економічній сфері став Договір про прибутковий податок (31 серпня 1995 р.) та Договір про уникнення подвійного оподаткування стосовно податків на доходи та майно (8 грудня 2004 р.). Ці договори дозволили дещо спростити економічні взаємовідносини двох країн та дали певний поштовх інвестиційній діяльності у першу чергу з боку США та відкрили ринки збуту як для Франції так і для Сполучених Штатів. Головною метою угод стала консолідація у діяльності держав у економічній сфері для побудови добросусідських економічних, торгівельних відносин [34,с.55].

У політичній площині у 1998 році було підписано Угоду про взаємну правову допомогу у кримінальних справах. За мету було поставлено кооперування сил Міністерств внутрішніх справ у пошуку та передачі осіб задіяних у кримінальних злочинах.

Також, у 1998 році США та Франція підписали Угоду про повітряний транспорт, яка дозволила авіакомпаніям країн виконувати код-шерінгові авіарейси, що значно спростило систему оформлення перельотів між державами та дозволило підвищити пасажирський та товаро-транспортний потік.

7 червня 2005 року сторони підписали Угоду про використання авіабази Істрес-Ле. В угоді за основу була взята концепція спільного використання авіабази за необхідності при умові попередження іншої сторони строком до 30 діб.

Угода про співробітництво та освоєння космічного простору в мирних цілях була підписана 23 січня 2007, вона дозволила країнам консолідувати свої зусилля у сфері освоєння космосу та надала можливість спільного використання супутників.

Таким чином, проаналізувавши нормативно-правову базу та двосторонні угоди співробітництва Сполучених Штатів Америки та Франції, слід зазначити, що велика увага приділяється економічній стороні кооперації країн. Укладені договори сприяють поліпшенню торгівельно-економічної взаємодії та покращенню торгово-економічного балансу. Так, наприклад, скасовано подвійне оподаткування товарів та розроблена система захисту національних виробників.

У військовій сфері досягнуто домовленостей про спільне використання військових баз та розміщення військових об'єктів іноземної держави на території Франції. Розроблена спільна система контролювання атомної зброї та освоєння космічного простору.

Не є виключенням і культурна сфера. Підписано угоди про вшанування пам'яті загиблих воїнів, побудування меморіалів. Створено спільні програми культурних та академічних обмінів в сфері вищої освіти.

Таким чином, протягом багатолітнього співробітництва створена якісна нормативно-правова база, яка дозволяє країнам якісно співпрацювати у різноманітних сферах життєдіяльності, а особлива увага приділяється економічній стороні співпраці.

Під час правління президента Жака Ширака у зовнішньополітичній доктрині Франції для Сполучених Штатів Америки було відведено другорядну роль. Це було пов'язано перш за все з ціле направленістю Ширака на Європейське будівництво та становлення Франції, як країни-лідера у рамках Європейського Союзу. Все це має своє відображення як у промовах політичних лідерів, так і у доктринальних документах по зовнішній політиці Франції.

Але у свою чергу слід відмітити, що не дивлячись не деяку прохолоду у політичних відносинах, у економічній сфері є певний ріст та як результат підписання багатьох між урядових угод про співробітництво у економічній сфері.

Таким чином, слід зауважити, що Сполучені Штати Америки все ж змогли знайти своє місце у зовнішній політиці Франції, не хай не першорядне, проте вагоме як для Франції так і для Сполучених Штатів.

2. Економічна взаємодія у франко-американських відносинах

У сьогоденних реаліях Франція та Сполучені Штати Америки стали провідними державами світу, характеристика взаємин яких є важливим фактором сучасної системи міжнародних відносин. Взаємодія цих країн має досить глибокі історичні корені, але не дивлячись на це, слід зазначити, що відносини розвивалися досить суперечливо: від союзницьких відносин до антиамериканського курсу генерала де Голя і критики США та бойкоту французьких товарів у Сполучених Штатах. Економічне співробітництво країн не дивлячись на ряд політичних розбіжностей були і є пріоритетом в зовнішньоекономічній діяльності країн.

Франція входить в п'ятірку високо розвинутих держав світу. За розмірами території (551 тис. кв. км.) та населення (58 млн. чол.) вона належить до числа найбільш великих країн Європи. Франція знаходиться на четвертому місці після США, Японії та Німеччини за обсягами ВВП, промислового виробництва і частки в світовій торгівлі і на третьому -- за масштабами банківської діяльності. На долю Франції припадає 17% промислового і 20% сільськогосподарського виробництва Західної Європи [35,с.50].

Економіка Франції відрізняється могутньою індустріальною базою і диверсифікованим виробництвом з добре розвиненими стратегічно важливими галузями (авіаракетобудування, енергетика, транспорт і зв'язок, агропромисловий сектор). З родовищ корисних копалин найбільш значні запаси вугілля, залізної руди, бокситів, газу, уранових руд, калійних солей.

Важливе місце в економіці країни займають наукові дослідження й інформаційне обслуговування. Франція веде наукові дослідження з широкого колу проблем: атомна енергетика, авіаційна техніка, обладнання засобів зв'язку, деякі види електроніки промислового призначення.

Серед країн ОЕСР Франція займає четверте місце за сукупним витратам на НДДКР, поступаючись США, Японії та Німеччини, і п'яте місце за обсягом витрат промислових фірм на НДДКР (після США, Японії, Німеччини, Великобританії) [42,с.10].

Витрати на НДДКР сконцентровані в невеликому числі галузей: 75% всього обсягу НДДКР у промисловості припадає на електроніку, авіаракетобудування, і космічну промисловість, автомобілебудування, хімію, фармацевтику та енергетику, 19% -- на частку галузей військово-промислового комплексу. У той же час у таких галузях, як загальне машинобудування, металообробка, харчова промисловість та ін., ці витрати незначні.

Франція є третьою ядерною державою світу і першою Західної Європи і залишається провідною західноєвропейською країною в галузі ракетобудування. Ракетоносій «Аріан» забезпечує лідируючі позиції країни у комерційних запусках космічних супутників цивільного і військового призначення. На його частку доводиться близько 50% світового космічного ринку.

Франція - високо розвинута країна, ядерна та космічна держава. За загальним обсягом економіки країна займає провідні місця в Європейському союзі та стабільно входить в першу світову десятку. Традиційна особливість французької економічної політики -- велика частка державного сектора, особливо у стратегічно важливих галузях -- нафтогазовій промисловості, транспорті. Існує планування, але воно носить не нормативний, а індикативний характер. Велика частка в економіці іноземного капіталу (промисловість до 40%, нерухомість близько 27,5%, торгівля -- 20%, сфера послуг -- 9%). На підприємствах з іноземним капіталом працюють понад 20% трудящих. Особливо велика частка іноземного капіталу в інформатиці та інших галузях передових технологій (понад 50%) [59,с.18].

Для Франції характерний високий рівень концентрації та централізації виробництва і капіталу. Панівне становище займають 10 фінансово-монополістичних груп. Сто найбільших французьких компаній зосередили понад 2/3 промислового виробництва. До галузей з найбільшим рівнем концентрації належить виробництво енергоносіїв, засобів наземного транспорту, судів та авіакосмічної техніки, конторського обладнання та засобів інформаційного забезпечення, чорних і кольорових металів, а також синтетичних волокон. Причому в кожній області монопольне становище займають 2 - 3 фірми. У чорній металургії в результаті численних злиттів і поглинань сформувалася гігантська сталеливарна компанія «Юзинор-Сасилор», що є провідним французьким виробником і експортером сталі. Вона забезпечує 70% виробництва сталі і більше 98% національно експорту до цієї галузі.

Найбільшими виробниками та експортерами електроніки і електротехніки у Франції є «Компанії женераль д'електрисите» та державна компанія «Томсон». На їх частку припадає 50% виробництва електронного і електротехнічного устаткування країни.

В автомобільній промисловості Франції, яку відрізняє висока ступінь монополізації, чільне місце займають дві компанії: державна «Рено» та приватна «Пежо». На ці компанії припадає майже все виробництво автомобілів, близько 93% продажів і 100% експорту в галузі.

Виробництво та збут кольорових металів у Франції майже повністю зосереджені в руках двох найбільших груп «Пешине-Южин-Кюльман» і «Иметаль». «Пешине» спеціалізується на виробництві алюмінію (близько 94% усього виробленого в країні алюмінію), а «Метален» займає одну з провідних позицій у світі з видобутку свинцю, з виробництва цинку і нікелю, а також має сильні позиції у виробництві рідкісних кольорових металів, особливо урану, має філії в більш ніж 25 країнах світу.

У авіакосмічній промисловості провідні позиції займають державні компанії «Аероспасьяль» і «Снекма», а також приватна група «Дассо». Компанії «Аероспасьяль» і «Дассо» займають відповідно перше і третє місця в авіакосмічній промисловості Західної Європи.

Великі компанії з багатомільярдними оборотами виникли останнім часом в харчовій промисловості, будівництві, транспорті та торгівлі. Так, найбільшою харчосмакової компанією Франції є БСН, що займає 11 місце серед харчосмакових компаній світу.

Процеси централізації капіталу в національному та міжнародному масштабах сприяли перетворенню ряду французьких компаній у світових лідерів окремих галузевих виробництв. Зокрема, хімічна компанія «Пешине» стала лідером пакувальної продукції, поліграфічна фірма «Ашет» -- провідним видавцем журналів, фірма «Кабль де Ліон» займає перше місце в світі у виробництві електричних кабелів, електротехнічний концерн «Томсон» -- перше місце в світі за випуску навігаційного обладнання для літаків, а в Європі -- по виробництву побутової електроніки [62].

Про зміцнення французьких компаній свідчить і збільшення їх числа у списку ста найбільших компаній світу. Якщо в 1961 р. їх було всього дві, то сьогодні їх кількість досягла восьми. Тим не менш Франція поступається США, Японії, Німеччині і Великобританії як за кількістю найбільших компаній, так і за величиною їх обороту. Оборот перших десяти французьких компаній в обробній промисловості складає близько 28% від обороту від американських і 45% -- перших десяти німецьких.

Активну роль в економіці країни відіграють малі та середні підприємства, які зміцнили свої позиції в період 70 -- 80 рр.. На ці підприємства припадає понад 99% всіх існуючих у Франції фірм. Малі та середні підприємства переважають у сфері нефінансових ринкових послуг (83%), будівництві (близько 80%) і торгівлі (79,3%). У промисловості їх частка значно менше -- близько 36%. Виняток становлять галузі з переробки сільськогосподарської продукції (57,9%) і виробництво товарів широкого споживання (близько 69%) [62].

Як і більшість інших розвинених країн, Франція відрізняється різноманітністю правових форм підприємницької діяльності. Комерційні підприємства у Франції утворюються у формах індивідуального підприємства (більше 2/3 всіх малих і середніх підприємств), повного товариства, акціонерно-командитного або командитного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерного товариства. Найбільш часто зустрічаємим різновидом правової організації компаній є акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю. В основному цей сектор французької економіки орієнтований на сферу послуг і торгівлі. Так, наприклад, у сфері оптової торгівлі найбільш поширеними формами підприємницької діяльності є товариства з обмеженою відповідальністю (44% усіх компаній), індивідуальні або приватні фірми (29%) і акціонерні товариства (22%) [64,с.15].

Ефективність багатьох французьких малих і середніх підприємств забезпечується вузькою спеціалізацією, гнучкістю і маневреністю виробництва, а також охопленням високотехнологічних новітніх галузей економіки. У таких галузях, як фармацевтика, виробництво точних приладів і інструментів, малі та середні підприємства дають близько половини обороту галузі.

Разом з тим саме цей сектор економіки схильний до негативних впливів ринкової кон'юнктури. 30% реєстрованих підприємницьких одиниць терплять крах вже через два роки, а кожне друге не дотягує до п'яти років. Розглядаючи слабкі сторони малих і середніх підприємств, слід відзначити їх велику фінансову уразливість, недостатнє знання внутрішнього ринку і запізнювання в освоєнні зовнішніх ринків [64,с.20].

Найбільш вразливими є індивідуальні підприємства у сфері торгівлі, більш міцні позиції -- у малих і середніх підприємств у промисловості. Але разом з тим щорічно число малих і середніх підприємств збільшується більш ніж на 10%, що в кінцевому підсумку перевищує число банкрутств.

Експортна діяльність малих та середніх підприємств має вельми скромні показники. Більше 60% підприємств даної категорії або взагалі не займаються подібною діяльністю, або експортують вкрай незначну частину своєї продукції. Тим не менш, французький уряд робить досить відчутну підтримку експортного виробництва. Створюються спеціальні фонди впливу, виділяються середньострокові і довгострокові кредити на пільгових умовах при досягненні цими підприємствами певного розміру експорту. Для подолання труднощів, пов'язаних з експортною діяльністю, багато підприємств об'єднуються для спільного вивчення ринку, а також йдуть по шляху створення спільних підприємств з партнерами їх тієї країни, куди направляється продукція.

Головною особливістю національної економіки Франції є значна питома вага державного сектора. Націоналізовані фірми мають юридичну форму акціонерних товариств. Їх акції належать державі безпосередньо або через націоналізовані банки і фінансові організації [64,с.25].

Державні компанії діють переважно в автомобілебудуванні, авіакосмічній, електронної, хімічної, нафтогазової промисловості, чорної металургії, тобто в галузях, які мають ключове значення для економіки країни, або в галузях, що вимагають великих інвестицій і в яких приватні компанії не можуть забезпечити достатню норму прибутку для розширеного відтворення.

У промисловості діють 446 державних компаній, головним чином в чорної і кольорової металургії, хімії, машинобудуванні, у галузі транспорту та зв'язку -- 194 компанії, в енергетиці -- 32 компанії, у фінансовій сфері -- 280 компаній. Як правило, державні компанії відрізняються значним рівнем концентрації виробництва, високою продуктивністю праці та активної зовнішньоторговельною діяльністю [64,с.28].

...

Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.