Африканська політика ЄС

Размещено на http://www.allbest.ru/

Африканська політика ЄС

Вовченко К.І.

Події 2011 року у державах Магрибу привернули увагу світової спільноти до проблем цього регіону а керівників європейських держав до питання збільшення обсягів фінансування демократичних процесів та економічної допомоги своїм південним партнерам. Навіть, до «Арабської весни», африканські держави Середземномор'я перебували у ближчих відносинах із ЄС, аніж європейські країни Балкан (хіба що, окрім Хорватії) та Східної Європи. Це виражалося як у формі нормативної бази відносин так і конкретно у сумах фінансової допомоги, які виділялися згідно програм «Східного партнерства» з одного боку, та Середземноморського союзу - з іншого. Що ж до взаємодії із іншою частиною Африки, то ці відносини можна розділити на два основні види: загальноєвропейська політика - у випадку багатосторонніх економічних проектів (нафто- та газопроводи, сонячні електростанції), економічних домовленостей (Ломе, Котону) та окремо взятих держав, як то Франції, Португалії, Об'єднаного королівства, Італії - у культурній сфері, продовольчій, матеріально-технічній допомозі, торгівлі зброєю.

Стратегія ЄC для країн Африки описує рамки дій для всіх членів Союзу, спрямованої на підтримку зусиль Африки з досягнення Цілей розвитку тисячоліття (ЦРТ). В останні роки значний прогрес на континенті був відзначений особливо щодо управління та економічного зростання. Зусилля Африканського союзу (AC), Нового партнерства в інтересах розвитку Африки (НЕПАД) та інших міжнародних організацій сприяли вироблені на континенті політичних та економічних планів, щодо вироблення стратегії бачення майбутнього. Проте, шлях Африки до сталого розвитку залишається довгим та невизначеним.

Першим кроком у сфері вироблення консолідованої позиції ЄC у політичній сфері на африканському напрямі стала пропозиція французького керівництва наприкінці 1997 року про ведення спільної африканської політики. Франція, як визнаний експерт у сфері відносин із африканськими державами тау якості актора, який продовжував підтримувати активну роль у житті колишніх колоній, особливо в Тропічній Африці - першою з європейських країн взяла на себе зобов'язання виділити 170 млн. франків на створення регіональних сил з підтримання миру. Крім того, планом тодішнього президента - Жака Ширака передбачалося створення в Кот-д'Івуарі Центру з підготовки миротворчих сил за участю європейських військових фахівців, де мали проходити стажування військовослужбовці африканських країн від унтер-офіцера до старшого офіцера. Франція отримала посильну підтримку з боку ООН, ФРН та Великобританії. Ці починання сприяли інституалізації ECOMOG - колективних збройних сил держав Західної Африки, які разом із миротворцями Африканського Союзу та ЄC поставали основними регуляторами криз та конфліктів на континенті протягом першого десятиліття XXI століття.

Традиційно, тісні відносини із державами Африки підтримували колишні метрополії та країни південної Європи. Все ж, над всіма ними особливо вирізнялася африканська політика Франції, яка зберігала відносини із колишніми колоніями та продовжувала відігравати значну роль у внутрішньополітичних та економічних процесах держав континенту. Регіональний рівень відносин офіційного Парижу з африканськими країнами заснований, перш за все, на економічному впливі. При цьому керівництво країни розраховує, насамперед, на кооперацію з іншими країнами ЄС, а також з ПАР, як субрегіонального лідера.

У зв'язку з цим французьке керівництво намагається залучити своїх сусідів по ЄС до реалізації великих економічних проектів, особливо до тих, де намічається серйозна конкуренція з боку СІЛА. У першу чергу це відноситься до розробки нафтових родовищ зони Гвінейської затоки, запаси яких порівнянні з регіоном Перської затоки. їхня промислова експлуатація, за оцінками експертів, почнеться із другого десятиліття XXI століття. Для більш надійного забезпечення економічної присутності французьке керівництво виробило ряд нових напрямів, які воно реалізовує поряд з тими, які активно використовуються протягом минулих десятиліть. У першу чергу, це стосується зовнішньополітичної активності в напрямку тих країн, де французьке присутність (політична, військова, культурна, економічна) було нетрадиційною: ПАР, Камерун, Ефіопія.

В економічній сфері переглядається політика надання позик і залучення інвестицій. З одного боку, європейські уряди заохочують своїх підприємців, що розвивають відносини з африканськими країнами. З іншого - позики відтепер носять більш конкретний цільовий характер. Інвестиції в держсектор зводяться до мінімуму і, навпаки - збільшуються в приватний бізнес, особливо пов'язаний з місцевим капіталом.

У створенні потужної прошарку бізнесменів з середовища місцевого населення європейське керівництво бачить запоруку стабільного економічного зростання і, значить, політичної стабільності. Ще один шлях ефективного забезпечення економічних інтересів Європи в Африці - формування політичної та ділової еліти, залучаючи молодь до навчання в європейських вузах. В останню чверть XX століття в ЄС були зроблені низка кроків для стимуляції в'їзду іноземців. Значною мірою це торкнулося і студентів, особливо з Центрального африканського регіону.

В результаті, в ряді країн Африки до влади приходить еліта, вихована за європейськими стандартами. Це призводить до того, що керівництво африканських держав, проводить сплановану політику, зберігаючи контакти, а відтак і широкий спектр зв'язків з колишніми європейськими метрополіями, в довгостроковому плані. Така ситуація забезпечує збереження європейських позицій в більшості держав Африки, особливо за таким сценарієм підтримує контроль над «зоною традиційного впливу» офіційний Париж.

Втім, що стосується комплексної співпраці по лінії ЄС Африка, то на сьогодні, відносини між європейськими та африканськими країнами на південь від Сахари базуються в основному на угоді Котону 2000 року і передбачають співробітництво, насамперед, за наступними напрямками: політичний діалог, торгівля та економічне співробітництво, а також допомога розвитку. В рамках угоди Котону, керівництво ЄС намагалося подолати слабкі сторони попередніх угод з державами Африки, за допомогою посилення політичної спрямованості у співпраці ЄС та Африки, тобто приділити основну увагу питанню поваги прав людини, демократичним принципам, верховенству закону та ефективному управлінню, участю громадянського суспільства в політичному житті африканських держав.

Таким чином був закладений ґрунт для реалізації основних принципів, які регулюють відносини між Африкою та ЄС. Серед них варто виділити наступні: рівність, заснована на взаємному визнанні та повазі до установ, а також визначення взаємних колективних інтересів, партнерство, тобто розвиток зв'язків на основі політичного і торгового співробітництва, стратегії і політика в галузі розвитку мають бути розроблені самими країнами, а не нав'язуватися ззовні.

Держави ЄC визначили для себе задачу взаємодії з трьома рівнями управління в Африці - національним, регіональним та континентальним - на основі принципу субсидіарності: тільки питання, які будуть розглянуті менш ефективно на більш низькому рівні повинні бути зарезервовані для більш високого рівня управління.

Втім, наступний крок у взаєминах двох частин світу закінчився провалом. Через сім років - у 2007 році на саміті у Лісабоні, представники 53 африканських і 27 європейських країн зібралися для підписання нових торгівельних договорів - угод економічного партнерства, які б замінили старі постколоніальні домовленості, які закінчувалися в грудні 2007 року. Запропоновані офіційним Брюсселем угоди, розроблені за стандартами СОТ, за планом зберігали безтарифний доступ на європейські ринки для більшості африканських товарів, однак в обмін європейці зажадали від країн Африки відкрити ринки для товарів ЄC.

Станом на початок форуму, 13 африканських країн (переважно зі Східної Африки) погодилася із запропонованим європейцями форматом. Втім, такі держави як ПАР, Нігерія, Сенегал, Замбія виражаючи колективну думку більшості держав Африки заявили, що відкриття африканських ринків для європейського експорту призведе до знищення місцевої промисловості. На той момент, Африка мала позитивний баланс торгівлі з Євросоюзом.

Динаміка розвитку торгівлі свідчила, що з моменту підписання попередніх угод (Котону) експорт з африканських держав в ЄC (з 41 до 126 млрд. євро) зростав повільніше, аніж європейський імпорт (з 26 до 92 млрд. євро). На думку африканських лідерів, відкриття ринків для європейських товарів у запропонованому ЄC форматі поглибить цю тенденцію.

Таким чином, спровокувавши ще більш різке зростання імпорту з Європи, що досить ймовірно ліквідує позитивне сальдо в торговому балансі. А скорочення імпортних мит - для багатьох африканських держав означає різке зменшення доходів бюджету.

Разом із тим, сторонам вдалося адаптувати та прийняти єдину Африкансько-європейську стратегічну лінію і план дій, спрямований на виконання домовленостей та зобов'язань, взятих на себе сторонами. Також були обговоренні всі питання, які були винесенні на порядок денний форуму, а саме: мир і безпека, демократія і права людини, торгівля, зміна клімату, міграція та зайнятість населення.

Провал переговорів, щодо нового формату торгівельних угод завдав удару по ряду ініціатив Євросоюзу стосовно Африки, за яку в останні роки розгорілася неабияка конкуренція. Так, протягом останнього десятиліття на континенті різко активізувалася політика КНР.

Масштаб китайської торгівельної експансії на Чорний континент ілюструє статистика: в період з 2002-2007 рр. торгівля збільшилася на 450% і перевищила 50 млрд. доларів. У жовтні 2007 року китайський банк ICBC здійснив найбільшу інвестицію в африканську економіку, за 5,6 млрд. доларів придбавши 20% найбільшого на континенті південноафриканського банку Standard Bank. Активізація розвитку торгівельно-економічних зв'язків із Африкою в останнє десятиліття спостерігається і з боку інших центрів сили: СІЛА, Індія, Росія, Бразилія.

Якщо концентруватися на середземноморському векторі зовнішньої політики ЄС, то в першу чергу заслуговують уваги відносини із північно-африканськими державами. З ними в першу чергу співпрацюють південні держави ЄС, на кшталт Італії, Іспанії, Франції.

Саме за ініціативи останньої 13 липня 2008 розпочав роботу саміт в Парижі зі створення Середземноморського союзу, створення якого мало сприяти розширенню діалогу між країнами, встановленням стабільності і безпеки в регіоні, а також нівелюванню економічних, соціальних і політичних протиріч між Північчю та Півднем.

На сьогоднішній день угоду підписано всіма членами ЄС і десятьма країнами південного узбережжя Середземного моря (Алжиром, Єгиптом, Ізраїлем, Лівією, Марокко, Палестинською автономією, Сирією, Тунісом і Туреччиною). Дане партнерство зробило можливим встановлення зони вільної торгівлі і відкрило для Європейського Союзу великий ринок збуту власних товарів. Також слід зазначити, що включення до партнерства низки арабських країн та Ізраїлю свідчить про наміри ЄC бути політичним арбітром у вирішенні складних конфліктів у регіоні.

У планах архітекторів об'єднання, головну роль серед яких відігравав президент Франції Ніколя Саркозі, Середземноморський союз мав постати договором про союз між Африкою та Європою.

І таке узагальнення (не зважаючи на неучасть більшості африканських держав, та навпаки участь держав Азії та деяких європейських країн, які не мають виходу до Середземноморського басейну) не є випадковим, бо ЄC розглядає цей регіон, попри географічну приналежність зоною власних виключних інтересів. Про справедливість цієї тези свідчать і низка торгівельних та політичних угод із державами Магрибу, і масштабні капіталовкладення в регіон Північної Африки, і процес демократизації політичних систем держав регіону, фактично інспірований з Європи (особливо очевидним втручання ЄС було продемонстроване у лівійських подіях 2011 року).

Продовжуючи аналізувати заданий вектор, варто зазначити, що з точки зору енергопостачання, особливе значення для ЄC представляє Алжир.

Євро-комісія вважає, що доступ до алжирських газових резервуарів може звести залежність ЄС від поставок газу з Росії до мінімуму. У 2007 році був підписаний ряд угод, які відкрили ЄС доступ до алжирському газу, а також схвалено проект будівництва газопроводу, який безпосередньо зв'яже Алжир і Європу.

В цілому Європейський Союз прагне поширити на всю Африку зону власних інтересів. Це пов'язано як і з традиційним «почуттям провини» за колоніальне минуле (принаймні на декларативному рівні) за діяння європейських колонізаторів, і з тим, що Африка є величезним ринком збуту і сховищем природних ресурсів. У 2005 році Євросоюзом був прийнятий спеціальний документ «Європейська стратегія для Африки: Євро-Африканська угода щодо прискорення розвитку Африки».

ЄС вважає, що одним з механізмів розширення свого впливу на цей континент є його розвиток. З цією метою тільки в 2003 році ЄС виділив і направив до країн Африки 85 мільярдів євро. У 1985 році ця допомога становила лише 5 мільярдів. Після закінчення холодної війни і краху CPCP Африка перетворилася на забутий континент, роздирається численними військовими конфліктами. Європейський Союз пропонує африканським державам не стільки ідеологічну, скільки реальну економічну допомогу. Є всі підстави прогнозувати, що у найближчу декаду Африка стане центральним стратегічним напрямом у європейській геополітиці.

Для того, щоб сприяти ефективному скороченню масштабів бідності в Африці, ЄС має сприяти швидкому і широкому економічному зростанню, підтриманню макроекономічної стабільності, і наданню допомоги в створенні інтегрованих регіональних ринків. Обмежений доступ до транспорту та зв'язку, водопостачання, санітарії та енергії стримує економічне зростання африканських держав. У контексті цього, Комісія пропонує ЄС поглибити співпрацю з Африкою у питанні інфраструктури. Транспортна політика повинна бути узгоджена із політикою підтримки у африканських країнах, південніше Сахари транспортної програми та енергетичної інфраструктури. Також, повинні бути розроблені заходи комплексного управління водними ресурсами для вдосконалення співпраці в транскордонних річкових басейнах.

Якщо врахувати, що 40% всіх африканців живуть менш ніж на один долар в день, ЄС повинен сприяти створенню системи соціального захисту для найбільш вразливих груп. У зв'язку з цим необхідно підтримувати освіту, доступ до знань і передачу ноу-хау. Цей процес має виходити за рамки початкової освіти та розширення доступу до водопостачання, санітарії та енергетики, а також поліпшення інфраструктури охорони здоров'я та надання основним медичних послуг.

Особливу увагу варто приділити політиці в галузі зайнятості, заохочення культурного розмаїття і перетворити міграцію на позитивну силу в процесі розвитку.

Що стосується навколишнього середовища, діяльність ЄС планується включати в себе управління екологічним різноманіттям, поліпшення сталого управління земельними ресурсами, з метою зупинення опустелювання, збереження біорізноманіття, обмеження наслідків зміни клімату та підтримки в галузі раціонального використання хімічних речовин.

Аналізуючи донорські програми, варто зазначити, що у червні 2005 року ЄС взяв на себе зобов'язання збільшити офіційну допомогу на 0,56% валового національного доходу (ВНД) в 2010 році і до 0,7% до 2015 року. Зокрема, вагома частка з 4 млрд. євро буде доступною щорічно у країнах на південь від Сахари, і ця стратегія для Африки має стати основою для ведення програм і дій в рамках Європейського фонду розвитку (EDF).

Крім усього іншого, ЄС від співпраці з африканськими державами отримує і реальну вигоду у вигляді доступу до енергетичних ресурсів в таких державах як Нігерія і Ангола, а також інших країнах, які входять в Економічне Співтовариство країн Західної Африки (EKOBAC).

Говорячи про геополітичні цілі необхідно сказати, що вони мають перспективи в майбутньому, але вимагають рішучості і політичної волі. Вже на сьогоднішній день вимальовуються два реальних геополітичних конкурента Європейського Союзу - РФ та КНР.

Вони діють рішуче та ігнорують принципи демократії та свободи, готові співпрацювати з будь-якими, навіть найбільш одіозними режимами в Африці та Азії. Європейський Союз має величезний економічний потенціал, однак якщо найближчим часом цей потенціал не буде реалізований в конкретних геополітичних, а не тільки економічних проектах, ЄС може опинитися у геополітичної ізоляції та втратити будь-яку ініціативу на міжнародній арені, залишившись союзом 27-ми держав.

Щодо співпраці у галузі безпеки, варто зазначити, що починаючи з 1990-х pp. проблема африканських конфліктів набула особливого значення у Спільній політиці ЄC по відношенню до Африки, ставши об'єктом напружених дискусій як всередині Європейського Союзу, так і у відносинах ЄС з міжнародними партнерами (ОБСЄ, ООН, AC та іншими).

В ході подібних дискусій, в 1994 р. Франція та Великобританія представили в ЄC спільну пропозицію: «Превентивна дипломатія та миротворчість в Африці», в якій була висловлена теза щодо прийняття в рамках діяльності ЄC комплексу заходів з підтримки зусиль африканських країн в галузі попередження та вирішення конфліктів. Ці зміни в підході до політики в регіоні відбувалися в той час (2 роки після інституціоналізації ЄС, як вагомого актора), коли Брюссель намагався отримати велику політичну роль на міжнародній арені. економічний ринок експорт

Зокрема, це стосується Африканської місії в Судані, а також заяв про посилення військової присутності в регіоні. Слід зазначити, що на фінансування цієї місії Європейський Союз в листопаді 2004 р. виділив 80 млн. євро. Приклад співпраці між Африканським союзом та міжнародним співтовариством з приводу врегулювання ситуації в Дарфурі, служить також і для демонстрації практики політки «африканізації» врегулювання конфліктів в Африці, за рахунок місцевих ресурсів (контингенти AC та ECOMOG). Самостійним фронтом співпраці є відносини у форматі ЄС-АС. З часів утворення африканського варіанту континентального союзу у 2003 році, між Африканським Союзом та Європейським Союзом було започатковано спеціальний діалог.

Перший саміт ЄС-АС відбувся 3-4 квітня того ж року у Каїрі. Він проходив із метою встановлення конструктивного співробітництва між провідними політичними інститутами, що представляють частини світу. Протягом року відбулося значне збільшення числа зустрічей між представниками AC та ЄС, які заклали підвалини для міжрегіональних відносин. Отже, варто зазначити, що попри стабільне збільшення об'ємів взаємної торгівлі та існування численних програм та проектів, направлених на інвестування та фінансову допомогу африканським державам, відносини між ними та європейськими країнами залишаються асиметричними.

Втім, попри зовнішньополітичні намагання ЄС цей порядок не закріплений поки що у нормативному виді, а є наслідком немірного економічного розриву між Європою та Африкою.

Саме через такий стан справ на останньому на даний момент саміті AC-ЄC у листопаді 2010 року, що відбувся у Лівії, африканські партнери закликали будувати відносини на рівних. Девізом наради стали слова: «Економічне зростання і зайнятість населення». Протягом роботи наради були задекларовані основні суперечності у двосторонніх відносинах, зокрема, реалізація Угоди про стратегічне партнерство була визнана незадовільною. Також, акцент був зроблений на вирішення проблеми нелегальної імміграції та викорінення її першопричин - незадовільних умов життя найбідніших африканських країн.

Список використані джерела

1. Место африканских стран в политике Европейского Союза (електронний ресурс).

2. Политика Франции в Африке (електронний ресурс).

3. Договор Котону (електронний ресурс).

4. Саммит EC-Африка завершен (електронний ресурс).

5. Саміт ЄС-Африка закінчився підписанням Договору (електронний ресурс).

6. European Development Fund (EDF) (електронний ресурс).

7. G8 Action Plan for Africa Aimed to Combat Famine. 02 June 2003 (електронний ресурс).

8. The Constitutive Act of the AU, Durban, 9 July 2002 (електронний ресурс).

9. EC и Африка хотят договориться о равенстве (електронний ресурс).

Размещено на Allbest.ru