Взаємодія політичних та економічних чинників у країнах Східної Азії: огляд теоретичних гіпотез та емпіричних досліджень

Размещено на http://allbest.ru

ВЗАЄМОДІЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА ЕКОНОМІЧНИХ ЧИННИКІВ У КРАЇНАХ СХІДНОЇ АЗІЇ: ОГЛЯД ТЕОРЕТИЧНИХ ГІПОТЕЗ ТА ЕМПІРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Блащак А. О.

Вступ

Одна з поширених гіпотез полягає у тому, що для суспільств з невисоким рівнем доходу демократичні форми правління не створюють належних передумов для системних економічних реформ, орієнтованих на збільшення інвестицій та прискорення економічної динаміки.

Причини називаються у широкому діапазоні:

а) надмірне збільшення урядових видатків,

б) зменшення інвестицій,

в) тиск у бік перерозподілу майна під гаслами соціальної справедливості,

г) засилля інтересів приватних бізнес-структур, що зловживають демократичними процедурами для досягнення власних інтересів тощо.

Країни Східної Азії зазвичай розглядаються прикладом конструктивності авторитарних режимів як засобу мобілізації інвестицій для розвитку промисловості [11, с. 35-70], стабілізації економіки [10, с. 209-254], протидії отриманню доходів від політичної діяльності (англ. rent-seeking) і політично мотивованим помилкам в економічній політиці [8], зменшення майнового розшарування [25, с. 151-177], підтримання політичної стабільності [30, с. 203-208] тощо. Відповідна логіка підтримується висновком про доцільність випереджуючого характеру ліберальних економічних перетворень, а вже потім - поступової демократизації політичного життя [13, с. 1297-1330]. Прикладом деструктивності “передчасної” демократизації політичного життя зазвичай називають досвід Південної Кореї зразка другої половини 1950-х років, сучасного Таїланду чи Філіппін.

З іншого боку, не бракує підстав для позитивного впливу демократії на економічний розвиток: недопущення до влади деструктивних лідерів, контроль за діями політиків, створення кращих передумов для ділової активності, розвиток середнього класу як передумови для підвищення добробуту суспільства загалом [6, с. 121-136]. Відповідна гіпотеза не суперечить прикладам післявоєнного розвитку Японії чи Гонконгу. Хоча для пояснення політичних процесів у країнах Східної Азії зазвичай не використовують модель політичного циклу (місцеві демократії не настільки репрезентативні), становить значний практичний інтерес вивчення зв'язку між лібералізацією економіки і політичного життя.

Відповідно до поставленої мети, у статті проведено аналітичний огляд теоретичних гіпотез та емпіричних досліджень, що стосуються азійського досвіду взаємодії політичних і економічних чинників під час переходу до вищої траєкторії економічного зростання. Спочатку в підрозділі 2 проаналізовано аргументи на користь випереджуючого характеру лібералізації економічного середовища, порівняно з більшою демократизацією політичного життя, що становить одну з найголовніших особливостей досвіду азійських країн. Згодом у підрозділі 3 охарактеризовано переваги та недоліки відсутності конкурентного політичного середовища в азійських країнах. У підрозділі 4 зроблено необхідні аналітичні узагальнення.

1. Аргументи на користь випереджуючого характеру економічних реформ

Ф. Г'явацці та Г. Табелліні, проаналізувавши дані 140 країн за період 1960-2000 рр., вияснили, що країни, де спочатку лібералізовано економічне середовище, а вже потім демократизовано політичне життя, демонструють набагато кращі результати практично за всіма показниками [13, с. 1297-1330]. Наближеною характеристикою ступеня демократичності країни використано індекс POLITY2. Демократизація призводить лише до незначного поліпшення економічної динаміки Під демократизацією розуміється процес, коли країна стає демократичною у році, що слідує за роком, коли країна не була демократичною.. Хоча темп зростання ВВП зростає на 1-2%, відповідний коефіцієнт не завжди є статистично значущим; ще менший вплив стає при врахуванні лише перманентних демократичних реформ, що пройшли перевірку часом. Не виявлено впливу демократичної форми правління на інвестиції. Вплив демократизації на макроекономічні показники виглядає двозначним: прискорення інфляції на тлі поліпшення сальдо бюджету, однак потрібно врахувати, що обидва показники змінюються у зазначеному напрямі ще за три роки до початку демократизації політичного життя. Це може означати, що зміни в економічній політиці передують заходам демократизації, а відповідно можна стверджувати те, що політичні реформи передують економічним, а не навпаки. Економічна лібералізація не призводить до демократизації політичного життя та суспільства загалом. Навпаки, демократичні процеси випереджують заходи щодо лібералізації економічного середовища.

Послідовність, коли спочатку відбувається “відкриття” економіки для зовнішньої торгівлі та потоків капіталу, а вже потім - демократизація політичного життя, приносить кращі результати, ніж протилежний розвиток подій. Відкритість економіки створює два стимули для економічного розвитку - підвищення ефективності внаслідок лібералізації економічного середовища та збільшення інвестицій, що надалі підсилюються демократизацією суспільного життя. Якщо спочатку відбуваються демократичні перетворення, наслідки стають розпачливими: спочатку економічне зростання прискорюється, головним чином за рахунок приватного споживання й урядових видатків (водночас не відбувається очікуваного збільшення інвестицій), але пізніше позитивні ефекти стають менш виразними, порівняно з країнами, які не поспішають з політичними реформами. Економічна лібералізація супроводжується зниженням інфляції у випадках, коли передує демократизації суспільства, але цього немає на випадок випереджуючого характеру політичних реформ. Першість економічних реформ позначається відчутним поліпшенням сальдо бюджету. Від послідовності реформ не залежить очікуваний позитивний вплив обох лібералізацій - економічної і політичної -- на зменшення корупції.

А. Пшеворскі та Ф. Лімонг зауважують, що емпіричні дослідження чинників економічного зростання переважно показують кращі результати для авторитарних режимів [20, с. 51-70]. Для зазначених авторів це означає, що численні аргументи на користь демократичних форм правління, як зацікавленість влади у збільшенні обсягів виробництва, кращий захист прав власності чи ефективніший розподіл ресурсів, не справдилися на практиці. Натомість більше підстав довіряти механізмам негативного зв'язку між демократією та економічним зростанням: а) вимоги негайного збільшення приватного споживання, що веде до зменшення інвестицій; б) недостатні заощадження, що загрожують погіршенням сальдо поточного рахунку та кризою платіжного балансу; в) деструктивна залежність політичного процесу від впливу бізнес-структур Хоча часом стверджується, що слабкість політичної опозиції полегшує економічні реформи, особ-ливо в суспільстві з політичними антагонізмами [29, с. 26], на прикладі країн Латинської Америки легко переконатися, що така риса політичної системи втрачає привабливість у середовищі, де панують корпоративні групи, сформовані радше за соціальними і вузькогруповими, ніж політичними інтересами..

Х. Таварес і Р. Вачіарг на підставі емпіричних оцінок для даних 65 країн за період 1970-1989 рр. стверджують, що в демократичних країнах поліпшується акумуляція людського капіталу, а також (менш відчутно) знижується майнове розшарування [27, с. 1341-1378]. З іншого боку, більша демократія позначається зниженням норми інвестицій та (меншою мірою) збільшенням частки урядових видатків у ВВП. Сумарна дія зазначених механізмів перешкоджає збільшенню ВВП.

Відчутного позитивного впливу демократії на економічне зростання не виявив Нобелівський лауреат Р. Барро [3, с. 1-12]. Водночас отримано, що економічне зростання супроводжується посиленням демократичних процесів Довели теоретично, що демократична форма правління може бути життєздатною лише у заможних суспільствах [4, с. 271-290]. Деяке “порогове” значення ВВП на особу є нижчою у випадку більш рівномірного розподілу доходу та нижчої “революційності” бідніших прошарків населення. Лише за умови високого рівня доходу виникають можливості для його такого перерозподілу між біднішими і багатшими прошарками населення, що не ставить під загрозу демократичний процес.. Одним з пояснень недостатнього впливу демократичних інститутів може бути незалежність економічної політики від політичного режиму. К. Малліган, Р. Джіл та Х. Сала-і-Мартін виявили, що демократичні режими не відрізняються більшими видатками на пенсійне забезпечення чи соціальні програми [16, с. 51-74]. З-поміж декількох елементів економічної політики таких, як видатки на освіту, ставки податку на прибуток і доходи громадян, відрахування на систему соціального забезпечення, лише одна риса відрізняє демократичні країни від решти країн. Всупереч інтуїтивним очікуванням, демократичні країни характеризуються меншою прогресивністю ставок подоходного податку, що означає слабший акцент на перерозподіл доходу. Автори припускають, що демократичні інститути лише створюють конкуренцію у боротьбі за посади у сфері державного управління, не маючи вагомого сприятливого впливу на економічну політику.

Брак очікуваного впливу демократичних перетворень на економічне зростання може пояснюватися лаговими ефектами. Як виявили Е. Папаіоану і Г. Сіоруніс на підставі панельних даних країн з відмінним рівнем економічного розвитку, демократизація політичного життя супроводжується прискоренням динаміки ВВП на особу на 1%, але не відразу - лише через три роки після початку демократичних змін [18]. Такий результат означає, що на отримання сприятливих ефектів від демократичних процедур потрібен час.

К. Друрі, Д. Крікхаус і М. Луштіг брак очікуваного прямого зв'язку між демократією та економічним зростанням пояснюють опосередкованим характером її впливу - через протидію корупційним діям [6, с. 121-136]. Виборчі механізми утримують політиків від участі в корупційних діях, які мають негативний вплив на економічний розвиток і таким чином погіршують перспективу їхньої політичної діяльності. З використанням панельних даних понад 100 країн за період 1982-1997 рр. показано, що корупція не впливає на економічне зростання у демократичних країнах, але відповідний негативний вплив є відчутним в авторитарних країнах.

Г. Докуліагос і М. Улубасоглу на підставі 81 емпіричного дослідження провели мета-аналіз 470 результатів щодо впливу демократії на економічне зростання [5, с. 61-83]. Отримано, що демократія не впливає безпосередньо на темп зростання ВВП, але здійснює потужний опосередкований вплив через: а) акумуляцію людського капіталу, б) зниження інфляції, в) меншу політичну нестабільність і г) вищий ступінь економічної свободи. Додатково існують свідчення, що демократичні країни характеризуються вищою часткою урядових видатків у ВВП та ліберальнішим режимом зовнішньої торгівлі. Водночас сприятливий вплив демократії на економічне зростання виявився вищим у країнах Латинської Америки, ніж у країнах Східної Азії.

Використовуючи дані 140 країн за період 1960-2000 рр., Т. Перссон виявив, що економічні наслідки демократизації залежать від інституційних чинників [22]. Вищий темп економічного зростання можна очікувати у випадках парламентської (ніж президентської) форми правління, використання пропорційної (ніж мажоритарної) виборчої системи, а також перманентного характеру демократичних процесів (без повернення до автократичних методів правління). Якщо останній з результатів лише підтверджує раніші висновки Е. Папаіоану і Г. Сіоруніса [18, c. 1520-1551], то кращий вплив парламентської демократії з пропорційними виборами може означати деструктивність підвищеної залежності політичного процесу від бізнес-структур.

2. Переваги та недоліки відсутності конкурентного політичного середовища в азійських країнах

макроекономічний конкурентний інвестор азійський

Аргументація на користь авторитарних форм правління як дієвої альтернативи поспішній демократизації політичного життя була досить популярною в 1960--1980-х роках. До прикладу, С. Хаггард і Р. Кауфман стверджували, що “сильний” авторитаризм військової влади допоміг стабілізувати економіку Південної Кореї на початку 1980-х років, після декількох років економічної нестабільності, які, фактично, затьмарили останні роки правління військового диктатора Пак Чжон Хі, вбитого під час замаху в жовтні 1979 р. [10, с. 209-254] “Сильний” авторитарний режим характеризують: 1) прозорі правила передачі влади від одного до іншого правителя, 2) захист технократів і урядовців від натисків зацікавлених груп впливу, включно з політичними елітами, 3) контроль соціальних груп, 4) військовий та поліцейський контроль за політичними, суспільними та іншими організаціями, включно з використанням сили “при потребі” [10, с. 235-236]. “Слабкі” авторитарні інститути формально відповідають рисам (1) - (4), але додатково мають низку характеристик, що нівелюють їхню дієвість: 5) підкилимна боротьба за впливи у правлячій еліті, 6) невисокий ступінь незалежності технократів від груп впливу, 7) внутрішня конкуренція між технократами і політичною елітою, 8) поширення патерналістських зв'язків у формальних інститутах влади, що створює підґрунтя для корупції, непотизму і волюнтаристського розподілу ресурсів, 9) “економізація” силових структур.. Під керівництвом іншого військового генерала - Чон Ду Хвана -- вдалося реалізувати необхідне скорочення урядових видатків. Уряд відмовився від створення численних фондів для підтримки промисловості, було скасовано субсидії для продовольчих товарів, а також звільнено 15000 державних службовців. Арешти профспілкових лідерів дозволили обмежити вимоги підвищення заробітної плати, що сприяло поліпшенню конкурентоспроможності корейського експорту Подібні позитиви авторитарного правління вбачаються на прикладі Туреччини зразка першої половини 1980-х років [10, с. 237--238]. У січні 1980 р. цивільний уряд Сулеймана Деміреля спробував реалізувати політику жорсткої економії, але безуспішно. Завадили перманентні дискусії політичних лідерів, протести профспілок i вибухи насильства. У вересні 1980 р. у розвиток подій чергового разу втрутилися військові. Населення зустріло військовий заколот цілком прихильно. Цьому сприяла практика попередніх заколотів та незацікавленість військових у тривалому перебуванні при владі. Військові розпустили парламент і провели низку заходів щодо “деполітизації” суспільства: арешти активістів, обмеження політичної діяльності та свободи преси. Найбільшу профспілкову федерацію було розпущено, а страйки заборонено. Під керівництвом “технічного” прем'єр-міністра Тургута Озала було проведено реформи податкової системи i підприємств державного сектора, лібералізацію імпорту та підприємницької діяльності (все це становило предмет гарячих політичних дискусій у 1970-х роках).. Автори стверджують, що авторитаризм нівелює негативні наслідки політичного циклу в країнах, що розвиваються, де населення не володіє достатньою інформацією про економічні процеси, бракує незалежних ЗМІ, відсутня допомога по безробіттю тощо.

“Освічений” авторитаризм азійського зразка найчастіше розглядається як рушійна сила промислової політики, що дозволила провести необхідну індустріалізацію, а на цій основі -- збільшити обсяги експорту і створити належні підвалини для збільшення добробуту і поступової демократизації суспільства. Приміром, С. Хаггард і С. Кім [11, с. 35-70] називають “дивом” не так високий темп зростання ВВП азійських країн, а здатність до значних інвестицій упродовж тривалого часу, що значною мірою асоціюється з практикою масштабного цілеспрямованого державного втручання в економіку. “Сильні” авторитарні уряди азійських країн, яким не заважали демократичні процедури, мали можливість “дисциплінувати” приватний бізнес, що скерувало економічний розвиток у вірному напрямку. Здатність уникнути значного майнового розшарування стала додатковим стимулом для зростання, забезпечуючи належну соціальну гармонію і політичну стабільність.

Позитивні оцінки азійської моделі не зазнали серйозної корекції навіть після фінансової кризи 1997-1998 рр. Р. Вейд, один з найбільш активних популяризаторів азійського досвіду, далі стверджує, що промислова політика за участю держави становить дієву альтернативу вільноринковій лібералізації економічного середовища [28, с. 98-115]. Нещодавно група авторів дійшла висновку, що приклад Китаю засвідчує переваги політичної стабільності, що ґрунтується на однопартійній політичній системі [30, с. 203-208]. Натомість негативний приклад надає Індія, де перманентна політична нестабільність, зумовлена багатопартійністю, перешкоджає економічному розвитку. Якщо Китай завдяки політичній стабільності здатен залучати значні обсяги іноземного капіталу, то не менш перспективна Індія є позбавленою таких можливостей.

Аналізуючи наявні факти і результати численних економетричних досліджень, Нобелівський лауреат Д. Стігліц ще в середині 1990-х років -- за декілька років до азійської фінансової кризи (1997-1998 рр.) -- підсумував, що джерелом успіху стало поєднання багатьох чинників, а не їх індивідуальна дія, причому з активним державним втручанням в економіку [25, с. 151-177]. Одним з джерел зростання міг стати перерозподіл доходу, що дозволило уникнути значного майнового розшарування, а це допомогло підтриманню соціального спокою. Зокрема, Південна Корея, Тайвань і Японія провели земельні реформи, що мало значний позитивний вплив на подальші економічні процеси.

В одній з академічних інтерпретацій ефективність державного втручання, як і переважання авторитарних форм правління, пояснюється соціальними і культурними особливостями. Як зауважує Л. Лі, незалежно від стосунку до економічної ефективності - сприятливого, негативного чи нейтрального, державне втручання відповідало азійським культурним цінностям [14, с. 1-17]. Лібералізація та дерегуляція економіки обмежили сферу державного втручання, але не змінили структуру суспільних відносин, що слугують найважливішою підставою для державного втручання загалом і тяжіння до авторитаризму зокрема. У подібному ключі М.-І. Ліанг за допомогою моделі ендогенного зростання “лідер-імітатор” пояснює конфуціанською традицією найважливіші засадничі риси азійської моделі: а) високий темп економічного зростання упродовж декількох десятиліть, б) наступне сповільнення динаміки ВВП,

в) додатне сальдо торговельного балансу в торгівлі зі США, г) акумуляція гігантських валютних резервів [15, с. 206-234] Під впливом культури конфуціанства перебувають практично всі країни (регіони) Східної Азії, що відрізняються високою динамікою післявоєнного економічного зростання: Японія, чотири “тигри” (Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань), Китай, а також міста В'єтнаму, Індонезії, Малайзії, Таїланду, де або відчувається глибокий вплив китайської культури, або мешкає значна китайська діаспора [15, с. 207]. Сприятливими для економічного зростання визнаються такі риси конфуціанства, як працьовитість, бережливість, сімейна солідарність, групова гармонія, а також наголос на освіті. Проте слід визнати, що на початку минулого століття Макс Вебер стверджував цілком протилежне: конфуціанська традиція перешкоджає розвитку капіталістичних відносин. Зокрема, наголошувалося на недоліках надмірного впливу сімейних зв'язків, які призводили до непотизму та нездатності створюва-ти великі промислові підприємства..

Незалежно від аналітичної аргументації щодо зв'язку між формою правління і економічним зростанням, емпіричні результати доволі суперечливі. М. Рок на підставі оцінок панельних даних за 1960-2004 рр. отримав, що демократія підвищує не лише темп зростання ВВП, але й норму інвестицій [24]. Такий результат виглядає досить несподіваним, адже в інших дослідженнях отримано менш радикальні результати. Зокрема, С. Танг і Л. Юнг за даними 1984--2003 рр. дійшли висновку, що демократизація може бути як сприятливою (Гонконг, Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур), так і шкідливою для економічного зростання - таким результатом характеризуються Південна Корея, Тайвань і Таїланд [26, с. 244-253]. У жодній з країн не виявлено, щоб вищий темп зростання ВВП призводив до демократизації політичного життя. Такий результат заперечує поширене припущення, що в міру підвищення добробуту азійські країни ставатимуть більш демократичними.

Т. Ота за даними 16 країн Південно-Східної Азії показав, що демократизація політичного життя в 1960-1980-х роках не вплинула на динаміку економічного зростання [17, с. 93-100]. Виявлено, що найкращий результат мають не авторитарні, і не демократичні режими, а проміжні форми правління. Таким чином не підтверджено гіпотезу, що посилення авторитаризму позначається прискоренням економічного розвитку. Щоправда, проринкові авторитарні режими частково спричинилися до економічного зростання в 1970-х роках. Більший попит на демократизацію політичного життя виник пізніше в 1980-х роках.

Додатковий імпульс для демократичних перетворень створила азійська фінансова криза 1997-1998 рр. Як зауважує А. Ачарія [2], це поставило під сумнів пануючий погляд, що авторитарні форми правління створюють належні підвалини для економічного зростання. Виникли передумови для поступової демократизації політичного життя на кшталт Японії чи Південної Кореї. Автор припускає, що демократизацію азійських країн може стримувати, як це не дивно, позиція провідних промислових країн, які побоюються втрати політичної стабільності у регіоні, який став “світовою майстернею”.

Якщо досвід Таїланду, Індонезії чи Філіппін справді схиляє до визнання деструктивного характеру демократій місцевого зразка, які потерпають від нестабільності політичних коаліцій та корупційних зв'язків між політиками і бізнесом, то Південна Корея (вслід за Японією) становить позитивний приклад. Таке припущення активно підтримує С. Хаггард [9]. Хоча демократизація політичного життя у Південній Кореї супроводжувалася серйозними ексцесами, які пояснювалися бажанням правлячої військової еліти мобілізувати фінансові засоби для ведення політичної діяльності, поступово наростання політичного тиску з боку профспілок, студентської молоді, недержавних організацій і широкого загалу щодо запобігання концентрації бізнесу, поширенню корупції та зловживань бізнес-структур призвело до очікуваних позитивних змін .

Ф. Фатах, Н. Отман і С. Абдулах підтвердили позитивний вплив політичної свободи на економічне зростання у Китаї, Індонезії та Малайзії в 1980-2005 рр., поряд з чинниками очікуваної тривалості життя, прямих іноземних інвестицій і відкритості [7, с. 291-299]. Вплив більших громадянських свобод виявився сприятливим чинником навіть для Китаю, що заперечує поширений погляд на китайський досвід стримування демократичних процесів як чинник створення передумов для прискореного економічного зростання.

Б. Пауелл піддає сумніву переваги промислової політики в азійських країнах [23]. Збільшення добробуту краще пояснюється чинником економічної свободи, ніж заходами промислової політики. Сприятливий вплив державного втручання обмежився створенням стимулів для індустріалізації. Подібно Д. Хендерсон стверджує, що всупереч поширеним стереотипам високе економічне зростання в Східній Азії завдячує не адміністративному втручанню урядової бюрократії, а якраз навпаки - зменшенню державного впливу на економіку [12, с. 427-443].

3. Аналітичні узагальнення та висновки

1. Шевчук В. Економічні реформи в Латинській Америці: від фінансової стабілізації до стійкого економічного зростання / В. Шевчук. - Львів: Каменяр, 1999. - 319 с.

2. Acharya, A. Democratising Southeast Asia: Economic Crisis and Political Change / Working Paper No. 87. - Perth: Murdoch University, 1998. - 18 p.

3. Barro, R.J. Getting It Right: Markets and Choices in a Free Society. - Cambridge, Mass.: MIT Press, 1996. - P. 1-12.

4. Benhabib, J., and Przeworski, A. The political economy of redistribution under democracy // Economic Theory. - 2006. - Vol. 29. - P. 271-290.

5. Doucouliagos, H., and Ulubasoglu, M. Democracy and Economic Growth: A meta-analysis // American Journal of Political Science. - 2008. - Vol. 52. - No. 1. - P. 61-83.

6. Drury, CD., Krieckhaus, J., and Lusztig, M. Corruption, Democracy, and Economic Growth // International Political Science Review / Revue international de science politique. - 2006. - Vol.- No. 2. - Р. 121-136.

7. Fatah, F. A., Othman, N., and Abdullah, S. Economic Growth, Political Freedom and Human Development: China, Indonesia and Malaysia // International Journal of Business and Social Science. - 2012. - Vol. 3. - No. 1. - P. 291-299.

8. Haggard, S. Democracy and Economic Growth / Paper prepared for the U.S. Agency for International Development, Democratic Pluralism Initiative, June 15, 1990. - Washington: USAID, 1990. - 32 p.

9. Haggard, S. The Political Economy of the Asian Financial Crisis. - Washington: Peterson Institute, 2000. - 272 p.

10. Haggard, S., and Kaufman, R. The Politics of Stabilization and Structural Adjustment // Developing Country Debt and Economic Performance. - Vol. 1: The International Financial System / J. D. Sachs (ed.). - Chicago: University of Chicago Press, 1989. - P. 209-254.

11. Haggard, S., and Kim, Е. The Sources of East Asia's Economic Growth / Access Asia Review. - 1997. - Vol. 1. - No. 1. - P. 35-70.

12. Henderson, J. Lessons of East Asia's Economic growth // Orbis. - 1997. - Vol. 41. - P. 427-443.

13. Giavazzi, F., and Tabellini, G. Economic and political liberalizations // Journal of Monetary Economics. - 2005. - Vol. 52. - No. 7. - P. 1297-1330.

14. Lee, L. The State and Institutions in East Asian Economic Development: The Past and the Future // The Journal of the Korean Economy. - 2002. - Vol. 3. - No. 1. - P. 1-17.

15. Liang, M.-Y. Confucianism and the East Asian Miracle // American Economic Journal: Macroeconomics. - 2010. - Vol. 2. - P. 206-234.

16. Mulligan, C.B., Gil, R., and Sala-i-Martin, X. Do democracies have different public policies than nondemocracies? // Journal of Economic Perspectives. - 2004. - Vol. 18. - No. 1. - P. 51-74.

17. Ota, T. Development of Political Regime and Economic Growth in Asia (Part II) / Development of Political Regime and Economic Growth in Asia. - 2003. - No. 59. - P. 93-100.

18. Papaioannou, E., Siourounis, G. Democratisation and Growth // The Economic Journal. - 2008. - Vol. 118. - P. 1520-1551.

19. Papaioannou, E., and Siourounis, G. Economic and social factors driving the third wave of democratization // Journal of Comparative Economics. - 2008. - Vol. 36. - No. 3. - P. 365-387.

20. Przeworski, A., Limongi, F. Political regimes and economic growth // Journal of Economic Perspectives. - 1993. - Vol. 7. - No. 3. - P. 51-70.

21. Przeworski, A., Limongi, F. Democracy and Development: Political Regimes and WellBeing in the World, 1950-1990. - Cambridge: Cambridge University Press, 2000. - 321 p.

22. Persson, T. Forms of democracy, policy and economic development, Institute for International Economic Studies / Stockholm University Working Paper No. 050131. - Stockholm: University Stockholm University, 2005.

23. Powell, B. State Development Planning: Did it Create an East Asian Miracle? / Independent Institute Working Paper No. 54. - Oakland: The Independent Institute, 2004. - 33 p.

24. Rock, M. Has Democracy Slowed Growth in Asia? // World Development. - 2009. - Vol. 37. - No. 5. - P. 941-952.

25. Stiglitz, J. Some Lessons from the East Asian Miracle // The World Bank Research Observer. - 1996. - Vol. 11. - No. 2. - P 151-177.

26. Tang, S. H. K., and Yung, L. C. W. Does rapid economic growth enhance democratization? Time-series evidence from high performing Asian economies // Journal of Asian Economics. - 2008. - Vol. 19. - No. 3. - P. 244-253.

27. Tavares, J., and Wacziarg, R. How democracy affects growth // European Economic Review. - 2001. - Vol. 45. - No. 8. - P. 1341-1378.

28. Wade, R. Bringing the State Back In: Lessons from East Asia's Development Experience // IPG. - 2005. - No. 2. - P. 98-115.

29. Williamson, J. In Search of a Manual for Technopolis // The Political Economy of Policy Reform / J. Williamson (ed.). - Washington: The IIE, 2004. - P. 9-47.

30. Younis, M., Lin, X., Sharahili, Y., and Selvarathinam, S. Political Stability and Economic Growth in Asia // American Journal of Applied Sciences. - 2008. - Vol. 5. - No. 3. - P. 203-208.

Размещено на Allbest.ru