Внесок Великої Британії в діяльність НАТО

Размещено на http://www.allbest.ru/

Внесок Великої Британії в діяльність НАТО

Н. Яковенко

Наріжним пунктом розвитку атлантичної стратегії вважається підписання в 1949 році багатостороннього договору про утворення Організації Північноатлантичної Угоди (НАТО), де було зафіксовано спільність принципів, цінностей, інтересів щодо збереження стабільності та процвітання держав північноатлантичного регіону. НАТО виступила основою атлантизму та забезпечила безперечне лідерство Сполучених Штатів в союзницькій єдності.

Активна участь Великої Британії і зокрема ініціатива тодішнього міністра закордонних справ Е. Бевіна [1] наприкінці 40-х початку 50-х років в утворенні Північноатлантичного союзу була обумовлена метою Великої Британії в західному протистоянні та забезпеченням її інтересів в Західній Європі, які вимагали тісного військово-політичного співробітництва з США та західноєвропейськими державами в рамках НАТО. "Особливі відносини" зі Сполученими Штатами уможливлювали британське привілейоване положення порівняно з іншими державами-членами Альянсу.

З утворенням НАТО в 1949 р. Британія стає постійним прихильником забезпечення американської військової присутності на європейському континенті. На її території вже в 1950 році було дислоковано 180 бомбардувальників "В-29" та тисяча військовослужбовців США [2]. "Ми заявили абсолютно однозначно, що НАТО є основою нашої оборонної політики, і ми не бачимо практичної альтернативи тому захисту, що надається цим союзом", зазначав Дж. Келлаген в 1974 році [3].

Впродовж кількох десятиліть, починаючи з кінця 40-х рр. британські уряди не були палкими прихильниками європейської оборонної самостійності. Вони вважали, що демонстрація Європою певних можливостей до самостійного вирішення проблем безпеки та оборони зумовлюватиме повернення Сполучених Штатів до політики "ізоляціонізму", що виступає руйнівним для НАТО.

Водночас амбівалентним було і ставлення Сполучених Штатів до військового посилення Європи. З одного боку, вони сприяли цьому посиленню та зростанню європейської оборонної самостійності, з іншого дещо побоювалися його. Дж. Ф. Кеннеді в 1962 р. вперше заявив про необхідність утворення двох опор НАТО американської та європейської. Саме американцям завжди вдавалося долати суб'єктивні ставлення та зосереджуватися на зусиллях допомоги Європі, оскільки було зрозуміло, що це сприяє розвиткові євроатлантичного співтовариства. Велика Британія, виступаючи надійним союзником США, мала стояти на захисті їхніх інтересів на континенті. північноатлантичний британський європейський

Європейська безпека на той час в розумінні британського істеблішменту визначалася двома складовими запобіганням розповсюдження комунізму та контролюванням розвитку Західної Німеччини. Завдання, окреслені цими складовими, мав вирішувати НАТО, на захисті інтересів якого Велика Британія стояла з моменту започаткування Альянсу. Так, Британія засудила рішення Франції про вихід з військової організації НАТО. В своєму виступі 14 березня 1966 р. міністр закордонних справ М. Стюарт назвав акцію Парижа "надзвичайно серйозним ударом по інтегрованій системі оборони, від якої залежить безпека Заходу та свобода людства" [4].

Відомою є заява британського уряду, що зроблена в липні 1967 р. про майбутнє воєнної політики, де робиться наголос на збереження "воєнної ефективності та політичної солідарності НАТО", та що заради цієї мети Велика Британія, як і раніше, робитиме відчутний внесок в збройні сили Північноатлантичного пакту [5]. Практичним втіленням названої заяви була передача під командування НАТО ще двох британських військових угруповань, що поверталися з районів "на Схід від Суецу" [6].

Досліджено, що впродовж "холодної війни" військова та оборонна політика Великої Британії була спрямована на підтримку і зміцнення Північноатлантичного Альянсу, де вона посідала друге після Сполучених Штатів місце [7] за своїм внеском в розвиток та діяльність НАТО. Британський істеблішмент наголошував на невід'ємності Британії від НАТО, розглядав активну участь Сполученого Королівства в НАТО в якості головного завдання військово-політичного курсу держави в умовах системи біполярності, про що свідчать тогочасні Білі книги британського уряду, парламентські дебати, виступи британських лідерів, передвиборчі маніфести політичних партій [8]. Згідно з висловлюванням колишнього міністра оборони Д. Хілі, Велика Британія посідає провідне місце серед західноєвропейських членів Альянсу, оскільки саме ця держава виконує "значні військові зобов'язання впродовж всього фронту від Скандинавії до Середземного моря, а також в такому важливому регіоні, як Центральна Європа" [9]. Найбільш суттєвим внеском Британії в діяльність Альянсу були її ядерні сили, зокрема впродовж 70-х рр. основу ядерного потенціалу НАТО складали головним чином літаки з ракетами "повітря земля" англійські літаки "Вулкан" та американські F-111 [10]. Водночас, за твердженням британських науковців, наявність ядерної зброї уможливила значне скорочення звичайних збройних сил. Так, їхня чисельність скоротилася з 690000 в 1957 р. до 375000 у 1962 р. [11].

За ініціативою Великої Британії в листопаді 1968 року в рамках НАТО була утворена Єврогрупа, яка діяла до 1993 р. в якості об'єднання європейських урядів в рамках НАТО. Метою Єврогрупи було одночасне посилення військової могутності НАТО та зміцнення співробітництва між західноєвропейськими членами блоку. Така "поведінка" держави пояснена в британській історіографії фактом усвідомлення "другорядності" заокеанських володінь, об'єктивним сприйняттям промови Г. Макміллана про "вітер змін", що і зумовило Сполучене Королівство зосередитися на розбудові європейської безпеки та НАТО [12].

З 70-х років британські збройні сили зазнали перебудови своєї структури, зміни планування, була поширена їхня взаємодія із збройними силами інших державних партнерів по НАТО і проведена модернізація ядерної зброї. Водночас в середині 70-х рр. спостерігалося деяке зменшення обсягу британського внеску в діяльність Альянсу. Так, була скорочена британська військова присутність в басейні Середземного моря, ліквідовані військові бази на о. Мальта. Згодом частина витрат на утримання британської "рейнської" армії була покладена на ФРН. Згідно з офіційними даними, на кінець 70-х рр. Британія надавала командуванню НАТО біля 8% численності сухопутних військ, 9% танків, 11% літаків [13].

Досліджено, що впродовж 70-хпочатку 80-х років внесок Великої Британії в діяльність чотирьох постійних міжнаціональних формувань, підпорядкованих командуванню НАТО, був досить скромним. До "мобільних сил" Альянсу входила батальйонна група (біля 1,5 тис. військових), одна ескадрилья "Харріерів" та декілька гелікоптерів [14]. До "постійних атлантичних сил" від Сполученого Королівства надходив один з семи кораблів держав НАТО. Навіть меншими були внески до об'єднаних військово-морських сил в проливі Ла-Манш та Середземному морі. Витрати Британії на розвиток інфраструктури НАТО в Західній Європі складали трохи понад 10% від загального обсягу [15].

Головна частина британських військових сил, зорієнтованих на виконання завдань Альянсу, не була підпорядкована командуванню НАТО, а перебувала в складі національних сил. Доведена активна участь Великої Британії в тогочасних тренувальних маневрах військових сил держав НАТО [16].

До того ж, уряд М. Тетчер найактивніше з європейських членів Альянсу підтримував рішення НАТО 1979 р. про розміщення ядерних ракет типу Круз та Першинг-ІІ в Західній Європі на початку 80-х рр. Уряд М. Тетчер послідовно поводив курс на зміцнення "особливих відносин" з США, збільшення внеску Великої Британії в НАТО, активну участь у військових програмах Альянсу. Впродовж 80-х рр. першочергова увага приділена зміцненню стратегічних ядерних сил морського базування.

В 1980 р. було завершено програму модернізації англійських ядерних ракет типу "Поларіс" (програма "Шевалін"), досягнуто рішення про закупку у Сполучених Штатів нового типу ракет "Трайдент-1" та співробітництво в переобладнанні британських ядерних субмарин для використання нового покоління ядерної зброї "Трайдент-2". Найбільший обсяг витрат на програму "Трайдент" прийшовся на кінець 80-х років, коли він складав 6-8% військового бюджету, або 11-12% асигнувань, призначених на закупку Великою Британією озброєнь та військової техніки.

Модернізація озброєнь впродовж 80-х років спричиняла додаткові фінансові витрати. Як зазначив в Палаті громад колишній британський міністр оборони Ф. Пім, реальна вартість нового покоління танків перевищує попередню вдвічі, фрегатів в 2,5 разів, літаків в 3 рази, субмарин в 6 разів [17]. Згідно з зобов'язаннями Британії як члену Альянсу щодо щорічного збільшення військового бюджету на 3%, британські витрати на військовий бюджет було збільшено на 27% впродовж 1978 1986 рр. або в 2,4 рази з 7,5 млрд. ф.ст. до 17,9 млрд. ф.ст. До того ж, військові сили Сполученого Королівства на континенті (в Західній Німеччині) налічували 55000 [18].

Загалом досліджено, що рівень військових витрат Великої Британії впродовж 50-х 80-х років був найвищим в порівнянні з усіма європейськими державами членами Альянсу [19].

Швидке зближення Великої Британії та США на початку 90-х років, її активна участь в операції "Буря в пустелі" обумовили формування британської позиції щодо майбутньої ролі НАТО в світі за нових умов. В цей період, як це не раз відбувалося в критичних ситуаціях, Велика Британія підтвердила свій статус найнадійнішого союзника США. Дж. Мейджор надав американському президентові підтримку не лише в безпосередньому проведенні військової операції, а й у внутрішньополітичній боротьбі, коли пообіцяв приєднатися до силової операції в Іраці ще до того, як пройшли слухання в Конгресі з цього питання, що полегшило Дж. Бушу прийняття потрібного рішення щодо іракської проблеми. Така позиція Лондона запевнила США, що вони "можуть розраховувати на безсумнівну підтримку лише однієї держави Великої Британії, головного "командного гравця", який не лише бажає, а й, що є більш цінним, здатний надати таку підтримку" [20].

Крім того, Велика Британія проголосувала за рішення проведення силової операції в Іраці в рамках Ради Безпеки ООН. Звичайно, безпосередня спільна участь у військових діях, яка і надалі зміцнила відносини двох держав, зумовила спільну роботу над розробкою нової концепції військово-політичного блоку. До того ж, суттєве подальше зближення позицій відбулося не лише на рівні держав, а й на рівні їхніх лідерів, що узгодило їхні позиції в питанні майбутньої ролі НАТО в Європі.

"Буря в пустелі" продемонструвала, що НАТО є найефективнішим військовим механізмом Заходу, і це підсилило значущість Альянсу для Великої Британії. Сподівання Великої Британії отримати якомога більшу вагу в оновленому НАТО базувалися саме на її активній участі в операції "Буря в пустелі" та зміцнілих на той час "особливих відносинах" зі Сполученими Штатами.

Останнє великою мірою сприяло формуванню нової концепції стратегічного розвитку НАТО, в розробці якої Велика Британія взяла активну участь. Концепція, як відомо, була прийнята 8 листопада 1991 року в Римі і віддзеркалювала особливості постбіполярного світу, де основний наголос робився не на протидії зовнішній загрозі, а на запобіганні конфліктам, що могли виникнути на релігійній, етнічній або територіальній основі. Подальший розвиток подій впродовж двох років, однак, не вирізняє Велику Британію з-посеред іншіх партнерів НАТО. Цей період співпадає з тимчасовим занепадом "особливих відносин".

Фактичне закінчення "холодної війни" співпадає також зі скороченням британських збройних сил та витрат на потреби оборони. Коментуючи "Стратегічний огляд з питань оборони", міністр оборони СК Т.Кінг в липні1989р. повідомив про 20% скорочення армії, повітряних та морських сил. Частка оборонних витрат щодо ВНП мала зменшуватися поступово з 5,3% в 1984-1985 рр. до менше 4% на середину 90-х, хоча навіть такий рівень був вищим, ніж у континентальних партнерів Альянсу [21].

Участь у миротворчій операції в колишній Югославії стала наступним внеском Великої Британії в діяльність НАТО. Як один з п'яти учасників Контактної групи, Британія взяла участь у Дейтонських переговорах та підписанні загальної рамкової угоди щодо миру в Боснії та Герцеговині. Британія виступила одним з ініціаторів зустрічей в Рамбуйє (лютий 1999 р.) та Парижі (березень 1999 р.) щодо югославської кризи. Вона була одною з перших держав, що відрядила свої збройні сили у розпорядження ООН в Боснії та Герцеговині, спочатку у складі Сил захисту ООН (UNPROFOR), а пізніше до Сил стабілізації (СфОр) та сил у Косові (КФОР). В складі КФОР британський контингент був чи не найчисленнішим [22].

Конфлікт, що поступово розгортався, призвів до силових дій авіації та бомбардуванню території Боснії та Герцеговини. Підходи Великої Британії щодо розв'язання югославської кризи характеризуються наявною непослідовністю. Сполучене Королівство, яке досить повільно було втягнуто в цей конфлікт, спочатку засуджувало американські дії. Спроба США відмінити заборону на поставку озброєнь боснійським мусульманам викликали протест Великої Британії. Однак, поступово позиція Сполученого Королівства кардинально змінюється, і уряд Д. Мейджора доклав всіляких зусиль для доведення необхідності британської участі у врегулюванні югославського конфлікту.

Восени 1992 р. парламентські дебати були зосереджені навколо питання стосовно доцільності участі держави у врегулюванні конфлікту, включаючи безпосередню військову участь [23]. Загалом уряд консерваторів, на відміну від урядів інших європейських держав, мав більш збалансований підхід до конфліктуючих сторін і досить скептично ставився до будь-якої форми військового втручання як методу тиску в розв'язанні югославської кризи. Він виступав як проти бомбардувань позицій сербів, так і проти зняття ембарго на поставки зброї для будь-якої з сторін, що воюють. Непослідовність політики уряду Д. Мейджора виявилася в приєднанні до участі військових миротворчих сил під егідою ООН, хоча й з наголосом на тім, що вони не братимуть участі у збройних зіткненнях в колишній Югославії. Британія неохоче погодилась з рішеннями ООН та НАТО щодо нанесення ракетних (в квітні 1994 р.) та бомбових ударів (в серпні-вересні 1995 р.) по позиціям боснійських сербів, сподіваючись, що такі удари сприятимуть припиненню збройного конфлікту та прискорюватимуть розвиток переговорного процесу.

Протягом липня 1992 р. лютого 1994 р. військові сили Альянсу були зосереджені на контролюванні дотримання санкцій Ради Безпеки ООН щодо держав колишньої СФРЮ. Британський військовий контингент був найбільшим серед миротворчих сил Альянсу і налічував у 1996 р. 10500 людей. Тим не менш, в багатьох випадках, як вважають експерти [24], Британія діяла самостійно, часто всупереч акціям більшості держав ЄС і навіть Сполучених Штатів. Така політика спричиняла певні непорозуміння і навіть конфронтацію, особливо щодо Німеччини або США, але ніколи не загрожувала порушенню "союзницької єдності" та пошкодженню британсько-американських "особливих відносин".

Позиція уряду Блера докорінним чином відрізнялася від його попередників. Вона стала виявляти ознаки більшої рішучості та агресивності. Лондонська зустріч міністрів закордонних справ держав Контактної групи в січні 1999 р. підготувала наступні переговори з делегацією сербського уряду та представниками косовських албанців в Рамбуйє та Парижі (лютий-березень 1999 р.). На цих переговорах в Рамбуйє саме британський міністр закордонних справ Р. Кук, що був одним з головуючих, відіграв особливу роль в цілеспрямованому тиску підписання проекту заключного документу косовською стороною. Це пізніше слугувало обґрунтуванням воєнної інтервенції та уможливило початок бомбардувань колишньої Югославії. Варто зазначити, що британські представники на зустрічі в Парижі були заздалегідь ознайомлені з так званим "військовим додатком" до угоди, що був запропонований адміністрацією США.

Рішення генерального секретаря НАТО Х.Солани щодо збройної атаки сил НАТО на колишню Югославію без згоди Ради Безпеки ООН було ухвалено всіма членами Альянсу. Головними ж прихильниками воєнної інтервенції виступали адміністрація США та уряд Сполученого Королівства. Т. Блер неодноразово аргументовано доводив британську позицію, наполягаючи на відсутності альтернативи розв'язати конфлікт мирним шляхом і відмовою сербської сторони прийняти запропоновані умови: "Ви не повинні забувати, що НАТО не хотіло розпочинати військової дії. Впродовж місяців ми намагалися досягти мирного врегулювання. Мілошевич постійно порушував свої обіцянки та застосовував терористичні дії в Косово. Ми розпочали військово-повітряну кампанію лише тоді, коли всі інші засоби було вичерпано" [25].

Згідно з позицією британського уряду, військова інтервенція є останнім з можливих засобів розв'язання конфлікту. Такий засіб може бути виправдано лише в двох випадках: по-перше, коли порушення прав людини досягло такого рівня, що перетворилося на систематичний процес етнічної "чистки", з численними людськими жертвами і неможливістю їхнього захисту; по-друге, коли така політика являє загрозу миру і безпеці сусідніх держав. На думку британського уряду, обидва випадки були наявними в Косово, і всі спроби мирного врегулювання виявилися марними. Саме так пояснював прем'єр-міністр політику Сполученого Королівства щодо ситуації в колишній Югославії [26].

Попередня одностайність держав-членів НАТО щодо повітряних бомбардувань колишньої Югославії стала давати ознаки розколу одразу після початку військових дій. В лавах НАТО стала спостерігатися певна поляризація опіній: з одного боку Велика Британія зі Сполученими Штатами як ініціатори військової інтервенції та прихильники силового розв'язання конфлікту в Косово; з іншого невеликі держави-члени НАТО, які не брали участі в бомбардуваннях або відмовилися від цього, як, наприклад, Норвегія. Позиція Греції, Іспанії, Італії була нерішучою і залежала від розвитку подій. Франція та Німеччина наполягали на пошуках компромісу, хоча в їхніх урядах також спостерігалася неодностайність.

Як і в багатьох інших випадках британсько-американський альянс виступив "лідером агресивності" впродовж всього процесу врегулювання ситуації в колишній Югославії [27]. Британія протистояла всім спробам припинення бомбардувань. Британія підтримувала наміри НАТО щодо проведення наземної військової операції в разі невдачі повітряних бомбардувань. Британія наполягала на продовженні інтенсивних бомбардувань та початку наземних операцій до кінцевої перемоги НАТО і не визнавала прийняття ніякої "половинчастої" угоди. Вона дотримувалася таких підходів навіть наприкінці травня початку червня 1999 р., коли з'явилися ознаки дипломатичного вирішення конфлікту і підписання відповідної угоди. На вашингтонському саміті НАТО в квітні 1999 р. США та Велика Британія ініціювали ембарго на постачання енергоносіїв в Югославію. Така політична лінія зумовила ізоляцію держави серед членів Альянсу.

Визначено, що жорстка зовнішньополітична лінія уряду Блера щодо силового вирішення югославської кризи, а також тенденційне перекручування фактів окремими британськими ЗМІ зумовили втрату лейбористами парламентських місць за результатами виборів 1998 року, а також їхню поразку на виборах до Європарламенту [28] 11 червня 1999 р. Уряд Т.Блера зазнав нарікань з боку консервативної опозиції щодо зневаги до Парламенту в вирішенні питань британської участі в силовій акції НАТО. В травні 1999 року консерватори навіть вимагали створити парламентську комісію для розслідування обставин щодо інтервенції НАТО, що було відхилено лейбористським урядом як "безпідставна вимога з політичної, юридичної та військової точок зору" [29].

Беззаперечна підтримка Сполучених Штатів Британією впродовж югославських подій може бути пояснена, з одного боку, важливістю збереження "особливих відносин", а з іншого прагненням втілити амбіційні наміри Блера щодо відновлення міжнародного престижу держави, її глобального впливу в світовій політиці. Ініціатива Великої Британії в прийнятті рішень НАТО підтвердила її статус вагомого політичного актора та одного з лідерів Альянсу.

Важливим аспектом діяльності Сполученого Королівства в рамках НАТО є його ухвала заходів, пов'язаних з експансією Альянсу на схід. Беззаперечна підтримка Британією стратегії поширення НАТО, втіленої в п'яти послідовних раундах розширення (у 1952, 1955, 1982, 1999 та 2004 рр.), віддзеркалює її позитивне ставлення до американських ініціатив. Водночас така позиція Сполученого Королівства відповідає і його власним національним інтересам.

Доведено, що підтримка поширення НАТО співпадає з метою держави розповсюдження власного впливу на Східну Європу з економічних, а також і політичних міркувань. Процес експансії НАТО на схід було супроводжено аналогічним процесом поширення ЄС в тому ж напрямку. На сьогодні європейські кордони цих організацій майже співпадають. Однак, якщо серед держав членів ЄС Велика Британія належить до групи розвинутого "ядра" об'єднання, то в НАТО Сполучене Королівство виступає беззаперечним європейським лідером. Власну впливовість на нових східноєвропейських партнерів можна реалізувати набагато успішніше з позиції лідера. Саме цей фактор, на наш погляд, слід вважати вирішальним в формуванні британської стратегії, спрямованої на підтримку поширення НАТО. Можна запропонувати гіпотетичний висновок, що низка нових східноєвропейських держав стала членами Альянсу раніше, ніж приєдналася до Європейського Союзу, як результат втілення гнучкої та зваженої стратегії Великої Британії щодо поширення НАТО. Перед поширеним НАТО за нових умов поставатимуть і нові завдання.

Аналіз показує, що роль майбутнього НАТО, головними союзницькими опорами якого мають виступити США та ЄС, залежить від еволюції європейських збройних сил та ефективності пристосування структур Альянсу до тих змін, що відбуваються в Євросоюзі. Велика Британія залишається головним пов'язувальним елементом в співробітництві США-ЄС. На сучасному етапі зовнішня або внутрішня загроза безпеці членів Альянсу може бути спричинена лише природними катастрофами або недержавними акторами.

На думку британського прем'єр-міністра Тоні Блера, головна роль сучасного НАТО як гаранта національної та колективної безпеки залишається незмінною. Але вона стала надто більшою. Після швидкої реакції Альянсу на трагічні події 11 вересня задіянням стабілізаційних сил в Афганістані продемонстровано, що НАТО в змозі дати відповідь новим викликам та загрозам за межами своїх кордонів [30].

Велика Британія відігравала провідну роль у виконанні протинаркотичних та реконструкційних програм Альянсу, у підтримці передвиборчої підготовки в Афганістані. Силами британської провінційної реконструкційної бригади в Мазар-е Шарифі забезпечується безпека поза межами Кабулу. В складі Сил міжнародної безпеки та допомоги під егідою НАТО задіяно понад 300 британців [31].

На сьогодні переважна частина британських військових сил, ядерних та звичайних озброєнь та біля 95% витрат на оборону [32] підпорядковані НАТО. Внесок Британії до цивільного бюджету НАТО складає 15, 7 мільйонів ф.ст., що є другим за обсягом після США [33].

З 1992 року Велика Британія відмовилась від своїх систем "Ленс" та ядерної ствольної артилерії, тактичних ядерних озброєнь морського базування, що раніше були розташовані на надводних кораблях, та усіх ядерних озброєнь повітряного базування, припинивши таким чином використовувати свої літаки подвійного призначення в ролі носіїв ядерної зброї. Підводні човни "Трайдент" залишились єдиною ядерною системою Великої Британії [34].

Досліджено, що на сучасному етапі внесок Британії до військової потужності НАТО складають її військово-морські, наземні та повітряні сили. Більшість суден королівського військово-морського флоту підпорядкована командуванню Альянсу. Його головними компонентами виступають: в три авіаносці та гелікоптерні авіаносці; в 31 есмінці та фрегати та мінно-тральних контрнаступ них судна; в 12 ядерних субмарин з балістичними ракетами типу Томагавк; в амфібії з командною бригадою та спеціальним вантажем.

Під командуванням британського генерала перебувають чотири дивізії Сил швидкого реагування НАТО. З десяти дивізій корпусу НАТО дві є британськими, дислокованими в Німеччині та Сполученому Королівстві. Чисельність британських військ складає 55 000 чоловік. В Британії також перебуває аеромобільна бригада багатонаціональних сил корпусу НАТО.

Визначено, що військово-повітряні сили Британії, підпорядковані НАТО, складають біля 100 літаків та 40 гелікоптерів [35].

Військова доктрина Сполученого Королівства побудована на принципі, згідно з яким військові сили мають зустріти противника на якомога більшій відстані від території своєї держави. Велика Британія виявилася найактивнішим з членів Альянсу, коли Статтю 5 Вашингтонської угоди було вперше введено в дію у вересні 2001 року в зв'язку з терористичними актами проти Сполучених Штатів. "Сполучені Штати та Сполучене Королівство мають разом дуже розвинуте партнерство, зазначив Т.Блер під час візиту до Вашингтону, ми поділяємо однаковий світогляд, однакові цінності, ми маємо багато спільного в історії, і звичайно ми завжди разом в одному таборі при вирішенні великих проблем, що постають перед світом" [36].

Після 11 вересня спостерігається суттєве коригування атлантичного вектора зовнішньої політики Сполучених Штатів. Саме поділ на "до" і "після" 11 вересня віддзеркалює кардинальний перелом світосприйняття Сполученими Штатами і багато в чому посилює їхнє бажання диктувати світові свої умови. Спроба силового впровадження проекту Pax Americana, який був блакитною мрією багатьох американських адміністрацій, починаючи з президента Трумена, стала конкретним втіленням політики Буша-молодшого.

В особі міжнародного тероризму США отримали нового довгоочікуваного опонента, і на основі боротьби проти нього намагатимуться будувати свою глобальну стратегію. "Ніколи раніше сила Америки не була так необхідна світові," підкреслив Тоні Блер в липні 2003 р.

Ситуативно Європа поступово перестає бути першочерговою сферою політики США: пріоритетом стає боротьба з тероризмом у глобальному вимірі, і на перший план виходить домінування англо-американського альянсу, його диктат. Пройшовши кілька випробувань (колишня Югославія, Афганістан, Ірак), практичний вияв атлантизму у вигляді британсько-американських "особливих відносин" поступово набуває рис одного з майбутніх центрів світового устрою.

Відтак європейський континент гіпотетично може стати більш "європейським", позбавленим активного американського втручання. Водночас, оскільки втрата своєї присутності в Європі напевне не входить до американських стратегічних намірів, можна якоюсь мірою припусти-ти, що "американський патронат" в Європі підготував собі надійного наступника. В такім разі протягом найближчого десятиліття можна очікувати активне просування Великої Британії як найближчого союзника і особливого атлантичного партнера США на позиції європейського лідера. Згідно з запевненням Блера, Британія стоятиме пліч-опліч зі Сполученими Штатами. При цьому британський прем'єр закликав США не лише бути попереду, а й прислуховуватися, щоб притягнути до себе світ. Відносини з Великою Британією як найважливіша складова трансатлантичного співробітництва виступатимуть як підґрунтя американського домінування.

Література

1. Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2-х кн.: Пер. с англ. Кн. 1. М.: Международные отношения, 2000. С. 283; Jones B., Gray A., Kavanagh D., Moran M., Norton P., Seldon A. Politics UK. London, New York, Toronto: Prentice Hall, 1991. Р. 27.

2. Щелокова И.Н. Проблемы европейской безопасности и политика Англии. М.: Международные отношения, 1982. С. 9.

3. NATO Review. 1974. July-August. P. 13. Маклэйн Д. Внешняя политика Англии после Суэца. М.: Издательство "Прогресс", 1972. С. 46.

4. Там само. 5. Маклэйн Д. Внешняя политика Англии после Суэца. М.: Издательство "Прогресс", 1972. С. 47

5. Щелокова И.Н. Проблемы европейской безопасности и политика Англии. М.: Международные отношения, 1982. C. 19; Колосов Г.В. Военно-политический курс Англии в Европе. М.: Наука, 1984. C. 28; Яковенко Н.Л. Велика Британія в сучасній системі міжнародних відносин: заявка на європейське лідерство. К.: Науковий світ,-C. 128.

6. Parliamentary Debates. House of Commons // http://www.parliament.the-stationery-office.co.uk/pa/cm; 1973 Britannica Book of the Year. Chicago: by Encyclopaedia Britannica, Inc., 1973; The Conservative Manifesto, 1979. L.: Conserv. centr. off., 1979; Manifesto. A Radical Strategy for Britain's Future. London and Sydney: Pan Books, 1981; Signposts for the Sixtieth. L.: Labour Party, 1961; The Conservative Manifesto, 1983. L.: Conserv. centr. off., 1983.

7. Колосов Г.В. Военнополитический курс Англии в Европе. М.: Наука, 1984. С. 28.

8. Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2-х кн.: Пер. с англ. Кн. 1. М.: Международные отношения, 2000. С. 60.

9. Jones B., Gray A., Kavanagh D., Moran M., Norton P., Seldon A. Politics UK. -London, New York, Toronto: Prentice Hall, 1991. Р. 28.

10. Parliamentary Debates. House of Commons //http://www.parliament.the-stationery-office.co.uk/pa/cm.

11. Markovic B. Britain and the Kosovo Crisis // Review of International Affairs. 1999. Vol. L, № 1085-86, October-November. P. 4.

12. The Observer. 1999. May 16.

13. The Observer. 1999. May 16.

Размещено на Allbest.ru