Етапи розвитку Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

КАФЕДРА МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ

Реферат

з предмета міжнародна економіка

на тему:

«Етапи розвитку Європейського Союзу»

Зміст

Вступ

1. Створення та організаційне об'єднання Європейських

співтовариств у 1950-1960-х роках

2. Європейське політичне співробітництво в 1970-1980-х роках

3. Створення Європейського Союзу в 1990-х роках

4. Європейський Союз на сучасному етапі

Висновок

Список використаної літератури

політичний економічний інтеграція міжнародний

Вступ

Економічні зв'язки між країнами світу існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці економічний взаємозв'язок держав стає все більш важливим чинником процесу відтворення, задоволення суспільних потреб та розвитку світового господарства. Підвищення ефективності господарської діяльності, скорочення суспільних витрат потребують постійного поглиблення спеціалізації виробництва при забезпеченні певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва, формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється інтегрованість країн.

Основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз -- єдине поки що об"єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу -- міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

Міжнародні економічні зв'язки країн Західної Європи завжди вирізнялись високою інтенсивністю. На їх основі стали розвиватися і макроекономічні зв'язки, тобто зв'язки між національними господарствами і країнами в цілому. Як наслідок -- посилилась взаємозалежність промислово розвинутих країн Західної Європи.

1. Створення та організаційне об'єднання європейських співтовариств у 1950-1960-х роках

Історично першим кроком, з якого почалося будівництво Європейського Союзу, став виступ міністра закордонних справ Франції Роберта Шумана в 1950 р. в Парижі. Пропозиції, озвучені ним від імені свого уряду, прийнято називати «планом Шумана», а дату його оголошення - 9 травня 1950 р. - зазначають як «День Європи», офіційне свято Європейського Союзу.

Реальним автором цього плану, однак, був інший політичний діяч Франції Жак Моне, в той час комісар з планування Французької Республіки, потім - перший Голова Верховного органу ЄОВС. Саме він вважається «головним архітектором» Європейських Співтовариств.

Суть цього плану полягала в тому, що французький уряд пропонував передати усе франко-німецьке виробництво вугілля і сталі під управління загального Верховного органу, в рамках організації, відкритої для участі інших країн Європи.

Йшлося про добровільне обмеження суверенітету європейських країн, заснування нового - наддержавного (наднаціонального) органу політичної влади, у відання якого повинні були перейти дві, в той час, ключові галузі важкої промисловості: вугільна та сталеливарна. Ця мета була реалізована в 1951 р., коли був підписаний договір про заснування першого з Європейських співтовариств - ЄОВС.

Ініціатива Моне-Шумана не обмежувалася, однак, даною пропозицією. У ній була закладена програма подальшого розвитку та поглиблення інтеграції в Європі. Саме вона визначить подальший розвиток Європейських співтовариств і Європейського Союзу. Ця програма відома зараз під назвою «комунітарного методу».

«Комунітарний метод» включає чотири основні положення:

- федеративна мета,

- поступовість інтеграції,

- інтеграція як спосіб вирішення суспільних проблем [5, с. 98].

Відповідно діяльність інтеграційної організації повинна бути зосереджена на вирішенні нагальних проблем, які країни і народи не можуть вирішити поодинці. Практичне розв'язання нагальних проблем повинно сприяти появі фактичної солідарності народів Європи, тобто солідарності заснованої не на деклараціях і умовляннях, а солідарності заснованої на реальному зростанні добробуту людей. Першим таким починанням став спільний ринок.

Практична реалізація «плану Шумана» зайняла близько двох років. Незабаром після виступу 9 травня 1950 р. почала роботу міжурядова конференція з вироблення тексту угоди, 18 квітня 1951 р. в Парижі було підписано Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі.

Сторонами договору виступили: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція і ФРН. До вступу в ЄОВС активно запрошували Великобританію, однак уряд в той момент не був готовий поступитися своїми суверенними правами.

Договір про ЄОВС охоплював три найважливіші сфери суспільного життя, які відтепер ставали сферами інтеграції держав-членів Об'єднання: економічну, політичну, юридичну.

Договір про ЄОВС дав старт процесу економічної, політичної і правової інтеграції країн Західної Європи. Досвід зі створення спільного ринку для вугілля і сталі показав життєздатність комунітарного методу інтеграції. За ним пішов наступний крок: розповсюдження інтеграції на всю економіку, створення наднаціональної організації загальноекономічної компетенції.

Це сталося 25 березня 1957 р. в Римі, де було підписано Договір про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Договір підписали ті ж шість країн, які входили в ЄОВС [4, с. 78].

В економічній сфері створювався загальний ринок, який тепер охоплював всі відростки і сектори господарства.

У політичній сфері для керівництва спільним ринком та здійснення спільної політики були засновані інститути ЄЕС. Моделлю для них послужили інститути ЄОВС з невеликими змінами:

- головним правотворчим (законодавчим) органом ЄЕС стала Рада, що складалася з представників національних урядів;

- аналог Верховного органу ЄОВС - Комісія ЄЕС - стала виконувати, головним чином, виконавчу функцію, при цьому зберігши повну незалежність членів Комісії від держав-членів;

- статус Асамблеї і Суду ЄЕС був аналогічний статусу Асамблеї і Суду в ЄОВС [5, с. 104]. .

Одночасно з Договором про ЄЕС було підписано Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом).

Ініціатором підписання цього договору виступила Франція, яка раніше інших країн почала проводити дослідження в галузі ядерної енергетики, але швидко переконалася, що поодинці це здійснити неможливо.

Таким чином, протягом 1950-х років шість західноєвропейських держав (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція і ФРН) створили три Європейських співтовариства: ЄЕС - загальноекономічної компетенції; ЄОВС і Євратом - спеціальної (вузькоспеціалізованої) компетенції.

Створені в 1950-ті роки Європейські співтовариства, в той час мали багато спільного. Склад країн-членів Співтовариств був однаковий; цілі дуже схожі (створення загального ринку); однакові були принципи, на яких базувалося їхнє функціонування; система керівних органів (інститутів).

2. Європейське політичне співробітництво в 1970-1980-х роках

Інтеграція в рамках Співтовариств передбачала не тільки створення спільного ринку та проведення спільної політики в різних областях через наднаціональні інститути, але і здійснення єдиної «європейської» зовнішньої політики по відношенню до країн, що не входять до Співтовариства. Економічною основою для єдиного зовнішньополітичного курсу стало створення в 1968 р. митного союзу, внаслідок чого весь простір Співтовариств перетворився в єдину митну територію, в межах якої діяв єдиний митний тариф.

Предметом зовнішньої політики Співтовариств служили тільки питання зовнішньої торгівлі й інші економічні відносини. При цьому інші «політичні» питання як і раніше вирішувалися державами-членами самостійно.

Стан почав мінятися на рубежі 1960-1970-х років. У відповідності з рішенням, прийнятим в 1969 р. на зустрічі глав держав країн Європейських співтовариств в Гаазі, був створений спеціальний комітет з дипломатів від усіх країн. Документ, підготовлений цим комітетом, - Доповідь про проблеми політичної уніфікації, поклав початок Європейському політичному співробітництву.

Європейське політичне співробітництво (ЄПС) було створено як спеціальний механізм координації дій держав-членів Європейських співтовариств на міжнародній арені з метою поступового формування «європейської» зовнішньої політики [6, с. 292].

Елементами цього механізму були регулярні зустрічі міністрів закордонних справ (не менше двох, а потім чотирьох разів на рік), а так само допоміжні органи: Політичний комітет та різні робочі групи.

ЄПС, як нове інтеграційне утворення, носило виключно міжурядовий характер і цим дуже відрізнялося від Європейських співтовариств. У Співтовариствах рішення приймалися наднаціональними органами, які мають реальні владні повноваження і керуються виключно загальними інтересами Співтовариств, а не інтересами окремих країн. В рамках ЄПС всі рішення приймаються безпосередньо державами через своїх повноважних представників шляхом одноголосного схвалення.

Інститути Європейських Співтовариств при обговоренні питань ЄПС мали вкрай обмежену компетенцію, як правило, отримуючи право дорадчого голосу.

Зі сказаного видно, що процес європейської інтеграції в 1970-ті роки розділився на дві гілки. З одного боку, Співтовариства, фактично представляють єдину наднаціональну структуру в соціально-економічній сфері. З іншого, ЄПС, міжурядова організація, що займається питаннями зовнішньої політики. При цьому і Співтовариства, і ЄПС мали один і той же склад держав-членів, але діяли на основі різних установчих документів і мали різні керівні органи.

Європейське політичне співробітництво стало прообразом спільної зовнішньої політики і політики безпеки, яка з часом стане частиною структури Європейського Союзу.

Протягом 30 років з моменту утворення Європейських співтовариств їх діяльність здійснювалася на базі підписаних в 1950-ті роки установчих договорів. Періодично в них вносилися зміни з окремих питань. Однак у 1980-х роках стало очевидно, що закладені Паризьким і Римськими договорами норми потребують серйозних перетвореннях. Перш за все, це було пов'язано з необхідністю завершити створення єдиного ринку в рамках Співтовариства і підготуватися до введення єдиної валюти.

У цьому зв'язку в 1985 р. Рада Європейських співтовариств прийняла рішення скликати спеціальну конференцію урядів держав-членів. За підсумками конференції в 1986 р. був підписаний Єдиний європейський акт.

Єдиний європейський акт - перша велика реформа правових підвалин Співтовариств.

4. Створення Європейського Союзу в 1990-х роках

У 1970-ті роки незабаром після виникнення Європейського політичного співробітництва в керівних колах держав-членів виникла ідея створити на базі трьох Співтовариств та ЄПС інтеграційну організацію, діяльність якої охоплювала б усі сфери і напрямки євроінтеграції.

Ця ідея була схвалена на зустрічі у верхах керівників держав-членів ще в 1972 р. Дану мету передбачалося досягти «до кінця поточного десятиліття», тобто до 1980 р.

Однак у цей період процес підготовки заснування Союзу перебував у кризовій ситуацій і був затягнутий. Однак на початку 1980-х держави-члени Європейських співтовариств знову повертаються до цієї думки і підтверджують готовність створити Євросоюз.

Європейський парламент підготував і в 1984 р. схвалив детальний проект Договору про Європейський Союз. Однак лише після підписання і набрання чинності Єдиного європейського акту плани створення Європейського союзу перейшли в практичну площину. У 1990 р. приступили до роботи дві конференції з розробки відповідно економічного і політичного союзу. Результатом роботи цих конференцій став Договір про Європейський Союз, підписаний в 1992 р. в нідерландському місті Маастрихт (звідси і назва - Маастрихтський договір).

Основними нововведеннями Договору про ЄС стали:

1. Перш за все, була створена нова інтеграційна організація - Європейський Союз - діяльність, якої охоплює всі основні сфери суспільного життя. До них відносяться не тільки економічна інтеграція і спільна зовнішня політика та політика безпеки Союзу, але також співпраця у сфері правосуддя і внутрішніх справ.

З цього моменту ЄС складається з трьох компонентів, які перераховані в ст.1 Маастрихтського договору: «Союз грунтується на Європейських співтовариствах, доповнених сферами політики і формами співробітництва відповідно з цим Договором». [3, с. 92]. При цьому, під сферами політики малася на увазі спільна зовнішня політика та політика безпеки, а під формами співпраці - співробітництво у сфері правосуддя та внутрішніх справ.

Кожен з трьох перерахованих компонентів в офіційних документах ЄС став іменуватися «опорою» і як наслідок структура Союзу отримала назву «структурою трьох опор».

Перша опора, головна - Європейські співтовариства, разом узяті. Сфера їх повноважень розповсюджується, в основному, на питання економічної інтеграції та на значну частину соціальних питань.

Друга опора - спільна зовнішня політика та політика безпеки, прообразом якої послужив сформований з 1970 р. механізм європейського політичного співробітництва.

Третя опора - співпраця у сфері правосуддя і внутрішніх справ, «наймолодший» елемент у структурі ЄС. Він став наслідком необхідності координації діяльності держав-членів Союзу в правоохоронній сфері, яка здійснювалася і до створення цієї організації [3, с. 99-100]. .

2. Інституційна структура та інституційна реформа.

В якості інститутів ЄС були визнані інститути Співтовариств, об'єднані в 1965 р.: Європейський парламент (колишня Асамблея), Рада, Комісія, Суд. До складу керівних органів ввели Рахункову палату.

Була введена нова законодавча процедура - процедура спільного ухвалення рішень, яка перетворила Європейський парламент на другий орган законодавчої влади ЄС (першим була Рада). Парламент отримав також право затверджувати новий склад Європейської комісії - головного виконавчого органу ЄС [2, с. 321]. .

3. Договір про ЄС ознаменував новий етап європейської інтеграції.

Це позначилося, перш за все, на розширенні сфер регулювання вже існуючих Європейських співтовариств і як наслідок, чергового обмеження державного суверенітету держав-членів організації.

Основні зміни торкнулися Європейського економічного співтовариства. ЄЕС створювалося як митний і економічний союз. Однак у міру наділення його все більшими повноваженнями не тільки в економічній, але і в соціальній сфері це Співтовариство перестало бути тільки «економічним». Тому, Маастрихтський договір перейменував Європейське економічне співтовариство в Європейське співтовариство.

Крім цього, підтверджуючи просування Європи до створення федеративної освіти, було введено поняття - громадянство Європейського Союзу. Це громадянство не підміняє національного громадянства, а лише доповнює його (ст.17 Договору про ЄС) [2, с. 341].

4. Особливо слід згадати вклад Договору про ЄС в процес економічної інтеграції.

Норми договору юридично закріпили перехід ЄС на нову, більш високу, ніж спільний ринок, форму інтеграційного процесу - створення економічного і валютного союзу. Він передбачав введення єдиної валюти на території ЄС, яка заміняла національні гроші і перебувала під управлінням наднаціональних органів і установ. Для цієї мети створювався - Європейський центральний банк.

Маастрихтський договір уперше на рівні установчих договорів визнав обов'язок ЄС дотримуватися основних прав і свобод людини і громадянина, насамперед тих, які закріплені в Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р.

Підписання Договору про ЄС 1992 р. прискорило процес реформування правових основ Союзу.

Безпосередньо в самому Маастрихтському договорі передбачалося проведення у 1996 р. конференції урядів держав-членів для внесення поправок до установчих документів ЄС. Результатом роботи конференції стало підписання в Амстердамі в 1997 р. документа під назвою «Амстердамський договір про внесення змін в договір про Європейський Союз, договори про заснування Європейських співтовариств і деякі пов'язані з ними акти» або коротко «Амстердамський договір 1997 р.» [1, с. 173].

5. Європейський Союз на сучасному етапі

У французькому місті Ніцца в 2001 р. відбулося підписання Угоди про перегляд Договору про Європейський Союз і Договору про заснування всіх трьох Європейських співтовариств, що отримав назву Ніццький договір 2001 р.

Метою договору було - завершити розпочатий Амстердамським договором процес, який покликаний був підготувати інститути ЄС до функціонування в розширеному Союзі [1, с. 177].

Вступ нових держав до Союзу вимагав реформ від цієї організації. Для цього, перш за все, потрібні зміни в механізмі керівних органів ЄС в плані зміцнення наднаціональних засад в його устрої і діяльності. Йшлося, зокрема, про подальше скорочення кількості допустимих випадків застосування державами-членами права вето на законопроекти та інші рішення. При розширенні ЄС, збереження у кожного члена організації права вето може просто паралізувати її роботу.

Крім офіційної зміни Договору, на саміті ЄС в Ніцці також була урочисто проголошена Хартія Європейського Союзу про основні права.

Хартія гарантує повагу людської гідності, право на життя, заборону катувань і нелюдського, жорстокого поводження, право на свободу та захист, повагу до приватного і сімейного життя, свободу думки, свідомості та віросповідання, право на самовираження та доступ до інформації, право на отримання освіти, свободу ведення бізнесу, право на власність, рівність перед законом, повага до культурної, релігійної і лінгвістичної різноманітності, залучення до громадського життя людей з обмеженими здібностями, право доступу до судових органів та право на справедливий суд, презумпцію невинності і так далі.

У червні 2003 р. Європейський конвент представив проект Договору про Конституцію для Європи, який став предметом широкої дискусії в рамках міжурядової конференції. Відповідно до запропонованого проекту, Конституційний договір повинен був складатися з 4 частин [2, с. 3].

Загальні положення Частини І присвячені визначенню понять, встановленню цілей, завдань та інституційних структур Європейського Союзу. Частина II інкорпорує Хартію основних прав Європейського Союзу. Частина III стосується питань окремих політичних сфер. Частина IV містить загальні, а також перехідні і кінцеві положення. Остання частина регулює також питання щодо прийняття, ратифікації та набуття чинності цього Договору, а також внесення до нього змін і питання правонаступництва Європейського Союзу щодо

Конституційний договір потребував ратифікації всіма державами-членами і повинен був набути чинності 1 листопада 2006 р. Однак після негативного результату референдумів, проведених у Франції і Нідерландах, доля Конституційного договору стала невизначеною [5, с. 151].

З часу відхилення проекту Конституції ЄС і аж до кінця 2007 р. висувалося чимало варіантів відродження документа. Протягом 2007 р. Європейський союз під головуванням спочатку Німеччині, а потім Португалії готував документ, покликаний замінити нератифікований проект Конституції ЄС. Новий базовий договір повинен був врахувати реалії Європейського союзу, число членів якого до 2007 р. виросло з 15 до 27 країн. У цих умовах головною проблемою стала необхідність політичного та інституційного реформування ЄС, не пристосованого до управління 27 країнами-членами. Результатом довгих пошуків шляхів інституційних перетворень та політичного реформування Європейського союзу стала розробка Договору про реформу (Лісабонського договору). Новий базовий договір був підписаний лідерами всіх країн-членів ЄС 13 грудня 2007 р. в Лісабоні. Для його вступу в силу необхідно, щоб кожна країна-член ратифікувала новий документ.

Лісабонський договір є полегшеним варіантом Європейської конституції, ухвалення якої зірвалося після провалу референдумів у Франції і Нідерландах в 2005 р. Документ містить низку положень щодо реформування Європейського союзу, спрямованих на поглиблення його інтеграції та оптимізацію роботи його органів.

«Європейський союз набуває правосуб'єктності». Це означає, що ЄС може укладати міжнародні договори у всіх сферах його компетенції в чотирьох випадках:

1. якщо це передбачено основоположними договорами ЄС;

2. якщо того вимагає досягнення цілей, зазначених у договорах;

3. якщо того вимагає юридично обов'язковий документ ЄС;

4. якщо цей договір може «вплинути на загальні правила ЄС або змінити їх. [1, с. 180].

Держави-члени мають право укладати будь-який міжнародний договір за умови, що він не суперечить угодам, підписаним ЄС або не відноситься до зони компетенції Союзу.

Серед головних нововведень - додання статусу повноцінного інституту ЄС Європейській раді, до якої входять лідери всіх країн-членів, і введення поста її президента. Останній обиратиметься на два з половиною роки членами ради і отримає право представляти ЄС на міжнародній арені. Також вводиться пост міністра закордонних справ Євросоюзу, який об'єднає функції нинішнього верховного представника з зовнішньої політики і безпеки та єврокомісара із зовнішніх зв'язків. Договір скасовує історично сформовану структуру трьох опор, характерну для Європейського Союзу. «Новий» Європейський Союз матиме єдину правосуб'єктність і єдину компетенцію. Одночасно зі вступом Лісабонського договору в силу припинило існування Європейське співтовариство, тобто у складі ЄС залишилося тільки одне з трьох Європейських співтовариств - Євратом. (ЄОВС припинило існування в 1992 р. у зв'язку із закінченням терміну дії засновницького договору на 50 років) [6, с. 308].

Лісабонський договір передбачає розширення повноважень Європарламенту і збільшення числа депутатів з 736 до 751. Буде змінено порядок формування Єврокомісії: після 2014 р. до неї будуть входити не по одному комісару від країни, а представники тільки двох третин держав, змінювані за принципом ротації. В Раді ЄС, що складається з міністрів держав-членів, основною процедурою прийняття рішень стане принцип «подвійної більшості». У відповідності з ним нормативні акти союзу повинні будуть отримувати схвалення мінімум 55% країн-членів, в яких проживає не менше 65% населення.

Крім того, Лісабонський договір вперше прописує процедуру виходу держави зі складу Європейського союзу.

Він надасть громадянам ЄС право звертатися з петиціями до Єврокомісії (для цього потрібна підтримка ініціативи 1 млн. чоловік зі «значного числа» країн-членів).

Договір також закріплює юридично обов'язковий характер Хартії з прав людини (в окремому протоколі обумовлюється, що це положення не застосовується до Великобританії, Польщі та Чехії) та зобов'язання взаємодопомоги при терактах і катастрофах.

Договір про реформу закріпив баланс між цілями та інтересами країн-членів і ЄС, надавши останньому статус «супердержави». Текст Договору вносить зміни в три основоположні документи ЄС: Договір про заснування Європейського Співтовариства (Римський договір, 1957 р.), Маастрихтський договір, 1992 р. і Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії, 1957 р. Після підписання та ратифікації Договір про реформу перестає існувати як єдиний текст, а нововведення інкорпоруються в три перераховані вище документи.

Договір про реформу структурно складається з преамбули, 7 статей, 13 протоколів і 59 декларацій

Висновок

Отже, резюмуючи вищесказане можна зробити висновок, що Євросоюз - це організація зі своєю історією, розвиненою системою інститутів управління.

Для ілюстрації масштабів діяльності Союзу достатньо вказати лише деякі з її основних результатів:

в соціально-економічній сфері: побудова спільного ринку, введення єдиної валюти «євро», видання обширного законодавства стосовно до різних галузей господарства (транспортне, банківське, митне, антимонопольне, аграрне, трудове законодавство і т.д.);

в політичній області: функціонування вельми працездатної системи «європейських» органів влади, яка включає обирається безпосереднього громадянами Європейський парламент, суди Союзу, Комісію, Раду, Європейський центральний банк, та ін..;

у правоохоронній та гуманітарній сферах: становлення інституту громадянства Союзу, прийняття Хартії ЄС про основні права, створення Європейського поліцейського відомства (Європол) та аналогічної установи для координації роботи національних прокуратур (Євроюст), формування єдиних інформаційних систем і банків даних, централізована база даних відбитків пальців «Евродак», встановлення в законодавстві Союзу загальних ознак і стандартів кримінальну відповідальність щодо низки злочинних діянь (фальшивомонетництво, тероризм, торгівля людьми та ін.), заміна малоефективного інституту екстрадиції «європейським ордером на арешт» і т.д.

На додаток до цього (далеко не повного) переліку вже здійснених перетворень Європейський Союз зараз готується здійснити ще один крок, який може мати вельми далекосяжні наслідки для всієї Європи. Йдеться про прийняття єдиного Конституційного договору Союзу, покликаного замінити собою діючі установчі документи організації.

Список використаної літератури:

1. Грицяк І.А. Право та інститути Європейського Союзу: Навч. посіб. -- К.: К.І.С., 2004. -- 260 с.

2. Міжнародна економіка: Навч. посібник / Ю.Г. Козак, Д.Г. Лук'яненко, Ю.В. Макогон та ін. - Вид. 2-ге, перероб. та доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 672 с.

3. Міжнародна економіка: Навч.-методичний посібник / А.М. Поручник, Я.М. Столярчук, О.Д. Павловська та ін.; за ред. д-ра екон. наук, проф. А.М. Поручника.- К.: КНЕУ, 2005. - 156 с.

4. Міжнародна економіка: Навч. посібник. За загальною редакцією В. Є. Сахарова. - К.: Національна академія управління, 2007. - 432 с.

5. Міжнародні організації. Навч. посібник / А.І. Мокій., Т.П. Яхно, І.Г. Бабець. - К.: Центр учбової літератури, 2011. - 280 с.

6. Право Європейського Союзу : Навч. посібник / відпов. редактор Р.А. Петров; Міністерство освіти і науки України, Національний університет «Києво-Могилянська академія». - Київ: Істина, 2010. - 376 с.

Размещено на Allbest.ru