Структурна побудова Євросоюзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія державного управління при президентові України

Одеський регіональний інститут державного управління

Реферат

Дисципліна: «Політика європейської інтеграції»

Структурна побудова Євросоюзу

Виконала:

Слухачка 2 курсу 11 групи

Станкова І.М.

Одесса 2014

Вступ

Економічні зв'язки між країнами світу існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці економічний взаємозв'язок держав стає все більш важливим чинником процесу відтворення, задоволення суспільних потреб та розвитку світового господарства. На сьогодні обсяг міжнародної зовнішньої торгівлі перевищує 11 трлн дол. -- понад третину сумарного ВВП країн світу. Зумовлено це тим, що підвищення ефективності господарської діяльності, скорочення суспільних витрат потребують постійного поглиблення спеціалізації виробництва при забезпеченні певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва, формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється інтегрованість країн.

Основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз -- єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу -- міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

Міжнародні економічні зв'язки країн Західної Європи завжди вирізнялись високою інтенсивністю. У повоєнні роки тут розвитку виробничої кооперації сприяли транснаціональні корпорації (ТНК). У Західній Європі в період 1946-1958 рр. було розташовано 40% зарубіжних філіалів ТНК в обробній промисловості, що створило у цьому регіоні густу мережу міждержавних мікроекономічних зв'язків. На їх основі стали розвиватися і макроекономічні зв'язки, тобто зв'язки між національними господарствами і країнами в цілому. Як наслідок -- посилилась взаємозалежність промислово розвинутих країн Західної Європи.

1. Організаційна будова та структура Євросоюзу

євросоюз інтеграція валютний

Ефективність діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами. Організаційна будова ЄС базується на загальних засадах західної політичної системи, проте її конкретні форми суттєво відрізняються від національних систем. До характерних її рис належать:

1. Об'єднання інститутів двох типів -- міждержавних і наднаціональних. Особи, що входять до органів першого типу, діють як офіційні представники держав-членів. Члени органів іншого типу також призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи, що не зв'язані будь-якими інструкціями своїх урядів. Такий подвійний принцип формування особового складу сприяє підтримці балансу між інтересами окремих держав-членів та інтересами Союзу в цілому.

2. Гнучкий розподіл компетенцій між органами ЄС та національними урядами. Можна окреслити три основних варіанти розподілу компетенцій: сфери, де здійснюється спільна політика ЄС (аграрна, торговельна тощо); сфери змішаної компетенції, коли за окремі напрями чи групи питань відповідають органи ЄС, а решта лишається під керівництвом національних урядів (регіональна, соціальна тощо); сфери, де функції ЄС обмежуються координацією дій держав-членів та розробкою рекомендацій (макроекономічна політика, політика в галузі охорони навколишнього середовища тощо).

3. Значна кількість типів рішень, які приймаються -- від регламентів та директив, що обов'язкові для виконання національними урядами і всіма учасниками об'єднання, до висновків, що мають лише рекомендаційний характер.

4. Примат права ЄС над національними законодавствами держав-членів у межах, які визначені змістом установчих договорів.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

- Європейський парламент

- Європейська Рада

- Рада Міністрів

- Європейська Комісія

- Європейський Суд

- Палата аудиторів

Європейський парламент -- представниць кий орган, що обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова. Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так і інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

- з іноземних справ та безпеки;

- з сільського господарства, риболовства і сільського розвитку;

- бюджетний;

- з економічних і фінансових питань та промислової політики;

- з енергетики, досліджень та технологій;

- з зовнішніх економічних зв'язків;

- з законодавчих питань та громадянських прав;

- з соціальних питань, безробіття та виробничого середовища;

- з питань регіональної політики, регіонального планування та зв'язків на місцях;

- з транспорту та туризму;

- з питань навколишнього середовища, здоров'я та захисту споживачів;

- з культури, молоді, освіти та засобів масової інформації;

-з питань розвитку і співробітництва;

-з громадянських свобод та внутрішньої політики;

- з контролю за виконанням бюджету;

- з інституціональної політики;

- з процедурних питань, підтвердження мандатів та статусу недоторканості;

- з прав жінок;

- з питань петицій.

Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. Крім них, у засіданнях Європейської Ради беруть участь міністри закордонних справ, Президент (Голова) та Віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутись Рада Міністрів та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної процедури ЄС.

Рада Міністрів є органом прийняття остаточних рішень. У роботі Ради Міністрів беруть участь представники держав-членів на рівні міністрів урядів. На відміну від національних рад міністрів, Рада Міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення РМ є обов'язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС. РМ не має постійного складу. Практично існує ряд Рад, залежно від питань, що розглядаються: Рада Міністрів економіки, сільського господарства, фінансів, освіти тощо.

Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради Міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.

Рішення в Раді Міністрів приймаються або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна держава-член має кількість голосів відповідно до її масштабів. При цьому малі держави мають більшу кількість голосів, ніж вони мали б, виходячи з чисельності населення. Поділ голосів між державами-членами ЄС здійснено таким чином, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Для блокування рішення необхідно об'єднатись кільком державам, щоб набрати мінімум 34 голоси, з загальної їх кількості -- 76.

Функції Голови РМ виконують по черзі упродовж 6 місяців міністри закордонних справ.

Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Вона складається з 17 членів, незалежних від урядів своїх країн, хоча й призначених ними. До складу Комісії входять по два представники від великих держав: Франції, Німеччини, Італії, Іспанії та Великобританії. Інші країни мають по одному представнику.

Склад Комісії розглядається і ухвалюється Європарламентом, тому кожний із її членів працює 5-річний термін. Як член колективно го органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС і очолює відповідний підрозділ Комісії, що називається Генеральним Директоратом (Департаментом). Таких Директоратів 23.

ЄК виконує три основні функції.

Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана подавати пропозиції щодо нових законів ЄС. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на грунті інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для долі ЄС та його громадян. У своїх ініціативах ЄК виходить з принципу допоміжності, тобто виступає з законодавчими ініціативами тільки у тих галузях, де для ефективних дій ЄС має кращі можливості, ніж окремі його члени.

Друга функція ЄК полягає у захисті угод ЄС, забезпеченні застосування державами-члена ми законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду.

ЄК здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено законодавством ЄС.

Третя функція ЄК полягає у виконанні обов'язків виконавчого органу, який відповідає за практичне втілення політики ЄС та управління нею. Для цього ЄК наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття рішень у різних галузях політики, зокрема аграрній, торговельній, транспортній тощо. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС -- бюджетом та роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи й ті, які стосуються допомоги країнам, що не входять до Союзу.

Європейський Суд. Оскільки ЄС побудовано на основі юридично обов'язкових Договорів, він суттєво відрізняється від інших міжнародних організацій. Статті Договорів про ЄС і законодавчі акти, які грунтуються на них, стають частиною національного права держав-членів. Це потребує чіткого тлумачення цих законодавчих актів. Основною функцією Європейського Суду і є забезпечення єдиного тлумачення законодавства ЄС та його примату над національними законодавствами у межах юрисдикції, що встановлена установчими Договорами.

Відповідно до цього Європейський Суд розглядає та регулює розбіжності між державами-членами, між ними та ЄС, інститутами ЄС, ЄС та фізичними і юридичними особами. Крім того, Європейський Суд робить висновок щодо міжнародних угод та попередніх слухань справ, які передані йому національними судами (хоч у цьому випадку юрисдикція Євросуду на них не поширюється).

Євросуд є вищою інстанцією. Він не має у своєму розпорядженні будь-яких засобів примусу. Проте, враховуючи його становище та авторитет, держави-члени та інститути ЄС, як правило, погоджуються з його рішеннями.

Палата аудиторів -- порівняно молодий орган ЄС, створений 1975 р. з метою перевірки усіх доходів і витрат ЄС та створених ним інститутів. Вона складається з 12 членів, що обираються на шість років, і є повністю незалежною у своїй діяльності.

Окрім перелічених інститутів, доцільно назвати також два консультативних органи, що призначені сприяти роботі Ради Міністрів, Європейській Комісії і Європарламенту, а саме:

- Комітет з економіки та соціальних питань, до якого входять представники організацій, що виражають інтереси основних соціальних груп -- найманих робітників, підприємців, фермерів, осіб вільних професій тощо;

- Комітет регіонів, створений відповідно до Маастрихтського Договору і включає в себе представників регіональних та місцевих установ і організацій.

У межах ЄС діє також Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) -- кредитна установа, що сприяє реалізації інвестиційних проектів, які відповідають інтересам і завданням ЄС.

Діяльність Європейського Союзу заснована на принципі, за яким жодна держава-учасниця не може бути примушена до будь-яких дій без згоди цієї держави. Якщо рішення ЄС приймаються більшістю, то вони мають декларативний характер. Для того щоб рішення мали обов'язковий характер, необхідно їх схвалення кожною державою.

Прийняття рішень у ЄС має таку послідовність дій. Європейська Комісія починає розробку законопроектів за своєю ініціативою або на прохання Європарламенту чи Ради Міністрів. Пропозиції ЄК надходять до Ради Міністрів, а потім передаються до Європарламенту, де розглядаються відповідним комітетом.

Комітетом Європарламенту до проектів вносяться поправки, і вони проходять попереднє обговорення перед тим, як їх буде винесено на чергове засідання Європарламенту у Страсбурзі. Одночасно проекти передаються до Комітету з економіки та соціальних питань.

Висновки Європарламенту і Комітету з економіки та соціальних питань надходять до ЄК, яка з їх урахуванням вносить проект до Ради Міністрів і Європарламенту на друге читання. Пропозиції знову розглядаються на рівні комітетів, голосуються на щомісячній пленарній сесії Європарламенту і повертаються до Ради Міністрів, яка приймає остаточне рішення.

Для того щоб забезпечити роботу ЄК у тісному контакті з урядами держав-членів ЄС, їй підпорядковані комітети, до складу яких входять представники урядів. Це комітети трьох видів: консультативні, адміністративні та регулюючі.

Консультативний комітет доводить до ЄК точку зору представників держав-членів на питання, що розглядається. Незважаючи на те, що ЄК повинна всебічно розглянути зауваження консультативного комітету, вони не обмежують її при прийнятті рішення і тому консультативний комітет не може безпосередньо вплинути на результати розгляду питання в ЄК. Процедуру консультативного комітету використовують в основному при розгляді заходів, що стосуються формування внутрішнього ринку.

Адміністративні комітети створені для вирішення проблем аграрного ринку. Кожний такий комітет розглядає питання відповідної категорії продуктів. Процедура полягає в тому, що та пропозиція, якій ЄК передбачає надати правовий статус, подається на розгляд відповідного адміністративного комітету. Останній приймає рішення кваліфікованою більшістю, причому вагомість кожного голосу така ж, як у Раді Міністрів.

І в цьому випадку ЄК приймає рішення незалежно від висновків комітету -- враховуючи їх, Комісія лишається абсолютно вільною у виборі. Проте, якщо висновки комітету і ЄК не збігаються , справа передається до Ради Міністрів, яка може переглянути рішення ЄК протягом місяця. Якщо ж рішення ЄК співпадає з висновками комітету або ж останній не зміг визначитись (не набрав кваліфікованої більшості голосів ні “за”, ні “проти”), то рішення Комісії є остаточним і не підлягає оскарженню у Раді.

Регулюючі комітети працюють на тих же засадах, що і адміністративні, але в інших галузях. Це питання розробки спільних митних тарифів, єдиних стандартів на продовольчі товари, ветеринарний контроль, законодавство щодо охорони навколишнього середовища тощо. У регулюючого комітету більш широке коло питань, які можуть бути оскаржені в Раді Міністрів. Якщо заходи, що плануються ЄК, суперечать думці комітету або якщо комітет не визначив свою позицію, Комісія виходить до Ради Міністрів зі своїми пропозиціями. У цьому випадку Рада приймає рішення кваліфікованою більшістю.

Якщо рішення не вдається прийняти протягом відповідно визначеного терміну після надходження матеріалів (як правило -- три місяці), Комісія приймає рішення на свій розсуд. Винятком є ті випадки, коли Рада Міністрів чітко висловила своє ставлення та відхилила пропозиції ЄК простою більшістю. У таких випадках ЄК не може приймати рішення з цього питання, а повинна надати нову пропозицію.

Існує також спеціальна процедура прийняття рішень при розгляді заходів торговельної політики. Ця процедура дозволяє ЄК приймати рішення прямої дії після того, як вона була ознайомлена з висновками консультативного комітету. Проте ці рішення мають бути схвалені Радою Міністрів у тримісячний термін. У протилежному випадку вони анулюються.

Як бачимо, існуюча в ЄС процедура підготовки та прийняття рішень є складною, проте закладений у ній механізм перевірок та противаг забезпечує демократичність процесу, грунтуючись на відкритій дискусії, консультаціях та консенсусі.

2. Можливості використання досвіду європейської інтеграції у країнах СНД

Зараз у наукових і політичних колах, у державних інститутах України та інших країн СНД широко розповсюджені не тільки позитивні оцінки результатів 50-річного розвитку європейської інтеграції, але й заклики до перенесення її досвіду на вітчизняний грунт. Разом з тим багато спеціалістів-міжнародників досить скептично оцінюють здійснення подібних проектів, вважаючи, що для цього потрібні цілком об'єктивні передумови, а головне -- потрібен час.

Паризький договір 1951 р. про ЄОВС готувався майже рік. Римські договори 1957 р., що заснували “Спільний ринок” і Євроатом, -- два роки, ЄЄА 1986 р., що містив програму створення єдиного внутрішнього ринку в ЄС, -- близько чотирьох років, Маастрихтський договір про перетворення ЄС в економічний, валютний і політичний союз -- майже три роки. Взагалі ж процес західноєвропейської інтеграції триває п'яте десятиріччя, а завершить ся на початку третього тисячоліття нашої ери.

СНД ж існує тільки шість років. Тому категоричні висновки про життєвість СНД уявляються скороспілими і поверховими. Проте існує питання, чи придатний у принципі досвід Європейського Союзу для СНД, чи піддається він перенесенню на наші умови з наслідками далекого і недавнього комуністичного минулого?

У Західній Європі національні держави давно сформовані. Вони пережили трагедії двох світових війн, обрали шлях подолання націоналістичної ідеології і силової політики. Країни Західної Європи стали на шлях будівництва нового інтеграційного типу міждержавного співробітництва. На території ж колишнього СРСР на роди, що накопичили негативний досвід існування в централізованих імперіях -- царській та радянській -- зробили вибір на користь створення незалежних держав. Зрозуміло, що становлення нових держав відбуватиметься не один рік, зумовлюючи у цей період переважання відцентрових тенденцій на території колишнього Союзу над доцентровими.

У Західній Європі на шлях інтеграції вийшли країни з віковими традиціями ринкової економіки, в якій із зростаючою силою діяла тенденція до міждержавної кооперації виробництва. Членами ж СНД є країни, в яких триває процес руйнування старої системи державної надцентралізованої командної економіки, а перехід до ринкового господарства лише розпочався.

Крім перелічених відмінностей, які обумовлені попереднім історичним розвитком і можуть бути визначені як системні, є ще одна суттєва розбіжність, що має геополітичний характер. Консолідації західноєвропейських країн значною мірою сприяли обставини “холодної війни”. Сьогодні світ уже не біполярний, і фактор загальної зовнішньої загрози, яка підштовхувала б учасників СНД до об'єднання, майже зник. Натомість існує певна загроза їх незалежності всередині Співдружності, і перш за все через незжиті ще імперські амбіції в Росії.

В загальному досвіді ЄС є специфічне і універсальне -- дві складові, які можна виявити і проаналізувати на різних рівнях:

- у загальній концепції, стратегії та інституційній моделі Європейського Союзу;

- в конкретних напрямках його практичної політики;

- в діяльності фірм, банків та інших об'єктів господарювання в умовах єдиного ринку ЄС з елементами наднаціонального регулювання економіки.

З точки зору далекої перспективи найбільший ефект могло б дати переосмислення (відповідно до умов СНД) і використання концепції, стратегії та інституційної моделі ЄС. При цьому Європейський Союз викликає практичний інтерес не стільки як інтеграційне об'єднання, а швидше як зразок нового типу міждержавного співробітництва. Такий підхід дозволяє виокремити універсальність і в принципах, на яких базується ЄС, і в стратегії його розвитку, і в його організаційному устрої.

Щодо стратегії ЄС, то деякі її найважливіші елементи прийнятні для будь-якого об'єднання держав. До них треба віднести:

- пріоритет загальних довгострокових інтересів над розходженнями і протиріччями національних інтересів;

- погляд на конфлікти і кризи в ЄС як на одну з фаз розвитку, яка має спонукати учасників до переоцінки накопиченого досвіду і пошуку нових рішень;

- прихильність принципу поступовості і поетапності просування вперед з чітким визначенням пріоритетних завдань, які належить вирішити на черговому етапі розвитку;

- яскраво виражений прагматизм у визначенні першочергових завдань, у виборі пріоритетних напрямків і засобів розвитку, що дозволяють гнучко реагувати на нову ситуацію, змінюючи курс, відкладаючи вирішення одних питань і висуваючи на перший план інші.

Застосування цих принципів у СНД наштовхується, з одного боку, на вкрай нестабільну загальну ситуацію, а звідси і невизначеність перспектив Співдружності, а з другого -- на гострий дефіцит політичної культури в посттоталітарному суспільстві. Подолання їх потребує тривалого часу.

Універсальне значення має і ряд конкретних ознак інституційної моделі ЄС. Це, передусім, безперервність переговорного процесу, яка вкрай необхідна в умовах тривалої кризово-конфлікт ної ситуації, що характерна для СНД. Це й система підготовки і прийняття рішень, яка забезпечує, як правило, високий ступінь опрацювання документів, що приймаються, включаючи політичне і економічне обгрунтування, закінчену юридичну форму, чітке визначення завдань, засобів і бажаних результатів. Це також гнучкий диференційований підхід до визначення оптимального ступеня інтеграції в окремих галузях внутрішньої і зовнішньої політики -- від регулярного обміну інформацією і координації дій до гармонізації та уніфікації політики держав-членів ЄС. Подібний підхід необхідний і в СНД, що слід було б зафіксувати в документах Співдружності, конкретизувавши межі і форми співробітництва в окремих сферах діяльності. І, нарешті, досвід інтеграційних інститутів у Західній Європі довів важливість і практичну можливість дотримання балансу між правами і обов'язками країн-учасниць, сполучення принципу добровільності з жорсткою договірною дисципліною.

Що стосується конкретної інституційної структури ЄС, то для СНД при створенні його власних інститутів придатні лише окремі її частини.

Це передусім Рада глав держав (президентів) Співдружності, аналогічна Європейській Раді ЄС, незамінна роль якої особливо наочно виявлялась в кризові чи перехідні періоди історії західноєвропейської інтеграції. В умовах конфліктів, що не припиняються, і загальної нестабільності на території колишнього Союзу функціонування в Співдружності подібної Ради “на вищому рівні” є доцільним і необхідним. Проте її діяльність поки що не упорядкована і переповнена суттєвими вадами. Поглиблене вивчення 20-річного досвіду роботи Європейської Ради ЄС може принести для СНД безперечну користь, що засвідчив приклад останніх, березневого та жовтневого , самітів 1997 р.

Інша аналогічна пара інститутів -- Рада Міністрів ЄС та наради міністрів країн Співдружності. Загальним є те, що зустрічаються і приймають рішення міністри, які відповідають за певну галузь політики урядів (промисловість, фінанси, зовнішня торгівля, освіта і т. ін.). Створення такого інституту в ЄС було передбачено основоположними договорами, його діяльність суворо регламентована і має регулярний характер. У СНД, навпаки, наради галузевих міністрів ще менше упорядковані, ніж робота Ради глав держав.

Ще одним інститутом, що викликає інтерес для СНД, є Європейський суд. Далеко не всі його функції і форми діяльності можуть знайти практичне застосування у СНД, оскільки йому надані риси, з одного боку, наднаціонального органу, а з другого -- конституційного суду. Для СНД ні те ні інше поки що неприйнятне. Але деякі елементи організації і практичного досвіду Європейського суду можуть бути використані в системі арбітражу -- Економічного суду, що створюється Співдружністю, у функції якого входило б регулювання суперечок як між державами, так і між їхніми підприємствами і громадянами. Необхідний також орган, наділений правом давати юридичну оцінку рішенням чи діям держав-членів, а також рішенням Ради глав держав чи наради міністрів з точки зору їх відповідності договорам та іншим актам Співдружності.

Нарешті, інституційний досвід ЄС є неабияким аргументом на користь створення в СНД постійно діючого робочого апарату, який готував би засідання Ради глав держав і нарад міністрів, а також виконував функцію центру документації та інформації Співдружності. Зрозуміло, не може бути й мови про копіювання Комісії ЄС, але в організації і техніці її роботи можна знайти багато корисного. Очолювати робочий апарат міг би постійно діючий орган, що складатиметься з представників держав-членів Співдружності. В ЄС подібний орган, що втілює в собі міждержавний початок, є свого роду контрбалансом Комісії, що уособлює ідею наднаціональності. В СНД такого протиставлення немає, і названий орган міг би об'єднати в собі обидві ідеї -- представництво інтересів держав-членів і керівництво робочим апаратом СНД.

Проте треба тверезо оцінювати і перешкоди. Основна складність полягає не в тому, щоб усвідомити досвід ЄС, а у тому, як з найбільшою ефективністю скористатися ним на практиці. При цьому належить враховувати ряд обставин.

По-перше, усі країни, які нині входять у СНД, перебувають у стані економічної, соціальної та політичної нестабільності. Така ситуація робить малоперспективною орієнтацію на довгостроковий та всеосяжний договір, який підписано в Маастрихті. Тим паче, що досвід ЄС свідчить про недоцільність інтеграційних процесів у кризових ситуаціях. Так, економічна криза 1974-1975 років була глибшою й затяжнішою саме у інтеграційній зоні.

По-друге, вже зараз досить помітна і, мабуть, буде посилюватися тенденція до диференціації політичного і соціально-економічного укладів нових держав. Тому становлення СНД у будь-якій формі, що нагадує ЄС, буде ускладнене не стільки можливостями збільшення розриву в рівнях економічного розвитку, скільки зростаючими розходженнями у напрямах та темпах суспільних перетворень -- переходу до ринкової економіки, демократизації політичної системи, дотримування прав людини на шляху до громадянського суспільства тощо. Це ще більше ускладнює розробку погодженої стратегії розвитку СНД, яку не прийнято на березневому (1997 р.) саміті, та створення на її основі відповідної договірно-правової бази.

По-третє, виявилася і така специфічна перешкода, як імперський синдром в Росії та пов'язаний з цим “антиросійський синдром” в інших країнах СНД. Майже в усіх нових державах помітна певна стриманість щодо Росії, яка підігрівається місцевими націоналістичними колами, які вбачають у ній спадкоємицю імперії та посилаються на те, що за своїми розмірами і своєю потужністю Російська Федерація перевершує всі інші держави, разом узяті. Оптимальним же може бути тільки шлях будівництва СНД на основі урівноваження (консенсусу) інтересів держав Співдружності.

Беручи до уваги перелічені фактори, слід визнати: песимістичні або принаймні скептичні оцінки перспектив СНД та можливостей використання західноєвропейського досвіду спираються на переконливі аргументи. Проте було б помилкою абсолютизувати їх. Більш вагомою уявляється позиція застережливого оптимізму. При усіх особливостях кожного з партнерів по СНД важко уявити інший варіант формування нової культури взаємовідносин, крім того, котрий перевірила на практиці Західна Європа, одним із найважливіших аспектів якої є пошук оптимального співвідношення між державним суверенітетом та договірними зобов'язаннями.

Висновок

Аналіз нібито достатньо переконливо свідчить про те, що досвід Європейського суспільства в багатьох відношеннях повчальний, універсальний і може бути використаний в специфічних умовах Співдружності пострадянських країн. Але це матеріал, який вимагає селекції та переробки. Партнерам по Співдружності необхідна власна концепція СНД, яка визначала б загальні довгострокові його цілі, стратегію розвитку, принципи та методи співробітництва, механізми прийняття та реалізації рішень. Суттєво важливим для такої концепції є вибір інституційної моделі СНД, яка забезпечувала б баланс впливу усіх учасників Співдружності на прийняті рішення.

При цьому єдино реалістичною уявляється стратегія поступового та обачливого просування, що найбільш вдало реалізована у Договорі про Економічний союз. При всіх його недоліках він є найзмістовнішим документом з тих, які прийняті за весь час існування СНД. Він визначає стратегію, а її не можна змінювати щопівроку. Її центральна ідея -- поетапність руху, від простих форм інтеграції до складних, від окремих сфер співробітництва до створення інтегрованої господарської системи. Фактично даний договір -- це рамочний документ, який визначає загальні орієнтири та залишає простір для маневру, вибору конкретного напряму та форм інтеграції.

Саме за таким напрямком співробітництва в майбутньому, якщо для цього виникнуть необхідні передумови, СНД може трансформуватися в об'єднання, подібне ЄС. Але для його формування, як це було в Західній Європі, необхідно пройти десятиріччя внутрішньої та зовнішньої еволюції країн СНД як в політичному, так і в економічному аспектах їх розвитку.

Література

1. Assemblee de l'Union de l'Europe Occidentale // Une politique europeenne de renseignement. Doc. 1517, 13 mai. - 1996. - Р. 11.

2. Union de l'Europe Occidentale. Conseil des Ministres de l'UEO. Declaration de Birmingham. Birmingham, 7 mai. - 1996. - Р. 6.

3. Union de l'Europe Occidentale. Conseil des Ministres de l'UEO. Declaration de Paris. Paris, 13 mai. - 1997. - Р. 7.

4. Кузнєцова Л.І., Кузьменко В.П. Досвід Європейської інтеграції та можливості його використання у СНД.

Размещено на Allbest.ru