Міжнародна економічна інтеграція, її сутність, причини, форми

ЮДЕАК- митний і економічний союз країн Центральної Африки, що об'єднує Конго, Камерун, Габон, Екваторіальну Гвінею, Центральноафриканську республіку.

Основні цілі: розроблення спільних економічних програм, уніфікація податкових систем, пільгових митних умов для членів союзу (що не мають виходів до моря).

В рамках ЮДЕАК функціонує банк розвитку, фонд солідарності. Однак інтеграція розвивається майже формально і задеклароване країнами створення до 2025 р. африканського економічного співтовариства можливе, але повинно мати під собою надійну економічну базу.

Більше ніж інші африканські держави,але значно менше ніж європейські, схильні до інтеграційних процесів арабські країни. Процес їх взаємодії розпочався з утворенням Ліги арабських держав (ЛАД), метою якої ставилось укріплення взаємодії утворених організацією держав в сферах фінансів, економіки, зв'язку та ін. Згодом для досягнення цієї мети були заключні такі важливі угоди:

- угода про створення арабського спільного ринку;

- угода про створення субрегіональних інтеграційних угруповань, таких як: Рада співробітництва країн Персидської затоки (Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт, Бахрейн, Оман) в 1981 р, Рада арабського співробітництва (Єгипет, Ірак, Йорданія, Йемен) в 1989 р.

Особливості інтеграційних процесів у Східній Європі полягали в тому, що, по-перше, тут переважали координаційні, а не ринкові методи і форми співробітництва, по-друге, інтеграція розвивалася переважно на макрорівні і не охоплювала безпосередніх виробників, по-третє, центр ваги інтеграційних заходів зосереджувався на сфері виробництва, а не на торгівлі, тобто вона мала розвиватися передусім як виробнича інтеграція. З розпадом Радянського Союзу на його місці почала формуватись низка нових незалежних держав. В 1991 р. була підписана угода про створення Союзу Незалежних Держав (СНД). На початковому етапі в нього ввійшли 8 держав в тому числі Арменія, Киргизія, Казахстан, Білорусія, Росія, Таджикистан, Узбекистан, Молдова і Україна, в якості асоційованого члена.

В 1994 р. була прийнята Угода про створення зони вільної торгівлі. Цей документ був підписаний керівниками 12 країн СНГ, а ратифікували його лише 6. З часу підписання цієї угоди між країнами СНГ намітились дві основні тенденції в розвитку взаємної торгівлі:

- перша пов'язана з бажанням країн СНД регулювати питання взаємної торгівлі через багатосторонній механізм ЗВТ, який має ряд недоліків і потребує доопрацювання;

- друга полягає в тому, що більшість країн СНД не бажають себе зв'язувати багатосторонніми обов'язками, що передбачає створення асоціації вільної торгівлі.

Не відпрацьованість механізмів торгових зв'язків в рамках СНД помітно впливає на їх товарообіг.

Визначальною тенденцією економічних зв'язків СНД залишається зниження взаємної торгівлі і її переорієнтація за кордон. Поступове наближення цін всередині СНД до рівня світових ще більше посилює деструктивні процеси.

Створення митного союзу Білорусі, Казахстану, Киргизстану і Росії багато в чому допомогло налагодити взаємний сприятливий режим вільної торгівлі. Цим країнам вдалось на 95% узгодити митні тарифи. Однак проведення кожної державою власної митної політики призвело до того,що за рівнем митних тарифів країни повернулись до рівня 1998 р.

Зовнішнім досягненням інтеграційного процесу в рамках СНД стало створення Союзу Росії і Білорусі,устав якого фактично ставить своєю метою створення найбільш зрілого інтеграційного об'єднання,що включатиме ЗВТ, митний союз, єдиний економічний простір,валютний союз з наступним переростанням в політичний союз.

Субрегіональним угрупуванням в рамках СНД також є ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), який було створено з ціллю економічного співробітництва країн-членів, забезпечення транспортних коридорів і комунікаційних систем між Азією і Європою, що йдуть в обхід Росії.

В 2003 р. було створено Єдиний економічний простір (ЄЕП) між Росією, Республікою Білорусь, Казахстаном і Україною.

Сутність ЄЕП можна визначити як зближення і взаємне пристосування національних господарств в рамках інтеграційного об'єднання, в якому забезпечується концентрація і переплетіння капіталів, вільне переміщення товарів, робочої сили, послуг, а також проведення узгодженої політики державами-учасницями.

Сторони домовились, що формування і діяльність ЄЕП буде враховувати норми і правила ВТО, приєднуватися до якої планує кожна чотирьох країн. Крім того, Концепція ЄЕП передбачає відкритість ЄЕП для приєднання інших країн.



3. Участь України в процесах світової економічної інтеграції

3.1 Зовнішні чинники та внутрішні передумови економічної інтеграції України з іншими країнами світу

В умовах глобалізації роль національних держав послаблюється, а транснаціонального капіталу - посилюється, що видозмінює матрицю інтеграційних процесів.

В Україні зберігає міцні позиції ізоляціонізм як стратегія протидії такому капіталу у формі перешкоджання доступу на ринки та не сприяння інвестиціям. Інтеграція не є самоціллю, а відкриває доступ до ринків факторів виробництва - капіталу, технологій і робочої сили.

Сьогоднішня ізольованість та слабка інтеграція України у світове господарство зумовлена насамперед внутрішніми чинниками та аморфністю моделі економічного розвитку.

В Україні зберігаються основні вади системи організації суспільства тупикового типу - пострадянського етатизму з властивим йому антилібералізмом, нехтуванням цінностями демократії та гуманізму (хоча певний прогрес у цьому напрямі є).

Фактично не була реалізована сучасна ліберальна модель економічного розвитку (разом з тим вистачало критики такої моделі як неадекватної для України з позицій антилібералізму). Модель економічного розвитку була однозначно спрямована на трансформацію політичної влади старої і нової номенклатури у владу економічну (так звані радикальні ринкові реформи в українській (ширше - пострадянській) версії).

Для цього проголошуються і реалізуються численні концепції зміцнення економічної могутності держави, «сильної державності», «мобілізаційні моделі», згідно з якими держава та великі національні виробники розглядаються як локомотиви економічного розвитку. Автор переконаний, що така модель за сучасних умов не має перспектив.

На етапі замкненості національних економік, у т. з. до глобалізацій епоху, вона ще спрацьовувала і могла давати непогані економічні результати, про що свідчать приклади країн Азії.

Єдиним можливим способом реалізації такої моделі у сучасних умовах є ізоляціонізм у різних його формах - зведення бар'єрів для іноземних товарів та капіталів з метою підтримки національного виробника, тепличні умови для великого капіталу національного походження, монополізація та сегментування внутрішнього ринку.

Це негативно впливає на економічний розвиток. Відсутність конкуренції та високі бар'єри входження для іноземного капіталу генерують такий феномен, як дешева робоча сила.

В умовах, коли приховування прибутків від оподаткування не є проблемою, це зумовлює доволі низький рівень ВВП, який декларується статистикою, мізерні державні бюджети та високі процентні ставки як індикатори дефіциту ресурсів.

Антиінтеграційною за сутністю є й доволі поширена ідеологія так званого «вирощування національного капіталу» шляхом створення власних ТНК в Україні та їх виходу на світові ринки.

Такий підхід широко підтримується олігархічними силами, які визначають економічну політику (через представницькі органи влади) або намагаються на неї впливати.

Стверджується про необхідність створення власних українських ТНК - «глобальних гравців світового господарства», при цьому відкриття доступу іноземного капіталу на внутрішні ринки (конкретний приклад - продаж ВАТ «Криворіжсталь») розглядається як «крок назад до економіки колоніального типу». Дійсно, масштаби діяльності ТНК значні за обсягами, але жодній з них не вдалося монополізувати світовий ринок, така форма організації виробництва дозволяє отримати лише тимчасові конкурентні переваги на ринках. Не можна погодитися також з тезою, що ставлення транснаціональних компаній до інших держав диктується «інтересами країни перебування офісів ТНК. Навпаки, вихід ТНК за межі національної економіки та розбудова інтернаціональних корпоративних мереж були спрямовані саме на уникнення від сплати податків у материнській юрисдикції (якщо під інтересами країни перебування розуміти її фіскальний інтерес). Крім того, структура капіталу більшості публічних ТНК, що залучається на світових фінансових ринках, є інтернаціональною, значна частка капіталу перебуває у вільному обігу і не може ототожнюватися з економічними інтересами винятково материнської юрисдикції.

З цих позицій концепція «вирощування національного капіталу» також є формою ізоляціонізму. Політика антиліберального ізоляціонізму значно загальмувала інтеграцію України у світові ринки і, відповідно, не створила передумов для інституціонального закріплення країни у цивілізованих інтеграційних формуваннях (ЄС, СОТ).

Це, на думку автора, є найбільшою стратегічною помилкою української політики останніх 15 років. Натомість активізувалася діяльність з втягнення України у сурогатні політизовані інтеграційні проекти східного напряму.

Значний вплив на вектори регіональної інтеграції України справляє позиція Росії як провідного актора пострадянського простору, з її відверто критичним ставленням до глобалізаційних процесів.

Інтеграція як взаємна відкритість ринків конфліктує з надмірно політизованою позицією Росії, згідно з якою до загроз її національним інтересам відноситься «створення одне полярної структури світу при економічному та силовому домінуванні США».

Як альтернатива висувається так звана «багатополярна модель глобалізації», що відповідає національним інтересам Росії, водночас стверджується про невідповідність економічним інтересам Росії європейської моделі економічної інтеграції. Із відновленням статусу Росії як наддержави, самостійного «центру сили» пов'язується також азіатський інтеграційний вектор, у контексті зближення Росії і Китаю набуває реальних ознак біполярна модель розвитку (Схід - Захід).

Серед факторів, які мали б зацікавити частину пострадянських країн у створенні ЄЕП, виділяються:

1) зниження трансакційних витрат сприятиме зростанню ефективності бізнесу для окремих суб'єктів та прискоренню темпів економічного зростання;

2) зростання обсягів ринку, адже розвиток ринкової економіки потребує місткого внутрішнього ринку (наводиться показник у 250-300 млн. осіб, економічні простори з меншим населенням нібито «не здатні до самостійного економічного розвитку»;

3) підвищення конкурентоспроможності та ефективності російської та української економік під впливом дії на національних ринках компаній з інших країн ЄЕП.

Загострюється політична та економічна конкуренція між ЄС та Росією щодо поширення впливу та зміцнення стратегічних позицій. ЄС не зацікавлений у формуванні в Європі «іншого регіонального об'єднання держав на зразок Європейського Союзу, яке може виникнути на терені колишнього Радянського Союзу», що зумовлено посиленням міжнародної конкуренції по лінії ЄС - НАФТА та ЄС - АСЕАН.

На відміну від концепції рівноправного партнерства ЄС («сильний центр - сильна периферія»), Росія націлена на побудову на пострадянському просторі моделі з одним регіональним лідером («сильний центр - слабка периферія»), який визначатиме правила гри для інших учасників.

Узагальнюючи викладене вище, можна дійти висновку щодо остаточного відмежування Росії від євро-інтеграційного процесу з центром у Брюсселі, зміщення акцентів з інституціональної до функціональної інтеграції. Україна знаходиться на перетині інтересів Заходу та Росії і не належить до сфери історико-культурного комплексу цінностей, які визначають так звану європейську ідентичність.

Тому її інтереси значною мірою визначаються результуючою дією гравітаційних сил європейської і позаєвропейської сфер впливу, а її зовнішня політика буде неминуче багатовекторною. Вичерпаність ідеології багатовекторності у формі політичного балансування між двома напрямами є очевидною. Багатовекторність потребує іншого змістовного наповнення, переходу від мало результативних міждержавних відносин до реалізації конкретних інтеграційних проектів, які б давали Україні максимальний економічний ефект у довгостроковій перспективі.

Обсяги експорту з України у країни СНД у 2004-2005 рр. практично зрівнялися з обсягами експорту у країни ЄС-25, разом з тим близько половини імпорту надходило з країн СНД (насамперед з Росії). Україна набагато більше залежить від Росії, ніж Росія від України: у 2005 р. торговельний оборот між двома країнами становив 20,2 млрд. дол. США, 5,9% зовнішньоторговельного обороту Росії і 35% - України.

Можна стверджувати про недостатній рівень інтегрованості економіки України ані в ЄС, ані в СНД, тобто відсутність вагомих економічних передумов для поглиблення інтеграції в обох напрямах.

Набагато вищим є рівень інтегрованості між Росією та ЄС: у 2004 р. 52,5% зовнішньоторговельного обороту Росії припадало на країни ЄС, при цьому майже 4/5 іноземних інвестицій у цю країну мали походження з ЄС.

У той же час на країни СНД припадало лише 15% зовнішньоторговельного обороту Росії. Ці показники є додатковим підтвердженням суто політичного підтексту проекту ЄЕП.

Частка інвестицій в Україну з країн ЄС значно перевищує відповідну частку російських інвестицій. Намітилася тенденція щодо зростання обсягів інвестицій з країн ЄС - лише протягом 2005 р. вони зросли з 4,9 до 11,7 млрд. дол., що становить майже 72% загального обсягу іноземних інвестицій в Україну. У відносному вимірі обсяги іноземних інвестицій в Україну залишаються недостатніми, якщо розглядати їх як передумову для поглиблення інтеграції.

На кінець 2004 р. обсяги прямих іноземних інвестицій у країнах ЦСЄ та Балтії становили 25-35% ВВП, в Україні - 14%. Досі відсутня достатня політична підтримка для поглиблення інтеграції України в ЄС, що здатен генерувати європейський бізнес, економічні інтереси якого в Україні поки що мають локальний характер.

Водночас зростає вплив російського капіталу у стратегічно важливих секторах української економіки, прямі іноземні інвестиції з Росії на кінець 2005 р. перевищували 0,8 млрд. дол. (4,9% іноземних інвестицій), а з урахуванням російських інвестицій з офшорних зон ця частка оцінюється у 14%. Російські інвестори контролюють значну частку підприємств (понад 50%) у таких секторах, як телекомунікації, кольорова металургія та нафтопереробка.

Сьогодні для України потрібна цілеспрямована політика «відкритих дверей» для західного фінансового капіталу, що сприятиме залученню західних інвестицій у реальний сектор (так званий ефект «локомотива»). Сценарії розвитку інших країн свідчать, що інвестиції у фінансовий сектор стали міцним фундаментом для зростання інвестицій у реальний сектор, тобто існує причинно-наслідковий зв'язок: «фінансова інтеграція і зростання інвестицій у реальний сектор», що має стати важливим елементом інтеграційної стратегії України.

Економічні позиції ТФГ не залежать від наближеності до влади, що має прискорити руйнування євразійської традиції економічних відносин в Україні, яка склалась історично.

Це створить економічні передумови для підвищення результативності прозахідної інтеграційної політики України.

Географічні розміри та економічний потенціал на дають підстав для віднесення України до самостійних гравців у глобальному економічному просторі. Враховуючи політичну та економічну неготовність ЄС для розширення та перехід Росії до стратегії жорсткого прагматизму, Україні доцільно змістити акценти з міждержавних стосунків на вирішення низки внутрішніх проблем та диспропорцій, які негативно впливають на інвестиційний імідж країни.

Це стримує і європейські, й російські інвестиції. Власне потрібна зміна ідеології інтеграційної політики - реальна економічна інтеграція (поглиблення економічних взаємозв'язків) має стати пріоритетом такої політики. Політика «відкритих дверей» має якщо не замінити, то суттєво доповнити занадто політизований і декларативний процес інтеграції «згори» (особливо це стосується відносин з ЄС).

Особливо важливим завданням є забезпечення інвестиційної відкритості України для іноземного капіталу, конкуренція між ним та вітчизняним капіталом зумовить зростання вартості інвестиційних активів в Україні, що у свою чергу сприятиме підтриманню сальдо платіжного балансу, прискорить темпи економічного зростання (інвестиційний попит).

Для реалізації політики «відкритих дверей» потрібно відмовитись від прихованого ізоляціонізму з ореолом «вітчизняного товаровиробника», низки антиінтеграційних стратегій ізоляціонізму («вирощування національного капіталу» тощо), які значно загальмували (і гальмують) входження України у сферу цивілізованого ринку і, відповідно, динаміку економічного розвитку.

Десятиріччя втрачених можливостей, яке почалось з проголошення радикальних економічних реформ у 1994 р., має відійти в історію.

3.2 Участь України у інтеграційних процесах країн СНД

Коли утворювалося СНД Україна вбачала в ньому механізм цивілізованого розлучення республік колишнього Радянського Союзу. Завдяки СНД вдалося вирішити деякі з питань цивілізованого розлучення, хоча багато з них залишилися ще й досі - власність СРСР за кордоном, активи й пасиви, діамантовий фонд тощо. Складною залишається й проблема поділу та базування Чорноморського флоту.

Забезпечення національних інтересів України вимагає не лише ретельного опрацювання та дотримання концептуальних засад участі України в СНД, основою яких є відповідні рішення Верховної Ради. Важливого значення набуває необхідність їх практичної реалізації у повсякденній діяльності СНД. Це особливо важливо. Адже за період існування СНД до жовтня 1995р. було проведено 17 засідань Ради глав держав і 18 засідань Ради глав урядів, на яких розглянуто близько 600 багатосторонніх документів.

Україна підписала близько 400 документів. За свідченням білоруських експертів, реальні практичні наслідки має менш ніж кожний третій підписаний документ, всі інші просто недієві.

При цьому слід виходити з того, що позиція України щодо Співдружності має бути активною, гнучкою та прагматичною.

«...Україна виступає і буде виступати за те, щоб у рамках СНД укладалися такі угоди, які дійсно відповідали б національним інтересам практично всіх держав-учасниць», - підкреслює Г. Удовенко.

Ось чому, виходячи з реальної ситуації, відповідно до програми діяльності Кабінету Міністрів, два зовнішніх відомства - Міністерство закордонних справ і Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі розробили Концепцію розвитку відносин України з країнами СНД.

Цей документ було підготовлено до винесення на розгляд Верховною Радою. На країни СНД припадає більш як 65% всього зовнішньоторговельного обороту України (експорт - понад 55, імпорт - близько 75%).

Тому в концепції стверджується, що створення ефективних умов торговельно-економічних зв'язків у відносинах з цими країнами для забезпечення доступу до ресурсів та ринкі" збуту країн СНД, а також залучення інвестицій і ресурсів для реформування економіки України є необхідним чинником стабілізації вітчизняного виробництва.

Звідси й потреба участі України в діяльності Економічного Союзу (відповідно до статусу асоційованого членства) з приділенням основної уваги формуванню зони вільної торгівлі, розвитку взаємовигідної кооперації, співпраці щодо створення об'єктів у третіх країнах, підвищенню конкурентоздатності продукції на ринках цих країн, спільних підприємств, фінансово-промислових груп.

Україна, стверджується в концепції, у ставленні до СНД виходить насамперед з економічної доцільності існування Співдружності.

Розвиток економічного співробітництва з країнами СНД має сприяти зупиненню спаду вітчизняного виробництва, виграшу в часі для проведення структурної перебудови економіки і входженню у світовий розподіл праці. Користуючись застереженнями та заявами Верховної Ради 1991 р. з приводу створення Співдружності Незалежних Держав, Україна заперечувала проти надання СНД статусу об'єкта міжнародного права, а її органам - наднаціональних функцій, а також уникатиме участі в інституціоналізації Співдружності, перетворенні її на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру.

Україна виступає за впровадження у відносинах з країнами СНД режиму вільної торгівлі на основі Угоди про створення зони вільної торгівлі від 15 квітня 1994р. без будь-яких вилучень тарифного чи нетарифного характеру, вбачаючи в цьому передумову подальшої економічної інтеграції, наприклад, створення на терені СНД Митного союзу.

Україна однією з перших ратифікувала Угоду про сприяння розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД, укладеної у грудні 1993р., якою передбачене взаємне незастосування ввізного та вивізного мита, податків, акцизів й кількісних обмежень щодо товарів, які поставляються кооперацією.

Необхідність впровадження цієї угоди обумовлена структурою кооперації, що дісталася нам у спадщину від колишнього СРСР.

Багаторазовий перетин митних кордонів комплектуючими при наявності митних бар'єрів призводить до значного зростання їх вартості, а в остаточному підсумку - до різкого подорожчання кінцевої продукції.

Угода значною мірою стимулює рух товарів, що робить її вигідною для усіх держав СНД, передусім найрозвиненіших.

У той же час, Україна обережно ставиться до ініційованих Росією інтеграційних процесів в рамках СНД. І це не перебільшено або упереджено. Справжні наміри Росії щодо колишніх республік СРСР розкрив затверджений 14 вересня 1995 р.

Президентом Російської Федерації Указ про «Стратегічний курс Росії з державами-учасниками Співдружності Незалежних Держав». Докладний аналіз цього документа дає підставу зробити аргументовані висновки щодо перспективних завдань російської зовнішньої політики, стратегії, тактики і механізмів реалізації стратегічного курсу Росії.

Співробітництво з державами пострадянського простору є пріоритетним напрямом зовнішньої політики України. Ще в постанові Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 року зазначено, що перевага надається розвитку відносин на двосторонньому рівні. Однак не слід забувати, що наша держава є країною-засновницею СНД.

З огляду на досить тривалий період існування цієї організації, а також відносини між державами-учасницями можна прогнозувати і подальшу участь України у процесах багатостороннього співробітництва з новими незалежними державами.

Тож потребують визначення форми та методи цієї співпраці, а також пріоритетність відносин із тією чи іншою державою регіону.

Під час аналізу міжнародних відносин на пострадянському просторі постає проблема виявлення співвідношення змісту таких категорій, як співробітництво й інтеграція, які використовують для позначення процесів, що відбуваються в усіх сферах співпраці - від економічної до гуманітарної без диференціації.

Хронологічно останнім у цьому контексті започаткований Єдиний економічний простір Росії, Білорусі, Казахстану й України. У лютому 2003 року главами чотирьох держав - Білорусі, Росії, Казахстану та України - було прийнято рішення про створення Єдиного економічного простору. Кінцевою метою цього проекту, як і будь-якого іншого, пов'язаного із створенням Єдиного економічного простору, є досягнення «чотирьох свобод». Першим етапом у реалізації проекту з огляду на позицію України визначено створення зони вільної торгівлі.

Для першого етапу інтеграції, на переконання сторін, є всі передумови. Білорусь, Казахстан, Росія і Україна разом забезпечують до 94% загального ВВП усіх країн СНД і 88% їхнього товарообігу.

Кінцевим етапом інтеграції передбачалося впровадження єдиної валюти в рамках об'єднання.

У заяві про створення ЄЕП зазначено, що він має стати «організацією регіональної інтеграції».

Що, згідно з теорією інтеграції, передбачає на певному етапі створення органів із наднаціональною юрисдикцією.

Необхідною умовою ефективності реалізації проекту ЄЕП є паритетність усіх сторін, бо в майбутньому їм доведеться розв'язувати певні проблеми: протистояння російському капіталу, дешевим конкурентоспроможним товарам російського виробництва, неврегульованість позицій національних природних монополій, перспектива запровадження російського рубля як єдиної валюти об'єднання.

Також необхідність внесення значних поправок до законодавства країн-учасниць ЄЕП.

Отже, співробітництво держав пострадянського простору, метою якого є інтеграція, дістає подальше інституційно-організаційного оформлення, не набуваючи водночас реального змісту.

Найпоширенішим форматом для оформлення цієї співпраці є зона вільної торгівлі, угоди про створення якої були підписані на різному рівні між державами СНД, але так і не були створені.

Зважаючи на етапи інтеграції, які виокремлюють фахівці, ця форма кооперації є першим етапом, тому говорити про реалізацію усіх подальших інтеграційних стадій не актуально. Політичний чинник надто впливає на всі сфери відносин нових незалежних держав, зокрема й економічну, що призводить до стагнації та неефективності інтеграційних проектів.

3.3 Забезпечення конкурентоздатності економіки України як засобу інтеграції до ЄС

Сучасна глобальна економіка - це насамперед конкурентоспроможна економіка. Причому позиції фірм і країн у світових рейтингах постійно змінюються. Чим вищою є конкурентоспроможність національної економіки, тим престижніше виглядають її товари та послуги на світовій арені, тим бажанішою є країна як член міжнародних інтеграційних об'єднань.

Звідси дуже актуальною постає проблема підвищення конкурентоспроможності України в глобальній економіці.

Навесні 2008 р. закінчився термін виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україно та ЄС, і на зміну їй повинна прийти нова домовленість - удосконалена, розширена й поглиблена.

У процесі її підготовки, за умов дотримання стабільного курсу зовнішньої політики Україна може отримати доступ до внутрішнього ринку ЄС та скористатися можливостями активної політичної та економічної співпраці. Але перш ніж переходити до вищого рівня інтеграційного процесу, необхідно вирішити ряд внутрішніх проблем та суперечностей і з'ясувати, наскільки наша економіка готова адаптуватися до стандартів ЄС.

Україна вже отримала статус країни з ринковою економікою, однак реформи, необхідні для ефективного функціонування внутрішнього ринку та глибшої інтеграції до світової економіки, не завершено.

Відповіді на питання, в якому руслі необхідно працювати та на що конкретно звернути увагу, дає нам категорія "конкурентоспроможність" як показник, який дає змогу чітко визначити всі сильні й слабкі сторони національної економіки та порівняти її з рядом інших країн. Оцінка конкурентоспроможності зазвичай здійснюється на таких рівнях:

- мікрорівень, на якому визначається конкурентоспроможність фірми;

- мезорівень, на якому визначається конкурентоспроможність галузі та кластерів;

- макрорівень, на якому визначається рівень національної конкурентоспроможності окремої країни.

Варто зауважити, що між поняттями конкурентоспроможності фірми, галузі й країни існує беззаперечний зв'язок.

Адже, конкурентоспроможність національної економіки визначають тим, наскільки конкурентоспроможними є її агенти, та тим, наскільки країні вдається забезпечити для них сприятливе середовище.

Переходячи безпосередньо до аналізу конкурентоспроможності України, варто зазначити, що згідно індексу глобальної конкурентоспроможності (ІГК) наша країна посіла 73-місце.

Враховуючи те, що кількість країн у рейтингу збільшилася з 25 до 131, то порівняно із результатом 2007 р. (69 місце), конкурентоспроможність України, хоч не набагато, та все ж знизилась. Середній рейтинг старих членів ЄС є досить високим і перебуває на 18 місці, у той час, як рейтинг членів ЄС із Центральної та Східної Європи - на 46.

Зрозуміло, що Україна значно відстає навіть від нових членів ЄС, що негативно позначається на реалізації євро-інтеграційних прагнень нашої країни. На думку експертів ВЕФ, сьогодні Україна перебуває на перехідній стадії від ресурс орієнтованої економіки до економіки, що орієнтується на ефективність.

Але за субіндексом "базові вимоги", на який найбільше уваги звертають країни, що перебувають у такій же ситуації, Україна посідає найнижче 90-те місце.

За двома іншими субіндексами позиції дещо кращі: "фактори, що підвищують ефективність" - 66-те місце, "фактори інновацій" - 76-те. Складники, що входять до субіндексу "базові вимоги", мають найбільший вплив на зниження загального рівня конкурентоспроможності країни.

Уперше Україна була включена до Звіту про глобальну конкурентоспроможність у 1997 р., зайнявши на той час передостаннє 52-місце. З того періоду позиція України не надто змінилася. Від 1997 р. до 2005 р. рівень конкурентоспроможності коливався на рівні 52-50-го місць, в 2006 р. покращився на чотири позиції. Експерти ВЕФ пов'язують це з позитивними очікуваннями бізнесу через політичні зміни.

Але загалом рівень конкурентоспроможності економіки нашої країни залишається стабільно низьким, незважаючи на сімнадцятирічний період реформування. Після розпаду Радянського Союзу Україна була однією із найсильніших республік, але не змогла належним чином використати усі свої преваги. Для порівняння, наші найближчі сусіди, Польща та Росія з моменту потрапляння до Звіту про глобальну конкурентоспроможність покращили свої позиції на 12 та 11 пунктів відповідно.

На цьому фоні стає зрозумілим, що реформи, які проводяться в нашій країні є неефективними й практично не дають результатів.

Причин цього є кілька, серед яких і нестабільність внутрішньої та зовнішньої політики, і надмірна політизованість економіки, і відсутність комплексного загальноекономічного бачення реформ, і нарешті, довготривале базування на ресурсних перевагах, які поступово втрачають свою вагомість. Крім того, ще однією, чи не найбільшою проблемою є низький рівень зацікавленості керівництва країни проблемою підвищення національної конкурентоспроможності, а в результаті цього - відсутність єдиної програми, спрямованої на її досягнення.

Інновації виступають як регіональні детермінанти забезпечення конкурентоспроможності в умовах євроінтеграції.

Треба визнати, що в Україні чітко усвідомлюється необхідність та важливість формування національної політики на принципах інноваційного випередження на рівні як стратегії, так і тактики.

Сьогодення характеризується підвищеним незгасаючим інтересом щодо вирішення проблем інноваційного розвитку не тільки шляхом звичайної констатації та фіксації статистичних даних та проблем активізації інноваційної діяльності в державі, але й шляхом якісного аналізу фундаментальних понять і категорій, формування нових підходів до вивчення інноваційної дійсності, подальшого її моніторингу, управління процесами та ефективної її організації.

Ключовим поточним завданням є вивірена в часі й у галузевих пріоритетах точкова підтримка технологічних і експорт орієнтованих виробництв.

Світовий досвід показує, що країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої у них є надлишок факторів виробництва і яка має найменшу відносну вартість, а імпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищення витрат на їх виготовлення.

Тому основна увага у практичній роботі з підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі та створення конкурентних переваг.

Окремі фактори по-різному впливають на створення конкурентних переваг, до того ж вони можуть відрізнятися за характером дії та джерелами відтворення, що також треба враховувати.

Аналіз рівнів забезпеченості України основними факторами виробництва та ефективності їх використання порівняно із шістьма найрозвиненішими країнами світу (США, Японією, Німеччиною, Францією, Англією, Канадою) свідчить, що наша держава має досить високий рейтинг: у забезпеченості сільгоспугіддями - третє місце, трудовими ресурсами - четверте місце, науковим потенціалом - третє місце.

Але щодо реалізації цих можливостей, то на сьогодні це парадокс. За ефективністю використання факторів виробництва Україна посідає останні місця, набагато поступаючись розвинутим країнам. Від Франції, наприклад, відставання сягає: щодо використання сільгоспугідь - у 10-12 разів, трудових ресурсів - у 7-15 разів, основного капіталу - у 2-3 рази, наукового потенціалу - більш як у 20 разів. На жаль, низький рівень конкуренції на внутрішньому ринку, його недостатня місткість і патологічна невибагливість українських споживачів не дають змоги створити належні умови для зростання інновацій і конкурентоспроможності вітчизняної продукції.

Адже підприємства не можуть виробляти конкурентоспроможну на зовнішніх ринках продукцію, якщо вона має низьку якість на внутрішньому. Інакше кажучи, конкурентоспроможність на зовнішньому ринку є наслідком конкуренції на внутрішньому.

Дійсно, структура і характер внутрішнього ринку непропорційно впливають на те, як компанії розуміють і трактують потреби покупців, як на них реагують.

Регіон набуває конкурентної переваги в тих галузях, у яких внутрішній попит забезпечує компаніям більш ясне або більш раннє уявлення про виникнення потреб покупців, і в яких вимогливі покупці, здійснюючи тиск на компанії, змушують їх упроваджувати інновації швидше і, таким чином, одержувати більш витончені конкурентні переваги, порівняно з іноземними конкурентами.

Обсяг внутрішнього попиту при цьому виявляється менш суттєвим, ніж йог характер. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому ринку, в ретроспективі завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту, їх експансія йшла через його насичення.

Певною мірою у нас теж спостерігається насичення внутрішнього ринку але внаслідок різкого падіння внутрішнього споживання та незначних масштабів інноваційної діяльності, конкурентні переваги українських підприємств є слабкими.

Особливо турбує невпинне погіршення показників майже всіх напрямів інноваційної діяльності, без якої неможливо досягти стійких процесів економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності.

Так, у 2007 р. питома вага українських підприємств, які займались інноваційною діяльністю, становила лише 16,3% загальної кількості промислових підприємств, у той час як у Німеччині, Франції інноваційно-активні підприємства становлять 70-80% загальної їх кількості.

За останні роки в Україні значно скоротилася кількість створених нових зразків техніки (порівняно з 1990 р. - на 30%), серед яких лише близько 2% перевищують за рівнем кращі світові аналоги.

Підсилення конкурентних позицій в опорних галузях переробної промисловості може бути досягнуто тільки за умов істотного збільшення інвестиційних можливостей і нагромадження інноваційного потенціалу. Інвестиції взагалі мають домінантне значення для галузей із підвищеною капітальною ємністю, де економічні показники їх діяльності, власне ефективність, суттєво залежать від масштабів виробництва.

Враховуючи, що в Україні переважна більшість галузей відповідає саме цим критеріям, проблема пошуку інвестиційних ресурсів набуває надзвичайного значення.



Висновки

Міжнародна економічна інтеграція - це об'єктивне, складне й суперечливе явище,що розвивається у протистоянні з дезінтеграційними тенденціями у світовій системі, характеризується процесами об'єднання держав і народів для спільного розв'язання проблем та реалізації спільних цілей, супроводжується посиленням взаємозалежності між ними аж до злиття в єдине ціле, виникненням спільних інститутів та правових норм, що забезпечують функціональну ефективність.

Основними мотивами інтеграційних взаємодій у сучасному світі є прагнення забезпечити добробут, безпеку та стабільність розвитку суспільства.

Динамічний розвиток міжнародної економічної інтеграції зумовлений:

- економічним розвитком країн, їх груп та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів;

- закономірностями науково-технологічного прогресу;

- тенденціями демографічного розвитку;

- наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем (енергетичних, продовольчих, економічних, охорони навколишнього середовища, економічного росту та народонаселення, економічної безпеки);

- різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж;

- ринковою уніфікацією економічного розвитку.

Послідовний розвиток етапів,форм міжнародної економічної інтеграції забезпечує більш повне і раціональне використання економічного потенціалу країн та підвищення темпів їх розвитку.

Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики як внаслідок об'єктивно зумовленого зниження цін на основні товари і послуги та створення нових робочих місць,так і через концентрацію зусиль країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку.

Слід також зазначити, що в зрілих інтеграційних угрупованнях виробляються і реалізуються потужні та дієві механізми і інструменти забезпечення групової економічної безпеки.

Економічна інтеграція має переважно регіональний характер. Найбільшими регіональними інтеграційними об'єднаннями є ЄС, НАФТА, АТЕС. Не дивлячись на різницю в формах інтеграції незаперечним є факт бурхливого росту інтеграційних угрупувань в усіх частинах земної кулі.

Що стосується України, то вона взяла курс на євроінтеграцію. Зовнішньоекономічну діяльність України з ЄС на сучасному етапі характеризують високі темпи зростання.

Відзначено наявність певних змін у геоекономічній структурі зовнішньої торгівлі України, зокрема зростанні зовнішньоторговельного обороту з країнами ЄС.

Це значною мірою зумовлено вступом до ЄС нових країн-членів, які були й залишаються одними зі значних зовнішньоекономічних партнерів України.

Ризики у зовнішньоторговельній структурі України спричинено зволіканням структурних зрушень у народному господарстві, які мають відбуватися природно, за ринковими законами.

Зовнішньоторговельна структура України на сучасному етапі дедалі більше орієнтується на ЄС.

Найбільшою загрозою зовнішньоекономічній безпеці України в умовах євроінтеграції є експортна орієнтованість зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС на основі традиційних однорідних товарів за умови не насиченості вітчизняного ринку диференційованою продукцією.

Інтеграція України до ЄС має важливі економічні преваги для України:

- макроекономічна стабільність;

- збільшення продуктивності економіки;

- збільшення обсягів торгівлі між Україною та ЄС;

- забезпечення вільного руху факторів виробництва в межах ЄС;

- гарантований захист прав працівників та споживачів.

Щодо глобальної (світової) економічної інтеграції можна зробити висновок про її бурхливий розвиток в останні декілька десятиліть, які дають підстави стверджувати, що позитивні наслідки економічної інтеграції в світовому масштабі явно переважають деякі негативні прояви цього процесу.

На теперішній час існують суттєві передумові для подальшого поглиблення світової економічної інтеграції.

Можна сподіватися на те, що вона, як складова загальносвітових інтеграційних тенденцій (політичних, культурних, тощо), буде сприяти подальшому суспільному розвитку та вирішенню глобальних світових проблем. Звичайно, умовою економічної інтеграції є забезпечення національних інтересів та національної безпеки.

Але головними перешкодами на сучасному етапі залишаються питання визначення пріоритетного напряму та міри економічної інтеграції.

Ці дуже важливі проблеми намагаються вирішити органи державної влади, організації та науковці.

Але при розгляді цих проблем необхідно розуміти що процеси економічної інтеграції дуже тривалі.

Вони не можуть мати вигляд остаточного «рецепту» в якому надруковані частки складових компонентів.

Трансформуються економічні відносини в нашій державі, змінюються й самі структури світового господарства, тому потрібно чітко розуміти чинники що впливають на розвиток економічної інтеграції та визначити стратегію державної інтеграційної політики на різні терміни з урахуванням:

- політичних;

- економічних;

- правових;

- соціальних;

- моральних та інших передумов, як в країні, так і в потенційному інтеграційному середовищі.

Наближення економіки України до світових та європейських господарських процесів детермінує:

- необхідність подальшого поглиблення ринкових реформ;

- здійснення широкомасштабних структурних перетворень;

- прискорення інституційних змін;

- відчутного скорочення тіньового сектору.

Надзвичайно важливим є вивчення і глибокий аналіз провідних тенденцій розвитку світових ринків, міжнародного поділу праці з метою повнішого та ефективнішого включення економіки України в сучасні цивілізаційні процеси.

На сучасному етапі розвитку зовнішньоекономічної політики нашої держави доцільним напрямом економічної інтеграції є одночасна співпраця з вищенаведеними структурами світового господарства, а не безоглядна спрямованість на якийсь один інтеграційний напрям.



Список використаної літератури

1. Астапов К.Формирование единого экономического пространства стран СНГ / К. Астапов // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - №3. - С. 95-99.

2. Багмет М.О. Світова та європейська інтеграція: навч. посіб. / М.О. Багмет, Г.В. Коваль. - Донецьк: Каштан, 2009. - 349 с.

3. Беляєв М.І. Економічна політика / М.І. Беляєв, М.І. Диба, А.З. Зазимко. - К.: КНЕУ, 2007. - 288 с.

4. Берглоф Е. Економічна інтеграція та глобальна рецесія (Електронний ресурс). - Режим доступу: 07.05.2010 р. Загол. з екрану.

5. Внукова Н.М. Оцінка рівня виконання вимог СОТ для прискорення процесів інтеграції України до ЄС / Н.М. Внукова // Зовнішня торгівля: право та економіка. - 2009. - №2(43). - С. 40-46.

6. Врадій О. Концепції євроінтеграції та політичні трансформації (Електронний ресурс). - Режим доступу: 06.05.2010. - Загол. з екрану.

7. Горьовий В.П. Інтеграція України до ЄС і зовнішньоекономічна безпека держави / В.П. Горьовий // Вісн.аграрної науки. - 2009. - №11. - С. 56-61.

8. Гусинська Н. Тенденції розвитку регіональної інтеграції / Н. Гусинська // Регіональна економіка.Серія «Економіка і право». - 2008. - №4. - С. 185-191.

9. Дайнеко А.Е. Мировая экономика: механизмы и факторы роста / А.Е. Дайнеко, Г.В. Забавский, П.В. Шведко. - М.: Изд-во делов. и учеб. лит., 2007. - 321 с.

10. Ермишин П.Г. Основы экономической теории.

11. Зварыч Р. Социально-экономическая трансформация в Украине как перспектива конвергенции с ЕС / Р.Зварыч // Журнал европейской экономики. - 2008. - Т.7, №2. - С. 170-193.

12. Зимовець В.В. Вектори регіональної економічної інтеграції: зовнішні чинники та внутрішні передумови (Електронний ресурс). - Режим доступу: 04.05.2010. - Загол.з екрану.

13. Киреев А.П. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2 ч. - М.: Междунар. отношения, 2000.

14. Киридон А.М. Інтеграційні виклики для України / А.М. Киридон // Науковий вісн. Волин. нац. ун-ту ім. Л. Українки. - 2009. - №3. - С. 166-170.

15. Кредісова А.І. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник: 2-ге вид., випр. і доп. / За заг. ред. - К.: ВІРА-Р, 2002. - 552 С.

16. Політичні аспекти міжнародної економіки України, В.А. Коновалюк. - Харків 2003.

17. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. - 448 С.

18. Куревіна І.О. Глобалізація і проблеми європейської економічної інтеграції / І.О. Куревіна // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Вип. 78 (ч. 2). - 2008. - С. 124-135.

19. Лаврінчук І. Визначальні умови інтеграції України до ЄС / І. Лаврінчук // Праця і зарплата. - 2007. - №42. - С. 4-5.

20. Лук'яненко Д.Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності (Електронний ресурс). - Режим доступу: 11.05.2010. - Загол. з екрану.

21. Малик Я.Й. Інтеграційні процеси на пострадянському просторі: навч. посіб. / Я.Й. Малик, Ю.С. Занько. - Львів: ПАІС, 2008. - 87 с.

22. Макуха С.М. Міжнародні господарські зв'язки країн з перехідною економікою в умовах глобалізації / С.М. Макуха. - Х.: Право, 2006. - 303с.

23. Мартинов А. Україна в міжнародних відносинах… // Україна. - 2003.

24. Миронов В.С. Международная экономическая деятельность Украины / В.С. Миронов, В.Н. Дуницкий. - Донецк: Юго-Восток, 2009. - 425 с.

25. Нікішина Е.А. Економічні аспекти євроатлантичної інтеграції України / Е.А.Нікішина. - Одеса: Ін-т пробл. ринку та економ. дослідж., 2006. - 34 с.

26. Онищенко В.П. Україна у координатах ЄС / В.П. Онищенко // Зовнішня торгівля: право та економіка. - 2008. - №3. - С. 5-13.

27. Основи економічної теорії: навч. посіб. / А.А. Чухно, П.С. Єщенко, Г.Н. Климко та ін., за заг. ред. А.А. Чухна. - К.: Вища школа, 2005. - 606 с.

28. Результати дослідження про стан процесу інтеграції України.

29. Ростовцев С. Россия продолжает лавировать между Европой и Китаем, 07.1.2005 / Информационно-аналитический портал Евразийский дом.

30. Панкова Л.А. Міжнародні економічні відносини / Л.А. Панкова, В.В. Козик. - К.: Знання-Прес, 2007. - 328 с.

31. Пономаренко О.О. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності / О.О. Пономаренко, В.В. Новікова. - Х.: ХНЕУ, 2007. - 194 с.

32. Постанова Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України» / Україна на міжнародній арені. Збірн. документів і матеріалів (1991-1995 рр.). У 2-х кн. Кн.1. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 37-52.

33. Соглашение о формировании Единого экономического пространства, Ялта, 19 сентября 2003 г. / МИД РФ.

34. Румянцев А.П., Румянцева Н.С. Зовнішньоекономічна діяльність: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 377 С.

35. Сорокина Л.В. Экономика европейской интеграции: уч. пособ. / Л.В. Соркина. - Донецк: ДонНТУ, 2008. - 159 с.

36. Стеців А.Л. Інноваційне забезпечення конкурентоспроможності в умовах євроінтеграції / А.Л. Стеців // Економіка України. - 2009. - №4. - С. 47-54.

37. Сторонянська І.З. Міжрегіональні інтеграційні процеси в Україні: тенденції та перспективи розвитку / І.З. Сторонянська. - Львів: ІРД, 2009. - 388 с.

38. Фінанси: навч. посіб. / За ред. С.І. Юрія, В.М. Федосова. - К.:Знання, 2008. - 611 с. інтеграція зовнішньоекономічний господарство

39. Чернега О.Б. Международная интеграция / О.Б. Чернега, А.А. Семенов. - Донецк: Каштан, 2009. - 349 с.



Додаток 1



Додаток 2

Размещено на Allbest.ru

...