Геостратегія США в процесі становлення глобальної держави

В оцінці “атомної загрози” для США, в американському керівництві вже на початку 1950-х років було досягнуто розуміння “неприйнятності збитку” у випадку атомного конфлікту. Атомна і термоядерна зброя дедалі більшою мірою сприймалася як чинник стримування. У практичному плані це проявилося в зв'язку з позицією адміністрації Трумена в період війни в Кореї.

В основу ядерної політики було покладено принцип “асиметричності” відповіді: радянська перевага в неядерних силах повинна була врівноважуватися технологічними перевагами Сполучених Штатів. При Ейзенхауері це привело до “нового погляду” на проблеми оборони: акцент на ядерну зброю і розвиток військово-повітряних сил, адаптацію концепції “ядерного лякання” для застосування на тактичному рівні в Європі, ядерна зброя розглядалася і як засіб для підтримки американського периметру оборони в Азії. Це спричинило критику в зв'язку з негнучкістю стратегічних підходів республіканців і відсутністю сил для відповіді на локальну агресію. Необхідність перегляду військово-політичної стратегії ще чіткіше позначилася в другій половині 1950-х років у зв'язку з розвитком ракетної техніки й освоєнням космічного простору. Відповіддю на зміни, що сталися, була стратегія “гнучкого реагування” адміністрації Кеннеді. Ставка нової стратегії на “гнучкість” і різноманіття способів використання військової сили залежно від характеру конфлікту обумовила формування в її рамках значно більшого числа нових воєнно-стратегічних концепцій, розрахованих на різні види і варіанти загроз.

РОЗДІЛ 4. “Протиріччя біполярного світу і тенденції коригування стратегічного курсу США” присвячен аналізу нових тенденцій у розвитку системи міжнародних відносин на рубежі 1950-1960-х років і коригування найважливіших напрямків американського стратегічного курсу: західноєвропейського, щодо держав “радянського блоку” і ключових регіонів у зоні національно-визвольного руху.

З другої половини п'ятдесятих років в американо-західноєвропейських відносинах дедалі більшою мірою стали виявлятися протиріччя, що свідчили про необхідність перегляду існуючої моделі взаємин. Причиною були побоювання західноєвропейських країн проблемами безпеки; невдоволення позицією США щодо держав “третього світу”, зіткнення інтересів на Близькому і Середньому Сході й Африці; посилення економічної могутності Європи, що вимагала відповідного коригування політичних відносин усередині західного співтовариства. Американською відповіддю на цій виклик стала політика адміністрації Кеннеді, спрямована на створення “атлантичного співтовариства”, у якому інтегрована Європа стала б рівним партнером для Сполучених Штатів, поділяючи з ними обов'язки світового лідера.

У практичному сенсі “атлантичне співтовариство” передбачало, відповідно до “рівного партнерства”, поділ тягаря відповіді на виклик “третього світу”; стимулювання економічного розвитку шляхом скорочення тарифів; у співробітництві з Японією значне збільшення припливу капіталів у слаборозвинуті країни, зменшення економічного суперництва. У політичних відносинах мова йшла про створення єдиних органів “атлантичного співтовариства”, а у військових, торкалася питання про те, щоб США поділилися ядерними секретами з західноєвропейськими союзниками. Пізніше виникла концепція створення “багатосторонніх ядерних сил”, що повинні були стати прикладом широкого об'єднання сил західноєвропейських країн у ядерній галузі. Однак реалізація планів США обмежувалась позицією Франції, що орієнтувалася на зміцнення своїх позицій на континенті на основі франко-германського співробітництва і франко-радянських зв'язків.

Проте криза в американо-західноєвропейських відносинах, як уявляється, мала багато наслідків, що не обмежилися хронологічними рамками першої половини шістдесятих років. Це була перша масштабна спроба створити механізм атлантичного співробітництва між двома складовими західної цивілізації. З тих пір чимало чинників, що перешкоджали її реалізації, або перестали існувати, або вже не є визначальними. Ступінь інтегрованості Європи уособлюється Європейським союзом - могутнім об'єднанням, за показниками цілком порівнянним зі США. Так само як і в шістдесяті роки, сьогодні геополітична обстановка у світі вимагає “сукупної” відповіді усього Заходу - атлантичного співтовариства. Звичайно, тенденціям до об'єднання Заходу протистоять і певні відцентрові сили, однак, думаємо, що на основі зазначених причин в американській геостратегії в найближчі роки домінуватиме саме західноєвропейсько-атлантичний напрямок і прагнення до відновлення і поглиблення партнерства з країнами регіону, орієнтоване на “друге видання” “атлантичного співтовариства”.

У геостратегічному плані “радянський блок” уявляв собою великі простори євразійського континенту, що контролювалися наддержавою (і Китаєм), який протистоял США у біполярній конфронтації. У протидії цій загрозі США прагнули не допустити домінування супротивників над складовими євразійського простору і забезпечити розвиток країн регіону по лініям, що окреслювали фундаментальні американські цінності. При цьому небезпека ізоляції Америки від Євразії розглядалася в геополітичних категоріях, поза залежністю від комуністичної ідеології. Тактичним засобом американського курсу виступало дроблення євразійського простору шляхом зміцнення відносин з деякими східноєвропейськими країнами (Югославія, Польща), розробка в теоретичному плані підходів, пов'язаних з роз'єднанням СРСР і Китаю. Такій підхід передбачав розв'язання проблеми недопущення домінування в східній Євразії “радянсько-китайського блоку” на основі протиставлення сторін і створення ситуації балансу сил, за якого б США виконували роль балансира. Це, природно, скувало б і можливості для конфронтуючих сторін активізувати свою діяльність й на інших геостратегічних напрямках.

Події 50-х років - піднесення національно-визвольного руху, катастрофа колоніальних імперій і утворення незалежних держав - значно змінили геополітичну картину світу. Ширилося розуміння того, що біполярність відходить в минуле, що світ поділений на три частини: Захід на чолі зі США, коаліція держав “радянського блоку” і третя сила - в особі нових незалежних держав Азії й Африки.

У геостратегічному плані відповіддю на “виклик” “третього світу” повинна була стати концепція заповнення “вакууму сили”, що утвориться на великих просторах, займаних молодими державами. Заповнення “вакууму” здійснювалося на основі моделі побудови відносин з державами, що розвиваються, основи якої були розроблені в колах Демократичної партії, а потім визначали цей напрямок політики адміністрації Кеннеді. Фундамент цієї моделі складали програми економічної допомоги, що надаватися на довгостроковій основі. Програми допомоги повинні були надаватися незалежно від участі держав-реципієнтів у військових союзах зі США. Основною формою допомоги були позики, оскільки саме ця форма стимулювала розвиток виробництва в країнах-реципієнтах. У той же час кошти, що спрямовувалися на розвиток інфраструктури, утворення й охорони здоров'я, повинні були представлятися на безоплатній основі. Економічна допомога мала супроводжуватися ефективною технічною допомогою і активною інформаційною програмою. Певні обов'язки покладалися на країну-реципієнта: мобілізувати усі свої ресурси для економічного розвитку; здійснити аграрну реформу й упорядкувати податкову систему, розгорнути заходи, спрямовані проти бідності.

Ключовою країною в Азії для американської політики була Індія, при цьому вона протиставлялася Китаєві. Політика щодо країн регіону була диференційованою: військове співробітництво з державами, розташованими по периферії “радянського блоку” - Кореєю, Японією, Тайванем, Філіппінами; і економічна допомога - Індії, Пакистану, Цейлону, Індонезії. Апробація моделі побудови відносин із країнами, що розвиваються, відбувалася й на латиноамериканському напрямкові. При цьому латиноамериканська геостратегія США являла напрямок, по якому може вестися боротьба представників геополітичних і корпоративних інтересів.

Необхідність відповіді на “виклик” з боку “третього світу” диктувала і формування нового напрямку американської регіональної геостратегії - африканського. Пріоритетами американської геостратегії в Африці були Ефіопія, Ліберія, Лівія, Марокко, Туніс, Нігерія, Сенегал і Конго, котрим надавалась допомога.

Однак, завдання підвищення життєвого рівня в країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, потребували колосальних коштів, котрі не могла забезпечити навіть така багата країна, як США. Цім обумовлена орієнтація на активізацію ролі західноєвропейських держав у наданні економічної допомоги країнам “третього світу”. Спільними зусиллями “атлантичне співтовариство” повинне було заповнити той вакуум сили, що утворився на великих територіях у результаті розпаду старих колоніальних імперій.

Вироблена модель була покликана заповнити той “вакуум сили”, що утворився на великих просторах трьох континентів. В основі цієї моделі лежали не військові, а економічні, технологічні та культурні важелі впливу. При цьому основні обсяги допомоги отримували країни, значення котрих було безпосередньо пов'язане з американською геостратегіею, що закріплювала за допомогою нових форм свій вплив у ключових регіонах світу.

Після другої світової війни США були в принципі орієнтовані на здійснення активної інтервенціоністської політики в навколишньому світі і здійснювали б цей курс, навіть не маючи такого геополітичного й ідеологічного супротивника, яким був СРСР. Основні чинники таких претензій, обумовлювалися перевагою за всіма параметрами, що визначали силу американської держави. Ідеологічна традиція, пов'язана з “американською винятковістю”, робила країну активним місіонером відповідної системи поглядів. Наявність іншого центра зосередження світової могутності - СРСР - і процес біполярної конфронтації надавали США політичну ініціативу у висуванні, отстоюванні і практичному здійсненні міжнародного курсу, спрямованого на захист “вільного світу”. Біполярна конфронтація консервувала роль США як лідера західного світу, системи капіталізму загалом. Здійснюючи стратегічне “стримування” СРСР, США прагнули до контролю і над найбільш динамічними центрами економічної сили в другій половині ХХ ст. - Німеччиною та Японією. В зміцненні американської геополітичної гегемонії значну роль відігравали міжнародні кризи, що сприяли посиленню інтеграційних процесів “вільного світу” під американською егідою. Характерними прикметами американської геополітичної гегемонії стали значна увага проблемам загальної військової політики, створення двох- і багатосторонніх механізмів досягнення поставлених цілей.

В наступні роки відбулися певні зміни у взаємовідносинах наддержав. З кінця 50-х - першої половини 60-х років американська політична еліта дедалі більше схилялася до ідеї про те, що “холодна війна” більше не була рушійною силою міжнародних відносин, залишаючись у той же час серйозною проблемою. Що до відносин між двома глобальними центрами сили - США і СРСР - це означало розуміння того, що великі геостратегічні придбання були неможливі, а перспектива бачилася у завоюванні невеликих досягнень. Щодо всієї системи світопорядку, то наддержави здійснювали поворот в напрямкові збільшення впливу на нові центри сили і диверсифікацію форм закріплення своїх геостратегічних позицій.

США мали перевагу у всіх аспектах сили, використовували “молодше партнерство” Західної Європи при “особливих відносинах” з Великобританією; структурування простору по периферії Євразії за допомогою військово-політичних блоків; включення у свою орбіту країн, що відколювалися від колоніальної системи на основі надання різних програм допомоги; стримування конкуренції з боку Західної Європи і Японії за рахунок надання їм стратегічних гарантій проти “радянської військової погрози”; використання головним чином військово-силової складової для забезпечення і демонстрації своєї геополітичної гегемонії. Ця модель отримала сильний імпульс до удосконалення в період президентства Кеннеді. У забезпеченні американського лідерства усе більшу роль грали невоєнні фактори, “м`яка сила”. Збільшилося значення таких органів, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд, що практично контролювалися США.

Сформована модель американського лідерства виявилася під загрозою втрати функціональності в зв'язку з подіями, що розгорнулися у світі на рубежі 1980-1990-х років (особливо в зв'язку з розпадом СРСР й утворенням нових держав на пострадянському просторі). По суті, США опинилися в становищі, коли конкретні цілі, що відповідають власне американським інтересам, вже не можна було приховувати за фасадом боротьби з “комуністичною імперією”. Тому мова йшла про необхідність пошуку нової концептуальної бази для американської зовнішньої політики, що стимулювало розвиток геополітичних підходів (праці З.Бжезинського, Г.Кіссінджера, Ч.Краутхаммера, Ч. Лейна, С. Хантінгтона, О.Харріса, У.Одома та ін.).

В дискусіях політиків і фахівців усе четкіше формується напрямок стратегії світового переваження (З. Бжезинській, Дж.Най, М. Олбрайт та ін.) і тенденція до перегляду ролі США на підставі формування багатополярного світу (Г. Кіссінджер, Ч. Мейнс, С Хантінгтон, О. Харріс та ін.). На підставі здійсненого аналізу видно, що основу нової моделі американського лідерства становитимуть обмежений ізоляціонізм, який припускає посилення лідируючої ролі США у рамках західної цивілізації; скорочення витрат і зусиль для впливу на “зовнішній світ”, втручання в закордоні справи лише у випадках, що становлять реальну загрозу американським інтересам. Останні, маючи численні науково-академічні інтерпретації, у геостратегічному плані представлені збереженням безпеки Західної Європи, Японії, Канади, Мексики, Ізраїлю, держав Перської затоки, Центральної Америки і Південної Кореї.

В умовах диверсифікації загроз інтересам американської національної безпеці і відносної недостачі ресурсів для контролю над центрами сили в багатополярній системі міжнародних відносин цей підхід буде означати прагнення США до виконання ролі балансира у відносинах між іншими центрами сили при прагненні уникнути безпосередньо участі у виникаючих конфліктах. У даному контексті роль геополітичного підходу до оцінки і реалізації зовнішньої політики буде посилюватися, а основні шанси США будуть пов'язуватися з використанням механізму економічної взаємозалежності для досягнення поставлених геополітичних цілей. У відношенні держав на пострадянському просторі це означатиме курс, ґрунтований на регулюванні доступу національних товарів на світовий ринок і контролі за іноземними інвестиціями у національні економіки, що надасть США можливості серйозного впливати на політичну поведінку правлячих еліт, підтримку курсу на дроблення євразійського простору.

ВИСНОВКИ

США, як і будь-яка інша держава, прагнули до збільшення своєї могутності за рахунок реалізації основних компонентів власної сили: економічних, технологічних, військових і культурних. Це прагнення реалізовувалося в різних формах, мало перманентний характер. Діяльність американської держави, в цьому сенсі може розглядатися за допомогою найважливішої геополітичної категорії - геостратегії, що характеризує курс на міжнародній арені, спрямований на створення, підтримку і збільшення своєї могутності за рахунок володіння найбільш сприятливим просторовим становищем, що досягається за допомогою військових і невоєнних засобів. Геостратегія, інтегруючи в собі військову і політичну стратегію, становить фундаментальну основу зовнішньої політики.

В еволюції американської геостратегії, яка розвивалась з початку на шляхах широтної експансії, потім меридіональної в південному напрямку й широтної експансії за межами Північної Америки, простежується кілька чітких етапів: 1) з часів перших поселень до війни за незалежність; 2) від війни за незалежність до початку XIX ст.; 3) з початку століття до громадянської війни 1861-1865 рр.; 4) від громадянської війни до 90-х років XIX ст.; 5) від останнього десятиліття XIX ст. до першої світової війни; 6) від закінчення першої світової війни до другої світової війни; 7) від другої світової війни до середини 1960-х років; 8) із середини “критичного десятиліття” до початку 1990-х років; 9) у даний час спостерігається новий етап в розвитку американської геостратегії.

Основою геостратегії США було винятково вигідне географічне становище країни, що поєднувало протяжний простір, територіальну монолітність і можливість вільного просування. Це формувало усвідомлення континентальної цілісності, достатнього рівня безпеки, та можливостей для встановленні взаємодії з зовнішнім світом. У реакції на міжнародні події США виявляли себе як “морська держава”, джерелами національної міці котрої були торгівля, судноплавство і сильний військово-морський флот.

Як загальні принципи впливу на геополітичних супротивників з часів громадянської війни в США почала застосовуватися стратегія “анаконди”, що означає блокування “морською державою” простору, контрольованого супротивником по берегових лініях і доведення його до стратегічного виснаження. Головну небезпеку для Сполучених Штатів становили “континентальні” держави - Росія, Німеччина і Китай.

Ставлення США до “зовнішнього середовища” вироблялося як рівнодіюча між чотирма полюсами, два перших якої відображали максими по лінії ізоляціонізм-інтервенціионізм, а два інших були пов'язані з поглядами на історичну долі Америки: експеримент чи доля, що обумовлювало визначення домінанти зовнішньополітичного курсу: геополітика чи ідеологія.

У взаємодії із зовнішнім світом історія зовнішньополітичної традиції Америки фіксує п'ять явних сплесків розвитку геополітичних ідей і посилення їхнього впливу на формування зовнішньополітичного курсу країни: за часів “батьків-засновників”, наприкінці XIX ст., у період другої світової війни, у 1970-х роках і на рубежі XX та XXI століть. У ці періоди посилювалася роль США в прагненні використовувати концепцію балансу сил як фундамент своєї міжнародної політики, при цьому, однак, змінювалася систем координат: від “пасивного” використання балансу сил у Європі, через роль арбітра інтересів європейських держав на американському континенті до збалансування становища в Європі, а потім - і в Євразії.

Аналіз конкретних подій, пов'язаних з формуванням і реалізацією американської зовнішньої політики, підтверджує існування циклів: екстра- та інтровертного щодо реакції нації на події в зовнішньому світі.

Вже в перший період другої світової війни у представників американської політичної еліти, у першу чергу у президента і його оточення, сформувалося розуміння небезпеки, інтегрованої під владою Гітлера Європи. Водночас зростало і занепокоєння в зв'язку з налагодженням германсько-радянських відносин. В умовах розширення американської задіяності в справи зовнішнього світу відбувалася перебудова апарата забезпечення національної безпеки країни, при цьому виявилася тенденція, пов'язана зі створенням органів керування поза традиційними структурами державного апарата.

На рубежі 1941 року суттю політики США став перехід від континенталізму до глобалізму, при цьому власні національні інтереси США визначалися у зв'язку з прагненням геополітичних супротивників домінувати в Західній Європі та Східній Азії. Зі вступом у війну США події набули глобального масштабу, що спонукало американське керівництво оперувати глобальними категоріями. В основі стратегії США були оборонні зусилля, започатковані у війні проти Японії і зосередження основних засобів у війні проти Німеччини. При цьому основний упор робився на масоване застосування техніки і мінімальне використання людських ресурсів. Планувалося покладання основного тягаря боротьби з Німеччиною - континентальною державою, на іншу континентальну державу - СРСР. На цьому ґрунтувалася ідея антигітлерівської коаліції.

Геополітичні сюжети були й в основі еволюції антигітлерівської коаліції. Здійснений аналіз дозволяє говорити про те, що розквітом співробітництва трьох основних держав - СРСР, США і Великобританії - у роки війни була не якась зустріч лідерів, чи інша подія, а період, хронологічно локалізований у першій половині 1944 р. Подальші події, пов'язані з забезпеченням радянських інтересів у Центральній і Південно-Східній Європі та протидія цьому з боку західних союзників, знаменували собою спадну лінію в історії “Великого союзу”.Геополітичні сюжети були й в основі еволюції антигітлерівської коаліції. Здійснений аналіз дозволяє говорити про те, що розквітом співробітництва трьох основних держав - СРСР, США і Великобританії - у роки війни була не якась зустріч лідерів, чи інша подія, а період, хронологічно локалізований у першій половині 1944 р. Подальші події, пов'язані з забезпеченням радянських інтересів у Центральній і Південно-Східній Європі та протидія цьому з боку західних союзників, знаменували собою спадну лінію в історії “Великого союзу”.

В основі стратегічного планування США на повоєнний період була покладена концепція “чотирьох поліцейських”, що передбачала співробітництво найбільших держав - США, Великобританії, СРСР і Китаю. У геостратегічному плані ця концепція підтримувала створення противаги СРСР у Європі на базі зміцнення американо-британського співробітництва, і в Азії - на основі американо-китайських відносин. Підхід президента Рузвельта до повоєнного світу включав імператив побудови конструктивних відносин з СРСР. Одак ці плани не реалізувались.

Протистояння, що розгорталося, між двома державами - США і СРСР - містило в собі не лише момент конфлікту, а й момент співробітництва, об'єктивно закладеного в прагненні переможців закріпити підлегле становище переможених - Німеччини і Японії - в новій системі міжнародних відносин. Здійснюючи “стримування” СРСР, США, по суті, здійснювали політику “подвійного стримування”, спрямовану як проти потенційного посилення Німеччини, так і з метою збереження контролю над Західною Європою загалом. У цьому сенсі консолідація “сфер впливу” кожної зі сторін консервувала підсумки війни, забезпечуючи “мовчазне співробітництво”.

Протягом розглянутого періоду завдання адміністрацій США укладалися в створенні “силового кільця” навколо зони радянського контролю, підтримці його функціонування і подальшого зміцнення. Спочатку лінія цього кільця пройшла в Європі, потім у Східній Азії, затим була поширена на Середній Схід, маючи відповідне забезпечення - американські військові бази і військово-політичні блоки. У 50-ті роки геостратегічні пріоритети США змінилися: Європа зберегла своє значення, але де дали більша увага стала приділятися Південно-Східній Азії, Середньому Сходові. Саме в цей період був покладений початок зміцненню американських позицій у районі Перської затоки. Перші десять повоєнних років пішло на формування лінії “стримування”, а в наступний період завдання змінилося й полягало в забезпеченні загальної стратегічної стабільності в умовах існування біполярного світу.

Основними тенденціями, пов'язаними з адаптацією механізму вироблення американської стратегії в повоєнному світі стали формування загальнонаціонального консенсусу щодо зовнішньої політики; посилення виконавчої влади у здійсненні міжнародного курсу до такої міри, що в наступні роки мова йшла про “імперське президентство”; поступове зниження ролі конгресу в реалізації зовнішньої політики; зростання впливу політичних партій, котрі як формально, так і неформально впливали на міжнародний курс; перебудову зовнішньополітичного апарату, згідно з “Законом про національну безпеку” 1947 р.; тенденція посилення впливу військових та військово-промислового комплексу на процес прийняття рішень у міжнародній сфері.

Досвід другої світової війни і відповідні тенденції в стратегічному плануванні обумовили й відомі процеси адаптування атомної зброї до військово-політичної доктрини США. Спочатку вона розглядалася як засіб посилення вогневої сили військ, потім як “абсолютна зброя”, а з другої половини 1950-х - початку 1960-х років більшою мірою як чинник стримування протилежного центра сили. У принциповому плані, як видно, вже на початку 1950-х років в американській правлячій еліті сформувалося розуміння “неприйнятності” збитку для США у випадку початку ядерної війни. Це розуміння стало основою поводження американського керівництва під час міжнародних криз.

Як закономірність, що характеризує “вбудовування” ядерної і ракетної зброї в американську геостратегію, слід зазначити й імператив “асиметричної відповіді”, що сприяє максимальному успіхові. Це прагнення до “асиметричності” акумулювало в собі дуже багато геополітичних чинників і, звичайно, у першу чергу, відмінності в географічному становищі учасників глобального конфлікту. У ширшому плані, можна сформулювати “правило асиметричності”: у випадку погрози національним інтересам суб'єкта міжнародних відносин (мова йде про національні держави, що продовжують складати основу існуючої світосистемы) максимальні шанси на успіх у відверненні цієї загрози укладаються у використанні асиметричних засобів відповіді у зміцненні національної безпеки.

З часів другої світової війни західноєвропейський напрямок був найважливішим в американської геостратегії. Потім західноєвропейські союзники США стали дедалі більше претендувати на зміну сформованої системи відносин, у зв'язку з завершенням періоду повоєнного відновлення, бурхливим економічним зростанням і, відповідно, посиленням власного політичного впливу. Ці обставини стали причиною дискусій в американській політичній еліті з приводу корегування цього регіонального напрямку геостратегії. Ставлення США до Західної Європи від “молодшого партнерства” до “рівного партнерства”, у кінцевому рахунку, відображали базове прагнення зберегти контроль над ключовим районом європейського континенту. Новий варіант досягнень цієї мети в доступному для огляду майбутньому домінуватиме в діях американської адміністрації в контексті зміцнення західної цивілізації.

У геостратегічному плані “радянський блок” сприймався у США як великі євразійські простори, що контролювалися СРСР і Китаєм, котрий являв погрозу контролю над берегами, протилежними відповідним виходам США до двох океанів. Ця стратегічна небезпека усвідомлювалася в США безвідносно до впливу комуністичної ідеології та існування світового комуністичного руху. Через те як фундаментальне зовнішньополітичне завдання американські адміністрації розглядали необхідність дроблення цього простору і недопущення того, щоб слаборозвинуті країни регіону еволюціонували в напрямках, ворожих західний цивілізації. Пізніше, в умовах радянсько-китайського протиборства, академічна еліта США прораховувала алгоритм використання класичної ситуації балансу сил у трикутнику відносин між країнами, де США виконували б роль балансира. Ці розробки стали основою практичної політики США, коли у влади опинилася адміністрація Ніксона. Що до держав Східної Європи, то після періоду “заморожування” відносин США орієнтувалися на поступове їх “виведення з радянської орбіти”.

Таким чином, імператив дроблення євразійського простору, недопущення домінування на континенті одного чи декількох центрів сили, що контролюють Європу або Азію, створення в цих регіонах ситуації балансу сил є фундаментальною основою і найважливішою перспективою американської геостратегії протягом тривалого періоду становлення США як глобальної держави.

У повоєнний період насущною проблемою формуванні американської геостратегії було вироблення курсу щодо країн “третього світу”, який у своїй еволюції пройшов кілька етапів. В основі цього курсу були програми іноземної допомоги, що здійснювалися під егідою спеціалізованих агентств. “Економічний підхід”, характерний для уряду Трумена, змінився на “військовий підхід”, властивий кабінету Ейзенхауера і “явно демократичний підхід”, якого дотримувалась адміністрація Кеннеді в здійснені програм іноземної допомоги.

США вийшли з війни володіючи всіма необхідними параметрами, що висували їх на роль лідера західної цивілізації. У біполярному світі США взяли на себе відповідальність у боротьбі з комунізмом, і під цією егідою закріпили за собою становище лідера “вільного світу”. Цей процес знаменував мирний перехід лідерства від Великобританії, що стала “молодшим партнером” США, до заокеанської держави.

Система американського лідерства ґрунтувалася на проектуванні економічної могутності та військового лідерства на проблеми повоєнного розвитку держав Західної Європи і Японії. В міру завершення періоду відновлення і зміцнення економічних позицій і політичного впливу цих держав у системі “вільних націй” позначився комплекс протиріч, ліквідація яких на рубежі 50-60 рр. знаменувала собою процес модернізації сформованої моделі лідерства. У діях адміністрації Кеннеді відображено прагнення розширити американське лідерство на регіони, у яких утворювалися незалежні держави. Одночасно відносини з західноєвропейськими союзниками повинні були налагоджуватися на основі “рівного партнерства” і більш справедливого поділу тягаря лідера. Це була перша спроба формування “атлантичного співтовариства”, що завершилася стагнацією. Однак процес модернізування концепції американського лідерства набув розвитку в наступний період. Це привело до формування структури відносин, котра мала пірамідальну форму, на вершині якої знаходились США, що спиралися на механізм взаємодії в рамках “великої сімки”, ЄС, НАТО, систему регіональних економічних і політичних організацій, спеціалізовані міжнародні організації. У рамках цієї структури відбувалися процеси подальшого розвитку системи колективної безпеки, регіонального економічного співробітництва, відпрацьовувалися процедури спільного прийняття рішень і проявилися спроби створення глобальної юридичної структури.

У 1990-ті роки традиційна модель американського лідерства опинилася в кризі в зв'язку з дезінтеграцією СРСР. США виявилися перед проблемою модернізування концепції власного лідерства в зв'язку зі зникненням “антилідера” і глибокими змінами, що відбувалися у системі міжнародних відносин. Основним засобом включення нових суб'єктів міжнародних відносин у систему американського лідерства став експорт основних цінностей західної цивілізації і їх інкорпорування в соціально-економічні та політичні системи держав Євразії. Політична демократія, ринкові відносини, психологія індивідуалізму повинні були забезпечити розвиток цих країн у сприятливому для США напрямку. Підтримка системних реформ мала під собою досить чітке геостратегічне підґрунтя, пов'язане із заповненням вакууму сили, що утворився у зв'язку з дезинтеграцєю СРСР.

Спроба модернізації американського лідерства на основі цих підходів, засвідчила свою обмеженість. Зважаючи на циклічність американської задіяності у справи зовнішнього світу, можна припустити, що на початку XXI століття масштаб активних зовнішньополітичних дій США скоротиться, оскільки країна вступає в інтровертный цикл, котрий характеризується зосередженням основних зусиль на внутрішніх проблемах. Ця зміна, безперечно, позначиться й на основних формах впливу США на зовнішній світ, у тому числі і на програмах допомоги іншим державам. Щодо політики США відносно України, то в основі американського курсу знаходиться імператив дробління евразійського простору, підтримка геополітичного плюрализма на пострадянських теренах.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. “Большая тройка” и другие официальные лица. Крымская конференция 1945 года в портретах её участников.- Севастополь: издательство “Мир”, 1999.- 150 с. (24 авт. ар.).

2. Сталин, Рузвельт, Черчилль на Ялтинской конференции 1945 года: три подхода к войне и миру.- Севастополь: издательство “Мир”, 2000.- 130 с.(3,6 авт. ар.).

3. На пути к мировому лидерству: геостратегия США 1941-1963 гг.- Севастополь: издательство “Флот України”, 2000.- 296 с. (13,53 авт. ар.).

4. США и международные кризисы в биполярном мире (1940-1960-е годы).- Севастополь: издательство “Флот України”, 2000.- 104 с.(5,3 авт.ар.).

5. Внешняя политика и проблемы функционирования двухпартийной системы США в 1945-1960 гг.- Севастополь: издательство “Флот України”, 2001.- 56 с. (2,2 авт. ар.).

6. Внешнеполитический механизм США в период становления глобальной державы (1940-1960-е годы).- Севастополь: издательство “Мир”, 2001.- 88 с. (4,2 авт. ар.).

7. Внешняя политика и президентские выборы в США в 1952-1960 гг.- Севастополь: издательство “Флот України”, 2001.- 72 с. (3 авт. ар.).

8. Геостратегические императивы во внешнеполитической традиции США (от первых поселений до второй мировой войны).- Севастополь: издательство “Флот України”, 2001.- 76 с. (3 авт. ар.).

Розділи в колективних монографіях:

9. Всемирная история (очерки). - Севастополь: “МИР”, 1998.- 256 с. (у співавторстві з А.Р.Нікіфоровим і Д.В.Омельчуком. Внесок автора - С.5-32, 56-64, 71-79, 90-141, 146- 228, 237-254).

10. Всемирная история (очерки). - 2-е испр. и доп. изд.- Севастополь: издательство “МИР”, 1998.- 266 с. (у співавторстві з А.Р.Нікіфоровим і Д.В.Омельчуком. Внесок автора - С.5-33, 58-67, 74-82, 93-147, 152-237, 247-265).

11. История второй мировой войны. Краткий очерк.- Севастополь: издательство “Мир”, 2001.- 118 с. (у співавторстві з І.Є.Горленковим і Д.В.Омельчуком. Внесок автора - С.19-76, 88-116).

12. Американские лидеры и проблемы внешней политики США (1940-1950-е годы)/Е.Н.Дорошенко,А.А.Сидоров, С.В.Юрченко /Под ред. Л.А.Пашковского.- Севастополь: “Флот України”, 2001.- 110 с. (Внесок автора - С.5-23, 42-57, 74-108).

13. К вопросу о формировании альтернативной внешнеполитической программы Демократической партии США в 1950-е годы//Ученые записки Симферопольского государственного университета.- 1995.- № 1-2.- С.56-61.

14. У истоков Объединенных Наций (количественные аспекты переписки советского руководителя с американскими и британскими лидерами и проблемы стратегии держав антигитлеровской коалиции в 1941-1945 годах)//Науковий вісник Дипломатичної академії України.- Киів, 2000.- Вип.3.- С.115-125.

15. Зовнішньополітичні проблеми і дії партії в опозиції (по досвіду Демократичної партії США в 1953-1956 р.)//Науковий вісник Дипломатичної академії України.- Київ, 2001.- Вип.5.- С.177-182.

16. Крымская конференция: неизвестные страницы (у співавторстві з Д.В.Омельчуком)//Свободная мысль- ХХІ.- 2001.- № 2.- С.119-125 (Внесок автора - С.122-125).

17. Решения Крымской (Ялтинской ) конференции 1945 г. и “ялтинская система” в исторической ретроспективе//Бахчисарайский историко-археологический сборник. Вып.2. - Симферополь: Таврия-Плюс, 2001.- С.409-413.

18. Пять уроков геополитики (из дискуссий “Большой тройки” на Ялтинской конференции 1945 г.)//Проблемы истории второй мировой войны.- Севастополь: издательство “Мир”, 2001.- С.76-91.

19. Геополітика і геостратегія США: походження та сутність понять//Дослідження світовоі політики. Зб. наук. пр. Інституту світової економіки та міжнародних відносин.- Київ, 2001.- Випуск 15.- С.72-77.

20. Принцип двохпартійності як явище і механізм формування та реалізації зовнішньої політики США за умов “холодної війни”//Дослідження світової політики. Зб. наук. пр. Інституту світової економіки та міжнародних відносин.- Київ, 2001.- Випуск 16.- С.84-91.

21. Геостратегія США відносно держав “радянського блоку” на початку “холодної війни”//Дослідження світової політики. Зб. наук. пр. Інституту світової економіки ї міжнародних відносин.- Київ, 2001.- Вип. 17.- С.13-18.

22. Президент Эйзенхауэр, Демократическая партия и проблема влияния маккартизма на внешнюю политику США.// Президенты и внешняя политика США в XX веке: Сборник статей. - Севастополь: “Флот України”, 2001.- С.60-71.

23. Дорадча рада Національного комітету Демократичної партії та проблеми зовнішньополітичної стратегії США в 1957-1960 рр.//Нова політика. -2001.- №2.- С.30-33.

Тези доповідей:

24. Некоторые вопросы деятельности антигитлеровской коалиции 1941-1945 гг. в воспоминаниях Маршала Советского Союза Г.К.Жукова//Великая Отечественная война: актуальные вопросы истории, историографии, охраны памятников, экологических последствий войны. Материалы международной научной конференции, посвященной 50-летию Великой Победы (г.Симферополь, 6-7 мая 1995 г.). - Симферополь, 1995.- С.89-93.

25. Либеральные демократы и “революция растущих надежд” (к вопросу о формировании политики США в отношении стран “третьего мира” в 50-е годы)//Проблемы мирового устройства и международных отношений в общественно-политической мысли XIX-XX вв. Первые Крымские Чтения Н.Я.Данилевского, Ялта, Ливадийский дворец, 24-29 октября 1994 г.- Симферополь: “Крымский Архив”, 1996. - С.51-52.

26. К вопросу об эволюции антигитлеровской коалиции 1941-1945 годов//Крымская (Ялтинская) конференция 1945 года: уроки и перспективы/Материалы международного научного симпозиума.- Симферополь: “Крымский архив”, 1996.- С.83-87.

27. Некоторые вопросы истории антигитлеровской коалиции 1941-1945 гг. в мемуарах советских военачальников Г.К.Жукова, Н.Г.Кузнецова, С.М.Штеменко //Питання історії міжнародних відносин. Матеріали науково-практичної конференції “Актуальні проблеми історії міжнародних відносин нового та новітнього часу”. Одеса, травень 1996.- Одеса, 1996.- С.232-236.

28. Внешняя политика США в 1950-е годы (по материалам личных бумаг Дина Г. Ачесона)//США и внешний мир. Материалы IV научной конференции Ассоциации изучения США.- М.: Изд-во МГУ, 1997.- С.72-80.

29. Единство и конфликт: к вопросу об эволюции антигитлеровской коалиции 1941-1945 гг.//Российская американистика в поисках новых подходов.- (Материалы V научной конференции ассоциации изучения США).- М.: Изд-во МГУ, 1998.- С.201-205.

30. Обсуждение военных вопросов на Крымской конференции 1945 г. в контексте стратегии СССР, США и Великобритании//США: становление и развитие национальной традиции и национального характера.- (Материалы VI научной конференции ассоциации изучения США).- М.: Изд-во МГУ, 1999.- С.290-297.

АНОТАЦІЇ

Юрченко С.В. Геостратегія США в процесі становлення глобальної держави. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. - Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, Київ, 2001.

У дисертації вперше у вітчизняній політичній науці комплексно досліджена геостратегія США в 1940-60-ті роки, коли країна, порвавши з ізоляціонізмом, вийшла на міжнародну арену як світова держава, що стала одним з центрів біполярного світу, а потім, і єдиною глобальною державою.

У центрі уваги дослідження знаходяться геостратегічні імперативи американської зовнішньополітичної традиції, співвідношення геополітичної та ідеологичної складових зовнішньополітичного курсу, механізми формування і реалізації геостратегії в умовах трансформації міжнародної системи від багатополярної до біполярної і знов до багатополюсної структури світу.

Автор розкриває специфіку переходу США від “континенталізму” до “глобалізму”, курс на зміцнення позицій по периферії Євразії і дроблення євразійського простору - найважливіший імператив американської геостратегии, що зберігає своє значення і в даний час. Автор пропонує періодизацію розвитку американської геостратегії; висуває концепцію еволюції антигітлерівської коаліції; розглядає взаємодії США і СРСР у період “холодної війни” з позицій системи “конфлікт-співробітництво”; модель американського світового лідерства, що сформувалася на рубежі 1960-х років.

У роботі формулюються принципи адаптації США до умов багатополярного світу і прогнозується зосередження зусиль на євроатлантичному напрямку американської геостратегії..

Ключові слова: геополітика, геостратегія, “холодна війна”, біполярність, багатополярність, модель американського лідерства.

Юрченко С.В. Геостратегия США в процессе становления глобальной державы. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.04 - политические проблемы международных систем и глобального развития. - Институт мировой экономики и международных отношений НАН Украины, Киев, 2001.

В диссертации впервые в отечественной политической науке комплексно исследована геостратегия США в 1940-60-е годы, когда страна, порвав с изоляционизмом, вышла на мировую арену в качестве мировой державы, ставшей одним из центров биполярного мира, а, в последствии, и единственной глобальной державой. При этом геостратегия определяется как важнейшая категория геополитики, характеризующая деятельность государства на международной арене, направленную на создание, поддержание и увеличение своего могущества за счет обладания наиболее благоприятным пространственным положением, которое достигается с помощью военных и невоенных средств. Геостратегия выступает в качестве фундаментальной основы внешней политики, определяя ее пространственные приоритеты.

В центре внимания исследования находятся геостратегические императивы американской внешнеполитической традиции, соотношение геополитической и идеологической составляющих внешнеполитического курса, механизмы формирования и реализации геостратегии в условиях трансформации международной системы от многополярной к биполярной и вновь к многополюсной структуре мира.

На основе изучения обширного документального и фактического материала автор раскрывает специфику перехода США от “континентализма” к “глобализму”, курс на укрепление позиций по периферии Евразии и дробления евразийского пространства - важнейший императив американской геостратегии, сохраняющей свое значение и в настоящее время.

Автор предлагает периодизацию развития американской геостратегии, основанную на качественных сдвигах в отношении американцев к окружающему миру, направлениях и способах освоения пространства. Первоначально экспансия США развивалась на североамериканском континенте в западном и южном направлениях. Меридиональная экспансия в Южной Америке была первым этапом становления США в качестве мировой державы. Следующий этап был связан с широтной экспансией, активизацией действий на евроатлантическом и азиатско-тихоокеанском направлениях, закреплением своего влияния по периферии Евразии. Более дробное деление связано как со степенью освоения различных видов пространства, так и с циклами вовлеченности США в дела внешнего мира. Автор выдвигает концепцию эволюции антигитлеровской коалиции с выделением в качестве периода максимальной степени сотрудничества первой половины 1944 года. В работе рассматриваются модели взаимодействия США и СССР в период “холодной войны” с позиций системы “конфликт-сотрудничество”, которая обеспечивала геополитические интересы сторон в биполярном мире; модель американского мирового лидерства, которая сформировалась на рубеже 1960-х годов. Последняя модель включала в качестве важнейшей части отношения с развивающимися странами. Автор выдвигает гипотезу о деформации американского внешнеполитического цикла и сокращении его экстравертной фазы.

Составной частью исследования является также анализ механизма формирования внешней политики США, в рамках которого осуществлялась разработка геостратегических ориентиров. Поэтому в работе анализируется деятельность четырех администраций от обеих ведущих политических партий, конгресса, партийных элит демократов и республиканцев, ведущих специалистов по международным отношениям.

В работе формулируются принципы адаптации США к условиям многополярного мира и прогнозируется сосредоточение усилий на латиноамериканском направлении геостратегии с конечной целью формирования единого континентального союза, и активизация действий на евроатлантическом направлении с задачей осуществления “второго издания” “атлантического сообщества”, укрепления взаимодействия в рамках западной цивилизации.

Ключевые слова: геополитика, геостратегия, “холодная война”, биполярность, многополярность, модель американского лидерства.

Yurchenko S. V. Geostrategy of the USA during Process of Formation as Global Power. - Manuscript.

Thesis for a degree of Doctor of Political Science by speciality 23.00.04 - political problems of international systems and global development. - Institute of World Economy and International Relations of National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2001.

The dissertation is the first comprehensive study in Ukrainian political science of the US geostrategy during 1940 - 1960s, when the country rejected isolationism and came to the world arena as a world power - one of the center of bipolar world and then only the global power.

The work examines geostrategy imperatives of American foreign policy tradition, their correlation with ideology, realization international course of the USA under conditions of transformation of international system from multi polar world to bipolar and again to multi polar structure of the world.

Analyzing original sources the author considers carefully specifications of US transition from “continentalism” to “globalism”, policy of strengthening positions along the Euroasia periphery and division of Euroasian space as imperative of the American geostrategy.

The anther proposes his own system of periods of the American geostrategy; the conception of evolution of “Great Alliance” during Second World War with the first half of 1944 as its apogee. The work examines the model of the USA - USSR relations from the point of view of system “conflict-cooperation”, which provided geopolitical interests of two centers of power in bipolar world, and model of American world leadership, which included as the most important part the relations with developing countries, its evolution and the principal directions of transformation under current conditions. The author proposes the thesis about deformation of American foreign policy cycle and reduction of its extravert phase and prognosticates the period of active development of cooperation between USA and West Europe in framework of West Civilization.

Key words: geopolitics, geostrategy, Cold War, bipolar world, multi polar world, model of American world leadership.

Размещено на Allbest.ru