Система світової політики у науково-технічній сфері

Україна, як самостійна держава, маючи великий природний, економічний, культурний та інтелектуальний потенціал, може зробити значний внесок у розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки.

Розділ 2. Наука як невід'ємна складова світової політики

2.1 Світова політика і наукова спільнота

Науково обґрунтована і прагматична оцінка перспектив розвитку міжнародних відносин у XXI ст. вимагає глибокого проникнення в суть епохальних змін, свідками яких ми є. Аналіз процесів міжнародного життя минулого і сучасного дає ключ до осмислення характеру і спрямованості тенденцій формування нового світового порядку, в якому доведеться жити усім державам, зокрема Україні.

Складність і важливість цього завдання спонукали автора торкнутися питання про роль політологів, політичних аналітиків, учених-міжнародників, так званої наукової спільноти, в контексті розробки концептуальних засад і напрямів зовнішньої політики на прикладі США і Росії. Зроблено також спробу з'ясувати міру причетності українських науковців до стратегічного аналізу міжнародних відносин і зовнішньої політики.

Питання про роль і місце науки в зовнішній політиці сучасної держави і насамперед її функціональний зміст, незважаючи на численні спроби, не вирішено. Загальноприйнятим серед фахівців-міжнародників є постулат, згідно з яким наукової теорії ніколи не буває забагато на будь-якому етапі зовнішньополітичного процесу, починаючи від розробки відповідної стратегії і закінчуючи її реалізацією.

Ще давньогрецький історик Фукідід, один із засновників впливової традиції, яку успадкувала сучасна міжнародно-політична наука, писав про корисність глибокого аналізу відносин між державами, зокрема причин війн і конфліктів, якими вони позначені.

Необхідність в "гарній" теорії, практичність якої має неабияке значення, спонукає розвинені країни і міжнародні організації вкладати значні кошти у створення так званих "мозкових трестів", кількість яких у глобальному масштабі становить майже п'ять тисяч. Вони відіграють роль своєрідних "фабрик думок", тобто генераторів нових ідей і концепцій, розробників планів, програм і заходів для забезпечення національної і міжнародної безпеки, науково-технічного прогресу та сталого соціально-економічного розвитку, у світі, який швидко змінюється, де стирається грань між внутрішньою і зовнішньою політикою.

Трансформація глобальної структури міжнародних відносин і новий світовий порядок, який виникає внаслідок змін, не залишають сумнівів у тому, що він буде далеким від ідеального, принаймні для більшості країн, населення яких не належить до "золотого мільярду". Звідси -- особлива увага світового політичного істеблішменту до проблем і перспектив формування майбутнього глобального порядку з позицій стратегічного і геополітичного аналізу. Прикладом такого ставлення до розробки стратегії виживання в нестабільному світі є діяльність американської наукової спільноти Sсіеntіfіс sосіеtу, яка за останні два десятки років збагатила традиційні парадигми міжнародних відносин новими теоретичними й емпіричними розвідками. Серед її членів такі знавці геополітики, теорії міжнародних відносин, політології і дипломатії, як Г. Кісінджер,

3. Бжезінській, К. Волтц, С. Гантінгтон, Р. Плпін, Дж. Най, С. Уолт, Р. Хаас, Р. Соломон, С. Гофман, Ф. Фукуяма, П. Кеннеді, Р. Кьо-хейн, Дж. Розенау, а також представники порівняно нової генерації політичних аналітиків: Дж. Айкенберрі, Г. Нау, У. Робінсон,

4. Купчан, Д. Рієф, Р.Каплан, Е. Басевіч, Р. Робертсон, Т. Фрідман, Ч. Кеглі, Ю. Віткопф та інші.

Україна, яка після здобуття незалежності зіткнулася з необхідністю розробки концептуальних засад, принципів і напрямів своєї зовнішньої політики, що відповідають умовам постбіполярного світу. Маючи у своєму розпорядженні порівняно з Росією значно менший потенціал учених-міжнародників і відповідних науково-дослідних структур, керівництво України обрало дещо інший шлях. До розробки "Основних напрямів зовнішньої політики України" та інших важливих концептуальних документів були залучені не тільки вчені-міжнародники і практичні дипломати МЗС України, а й фахівці суміжних галузей науки та державного управління. Очевидно, нині цей базисний для зовнішньої політики України документ, як і низка інших, потребують серйозного і всебічного переосмислення, повторної наукової і політичної експертизи. Умови для цього досить сприятливі, беручи до уваги, що в країні вже немає дефіциту у фахівцях-міжнародниках.

Нині їх основний потенціал сконцентрований в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАНУ, Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Дипломатичній академії України при МЗС України та інших навчальних закладах і науково-дослідних інститутах Києва та деяких міст країни. Створені нові державні та неурядові дослідницькі й консалтингові центри, що займаються питаннями стратегічного планування, світової економіки, національної і міжнародної безпеки. Такими "мозковими трестами" є Інститут стратегічних досліджень, Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Центр миру, конверсії і зовнішньої політики України, Центр Розумкова й інші наукові центри контрактного і відомчого типу. Для інформування громадськості і державних структур вони в основному використовують такі відомі в Україні періодичні видання: "Політика і час", "Стратегічна панорама", "Національна безпека і оборона", "Економічний часопис" тощо.

Завдяки активній діяльності української наукової спільноти, вітчизняна міжнародно-політична наука і дипломатія за порівняно стислий період поповнилася цілою низкою праць академічного, інформаційно-аналітичного і професійно-орієнтованого змісту. Позитивом у цьому контексті є те, що поступово зростає кількість наукових праць, підготовлених фахівцями регіональних науково-дослідних центрів і університетів України. При цьому більшість праць представників української наукової спільноти відрізняє незначна протилежність політичних позицій і поглядів щодо вирішальних проблем міжнародних відносин і зовнішньої політики нашої країни. Незважаючи на деякі розбіжності, пов'язані з інтерпретацією євроатлантичної проблематики, серед українських дослідників помітно переважають прихильники ліберально-демократичної орієнтації.

Серед авторів наукових монографій і численних публікацій про комплексні проблеми сучасних міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії слід відзначити В. Андрійчука, О. Білоруса, М. Білоусова, В. Бруза, О. Бодрука, В. Будкіна, A. Веселовського, В. Величка, С. Віднянського, Л. Васильєву-Чекаленко, С. Галаку, Л. Гайдукова, О. Гараня, В. Глебова, О. Гончаренка, Б. Гончара, Л. Губерського, Б. Гуменюка, В. Гуру, B. Гречанінова, В. Дергачова, І. Долгова, А. Зленка, О. Зернецьку, Є. Камінського, О. Ка-мінського, Б. Канцелярука, В. Кириченка, П. Кір'якова, С. Кононенка, Ю. Кочубея, Г. Костенка, В. Копійку, Е. Коппель, Н. Кулінича, A. Кудряченка, Л. Лещенка, О. Маначинського, B. Манжолу, В. Мадісона, М. Мальського, B. Матвієнка, М. Мацяха, Ю. Мороза, І. Оніщенко, С. Пирожкова, І. Піляєва, Б. Парахонського, Г. Перепелицю, О. Потєхіна, Г. Почепцова, C. Рябова, П. Сардачука, В. Сєднєва, Ю. Скорохода, О. Сушка, С. Толстова, С. Федуняка, С. Фоміна, І. Хижняка, В. Хоніна, В. Чумака, А. Шарова, В. Шахова та інших.

Тематика наукових праць вищезазначених авторів найрізноманітніша -- від теорії і історії міжнародних відносин і зовнішньої політики до проблем роззброєння, безпеки, конфліктології, регіонознавства, геополітики і глобалізації.

При цьому помітно переважають публікації, присвячені євроінтеграції і питанням вступу України в євроатлантичні структури. Багато досліджень, виконаних "мозковими трестами", присвячені національній і міжнародній безпеці, військово-політичній та економічній стратегії України.

2.2 Необхідність та сутність науково-технічної політики

Розвиток науки -- важлива складова економічної політики.

Постійне вдосконалення засобів і предметів праці, технології виробництва і його організації є головною рушійною силою розвитку продуктивних сил і економічного зростання.

Перехід України до системи ринкових відносин гостро поставив проблему занепаду в останні роки рівня науки і техніки. Україна надзвичайно швидко втрачає конкурентоспроможність своєї продукції не тільки на зовнішньому, а й на внутрішньому ринку. Відбувається це насамперед через низький науково-технічний рівень, низьку якість та великі витрати на виробництво вітчизняної продукції. Сконцентрувавши всі зусилля на реалізації монетаристської концепції економічної політики, уряд не приділив достатньої уваги розвитку науково-технічного прогресу.

Практично нині в Україні відбувається катастрофічна руйнація науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства. За роки реформ більше ніж у чотири рази скоротилась частка ВВП, яка витрачається на розвиток науки.

Водночас в економіці промислово-розвинутих країн вона становить 1,2--1,5%, в Південній Кореї, де в останні роки відбулось швидке зростання виробництва, витрати на науку сягнули навіть 2% від ВВП. Нині в Україні значно зріс рівень безробіття у сфері науки. Так, у фундаментальній науці кількість працівників скоротилася майже в 2 рази, а у прикладних науково-дослідних, дослідно-конструкторських установах та у вузівській науці -- в 4,5 рази. За межі України виїхало 6000 науковців. Унаслідок цього 90% товарів, що виробляються в Україні, не мають наукового забезпечення, а це вже ознака слаборозвинутих країн.

Руйнування науково-технічного потенціалу зумовлює й низький рівень конкурентоспроможності товарів, що виробляються в Україні. Дослідження сучасних проблем міжнародної конкуренції дало змогу М. Портеру дійти висновку, що умовою рівноправної інтеграції країни у світове господарство є п'ять факторів: наука і технологія; капітал; робоча сила; інфраструктура; інформація. Усі вони безпосередньо пов'язані з рівнем розвитку освіти і науки.

Підтримання національної науки і освіти та їх дальший розвиток потребують негайного втручання з боку держави: треба розробити активну науково-технічну політику, побудувати оптимальний для сучасних умов економічний механізм, який поєднував би державні та ринкові важелі впливу на науково-технічні процеси і був би максимально зорієнтованим на економічне зростання України та її інтеграцію у світову економіку як промислової держави. Однією з причин браку такої політики є нерозуміння багатьма урядовцями ролі НТП в економічному зростанні, і розвитку промисловості зокрема.

Основні цілі, принципи та завдання державної науково-технічної політики

Верховна Рада України ухвалила в 1991 р. Закон "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності". Цим законом визначено сутність, цілі, напрямки та основні принципи державної науково-технічної політики, окреслено основні риси організаційної структури державного управління науково-технічною діяльністю, дано характеристику форм і методів державного впливу на розвиток науково-технічної сфери. У Законі проголошено, що державна науково-технічна політика -- це складова частина соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрямки, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові державної науково-технічної політики є єдиними, тобто вони взаємозв'язані й тісно взаємодіють.

Основними завданнями державної науково-технічної політики на перехідний період мають бути:

· визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;

· структурна перебудова науково-технічної сфери;

· підтримка нових інноваційних структур;

· розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів;

· розвиток міжнародного співробітництва.

Одним із головних завдань науково-технічної політики є визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Брак активної інвестиційної політики, вивіз капіталу за кордони України, значна "тінізація" економіки зумовлюють необхідність дбайливого вибору структурних пріоритетів, тобто тих наукових напрямів, які необхідно в першу чергу розвивати за рахунок бюджету та позабюджетних фондів, внутрішніх кредитних ресурсів та іноземних інвестицій. Процес вибору загальнодержавних пріоритетів потребує врахування таких головних факторів, як науково-технічне забезпечення найважливіших для України галузей виробництва, способи розв'язання найбільш гострих проблем даного періоду, реальний потенціал в окремих галузях науки і техніки.

З огляду на ці фактори, пріоритетними мають стати галузі, які недостатньо розвинені в Україні, але дозволяють реалізувати науково-технічний потенціал інших галузей, а саме: середнє і точне машинобудування, приладобудування, нові речовини й матеріали, комп'ютерна техніка та інформаційні технології, електронна, електротехнічна та радіотехнічна промисловість. Розвиток цих галузей промисловості уможливить виведення на світовий рівень галузей, що в них Україна вже нині має значні конкурентні переваги: літакобудування, суднобудування, виробництво надтвердих матеріалів, кераміки, танків та ін. Реалізація названих пріоритетів забезпечить ефективну інтеграцію Україна в міжнародний поділ праці й сприятиме скороченню нееквівалентності зовнішньоекономічного обміну.

Структурна перебудова науково-технічної сфери -- це приведення її у відповідність із новими суспільними вимогами й можливостями економіки України. У складі науково-технічної сфери заведено виділяти чотири сектори: академічний, вузівський, галузевий, заводський. Для кожного з них характерні специфічні шляхи інтеграції в ринкову економіку, які визначаються попитом на науково-технічну продукцію, обсягами та джерелами фінансування, тривалістю науково-технічних досліджень, наявністю дослідних заводів та ін.

Для академічної та вузівської науки характерною є велика питома вага державних замовлень у планах науково-дослідних робіт, які виконуються в межах пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки. Науково-технічні організації цього сектору, як правило, зберігають державну форму власності, але працюють на засадах госпрозрахунку, мають право збільшувати обсяги науково-дослідних робіт за рахунок прямих договорів із замовниками.

Галузеву науку за умов ринку зосереджено в структурі галузевих міністерств та холдингових компаній або у сфері їхньої компетенції. Вона працює безпосередньо на потреби відповідних галузей. Галузева наука -- це найбільший сектор науки, оскільки включає велику кількість наукових організацій самостійних за статусом, різноманітних за організаційно-правовою формою та формою власності.

Заводська наука тісно пов'язана з виробництвом, інтегрована в структуру промислових підприємств на правах структурних підрозділів або господарсько-самостійних одиниць.

Одним із напрямків структурної перебудови науково-технічної сфери є підтримка державою нових інноваційних структур: технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів, які сприяють активізації й розвитку науково-технічної діяльності.

Важливою умовою структурної перебудови у сфері науки є створення ринкової інфраструктури: комерційні інформаційні центри, біржі інтелектуальної власності, запроваджувальні фірми, провайдери, інноваційні фонди, лізингові фірми.

Сучасною формою прискорення впровадження досягнень НТП є франчайзинг. Франчайзинг -- це угода великих корпорацій з невеликими фірмами або окремими підприємствами. Сутність франчайзингу полягає в тому, що фірма-франчайзер передає своєму партнерові (франчайзі) право здійснення окремого виду діяльності з використанням своєї технології, ліцензій, "ноу-хау", фірмової торговельної марки.

Світовий досвід свідчить, що вирішальний внесок у прискорення НТП роблять невеликі фірми. Їхня діяльність спирається на сучасну матеріально-технічну базу, висококваліфіковані наукові та технічні кадри. Невеликі фірми сприяють розвитку конкуренції в науково-технічній сфері, що скорочує тривалість досліджень та розробок і ціну науково-технічної продукції. Тому уряд повинен розробити систему підтримки приватного сектору, який виконує науково-технічні роботи. Це насамперед зниження ставки податку на прибуток, який спрямовується на придбання основних засобів для науково-технічних робіт; надання пільгових кредитів за рахунок коштів інноваційного фонду, фонду післяприватизаційної підтримки підприємств, інших позабюджетних фондів; застосування гнучкої амортизаційної політики; забезпечення охорони інтелектуальної власності; удосконалення системи патентування та ліцензування; спрощення порядку державної реєстрації науково-дослідних і проектних організацій.

Успішне проведення науково-технічної політики в Україні неможливе без активізації творчої індивідуальності, що безпосередньо пов'язано з розвитком вищої освіти. Матеріально-технічна база багатьох (особливо технічних) вищих навчальних закладів сьогодні є застарілою, потребують удосконалення програми та методи навчання. За останні роки зруйновано систему галузевих інститутів підвищення кваліфікації, у підприємств не вистачає коштів для внутрішньофірмової підготовки кадрів, знизилась мотивація молоді до вступу в аспірантуру й докторантуру. Подолати ці негативні тенденції можна, реалізуючи політику у сфері вищої освіти на трьох рівнях: державному, міжфірмовому та внутрішньофірмовому. Необхідно визнати недопустимим скорочення питомої ваги бюджетного фінансування науки і освіти у ВВП, створити умови для посилення заінтересованості вищих навчальних закладів у виконанні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт за рахунок коштів компаній і фірм, стимулюючи водночас співробітництво компаній і фірм з університетами та технічними вузами щодо розробки нової техніки, технології, організації виробництва та підготовки фахівців.

Відомо, що наука не може розвиватися у вузьких національних рамках. Уже сьогодні близько 30% української науки фінансується за рахунок іноземних замовників. На жаль, нестабільність законодавства не сприяє розширенню цього співробітництва. Для ефективної інтеграції України у світову науку треба створити сприятливі умови для залучення іноземних інвесторів у науку, для входження в систему світової науково-технічної інформації, запровадити систему кредитних, митних, амортизаційних та інших пільг для вітчизняних експортерів науково-технічної продукції і для іноземного капіталу, що сприятиме поширенню в Україні нових виробничих технологій.

З'ясувавши основні цілі, напрямки та завдання науково-технічної політики в Україні можна дійти висновку, що всі вони тісно взаємозв'язані, а відтак потребують комплексного державного підходу до їхнього розгляду та реалізації.

Організаційно-структурні засади державної науково-технічної політики

В Україні існує розгалужена структура державних органів, що здійснюють науково-технічну політику. У структурах як законодавчих, так і виконавчих органів державної влади створено відповідні органи, до функцій яких належить формування засад науково-технічної політики.

Президент України в процесі розробки основних напрямів соціально-економічної політики визначає основні цілі та напрями науково-технічної політики. При Президенті України створено Національну раду з питань державної політики у сфері науково-технічної діяльності, до складу якої входять провідні вчені різних галузей науки, відповідальні урядовці, працівники міністерств та відомств, на яких покладено реалізацію науково-технічної політики. Національна рада готує пропозиції щодо визначення принципів, пріоритетних напрямів розвитку НТП та механізмів її реалізації.

Верховна Рада України ухвалює закони та постанови, в яких визначає основні цілі, напрями, принципи державної науково-технічної сфери, затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки, перелік національних науково-технічних програм, створює систему кредитно-фінансових, податкових та митних регуляторів у науково-технічній сфері, установлює обсяги бюджетного фінансування національних науково-технічних програм, розміри відрахувань до Державного інноваційного та інших фондів. Для вирішення питань формування науково-технічної політики при Верховній Раді України створено комітет з питань науки та народної освіти.

Кабінет Міністрів України координує роботу органів державної виконавчої влади з реалізації науково-технічної політики. Кабінет Міністрів України розробляє постанови, спрямовані на створення на підставі чинного законодавства економічних, правових і організаційних механізмів, що стимулюють діяльність усіх організаційно-правових форм підприємництва щодо прискорення НТП. Кабінет Міністрів України організує розробку національних та державних науково-технічних програм, створює органи управління та механізм реалізації програм, контролює виконання, розподіляє кошти бюджету, визначає порядок формування й використання позабюджетних фондів для науково-технічної діяльності. У процесі здійснення науково-технічної політики Кабінет Міністрів України координує роботу міністерств, відомств та інших центральних органів державного управління України й місцевих органів державної влади. Безпосередню роботу з розробки, обґрунтування та ресурсного забезпечення національних та державних науково-технічних програм проводять Міністерство економіки (головний виконавець), Державний комітет з промислової політики, галузеві міністерства, Міністерство освіти та науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України, галузеві академії наук. При Національній академії наук України працює міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень. З метою реалізації комплексного підходу до вирішення проблем науково-технічного розвитку при Кабінеті Міністрів України створено відповідну комісію.

Незважаючи на велику кількість державних органів, до функцій яких належить здійснення науково-технічної політики, єдиного державного органу, відповідального за реалізацію цієї політики, у країні, на жаль, немає. Так, проведення науково-технічної політики в промисловості здійснюється Державним комітетом з промислової політики, тоді як Державний комітет з питань науки і інтелектуальної власності, а також Державний інноваційний фонд з усіма структурами, які координують і фінансують роботи щодо впровадження більшості інноваційних проектів в економіку, чомусь підпорядковано Міністерству освіти та науки. Чинна структура унеможливлює належну реалізацію всього комплексу методів проведення науково-технічної політики, і зокрема, запровадження фінансово-кредитних та податкових регуляторів. Досвід країн Західної Європи і Південно-Східної Азії свідчить про те, що в періоди проведення активної державної політики, спрямованої на прискорення НТП, завжди створювався спеціальний державний орган, який координував роботу банку розвитку науки, техніки і технологій, інноваційних фондів та інших установ і організацій.

Для впровадження на практиці положень законів, якими передбачається використання фінансово-кредитних і податкових регуляторів, пропонується залучити до структури органів, що здійснюють науково-технічну політику, центральний банк країни, податкові органи та державні органи контролю за страховою діяльністю. Функції кожного державного органу безпосередньо пов'язуються із застосуванням конкретних методів реалізації науково-технічної політики.

Висновки

Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб'єктами є народи, держави, суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку.

У другій половині ХХ століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить дальший соціальний прогрес, доля цивілізації. Сучасне політичне мислення формувалося поступово. Воно ввібрало в себе глобалістські ідеї міжнародних неурядових організацій, прогресивні демократичні ідеї соціал-демократії. Розмірковуючи над причинами глобальних проблем, учені вказують, передовсім, на всесвітню спільність людей, що особливо виявилася у ХХ столітті. Її забезпечують глибинні економічні зв'язки, сталі політичні, культурні контакти, новітні засоби масової комунікації. Упровадженню в міжнародні відносини принципів демократизації, демілітаризації та гуманізації повинно активно сприяти сучасне політичне мислення.

Як свідчить передовий політичний досвід, ефективна зовнішня політика держави здатна не тільки забезпечити розуміння світовим співтовариством причин та цілей таких реформ, а й сприяти їх широкій міжнародній політичній, економічній та моральній підтримці. З самого початку свого існування Україна опинилася у сфері впливу названих процесів, різних міжнародних тенденцій. Так, наприклад, саме виникнення української держави є одним із результатів дезінтеграції тоталітарної системи та одним з найважливіших геополітичних зрушень у повоєнній Європі [20]. Нині Україна як незалежна держава вирішує багато економічних, політичних та соціальних проблем свого розвитку. Водночас наша держава не може стояти осторонь світових глобальних та регіональних інтеграційних процесів, не може не намагатися вплинути на їх розвиток з метою забезпечення своїх національних інтересів. З цією метою Україна розширює свою діяльність у рамках ООН та ОБСЄ, співробітництво з ЄС і НАТО. Україна, як самостійна держава, маючи великий природний, економічний, культурний та інтелектуальний потенціал, може зробити значний внесок у розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки.

Сучасне світове співтовариство сьогодні активно формується за умов могутнього глобального економічно-інтеграційного процесу, який охопив майже всі регіони світу.

Участь вітчизняної наукової спільноти у стратегічному аналізі й формуванні концептуальних засад зовнішньої політики України, зокрема розробці відповідних програм і заходів дуже обмежена і не системна. Такий стан речей не збігається з інтересами держави яка позиціонує свою демократичність та проголошує курс на європейську інтеграцію.

Для здійснення теоретичних і прикладних досліджень в галузі міжнародних систем і глобального розвитку необхідні спільні та добре скоординовані зусилля держави і наукової спільноти. Важливо, щоб їх результати враховувало керівництво держави у проведенні зовнішньої політики. У протилежному випадку, можна опинитися у становищі країни, яка не має власного стратегічного бачення і тому змушена емпіричним шляхом пристосовуватися до глобалізації, яка дає шанс на суспільний прогрес лише тим, хто може використовувати її переваги та долати негативні наслідки.

Постійне вдосконалення засобів і предметів праці, технології виробництва і його організації є головною рушійною силою розвитку продуктивних сил і економічного зростання. Перехід України до системи ринкових відносин гостро поставив проблему занепаду в останні роки рівня науки і техніки. Відомо, що наука не може розвиватися у вузьких національних рамках. Уже сьогодні близько 30% української науки фінансується за рахунок іноземних замовників. Для ефективної інтеграції України у світову науку треба створити сприятливі умови для залучення іноземних інвесторів у науку, для входження в систему світової науково-технічної інформації, запровадити систему кредитних, митних, амортизаційних та інших пільг для вітчизняних експортерів науково-технічної продукції і для іноземного капіталу, що сприятиме поширенню в Україні нових виробничих технологій.

Список використаної літератури

1. Политология. Энциклопедический словарь. -- М., 1993. -- с. 269.

2. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. -- К., 1998. -- С. 325--333.

3. Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. -- М., 1972. -- с. 190.

4. Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. -- 1990. -- №10. -- с. 88.

5. Санистебан Л.С. Основы политической науки. -- М., 1992. -- с. 7.

6. Демидов А.И., Федосеев А. А. Основы политологии. -- М., 1995. -- с. 6.

7. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. -- Т. 25. -- Ч. 1. -- с. 257.

8. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. -- Т. 9. -- с. 72.

9. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф.М. Кирилюка. -- К.: Здоров'я, 2000. -- С. 20.

10. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І.С. Юзюбка, К.М. Левківського. -- К.: Вища шк., 1998. -- С. 18.

11. Политология: Энциклопедический словарь. -- М., 1993. -- с. 256.

12. Freund Y. L'Essense du politique. -- Paris, 1965. -- p. 374.

13. Макиавелли Н. Государь. -- М., 1910. -- с. 14.

14. US Foreign Policy Agenda. -- 2002. -- Vol. 7. -- №3.

15. Бжезинский З. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство / Пер. с англ. -- М.: Междунар. отношения, 2004. - с. 114

16. Україна -- проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. -- К.: Стилос, 2003. - с. 78

17. Навч. посібник / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. -- К.: КНЕУ, 2000. -- с.241 - 294.

Размещено на Allbest.ru