Розвиток інституційної структури ЄС після Лісабонської угоди

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Розвиток інституційної структури ЄС після Лісабонської угоди



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПОЕТАПНИЙ РОЗВИТОК ТА ФОРМУВАННЯ ІСНИТУЦІЙ ЄС

1.1 ЕТАПИ СТВОРЕННЯ

1.2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУЦІЙ ЄВРОСОЮЗУ

РОЗДІЛ ІІ. УМОВИ ПРИЙНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ

2.1 ПРОЦЕС ІНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ ЄС ТА ЇЇ ЕТАПИ

2.2 ОГЛЯД ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ

РОЗДІЛ ІІІ. ІСТИТУЦІЙНІ ЗМІНИ В ЄВРОСОЮЗІ ПІСЛЯ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ

3.1 ЛІСАБОНСЬКА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ЄС

3.2 ВПЛИВ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ НА ІНТЕГРАЦІЮ УКРАЇНИ ДО ЄС

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Європейський Союз протягом усього періоду існування доводив і продовжує доводити свою ефективність як економічне та політичне інтеграційне утворення. Яскравим прикладом цього є успішний рух країн єврозони в напрямі подолання світової фінансово-економічної кризи 2008-2009 років. Нещодавно ЄС подолав затяжну інституційну кризу, завершивши процес ратифікації Лісабонського договору і відкривши нову сторінку у своєму розвиткові.

Проте, як саме вплинули прийняття та набрання чинності Лісабонським договором на процеси європейської інтеграції та зміни інституційної структури ЄС ще не відтворено в науковій літературі, що підтверджує актуальність обраної теми.

Об'єктом дослідження виступають інституційні структури ЄС, а предметом - їх зміни, з прийняттям Лісабонської угоди.

Простежити основні зміни органів ЄС (видів інституцій , їх структури, складу, функцій та повноважень), внесених Лісабонською угодою , що набула чинності 1 грудня 2009 року, виступають основною метою дослідження.

Перед автором стояли такі завдання:

· відтворити стратегічні цілі органів

· проаналізувати засоби, форми і методи

Аналіз джерел та літератури: курсова робота написана на основі документів Європарламенту, угод, праць як зарубіжних, так і вітчизняних авторів, та Інтернет-ресурсів.

Джерельна база досліджуваної теми вміщує в себе, в першу чергу самі документи (рішень, розпоряджень, наказів, постанов тощо)

Необхідно зазначити, що з огляду на актуальність теми європейської інтеграції її досліджували і вітчизняні, і зарубіжні вчені. Зокрема, різним проблемам історії тенденцій та форм євроінтеграції присвячені роботи таких українських науковців, як С. Василенко, Т. Гусєва, Б. Збарко, В. Копійка і Т. Шинкаренко, М. Пашков і В. Чалий та ін.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, основної частини, яка в свою чергу представлена трьома розділами, кожен з яких вміщує декілька підрозділів. Робота завершується висновками та списком використаних джерел та літератури. Загальний обсяг курсової роботи викладений на 44-х сторінках друкованого тексту. Обсяг основного тексту роботи - 33 сторінок. Список використаних джерел та літератури складається з 28 найменувань.



РОЗДІЛ І. ПОЕТАПНИЙ РОЗВИТОК ІСНИТУЦІЙ ЄС

1.1 ЕТАПИ СТВОРЕННЯ

Історично першим кроком, з якого починалося будівництво Європейського Союзу й у результаті побудова єдиної системи акціонерного права, послужила заява (декларація), з яким в 1950 р. виступив у Парижі міністр закордонних справ Франції Робер Шуман.

Реальним автором даного плану, однак, був не Р. Шуман, а інший політичний діяч - Жан Монне (1888-1979), у той час - комісар по плануванню Французької Республіки, потім - перший Голова Верховного органа ЄОВС (1952- 1955 р.), засновник і керівник Комітету боротьби за Сполучені Штати Європи (1955-1975 р.).

План Монне-Шумана не обмежувався, однак, поточними ініціативами. У ньому була закладена програма наступного розвитку, поглиблення інтеграції в Європі, що визначає подальший розвиток Європейських співтовариств і Союзу. Ця програма відома зараз за назвою "комунитарний метод" - на відміну від "міжурядового методу", прийнятого в міжнародних (міжурядових) організаціях і заснованого на традиційних формах дипломатії й співробітництва держав-учасників без якого б те не було обмеження їхньої самостійності, суверенітету. Европейское право. Учебник / Отв. ред. Л.М. Энтин. М., 2005.

"Комунитарний метод", розроблений Ж. Монне, містить у собі чотири основних положення.

Федеративна мета. "Шляхом об'єднання основних виробництв і створення нового Верховного органа. справжня пропозиція [план Шумана] забезпечить створення первинних реальних підвалин Європейської федерації, необхідної для збереження миру".

Поступовість інтеграції. Федерація як кінцева мета інтеграційного процесу не означає негайної організації Сполучених Штатів Європи (чого бажали деякі радикальні прихильники федералістських поглядів). Мова йде про поступовий рух у заданому напрямку - федералізації, що триває й донині. З урахуванням різноманіття й суперечливості Європи, як відзначалося в плані Шумана, необхідно в першу чергу забезпечити "злиття невід'ємних інтересів", насамперед на основі економічного об'єднання. Звідси випливає третя посилка "комунитарного методу".

Обмеження державного суверенітету й будівництво федеративної Європи - тривалий, поетапний процес. Його першим конкретним кроком став Паризький договір 1951 р.

Реалізація першого пункту "порядку денного", що втримується в плані Шумана, зайняла біля двох років. Незабаром після оголошення знаменитої декларації від 9 травня 1950 р. почалася міжурядова конференція по виробленню тексту угоди, а 18 квітня 1951 р. по її підсумках у Парижі був підписаний Договір про установу Європейського об'єднання вугілля й сталі (неофіційну назву - Паризький договір). Документ набув чинності після ратифікації всіма учасниками 23 липня 1952 р. Капустин А.Я. Европейский союз: интеграция и право М., 2004.

Сторонами Договору про ЄОВС і, відповідно, державами - членами нової організації, як ми вже відзначали вище, виступили шість країн Західної Європи: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН. До участі в ЄОВС активно запрошувалася й Великобританія, однак уряд цієї країни в той момент ще не був готовий зважитися на такий крок (через небажання поступатися суверенітетом).

Як і передбачалося в плані Шумана, Договір про ЄОВС охоплював всі три найважливіші сфери громадського життя, які відтепер ставали також сферами інтеграційного процесу.

В економічній сфері передбачалося злиття національних господарств у загальний ринок, що з урахуванням предмета Договору про ЄОВС повинен був поширюватися тільки на вуглевидобуток і сталеливарне виробництво, тобто виступав як загальний ринок вугілля й сталі.

Договір про ЄОВС не тільки проголошував створення загального ринку й установлював його гарантії (наприклад, заборона мит і кількісних обмежень на рух товарів). Правовий режим загального ринку одночасно містив у собі також однакове регулювання ключових аспектів економічної діяльності: інвестицій і фінансової допомоги підприємствам (гл. ІІІ Договору про ЄОВС), виробництва (гл. ІV), цінової політики (гл. V), охорону конкуренції (гл. VІ й VІІ) і ін.

Загальний ринок ЄОВС, таким чином, засновувався як регульований ринок, що цілком відповідало поглядам Ж. Монне, що був активним прихильником планування економічної діяльності. Саме загальний ринок послужив каталізатором у створенні й розробці загальних доктрин акціонерного права.

Закономірне питання: чому загальний ринок був створений у першу чергу саме в рамках двох зазначених галузей? Тому було дві головних причини:

- перша причина пов'язана з тим, що така стратегія в повній мірі відповідала духу комунитарного методу, а саме принципу поступовості інтеграції. Загальний ринок - це досить серйозний експеримент, що може мати й негативні наслідки.

- інша причина лежить в особливостях політичної ситуації в Західній Європі до кінця 1940- х рр., а саме в так званій "німецькій проблемі".

Після 1945 р. дві німецькі землі - Рур і Саар - були відірвані від інших частин колишньої Німецької імперії й фактично перебували під керуванням Франції. Однак з моменту відновлення в 1949 р. у рамках західної частини Німеччини єдиної держави - ФРН - остання почала активно вимагати повернути їй ці території. Західну Німеччину в її домаганнях підтримували Великобританія й США, які вважали за необхідне зміцнити ФРН як форпост проти очікуваної "агресії зі Сходу". Основы права Европейского Союза: Учебное пособие / Под ред. СЮ. Кашкина. М, 2004

Діючим і досить ефектним виходом із цієї колізії саме й став план Шумана. З одного боку, спірні території вертаються ФРН. З іншого боку, все виробництво вугілля й сталі, центр якого перебував саме в Рурі й Саарі, переходить у руки наднаціонального органа, незалежного від німецького, французького й інших урядів і діючого в спільних інтересах.

Тим самим за допомогою ЄОВС і створення загального ринку вугілля й сталі Німеччина й Франція, пішовши на поступки суверенітету, змогли кожна по-своєму досягти своїх цілей: перша - повернути території, друга - убезпечити себе від військової погрози. Саме в рамках ЄОВС і його загального ринку були створені умови для примирення цих двох провідних держав Західної Європи. "Вісь" Франція - ФРН, утворена саме в ті роки, і донині залишається напрямною силою західноєвропейської інтеграції.

У політичній сфері Договір про ЄОВС передбачав створення загальних органів влади, для позначення яких був вибраний термін "інститути".

Головним серед них став Верховний орган, наділений як правотворчими, так і адміністративними повноваженнями. У фінансовій сфері Верховний орган був наділений правом установлювати збори, покладені безпосередньо на підприємства (ст. 49), а в окремих випадках і повноваженнями штрафувати їх (ст. 66). Право Европейского Союза: Документы и комментарии / Под. ред. СЮ. Кашкина. М., 2002

Договір про ЄОВС дав старт процесу економічної, політичної й правової інтеграції країн Західної Європи, але лише у двох сферах громадського життя. За цим, першим кроком неминуче повинен був піти другий: поширення інтеграції на все господарство, створення наднаціональної організації загальноекономічної компетенції.

Ця подія відбулася 25 березня 1957 р. у Римі, де був підписаний Договір про установу Європейського економічного співтовариства, що вступив у силу (після завершення ратифікації державами-членами) 1 січня 1958 р.

Договір про ЄЕС переніс принципи, установлені в ЄОВС, на всю сферу економічних відносин.

В економічній сфері створювався загальний ринок, що тепер охоплював всі галузі й сектори господарства (крім вугілля й сталі, які продовжували регулюватися Договором про ЄОВС). З урахуванням більших масштабів перетворень був установлений перехідний період - 12 років, протягом якого принципи загального ринку поступово повинні були вводитися в дію (ст. 8).

Поряд із загальним ринком у ведення нового Співтовариства перейшли розробка й здійснення загальної політики в різних сферах економічного й соціального життя: загальної аграрної, транспортної політики й т.д. (ст. 3).

У юридичній сфері ще більшою мірою, чим Паризький договір 1951 р., Договір про ЄЕС відкрив шлях для наднаціональноі правотворчості інститутів за допомогою нормативних актів, судових прецедентів і міжнародних договорів Співтовариства з іноземними державами й міжнародними організаціями.

При цьому норми права, створювані в рамках ЄЕС, мали своїм предметом набагато більше широке коло суспільних відносин (вся господарська сфера й багато питань соціального характеру).

ЄЕС - не єдине Співтовариство, що з'явилося в 1957 р. Одночасно з ним на підставі окремого договору була створена ще одна організація, за допомогою якої країни-учасниці (ті ж, що в ЄЕС і ЄОВС) сподівалися спільно, на основі "комунитарного методу" освоїти нову в той час і досить перспективну наукову й промислову сферу - ядерну енергію й, можливо, скласти конкуренцію двом ядерним наддержавам - СРСР і США.

Створені в 1950- ті рр. три Європейських співтовариства являють собою організації, що включають ті самі країни Європи (тоді, нагадаємо, їх було шість), що ставлять перед собою однакові цілі й діючі, у принципі, в одній і тій же сфері громадського життя (соціально-економічні відносини).

В 1965 р. був підписаний, а в 1967 р. набув чинності Договір про установу єдиної Комісії і єдиної Ради Європейських співтовариств, більше відомий за назвою (неофіційною) "Договір про злиття". Топорнин Б.Н. Европейские сообщества: право и институты. М., 2002.

Зміст цього документа зрозумілий вже з його заголовка: замість двох Комісій (ЄЕС і Євратому) і Верховного органа ЄОВС створена Комісія Європейських співтовариств, точно таким же способом була заснована єдина Рада. Після "Договору про злиття" три Співтовариства де-факто являють собою єдину організацію, керовану загальними інститутами, а виходить, тими самими людьми. Залежно від предмета й категорії питання Рада, Комісія, Асамблея й Суд керуються нормами Договору про ЄОВС (якщо предмет - сфера вугілля й сталі), Договору про Євратом (для рішень із питань атомної енергетики) або, найчастіше, Договору про ЄЕС (для всіх інших питань).

Процес формування "європейської" зовнішньої політики почався ще в 1960-ті рр. Маючи міжнародну правосуб'єктність, ЄЕС, а також два інших Співтовариства одержали можливість виступати єдиними представниками всіх своїх країн і народів у міжнародних відносинах.

Економічною основою для єдиного зовнішньополітичного курсу ЄЕС стало дострокове створення в 1968 р. митного союзу, у результаті чого весь простір Співтовариств перетворилося в єдину митну територію, на границях якої діє єдиний митний тариф.

Предметом зовнішньої політики Співтовариств служили тільки питання зовнішньої торгівлі й інші, здебільшого економічні відносини. У той же час інші, чисто "політичні" питання міжнародного життя як і раніше вирішувалися державами-членами самостійно. Топорнин Б.Н. Европейские сообщества: право и институты. М., 2002.

Європейське політичне співробітництво (ЕПС) було створено як спеціальний організаційний механізм координації дій держав - членів Європейських співтовариств на міжнародній арені з метою поступового формування "європейської" зовнішньої політики (термін "політичне" у цьому випадку ставився лише до питань зовнішньополітичної спрямованості).

У результаті в 1970- ті рр. процес західноєвропейської інтеграції розділився на дві окремі "галузі", "організаційні структури": з одного боку, Європейські співтовариства, що де-факто представляють собою єдину наддержавну організацію в соціально-економічній сфері, з іншого боку - Європейське політичне співробітництво, що займалося питаннями зовнішньої політики. При цьому й Співтовариства, і ЕПС мали той самий склад держав-членів. В 1985 р. Рада Європейських співтовариств прийняв рішення (всупереч опору представників Греції, Великобританії й Данії) скликати спеціальну конференцію урядів держав-членів. За підсумками конференції в 1986 р. був підписаний Єдиний європейський акт, що вступив у силу після ратифікації державами-членами 1 липня 1987 р.

Єдиний європейський акт (ЄЄА) - це перша велика реформа правових підвалин Співтовариств (головним чином, ЄЕС). Найбільше число його норм містять виправлення в установчі договори Європейських співтовариств (розділ ІІ "Положення, що змінюють договори про установу Європейських співтовариств"):

· по-перше, Єдиний європейський акт закріпив остаточну дату (31 грудня 1992 р.) побудови єдиного для всіх країн ЄЕС внутрішнього ринку, тобто "простору без внутрішніх границь, у якому відповідно до положень даного Договору забезпечується вільний рух товарів, осіб, послуг і капіталів" (ст. 8а Договору про ЄЕС у редакції ЄЄА);

· по-друге, Єдиний європейський акт розширив предметну компетенцію ЄЕС. Відтепер до ведення Співтовариства в особі його інститутів були віднесені нові сфери загальної політики: регіональна, науково-технічна, екологічна;

· по-третє, істотній реформі була піддана система інститутів Європейських співтовариств. Вона сприяла, з одного боку, зміцненню демократичних початків у процесі прийняття рішень, з іншого боку - посиленню наднаціональних рис, подальшої федералізації Співтовариств.

Зокрема, Асамблея, яка була раніше перейменована ЄЄА в Європейський парламент, одержала нові повноваження в законодавчому процесі (процедура співробітництва, у якій Рада може перебороти вето Європарламенту на законопроект тільки одноголосно). Парламент придбав також право вирішального голосу при рішенні питань про вступ нових держав-членів у Співтовариства, а нині в Союз.

Після підписання й набрання чинності Єдиного європейського акту плани створення Європейського Союзу перейшли в практичну площину. В 1990 р. приступили до роботи дві конференції (по розробці відповідно економічного й політичного союзу). Загальним їхнім результатом став Договір про Європейський Союз, підписаний 7 лютого 1992 р. у нідерландському місті Маастрихте (звідси інше розповсюджене, хоча й неофіційна назва документа - Маастрихтський договір). Европа в меняющемся мире. Международные связи Европейского сообщества / Под ред. Ю.А. Борко. М., 2005.

Оскільки Договір про Європейський Союз спричинив нові серйозні обмеження державного суверенітету країн-учасниць, що зажадало в багатьох з них провести конституційні реформи й референдуми, ратифікація цього документа зайняла досить тривалий період часу. Даний процес тривав понад півтора року, і 1 листопада 1993 р. Договір про Європейський Союз набув чинності. Якої ж зміни привніс в "інтеграційну конструкцію" Маастрихтський договір?

1. Насамперед була створена нова інтеграційна організація - Європейський Союз - діяльність, що охоплює всі основні сфери громадського життя. До них відносяться не тільки економічна інтеграція (уже проведена з 1950- х рр. у рамках Співтовариств) і загальна зовнішня політика й політика безпеки Союзу (колишнє ЕПС), але також здійснення правоохоронної функції за допомогою координації відповідних дій держав-членів - співробітництво в області правосуддя й внутрішніх справ. Одночасно керівні органи (інститути) Європейських співтовариств були перетворені в інститути Союзу в цілому, яких стало п'ять (до вже існуючих чотирьох інститутів Договір про Європейський Союз додав Рахункову палату). Громадяни держав-членів відтепер поряд з національним громадянством одержали також громадянство Європейського Союзу. З іншого боку, як ми вже відзначали, організація Європейського Союзу не привела до ліквідації Європейських співтовариств. Вони продовжують функціонувати й понині, виступаючи в якості одного з підрозділів (першої "опори") нової організації.

2. Договір про Європейський Союз не тільки з'єднав і синтезував у рамках єдиної організаційної "структури" різні сфери інтеграційного процесу. Ціль цього документа - позначити "новий етап у створенні як можна більше тісного союзу народів Європи" - обумовила нові обмеження державного суверенітету й розширення предметів ведення вже існуючих Європейських співтовариств.

Зміни головним чином стосувалися ЄЄС, що Маастрихтським договором перейменовано в Європейське співтовариство (ЄС). Європейське співтовариство, що більше не є економічним (вірніше не тільки економічним), було вповноважено за допомогою доповнень у Римський договір 1957 р. (Договір про ЄЕС, нині Договір про ЄС) здійснювати діяльність у таких сферах, як культура, освіта, молодіжна політика, "транс'європейські мережі", охорона здоров'я, захист прав споживачів і ін.

Маастрихтський договір уперше на рівні установчих документів визнав обов'язок Союзу в цілому дотримувати основних прав і волі людини й громадянина, насамперед ті, які закріплені в Конвенції про захист прав людини й основних воль 1950 р. Одночасно із введенням інституту громадянства Союзу в "конституції" ЄС був закріплений перелік основних прав громадянина: воля пересування, виборчі права, право петицій і ін.

Підписання й набрання чинності Договором про Європейський Союз 1992 р. не тільки не сповільнило, а, навпроти, прискорило процес реформування правових основ цієї інтеграційної організації, збільшило його масштаби й частоту. Европейский союз на пороге XXI века: выбор стратегии развития / Под ред. Ю.А. Борко и О.В. Буториной. М., 2001.

Безпосередньо в самому Маастрихтському договорі передбачалося, що в 1996 р. буде скликана нова "конференція урядів держав-членів" для внесення виправлень в установчі документи Союзу (Договір про Європейський Союз, а також у Паризький і Римський договори про Європейські співтовариства, що зберегли силу).

Результатом цієї конференції став підписаний 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі й вступив у силу 1 травня 1999 р. документ за назвою "Амстердамський договір про внесення змін у Договір про Європейський Союз, договори про установу Європейських співтовариств і деякі пов'язані з ними акти" (коротке найменування - Амстердамський договір).

Як видно вже з назви, Амстердамський договір не засновує нових організацій. Його призначення - внести зміни й доповнення у вже діючі установчі документи, які після набрання ним чинності були інкорпоровані, відповідно, у Договір про ЄС (колишнє ЄЕС), Договір про ЄОВС, Договір про Євратом і Договір про Європейський Союз. На квітень 2002 р. установчі документи Союзу діють у редакції Амстердамського договору.

Основні зміни й доповнення, внесені ним, полягають у наступному.

По-перше, був продовжений процес розширення компетенції Європейського співтовариства й Союзу в цілому. До ведення ЄС тепер стали відноситися візова, імміграційна політика, питання притулку, політика зайнятості й ін. Європейський Союз був наділений повноваженнями видавати нормативні акти з питань карного права й процесу.

По-друге, була продовжена інституційна реформа, що продовжує розвиватися по напрямках, зазначеним вище: розширення повноважень Європарламенту й поступова ліквідація права вето представників держав- членів при голосуванні питань у Раді Європейського Союзу.

По-третє, Амстердамський договір уперше на рівні Союзу закріпив загальні принципи конституційного ладу (ст. 6 Договору про Європейський Союз) і встановив санкції до держав-членам за їхнє порушення.

По-четверте, за допомогою спеціального протоколу, прикладеного до Договору про ЄС і Договір про Європейський Союз, у право Європейського Союзу були включені Шенгенські угоди, прийняті на їхній основі нормативні акти й інші джерела. Шенгенське право відтепер перетворилося в один зі складених компонентів у системі права Європейського Союзу.

Нарешті, в- п'ятих, з Амстердамським договором зв'язане так зване спрощення установчих документів (частина друга "Спрощення"). Під "спрощенням" у цьому випадку мається на увазі насамперед усунення з тексту Договору про Європейське співтовариство (як головного установчого документа) застарілих положень, які втратили своє значення на сучасному етапі, наприклад про порядок створення загального ринку. Капустин А.Я. Европейский союз: интеграция и право М., 2004.

Крім того, була змінена нумерація статей Договору про Європейський Союз і Договору про Європейське співтовариство. У першому документі літерні позначення були замінені на цифрові: ст. А стала ст. 1, ст. В - ст. 2, ст..7.1 - ст. 11 і т.д. У Договорі про Європейське співтовариство зміна нумерації мала на меті усунути з тексту номера статей, внесених за минулі 40 років як виправлення й тому мали змішане позначення (ст. 189а, ст. 109т, ст. 130у і т.п.). Після перерахування перша з них стала ст. 251, друга - ст. 124, третя - ст. 181 і т.д.

Джерелами "первинного права", як видно з назви, повинні виступати документи основного, установчого характеру. Установчим актом держави (у юридичному змісті) виступає його конституція, прийнята сувереном, якої нині майже у всіх країнах проголошується народ. Засновниками Європейського Союзу виступають держави-члени, тому його "конституція" оформлена не як нормативний акт, а як міжнародний договір. При цьому в силу особливостей історії формування Союзу в його основі лежить кілька установчих договорів, відповідно, про три Співтовариства й про самий Союз.

Отже, установчі документи - це договори, на підставі яких створені й функціонують організації Європейського співтовариства і Європейський Союз.

До числа установчих документів відносяться наступні договори:

- Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля й сталі 1951 р. (Договір про ЄОВС, Паризький договір);

- Договір про заснування Європейського співтовариства по атомній енергії 1957 р. (Договір про Євратом);

- Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р. (Договір про ЄС, ДЕС, Римський договір);

- Договір про Європейський Союз 1992 р. (Маастрихтський договір).

Найбільш важливими серед них є два останніх документи; договори про ЄОВС і Євратом у цей час великого значення не мають, і сфера їхнього застосування досить обмежена. В 1986 р. Суд Європейських співтовариств визнав Договір про Європейське співтовариство в якості його "основної конституційної хартії". Европейский Союз. Путеводитель / Под ред. Ю.А. Борко и О.В Буториной. М., 2005.

1.2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУЦІЙ ЄВРОСОЮЗУ

Організація Європейський Союз, як відомо, має складну, унікальну структуру, що включає три опори, з яких перша (Європейські співтовариства) охоплює теж три юридично відособлені організації.

Структура організації Європейський Союз накладає відбиток і на систему його права. Тут, насамперед, варто згадати такий парадоксальний факт: Європейський Союз від свого ім'я не видасть правових актів. Регламенти, директиви, рамкові рішення й т.д. хоча й приймаються єдиними інститутами Союзу, але "від імені" Європейських співтовариств або інших опор, що й вказується на офіційному номері відповідного документа.

Як і будь-яка організація, кожне з Європейських співтовариств і Союз у цілому здійснюють свою компетенцію через власні органи. Саме за допомогою своїх інститутів і других спеціальних органів Союз забезпечує досягнення поставлених перед ним цілей і реалізацію своїх повноважень у різних сферах громадського.

Разом узяті, органи Європейського Союзу утворять цілісну систему. Подібно системі органів і установ країни, вона може бути позначена терміном "механізм". Кожний орган Союзу виступає в цій системі (механізмі) як окремий елемент, пов'язаний з іншими.

Отже, організаційний механізм Європейського Союзу - це система інститутів і інших органів, за допомогою яких дана організація здійснює свою компетенцію.

З погляду своєї структури (внутрішньої будови) організаційний механізм складається із двох частин. Для найменування кожної з них використовуються спеціальні терміни.

Керівні органи, наділені, як правило, владними повноваженнями, іменуються в праве Європейського Союзу інститутами. Саме на інститути покладене здійснення завдань Європейських співтовариств і Союзу в цілому, саме в особі своїх інститутів Європейський Союз реалізує ті суверенні права, які були делеговані йому країнами-членами.

Інститутів у Європейських співтовариств спочатку було чотири, нині їх п'ять: Європейський парламент, Рада, Комісія, Суд і Рахункова палата (параграф 1 ст. 4 ДЄС).

Інститути утворюють центр, ядро організаційного механізму кожного Європейського співтовариства і Європейського Союзу в цілому. Інші його елементи, набагато більше численні, позначаються в праві Європейського Союзу терміном "орган". Причому зазначене поняття розглядається як самостійне, у результаті чого в статтях установчих договорів і нормативних актах нерідко можна зустріти вираження "інститути й органи". Топорнин Б.Н. Европейские сообщества: право и институты. М., 2002.

Наділі, звичайно, кожний інститут одночасно виступає як орган Співтовариств і Союзу. Але зворотне вже не буде вірним: інститутів як керівних органів п'ять, кількість же "просто" органів у залежності от способу підрахунку можна виміряти десятками або навіть сотнями (якщо враховувати різного роду допоміжні комітети консультативного характеру).

У цьому зв'язку з обліком теоретичних й практичних міркувань наведену вище нормативну характеристику структури організаційного механізму Союзу можна трохи змінити: інститути й інші органи. Перші - центральна ланка, другі часто носять допоміжний і/або консультативний характер (наприклад, Економічний і соціальний комітет як консультативний орган, що включає представників різних класів і професій на території ЄС).

Багато хто з категорії "других органів" засновані самими інститутами Союзу, складаються при інститутах або навіть є їх структурними підрозділами.

Зі сказаного, однак, не слід робити висновок, що "просто" органи Союзу (тобто ті, які не одержали статусу інституту) завжди є чим-небудь маловажним, несуттєвим. Серед розглянутої категорії зустрічаються й такі, значення яких у політичній системі Союзу дуже велико. Як приклад можна привести Європейська рада, що включає вищих керівників всіх країн-учасниць і Голови Європейської комісії.

Слід зазначити, що поняття "орган" у праві Європейського Союзу використовується в дуже широкому значенні. До категорії органів тут відносять і такі утворення, які в країнах позначаються терміном "установи", наприклад, Європейський соціальний фонд або Європейське агентство з питань навколишнього середовища.

Сюди ж включаються й ті частини організаційного механізму, що мають власну правосуб'єктність, відмінної от правосуб'єктності Співтовариств і Союзу в цілому. В адміністративному праві деяких країн подібні установи мають статус публічної юридичної особи (на відміну від приватноправового: акціонерне товариство й т.п.), а в офіційних документах Союзу їх іноді іменують "децентралізована організація" (дослівно - організм) або "організація публічного права, створена на підставі установчих договорів".

Отже, структуру організаційного механізму можна охарактеризувати як дворівневу. Перший (базовий) рівень становить інституційний механізм (система п'яти інститутів), для другого (інші органи) характерне різноманіття організаційно-правових форм і загальних умов діяльності.

Кожний інститут Європейського співтовариства є тимчасово інститутом для двох других, "секторних" Співтовариств (з 1967 р.), а дорівнює (з 1993 р.) - інститутом Європейського Союзу в цілому. Наприклад, Європейський парламент - це парламент і ЄС, і ЕОВС, і Євратому, і Парламент усього Союзу. Це ж саме відноситься до інших інститутів. Топорнин Б.Н. Европейские сообщества: право и институты. М., 2002.

Відповідно при прийнятті рішень вони діють в одному випадку як інститут Європейського співтовариства й керуються його установчим договором, в іншому - застосовують правила договорів в ЕОВС або Євратомі.

Правила діяльності інститутів у рамках різних опор Союзу (або навіть усередині їх) можуть бути різні, але у всіх випадках від імені Союзу виступають одні й те ж керівні органи. Єдиний інституційний механізм є однією із ключових умов організаційної єдності Європейського Союзу як інтеграційна організація.

Незважаючи на те що інститути є загальними для всього Союзу, основи їхнього правового статусу закріплюються в установчих договорах Європейських співтовариств. Цьому питанню в Договорі про ЄС присвячена окрема частина - частина п'ята "Інститути Співтовариства".

Саме тут встановлені порядок формування, склад, а також загальний порядок діяльності всіх п'яти інститутів ЄС і Союзу в цілому, а також деяких інших органів (Європейський інвестиційний банк, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів).

Що стосується повноважень, то вони можуть випливати з різних норм установчих документів, як Співтовариств, так і Союзу (у рамках ЄС головним джерелом повноважень, нагадаємо, служить частина третя установчого договору "Політика Співтовариства"). Европейская интеграция: правовые проблемы. Книга первая / Отв. ред. Б.Н. Топорнин. М., 2002.

Для деяких інститутів і органів Союзу детальні правила їхньої внутрішньої організації й діяльності виділені й закріплені в уставах, прикладених як протоколи до установчих договорів.

Правове положення багатьох органів Союзу закріплюється в нормативних актах інститутів і інших джерел вторинного права. Наприклад, для Омбудсмана таким є рішення Європарламенту про загальні правила й умови його діяльності, для Військового штабу і Військового комітету - спеціальні рішення Ради Європейського Союзу; Європол функціонує на основі спеціальної конвенції в його установі.Нарешті, кожний інститут і багато інших органів Союзу мають свої внутрішні регламенти.



РОЗДІЛ ІІ. УМОВИ ПРИЙНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ

2.1 ПРОЦЕС ІНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ ЄС ТА ЇЇ ЕТАПИ

Договір реформування або Лісабонська угода -- нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства" (англ. Draft Treaty amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community).

Конституційний комітет Європейського парламенту дав "зелене світло" процесу ратифікації Лісабонської угоди. Передбачається, що дана угода спростить механізм прийняття рішень в ЄС. Разом з тим, норми Євросоюзу не стануть більш чіткими та зрозумілими для його громадян.

Європарламентарі наполягають на необхідності ратифікації Лісабонської угоди усіма країнами-членами до кінця цього року. Це дасть змогу громадянам ЄС отримати чітке уявлення про інституційну структруру Євросоюзу та усвідомлено проголосувати на виборах до Європейського парламенту у червні 2009 року.^1. Мовчан Ю. Лісабонський договір - новий етап європейського конституціоналізму // Віче. - 2008.-№24. - С.11-12.

Саме тому конституційний комітет 23 січня політично "благословив" доповідь представників Європарламенту - іспанського правоцентриста І. Мендеса де Віго та британського лейбориста Р. Корбетта (20 голосами "за" та 6 "проти").

Лісабонська угода демократизує Євросоюз завдяки посиленню ролі Європарламенту та національних парламентів, а також удосконаленню механізмів захисту прав людини через приєднання до угоди Хартії фундаментальних прав ЄС.

Разом з тим, депутати Європарламенту критикують особливі умови для Великобританії та Ірландії в сферах візової та іміграційної політики, а також незастосування положень Хартії фундаментальних прав на території Великобританії та Польщі.

Також європарламентарі шкодують, що Лісабонська угода не набула форми конституції на зразок Європейської конституційної угоди (яка не була ратифікована на референдумах у Франції та Нідерландах у 2005 році).

Представники Європарламенту вважають норми Лісабонської угоди менш чіткими та зрозумілими за норми Європейської конституції. Капанін О.П. Нова угода ЄС: усі за одного, а не кожен за себе. // Європейський простір № 16 02.05.2008

Для вирішення цієї проблеми парламентарі пропонують урядам країн підготувати свою коротку доступнішу версію Лісабонської угоди у межах інформаційного забезпечення процесу ратифікації.

Новий договір повинен замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади президента ЄС, який обиратиметься на 5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту. Европа в меняющемся мире. Международные связи Европейского сообщества / Под ред. Ю.А. Борко. М., 2005.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією -- у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі -- євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію. Для введення в дію нової Лісабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландія. Приходько К.С. Дебати щодо Лісабонської угоди // Персонал + № 3 (255) 24 - 30 січня 2008 року

Офіційне підписання Лісабонської сталось 13 грудня 2007 року, після чого документ повинен бути ратифікований національними парламентами 27 держав Євросоюзу.

У процесі інституційної реформи ЄС можна виокремити такі важливі етапи:

1) підготовчий (2000-2004 рр.) - формально розпочався Міжурядовою конференцією 2000 року, результатом якої стало прийняття Хартії засадничих прав ЄС. Хартія є основою для теперішнього договору. У грудні 2001 року в Лаакені (Бельгія) була прийнята декларація «Майбутнє Європейського Союзу» («Лаакенська декларація»), яка проголошувала основні напрями здійснення майбутніх реформ. Водночас для розробки програмних положень було створено тимчасовий орган - Конвент із провідних політичних діячів ЄС у складі 105 осіб. У червні 2003 року. Конвент схвалив проект під назвою «Договір про Конституцію для Європи», роботу над яким протягом 2003-2004 років продовжила Урядова конференція. Результатом цієї роботи стало підписання 29 жовтня 2004 року в Римі главами держав та урядів 25 держав-членів ЄС Європейської Конституції;

2) рефлексивний (2005-2007 рр.) - розпочався після провалу національних референдумів щодо ратифікації Конституції ЄС у Франції та Нідерландах 2005 року. Остання обставина спричинила інституційну кризу ЄС. Водночас цей етап дав можливість провести роботу зі зміцнення європейської ідентичності громадян ЄС і визначити подальшу долю конституційного проекту;

3) реформаторський (з 2007 року) - ініційований Німеччиною під час її головування в ЄС у І півріччі 2007-го. На червневому саміті ЄС главам держав та урядів Євросоюзу вдалося досягти консенсусу з основних положень нового Договору ЄС. У жовтні відбувся неформальний саміт, метою якого було остаточне погодження тексту цього документа. 13 грудня новий договір було підписано. Передбачалося, що за умови його ратифікації усіма державами-членами ЄС він набуде чинності до виборів до Європарламенту 2009 року. Це стало реальністю після того, як 3 листопада 2009-го Чехія останньою серед 27 країн ЄС ратифікувала документ.

1 грудня 2009 року Лісабонський договір набув чинності. Цю подію урочисто відсвяткували 1 грудня там, де за два роки перед тим угоду було підписано, - у столиці Португалії.

Змін, які вносить Лісабонський договір, дуже багато. Вони стосуються практично всіх сфер життя й діяльності ЄС. Союз стає демократичнішим, відкритішим і більше підзвітним його громадянам. Європейський парламент та законодавчі органи країн-членів набувають більшої ваги у процесі ухвалення рішень ЄС. Громадяни матимуть право знати, які саме питання представники їхніх держав вирішують на союзному рівні. Хартія фундаментальних прав набуває в ЄС такого ж статусу, як і його договори.

2.2 ОГЛЯД ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ

Лісабонський договір містить наступні положення:

1. Міжнародна правосуб'єктність.

Європейський Союз набув міжнародної правосуб'єктності, яка включає право укладати міжнародні договори та набувати членство у міжнародних організаціях. Скасовується складна „піларна” система ЄС, яка призводила до непорозумінь у відносинах з третіми країнами щодо розподілу компетенції між ЄС та державами-членами, а Європейський Союз став правонаступником Європейського Співтовариства.

Держави-члени зберігають за собою право укладати міжнародні договори за винятком випадків, коли вони суперечать компетенціям ЄС, або чинному міжнародному договору за участю ЄС.

2. Представлення ЄС на міжнародній арені.

Внутрішній розподіл повноважень між ключовими посадовцями ЄС у відносинах з третіми країнами здійснюватиметься таким чином: Президент Європейської Ради матиме статус, що відповідатиме статусу глави держави, тоді як статус Президента ЄК відповідатиме статусу глави уряду. Рівень Високого представника з питань зовнішньої політики та безпеки відповідатиме рівню міністра закордонних справ і віце-прем'єр-міністра.

Крім того, згідно із положеннями договору та внутрішніми домовленостями, Президент Європейської Ради представлятиме ЄС на міжнародному рівні у питаннях, що належать до сфери Спільної зовнішньої і безпекової політики, Президент ЄК у питаннях, якими до набуття чинності Лісабонським договором опікувалися Європейські Співтовариства, зазначені високопосадовці спільно - у питаннях, що належать до сфери юстиції та безпеки.

3. Європейська Рада.

Європейська Рада (ЄР) офіційно набула статусу інституції Європейського Союзу і є структурою, відокремленою від Ради Міністрів ЄС.

Як і раніше, до ЄР входять глави держав або урядів країн-членів ЄС, а також Президент ЄК, який не має права голосу.

Згідно із положеннями договору повноваження ЄР стосуватимуться внутрішніх справ і юстиції, зовнішньої політики та конституційних питань, у т.ч. тих, що стосуються складу Європарламенту і ЄК, головувань, позбавлення членства в ЄС, зміни системи голосування при ухваленні рішень, а також номінації Президента ЄК і Високого представника з питань зовнішньої політики та безпеки.

Європейську Раду очолює Президент, що призначається на термін 2,5 років кваліфікованою більшістю голосів членів Ради. Президент може бути обраний повторно не більше одного разу за допомогою аналогічної процедури.

4. Рада Міністрів ЄС

Передбачається запровадження голосування у Раді Міністрів ЄС (РМ) кваліфікованою більшістю: ухвалення рішення вимагатиме підтримки з боку 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС. У випадках, коли РМ ЄС ухвалюватиме рішення, що не було ініційоване ЄК або Високим представником з питань зовнішньої політики та безпеки, підтримка країн-членів повинна бути більшою - щонайменше 72%, а відсоток представленості населення у таких випадках залишається незмінним (65%).

Новий спосіб голосування запроваджуватиметься з 2014 р. із врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 р. будь-якій групі з не менш, ніж чотирьох країн-членів ЄС, що представлятиме принаймні 35% населення ЄС, вимагати перегляду рішень.

Згідно із Лісабонським договором, усі процедури у рамках засідань РМ ЄС мають бути публічними і транслюватися в телевізійному ефірі.

Головування у РМ ЄС, яке як і раніше здійснюватиметься керівництвом країни-члена ЄС протягом шести місяців, проходитиме у форматі «Тріо» головувань. Запровадження такої структури має на меті забезпечення послідовності у реалізації пріоритетів політики.

При цьому у рамках Ради міністрів закордонних справ ЄС головування здійснюватиметься не представником країни-члена, що головує в РМ ЄС, а Високим представником з питань зовнішньої політики та безпеки.

Довідково: Вплив країни, яка головуватиме в ЄС, зберігатиметься насамперед на робочому (процедурному) рівні, тоді як на міжнародному рівні головування офіційно делегували свої повноваження Президенту Європейської Ради та Високому представнику ЄС з питань закордонних справ, Віце-президенту Європейської Комісії.

Питання, які не належать до сфери зовнішніх справ і політики безпеки, залишатимуться у сфері компетенції головування.

Важливим елементом впливовості головування є його керівна роль у зустрічах з питань секторальних політик ЄС, у рамках КОРЕПЕР та в інших робочих органах інституцій ЄС.

5. Європейська Комісія.

Передбачається, що з 2014 р. склад ЄК формуватиметься не за принципом „один член ЄК від кожної держави ЄС”, який застосовувався з 1957 р., а складатиметься із такої кількості членів, що дорівнюватиме 2/3 від кількості країн-членів. Однак, у випадку ухвалення одностайного рішення Європейською Радою, склад ЄК може бути розширений.

Інституційною новацією в Європейській Комісії стало також поєднання посади Віце-президента ЄК із посадою Високого представника з питань зовнішньої політики та безпеки. Крім того, відбулось об'єднання портфелів члена ЄК з питань розширення та члена ЄК з питань Європейської політики сусідства.

Фактично ЄК є одним із ключових центрів впливу в ЄС. Президент Єврокомісії разом із Президентом ЄР представляє Євросоюз на самітах з третіми країнами. Зберігаються повноваження ЄК щодо міжнародного представлення ЄС у технічних питаннях, якими до запровадження інституційних змін опікувались Європейські Співтовариства, та частково питання юстиції і безпеки.

6. Високий представник з питань зовнішньої політики та безпеки.

З метою кращої координації та послідовності у реалізації зовнішньої політики ЄС запроваджено посаду Високого представника ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки, який на постійній основі буде головувати на засіданнях Ради Міністрів ЄС з питань закордонних справ.

Створюється Європейська служба зовнішньої діяльності, яка має забезпечити повномасштабну імплементацію мандата Високого представника ЄС з питань зовнішніх справ та політики безпеки. При цьому, для забезпечення послідовності та кращої координації зовнішньої діяльності Євросоюзу, Служба надаватиме сприяння Президенту Європейської Ради та Президенту і членам ЄК у взаємодії із країнами-членами.

Початок діяльності Служби здійснюватиметься кількома етапами:

· перший - триватиме від набуття чинності Лісабонським договором до ухвалення Радою рішення щодо організації і функціонування Служби. Високий представник має подати відповідні пропозиції з тим, щоб вони були ухвалені не пізніше кінця квітня 2010 р.;

· другий - триватиме від ухвалення рішення Ради до набуття повномасштабної потужності Служби. Перший звіт щодо роботи Служби планується оприлюднити у 2012 р.

Перегляд роботи здійснюватиметься Служби після певного періоду її діяльності (орієнтовно у 2014 р.).

Важливою новацією Лісабонської угоди у контексті створення Служби стало підпорядкування цьому органу колишніх делегацій ЄК, які, з моменту набуття чинності новим договором перетворилися на Делегації ЄС - повноцінні дипломатичні представництва, що діють від імені Європейського Союзу.

7. Європейський Парламент.

Посилилась роль Європейського Парламенту, що у свою чергу забезпечило значно важливіше місце для комітетів ЄП як робочих органів у процесі розробки та ухвалення рішень всередині ЄС.

Європарламент отримує право на участь у спільній з Радою ЄС (так звана процедура „спільного рішення”) розробці та ухваленні законодавчих актів ЄС у більше ніж 40 додаткових сферах. Серед них - сільське господарство, енергетична безпека, імміграція, правосуддя та внутрішні справи, охорона здоров'я, структурні фонди, принципи європейського адміністрування, фінансові регуляції, недобросовісна конкуренція, структурні фонди, транспорт, туризм, спорт, перетин кордонів, аспекти спільної комерційної політики тощо.

Особливе значення надається посиленню ролі ЄП у схваленні бюджету ЄС. Разом з набуттям чинності Лісабонським договором зник попередній бюджетний розподіл на «обов'язкові» та «необов'язкові витрати».

Раніше ЄП не мав права «останнього слова» щодо обов'язкових бюджетних витрат, які становлять близько 45% всіх бюджетних витрат ЄС.

ЄП отримав додаткові повноваження у процесі призначення керівництва інституцій ЄС:

· обрання Президента ЄК на підставі попереднього висунення кандидата Європейською Радою з урахуванням результатів співвідношення політичних сил в ЄП за результатами виборів;

· затвердження всього складу ЄК та згода на призначення Високого представника ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки.

Запроваджується нова система розподілу місць в Парламенті: їх число обмежується цифрою 750+1 (Президент Парламенту). З 2014 р. місця розподіляються за принципом “зниженої пропорційності”: мінімум 6 та максимум 96 представників від держави.

8. Можливий вплив Лісабонського договору на відносини між Україною та ЄС.

У Договорі про заснування ЄС залишається ст. 49, що передбачає право кожної європейської держави на вступ до ЄС.

Юридично не закріплено нового критерію отримання членства в ЄС, відомого як „спроможність до розширення” ЄС, включення якого в первинний текст Конституційного Договору ЄС активно лобіювали деякі великі держави-члени ЄС.

Критерії отримання членства в ЄС стали значно жорсткішими через те, що інститутам ЄС надані значно ширші дискреційні повноваження з регулювання процесу розширення ЄС. Крім того, у тексті документу є посилання на Копенгагенські критерії вступу нових держав-членів ЄС, що надає їм юридично зобов'язуюче значення.

Вимоги до країн-кандидатів ускладняться новим („ціннісним”) підходом до вже відомих категорій, які відносяться наразі до „принципів”. Такий підхід означатиме для України, як держави, що претендує на вступ до ЄС, необхідність освоєння та імплементації нових категорій.

Єврокомісія втрачає значний вплив на ведення переговорів щодо укладення міжнародних договорів. Рада Міністрів ЄС матиме значні повноваження у питаннях затвердження переговорної команди та підготовки директив на ведення переговорів. Європарламент повинен бути інформований про всі подробиці переговорного процесу, що може свідчити про його більший політичний вплив на переговорний процес. Рішення Ради Міністрів ЄС про початок переговорів, їх завершення, припинення, підписання міжнародного договору матимуть форму рішення, яке має обов'язкову юридичну силу. Відповідно їх юридична сила може бути оскарженою Судом ЄС.

Таким чином, із набуттям чинності Лісабонським договором 1 грудня 2009 р. розпочався новий період у розвитку Європейського Союзу. Положення Лісабонського договору передбачають ряд суттєвих змін, спрямованих як на посилення інституцій ЄС, так і внутрішньої інтеграції загалом. Поряд із набуттям Євросоюзом міжнародної правосуб'єктності, основні зміни відбулися в інституційній сфері, а також у механізмах ухвалення рішень всередині Європейського Союзу. Запроваджено нові керівні посади - Президент Європейської Ради та Високий представник з питань закордонних справ і безпекової політики, а також утворено новий орган - Європейська служба зовнішньої діяльності (дипломатичного відомства ЄС, яке практично буде відігравати роль „міністерства закордонних справ”). Лісабонський договір ратифікований. Що далі. - http://gurt.org.ua/news/recent/4685/



РОЗДІЛ ІІІ. ІСТИТУЦІЙНІ ЗМІНИ В ЄВРОСОЮЗІ ПІСЛЯ ЛІСАБОНСЬКОЇ УГОДИ

3.1 ЛІСАБОНСЬКА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ЄС

лісабонська угода маастрихтський договір євросоюз

Розглянемо більш детально зміни, які пропонуються Лісабонською угодою. Вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені. Передбачається голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення). Таке нововведення буде реалізовано у 2014 році, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів. Посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС . Сівець М. ЄС на п'ятій швидкості. - http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=281274&mainlang=ukr

...