Міжнародно-політичний та регіональний виміри врегулювання ліванського конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК: 327.56 (569.3)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

МІЖНАРОДНО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІРИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ЛІВАНСЬКОГО КОНФЛІКТУ

Спеціальність 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку

СКОРОХОД ЮРІЙ СТЕПАНОВИЧ

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних організацій та дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор,

ГУМЕНЮК Борис Іванович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Гура Віктор Костянтинович,

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України,

завідувач відділу Азії і Африки

доктор історичних наук, професор

Коппель Олена Арнольдівна,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

доктор політичних наук, доцент

Шергін Сергій Олександрович,

Дипломатична академія України при МЗС України,

завідувач кафедри зовнішньої політики та міжнародного права

Провідна установа: Національний інститут стратегічних досліджень, м. Київ

Захист відбудеться "5" грудня 2003 р. о 14.00 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 Київського національного університету імені Тараса Шевченка (04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут міжнародних відносин, зал засідань вченої ради).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "3" листопада 2003 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради М.С. Каменецький

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

ліванський конфлікт мозаїчний врегулювання

Актуальність теми дослідження. Руйнування біполярної структури системи міжнародних відносин, за якої СРСР та США відігравали роль глобальних центрів сили, що протистояли один одному, призвело до висування на перший план нових викликів та загроз міжнародному миру, які концентруються на регіонально-локальному рівні. Загострення соціально-економічних, національних, етноконфесійних та інших проблем, які в минулому знаходились у тіні глобального протистояння наддержав, обумовило появу суттєвих змін у структурі сучасних конфліктів, започаткувавши тенденцію до незаперечної домінанти внутрішніх за своїм характером конфліктів.

Найбільш гострий та затяжний характер внутрішні конфлікти набувають у глибоко розділених мозаїчних соціумах, у межах яких співіснують соціокультурні групи, що належать до різних цивілізаційних ареалів. Проблема врегулювання такого типу конфліктів залишається однією із найактуальніших проблем міжнародного життя і знаходиться у центрі уваги світового співтовариства. В цьому контексті нагальною потребою є вироблення методики розблокування внутрішніх за своїм характером конфліктів в поліконфесійних суспільствах, методики, яка б спиралася на осмислення практики врегулювання такого типу конфліктів та на попередній ґрунтовний аналіз функціонування цих соціумів, механізмів їх стабілізації. Застосування такої методики дозволило б як попередити швидку ескалацію конфлікту, що, як правило, супроводжується актами ворожості та насильства, так і уникнути надмірного застосування сили з боку відповідних міжнародних структур, що, в свою чергу, призводить до значних втрат серед мирного населення і в більшості випадків дає обмежені за своїми наслідками результати.

Прикладом конфлікту в глибоко розділених мозаїчних соціумах є ліванський конфлікт. До врегулювання ліванського конфлікту в різні періоди було залучено широке коло суб'єктів міжнародних відносин: ООН, Ліга арабських держав (ЛАД), США, Франція, інші європейські країни та окремі арабські країни (зокрема, Сирія) тощо. Окрім того, у процесі розблокування конфліктних ситуацій, що постійно виникали в Лівані, був апробований широкий спектр миротворчих засобів в діапазоні від військово-силових до політико-дипломатичних. Таким чином, дослідження процесу врегулювання ліванського конфлікту дає необхідний матеріал для висновків та узагальнень як щодо ефективності практики міжнародної миротворчої діяльності в процесі розв'язання етноконфесійних конфліктів, так і щодо формування концептуальних засад та методики врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах.

Зацікавленість України в збереженні миру та безпеки на Близькому Сході як в регіональному масштабі, так і на рівні окремих країн, зумовлена належністю нашої держави до чорноморсько-середземноморського геополітичного простору, наявністю в близькосхідному регіоні цілої низки інтересів, які, насамперед, пов'язані із паливно-енергетичною складовою національної безпеки нашої держави. Актуальність дослідження цієї тематики також зумовлена зростанням значення близькосхідного напрямку в системі зовнішньополітичних пріоритетів України.

Таким чином, актуальність теми дослідження зумовлена:

роллю етноконфесійних конфліктів в структурі сучасних конфліктів в світі та їх впливом на міжнародну та регіональні системи безпеки;

нагальною потребою пошуків ефективних шляхів врегулювання етноконфесійних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах;

об'єктивною зацікавленістю незалежної України в збереженні міжнародного миру та безпеки;

недостатнім рівнем дослідження цієї проблеми в вітчизняній політичній науці.

Актуальність теми дослідження визначає наукову проблему, яка вирішується в дисертації: пошук ефективних моделей та механізмів врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах (типовим представником яких є Ліван).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках Комплексної програми науково-дослідницьких робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України” і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (номер державної реєстрації 01БФ048-01) і, зокрема, її підрозділу 1 - „Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації сучасної системи міжнародних відносин”.

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є всебічний аналіз та оцінка ефективності моделей та механізмів врегулювання ліванського конфлікту, апробованих ООН, ЛАД, країнами Заходу та окремими арабськими державами.

У відповідності до сформульованої мети визначено сукупність основних завдань, спрямованих на її досягнення:

формування категоріально-понятійного наукового апарату проблеми, що досліджується;

виявлення особливостей функціонування та розвитку Лівану як глибоко розділеного мозаїчного соціуму;

аналіз концептуально-теоретичних поглядів стосовно причин виникнення та сутності ліванського конфлікту, шляхів його врегулювання;

визначення специфіки ліванського конфлікту, його джерел та структури;

виокремлення моделей забезпечення стабільності, які формувалися протягом історії ліванського соціуму; аналіз чинників та причин, які зумовили їх зміну;

дослідження підходів провідних регіональних та позарегіональних акторів до врегулювання ліванського конфлікту;

оцінка ефективності зусиль акторів міжнародних відносин, спрямованих на врегулювання ліванського конфлікту;

розробка методики врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах;

надання конкретних рекомендацій стосовно політики України в близькосхідному регіоні.

Об'єктом дослідження є ліванський конфлікт як багатопланове системне явище у трьох його вимірах - внутрішньоліванському, регіональному та глобальному.

Предметом дослідження є моделі і механізми врегулювання ліванського конфлікту та їх апробація різними акторами міжнародних відносин.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1975 - 2000 рр. 1975 р. став початком ліванського збройного конфлікту, який був припинений в 1990 р. Верхня межа хронологічних рамок зумовлена визнанням того факту, що з підтвердженням ООН виводу ізраїльських військ з Півдня Лівану були врегульовані питання, які тривалий час були каталізатором протиріч в ліванському соціумі і виступали джерелом відновлення конфлікту. Особливий акцент в дисертації було зроблено на дослідженні періоду 1975- 1990 рр.

Методи дослідження. Основу дисертаційної роботи утворюють загальнонаукові та спеціальні методи досліджень: системний та синергетичний підходи при визначенні специфіки функціонування та руху глибоко розділених мозаїчних соціумів як систем та розробці авторської концепції моделей забезпечення стабільності; методи системно-структурного, системно-функціонального, системно-ситуаційного та системно-змістовного аналізу при дослідженні моделі ліванського конфлікту та моделей і механізмів його врегулювання, апробованих регіональними та позарегіональними акторами; неоінституціональний підхід, системно-функціональний, проблемно-історичний та порівняльний методи при вивченні сутнісних ознак та специфіки моделей забезпечення стабільності, які існували в ліванському соціумі, їх трансформації у часових координатах. Також було застосовано методику контент-аналізу в процесі роботи з офіційними документами США, ЛАГ, ООН тощо.

Комплексне застосування різноманітних методів і підходів забезпечило, з одного боку, цілісне сприйняття об'єкту дослідження у всій системі його зв'язків і взаємозалежностей, а з іншого - адекватний аналіз моделей та механізмів врегулювання ліванського конфлікту, запропонованих суб'єктами міжнародних відносин.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація являє собою перше в вітчизняній та зарубіжній політичній науці комплексне дослідження проблеми міжнародно-політичного та регіонального вимірів врегулювання ліванського конфлікту у всіх його аспектах.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в наступному:

запропоновано нове тлумачення механізму функціонування та руху глибоко розділених мозаїчних соціумів як систем, яке ґрунтується на авторській концепції моделей забезпечення стабільності;

висунуто і обґрунтовано тезу про те, що абсорбція змін в глибоко розділених мозаїчних соціумах як системах відбувається через масштабні кризи, що мають на меті попередити руйнування системи і виступають в якості рушійної сили змін моделей забезпечення стабільності в такого типу соціумах;

вперше ідентифіковано сутність, формальні ознаки та механізм функціонування моделей забезпечення стабільності, які існували в ліванському суспільстві, при цьому основна увага сконцентрована на аналізі моделей забезпечення стабільності доби незалежності Лівану (моделі „конфесійної демократії” та моделі „міліцейської фрагментованості”);

здійснено наукову систематизацію та класифікацію існуючих в сучасній політичній науці поглядів, концепцій та теорій стосовно природи ліванського конфлікту та шляхів його врегулювання;

запропоновано нове трактування сутності процесу збалансування сил та специфіки політичної біполярності в Лівані. На відміну від існуючих у вітчизняній та зарубіжній політичній науці підходів, запропоновано розглядати не общини, а субобщини в якості автономних елементів, взаємодія яких має визначальний вплив на процеси в системі; відповідно, ліванські общини (християнська та мусульманська) виступають в якості своєрідних блоків субобщин, родин тощо;

доведено, що ліванський соціум є відкритою системою з низьким рівнем взаємодії її елементів, що мають високу ступінь автономності, в якій домінуючим є статичний конфліктний тип стабільності;

виявлена залежність ефективності миротворчих зусиль акторів міжнародних відносин від врахування ними сутності моделі забезпечення стабільності, існуючої на даний момент в глибоко розділеному мозаїчному соціумі;

ґрунтуючись на авторській концепції моделей забезпечення стабільності в глибоко розділених мозаїчних соціумах, виокремлено три типи моделей врегулювання криз в такому типі соціумів: стабілізаційну, адаптаційну та трансформаційну;

вперше введено в науковій обіг та розкрито сутність таких понять, як „модель забезпечення стабільності”, „модель міліцейської фрагментованості”, „посттаїфська модель забезпечення стабільності”;

встановлено, що саме дія зовнішнього чинника обумовила процес трансформації ліванського конфлікту у всіх його аспектах: системному, структурному, функціональному;

запропоновано нове тлумачення сутності кризи 1988-1990 рр. та феномену двовладдя, що склалося на той час в Лівані. У дисертації доведено, що протиріччя в ліванському суспільстві в цей період концентрувалися в площині вибору майбутньої моделі забезпечення стабільності, а, отже, виходили за рамки традиційного для Лівану християнсько-мусульманського протистояння;

запропоновано нову періодизацію процесу врегулювання Лігою арабських держав ліванських криз 1975-1976 рр. та 1988-1990 рр., в основу якої покладено протистояння тенденцій „арабізації” та „сиріїзації” процесу врегулювання ліванського конфлікту;

узагальнено позитивний і негативний досвід миротворчої діяльності ООН, ЛАД, США, окремих арабських країн (зокрема, Сирії) в Лівані; зроблено висновок про те, що найбільш ефективною моделлю врегулювання позаінституціональних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах є не стабілізаційна, а адаптаційна модель;

дістала подальшого розвитку методологія дослідження діяльності Тимчасових сил ООН в Лівані (ТСООНЛ), Міжарабських сил безпеки (МАСБ), Міжарабських сил стримування (МАСС), багатонаціональних сил першого і другого формування (БНС-1 та БНС-II) в Лівані, яка ґрунтується на базових положеннях концепції миротворчості, ключовим серед яких є досягнення згоди на оперативному та тактичному рівнях;

розроблено спеціальну методику врегулювання конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах, яка ґрунтується на визначенні оптимальної на даний момент для соціуму моделі забезпечення стабільності та подальшому спрямуванні зусиль на впровадження і підтримку такої моделі;

дістало подальшого розвитку осмислення пріоритетів та інтересів України на Близькому Сході, надані практичні рекомендації стосовно їх реалізації.

Практичне значення одержаних результатів. Наукове та практичне значення дослідження визначається як його політичною актуальністю, так і науковою новизною. Можна виокремити наступні напрямки використання результатів дослідження. Науковий - методологія і методика дисертаційної роботи, її основні положення та висновки можуть стати відправною точкою для подальшої розробки теорії врегулювання етноконфесійних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах, а також можуть бути використані при написанні узагальнюючих наукових праць з історії арабських країн та спеціальних досліджень з історії міжнародних відносин на Близькому Сході. Прикладний - полягає в можливості застосування нових наукових методик, запропонованих автором, для визначення позиції та підходів України стосовно врегулювання конфліктів, які мають місце в поліконфесійних суспільствах. Сформульовані автором наукові висновки та результати, в яких містяться практичні рекомендації щодо формування та реалізації політики України на Близькому Сході, були направлені до МЗС України та в Головне управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України. Одержано позитивні відгуки на впровадження результатів дослідження. Навчальний - матеріали роботи можуть бути використані при підготовці нормативних та спеціальних курсів у вузах з проблем міжнародних відносин, міжнародних організацій, конфліктології, зовнішньої політики країн Близького Сходу та провідних держав сучасного світу, а також при написанні підручників та навчальних посібників для підготовки фахівців за спеціальністю „Міжнародні відносини”.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження пройшли апробацію у виступах на 17 конференціях, семінарах та круглих столах за участю провідних науковців, в т.ч. на науковій конференції „Актуальні проблеми американістики” (Горький, жовтень 1990); науковій конференції „СРСР, США і „третій світ” (Київ, травень 1990); науковій конференції „Динаміка арабо-ізраїльського конфлікту„ (Нижній Новгород, грудень 1991); науковій конференції „Третій світ” в сучасному світі” (Київ, січень 1992); міжнародній конференції „Національні інтереси Росії, України та Бєларусі в Африці та на Близькому Сході (загальне та особливе)” (Київ, червень 1993 р.); на міжнародній конференція „Наслідки агресії Іраку в Кувейт” (Ель-Кувейт, Кувейт, квітень 1994 р.); на міжнародній конференції „Росія, СНД та Саудівська Аравія” (Москва, травень 1996 р.); на науковій конференції „Доля розділених народів” (Нижній Новгород, вересень 1996 р.); на науковій конференції „Актуальні проблеми американістики” (Нижній Новгород, жовтень 1998 р.); на міжнародній науково-практичній конференції „Сучасна дипломатія: світовий досвід, національна специфіка. ООН у світовій політиці (Київ, червень 1999 р.)”; на міжнародній конференції „Україна-Іран: минуле, сьогодення і майбутнє” (Київ, вересень 2000 р.); на міжнародній конференції „Іран-Україна: минуле, сьогодення і майбутнє” (Тегеран, Іран, листопад 2001 р.); на науковій конференції „Влада і політичні і економічні інститути в арабському суспільстві” (Москва, Інститут сходознавства РАН, квітень 2001 р.); на науково-практичній конференції „Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності” (Київ, квітень 2001); на круглому столі „Регіональні організації в сучасній системі міжнародних відносин” (Москва, квітень 2002 р.); на науково-практичній конференції „Україна і сучасний Схід: стан і перспектив співробітництва” (Київ, лютий 2003 р.); на Міжнародній нараді Організації Об'єднаних Націй на підтримку миру на Близькому Сході (Київ, травень 2003 р.), а також при викладанні нормативних та спеціальних вузівських навчальних дисциплін „Міжнародні організації”, “Зовнішня політика країн Близького та Середнього Сходу”, „Актуальні проблеми теорії та практики міжнародних організацій”, „ООН в сучасних міжнародних відносинах”, „Стратегія і тактика ведення переговорів”.

Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковані у одноосібній монографії (16,6 д.а.), 31 статті у наукових журналах та збірниках наукових праць та 7 матеріалах і тезах наукових конференцій (загальним обсягом 23,4 д.а.).

Структура дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 446 сторінок складається з вступу, чотирьох розділів, тринадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел (498 найменувань, 44 сторінки).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, наукове значення роботи, визначено мету та завдання, об'єкт, предмет дослідження, його хронологічні рамки, відображено наукову новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів дисертації.

У першому розділі - „Концептуально-методологічна та джерельно-документальна база дослідження” - обґрунтовано концепцію наукової проблеми; проаналізовано концептуальні засади наукових підходів до врегулювання етноконфесійних конфліктів в глибоко розділених мозаїчних соціумах; виокремлено основні етапи та напрямки досліджень проблеми врегулювання ліванського конфлікту.

Джерела, які були використані при написанні дисертації, за походженням, формою та змістом, науковою та інформаційною цінністю умовно можна поділити на наступні групи:

1. Документи та матеріли міжнародних організацій, зокрема ООН та ЛАД;

2. Документи зовнішньополітичних відомств США та західноєвропейських країн, зокрема Франції;

3.Офіційні документи і матеріали СРСР, які стосуються близькосхідного напряму зовнішньої політики;

4. Офіційні документи і матеріали Ізраїлю;

5. Офіційні документи і матеріали, які містять виступи, заяви, прес-конференції керівників арабських країн, лідерів політичних рухів і партій Лівану та країн Близького Сходу, Організації визволення Палестини (ОВП) з ліванської проблеми;

6. Тексти двосторонніх угод Лівану з окремими країнами або організаціями, які відігравали в той чи інший період важливу роль в процесі розвитку та врегулювання ліванського конфлікту;

7. Збірки офіційних документів з проблем Близького Сходу, опубліковані університетами та неурядовими організаціями;

8. Джерела особистого походження: мемуари, статті, монографії авторів, які виконували чи виконують функцію теоретиків та ідеологів при формуванні основ ліванської політики їх країн: політичних діячів Ізраїлю, зокрема Ш.Переса, І.Рабіна, А.Шарона, Б.Нетаньяху, США - Дж.Картера, С.Венса, О.Хейга, Сирії - М.Тласса, а також ліванських політиків - К.Джумблата, Р.Харірі, А.Жмайєля, С.Хосса;

9. Дослідження та аналітичні матеріали, підготовлені науково-дослідними центрами;

10. Довідкові і статистичні видання.

Можна виокремити три етапи в дослідженні ліванської проблеми. Перший етап - друга половина 1940-х - 1950-ті рр. - характеризувався початком серйозного систематичного вивчення етнополітичних проблем Лівану, що значною мірою було пов'язано зі спробами сходознавців осмислити складні процеси, що розгорнулися на Близькому Сході внаслідок становлення нової системи регіональних відносин, суб'єктами якої виступали незалежні арабські держави. У цьому контексті політична система "конфесійної демократії", що була сформована в Лівані, викликала до себе підвищений інтерес з боку таких відомих вчених, як П.Рондо, А.Хурані, К.Салібі, М.Шіх.

На другому етапі (1960-ті - перша половина 1970-х рр.) зростає увага (що значною мірою спричинено ліванською кризою 1958 р.) до соціальних та політичних проблем Лівану не тільки з боку вчених-орієнталістів, але й представників інших галузей суспільних наук і, насамперед, американських політологів - Л. Білдера, І. Харіка, М.Сулеймана, Л.Мео, Дж.Ентеліса, Е.Салема, Давіда та Аудрія Смоків, М.Хадсона тощо. Якщо в 1950-х рр. було окреслено проблему як таку (визнання самого феномену ліванської політичної системи), то для періоду 1960-1970-х рр. характерним був перехід до її аналізу у всіх аспектах. Не дивлячись на широкий спектр вибору об'єктів та методологій дослідження, на відміну тональностей, які варіювалися від стриманих (М.Сулейман, М.Хадсон) до повних оптимізму (наприклад, Е.Салем), переважна більшість вчених була схильна позитивно оцінювати як сам феномен "конфесійної демократії", так і подальші перспективи його розвитку.

На третьому етапі (кінець 1970-х рр. - по теперішній час) об'єктом більшості робіт науковців стала проблема осмислення та пошуку найбільш ефективних та результативних шляхів врегулювання ліванського конфлікту. Дослідження авторів, які стояли на позиціях необхідності реформування ліванської політичної системи, умовно можна згрупувати за трьома основними напрямками: традиціоналісти, прихильники "кантонізації" Лівану, прихильники деконфесіоналізації ліванського соціуму. Традиціоналісти виступали за модифікацію існуючої конфесійної системи як найбільш оптимальний шлях врегулювання ліванського конфлікту. Послідовники традиціоналізму (зокрема, колишні ліванські президенти С.Франж'є та К.Шамун, а також президент Американської Ліванської Ліги Р.Базіл) розглядали громадянську війну не як кульмінацію зростаючої поляризації суспільства, а як несприятливе поєднання внутрішніх та зовнішніх викликів, які зруйнували політичну інтеграцію та єдність. У межах традиціоналістського підходу можна, у свою чергу, окреслити два основні напрямки: плюралістичний мультиконфесіоналізм та моноконфесіоналізм. Представники плюралістичного мультиконфесіоналізму (С.Халаф, В.Халіді, Х.Рад) наголошували на необхідності збереження політичної системи в Лівані, як такої, що є адекватною глибоко вкоріненим соціальним реаліям сучасного ліванського суспільства, забезпечує незалежність країни та надає її громадянам демократичних свобод, і яка була спроможна протягом тривалого часу забезпечити інтеграцію та єдність через розмаїття. Вони вважали, що найбільш оптимальною моделлю виходу Лівану із кризи є реформування конфесійної системи в Лівані в напрямку більш справедливої участі в ній субобщин шляхом запровадження нових конфесійних квот, які відповідатимуть реальній демографічній ситуації в ліванському соціумі. Моноконфесіоналізм також базувався на визнанні того, що існування ліванських сект є незаперечною суспільною реальністю. Разом з тим, представники цього напрямку, який репрезентували, в основному, політичні діячі Лівану, вважали, що ліванський Національний Пакт має бути ліквідований і відроджений на новій основі, яка передбачала, по суті, заміну багатоконфесійної плюралістичної формули на формулу конфесійної гегемонії (тобто зосередження влади в Лівані в руках однієї релігійної общини чи субобщини). У межах цього напрямку існули дві протилежні течії, які, відповідно, закликають до "маронізації" (Фаді Фрайм) чи до "ісламізації" Лівану (шейх Мухаммед Хусейн Фадл Аллах, один із політичних лідерів шиїтів - Хуссейн Мусаві). Концепція "кантонізації" Лівану була спрямована на поділ країни на автономні общини, пов'язані між собою федеральною владою. Цей напрямок розглядався в наукових колах не як прийнятний вихід із кризової ситуації, а здебільше як альтернативна стратегія деяких політичних сил Лівану (як християн, насамперед, маронітів, так і мусульман), що використовувалась як засіб тиску на політичних опонентів. Концепція деконфесіоналізації базується на тезі неприйнятності збереження конфесійної політичної системи, як такої, що є одним з основних джерел конфлікту в Лівані. В межах цього підходу до розв'язання ліванської проблеми можна виокремити дві течії, відміни між якими полягають, насамперед, в уявленні про ступінь секуляризації ліванського соціуму: політичної деконфесіоналізації та секулярної демократії. Представники першої течії (серед яких найбільш впливовою особою є колишній прем'єр-міністр Лівану Селім Хосс) виступають за здійснення процесу секуляризації виключно в політичній сфері шляхом ліквідації сектантства на адміністративному, судовому та військовому рівнях. Одночасно вони є противниками запровадження в Лівані західної моделі секулярної демократії, яка, на їхню думку, є несумісною з ліванською субкультурою, головним чином конфесійною за своїм характером, оскільки релігія є і надалі буде залишатися важливим чинником у соціальному житті не тільки Лівану, але й всього Близького Сходу. Представники течії секулярної демократії (Дауд Хайраллах) стверджують, що політичний деконфесіоналізм призведе не до демократії, а до подальшої фрагментації ліванського суспільства. На їх думку, політичний деконфесіоналізм є повністю несумісним із соціальною інтеграцією, єдністю та досягненням спільних інтересів та цілей в Лівані, оскільки передбачає збереження законів та установ, що породжують сектантську культуру, що, в свою чергу, стане на перешкоді найбільш ефективній формі соціальної інтеграції - появі "перехрещеної" лояльності серед членів різних релігійних груп (наприклад, шляхом укладання міжконфесійних шлюбів).

Значний інтерес викликають висновки, узагальнення та фактичний матеріал, що містяться в працях американських, ізраїльських та західноєвропейський політологів, присвячених аналізові миротворчих зусиль ООН та ЛАД в Лівані, а також дослідженню такого феномена, як БНС.

Монографія англійського вченого І.Погані „Ліга арабських держав та підтримання миру в Лівані” ставить проблему потенційних можливостей регіональних організацій в процесі врегулювання внутрішніх конфліктів і є, по-суті, першим серйозним дослідженням миротворчої діяльності ЛАД в Лівані. Разом з тим, автор акцентує увагу, насамперед, на правових аспектах формування та діяльності миротворчих сил ЛАД, залишаючи поза увагою складний та суперечливий процес формування в рамках системи міжарабських відносин моделі та механізмів розв'язання ліванської кризи 1975-1976 рр., специфіку реалізації цієї моделі на практиці.

Фундаментальне дослідження норвезького дослідника Б.Скогмо „ТСООНЛ. Міжнародний досвід підтримання миру в Лівані, 1978-1988” має комплексний характер; в ньому зроблена спроба виокремити причини низької ефективності миротворчих сил ООН на Півдні Лівану. Однак в даній монографії діяльність ТСООНЛ (як і проблема Півдня Лівану в цілому) розглядається не в контексті ліванського конфлікту, а окремо, що не дало можливості її автору визначити причини появи проблеми Півдня Лівану в її сучасному розумінні, характер та ступінь впливу цієї проблеми на динаміку ліванського конфлікту, на процес його врегулювання на різних етапах. До того ж, робота була опублікована в 1989 р. і в ній аналіз діяльності ТСООНЛ обмежений періодом „холодної війни”.

Окремі аспекти діяльності БНС в Лівані в 1982-1984 рр. досить широко досліджувались в роботах західноєвропейських та американських політологів, серед яких на особливу увагу заслуговують статті норвезьких дослідників М.Хайберга, Ю.Хольста, американських вчених М.Меллона, У.Міллера, Дж.Роббіна та Р.Нельсона, а також ґрунтовна колективна монографія „Багатонаціональні сили в Бейруті, 1982-1984 рр.”. Віддаючи належне безсумнівнім науковим здобуткам вищезгаданих робіт, варто, проте, зазначити, що цілий ряд ключових проблем, які стосуються процесу врегулювання ліванського конфлікту, залишилися поза увагою авторів.

Специфіка підходів радянських науковців до аналізу ліванського конфлікту та процесу його врегулювання полягала в наступному. По-перше, згідно з марксистською парадигмою, теза про соціально-економічну детермінацію етноконфесійних процесів стала центральною в дослідженнях; ліванський конфлікт апріорі інтерпретувався як конфлікт, в основі якого лежить зростання класових суперечностей в ліванському соціумі, і, відповідно, вважалося, що врегулювання ліванського конфлікту можливе виключно на засадах ліквідації конфесійної системи і здійснення всебічної демократизації політичного та державного устрою, що сприяло б зростанню класової свідомості та дозволило б мобілізувати маси на класовій основі, створивши умови для виходу Лівану з орбіти політики імперіалізму. По-друге, ліванський конфлікт в радянській політичній науці розглядався як компонент близькосхідного конфлікту і як, наслідок, ні ліванський конфлікт, ні процес його врегулювання не стали об'єктом самостійного дослідження. Із низки робіт радянського періоду, які присвячені ліванській тематиці, можна виокремити статті Н.М.Горбунової, а також книги С.Л.Стоклицького та Л.Л.Вольнова (останні мали здебільше науково-популярний характер, а їх наукова цінність була обмеженою). По-третє, радянській політичній думці був притаманний біполярний підхід до аналізу регіональних та локальних конфліктів в „третьому світі”, за якого конфлікти розглядалися у контексті глобального протистояння наддержав, і який апріорі обумовлював запрограмованість висновків: неприйняття будь-яких моделей та механізмів врегулювання ліванського конфлікту, запропонованих США або ж їх союзниками.

В сучасній російській політичній науці можна виокремити наступні вузлові проблеми, які досліджуються сходознавцями:

переосмислення з об'єктивних позицій політики СРСР на Близькому Сході, (роботи Є.Д. Пирліна та О.М.Васильєва, в яких автори побіжно торкаються і позиції Радянського Союзу щодо криз 1975-1976 рр. та 1982-1984 рр. в Лівані);

основні тенденції розвитку міжнародних відносин в близькосхідному регіоні. В рамках цих досліджень аналізується сучасний стан двосторонніх відносин Лівану з Сирією (А.М.Горбачев, Джабер Хасан Алі) та Ізраїлем (Храйзат Мухаммед Ахмед);

регіональні та локальні конфлікти в Азії, зокрема на Близькому Сході (роботи С.В.Вострікова, Г.П.Шайряна, в яких розглядаються окремі аспекти ліванського конфлікту);

проблеми соціально-економічного, етноконфесійного та соціально-демографічного розвитку Лівану в посттаїфський період (Ю.В.Агавельян, В.А.Ісаєв);

феномен „конфесійної демократії”. Ця проблема поки що не стала предметом спеціального аналізу в російській політичній науці, однак окремі її аспекти ґрунтовно досліджуються в монографії А.Б.Зубова, присвяченій проблемам функціонування інститутів представницької демократії в країнах Сходу.

Що стосується української політичної думки, то в роботах вчених Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Б.І.Гуменюка, О.А.Коппель, І.Д.Коміренка, П.О.Міщенка, О.С.Пархомчук, С.В.Гринько, В.В.Копійки ґрунтовно аналізуються такі питання, як слаборозвиненість та відсталість країн „третього світу”; безпека Перської затоки та Середземномор'я; міжарабська інтеграція; безпека та перспективи конверсії на Близькому Сході; політика Франції в близькосхідному регіоні тощо.

Об'єктом досліджень науковців Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України (В.К.Гури, С.Є.Гуцала, В.С.Плачинди, Н.О.Пророченко, Л.І.Скороход, І.Ф.Чернікова) стали наступні проблеми: місце та роль країн „третього світу” в системі міжнародних відносин; особливості розвитку політичної культури афро-азіатських соціумів; взаємовплив внутрішньої і зовнішньої політики афро-азіатських країн у подоланні соціальних криз і регіональних конфліктів; внутрішня та зовнішня політика арабських держав; етноконфесійний вимір розвитку арабських соціумів; ісламський чинник та його вплив на міжнародні відносини.

Зовнішньополітична думка та політика США досліджується в працях українських фахівців Б.М.Гончара, Є.Є.Камінського, Б.І.Канцелярука, І.М.Коваля, І.А.Хижняка, С.О.Шергіна. В процесі проведення даного дослідження були враховані положення та висновки, які містяться в роботах українських (Ю.М.Пахомова, Ю.В.Павленка) та російських (О.В.Малашенка) вчених, присвячених аналізу становлення та еволюції основних моделей цивілізаційного розвитку. Авторові прислужилися для розкриття теми також праці українських дослідників Г.М.Перепелиці, М.М.Мокряка, С.А.Фареника, в яких скрізь призму сучасної етнополітичної ситуації аналізуються такий феномен, як військово-політичний конфлікт, а також роботи І.Ф.Кураса та О.М.Майбороди, присвячені ключовим проблемам етнополітики. Вагомий внесок в загальне бачення обраної дисертантом теми мали роботи В.С.Бруза, об'єктом яких є теорія та практика миротворчої діяльності ООН.

Огляд наукової літератури дає підстави констатувати, що проблема міжнародно-політичного та регіонального вимірів врегулювання ліванського конфлікту не стала об'єктом спеціального дослідження ні в вітчизняній, ні в зарубіжній політичній науці.

У другому розділі - „Ліванська модель етноконфесійного конфлікту” - увага зосереджена на причинах та структурі ліванського конфлікту, виявлено формальні ознаки та досліджено механізм функціонування моделей забезпечення стабільності, які існували в ліванському суспільстві, розкрито сутність та специфіку ліванських криз 1982-1984 рр. та 1988-1990 рр.

В розділі виокремлено дві групи чинників, які впливали на динаміку ліванського конфлікту: внутрішні і зовнішні (останні концентруються на глобальному та регіональному рівнях). Особливість ліванського конфлікту полягає саме в тісному поєднанні та взаємозалежності внутрішніх та зовнішніх чинників, до того ж, зовнішній чинник став одним із важливих елементів розвитку ліванського конфлікту. Аналізується ліванський конфлікт у трьох вимірах: внутрішньому, регіональному та глобальному.

Дисертант досліджує структурні (структура ліванського соціуму, рівень його економічного розвитку тощо) та процедурні (політика, яку проводять як безпосередні, так і непрямі учасники конфлікту) чинники конфлікту, які визначали його динаміку. Однією із основних причин ліванського конфлікту стала невідповідність кількісно-пропорційних параметрів представництва у владних структурах общин/субобщин (які залишилися незмінними з 1943 р.) новим демографічним реаліям. Отже, предметом ліванського конфлікту стала боротьба за перерозподіл політичної влади, яка ґрунтується на принципах конфесіоналізму.

В розділі наголошується, що цивілізаційний розлом ліванського соціуму (Ліван розташований на стику західно-християнської цивілізації та арабо-мусульманської субцивілізації) спричинив кризу зовнішньополітичної орієнтації, проявом якої було протистояння концепцій "ліванізації", носіями якої є християни, та "арабізації", прихильники якої - представники мусульманських субобщин. Як наслідок, зміни на рівні регіональної системи міжнародних відносин в умовах специфіки ліванського соціуму трансформувалися в потенційні виклики (або ж і загрози) стабільності Лівану.

На формування процедурних чинників конфлікту визначальний вплив мала поява та подальша трансформація ролі палестинського чинника в Лівані, дія якого істотно вплинула на політику як прямих, так і непрямих учасників конфлікту. ОВП перетворюється на впливового актора на внутрішньоліванській політичній арені, що призвело до порушення балансу сил у країні; ліванська політична система виявилася нездатною до подолання додаткового напруження, пов'язаного із збройною палестинською присутністю.

Переміщення до Лівану військових та політичних структур ОВП зумовило процес „ліванізації” палестинської проблеми, сутність якого полягає у спробах тих чи інших регіональних держав використати ліванських акторів з метою посилення тиску на керівництво ОВП. Дисертант прийшов до висновку, що дія зовнішнього чинника - тривала за часом та така, що мала стійку тенденцію до розширення масштабів, - призвела до процесу трансформації самого ліванського конфлікту (що найбільш рельєфно спостерігалося у 1980-х рр.) у всіх його аспектах:

- системному (місце ліванського конфлікту в регіональній системі міжнародних відносин) - пов'язана з регіоналізацією конфлікту; ліванський конфлікт набув характеру багатопланового системного явища, що включав до своєї структури низку компонентів інших конфліктів: арабо-ізраїльського, сирійсько-іракського, сирійсько-палестинського, ірано-іракського, а також тривалий час у минулому - радянсько-американського протистояння. Це спричинило процес не тільки поляризації та подальшої диференціації ліванського соціуму, але і зростання ймовірності інтернаціоналізації внутрішнього за своєю суттю конфлікту;

- структурному -розширення кола учасників конфлікту за рахунок нових акторів, що діяли на регіональному і, до певної міри, на глобальному рівнях; останні набували якості безпосереднього учасника конфлікту та інтегрувалися до його структури;

- функціональному - якщо раніше нестабільність в Лівані була функцією структурних відносин між ліванськими автономними "центрами сили" (общини - субобщини), що діяли в межах ліванського соціуму як системи, то з початком громадянської війни нестабільність стала ще й функцією структурних відносин на рівні міжарабської і близькосхідної системи міжнародних відносин в цілому.

В розділі також ідентифіковано сутність, формальні ознаки та механізми функціонування моделей забезпечення стабільності, які існували в Лівані. В період османського правління в Гірському Лівані було апробовано принципово нову модель забезпечення стабільності ліванського соціуму, яка ґрунтувалася на представницько-конфесійній основі й поєднувала ідею демократичного плюралізму з інтересами релігійних субобщин. Найбільш суттєвими елементами цієї моделі були наступні:

запровадження механізму регуляції суспільства, в основу якого були покладені принципи автономності субобщин та забезпечення балансу сил та інтересів цих соціокультурних груп шляхом еквівалентної інкорпорації, тобто фіксування вертикальної стратифікації суспільства шляхом кількісно-пропорційного представництва в структурах влади (конфесійна система);

знаходження поза межами Гірського Лівану - в Стамбулі - силового чинника, який мав значний вплив на Ліван, і діяв подекуди як арбітр у конфліктній взаємодії ліванських субобщин;

врівноваження (або обмеження) дії останнього європейськими державами;

посилення у зв'язку з становленням системи конфесіоналізму прагнення окремих релігійних субобщин розглядати зовнішні сили як гарант збереження соціокультурної спільноти.

Виокремлено основні ознаки системи "конфесійної демократії", яка функціонувала в період незалежного Лівану (1943-1975 рр.):

визнання автономії субобщини (соціокультурної групи), її ролі як суб'єкта політичного процесу;

пропорційність як ключовий принцип представництва конфесійних субобщин у всіх владних структурах країни;

наявність різновекторної спрямованості мети та інтересів основних сегментів системи;

перманентність конфліктного потенціалу в суспільстві, який є відображенням наявності протиріч, що концентруються в площині відносин між християнами і мусульманами, усвідомлюються представниками соціокультурних груп на емоційно-моральному рівні та сприймаються ними як загроза субобщинним інтересам. В результаті цього процес збалансування може бути спрямованим лише на обмеження масштабів та інтенсивності конфліктних ситуацій, що виникають внаслідок конфліктної взаємодії субобщин;

абсолютна відносність силового потенціалу тієї чи іншої субобщини. Визначення потенціалу цієї сили, з одного боку, відбувається шляхом зіставлення з силовим потенціалом інших субобщин, а з другого - їх спроможністю реалізувати свої прагнення;

силова політика, певною мірою, спрямована не стільки на досягнення якоїсь вигоди, скільки на нейтралізацію стратегії супротивника. Всі інші варіанти можуть призвести до створення загрози існуванню самої системи;

функціонування спільних інститутів на загальнодержавному рівні, відсутність при цьому спільних цінностей та мотивацій на індивідуальному рівні.

Початок громадянської війни в Лівані започаткував перехід до нової моделі співіснування та підтримки стабільності, яку можна охарактеризувати як модель міліцейської фрагментованості, визначальними рисами якої були наступні:

поява міліцейських міні-кантонів та інституціоналізація механізмів дезінтеграції; при цьому сам процес дезінтеграції не набуває остаточного завершення, за якого сформовані кантони набули б нової якості, тобто стали самостійними соціально-територіальними системами;

процес стабілізації відбувається через консервацію та відтворення конфлікту силами, які безпосередньо пов'язані з новосформованою моделлю, і які життєво зацікавлені в її існуванні (насамперед, лідери військових формувань, незалежно від їх конфесійного забарвлення); конфлікт перетворюється на спосіб життя, що знаходить свій вияв, насамперед, в тому, що населення перестає поважати закони, встановлені державою, і, відповідно, виконувати їх;

має місце формування у структурі ліванської еліти нової конфігурації зв'язків та залежності між її окремими сегментами (зуама "Зуама" - множина арабського терміну "заїм". В сучасній політичній лексиці застосовується щодо тих політичних лідерів, які користуються значним впливом, джерелом якого є система патронатно-клієнтних відносин. та військовими лідерами); суттєво обмежується здатність традиційної політичної еліти виконувати функції узгодження інтересів общин (з іншими зуама); їх позиції в субобщинах багато в чому починають залежати від військових лідерів;

укладаються союзи внутрішніх акторів з їх зовнішніми покровителями (на кшталт особливих зв'язків); це набуває якості необхідного елемента функціонування нової моделі;

механізм збалансування сил на общинному рівні стає надзвичайно складним та багаторівневим: він включає в себе все - від погодження інтересів акторів, що діють на регіональному (а, в деяких випадках, і на глобальному) рівні до військового протистояння та взаємодії ліванських міліцій.

Ліванські кризи 1982-1984 рр. та 1988-1990 рр. аналізуються як спроби впровадження в Лівані нової моделі забезпечення стабільності. Зазначається, що виникнення криз саме напередодні президентських виборів було закономірним явищем, оскільки боротьба на президентських виборах ставала ще й протистоянням моделей забезпечення стабільності, із впровадженням яких регіональні центри сили пов'язували свій вплив в Лівані, а їх ліванські союзники - реалізацію своїх інтересів.

Виокремлюються два етапи, які пройшла в своєму розвитку криза 1982-1984 рр., спричинена агресією Ізраїлю в Ліван 6 червня 1982 р. Основним змістом першого етапу (з червня по вересень 1982 р.) стало ізраїльсько-палестинське протистояння. Другий етап (з вересня 1982 р. по лютий 1984 р.) розпочався після депортації ОВП з Бейрута і був пов'язаний з вирішенням комплексу проблем, які торкалися власне сутності ліванського конфлікту. Досліджуються моделі врегулювання ліванського конфлікту, які були репрезентовані в цей період ліванськими президентами Баширом Жмайєлем (був обраний на посаду 23 серпня 1982 р., але загинув 14 вересня 1982 р.) та Аміном Жмайєлем (обраний 21 вересня 1982 р.), в яких опора на регіональних чи позарегіональних акторів розглядалася як запорука вирішення кризи. Наголошується, що А.Жмайєль, який мав на регіональному рівні два вибори - сирійський (апробований під час кризи 1975-1976 рр.) та ізраїльський (до якого схилявся Б.Жмайєль), обрав американський варіант. Однак спроби запровадити в Лівані модель забезпечення стабільності, яка ґрунтувалася на поєднанні таких ключових елементів, як відновлення дії механізму „консоціальної демократії” та опора на США, які, як уявлялося, були здатні нейтралізувати негативний вплив суперництва регіональних держав (насамперед, Сирії та Ізраїлю) на Ліван, не мали успіху.

Ліванська криза 1988-1990 рр. стала реальним наслідком протиріч, що концентрувалися в рамках системи власне міжарабських відносин, і була спричинена спробами Сирії запобігти обранню незалежного (тобто не повністю просирійськи орієнтованого) ліванського президента і, тим самим, уникнути ізоляції Дамаска в арабському світі. В розділі досліджується специфіка двовладдя, що склалося в Лівані на кінець 1980-х рр.: протистояння в умовах відсутності президента двох урядів - генерала М.Ауна та С.Хосса, які поширили свою владу, відповідно, на християнські та на мусульманські райони. На основі аналізу конфігурації і ієрархії зв'язків, що мали місце між основними силовими елементами новоутворених підсистем ліванського соціуму, та впливу на функціонування цих підсистем зовнішнього чинника, було зроблено висновок, що в цей період основне протиріччя у Лівані лежало не стільки в площині відносин С.Хосс - М.Аун, скільки в ракурсі Сирія - М.Аун.

Досліджується конфліктна взаємодія М.Ауна та ліванської міліції, як чинник поглиблення кризи. Політика М.Ауна була спрямована на трансформацію ролі міліції в ліванському соціумі з самостійної сили в залежно-допоміжну, що призвело в лютому - березні 1989 р. до поновлення збройної боротьби в Лівані, в основі якої лежало протиставлення тенденцій централізації (виразником якої був генерал М.Аун) та фрагментації (яку репрезентували міліції незалежно від їх конфесійної належності та політичної орієнтації).

Таким чином, сутність кризи 1988-1990 рр. в Лівані полягала, окрім традиційної боротьби за вплив на цю країну регіональних центрів сили (в даному випадку - Сирії та Іраку), в протистоянні захисників різних моделей забезпечення стабільності в Лівані:

моделі,близької до тієї, яка існувала до початку громадянської війни, але з акцентом на істотне посилення влади центрального уряду і на певне обмеження общинного плюралізму (репрезентував М.Аун);

альтернативних моделей, які влаштовували (в залежності від розвитку ситуації) Дамаск: моделі, в якій Сирія виступала у ролі центра визначального впливу на механізм її функціонування, чи моделі контрольованої дестабілізації (тотожна існуючій на той час в Лівані моделі міліцейської фрагментованості, але з акцентом на посилення сирійського впливу на більшість сегментів ліванського соціуму);

моделі міліцейської фрагментованості (захисниками якої виступали лідери ліванських військових формувань).

Було зроблено висновок, що збройне протистояння, що мало місце в 1989-1990 р., не вписувалося в рамки традиційного для Лівану християно-мусульманського протистояння.

У третьому розділі - „Діяльність міжнародних міждержавних організацій з врегулювання ліванського конфлікту” - аналізується процес формування в рамках системи міжарабських відносин моделей врегулювання ліванських криз 1975-1976 рр. та 1988-1990 рр., їх апробація; досліджується діяльність ООН з вирішення проблеми Півдня Лівану.

В розділі зазначається, що на міжарабській арені окреслились два підходи до врегулювання ліванського конфлікту: “арабізації” - відновлення стабільності та безпеки у Лівані під егідою ЛАД та “сиріїзації” - процес контрольованого Сирією врегулювання. Автор з огляду на взаємодію цих тенденцій виокремлює три основні періоди процесу врегулювання ліванського конфлікту 1975-1976 рр.

Перший період (з квітня 1975 по травень 1976 р.) характеризувався блокуванням основними учасниками ліванського конфлікту будь-яких спроб "арабізації” його врегулювання. Підсумки позачергової сесії Ради ЛАД на рівні міністрів закордонних справ арабських країн (15-16 жовтня 1975 р., Каїр), на якій було розглянуто ліванську проблему і в роботі якої не брали участь Сирія, ОВП та Ліван, засвідчили, що ЛАД не мала в цей період реальних важелів впливу на розвиток ситуації в Лівані.

Другий період (з червня по вересень 1976 р.) - період "часткової арабізації" врегулювання конфлікту в Лівані. Ліванський конфлікт стає предметом обговорення на позачерговій сесії Ради ЛАД в Каїрі 8-9 червня 1976 р. за участю всіх зацікавлених сторін, хід якої був позначений протистоянням двох підходів до врегулювання ліванської кризи: “арабізації” (репрезентували Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, ОВП) та “сиріїзації” (прихильниками були Сирія та ліванський президент С.Франж'є). Було досягнуто компромісне рішення: Сирія зберігала свою військову присутність в Лівані (принаймні, недвозначне вирішення цієї проблеми не мало місця, оскільки в остаточному тексті резолюції було вжито термін „заміна” замість терміну „вивід” сирійських військ, як це фігурувало в проекті, що надавало Дамаску простір для більш широкого трактування рішень Ради ЛАД з цього питання), одночасно ЛАД була залучена до процесу розблокування конфліктної ситуації в Лівані (створення МАСБ, формування комітету чотирьох, який мав співпрацювати зі всіма зацікавленими сторонами в Лівані тощо). Заходи, передбачені ЛАД щодо врегулювання ліванської кризи, в умовах військової присутності Сирії не могли бути ефективними апріорі.

...