Міжнародна конкурентоспроможність національної економіки в умовах глобалізації

Автором з'ясовано, що найважливішим етапом формування національної інноваційної системи є її первинний рівень - регіональна інноваційна складова. Регіональні інноваційні системи створюються для консолідації активів регіону і оптимального використання його потенціалу, що уможливлює збільшення надходжень до місцевих бюджетів, забезпечує залучення і збереження висококваліфікованого персоналу, надає можливості для стійкого розвитку економіки.

В роботі зазначено, що глобальні конкурентні переваги в умовах “нової економіки”, можливо досягнути, лише застосувавши відповідну стратегію як на загальнонаціональному, так і на місцевих рівнях, з допомогою якої можна ефективно залучати інвестиції в наукові дослідження та інфраструктуру, що сприяє розробці та комерціалізації нових продуктів та процесів.

Регіональна інноваційна стратегія - потужний інструмент для успішного розвитку місцевої економіки, особливо доцільний для регіонів, що мають високий інноваційний потенціал.

Доведено, що міжнародну конкурентоспроможність країни зумовлює насамперед інноваційне регіональне середовище. Як уже зазначалося, за оцінками Всесвітнього економічного форуму найконкурентоспроможнішою країною в світі у 2002 р. були США (у 2003 р. - друга позиція), варто уваги, що в цій державі половина НДДКР здійснюється в 6-ти із п'ятдесяти штатів, а на двадцять штатів припадає лише 5% усіх наукових досліджень та розробок. Проте уряди штатів менш розвинених регіонів теж намагаються долучитися до інноваційних процесів і створити належні умови для промислових досліджень, а фінансування НДДКР розглядається ними як стратегічне інвестування.

Автором виявлені основи економічного зростання в ЄС, де розробляється спільна інноваційна система та відповідні стратегії в більшості регіонів Європи, підтверджуючи тезу, що в сучасних умовах активна інноваційна діяльність є необхідною не тільки для високорозвинених регіонів, але й для всіх регіонів світу. Тому необхідне створення в регіонах належної інноваційної інфраструктури, яка включала б організацію і види діяльності, пов'язані з комп'ютеризацією, створенням мереж і трансфером технологій, в тому числі інкубаторів малого бізнесу, підтримки венчурних підприємств, а також інститутів для партнерського співробітництва між дослідницькими університетами і комерційними компаніями та урядами країн. У зв'язку з тим, що основний акцент конкурентоспроможності має переноситися на регіональний рівень великої в географічному масштабі країни, в роботі досліджуються методики Європейської комісії оцінки регіональної конкурентоспроможності.

Враховуючи неможливість розрахунків за цими методиками національної конкурентоспроможності на мезорівні, автором запропоновано новий показник для визначення інноваційної конкурентоспроможності регіону. Для цього використано коефіцієнти випередження інноваційного розвитку (або інноваційної сприйнятливості) на етапі виробництва та етапі користування суб'єктами господарювання. Коефіцієнт випередження інноваційного розвитку на етапі виробництва визначається як відношення темпів зростання питомої ваги інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції суб'єктів господарювання регіону та темпів зростання витрат на дослідження і розробки у промисловості регіону.

Якщо питома вага інноваційної продукції зростає швидше, ніж витрати із різних джерел на її здійснення, то відбувається зростання інноваційної сприйнятливості (коефіцієнт випередження інноваційного розвитку більше одиниці). Автором запропоновано розрахунок коефіцієнта результативності інноваційної діяльності як відношення обсягів продукції, що освоєна вперше за останні 3 роки у вартісному вираженні та обсягів прикладних досліджень і розробок у галузі технічних робіт. Показник, який характеризує інноваційну сприйнятливість на етапі користування розраховується як відношення темпів зростання обсягів інноваційної продукції та темпів зростання витрат на технологічні інновації (коефіцієнт випередження інноваційного розвитку на етапі користування більше одиниці).

Аналіз інноваційної діяльності в регіональному розрізі показав їх різнорівневі результативність та сприйнятливість, що викликало необхідність їх класифікації. Виділено наступні групи…

1-а група - регіони, в яких висока інноваційна спроможність на етапі виробництва та на етапі користування: Автономна Республіка Крим, Полтавська область, 2-га група - регіони, в яких висока інноваційна спроможність на етапі виробництва або на етапі користування - Запорізька, Херсонська, Житомирська, Черкаська області, 3-я та 4-а групи - регіони, із сповільненим інноваційним розвитком: Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Київська та ін. області, 5-а група - регіони, з надзвичайно низькою інноваційною сприйнятливістю: Чернівецька область.

Такий різнорівневий стан регіональної сприйнятливості до новинок однозначно свідчить про те, що не створено дієвої системи заохочення інноваційної активності суб'єктів господарювання на місцевому та державному рівнях. Автором розроблено пропозиції щодо стимулювання інноваційної активності суб'єктів господарювання на всіх рівнях, а насамперед - на рівні регіону.

У роботі наголошується, що сьогодні без залучення значних інвестицій в народне господарство неможливе не лише економічне лідерство країн, а й взагалі економічний розвиток як такий. Саме через це необхідно реалізувати запропоновану в дисертації систему заходів щодо моніторингу та залученню іноземних інвестицій і можливостей фінансування капітальних вкладень із усіх джерел. Для цього запропоновано використання методичного апарату для визначення фінансової конкурентоспроможності основних галузей народного господарства України.

Автором доведено, що методи аналізу міграції капіталу між діловими моделями, які запропоновані відомим американським теоретиком і практиком А. Сливоцьким, надають можливість здійснювати оптимальний вибір напряму та об'єкта інвестування на різних рівнях - між підприємствами, галузями економіки і навіть на державному рівні та побудови відповідних конкурентоспроможних ділових моделей.

Переконливо доводиться, що для виходу України із суспільно-економічної кризи домінуючим фактором є інвестиції. В державі має бути науково обґрунтована і виважена програма інвестиційної діяльності з чітко виділеними пріоритетами напрямів і програм. Від ефективності залучення інвестицій і їх вчасного одержання залежить економічний розвиток країни та конкурентоспроможність вітчизняних товарів.

Проаналізовано два основних фактори, які впливають на соціальну конкурентоспроможність країни (основний індикатор якого - питома оплата праці): заробітну плату і продуктивність праці та оцінено їх в Україні і в деяких інших розвинених країнах світу. Встановлено, що низький рівень питомої оплати праці (ПОП) у розрахунку на одиницю продукції відбиває невисокий рівень заробітної плати і продуктивності праці та занижений відносно паритету купівельної спроможності (ПКС) курс гривні.

Переваги вітчизняної економіки щодо цього показника перед високорозвиненими країнами значні: збереглася майже трикратна перевага перед Німеччиною, двократна - відносно США і Великої Британії.

Це свідчить, що оплата праці в розрахунку на одиницю продукції в Україні нижча, ніж у США, втричі, хоча на 1 долар оплати праці в Україні вироблялося втричі більше продукції, ніж у США. Зазначено, що це погіршує соціальну конкурентоспроможність в Україні. Зроблено висновок, що для визначення соціальної конкурентоспроможності необхідно аналізувати як впливає відхилення валютного курсу (ВК) від паритету купівельної спроможності на рівень прибутків населення та соціальну захищеність. Досліджено, що Україна належить до країн, які мають значне перевищення курсу долара відносно ПКС. Але девальвація - це вимушений захід, оскільки коли дорожчає імпорт, підвищується вартість закордонних позик і зростає загроза інфляції. А головне - різко знижується рівень прибутку громадян. Рівновага може встановитися тільки на значно якіснішому рівні соціальних витрат. Цей показник дає змогу виявити найконкурентоспроможніші країни. Якщо відношення ВК/ПКС близьке до 100% або перевищує цей показник, то можна говорити про високорозвинену країну з високим рівнем прибутків на душу населення та високим конкурентним статусом.

Зроблено висновок, що конкурентна перевага, яка базується на зниженні життєвого рівня населення, тобто на дешевій робочій силі, не може бути прийнятною. Багаторічне зниження заробітної плати, ускладнене неплатежами та прихованим і реальним безробіттям, значним відхиленням валютного курсу від паритету купівельної спроможності, веде до звуження споживчого попиту, подальшої розбалансованості економіки, соціального напруження в суспільстві. Надзвичайно низький рівень заробітної плати не забезпечує відтворення робочої сили в нашій країні, призводить до зниження рівня загальної і професіональної підготовки кадрів, перешкоджає створенню трудових ресурсів, які мають відповідати вимогам сучасної конкурентоспроможної економіки, тобто бути творчими та ініціативними.

У розділі 5 “Стратегія підвищення економічної конкурентоспроможності України за глобалізації” розглядаються стратегічні орієнтири конкурентної та інноваційної політики України як необхідної умови підвищення її конкурентоспроможності.

Автором досліджуються якісні зміни у державному регулятивному механізмі економічних процесів і підходів щодо підвищення національної конкурентоспроможності. Змінюються функції держави під дією нових центрів прийняття рішень у світовому господарстві - міжнародних економічних організацій, фінансових центрів, транснаціональних корпорацій. Уряди високорозвинених країн світу намагаються приділяти особливу увагу системному підходу під час формування економічної політики, з урахуванням забезпечення внутрішньої конкуренції, захисту національного господарства від деструктивних наслідків глобалізації та забезпеченню довгострокових інноваційних переваг.

У роботі доведено, що низька ефективність функціонування інституційного механізму є основною причиною спаду продуктивності національної економіки, зниження її конкурентоспроможності. Визначено, що найважливішою частиною інституціонального механізму стосовно можливостей цілеспрямованої дії на економічні, політичні і соціальні процеси, які лежать в основі формування конкурентоспроможності країни, є держава, яка бере на себе витрати, пов'язані зі створенням і підтриманням ринку, захистом прав власності, формуванням конкуренції на внутрішньому ринку, зі зниженням прибутків у разі неефективності ринку. Держава надає значні можливості цілеспрямованої дії на окремі елементи економічного механізму. Це стосується галузевої структури, процесу утворення кластерів конкурентоспроможних галузей, стратегії фірм і їхньої політики щодо найманих працівників тощо. Саме тому значення ролі держави як інституту, що здатний істотним чином прискорити процес підвищення конкурентоспроможності української економіки, надзвичайно важливе.

У роботі узагальнено основні негативні тенденції, що спостерігаються в інноваційній сфері України: згортання процесів раціоналізації та винахідництва, зменшення кількості іноземного патентування, зниження темпів упровадження у виробництво пріоритетних науково-технологічних проектів, нерозвиненість внутрішнього ринку об'єктів промислової власності, незадовільна їх галузева структура, низька питома вага досліджень і розробок у загальній сумі інноваційних витрат на підприємствах тощо.

Автором запропоновані основні напрями Державної стратегії підвищення міжнародної конкурентоспроможності України (2005-2025), що передбачають:

- Створення національної інноваційної системи, яка має бути тісно пов'язана з політикою у сфері інтелектуальної власності та передбачати функціонування на регіональному і галузевому рівнях єдиної системи управління процесом комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності, інтегрованої із сучасними засобами телекомунікацій, що передбачає:

- розробки концепції системної інтеграції інноваційних ресурсів усіх видів;

- використання можливостей мережі Інтернет.

- Створення інформаційної бази даних інновацій, яка має важливе значення для трансферту об'єктів інтелектуальної власності (ОІВ) і дає змогу забезпечити пошук необхідних технологій для застосування на підприємствах;

- Залучення в господарський оборот усіх результатів інтелектуальної діяльності, а це передбачає функціонування потужного інноваційного ринку, кваліфікованих фахівців із просування нововведень на ньому, захист прав інтелектуальної власності, необхідної інноваційної інфраструктури та фінансування об'єктів інтелектуальної власності за допомогою венчурного капіталу;

- Залучення до співпраці, фінансування комерціалізації інновацій регіональних органів влади, які на коопераційних засадах з приватним сектором та державою зможуть просувати ОІВ на ринок;

- Удосконалення законодавства у сфері інтелектуальної діяльності, що має проводитись за такими напрямами:

- гармонізація національного законодавства з нормами і положеннями міжнародних угод та конвенцій у цій сфері, наприклад ТРІПС, що прискорить прийняття України до СОТ;

- зменшення термінів проведення експертизи патентів;

- скасування видачі деклараційних патентів;

- внесення змін до методики оцінки об'єктів інтелектуальної власності;

- визначення права на об'єкти інтелектуальної власності, які створюються за рахунок державних коштів;

- регулювання порядку обміну, інвентаризації, амортизації й оподаткування об'єктів інтелектуальної власності та інших результатів науково-технічної діяльності тощо.

У роботі обґрунтовується, що трансферт технологій має виконувати такі завдання: запобігати надходженню в Україну застарілих технологій, допомагати застосуванню сучасних високоефективних технологій, підвищувати рівень інтелектуалізації вітчизняного експорту, сприяти випуску конкурентоспроможної продукції тощо. Адже одним із найважливіших чинників інноваційної діяльності є швидкісна комерціалізація інновацій. Тому необхідно визначати ще на стадії НДДКР очікуваний комерційний потенціал розробок, зосередити необхідні ресурси та ефективно управляти процесами трансферту технологій.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукової проблеми, а саме: визначення факторів, шляхів та особливостей досягнення країнами високого конкурентного статусу в умовах глобалізації. На посилення конкурентної боротьби впливають такі процеси як інтеграція національних і регіональних ринків, лібералізація світової торгівлі, міжнародний рух факторів виробництва, глобалізація попиту та пропозиції, швидке поширення інформаційних технологій, диверсифікація міжнародних форм організації бізнесу. На основі всебічного аналізу методологічних засад визначення конкурентоспроможності, економетричних методів дослідження стратегічних факторів та їх впливу на конкурентний статус країн, автор сформулював ряд висновків теоретичного та практичного значення щодо формування основних напрямків науково обґрунтованої стратегії підвищення міжнародної конкурентоспроможності національної економіки:

1. Глобалізація світової економіки загострює конкуренцію, що здійснюється на міждержавному (конкуренція держав), міжрегіональному (конкуренція регіонів) та мікроекономічному рівнях зумовлюючи нестійкість конкурентних переваг суб'єктів міжнародних економічних відносин. Це вимагає постійного вдосконалення, гнучкого пристосування до змін світової кон'юнктури та мінливого конкурентного середовища. Міжнародна конкурентоспроможність країн пов'язана передусім із високопродуктивними факторами виробництва, конкурентними перевагами в найбільш прибуткових сферах та сильними позиціями національних фірм на світовому ринку. Для досягнення та утримання високого конкурентного статусу країни має значення характер конкурентних переваг, які вона розвиває. Стратегічними факторами успіху країн в економічному змаганні за лідерство на світових ринках стають інноваційні зрушення, ключові компетенції та конкурентоспроможні ділові моделі. Найбільш ефективною теорією, яка пояснює механізм реалізації конкурентних переваг високорозвиненими країнами, є інтегративна теорія, яка поєднує теорії - еволюційну Й. Шумпетера, глобального лідерства - Хамела-Прахалада та міграції капіталу - А. Сливоцького;

2. Висока конкурентоспроможність компаній, кластерів, регіонів та національних економік зумовлена передусім потужними Національними інноваційними системами, де безперервно виникають та комерціалізуються інновації. Країни - ключові інноватори є лідерами в рейтингах глобальної конкурентоспроможності, завдяки досягненню високого рівня продуктивності праці, вмінню оперативно реагувати на зміни ринкового попиту, оновлювати товарну номенклатуру, знижувати витрати, формувати майбутні потреби споживачів, здатністю принципово змінити структуру економіки та підвищити якість життя населення. Ефективність функціонування Національних інноваційних систем передбачає не тільки розвинених науки та освіти, а й інституційних умов, серед яких вирішальними є: інтеграція в глобальну інноваційну систему, конкурентоспроможний підприємницький сектор, сучасна інформаційна інфраструктура;

3. Формування глобального постіндустріального суспільства зумовлюється інтенсивним розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, які є вирішальними чинниками підвищення конкурентоспроможності країни, за тим що: по - перше, інформація стає одним із найважливіших факторів виробництва, по - друге, швидке поширення інформації при низьких витратах і можливість скорочення інформаційного розриву як в середині країни так і в міжнародній системі, по - третє, технології та засоби поповнення, нагромадження, передачі, обробки й використання інформації є також засобами для створення нових товарів, по - четверте, інформаційні технології призвели до появи електронних торговельних операцій та нового глобального ринку, який відкриває широкі можливості для підвищення ефективності діяльності суб'єктів господарювання завдяки розширенню потенційних споживачів та ще багато чого іншого;

4. Оцінку міжнародної конкурентоспроможності країн необхідно проводити з допомогою динамічних багатофакторних моделей, які враховують економічний, науково-технічний потенціали, зовнішньоекономічні зв'язки, державне регулювання, фінансово-кредитну систему, інфраструктуру, соціальну компоненту. Дослідження автором новітніх світових методик показали, що всеохоплюючими є індикатори міжнародної конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму. Застосування методів економіко-математичного моделювання надали можливість виявити диспозицію основних суб'єктів міжнародних відносин та визначити основні чинники, які впливають на формування високого конкурентного статусу країни. У результаті виокремлено 8 кластерів міжнародної конкурентоспроможності. До високо конкурентоспроможних країн - першого кластеру - відносяться США, Фінляндія, Сингапур, Тайвань, Австралія, Швеція, Швейцарія та Канада, до неконкурентоспроможних - країни 7 та 8 кластерів (ряд південноафриканських та латиноамериканських країн та Україна);

5. Українська держава опинилась у міжнародному конкурентному середовищі, до якого національна економіка виявилась непідготовленою. Не конкурентоспроможність вітчизняної продукції, нераціональна структура виробництва, неефективне використання факторів виробництва, низький внутрішній попит, незадовільна мотивація щодо підвищення ефективності виробництва, несприятливий інноваційно-інвестиційний клімат, нерівномірний розвиток регіонів - ці основні чинники зумовили незадовільний стан зовнішньоекономічних зв'язків. Сировина структура експорту свідчить про прогресуючу втрату Україною свого виробничого і науково-технічного потенціалу. Крім того, суттєве зменшення частки високотехнологічних товарів (лише 4,2%), які є домінуючими в експорті конкурентоспроможних країн підтверджує низькі конкурентні позиції національної економіки на світових ринках і створює загрозу національній безпеці. Для України підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників, інтенсивний розвиток зовнішньої торгівлі має особливе значення, адже це сприяє завершенню ринкової трансформації економіки та ефективній інтеграції у світовий економічний простір;

6. Економічне зростання високорозвинених країн світу та їхня міжнародна конкурентоспроможність визначальною мірою обумовлюються інтелектуалізацією основних факторів виробництва та наявністю потужного інноваційного потенціалу. Стратегічним пріоритетом в Україні у контексті забезпечення національної конкурентоспроможності є опанування науково-технологічною моделлю економічного розвитку. Для цього існують такі об'єктивні передумови як наявність визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій з розробки нових матеріалів, фізики низьких температур, генетики, здатних забезпечити розвиток високотехнологічного виробництва на рівні найвищих стандартів. Незважаючи на кризові явища в інноваційній сфері, в країні вдалося зберегти розгалужену мережу наукових організацій, а в окремих аспектах навіть зміцнити ядро науково-технічного потенціалу. Разом з тим, він залишається незадіяним на внутрішньому і зовнішніх ринках. Окрім того, Україна має сильну генетичну основу для динамічного розвитку найсучасніших напрямків фундаментальної та прикладної науки, закладену в різні історичні часи всесвітньо відомими вченими;

7. Досвід високорозвинених держав світу, ключових інноваторів показує, що структурні зміни в економіці, підвищення конкурентоспроможності економік можливе лише на інноваційній основі, максимальному використанні інноваційного потенціалу регіонів з урахуванням особливостей кожного з них. За допомогою регіональних інноваційних систем відбувається консолідація активів регіону, оптимальне використання його потенціалу, що дозволяє, по-перше, збільшити надходження до місцевих бюджетів, по-друге, залучити та зберегти висококваліфікований персонал, по-третє, забезпечити високу зайнятість і підвищити конкурентоспроможність регіону. Регіональна інноваційна складова є найважливішим етапом формування Національної інноваційної системи. Зростання конкурентоспроможності української економіки залежатиме від того, наскільки регіони провадитимуть активну інноваційну політику та стимулюватимуть інноваційну активність суб'єктів господарювання. Проведені в роботі розрахунки інноваційної спроможності регіонів України за допомогою авторської методики показали їх різнорівневий характер, що дозволило зробити висновок про відсутність дієвої системи мотивації інноваційної активності суб'єктів господарювання на місцевому рівні. Негативні тенденції в інноваційній сфері потребують гнучких підходів до формування інноваційної політики та забезпечення правового регулювання інновацій як на всіх етапах їх життєвого циклу, так і на усіх рівнях. Необхідно розробити регіональні інноваційні системи в Україні та стимулювати фінансування інноваційної діяльності із усіх можливих джерел, особливу увагу необхідно приділити розвитку венчурного капіталу як основного джерела комерціалізації новинок, сприяти подальшому розвитку інноваційної інфраструктури, регіональних інформаційних центрів та центрів передачі технологій та інше;

8. Існуючі методичні підходи є недостатніми для визначення фінансової та соціальної конкурентоспроможності в Україні. Цю проблему усуває використання універсальних методик, що базуються на системі показників, таких як “потужність ділових моделей”, робочий капітал, коефіцієнти рентабельності, ліквідності, ряд інших індикаторів фінансового менеджменту (для оцінки фінансової конкурентоспроможності основних галузей, кластерів, компаній) та питомої оплати праці (для оцінки соціальної конкурентоспроможності). Розрахунок цих показників дозволив визначити найбільш фінансову конкурентоспроможну галузь народного господарства, напрямки міграції капіталу до конкурентоспроможних ділових моделей та диспропорції в економічній та соціальній сферах;

9. Сильні конкурентні позиції конкурентоспроможних країн пов'язані з ефективною державною політикою, яка здатна формувати конкурентне середовище для національних фірм, галузей, кластерів. Основним елементом є національні фірми, які конкурують на світових ринках, використовуючи кооперацію і співробітництво, та інші форми міжнародного бізнесу для посилення довгострокових конкурентних переваг. Держава є найбільш важливим важелем інституціонального механізму, який забезпечує високі конкурентні позиції вітчизняним товаровиробникам. Інституційний механізм формування конкурентоспроможності економіки внаслідок регулюючих інституцій та правил, які обмежують вибір економічних елементів, визначає, як буде їх діяльність спрямована на підвищення продуктивності та вдосконалення конкурентних переваг.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

економічний конкурентоспроможність ринок

1. Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації. - К.: КНЕУ, 2004. - 275 с. (14,85 др. арк.). Рецензія: Економіка України. - 2004. - №8 - С. 70-71.

2. Антонюк Л.Л., Поручник А.М. Стратегії фінансування інноваційної діяльності в Україні // Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації. - К.: КНЕУ, 2001. - С. 356-384. - 1,2 др. арк.

3. Антонюк Л.Л., Поручник А.М., Савчук В.С. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації. - К.: КНЕУ, 2003. - С. 394. - 24,0 др. арк.

4. Антонюк Л.Л., Поручник А.М. Венчурний капітал: Зарубіжний досвід та проблеми становлення в Україні. - К.: КНЕУ, 2000. - 170 С. - 10 др. арк.

Размещено на Allbest.ru