Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на кафедрі міжнародного менеджменту Київського національного економічного університету. Результати дослідження пройшли апробацію на 6 міжнародних наукових та науково-практичних конференціях:

- ІІ Міжнародна науково-практична конференція «Маркетингові дослідження в Україні» (27-31 травня 2002 р., м. Ялта);

- Міжнародна наукова конференція «Глобалізація та регіоналізація економічного розвитку» (25 лютого 2003 р., м. Київ, Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України);

- ІІ Міжнародна конференція студентів, аспірантів та молодих учених «Науково-технічний розвиток: економіка, технології, управління» (9-12 квітня 2003 р., м. Київ, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»);

- Міжнародна наукова конференція «Соціально-економічні наслідки ринкових перетворень у постсоціалістичних країнах» (24-26 вересня 2003 р., м. Черкаси, Черкаський державний університет ім. Б. Хмельницького);

- ІІІ Міжнародна конференція студентів, аспірантів та молодих учених «Науково-технічний розвиток: економіка, технології, управління» (24-27 березня 2004 р., м. Київ, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»);

- ІІІ Міжнародна науково-практична конференція «Маркетингові дослідження в Україні» (25-28 травня 2004 р., м. Ялта).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 9 наукових праць, у тому числі 4 статті у фахових виданнях, розділ колективної монографії та тези у збірниках матеріалів міжнародних наукових та науково-практичних конференцій. Загальний обсяг опублікованих робіт становить 3,32 друк. арк.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатку. Загальний обсяг дисертаційної роботи становить 170 сторінок комп'ютерного тексту. У тексті розміщено 8 рисунків на 6 сторінках, 11 таблиць на 9 сторінках, 1 додаток на 5 сторінках, список використаних джерел включає 181 назву і викладений на 16 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, предмет і об'єкт дослідження, охарактеризовано методологічне підґрунтя і джерельну базу дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних автором результатів, подано відомості щодо їх апробації.

У розділі 1 «Теоретико-методологічні засади управління експортом» досліджено сутність експорту як соціально-економічної категорії, визначено поняття конкурентоспроможного експорту та систему його критеріїв і показників, ідентифіковано моделі управління експортом на мікро- і макрорівні та запропоновано підходи до їх селекції.

Ураховуючи багатоаспектність прояву експорту у теоретичному і практичному планах, узагальнено існуючі підходи до визначення його сутності із виділенням торговельного, операційного, логістичного, бізнесового, маркетингового, митного, статистичного і державно-політичного підходів. В умовах розширення, поглиблення та динамізації процесів міжнародної економічної інтеграції формується новітній - регіонально-інтеграційний підхід до експорту, особливо з позиції його регулювання. Якщо упродовж багаторічної історії розвитку міжнародної торгівлі основним суб'єктом регулювання міжнародного торговельного обміну була держава, то на сьогодні існування понад 200 угод про зони вільної торгівлі та митні союзи безпрецедентно зближує торговельні політики країн-учасниць, а євроінтеграційна практика дозволяє говорити про «спільний експорт» як феномен не тільки регулятивного (спільна торговельна політика, консолідоване членство у СОТ), але й виробничо-відтворювального характеру.

Виявлено чинники, які обумовлюють доцільність дослідження експорту у контексті проблематики міжнародної конкурентоспроможності: з одного боку, це стрімке збільшення обсягів міжнародної торгівлі та її товарно-регіональна диверсифікація; зростання кількості та потужності ТНК при одночасному включенні в міжнародну торговельну сферу малих та середніх фірм; підвищення ролі зовнішньої торгівлі та особливо експорту в соціально-економічному розвитку більшості країн світу тощо, а з другого - безпрецедентна лібералізація міжнародних ринків товарів і послуг із усталеною тенденцією їх дерегуляції на національному рівні; інтеграція торговельних політик у межах дво - та багатосторонніх угод про вільну торгівлю та митні союзи; загальна динамізація та глобалізація конкуренції на факторних і товарних ринках.

Аналіз умов і чинників формування конкурентоспроможності товарів, фірм, галузей, регіонів, кластерів і країн у процесі виробництва (реалізації) інтернаціоналізованого продукту дозволив визначити і систематизувати критерії, мікро - та макропоказники конкурентоспроможності експорту. Акцентується увага на тому, що конкурентоспроможний експорт відрізняється від звичайного: по-перше, усталено зростаючими обсягами та часткою на відповідних (як правило, цільових) товарних та регіональних, у тому числі міжнародно-інтегрованих ринках; по-друге, високою ефективністю експортних операцій унаслідок реалізації конкурентних переваг у ціновій конкуренції; по-третє, якістю пропонованих товарів та послуг, а у групі несировинних товарів - їх інноваційністю, що забезпечує, довгострокову присутність на світовому ринку та прихильне ставлення споживачів до експортних пропозиції; по-четверте, виробничою та експортною діяльністю у середовищі «добросовісної конкуренції» без застосування відкритих форм протекціонізму, що дискредитують ринок і тому заборонені міжнародними угодами. При цьому кожен із зазначених критеріїв є необхідним, але недостатнім для формування і розвитку конкурентоспроможного експорту. Тільки у комплексі вони дають змогу ідентифікувати експорт як якісно конкурентоспроможний.

У роботі обґрунтовується, що базовими в організації корпоративного управління експортною діяльністю є форма експортування та тип експортної поведінки, що дозволило ідентифікувати чотири моделі управління: експансії, захоплення, вимушеного експортування, необґрунтованого експортування.

У процесі порівняння зазначених корпоративних моделей управління експортною діяльністю доведено, що конкурентними є:

- модель захоплення, яка передбачає активну експортну поведінку, зумовлену сильною мотивацією, можливістю використання прямих, добре контрольованих каналів збуту тощо. У цілому забезпечується формування конкурентоспроможного експорту, оскільки ця модель його розвитку відповідає як мінімум трьом з чотирьох визначених критеріїв: усталеності (власні канали розподілення продукції); ефективності (власні канали розподілення та активність передбачають високу продуктивність факторів виробництва за умови високої конкуренції або монопольну владу); інноваційності (можливість фірми впливати на зовнішнє середовище розвитку - політику, бізнес, елементи поведінки споживачів завдяки використанню новітніх технологій;

- модель експортної експансії, яка відповідає критеріям ефективності та інноваційності в умовах нижчого рівня усталеності експорту, що пояснюється вибором фірмою непрямої форми експортування за наявності усіх ознак проактивного типу експортної поведінки через нездатність або небажання менеджменту залучати додаткові ресурси, через невпевненість в успіху свого товару на зовнішньому ринку.

Разом з тим, у роботі доведено, що конкурентність моделей експансії і захоплення забезпечується не лише відповідними формою експортування та типом експортної поведінки, а й адекватністю мобілізованих компонентів міжнародного маркетингу (інформаційна система, аналіз, маркетингові цілі, стратегія, тактика, управління), що деталізуючи моделі, переводить їх у площину практичного використання та дозволяє гнучко модифікувати в умовах змін міжнародного бізнес-середовища.

Регулювання експорту на національному рівні відбувається у межах методів, форм та інструментів торговельної політики. Відповідно до таких її ознак, як рівень та кількість обмежень і характер взаємодії з іншими торговельними політиками ідентифіковано такі національні моделі регулювання експорту: активно-лібералізаційна (АЛ), активно-протекціоністська (АП), пасивно-лібералізаційна (ПЛ) і пасивно-протекціоністська (ПП) (рис. 2).

Доведено, що конкурентними у сучасному регулятивному середовищі є активно-лібералізаційна та активно-протекціоністська моделі. Реалізація активно-лібералізаційної моделі (відкриття внутрішніх ринків шляхом мінімізації тарифних і нетарифних бар'єрів торгівлі, відсутність прямих і прихованих механізмів субсидування експорту, участь у міжнародних торговельних інтеграційних об'єднаннях, активна підтримка власних експортерів на зовнішніх ринках тощо) потребує певних передумов: по-перше, висока конкурентоспроможність національної економіки; по-друге, спеціалізація країни у високотехнологічних наукомістких галузях; по-третє, наявність загальноекономічних, політико-правових, інфраструктурних та соціально-культурних передумов інтеграцій у світове господарство або вже достатня інтегрованість.

Активно-протекціоністська модель передбачає спрямованість внутрішньорегуляторної і зовнішньої політики на закриття ринків різноманітними бар'єрами із одночасним активним стимулюванням експорту. При переважанні протекціонізму на внутрішньому ринку, на зовнішніх ринках можуть пропонуватись ліберальні підходи. Модель ефективно використовується переважно країнами з самодостатніми економіками, здатними активно впливати на торговельні політики інших країн.

Розділ 2 «Моделі розвитку експорту у сучасній системі світової торгівлі» присвячено дослідженню впливу національної торговельної політики на конкурентоспроможність експорту, особливостям її розробки в міжнародно уніфікованому регуляторному середовищі, узагальненню зарубіжного досвіду формування моделей розвитку експорту.

У роботі доведено, що національна торговельна політика може стати як дієвим важелем підвищення конкурентоспроможності експорту, так і системним бар'єром для ефективної експортної діяльності. З огляду на це, принципами розробки національної торговельної політики є: обумовленість національними економічними інтересами (загальнодержавними і бізнесовими) та тенденціями розвитку міжнародної торгівлі; обов'язковість урахування соціально-економічних особливостей розвитку національної економіки для забезпечення широкої суспільної підтримки; інноваційна спрямованість з певними елементами унікальності. При цьому важливо уникати зовнішніх впливів ідеологічного характеру, нейтралізуючи внутрішні механізми «іноземної заангажованості.»

Системне удосконалення методичних засад торговельної політики передбачає систематизацію ключових чинників впливу на її формування:

- політико-правових: внутрішніх (пріоритети національної безпеки, політико-ідеологічна орієнтація, участь у інтеграційних об'єднаннях та міжнародних організаціях, рівень політичної і економічної самодостатності, розробленість законодавства та рівень його міжнародної гармонізації); зовнішніх (пріоритет глобальної безпеки розвитку, країнова диспозиція «центрів» впливу, стратегія міжнародних організацій, конфлікти цілей зовнішніх політик країн та їх об'єднань, міжнародно уніфіковані регулятивні принципи, правила, норми);

- економічних: внутрішніх (стан і динаміка національного економічного розвитку, внутрішній попит та стан платіжного балансу, національний експортний потенціал, рівень міжнародної конкурентоспроможності товарів, фірм, галузей); зовнішніх (стан і динаміка розвитку світової економіки, географія і структура світового експорту/імпорту, рівень конкуренції на міжнародних ринках, тенденції науково-технологічного розвитку).

Крім торговельної політики, експорт опосередковано чи навіть безпосередньо регулюється іншими політиками, у першу чергу: конкурентною, інвестиційною та інноваційною. Так, розвиток конкурентного середовища, державне регулювання іноземного інвестування в експортоорієнтовані галузі, експортні вимоги до підприємств з іноземними інвестиціями чи розробка інноваційних програм мають прямий вплив на конкурентоспроможність експорту, а необґрунтована політика валютного курсу здатна нанівець звести його мотивацію.

На основі вивчення досвіду країн Тріади (США, Японія, ЄС), нових світових лідерів (Китай, «Азійські тигри») та транзитивних економік (Польща, Росія) показано, що активне використання політико-дипломатичних, інформаційно-аналітичних та фінансово-економічних інструментів підтримки/стимулювання експорту мало значний вплив на підвищення його конкурентоспроможності. При цьому фінансово-економічні інструменти стимулювання та інструменти інформаційно-аналітичної підтримки спрямовувались переважно на підвищення ефективності, якості/інноваційності та усталеності експорту, а політико-дипломатична підтримка сприяла як усталеності, так і добросовісності конкуренції. Створення умов для концентрації експортування, характерного для більшості досліджуваних країн, певним чином суперечило критерію добросовісності конкуренції, однак сприяло досягненню трьох інших критеріїв конкурентоспроможності.

У дисертації зазначається, що обумовлена глобалізацією уніфікація торгових правил має як очевидні переваги (спрощення практики міжнародного економічного спілкування в усіх формах їх прояву, більша трансперентність та універсальність систем управління, економія часу та коштів у процесі здійснення транскордонних торговельних та інвестиційних операцій, зростання контрольованості та стабільності міжнародного середовища, зближення економічних менталітетів тощо), так і недоліки (часткова втрата національного суверенітету, нехтування певними національними інтересами країн, зростання можливостей прямого і непрямого впливу одних (великих) економік на інші (малі), неоднакова контрольованість процесів різними учасниками світової торгівлі). Це веде не лише до поглиблення нееквівалентності обміну, диспропорційності розвитку, але й до інших асиметрій через втрату індивідуальності та соціально-економічної самобутності.

Виділено та класифіковано уніфіковані в країнах - членах СОТ елементи торговельних політик:

- процесуальні механізми (проведення переговорів, вирішення суперечок, огляду торговельної політики);

- тарифікація та пов'язані з нею процедури (тарифікації, визначення митної вартості товару, умови проведення передвідвантажувальних інспекцій, принципи та порядок визначення походження товару тощо);

- регулювання специфічних сфер (регулювання торгівлі текстилем та одягом, торгівлі сільськогосподарськими товарами, правила порушення і проведення антидемпінгових процедур, класифікація послуг та регулювання торгівлі ними, типізація інтелектуальної власності, процедури та засоби захисту її прав тощо);

- інструменти захисту національного ринку (умови, процедури та форми: ліцензування імпорту, застосування субсидій і заходів, спрямованих на боротьбу із субсидіюванням, застосування заходів щодо протидії зростанню обсягів імпорту (у разі загрози нанесення шкоди вітчизняному виробнику), застосування стандартів, технічних регламентів, сертифікації, санітарного й фітосанітарного контролю тощо).

Важливо ураховувати рамковий характер усіх елементів уніфікації, які не є абсолютно суворими, а, скоріше, визначають стандартні межі для законотворчості у торговельній сфері, що у цілому дозволяє країнам провадити гнучку торговельну політику.

У розділі 3 «Формування національної моделі розвитку експорту» досліджено сучасні тенденції розвитку міжнародної торгівлі та визначено позиції України на світовому ринку, визначено етапи та виявлено особливості національної торговельної політики у ретроспективі, обґрунтовано методологію формування конкурентної моделі розвитку українського експорту.

Позиціонування українського експорту на світовому ринку проходить в умовах зміни ключових параметрів конкурентного середовища, посилення міжкраїнових та міжблокових суперечностей та протистоянь, особливо у високоприбуткових та новітніх сферах міжнародного бізнесу. Саме тут посилюється роль транснаціональних корпорації; поширюється практика злиття і поглинання, створення міжнародних стратегічних альянсів, що веде до прискореної глобалізації відповідних сегментів ринку. Конкурентні переваги дедалі більше визначаються якістю людського (інтелектуального) капіталу, рівнем інформатизації не лише бізнесу, але й суспільств у цілому.

У дослідженні акцентується увага на тому, що незважаючи на певні позитивні зрушення у зовнішній торгівлі України (зростання експорту, позитивне сальдо торговельного балансу, географічна диварсифікація, незначна за останні роки бартеризація тощо) конкурентоспроможність національного експорту залишається низькою. Це, зокрема, підтверджує аналіз частки українського експорту на світових ринках у 1998 і 2002 рр.

Найбільша частка у 2002 р. належала експорту: базові галузі виробництва - 0,93%, сільське господарство - 0,48%; видобувна промисловість - 0,44%; харчова промисловість - 0,32%; виробництво одягу - 0,25%; деревообробна промисловість - 0,24%; хімічна та шкіряна промисловість - по 0,19%; машинобудування (не електронне) - 0,14%; текстильна промисловість - 0,07%; виробництво транспорту - 0,06%; ракетобудування та електроніка по 0,04% і виробництво інформаційних та комп'ютерних технологій - 0,01%. Таким чином, жодна з галузей не забезпечує обсяг експорту, який би гарантував його усталеність на конкретному товарному ринку. При цьому збільшення частки на світових ринках за період з 1998 р. до 2002 р. відбулось лише у 7 з 14 виділених галузей, зокрема: частка української сільськогосподарської продукції зросла на 6,72%, продукції харчової промисловості на 4,02%, продукції деревообробної промисловості на 15,13%, продукції шкіряної промисловості на 5,14%, продукції машинобудування на 0,33%, транспортних засобів на 5,87% і одягу на 2,65%. По інших 7 галузях відбулось зменшення частки світового ринку, найбільше по продукції хімічної промисловості - на 8,35% і по інформаційних технологіях та комп'ютерній техніці - на 8,26%. Остання тенденція є, безперечно, найбільш негативною в умовах глобальної інформатизації та інтелектуалізації економічного розвитку.

Доведено, що аналогічні проблеми має і сфера експорту послуг, де низький рівень його обсягів супроводжується фактично монокультурним характером, коли експлуатується транзитне становище держави і практично не реалізується потенціал експорту послуг у науково-технічній, інжиніринговій, фінансовій, управлінській, маркетинговій, інформаційній сферах, які мають високий динамізм розвитку у сучасній світовій економіці.

Несистемність, автономність та ситуативність розвитку торговельної політики України, з одного боку, суперечать науковим принципам її формування, а з другого - обумовили становлення пасивно-протекціоністської (1990-1994 рр.) та пасивно-лібералізаційної (1994-2004 рр.), тобто неконкурентних моделей розвитку експорту.

Базуючись на взаємозалежності корпоративного рівня управління експортною діяльністю та макрорівня її регулювання у глобальному середовищі, запропоновано конкурентну модель розвитку експорту України (рис. 4), яка забезпечує відповідність критеріям конкурентоспроможності та реалізацію національних інтересів на зовнішніх ринках.

Напрями розвитку національного експорту визначено на макрорівні: забезпечення усталеності і ефективності традиційного для України експорту, зокрема, продукції металургійного і хімічного комплексів та сільськогосподарських товарів; раціоналізація структури і підвищення конкурентоспроможності товарного експорту за рахунок збільшення частки продукції з високим рівнем доданої вартості, високотехнологічних та наукомістких товарів; поліпшення структури експорту послуг, подолання його монокультурного характеру із домінуванням транспортних послуг за рахунок розвитку послуг у науково-технічній, інжиніринговій, управлінсько-інформаційних сферах; географічна диверсифікація експорту через інтеграційну взаємодію (зона вільної торгівлі) з центрально- і східноєвропейськими країнами ЄС та прискореним виходом на ринки азійських, латиноамериканських та африканських країн, що розвиваються; формування ефективної інституціональної структури підтримки/стимулювання експорту у відповідності до адаптивного зарубіжного досвіду згідно з правилами СОТ.

Підвищенню конкурентоспроможності експорту на мікрорівні сприятимуть:

- вертикальна інтеграція українських підприємств та/або утворення горизонтальних експортоорієнтованих стратегічних альянсів, у тому числі транснаціональних. Це не повинно суперечити принципу добросовісної конкуренції, тобто інтеграційні рішення мають базуватися на добровільному волевиявленні усіх учасників і не суперечити нормам національного конкурентного права, принципам СОТ та інших міжнародних регулятивних організацій;

- зміна підходу до стратегічного менеджменту в умовах турбулентності зовнішнього середовища, збільшення ризиковості експортних операцій, що приводить до зростання частки ірраціональності у прийнятті управлінських рішень. Для великих фірм, особливо ТНК, які формують зовнішнє середовище і здатні мобілізувати фінансові ресурси для мінімізації ризиків логічним і реальним є реалізація стратегій із відповідними планами розвитку експорту. Найбільш прийнятними для середніх і малих фірм є «моделі експортної поведінки»;

- використання міжнародного маркетингу як пріоритетної функції менеджменту. При цьому:

? першочергово має отримуватись і аналітично оцінюватись інформація, яка надходить із різних джерел, про цільовий (традиційний чи/або новий) ринок, мотивацію і поведінку реальних чи потенційних споживачів, наявних і можливих конкурентів, чим визначатимуться параметри виробництва, просування і продажу товарів (послуг);

? зміна маркетингових цінностей фірм-експортерів має передбачати, по-перше, продаж «повних» (завершених) товарів, які орієнтовані на задоволення потреб у послугах, що виникають, при користуванні конкретним товаром; по-друге, розробку бренда та забезпечення його позитивної якісної асоціативності;

? розробка та запровадження маркетингових тактик має орієнтуватись на кращу, ніж у конкурентів чи бажану споживачам диверсифікацію товарів (різноманітність, дизайн, особливості, імідж) з адаптованим спектром цінових пропозицій у межах наявних (власних чи спільних) або нових каналів розподілення;

? горизонтами цільового сприйняття ринку мають бути не абстрактні зарубіжні ринки, а національні ринки конкретних країн, інтегровані регіональні ринки. Модифікація маркетингової функції та стилю поведінки передбачає перехід від етноцентризму до полі- і регіоцентризму з формуванням відповідно орієнтованих організаційних структур.

Базові мікро - (форми експортування, проактивна експортна поведінка, компоненти міжнародного маркетингу) та макроелементи (галузеві, міжгалузеві, регіональні пріоритети політики експорту; методи, форми та інструменти підтримки/стимулювання експорту) лягли в основу методології формування конкурентної моделі розвитку українського експорту в умовах глобалізації.

Висновки

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та дано нове вирішення наукової задачі щодо шляхів формування оптимальної моделі розвитку експорту в контексті підвищення його конкурентоспроможності. На основі дослідження ключових сутнісних характеристик та особливостей розвитку експортної діяльності в умовах глобалізації, а також мікро - та макромоделей її організації і регулювання сформульовано методологічні підходи та методичні рекомендації з формування конкурентної моделі розвитку експорту України.

Результати проведеного дослідження моделей розвитку експорту, які забезпечують підвищення його конкурентоспроможності, дозволили автору дійти таких висновків теоретичного та практичного характеру.

1. Як соціально-економічна категорія, експорт має багатоаспектний прояв, а ідентифіковані підходи до трактування його сучасної сутності за критерієм суб'єктності поділяються на дві групи: мікрорівневі (торговельний, операційний, логістичний, бізнесовий та маркетинговий) та макрорівневі (митний, статистичний та державно-політичний). Виходячи з цього, очевидним є двоканальність формування експортних потоків та їх регулювання - корпоративний та національний, хоча на сьогодні виокремлюються два нові підходи до сутності експорту - регіонально-інтеграційний (спільний експорт) та якісний (конкурентний експорт), які тісно взаємопов'язані.

2. Відкрита економічна система у торговельно-економічній сфері продукує «ланцюг конкурентоспроможності» (конкурентоспроможність товарів, фірм, експорту, країни) тісно пов'язаного зі стадіями інтернаціоналізованого відтворювального процесу (виробництво, розподіл, обмін та споживання) і обумовленого його закономірностями. При цьому критеріями конкурентоспроможності експорту як на національному, так і на корпоративному рівні є його усталеність, ефективність, якість/інноваційність, добросовісність конкуренції. Кожен з критеріїв є необхідним, але недостатнім параметром ідентифікації експорту як конкурентоспроможного, а універсальність його критеріїв не веде до уніфікації показників, які є різними для мікро - та макроекономічного аналізу.

3. Ключовими чинниками ефективності управління експортною діяльністю фірми є форми експортування (пряма чи непряма) та типи поведінки фірми на зовнішньому ринку (реактивний чи проактивний). У відповідній управлінській матриці позиціонуються: вимушене експортування (пряма форма експорту та реактивна експортна поведінка); необґрунтоване експортування (непряма форма експорту та реактивна експортна поведінка); захоплення (пряма форма експорту та проактивна експортна поведінка); експансія (непряма форма експорту та проактивна експортна поведінка). При цьому дві останні моделі, за умови організації ефективної міжнародної маркетингової діяльності, є такими, що формують конкурентоспроможний експорт фірми. Серед макрорівневих моделей регулювання експорту, визначених і досліджених у роботі, сучасним критеріям конкурентоспроможності відповідають активно-лібералізаційна та активно-протекціоністська, а пасивно-лібералізаційна та пасивно-протекціоністська не мають адекватного потенціалу позитивного впливу на розвиток конкурентоспроможного національного експорту.

4. В умовах уніфікації методологічного апарату розробки та реалізації торговельних політик, втрати їх автономності та набуття ознак конвенційності, ефект регулювального та стимулювального впливу заходів урядів на конкурентоспроможність експорту формується переважно завдяки участі у багатосторонніх механізмах координації світового торговельного обміну, насамперед міждержавних переговорах, результати яких забезпечують захист національних виробників та збільшення їх доступу на зарубіжні ринки, покращення умов комерційної та маркетингової діяльності на цих риках, структурне вдосконалення економіки, активізацію інноваційної діяльності тощо. Водночас потенціал впливу урядів на зростання конкурентоспроможності експорту ефективно реалізується тільки за умови гармонізації торговельних заходів з іншими економічними політиками, в першу чергу, конкурентною, інвестиційною та інноваційною.

5. Ключовим макроекономічним чинником підвищення конкурентоспроможності експорту, причому незалежно від рівня соціально-економічного розвитку країни, є цілеспрямоване та активне використання інструментів системи підтримки міжнародної економічної діяльності, зокрема експорту, які в умовах формування глобальної торгової системи поділяються на політико-правові, інформаційно-аналітичні та фінансово-економічні. Головною умовою ефективного застосування арсеналу інструментів торговельної політики є їх відповідність засадничим принципам та уніфікованим правилам СОТ. Тенденція до активізації державної підтримки конкурентоспроможності експорту, незважаючи на її певну суперечність з принципом добросовісної конкуренції, простежується в торговельних політиках більшості країн - членів СОТ.

6. Конкурентоспроможність українського експорту, попри певні позитивні кількісні зрушення, залишається на низькому рівні, що обумовлено, насамперед, погіршенням якісних характеристик його розвитку. Так, є незначною і зменшується частка України на найбільш динамічних і високотехнологічних ринках, зокрема, на ринках інформаційних технологій та комп'ютерної техніки, електроніки. Висока усталеність українського експорту визначається за шістьма товарними групами з низьким чи/та середнім рівнем переробки або за такими групами, світовий попит на які має тенденцію до зменшення. Такою, що не відповідає наявному потенціалу, залишається структура експорту послуг, яка має фактично монокультурний характер з домінуванням транспортування та мінімальним залученням до міжнародного торговельного обміну науково-технічної, інжинірингової, управлінсько-інформаційної сфер.

7. Особливостями ретроспективних моделей розвитку українського експорту, що віддзеркалюють специфіку національної торговельної політики, є несистемність, автономність та ситуативність. На першому етапі її становлення (1990-1994 рр.) домінували пасивно-протекціоністські підходи, а на другому (1994-2004 рр.) - пасивно-лібералізаційні, що об'єктивно не сприяло підвищенню конкурентоспроможності національного експорту. На етапі конструктивної інтенсифікації процесу приєднання України до глобальної торгової системи СОТ (з 2002 р.) почали формуватися активні підходи до розвитку зовнішньої торгівлі, які доцільно закріпити, вдосконалити та інтегрувати у національну модель розвитку експорту.

8. Конкурентна модель розвитку українського експорту повинна ґрунтуватися на методологічному принципі збалансованого розвитку корпоративного рівня управління експортною діяльністю та макрорівня її регулювання у глобальному середовищі, що обумовлює її елементну структуру: форми експортування, проактивна поведінка, компоненти міжнародного маркетингу, галузеві, міжгалузеві та регіональні пріоритети політики експорту; методи, форми та інструменти підтримки/стимулювання експорту. Макрорівневі напрями розвитку національного експорту мають передбачати товарну та географічну диверсифікацію із забезпеченням усталеності та ефективності як на традиційних, так і нових для України ринках експортування, мікрорівневі - вертикальну інтеграцію підприємств, використання креативних підходів до міжнародного стратегічного менеджменту та формування ефективної системи маркетингової діяльності фірм на зарубіжних ринках, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності українського експорту.

Список опублікованих праць за темою дисертації