Основні принципи роботи Північноатлантичного альянсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Північноатлантичний договір був підписаний 4 квітня 1949 г. у штаті Вашингтон. Тоді був створений альянс 12-ти незалежних держав, прихильних обороні один одного. Ще чотири європейські держави (Греція, Туреччина, ФРН, Іспанія) приєдналися до договору між 1952 і 1982 роками, а 12 березня 1999 г. у НАТО вступили Польща, Угорщина і Чеська Республіка, що довело чисельність країн-членів НАТО до 19-ти.

НАТО - це альянс, призваний захищати не тільки влада тієї або іншої країни, але і цінності, на службу яким поставлена ця влада. НАТО захищає не державний суверенітет або чиїсь геополітичні інтереси, а певний тип людської культури і цивілізації.

Без захищаючого щита НАТО було б немислиме возз'єднання Німеччини і поява Європейських співтовариств, що з часом трансформувалися в Європейський союз. Альянс НАТО запобіг виникненню крупного конфлікту між двома блоками (холодна війна), жодного разу не прийняв агресивних дій, утіливши в собі і укріпивши непорушні узи солідарності між обома берегами Атлантики.

Сьогодні територія Північноатлантичного альянсу є найбезпечнішою і стабільнішою на нашій планеті. Крім того, Північноатлантичний альянс співробітничає з іншими міжнародними організаціями, завдяки чому він найефективніше добивається своїх цілей.

Альянс НАТО розвиває все більш міцні партнерські відносини практично з кожною країною Європи, з допомогою яких всі держави можуть внести свій внесок в безпеку. За рахунок зовнішньої і внутрішньої адаптації НАТО буде готова забезпечити безпеку у всьому Євроатлантичному регіоні. Вирішуючи цю задачу, альянс створить необхідну основу для того, щоб повсюдно затвердилися мир, демократія і економічне процвітання. Така роль НАТО в XXI столітті - і НАТО вже не тільки може, але і готова її виконувати.

1.Основні принципи роботи НАТО

Основні принципи роботи Північноатлантичного альянсу включають загальні політичні зобов'язання і прихильність практичній співпраці між країнами НАТО. Їх загальна безпека неподільна. Тому при рішенні проблем, пов'язаних із загрозою безпеки, окремим країнам-членам тепер не доводиться покладатися на власні сили і економічні ресурси. Проте в НАТО немає такої країни, яка відмовилася б від права виконання своїх зобов'язань перед власним народом, і всі вони як і раніше несуть індивідуальну відповідальність за свою оборону.

Північноатлантичний альянс дозволяє країнам НАТО спільними зусиллями розширити свої можливості в рішенні життєво важливих задач національної безпеки. В результаті, не дивлячись на відмінності в умовах і відносних військових потенціалах, у них виникає відчуття рівної безпеки, що сприяє зміцненню їх загальної стабільності.

1.1 Ухвалення сумісних рішень

НАТО не є наднаціональною організацією, а альянсом, створеним з метою надати можливість міжнародної співпраці між незалежними суверенними державами на договірній основі. Усередині НАТО не існує жодного центрального органу, який міг би нав'язувати свої погляди країнам-учасницям, і жодна з країн-учасниць не має права примушувати решту членів підкорятися її бажанню. Рішення ухвалюються при одностайній згоді всіх країн-учасниць.

Процес ухвалення сумісних рішень досягається шляхом консенсусу і загальної згоди, країни-члени Північноатлантичного альянсу зважають на точку зору кожної з країн. Практика обміну інформацією і щоденних сумісних консультацій дає урядам можливість зразу ж провести загальну зустріч, якщо цього вимагають обставини. У міру можливого сильні розбіжності в думках згладжуються, щоб зберегти загальні інтереси в області безпеки, політичну солідарність, а також оперативну згуртованість всього Північноатлантичного альянсу в цілому.

Північноатлантична рада (САС) є центральним політичним органом, створеним безпосередньо Статтею 9 Північноатлантичного договору, в який входять уряди 19-ти країн НАТО. Консультації, що проводяться усередині Ради, дають можливість національному керівництву висловити свою думку про проблеми, що викликають загальну турботу або про питання, що вимагають ухвалення сумісного рішення. В Раді не існує ніяких обмежень в тому, що торкається вибору тим для обговорення. Звичайно Рада засідає раз на тиждень на рівні постійних представників або послів, але при необхідності Рада може збиратися і частіше або бути скликаний в абсолютно любимий час. Двічі в рік Рада засідає на рівні міністрів закордонних справ, а у разі потреби влаштовується зустріч на рівні глав держав і урядів.

1.2 Розширена програма "Партнерство ради світу"

Програма Партнерство ради світу (ПРМ) була створена в січні 1994 року. Програма ПРМ дає 19-ти союзникам по НАТО можливість співробітничати з своїми партнерами, що не входять до Північноатлантичного альянсу, зокрема з Росією і Україною, по багатьох напрямах військової і оборонної діяльності. Практично всі органи НАТО прямо або побічно беруть участь в роботі за програмою ПРМ.

Країнам з самими різними традиціями в області безпеки програма дозволяє вибирати з широкого спектру сумісних заходів ті види співпраці, які відповідають їх конкретним національним потребам.

Партнерство ради світу - ключовий чинник в розвитку відносин між альянсом і країнами-учасниками ПРМ. Ця програма розширює і активізує політичну і військову співпрацю в Європі, підвищує стабільність, зменшує загрози миру і зміцнює зв'язки, що склалися, розвиваючи дух практичної співпраці і прихильності демократичним принципам.

Співпраця за програмою ПРМ сприяє:

досягненню відвертості процесів військового планування і формування оборонних бюджетів;

забезпеченню демократичного контролю над озброєними силами;

підтримці, з урахуванням конституційних міркувань, сил і засобів і ступеня готовності, необхідних для сприяння проведенню операцій під егідою ООН и/или з санкції ОБСЄ;

розвитку відносин військової співпраці з НАТО для проведення сумісного планування, підготовки і навчань з тим, щоб підвищити здатність країн-учасниць проводити миротворчі, пошуково-рятувальні операції і гуманітарні операції, а також операції в інших областях, досягненню відвертості процесів військового планування і формування оборонних бюджетів.

Офіцери держав-партнерів беруть участь в роботі групи координації партнерства (ГКП), в місті Монс, Бельгія, яка проводить військове планування навчань за програмою ПРМ. У держав-партнерів також є бюро по зв'язку в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі.

З моменту ухвалення програми ПРМ в 1994 г., почався швидкий і успішний розвиток співпраці. Програма, в якій беруть участь 25 країн, стала міцним елементом європейської безпеки.

1.3 Бюджетування

НАТО -- міжурядова організація, члени якої виділяють кошти та ресурси, необхідні для повсякденного функціонування її згідно з Договором: проведення зустрічей, підготовки та прийняття рішень, реалізації інших завдань в рамках спільних інтересів всіх членів Альянсу.

Фінансування навчання і складу національних контингентів здійснюється за рахунок бюджету відповідних держав. Вони ж несуть всі витрати з утримання своїх представництв при НАТО, виплачують платню офіцерам, прикомандированим до штаб-квартири Альянсу. Платня цивільним службовцям виплачується з бюджету НАТО. Всі програми НАТО фінансуються спільно тими державами, які в них беруть участь^[2].

Згідно з неофіційною домовленістю, члени Альянсу повинні витрачати на оборону не менше 2% ВВП. Однак у 2013 році тільки невелика частина країн-членів НАТО виконали ці вимоги. Згідно з даними НАТО, у США показник витрат на оборону сягнув 4,1%, Великої Британії -- 2,4%, Греції -- 2,3%. Військовий бюджет Естонії був на рівні 2%, Франції -- 1,9%, Туреччини і Польщі -- 1,8% , Німеччини -- 1,3%, Італії -- 1,2%. Іспанія, Угорщина, Латвія та Литва витрачали на оборону менше ніж 1% ВВП. Середній показник військових витрат європейськими членами Альянсу склав 1,4%

2. Військовий аспект

НАТО є політичним альянсом 19-ти країн і, отже, виконує найважливішу політичну роль. Військовий комітет, який є найвищим військовим органом Північноатлантичного альянсу, завідує військовою структурою НАТО, а її політичне керівництво доручено Північноатлантичній раді, Комітету планування оборони і Групі ядерного планування.

Озброєні сили НАТО - це багатонаціональний контингент, який сформований з військ надаються державами НАТО на добровільній основі. Озброєні сили НАТО забезпечують безпеку держав-членів, беруть участь в підтримці стабільності, миру і рівноваги в Європі, а також в кризовому врегулюванні і, нарешті, забезпечують оборону стратегічної зони альянсу, яку охоплює Північноатлантичний договір.

У даний час відбувається перетворення структури військового командування НАТО відповідно до нової стратегічної обстановки. Структура підлеглих командувань буде перетворена так, щоб реорганізувати озброєні сили НАТО відповідно до вимог нової стратегічної концепції альянсу.

2.1 Головні завдання в галузі безпеки

Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів політичними та військовими засобами. Альянс працює над підтриманням мирного стану в Європі на засадах загальних демократичних цінностей, прав людини та верховенства права. 

НАТО є трансатлантичною сполучною ланкою, яка пов'язує безпеку Північної Америки з безпекою Європи. Це практичний вияв ефективних спільних зусиль її членів задля підтримки своїх колективних інтересів. Головний принцип діяльності Альянсу полягає у загальному визнанні суверенними державами необхідності співпрацювати на основі неподільності безпеки його членів. 

У складі НАТО діють комітети, відповідальні за перспективне планування з таких питань, як політичні консультації, воєнне планування та військові операції, співробітництво в плані озброєнь тощо. Комітети надають рекомендації Північноатлантичній раді - найвищому органу, який приймає рішення, або

Комітету воєнного планування НАТО, який займається, головним чином, питаннями інтегрованої військової структури НАТО. Також проводяться консультації з економічних питань стосовно оборонного бюджету та конверсії воєнно-промислового комплексу. 

3. Економічне співробітництво

Основа економічного співробітництва в рамках Північноатлантичного альянсу обумовлена Статтею 2 Північноатлантичного договору. Економічними питаннями співпраці займається економічний комітет НАТО. Аналіз і сумісна оцінка пов'язаного з безпекою економічного розвитку включає такі питання, як зіставлення військових витрат, тенденції розвитку військової промисловості, наявність ресурсів для реалізації планів в області оборони, торгівля військовою технікою в рамках НАТО, а також економічне співробітництво і взаємодопомога країн-членів.

Розвиваючи економічне співробітництво в рамках Північноатлантичного альянсу, його країни-члени виходять з того, що політична співпраця і конфлікти в економічній області несумісні. Це привело до тому, що уряди країн НАТО стали надавати допомоги менш процвітаючим членам НАТО за допомогою розвитку великомасштабних програм допомоги, виконуваних через інші організації, включаючи Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Специфічні економічні проблеми і перспективи розвитку цих країн як і раніше залишаються в центрі уваги Північноатлантичного альянсу.

4. Рада Євроатлантичного партнерства

Рада Євроатлантичного партнерства (СЕАП) була утворена міністрами закордонних справ країн-членів НАТО після зустрічі в Синтре, Португалія, 30 травня 1997 року. СЕАП - це сумісний механізм, який забезпечує основу для проведення консультацій з політичних питань, проблем безпеки і співпраці між НАТО і її партнерами. Теми для обговорення диктуються розвитком подій в сферах політики і безпеки: врегулювання криз; регіональні питання; питання контролю над озброєннями; готовність до черезвичайним ситуацій і стихійних бід; ядерна безпека; екологічні питання, наукова співпраця; питання, що відносяться до операцій по підтримці миру.

Якщо повноваження Північноатлантичної ради обумовлюються договірними відносинами між країнами-членами НАТО, то Рада Євроатлантичного партнерства є форумом для проведення консультацій, діалогу і розвитку співпраці в області політики і безпеки. Засідання СЕАП проводяться двічі в рік на рівні міністрів закордонних справ і на рівні міністрів оборони, а також щомісячно на рівні послів в Брюсселі. СЕАП став важливою частиною архітектури європейської безпеки.

Держави-учасники ОБСЄ, які можуть і готові прийняти принципи і цілі СЕАП, можуть стати її членами шляхом приєднання до програми ПРМ.

5. Політичні консультації

Розробка і реалізація політики альянсу 19-ти незалежних суверенних держав вимагає, щоб уряди всіх вхідних в нього країн мали вичерпну інформацію про загальну політику і наміри щодо один одного, а також про міркування, якими ці країни керуються при виборі свого політичного курсу і підготовці своїх планів. Тому виникає необхідність проведення регулярних консультацій.

Потреба в консультаціях не обмежується політичними темами. Консультації в рамках Північноатлантичного альянсу відрізняються різноманіттям форм. Проста з них є звичним обміном думками і інформацією. На наступному рівні консультації набувають форму повідомлень про заходи або рішення, що зачіпають інтереси союзників.

Консультації можуть проходити у формі повідомлень про майбутні заходи або рішення урядів, а також у формі обговорення з метою досягнення консенсусу. Вищою формою консультацій є надання країнам НАТО можливості досягнення взаємоприйнятних домовленостей з приводу колективних рішень і дій Північноатлантичного альянсу в цілому.

5.1 Подолання криз

Всі країни НАТО є повноправними учасниками політичної співпраці і мають рівні зобов'язання за Північноатлантичним договором. Серед них не останню роль виконує зобов'язання, згодне Статті 5 згаданого договору. Воно символізує неподільність їх безпеки, що полягає в тому, що напад на одну або декількох з них розглядається як напад на всіх.

У періоди напруженості і криз консультації між країнами НАТО набувають особливого значення. В подібних обставинах швидке ухвалення рішень залежить від негайного налагодження постійних консультацій між урядами країн-членів НАТО.

Основними форумами НАТО для проведення необхідних інтенсивних консультацій є Північноатлантична рада і Комітет військового планування. Відповідна практика і процедури є заходами Північноатлантичного альянсу щодо подолання криз. Сумісно з країнами і головнокомандуючими НАТО регулярно проводяться сумісні навчання по перевірці і розробці методів дозволу криз, семінари, брифінги, а також учбові курси.

5.2 Історичний огляд

Берлін, 1945 г. На ще теплих руїнах напівзруйнованої Європи, здавалося, що війни не буде ніколи. До початку нової конфронтації залишалося 4 роки. На той, що відбувся з 4 по 11 лютого ялтинської конференції Черчиль і Рузвельт віддали Сталіну половину Європи, фактично визнавши його право вирішувати долі народів звільнених червоною армією. Англія і США усвідомили свою помилку лише тоді, коли Сталін схотів більшого і конфронтація стала неминуча. Зрозуміло, політики розуміли, що із закінченням Другої світової війни основне питання “Хто управлятиме миром?” і “Яка система ефективніша?” не вирішений і розв'язуватися він буде всі подальші роки. З'ясувалося, що колишні союзники абсолютно по різному уявляють собі принципи організації життя в Європі.

26 червня 1945 г. у Сан-Франциско представниками 51-ої країни був підписаний Статут Організація Об'єднаних Націй. Метою ООН стала підтримка миру і безпеки, виходячи з принципів, які пізніше одержали назву принципів мирного співіснування. На відміну від євро-центристської Ліги Націй (1919-1939 рр.) ООН стала справді всесвітньою організацією. В Статті 51 Статуту ООН встановлюється невід'ємне право незалежних держав на індивідуальну і колективну оборону. Незабаром цей Статут забезпечить правову базу для створення майбутнього Північноатлантичного альянсу.

5 червня 1947 г. Маршал висловив в Гарварді основні напрями економічного плану, покликаного “допомогти європейцям знову знайти економічне здоров'я, без якого неможливі ні стабільність, ні мир”. До початку 1948 г. європейці відгукнулися на пропозиції, що містилися в плані Маршалла, по наданню широкомасштабної допомоги, висунувши доповнюючі їх плани самостійного розвитку і взаємодопомоги. Від самих витоків європейської інтеграції, відразу після закінчення війни, політичні діячі і керівники європейських країн почали просувати ідею оборонно-політичного союзу в Західній Європі.

Цілий ряд тривожних політичних подій в 1947-1949 рр. ще більше загострив обстановку. До них відносяться прямі загрози суверенітету Норвегії, Греції, Туреччини і інших західноєвропейських країн, а також переворот в Чехословакії. В червні 1948 г. Радянський Союз блокував доступ союзників до розділеного на окупаційні зони Берліна, що привело до використовування союзниками Берлінського повітряного моста для доставки гуманітарних вантажів транспортними літаками.

Стало очевидне, що закликами до дотримання Радянським Союзом статуту ООН і міжнародних домовленостей, досягнутих в кінці війни, не вдасться гарантувати національного суверенітету і незалежності демократичних держав, що зіткнулися із загрозою зовнішньої агресії або внутрішньої підривної діяльності. Введення недемократичних форм правління і придушення активної опозиції, знехтування основних прав людини, цивільних прав і свобод в багатьох країнах Центральної і Східної Європи, а також збереження і нарощування Радянським Союзом свого власного військового пристрою, викликали нові побоювання з боку Європейців.

Підписанням в березні 1948 г. Брюссельського договору п'ять західноєвропейських країн - Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Сполучене Королівство і Франції - рішуче продемонстрували свій намір створити загальну систему оборони і укріпити вої зв'язки так, щоб мати нагоду протистояти ідеологічній і військовій загрозі своєї безпеки.

Потім послідували переговори із Сполученими Штатами і Канадою з питання про створення Північноатлантичного альянсу, заснованого на гарантіях безпеки і взаємних зобов'язаннях між Європою і північною Америкою. Держави, що підписали Брюссельський договір, запропонували Данію, Ісландії, Італії, Норвегії і Португалії стати учасниками цього процесу. Згадані переговори завершилися підписанням 4 квітня 1949 г. Північноатлантичного договору, що вводить в дію систему загальної безпеки, заснованої на партнерстві вказані 12 країн. В 1952 г. до вказаного договору приєдналися Греція і Туреччина. Федеральна Республіка Німеччина в 1955 г. і Іспанія в 1982 г. вступили до альянсу.

Варшавський договір буде створений пізніше (в травні 1955 г.). У серпні 1949 року СРСР, вслід за США, створив і випробував свою ядерну бомбу. Новий 50-тий світ зустрів фактично розколовшися на дві частини. Два Берлін, дві Німеччини ГДР і ФРН - на довгі десятиліття стали символом цього протистояння.

У кінці березня 1953 г. у ряді країн Східної Європи позначилися ознаки масової незадоволеності. Пройшли страйки і демонстрації в Чехословакії, загострилася ситуація в Угорщині. Найсерйозніші виступи пройшли в червні 1953 г. у ГДР, де страйки і демонстрації, викликані погіршенням рівня життя населення, привели країну на грань загального страйку. Робочі виступи були пригнічені поліцією ГДР.

У червні 1953 г. Радянський Союз схвалив напад Північної Кореї на Південну, що спонукало Північноатлантичний альянс на адекватне реагування. Побоюючись, що Корейська війна є прелюдією до радянського нападу на Західну Німеччину, лідери країн-членів НАТО трансформували альянс у військову організацію з єдиною командною структурою і утворили верховне головнокомандування об'єднаними озброєними силами (ОВС) в Європі і на Атлантиці.

Після ухвалення ФРН в НАТО на противагу цьому блоку 14 червня 1955 г. була створена Організація Варшавського Договору (ОВД) як військово-політичне об'єднання всіх соцстран Східної Європи, окрім Югославії.

Але Західна Європа не хотіла бути заручницею, нейтральною смугою в протистоянні між СРСР і США. Тому в жовтні 1956 г. Угорщина поставила СРСР в популярність про бажання вийти з Варшавського договору і оголосити про нейтральну позицію по відношенню як на схід, так і на захід. У відповідь на це 31 жовтня Радянський Союз вів свої танки до Будапешта, введення танків з'явилося грубим втручанням СРСР. На вулицях розгорілися бої, в ході яких загинуло багато громадян Угорщини. 5 листопаду всі виступи за демократичні свободи були жорстко пригнічені радянськими військами. Керівництво СРСР було готове застосувати озброєну силу і для наведення “ладу” в Польщі, де в тому ж році проходили народні хвилювання. Але тут вдалося понизити напруження пристрастей мирними засобами.

Особливу позицію в “соціалістичному таборі” зайняла Румунія, яка більше інших країн Східної Європи випробувала потреба в національному твердженні. В 1958 г. вона добилася висновку радянських військ з своєї території і відмовила підтримувати дйствія керівництво СРСР. Все це свідчило про початок розколу “соціалістичного табору”.

У 1959 г. знов вибухнула Берлінська криза. І тоді східно-німецькі війська 12 серпня 1961 г. звели в одну ніч стіну навкруги Західного Берліна і встановили контрольно-пропускні пункти на межі. Будівництво стіни викликало ще більшу напругу, що спричинило за собою масовий результат людей з радянського сектора Берліна. Незабаром біля Бранденбургськіх воріт, у головних пропускних пунктів, концентрувалися радянські і американські танки. Радянсько-американське танкове протистояння закінчилося відведенням радянських танків від командно-пропускних пунктів.

Розгортання на Кубі радянських наступальних ракет наступного року стало подією, яка трохи не розпалила глобальну катастрофу. Висновок радянських ракет з Куби, американських - з Туреччини і зобов'язання США не пребегать до яких-небудь дій проти Куби дозволили запобігти конфлікту.

Європу в середині 60-их захлеснули антивійськові демонстрації. 21 серпня 1968 г. Радянський Союз ввів свої танки до Праги “празька весна”, це була агресивна акція проти суверенної країни. Цього дня мир вступив в нову історичну епоху краху радянської ідеології, епоху остаточного заходу СРСР. Уряди швидко забувають свої помилки, але у народів довга пам'ять. В Угорщині і Чехословакії виросло декілька поколінь твердо знаючих, що від СРСР виходить загроза. В 1981 г. Польща уникнула національного приниження бути покараної за бажання свободи, за пошук власного світового шляху.

Після того, як 1 вересня 1983 г. радянські винищувачі збили літак “Боїнг” південнокорейської авіакомпанії з 269 пасажирами на борту, світова громадська думка відвернулася від СРСР. Зовнішня політика Радянського Союзу зайшла в безвихідь.

Ні Америка, ні Європа не чекали швидкого вибуху комуністичної системи зсередини. Разом з рештою світу НАТО виявилася абсолютно не готовою до так стрімкого розвитку подій - від вільних виборів в Польщі і відкритих меж в Угорщині до руйнування листопаду 1989 г. Берлінської стіни, народження об'єднаної Німеччини і подальшого закінчення “холодної війни”. Розвал соціалістичної системи в Східній Європі неминуче привів до припинення в 1991 г. діяльності Організації Варшавського Договору.

Крах комунізму дозволив союзникам планувати новий світовий порядок. Але одночасно він відкрив дорогу до нових регіональних і етнічних конфліктів в розколеному Радянському союзі і в Югославії, що надалі привело до створення сил НАТО по виконанню угод (ІФОР) і сил стабілізації (СФОР). Подальші ініціативи НАТО, такі як ПРМ і СЕАП, а також підписання Основоположного Акту РОСІЯ-НАТО і хартії НАТО-Україна говорить про колосальну гнучкість і здатність адаптації альянсу до нових умов. Альянс пережив потрясіння 90-х і продемонстрував готовність до рішення глобальних проблем наростаючого масштабу в XXI столітті.

6. Партнерство і співпраця НАТО

альянс північноатлантичний партнерство безпека

Після суттєвих геополітичних змін, які відбулися в Європі в 90-х роках, Північноатлантичний альянс став каталізатором процесу поширення безпеки й стабільності на всю Європу. Стимулюючи та підтримуючи оборонні реформи в багатьох країнах, які не є членами НАТО, євроатлантичне партнерство робить свій внесок в демократичні перетворення. Цей процес спрямований, насамперед, на досягнення високого ступеня співробітництва та взаємної довіри, від чого виграють усі країни Європи. В цьому контексті НАТО докладає зусиль для налагодження реального партнерства з багатьма державами, які не є членами НАТО. 

Серед сучасних викликів євроатлантичній безпеці однією з головних загроз називається тероризм, який має як внутрішні так і зовнішні джерела, а також транснаціональний характер. Дедалі частіше такі загрози походять з периферії євроатлантичного регіону. В такому середовищі міжнародна стабільність і безпека більшою мірою залежить від внутрішніх реформ та далекосяжної міжнародної співпраці. Партнерство відіграє провідну роль у цьому. Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП) забезпечує відносини НАТО з країнами-партнерами, насамперед, на політичній основі. РЄАП є форумом для обговорення питань, пов'язаних із проблемами безпеки. Центральне місце у сфері партнерства Північноатлантичного альянсу належить програмі "Партнерство заради миру" (ПЗМ), яка сприяє співробітництву між членами НАТО та країнами-партнерами з широкого кола питань, пов'язаних із проблемами безпеки. Основною метою програми ПЗМ є розвиток практичного співробітництва у сфері оборони. Існують також індивідуальні програми партнерства (ІПП), розраховані на двохрічний період. Країною, яка започаткувала партнерство з Альянсом в рамках ІПП (у жовтні 2004 року), стала Грузія. Після цього до програми долучилися Азербайджан (травень 2005 року), Вірменія (грудень 2005 року), Казахстан (січень 2006 року), Молдова (травень 2006 року). Пізніше. У 2008 року до ІПП приєдналися дві балканські країни - Чорногорія, Боснія та Герцеговина. 

В рамках партнерства НАТО реалізується програма особливого співробітництва в контексті Середземноморського діалогу НАТО. Він забезпечує співробітництво семи країн Середземномор'я, які не є членами НАТО (Алжиром, Єгиптом, Ізраїлем, Йорданією, Мавританією, Марокко й Тунісом). Мета Середземноморського діалогу полягає в поширенні безпеки й стабільності на весь регіон, оскільки це пов'язано з безпекою в Європі. 

7. Основні завдання НАТО

Об'єднавши Сполучені Штати і Європу, провівши інтеграцію держав, що беруть участь в ньому, і стримавши всі направлені проти них загрози Північноатлантичний альянс довів, що є високоеффіктівним інститутом. НАТО є найефективнішою оборонною, а в перспективі і миротворчої, структурою в історії людства. Феномен НАТО займає особливе місце і в історії союзів, оскільки забезпечує як військову, так і невійськову безпеку, а також гарантує розвиток певної моделі держави, людської культури і суспільства. Для того, щоб бути готовим до викликів XXI століття альянс провів ряд ініціатив направлених на розширення можливостей сил НАТО і країн-партнерів.

До числа засобів, за допомогою яких Північноатлантичний альянс проводить свою політику в області безпеки, відносяться підтримка військового потенціалу, достатнього для запобігання війни і забезпечення ефективної оборони; наявність загального потенціалу подолання криз, що зачіпають безпеку його членів і виходять за рамки Статті 5 Північноатлантичного договору, а також активне сприяння діалогу з іншими країнами і рішенню проблем європейської безпеки на основі співпраці, включаючи заходи по досягненню подальшого прогресу в області контролю над озброєннями і роззброєння.

Для досягнення своєї головної мети Північноатлантичний альянс виконує наступні основні задачі в області безпеки:

Забезпечує необхідну основу для затвердження в Європі умов стабільної безпеки, спираючись при цьому на розвиток демократичних інститутів і прихильність мирному рішенню суперечок. Прагне до створення умов, в яких жодна країна ні могла б залякувати або примушувати будь-яку іншу країну або встановлювати свою гармонію за допомогою застосування сили або загрози її вживання.

Відповідно до Статтею 4 Північноатлантичного договору служить трансатлантичним форумом для проведення союзниками консультацій з будь-яких питань, що зачіпають життєво важливі інтереси його членів, включаючи події, здатні поставити під загрозу їх безпеку. Сприяє координації зусиль союзників у сфері їх загальних інтересів.

Забезпечує заборону будь-якої форми агресії відносно території будь-якої держави-члена НАТО або захист від неї.

Зберігає стратегічну рівновагу на всьому трансатлантичному просторі..

Створені в рамках НАТО структури дають можливість країнам-членам координувати свою політику в цілях рішення вищезгаданих взаимодоповнюючих задач. Ці структури передбачають постійні консультації і співпрацю в політичних, економічних і інших невійськових областях, а також складання об'єднаних планів загальної оборони, утворення інфраструктури, необхідної для забезпечення дій озброєних сил і розробку і організацію об'єднаних програм підготовки особового складу, військових навчань і миротворчих операцій.

Ця діяльність спирається на складну військову і цивільну структуру, в яку входить апарат, що займається адміністративними, бюджетними і плановими питаннями, і установи, створених країнами-членами Північноатлантичного альянсу для координації роботи в спеціалізованих областях, наприклад, в налагодженні систем зв'язку, сприяючих проведенню політичних консультацій, а також управлінню військами і службою матеріально-технічного забезпечення військ.

Список літератури

Клепацкий З М. Західноєвропейські міжнародних організацій.- М., 1973.

Коваленка І.І. Міжнародні неурядовими організаціями. - М.,1976.

Кольяр Д. Міжнародні організації та установи. - М., 1973.

Міжнародне право. Підручник. Вид. 2-ге, доп. І перераб. / Відп. Ред. Ю.М. Колосов, В.І. Кузнєцов. - М., 1998.

Моравецкий У. Функції міжнародної організації. - М ., 1976.

Морозов Г.І. Міжнародні організації. Вид. 2-ге. -М., 1974.

Нешатаева Т.Н. Міжнародні організації та право. Нові тенденції в міжнародно-правовому регулюванні. - М., 1998.

Шреплер Х.А. Міжнародні економічні організації. Довідник. - М., 1997.

Archer З. International Organizations. 2nd ed. - L. - N.Y, 1992

Yearbook of International Organizations, 1998/99. - Munchen -New Providence - London - Paris, 1998.

Размещено на Allbest.ru