Глобалізація господарських зв'язків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Глобалізація та її вплив на національну конкурентоспроможність

2. Конкурентоспроможність країни як система модифікованих чинників

3. Конкурентоспроможність України в глобальних умовах розвитку

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Глобалізація, яка стала однією з визначальних характеристик світової економіки кінця ХХ - початку ХХІ століть, поставила перед урядами багатьох країн проблему пошуку нових форм і методів адаптації національного економічного та політико-правового середовища до сучасних вимог здійснення міжнародних економічних відносин. Швидкі зміни чинників, які визначають конкурентоспроможність фірм на світових ринках, динамічний розвиток глобального середовища змушують уряди при формуванні умов економічного зростання і процвітання нації дедалі більш активно звертатися до проблем забезпечення національної конкурентоспроможності у глобальному масштабі.

Особливості сучасного етапу глобалізації дають підстави стверджувати, що збереження національної ідентичності та суверенітету соціально-економічного розвитку стане можливим лише за умови послідовного здійснення комплексу заходів економічної стратегії, спрямованих на оптимізацію включення національної економіки до світових економіко-господарських відносин.

Мета дослідження. Метою роботи є дослідити вплив сучасних глобалізаційних процесів на національну конкурентоспроможність та визначити шляхи підвищення конкурентоспроможності країни.

Об'єктом дослідження є вплив глобалізації на економіки та їх конкурентоспроможність.

Предметом дослідження є чинники національної конкурентоспроможності за глобальних умов розвитку.

Аналіз останніх публікацій та досліджень. Світову економіку нового тисячоліття характеризують жорсткою конкуренцією, яка набуває глобального характеру. Багато вчених звертають увагу на різноманітні аспекти процесів глобалізації. Зокрема глибокі теоретичні дослідження у сфері глобалізації були проведені під керівництвом і за участю члена-кореспондента НАН України О.Г. Білоуса, а також Швиданенком О. в роботі “Глобальна парадигма конкурентоспроможності: імперативи становлення та розвитку”.

1. Глобалізація та її вплив на конкурентоспроможність країн

глобалізація конкурентоспроможність міжнародний

Глобалізація світогосподарських зв'язків - процес, що привертає величезну увагу, настільки ж стрімкий і всеосяжний, наскільки суперечливий і чреватий конфліктами. Як не парадоксально, але саме глобалізація - процес, що долає територіальні і культурні кордони країн, - створює можливість для вироблення національно орієнтованих зовнішньоекономічних стратегій в рамках нових реальностей.

Про ступінь і різнорідність входження держав у глобальну економіку можна судити за показниками кількості населення, енергоспоживання на душу населення, рівнем ВВП, величиною експорту, імпорту та прямих іноземних інвестицій, а також часткою високотехнологічної продукції в експорті країн світу. На сьогодні всі країни піддаються впливу глобалізації та приймають в ній участь. Навіть якщо мова йде про так звані «закриті», або «замкнуті», господарські системи, їх не можна назвати повністю ізольованими та незалежними від світової економіки, оскільки сама їх закритість уже є відношенням до світового ринку, який вони не приймають або який від торгує їх. Але, так чи інакше, вони змушені зважати на його існування й «захищатися» від нього за допомогою більшого або меншого ступеня автаркії, тобто, по суті, застосування більшої або меншої кількості протекціоністських заходів [4,c.34].

Якісні зрушення у структурі та динаміці світової економіки на сучасному етапі виявляються у зростанні відкритості національних економік, обсягів світової торгівлі й інвестицій, появі загальносвітових стандартів виробництва, споживання, торгівлі, фінансів тощо. Але ж глобалізація не є спонтанним процесом, більше того, уряди та країни можуть усвідомлено визначити своє місце в міжнародній економіці, що глобалізується. Стабільність національних економік, а також можливості урядів перебувають у прямій залежності від ефективності їх дій з асиміляції позитивних і компенсації негативних ефектів глобалізації.

Конкурентоспроможність країни -- це сукупність властивостей, притаманних національній економіці, які визначають здатність країни конкурувати з іншими країнами. Рівень конкурентоспроможності країни визначається за різними методиками. Провідними міжнародними організаціями, які займаються ранжуванням країн за рівнем конкурентоспроможності є Світовий економічний форум (World Economic Forum) та Інститут розвитку менеджменту (The International Institute for Management Development (IMD)).

Також існує точка зору, що “конкурентоспроможність країни - це, перш за все, здатність національних виробників продавати свої товари. Здатність збільшувати або, принаймні, утримувати за собою долі ринків, достатніх для розширення і вдосконалення виробництва, для зростання рівня життя, для підтримки сильної і ефективної держави” [2,c.23].

Збереження конкурентоспроможності країн в умовах глобалізації вимагає, виходячи з цього, не стільки формування зовнішнього іміджу країни (її образу в очах населення і підприємств інших країн), скільки збереження привабливості для власних громадян і підприємств, оскільки спроби відповідати зовнішнім стандартам неминуче ведуть до втрати унікальності країни і пов'язаних з нею конкурентних переваг.

Існує кілька підходів до визначення конкурентоспроможності. Деякі дослідники розуміють її як рівень, на якому країна за вільних і справедливих умов може виготовляти товари і послуги, які задовольняють міжнародні ринки, одночасно підтримуючи і розширюючи реальні доходи своїх громадян. Дещо по-іншому до цієї проблеми підходить Світовий економічний форум у звітах про глобальну конкурентоспроможність. Вирішального значення форум надає здатності країни досягати постійно високих темпів зростання ВВП на душу населення. При цьому до уваги беруться також такі фактори, як відкритість економіки, діяльність уряду, інфраструктура, стан фінансів, технології, менеджмент, трудові ресурси, інституції.

Дослідники проблеми національних конкурентних позицій у зовнішньоекономічних зв'язках підкреслюють необхідність вирізнення понять “реальної” і “номінальної ” конкурентоспроможності країни [2, c.103]. Реальна конкурентоспроможність -- це ступінь можливості національних галузей економіки за умов вільного і справедливого ринку виготовляти товари й послуги, які відповідають вимогам і внутрішнього, і зовнішнього ринків при одночасному зростанні реальних доходів найманої праці. Натомість “номінальна конкурентоспроможність” може бути досягнута шляхом певної урядової політики, яка створює сприятливе середовище для вітчизняних товаровиробників шляхом прямих державних субсидій та отримування заробітної плати.

Світовий досвід показує, що конкурентоспроможність національної економіки та її складових може швидко підвищуватись внаслідок продуманої системи цілеспрямованих дій, в яких значна роль належить інститутам держави. Відомий фахівець із теорії конкурентоспроможності М. Портер у своїх останніх роботах зазначає, що метою будь-якого уряду та його стратегічним напрямком є створення такого середовища, в якому фірми зможуть підвищувати свої конкурентні переваги. Однак за сучасних умов конкурентоспроможною може бути лише та національна економіка, що найефективніше використовує можливості глобалізації. Країна, відкрита для міжнародної конкуренції, забезпечує гнучкість використання усіх ресурсів для товаровиробників, що, в кінцевому рахунку, й призводить до підвищення її конкурентоспроможності [4,c.87-89]..

Конкурентоспроможність стає універсальною вимогою, котра пред'являється відкритою економікою будь-якому економічному суб'єкту. Отже, для стійкого зростання конкурентоспроможності національної економіки та її суб'єктів, необхідно враховувати вплив та значення не тільки внутрішнього, але й зовнішнього наднаціонального середовища. Саме перетворення людства на єдину структурно-функціональну систему характеризується фахівцями як процес глобалізації.

Світове господарство поступово стає сильнішим і значущим за національні господарства. Глобальний економічний простір перетворюється на єдине поле для великого бізнесу, коли географія розміщення продуктивних сил, галузева структура інвестицій, виробництва та збуту визначаються суб`єктами господарського життя з урахуванням глобальної кон`юнктури, а економічні підйоми та спади набувають всесвітніх масштабів. Глобальна орієнтація транснаціональних компаній, транснаціональних банків та інших провідних господарюючих суб`єктів закономірно зменшує для них значення національних економік, як тих, де базуються їх штаб-квартири, так і тих, де діють їх численні філії. Центр ваги їх підприємницької стратегії переміщається з національного на наднаціональний рівень.

Глобалізація, об`єктивно веде до розмивання та знецінення регулюючих функцій національної держави, що вже не може, як колись, захищати національну економіку від небажаних зовнішньоекономічних впливів. Воно тим більше не в змозі регулювати ті економічні, соціальні та культурні процеси, які виплеснулися за національні межі, набули самостійності, стають некерованими [4,c.125].

Поступово відбувається переростання відкритого національного господарства в глобальне світове господарство. Уряди майже всіх країн сьогодні застосовують методи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності національних економік, але державна підтримка обов'язково буде невдалою, якщо виявиться єдиним джерелом конкурентної переваги нації. До числа найвагоміших Портер відносить наступні: «девальвація, дерегулювання, приватизація, пом'якшення стандартів, які стосуються якості виробів і забруднення довкілля, сприяння співробітництву між фірмами та різними видами кооперації, заохочення злиття, податкова реформа, регіональний розвиток, введення переговорів про добровільні обмеження або угоди стосовно впорядкованого маркетингу, зусилля з поліпшення урядових асигнувань на цілі досліджень, урядові програми по фінансуванню нових підприємств, інші урядові потреби». Звичайно, кожний із цих заходів по-різному впливає на міжнародну конкурентоспроможність країни та іноді може спричинити і негативні наслідки, знижуючи її [8, c.47-49].

2. Конкурентоспроможність країни як система модифікованих чинників

У результаті глобалізації відбулася модифікація чинників конкурентоспроможності національної економіки. Світове економічне співтовариство зі слабкої сукупності більш-менш взаємозалежних країн перетворюється на цілісну економічну систему, де національні соціуми виявляються складовими елементами єдиного всесвітнього економічного організму, спаяними вже не просто міжнародним поділом праці, але і гігантськими за своїми масштабами виробничо-збутовими структурами, глобальною фінансовою системою та планетарною інформаційною мережею.

Аналізуючи проблему конкурентоспроможності, треба брати до уваги і загальний рівень конкурентоспроможності, і мікроекономічний індекс. Позиції країн щодо цих показників суттєво різняться: розвинуті країни за мікроекономічним показником займають більш високі місця, ніж за загальним індексом. У нових індустріальних країнах (Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Південна Корея) макроекономічні позиції вищі, ніж їхня конкурентоспроможність на мікрорівні [11, c.102]. У названих країнах порівняно високий рівень макроконкурентоспроможності забезпечується державним втручанням в економіку, спрямованим на те, щоб компенсувати відносно слабкі конкурентні позиції компанії та нерозвиненість інституційного середовища. Цю обставину треба враховувати під час розв'язання проблем вступу до СОТ та інтеграційних процесів. Аналізуючи показники загального рівня конкурентоспроможності держави в умовах глобалізації та інтеграції ґрунтуються на здатності країни до економічного зростання.

Аналіз тенденцій в економічній глобалізації і її наслідків для країн, що розвиваються, дозволяє зробити висновок про необхідність посилення ролі держави у створенні умов для підвищення конкурентоспроможності її економіки, не лише з урахуванням інноваційних чинників, а й чинника технологічного розвитку. Розглянемо передумови забезпечення міжнародної конкурентоспроможності країни в умовах поглиблення інтеграції та глобалізації. До імператив розвитку слід віднести: розвиток „нової економіки” (прискорення процесів запровадження та використання інформації у всіх сферах людської діяльності), інтелектуалізацію (вкладення в людський капітал), глобальну інституціоналізацію, безпеку розвитку, зниження енергомісткості виробництва (раціональне використання природних ресурсів, зменшення навантаження на навколишнє середовище).

Досліджуючи стан економічного розвитку за умов визначення проблем конкурентоспроможності, доречним є виділення наступних моделей нарощення міжнародної конкурентоспроможності країн [2,c.367]:

1) регіональна -- визначення конкурентних переваг країни на регіональному рівні;

2) локальна (кластерна) -- визначення конкурентних переваг в локальному вимірі (вплив створення кластерів);

3) транзитна -- визначення конкурентних переваг за рахунок розвитку транзитного потенціалу країни, в т.ч. створення ефективної міжнародної транспортної системи;

4) світова (загальна) -- підвищення загальних критеріїв конкурентних переваг країни в умовах глобалізаційного розвитку.

До чинників, які впливають на рівень міжнародної конкурентоспроможності країни за умов застосування відповідної моделі нарощення слід віднести: макроекономічну стабільність (антициклічне регулювання); ефективність державного управління; розвиток людського капіталу (вплив економіки знань); розвиток інфраструктури (якість інституцій); розвиток підприємництва (галузевий вимір); створення сучасних фінансових ринків (вплив фінансової кризи); підвищення технологічного рівня виробництва (технологічне оновлення); стабілізацію екологічного стану (екологічний фактор розвитку); розвиток інновацій (конкурентні переваги країни); глобалізацію та інтеграцію (участь країни у відповідних процесах розвитку).

У звіті про глобальну конкурентоспроможність опублікованому міжнародною неурядовою організацією, Всесвітній Економічний Форум (Швейцарія), за індексом конкурентоспроможності у 2009-2010 рр. Україна зайняла 82 місце серед 133 країн з результатом в 3,95 бали. У порівнянні з рейтингом 2008-2009 рр. наша держава втратила 10 позицій (72 місце). Світовим лідером за конкурентоспроможністю у 2009-2010 рр. стала Швейцарія з результатом 5,6 бали. Друге місце за США (5,59), третє за Сінгапуром (5,55). Серед країн Центральної та Східної Європи лідерами є Чехія (31 місце; 4,67 бали), Естонія (35 місце; 4,56 бали) та Словенія (37 місце; 4,55 бали) [9].

За даними CIA World Factbook у 2009 р. за рівнем ВВП (за ПКС) у Центральній та Східній Європі ці країну були також серед лідерів. Словенія займала перше місце в регіоні (28,2 тис. дол. на особу), Чехія -- друге (25,1 тис. дол. на особу), а Естонія -- четверте (18,8 тис. дол. на особу) [10].

Кожна з трьох зазначених країн-лідерів Центральної та Східної Європи і за індексом конкурентоспроможності, і за рівнем ВВП на особу має державні програми з розвитку кластерних утворень. Крім вищевикладеного, на нашу думку, доцільним є інтенсивний розвиток територіально-галузевої інтеграції в галузях, тобто кластеризації вітчизняних підприємств (локальна модель) як одного з факторів, спрямованих на стимулювання активізації інвестування коштів в інноваційну діяльність шляхом мінімізації трансакційних витрат. Кластерна структуризація економіки впливає на загальну політику держави. Насамперед, це пов'язано з посиленням державної підтримки науки, ризикових інновацій, експортної діяльності, створенням необхідної інфраструктури і підготовкою та перепідготовкою кадрів [7,c.269].

Великому об'єднанню (кластеру) легше розраховувати на підтримку, чим окремому підприємству. Таким чином, інноваційна політика, що спирається на розвиток кластерів, веде до підвищення конкурентоспроможності економіки країни.

Значну частку конкурентних переваг країни як і раніше складає наявність в ній тих або інших ресурсів. Якщо є щось в надрах, то треба продавати, якщо є не дуже вимоглива робоча сила, то вона може працювати на іноземних підприємствах як усередині країни, так і за кордоном. Дешевизна і доступність ресурсів -- як і раніше один з чинників конкретних переваг. Розподіл країн в світовій торгівлі багато в чому до цих пір описується теорією порівняльних і абсолютних переваг. Не даремно США виставляють торгівельні бар'єри для входу на свій внутрішній ринок - до них рвуться і росіяни з дешевою сталлю, і китайці з дешевими ширвжитком, нарешті, японці з дешевими автомобілями (хоча в цьому випадку має місце не рух чинників, а швидше рух інвестицій).

Через технологічний прогрес роль ресурсних переваг останнім часом різко знижується; володіння ресурсами - це недостатня умова, щоб країна вигравала в конкуренції з іншими країнами; з'являється маса відхилень від умов теорії вільної торгівлі. Це чітко просліджується на прикладі Японії, що має в своєму розпорядженні малі ресурси, проте, що демонструє високе економічне зростання і збільшення рівня життя. Це, хоча і у меншій мірі, відноситься і до нових індустріальних країн.

Росія і Латинська Америка, і частка Африки - мають великі природні ресурси, але знаходяться в кінці списку світових рейтингів. Країни, які раніше зберігали можливість отримувати доходи на ресурсні монополії (з ними дуже тісно пов'язана неінформованість про стан інших ринків, тобто локальність), поступово втрачають цю можливість.

Єдина група країн, яка по колишньому цілком відповідає критерію конкурентоспроможності по порівняльних перевагах, - це країни Близького Сходу, які є монополістами на світовому ринку нафти, і за рахунок цієї монополії вони можуть забезпечити високий рівень життя і економічне зростання. Ці країни швидше виключення із спільного правила [11,c.94-106].

3. Конкурентоспроможність України в глобальних умовах розвитку

Україна у загальному рейтингу конкурентоспроможності 2014-2015 посідає 76 місце серед 144 країн, піднявшись на 8 позицій порівняно з попереднім роком (84 місце серед 148 країн). Найгірші результати Україна демонструє по групі базових показників, особливо по групам - макроекономічні умови (132 позиція) та державні інститути (134 позиція) [10].

Так, Україна займає передостанні місця (138 з 139) по ефективності нормативно-правового регулювання у сфері вирішення спорів, регуляторної діяльності, а також захисту інтересів міноритарних акціонерів. Серед інших показників: рівень довіри до влади - 122 позиція, боротьба з корупцією - 127 позиція, незалежність судів - 134 позиція, дотримання фірмами етики поведінки - 130 позиція. 134 місце займає Україна за темпами інфляції та зростання дефіциту державного бюджету [10].

Сильними сторонами конкурентоспроможності України на даний час залишаються:

? високий загальноосвітній рівень населення (за якістю початкової освіти Україна посідає 49 місце),

? гнучкий та ефективний ринок праці (за співвідношенням зарплата-продуктивність - 26 місце, невисока затратність ринку праці - 21 місце, простота процедур найму та звільнення - 18 місце, участь жінок у трудовій діяльності - 32 місце),

? великий обсяг внутрішнього ринку та зовнішньої торгівлі (37 місце).

Слід зазначити, що обстеження, які проводилися в рамках дослідження глобальної конкурентоспроможності, виявили такі основні проблеми для ведення бізнесу в Україні (% відповідей респондентів):

? політична нестабільність - 15,6 %;

? корупція - 13,9 %;

? ускладнений доступ до фінансування - 10,8 %;

? податкове регулювання - 9,6 %;

? нестабільність уряду / можливість переворотів - 9,5 %;

? неефективність державного управління - 8,8 %;

? інфляція - 8,8 %;

? податкові ставки - 8,4 %;

? законодавчі обмеження ринку праці - 2,8 %;

? валютне регулювання - 2,8 %;

? слабкість охорони здоров'я - 2,8 %;

? злочинність - 2,5 %;

? недоліки інфраструктури - 1,5 %;

? недоліки загальної та професійної освіти - 1,4 %;

? недостатній рівень трудової етики на ринку праці - 0,8 % [3].

Те, що наведені вище проблеми, які становлять найбільші перешкоди для ведення бізнесу в Україні, мають системний та глибинний характер, свідчить низький рівень з тенденцією до подальшого погіршення низки інших рейтингів країни.

Конкурентоспроможність національної економіки в умовах відновлення після кризи повинна забезпечуватися за рахунок зростання ефективності ринків та інноваційності економіки. Посткризове відновлення полягає у поверненні на докризові показники виробництва та їх перевищення, в умовах зростання загального рівня економічної ефективності господарства певної країни [5,c.54].

Враховуючи вищесказане, можна чітко сформулювати основні проблеми української економіки в умовах посткризового відновлення:

1. Низький рівень іміджу.

2. Низький рівень розвитку інституцій

3. Рівень технологій третього технологічного укладу, в той час, як провідні держави світу вже переходять на шостий.

Це найбільші проблеми, що знижують інвестиційний потенціал країни, рівень її привабливості та конкурентоспроможності.

Серед шляхів вирішення даних проблем варто виділити:

1. Перехід на політику таргетування інфляції.

2. Забезпечити реформи у вищій освіті. Зробити тематику досліджень вищої школи більш прикладною, забезпечити практичне впровадження результатів у різноманітні сфери та галузі економіки.

3. Стимулювати, шляхом створення технопарків, технополісів, кластерів, інноваційний розвиток економіки, створити умови для розвитку венчурного підприємництва, розробити дієву систему фіскальних стимулів для інноваційного підприємництва.

4. Забезпечити процеси соціалізації економіки, пропагувати ідеї соціальної відповідальності бізнесу, меценатства та благодійництва.

5. Забезпечити ефективне управління державним боргом та здійснити заходи щодо його скорочення, шляхом зменшення кількості позик.

6. Щороку приймати «закриті» та реальні бюджети (в Законі України про Державний бюджет повинні чітко прописувати всі цифрові показники аби уникнути непрогнозованого зростання дефіциту).

7. Забезпечити подальшу євроінтеграцію в рамках Угоди про асоціацію.

Виконання цих умов забезпечить Україні високі темпи посткризового відновлення економіки, що призведе до підвищення рівня конкурентоспроможності та зростання ролі України у сучасному світі [1,c.156].

Одним із найбільш результативних механізмів включення країни у світогосподарські процеси є формування та планомірний розвиток міжнародних транспортних коридорів (МТК) на території країни, що надасть можливість більш повного використання переваг географічного положення, забезпечення зростаючих обсягів зовнішньоторгової діяльності, укріплення ролі України у світовій господарській системі (транзитна модель). Першочерговим завданням у вирішенні питання підвищення конкурентоспроможності держави за рахунок розвитку транзитного потенціалу на світовому рівні є створення ефективної міжнародної транспортної системи.

Проте важливо, на яких умовах українська національна економіка буде інтегрована в світову систему зовнішньоекономічних зв'язків. Отже, йдеться про ступінь відкритості вітчизняної економіки, яка повинна бути не самоціллю, а засобом максимально повної реалізації соціально-економічного потенціалу України, та про оптимальні регулятивні методи як необхідний атрибут зовнішньоекономічної стратегії. Виходячи з цього, необхідно визначити принципи, критерії та цілі національної зовнішньоекономічної стратегії, враховуючи особливості трансформаційного етапу в Україні та сучасного міжнародного співробітництва. Ця стратегія повинна враховувати реальні можливості та пріоритети участі України в міжнародних економічних відносинах, відповідати збалансованій загальній концепції ринкової реформи, потенціалу збільшення виробленого в масштабах країни сукупного продукту та покращення умов торговельних та інвестиційних відносин з іншими країнами світу. Вона має не лише формально розширити зовнішні ринки, але й надати нову якість усьому механізму виробничо-технологічних відносин в українському суспільстві, зробити його більш спеціалізованим та ефективним [8,c.49-52].

Поширення тенденцій економічної глобалізації порушує питання щодо побудови нової парадигми економічної стратегії. Одержання переваг та запобігання загрозам від глобалізації для України значним чином залежать від спроможності уряду створити чітку стратегію реформування економічної системи і дотримуватися її принципів.

Сьогодні визначальним чинником формування високого рівня конкурентоспроможності є відновлення ефективної роботи всіх секторів національної економіки на розширеній основі, оскільки саме така політика стане корисною в змаганні з іноземними конкурентами, які практично усунули національного виробника від конкурентної боротьби.

За такої ситуації запровадження або копіювання елементів зарубіжного досвіду щодо питань конкурентоспроможності лише посилить деформацію господарського комплексу України. У зв'язку із цим необхідна розробка поміркованої політики внутрішнього курсу, що була б здатна подолати кризові явища в країні та завоювати для неї гідне місце серед країн-партнерів на основі високої конкурентоспроможності національної економіки.

Успіх у нарощуванні ресурсу конкурентоздатності нації полягає в забезпеченні ефективності роботи господарської одиниці в економіці, що поширює позитивний ефект на споріднені галузі. Ефективна робота суб'єктів економіки за умов забезпечення розширеного відтворення означатиме більш високу заробітну плату для її робітників, а отже, підвищення платоспроможного попиту, що спрямовуватиметься на реінвестування коштів у виробництво через закупівлю товарів. Таким чином, здійснюватиметься відтворення всіх суб'єктів економічних відносин на розширеній основі. У цьому контексті зростання ефективності одного суб'єкта сприятиме ефективності економіки в цілому й позитивному впливу на суспільство.

Проте сучасні процеси в Україні, що безпосередньо впливають на рівень конкурентоспроможності, відбуваються всупереч ідеології створення ефективної конкурентоспроможної економіки [3]. Україну роблять слабкою не тільки макроекономічна нестабільність (інфляція, високі кредитні ставки, що стримують розвиток нового бізнесу, неефективне витрачання бюджетних ресурсів), слабка здатність до адаптації нових технологій через залучення прямих іноземних інвестицій, епідемія корупції тощо, а, насамперед, низька якість суспільних інституцій і несприятливе підприємницьке середовище. Звідси саме реформування інституційного середовища закладає базу до майбутнього розвитку та членства в ЄС і є об'єктивною вимогою підвищення конкурентоспроможності України.

Загалом, стратегічні пріоритети підвищення міжнародної конкурентоспроможності держави повинні відбиватися у системі поступових кроків адаптації національної економіки до змін в умовах глобалізації та інтеграції економічного простору. Головна мета -- забезпечення реакції на зміни, викликані чинниками глобалізації (світова модель).

Висновки

Динамічний розвиток міжнародної економіки другої половини ХХ століття призвів до поглиблення глобалізації економіки, міжнародного поділу праці, лібералізації торгівлі і фінансової сфери, збільшення обсягів прямих іноземних інвестицій. Нині формуються нові конкурентні умови діяльності суб'єктів господарювання, що об'єктивно впливають на всі рівні та сфери їхньої взаємодії з навколишнім середовищем, а також розвиваються нові форми забезпечення конкурентоспроможності міжнародної економічної системи. Проблеми формування конкурентних стратегій міжнародних фірм і забезпечення національної конкурентоспроможності перебувають у центрі уваги урядів різних країн світу тв у працях багатьох вчених.

Уряди майже всіх країн сьогодні застосовують методи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності національних економік, але державна підтримка обов'язково буде невдалою, якщо виявиться єдиним джерелом конкурентної переваги нації.

Конкурентоспроможність стає універсальною вимогою, котра пред'являється відкритою економікою будь-якому економічному суб'єкту.

Світовий досвід показує, що конкурентоспроможність національної економіки та її складових може швидко підвищуватись внаслідок продуманої системи цілеспрямованих дій, в яких значна роль належить інститутам держави.

Країна, відкрита для міжнародної конкуренції, забезпечує гнучкість використання усіх ресурсів для товаровиробників, що, в кінцевому рахунку, й призводить до підвищення її конкурентоспроможності.

Трансформаційний період української економіки триває вже достатньо тривалий період , проте все ще не розв'язано низки проблем, які було визначено ще на початку реформ. Перш за все, це формування конкурентного середовища в Україні, інтеграція у світову економіку та підвищення добробуту населення.

Проте місця, які посідає Україна в рейтингах всесвітньо відомих міжнародних організацій, таких як Всесвітній Економічний Форум (ВЕФ), Світовий банк та інші, свідчать, що вагомих зрушень у цій сфері за останні роки не відбулося. Однією з причин такого стану є недостатня теоретико-методологічна розробленість питань конкурентоспроможності економіки з урахуванням її перехідного характеру. Не було розроблено цілісної методології дослідження проблеми на рівні країни, методик оцінки конкурентоспроможності регіонів, кластерів та організацій. Не використовуються загальновизнані у світі підходи до аналізу міжнародної конкурентоспроможності країни. В цьому контексті проблема діагностики, прогнозування, формування конкурентоспроможності національної економіки, факторів, які на неї впливають, стає необхідністю.

Для України інтенсивний розвиток інноваційної діяльності й підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробника має особливе значення, адже він сприяє прискоренню росту економіки, входженню до світових товарних ринків та створенню валютних резервів, необхідних для модернізації виробництва.

Світовий досвід свідчить, що підвищення конкурентоспроможності національних економік, в тому числі й України, повинен містити такі складові:

· бізнесове та трудове середовище;

· економічна та технологічна інфраструктури;

· освіта та професійні навички.

Список використаних джерел

1. Швиданенко О.А. Конкурентоспроможність: фактор розвитку національної економіки //Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб., Вип. 6 - К.: КНЕУ, 2001. - С. 155-163.

2. Глoбалiзацiя i бeзпeка рoзвитку: Мoнoграфiя / O.Г.Бiлoруc, Д.Г. Лук'янeнкo та iн. - К.: КНEУ, 2001. - 733 c.

3. Сайт Міністерства економічного розвитку і торгівлі України

http://me.kmu.gov.ua/

4. Швиданенко О.А. Глобальна конкурентоспроможність: теоретичні та прикладні аспекти: Монографія. - К.: КНЕУ, 2007 - 312 с.

5. Cтукалo А., Авдeeва Т. Глoбализация мирoвoй экoнoмики / А. Cтукалo, Т. Авдeeва // Мeждунарoдная жизнь. - 2009. - №5. - C. 52.

6. Антонюк Л.Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: регіональний аспект //http://www.kneu.kiev.ua/journal/ukr/article/2005_1_Antoniuk_ukr.pdf

7. Швиданенко О.А. Сучасні тенденції інтернаціоналізації та глобалізації розвитку світової економіки //Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб., Вип. 7 - К.: КНЕУ, 2001. - С. 257-264.

8. Кіндзерський Ю. В., Проблеми національної конкурентоспроможності та проритети конкурентної політики в Україні// Економіка України.- 2007.- №8 (с.45-54);

11. Rowley Ch., Benson J.(eds) Globalisation and Labour in the Asia Pasific Region, Frank Cass, London.Portland, Or., , 2000, р.93-113.

Размещено на Allbest.ru