Українська громада у Чехії і Словаччині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Українська громада в Чехії

2. Українці в Словаччині

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність. Українська діаспора - сформувалася в основному внаслідок сталінських депортацій і міграції часів II Світової війни. Вона умовно поділяється на східну (Росія 4,3 млн, Казахстан 900 тис., Молдова 600 тис., Білорусь 300 тис., Узбекистан 150 тис., Киргизія 100 тис.) і західну (США 2 млн., Канада понад 1 млн, Бразилія та Аргентина по 400 тис., Австралія і Франція по 40 тис., Велика Британія 30 тис., Німеччина 25 тис.).

Об'єкт дослідження: українська громада у Чехії і Словаччині.

Предмет дослідження: відносини української громади у Чехії і Словаччині.

Завдання:

· визначити статус українців у складі Чехії і Словаччини;

· історичні умови розвитку української громади в цих державах;

· сучасна українська громада у Чехії і Словаччині.

Частина українців віддавна проживає на територіях, які після II Світової війни увійшли до складу сусідніх з Україною держав (Польща 300 тис., Румунія 100 тис., Словаччина 40 тис. жителів українського походження).Усього у світі поза межами України проживає приблизно 10 млн людей українського походження. Зв'язок української діаспори з історичною Батьківщиною здійснює через товариство "Україна", "Конгрес вільних українців", громадські та культурні організації. Відчутну роль у зміцненні цих зв'язків відіграє журнал "Українська діаспора", що видається Національною Академією наук України.

Найбільшим організованим об'єднанням українців у Чеській Республіці є "Українська ініціатива", яку очолює Віктор Райчинець. Загальне збільшення кількості вихідців з України у Чехії позначилося й на активізації роботи українського суспільства. За словами В. Райчінця, суспільство настояло, щоб у церкві відбувалося служіння українською мовою, адже громадяни України становлять більшість прихожан чеської православної та греко-католицької церков. Церква для українців є об'єднуючим чинником: здебільшого українці підтримують між собою контакти завдяки церкві. У неділю та у свята православні та греко-католицькі церкви по всій країні ледь вміщають всіх, хто хоче слухати службу Божу. Крім "Української ініціативи" у Чехії активно діють такі громадські організації як Союз українців, Форум Українців Чеської Республіки, Союз українських жінок. Однак всі разом вони становлять лише трохи більше, ніж 10 відсотків із загального числа українських громадян. Тому зрозуміло у якому напрямку докладати зусиль.



1. Українська громада в Чехії

Українці стали найчисленнішою громадою іноземців у Чехії. Це дані перепису населення 2011 року, опубліковані Чеським статистичним управлінням, повідомляє Радіо Прага.

"Серед іноземців у Чехії на першому місці українці - 117 тисяч людей, а "на п'яти наступають" їм в'єтнамці та словаки", - вказується в повідомленні.

Значна частина населення - близько 2,7 млн людей - враховуючи добровільний принцип, відмовилася відповісти на питання щодо національності.

"Але дані тих, хто був більш відвертий із державою, дозволили встановити, що в країні проживає, дещо округлюючи, 6,7 мільйона громадян, які вважають себе чехами, 522,5 тисячі мораван, 149 тисяч словаків, які постійно проживають у країні, і дещо більше як 13 тисяч циган", - повідомляє Радіо Прага.

За даними перепису, нині в Чехії мешкає 10 мільйонів 562 тисячі людей.

За 10 років, що минули з моменту попереднього перепису населення країни, кількість її жителів збільшилася на 322 тисячі, однак пов'язано це не зі зростанням народжуваності, а з притоком іноземців, кількість яких за цей період збільшилася на 261%, зазначають дослідники.

У країні стало більше пенсіонерів - на 20%, а кількість дітей на 10% зменшилась.

Зазначається також, що майже половина дорослих людей у Чехії живе поодинці, хоча це і не означає, що у них зовсім немає партнера.

"Що стосується чоловіків, то до категорії singles відноситься 48%. Це або розлучені, або неодружені. Жінок-одиначок 43%. Це майже половина всієї популяції", - підкреслив заступник голови Чеського статистичного управління Станіслав Драпал.

Процес становлення української діаспори в Чехії умовно ділиться на чотири періоди.

1. До подій 1917 року більшість еміграції становили представники інтелігенції та студентство. Своє перебування на чеській землі вони розглядали як хорошу можливість підвищити освітній рівень, одержати роботу, яка б відповідала рівню їх професійної підготовки, опрацювати програми утворення та розбудови незалежної української держави.

2. Нова, велика «хвиля» української еміграції припадає на початок 20-х років минулого століття. Вона пов'язана з поразкою у боротьбі за незалежну Україну (інтелігенція, військові біженці). В міжвоєнний період завдяки, в першу чергу, Президенту Т.Масарику Чехія стала найбільшим у Європі політичним, науковим, культурним та духовним центром закордонного українства. З Відня до Праги був переведений Український вільний університет. В Чехії виходили українські газети, часописи, діяли видавництва, середні та вищі навчальні заклади, музеї, товариства тощо. В Празі жили і творили поети О.Олесь, Є.Маланюк, О.Ольжич, художник В.Касіян, багато інших визначних представників української культури.

Однак, після другої світової війни, значна частина української інтелігенції під загрозою репресій з боку місцевої комуністичної влади та СРСР була змушена від'їхати далі на Захід. Чимало представників української еміграції 20-30 рр. залишили Чехію також після введення військ країн Варшавського договору в серпні 1968 року.

3. Після завершення другої світової війни, до Чехії прибували військовослужбовці сформованого в СРСР 1-го Чехословацького армійського корпусу, в якому переважали жителі міжвоєнної Підкарпатської Русі (Закарпатської України), а також волинські чехи.

4. До четвертої, сучасної «хвилі» українських мігрантів в ЧР належать наші співвітчизники, які почали прибувати в пошуках роботи до цієї країни з початку 90-х років минулого століття. Станом на вересень 2009 року на території Чехії зареєстровано близько 135 тисяч українських трудових мігрантів, частина з яких одержала дозвіл на проживання в ЧР на 10 і більше років (переважна більшість з них створила чесько-українські сім'ї і прагне якомога швидше асимілюватися до оточуючого соціального середовища). Крім того, за даними МВС ЧР, у Чехії нелегально перебуває до 30000 українських трудових мігрантів.

Українські дипломатичні установи щорічно реєструють в Чехії більше 1000 новонароджених громадян України.

Із зрозумілих демографічних причин нинішня українська діаспора в ЧР, що складається, головним чином, з громадян Чеської Республіки - нащадків згаданих українських емігрантів, постійно скорочується. Значну роль тут також відіграють процеси поступової асиміляції українців до чеського суспільства. Так, згідно з останнім переписом населення у 2001 році до української національності зголосилося трохи більше 22 тисяч чеських громадян, або 0,2 відсотка від населення країни (під час попереднього перепису населення у 1991 році таких було близько 40 тисяч). Переважна частина «чеських» українців - це представники інтелігенції: науковці, викладачі, підприємці тощо. Проживають вони, головним чином, у містах: Прага, Карлові Вари, Дєчін, Брно, Пршеров, Острава і Хомутов.

З метою реалізації своїх прав, які сформульовано у схваленому в 2001 році Законі «Про права національних меншин», українською діаспорою створено декілька громадських організацій:

· «Об'єднання українців та прихильників України в Чеській Республіці» (керівник - О.Мандова);

· «Українська ініціатива в Чеській Республіці» (керівник - В.Райчинець);

· «Об'єднання українок в Чеській Республіці» (керівник - М.Прокоп'юк);

· «Рута» (керівник - Л.Віх);

· «Родина» (керівник - Й.Климкович);

· «Українські матері» (керівник - Л.Романчук);

· «Форум українців в Чеській Республіці» (керівник - М.Зузук);

· «Асоціація українців в Чеській Республіці» (керівник - П.Бубряк);

· «Українські профспілки в Чеській Республіці» (керівник - Т.Костюк);

· «Міжнародна федерація бойових мистецтв - спортивний клуб «Кобра» (керівник - О.Зубарєв);

· «Міжнародне об'єднання «Українська свобода» (керівник - Б.Костів).

Крім того, діють дві самостійні громадські організації, які по своїй суті є творчими колективами:

· «Товариство трудової міграції українців в ЧР «Берегиня» (хор, керівник - І.Дмитраш);

· танцювальний «Колектив «Джерело» (керівник - Д.Любачівська).

Українські діти, батьки яких тимчасово перебувають у ЧР, мають можливість відвідувати стаціонарну Українську гімназію в Празі, або українську суботню школу «Ерудит». Ці навчальні заклади працюють за угодами з Міжнародною українською школою.

Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова в Празі створений у 2003 році. Працює за окремою угодою з НПУ ім. М.Драгоманова (м. Київ) та за його навчальними програмами і робочими планами.

При чеському Уряді діє постійна Комісія з питань національних меншин, в якій українську громаду у Чехії представляє сьогодні Голова організації «Об'єднання українців та прихильників України в Чеській Республіці» О.Мандова.

Діяльності об'єднань українських національних меншин, а також виданню україномовного журналу «Пороги» (заснований у 1993 році), та «Українського журналу» (заснований у 2005 році) уряд ЧР надає фінансову підтримку. Крім того, в ЧР з'явився також щомісячник «Українська газета», який позиціонується його засновником (приватним підприємцем) як рекламно-інформаційний вісник.

На хвилях радіо «Реґіна» (третій канал Чеського радіо) виділений окремий час для інформаційної програми українською мовою.

2. Українці в Словаччині

Українці в Словаччині (словац. Ukrajinci vo Slovensku) -- одна з національних меншин Словаччини. Згідно з офіційним переписом населення, станом на 2001 рік у Словаччині проживало 55 000 українців. Порівняно зукраїнцями Румунії українці (чи русини) Словаччини почувають себе значно краще. Сягаючи кількості 100 тис. чоловік (за офіційною статистикою 55 тис.), вони компактно розміщені у близько 300 селах навколо містаПряшева у передгір'ях Карпат. Хоч нині цей регіон входить до Словаччини, історично він був тісно зв'язаний із українськимЗакарпаттям.

Українське населення в Словаччині можна поділити на дві групи -- автохтонів (людей, чиї предки мешкали на землях сучасної Словаччини задовго до встановлення Словацької Республіки) та еміграцію й діаспору (людей, які переселилися в Словаччину під впливом політичних, соціальних чи економічних чинників після виникнення на цих землях Чехо-Словаччини, а також їхніх нащадків). Більшість українців Словаччини належать до автохтонів, мешкаючи на північному сході країни -- на Пряшівщині.

Історія

У недалекому минуло історія непогано обійшлася з русинами-українцями Пряшева. Існування автономної Карпато-України у передвоєнній Чехословаччіні створі історичний прецедент, Який Згідно вже Неможливо Було обмінуті. После Закінчення Другої Світової Війни новостворе Українська національна рада Пряшівського краю, репрезентуючи Захоплення населення регіону, порушила питання про его автономію в межах Чехословаччини. Проти як Чеські урядовці в Праге, так и словацькі у Братіславі відмовіліся Визнати Чинність ціх політічніх вимог - хоч і пішли на значні вчинки у культурно-освітній сфері.

До 1948 року русини-українці мали власну шкільну систему, газети, видавництво, театр, молодіжну організацію. Через поширеність русофілії серед місцевої інтелігенції (ізольований Пряшів був останнім регіоном, де збереглось це дивне й колись дуже поширене явище) у більшості з вище названих Інституцій вживалась російська мова. Однак програма українізації, запроваджена новим комуністичним урядом Чехословаччини на зламі 1950-х років, Надала Поштовх розвиткові української літературної мови. Виникла, нова аполітична організація Ксут (Культурна спілка українських трудівніків), що представляла Захоплення русинів-українців. Утвердження комуністичного ладу у Чехословаччині (1948р.) потягло за собою колективізацію та заміну греко-католицької церкви промоськовською православною. Згодом, коли уряд Дубчека наприкінці 1960-х років почав надавати соціалізмові «людського обличчя», греко-католицька церква знову була легалізована. Значно зріс словацький вплив на церкву.

Як і скрізь у Чехословаччині, серед русинів-українців починання Дубчека викликали ентузіазм та громадську активність. Навесні 1968 року виник задум скликання Української національної ради. Україномовні газети рясніли закликами до політичної, економічної та культурної автономії. Літературна творчість молодого талановитого покоління русинсько-української інтелігенції досягла небувалих висот. А патріотичний голос пряшівських україномовних радіопрограм непокоїв Київ, як Братиславу та Прагу. Але цьому раптово було покладено край у серпні 1968 року, коли півмільйона радянських і союзних військ вторглися до Чехословаччини, щоб придушити Дубчекову «революцію».

Репресивні заходи, що їх було вжито в Чехословаччині протягом 1970 - 1980-х років, не привели до цілковитої ліквідації русинсько-українських культурних інституцій. Відділеня Пряшівського університету, КСУТ; друкувалася українська преса. Все це, однак, перебувало під пильним наглядом словацького уряду. Зростали й зусилля, спрямовані на перехід русинів-українців на словацьку національність.

Сучасність

Позитивною стороною нинішньої ситуації є те, що русини-українці матеріально живуть значно краще, ніж будь-коли. Протягом останніх десятиліть уряд здійснив електрифікацію регіону; в колись відсталому та ізольованому Пряшеві з'явились нові промислові підприємства, шляхи. У сільському господарстві зайнято вже менше половини місцевих українців. Більшість серед них становлять промислові робітники, службовці, спеціалісти різного профілю. Проте як і в 1968 році, прибутки русинів-українців у середньому на 40% нижчі від прибутків чехів і словаків. Тож як з економічного, так і з національного боку вони продовжують зазнавати дискримінації.

Українці на Пряшівщині

Загальні відомості

У 1991 р. під час перепису населення Словаччини вперше запроваджено дві позиції для самовизначення населення -- «українець» та «русин» (до того все місцеве населення самоідентифікувало себе як «русини-українці»). На сьогодні єдине русько-українське населення Пряшівщини, що раніше становило одне ціле з лінгвістичної точки зору, розбито на три групи: русинів, українців і словаків -- остання група, завдяки асиміляції русько-українського населення, постійно збільшується за рахунок двох перших.

Частина русько-українського населення Пряшівщини усвідомлює себе окремою від українців етнічною групою -- «русинами», у щоденному мовленні вони вживають ті самі діалекти лемківського говору, що і українці Словаччини, але як писемну використовують не літературну українську мову, а «русинську» (лемківсько-пряшівську) мову -- кодифіковані у 1995 р. два діалекти лемківського говору української мови у Словаччині (західноземплінський та східноземплінський).

За даними перепису населення Словаччини, який відбувся у 2001 р., було зареєстровано понад 10,8 тисяч осіб української національності (0,2% від загальної чисельності населення країни), що мешкали 250 змішаних словацько-українських селищах: Гуменному -- 4,9 тис. осіб, Свиднику -- 1,8 тис., Пряшеві -- 1,6 тис., Бардійові -- 1,6 тис., Кошицях -- 1,1 тис., Старій Любовні -- 700 осіб тощо. За переписом 1991 р. українцями у Словаччині було зареєстровано 13.847 осіб.

Українською мовою на Пряшівщині говорить 11 тис. осіб. Українцями ідентифікує себе третина русько-українського населення Словаччини, русинами -- дві третини.

Україномовна література Пряшівщини становить важливу частину загальноукраїнського літературного процесу. За радянських часів літературний журнал «Дукля» був одним з найцікавіших україномовних видань Східної Європи. Найвизначнішим поетом Пряшівщини є С. Гостиняк (збірка «Пропоную вам свою дорогу» 1965 р., «Лише двома очима» 1967 р.). Серед інших україномовних письменників та громадських діячів можна назвати І. Невицьку та С. Сабола (Зореслава). Феноменом післявоєнного часу стала українська секція «Спілки словацьких письменників»: В. Ґренджа-Донський, І. Мацинський, Михайло Шмайда, Єва Бісс, Степан Гостиняк, І. Яцканин, Йосип Збіглей не просто творили українську літературу високої якості, вони розширяли її межі, вносячи відчутні європейські інтонації, чого не існувало в Радянській Україні.

Українське літературознавство Словаччини представлене О. Рудловчак, М. Неврлиєм, Ю. Бачею, М. Мушинкою.

У XXI ст. україномовна література Пряшівщини є сучасною та цікавою. Роман «Синя ружа» Василя Дацея було висунуто на здобуття Шевченківської премії.

Українською мовою виходить три видання: газета «Нове життя», орган «Союзу русинів-українців СР», літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля», орган «Спілки українських письменників Словаччини» та дитячий журнал «Веселка».

Система шкільної освіти українською мовою об'єднує 11 дитячих садків, 8 початкових шкіл та 1 середню школу. Україністику можна вивчати у Пряшівському університеті та Бансько-Бистрицькому університеті ім. Матея Бела. Через асиміляційну політику словацької влади україномовна освіта поступово згортається (у 50-х р.р. було 72 дитячі садки, 272 основні школи, 44 неповні середні школи, 11 повних середніх шкіл з матурою та рядом паралельних українських класів при спеціальних словацьких середніх школах, кафедри української мови та літератури на двох пряшівських факультетах, а також координуюча державну освітня установа «Реферат українського шкільництва» («РУШ») при міністерстві шкільної освіти Словаччини)[2]. На сьогодні українську мову як неосновну вивчає бл. 1000 учнів.

На Пряшівщині існують «Музей української культури» (МУК) у Свиднику, як складова частина «Словацького національного музею» та «Спілка українських письменників Словаччини», проводиться фестиваль «Свято пісні і танцю русинів-українців СР» у Свиднику. Через політику Словаччини, направлену на асиміляцію, останніми роками ліквідовано «Піддуклянський український ансамбль», українську редакцію радіо, майже припинилося видавництво художньої літератури та підручників, ліквідовано журнал «Дружно вперед».

Пряшівщину можна вважати колискою українського народознавства: саме тут у 1550--1571 pp. в селі Венеція-Луків Бардіївського округу було записано найдавніший повний текст української пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?».

Етнічні межі

До 1919 р. Пряшівщина входила до складу угорської частини Австро-Угорщини та мала такий самий статус, як і Закарпаття -- була поділена на адміністративні райони (Спиську, Шариську та Земплінську жупу та Собранецький повіт Ужанської жупи) без огляду на те, які народи там проживали. Окрім того українські етнічні острови були в Абовській (Абауй-Торнянській) та Ґемерській жупах. В Австро-Угорщині Пряшівщина розглядалася як невід'ємна частина земель (разом зі Східною Галичиною, Північною Буковиною, Закарпаттям та Північним Мараморошем), заселених русинами-українцями. Мову Пряшівщини визначали як «руську мову» (німецькою «Ruthenische Sprache»), частину «української мови».

Наприклад, М. Лучкай у латиномовній «Grammatica slavo-ruthena: seu vetero-slavicae, et actu in montibus Carpathicis parvo-Russicae, ceu dialecti vigentis lingvae» («Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом»), опублікованій у 1830 р., таким чином визначає межі поширення мови, якою говорять мешканці Пряшівщини (називаючи її паралельно «lingua ruthenica» та «lingua ruthena» -- руська мова, «lingua parvo-russica» -- малоросійська мова»

У 1919 р. між Підкарпатською Руссю та Словаччиною, як двома складовими частинами Чехо-Словаччини, було проведено адміністративний кордон -- до складу Словаччини увійшло близько 3 500 кмІ української суцільної етнічної території та близько 100--120 тисяч русько-українського населення.

Встановленням етнографічного кордону між русинами і словаками на Пряшівщині займався від 1922 р. Ян Гусек (1884--1973 р.р.). Відповідаючи на питання, до якої групи належать русини у Закарпатті та на Пряшівщині, він писав:«Немає сумніву, що "руський народ" (люд), що живе у східній Словаччині та на Підкарпатській Русі належить до української частини російського племені».

Пряшівщина ніколи не входила до складу середньовічної Русі, русько-українське населення з'явилося тут, ймовірно, у період з XIV до XVII ст. Оскільки на Пряшівщині поширений лемківський говір південно-західного наріччя української мови, фонетично мова Пряшівщини ближча до української літературної мови, ніж мова центральної частини Закарпаття (середньозакарпатські говори), однак відмінності у лексиці дуже суттєві -- лемківська говірка на Пряшівщині зазнала словакізації.

Зараз русько-українська Пряшівщина, за винятком прилеглої до України області, являє собою смугу до 150 км довжиною, шириною лише 10-40 км.

Розселення

Українська національна меншина Словаччини -- це, в основному, автохтонне населення, представники якого компактно проживають в південно-східній частині сучасної Словацької Республіки. За даними останнього перепису населення СР, який відбувся у 2001 році, у Словацькій Республіці зареєстровано понад 10,8 тисяч осіб української національності. Зазначена кількість становить лише 0,2% від загальної чисельності населення Словаччини Українська національна меншина СР представлена, головним чином, автохтонним українським населенням. Тут нараховується близько 250 в минулому українських, а тепер, переважно, словацько-українських селищ. Основна маса українців проживає в Гуменному -- 4,9 тис. осіб (4,3% населення), Свиднику -- 1,8 тис. (3,9%), Пряшеві -- 1,6 тис. (0,8%), Бардійові -- 1,6 тис. (2,0%), Кошицях -- 1,1 тис. (0,5%), Старій Любовні -- 0,7 тис. (1,4%). Більшість тих, хто визнав себе русинами, зосереджена в Гуменному -- 7,8 тис. (6,8%), Свиднику -- 3,4 тис. (7,7%), Бардійові -- 1,9 тис. (2,3%), Старій Любовні -- 1,0 тис. (2,1%). Абсолютна більшість русинів-українців (89,0%) проживає в північно-східній частині Словаччини, відомій під назвою «Пряшівщина», де нараховується 6 селищ, в яких етнічні українці складають понад 20 відсотків, та 11 селищ, в яких мешкає понад 10 відсотків етнічних українців. Незначна група української національної меншини мешкає в столиці Словаччини -- м. Братислава, на іншій території -- дисперсно[5].

Чисельність

При переписі населення 1 березня 1991 р. 16.937 громадян Словаччини записалися русинами, а 13.847 -- українцями. Разом це становить 30.784 особи, що є найнижчим числом за всю історію цього краю[3]. За оцінками В. Кубійовича у 1930 р. на Пряшівщині жило щонайменше 110.000 українців, у тому числі на українській суцільній території -- 87.000 осіб, поза суцільної української території -- 23.000 осіб. Греко-католиків зі словацькою мовою було бл. 80.000 осіб.

За післявоєнними переписами чисельність українців на Пряшівщині була такою:

1950 р. -- 46 тис.,

1960 р. -- 33 тис.,

1970 р. -- 38 тис.

За опитуванням «Словацької національної ради» у 1967 р. у 206 селах (з усіх 250 сіл Пряшівщини) мешкало 98.000 українців.

Сополига Мирослав (доктор наук, директор Музею української культури (м. Свидник, Пряшівщина)):

У Словаччині нині проживає численна українська громада, приблизна кількість якої становить 150-180 тис. жителів, хоча, щоправда, статистичні дані за останніми переписами говорять лише про 30-40 тис. громадян цієї національності. Русини-українці заселяють близько 300 сіл, компактно розташованих на території Північно-Східної Словаччини вздовж словацько-польського кордону, починаючи найсхіднішими селами Новоселиця, Збій, Улич-Кривий, Руський Грабовець, що межують з Україною, аж до найзахіднішого українського села Остурня під Татрами.

Культура

Українські організації у Словаччині

Найбільш чисельною та представницькою організацією закордонних українців в Словаччині є «Союз русинів-українців СР» (СРУСР). Членська база СРУСР нині становить біля 4 тисяч осіб. Голова СРУСР -- Петро Сокол.

Серед інших українських організацій є:

Союз скаутів «Пласт» українсько-русиньскої молоді у Словаччині. Голова Крайової Пластової старшини -- Левко Довгович.

Український народний аматорський хор «Карпати». Художній керівник -- Левко Довгович.

Координаційний комітет реоптантів у Словацькій Республіці. Голова -- Марія Долінська Словацько-українське товариство, голова Михал Черни. Український музично-драматичний ансамбль ім. Т. Г. Шевченка. Художній керівник Василь Грицак.

Засоби масової інформації

СРУСР та Спілка українських письменників Словаччини мають свої періодичні видання, які видаються українською мовою:

Газета «Нове життя» (виходить з 1951 року), орган Союзу русинів-українців СР (СРУСР). Головний редактор -- Мирослав Ілюк. Літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля» (видається з 1953 року), орган Спілки українських письменників Словаччини. Головний редактор -- письменник Іван Яцканин.

Дитячий журнал «Веселка» (виходить з 1951 року). Головний редактор -- Іван Яцканин.

Вищі навчальні заклади

Пряшівський університет (заснований 1 січня 1997 р., раніше -- Православна богословська академія(1950), Греко-католицька богословська академія (1880). Інститут русистики, україністики і славістики Філософського факультету, Пряшів, вул.. 17 Новембра, науково-педагогічний директор Любіца Баботова, завідувач кафедрою україністики Марія Чіжмарова, тел. (051)7570812. Станом на 30.08.2008 р. 23 студенти навчаються за фахом переклад, славістика, 32 студенти навчаються за фахом академічна педагогіка.

Університет Матея Бела в Банській Бистриці (заснований 1 липня 1992 р. шляхом злиття двох філій Братиславського технічного університету та Братиславського університету Коменського), факультет гуманітарних наук, кафедра слов'янських мов, декан Володимир Варінський, тел (048)4461111. Станом на 30.08.2008 4 студенти навчаються за фахом переклад.

Відомі українці Пряшівщини

Найвідомішими українцями Пряшівщини є колишній посол Чехословаччини у Канаді та США І. Рогаль-Ількіїв, відомий україніст, дослідник культури українців Словаччини, перший закордонний член НАНУ, професор «Українського вільного університету в Мюнхені» доктор наук Микола Мушинка, кандидат історичних наук Іван Ванат, редактор української редакції Словацького радіо в Пряшеві, депутат Словацького Парламенту (1992--1994), голова Союзу русинів-українців Словацької Республіки (1994--1999), з 2004 року -- заступник голови Центральної ради Союзу русинів-українців Словаччини Павло Богдан, член ЦР Союзу русинів-українців СР з Пряшева Іван Лаба; Сополига Мирослав (доктор наук, директор Музею української культури (м. Свидник, Пряшівщина).



Висновки

Українська діаспора -- це збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка відчуває духовний зв'язок з Україною.

Станом на 2004 рік за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько третини корінної нації.

Термін «діаспора» в нашій державі інколи трактується неоднозначно. В одних випадках під ним розуміють усіх без винятку українців, розсіяних по всьому світові; в інших -- лише дисперсні (розпорошені) їх частини, що не становлять якоїсь спільноти; нарешті, діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території. Неоднозначне тлумачення поняття «діаспора» призводить до розмаїття його визначень. На Заході, наприклад, найчастіше вдаються до поєднання етноніма та політоніма («українські канадці», «україноканадці») або етноніма і громадянства («українець Канади», «українець США»), а при визначенні діаспорної групи --до термінів «українська етнічна група», «українська імміграція», «канадські вихідці з України» тощо. Через таку різноплановість учені віддають перевагу універсальному термінові -- «українська діаспора».

Українська діаспора Чехії.

Українська громада, протягом останнього десятиліття зросла більш ніж удвічі. У Чеській Республіці українська національна меншина посідає 4-е місце за кількістю її членів після словацької, польської та німецької. Вона нараховує близько 50 тис. осіб. Церква для українців є об'єднуючим чинником: здебільшого українці підтримують між собою контакти завдяки церкві.

Населення Чехії.

Населення Чехії становить близько 10 мільйонів чоловік. Основу населення Чехії (95%) складають етнічні чехи, що розмовляють чеською мовою. Серед іммігрантів найчисленнішу діаспору в Чехії складають українці, яких станом на 30 вересня 2010 проживало в країні 126 521. На другому місці знаходяться словаки (71 676), багато з яких після поділу в 1993році залишилися в Чехії і складають приблизно 2% населення. На третьому - громадяни В'єтнама (60 605). Слідом за ними йдуть громадяни Росії (31 294) і Польщі (18 328) ^[1]. Інші етнічні групи включають німців (13 577), циган і угорців. емігрант автохтон діаспора нація

Українці в Словаччині (словац. Ukrajinci vo Slovensku) -- одна з національних меншин Словаччини. Згідно з офіційним переписом населення, станом на 2001 рік у Словаччині проживало 55 000 українців. Порівняно зукраїнцями Румунії українці (чи русини) Словаччини почувають себе значно краще. Сягаючи кількості 100 тис. чоловік (за офіційною статистикою 55 тис.), вони компактно розміщені у близько 300 селах навколо містаПряшева у передгір'ях Карпат. Хоч нині цей регіон входить до Словаччини, історично він був тісно зв'язаний із українськимЗакарпаттям.

Українське населення в Словаччині можна поділити на дві групи -- автохтонів (людей, чиї предки мешкали на землях сучасної Словаччини задовго до встановлення Словацької Республіки) та еміграцію й діаспору (людей, які переселилися в Словаччину під впливом політичних, соціальних чи економічних чинників після виникнення на цих землях Чехо-Словаччини, а також їхніх нащадків). Більшість українців Словаччини належать до автохтонів, мешкаючи на північному сході країни -- на Пряшівщині.



Список використаної літератури

1. Віднянський С.В., Сюсько І.М. Русини-українці в Чехословаччині // УІЖ. - 1991. - №5.

2. Віднянський С.В. Українське питання в зовнішній політиці Чехословаччини (1918-1989 рр.) // УІЖ. - 1997. - №1.

3. Мотрук С. Українська громада в Чехії: історія і сьогодення // Історичний журнал. - 2006. - №5.

4. Україна: Історія // Орест Субтельний -- Торонто; University of Toronto Press, 1988.

5. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. -- Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954--1989, 1993--2000.

6. Брик І. Матеріали до історії українсько-чеських взаємин //Українсько-руський архів. -- НТШ, т. XV. -- Л., 1921

7. Колесса О. Погляд на історію українсько-чеських взаємин від X до XX вв. -- Прага, 1924

8. Наріжний С. Українська еміграція, частина І. -- Прага, 1942

9. Шамрай А. Укр.-чес. літ. зв'язки в 19 ст. К. 1956;

10. Hostiиka V. Spoluprбce Cechщ a haliиskэch Ukrajincщ v leteh 1848--1849. -- Прага, 1965

11. Zilinskyj O. Sto padesб let иesko-ukrajinskэch literarnнch stykщ 1814--1964 //Vedecko-Bibliograficky Sbornik. -- Прага, 1968

12. Мольнар М. Поетичний літопис чехо-словацько-української дружби (серія статей) //Дружньо вперед. -- Пряшів, 1975--1981.

Размещено на Allbest.ru

...