Український Червоний Хрест

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український Червоний Хрест (УЧХ) заснований в Українській Народній Республіці 18 квітня 1918 року, коли закінчилося трьохсотлітнє поневолення України Росією. Національну організацію УЧХ створено з такими самими завданнями, що й Міжнародний ЧХ (МЧХ) за ініціативою Всеукраїнського з'їзду лікарів у Києві на базі існуючих в Україні місцевих товариств Російського ЧХ. Організаторами його і членами Центрального Комітету УЧХ були лікарі Євмен Лукасевич і Борис Матюшенко.

Серед першочергових завдань, які постали перед УЧХ, була допомога біженцям та військовополоненим, турбота про інвалідів та дітей-сиріт, боротьба з голодом та епідеміями, організація лазаретів, шпиталів та харчувальних пунктів. Червоний Хрест мав у своєму розпорядженні два хірургічних і п'ять протиепідемічних шпиталів у Києві, польові шпиталі у Бердичеві, Сарнах, Рівному, Радзівілові, Проскурові, Bолочиську, Черкасах, Коростені, Жмеринці, Козятині, Ярмолинцях, два протиепідемічні шпиталі в Конотопі й Одеський евакуаційний шпиталь. Низку осередків УЧХ засновано у регіонах.

Одним із найважливіших завдань тоді була визначена реевакуація військовополонених усіх армій, що воювали на Україні.

Протягом 1921-22 років діяльність УЧХ була тісно пов'язана з міжнародними організаціями. Створено Закордонне бюро УЧХ, яке очолив д-р В.Матюшенко. УЧХ тісно співпрацював з Міжнародним Комітетом ЧХ в Женеві, представником до якого був Є. Бачинський. Представники УЧХ були також у Відні (А. Окопенко), Белграді (Д.Дорошенко), Італії та ін. країнах. На території Української Народної Республіки діяли міжнародні благодійні організації “Джойнт”, “АРА”, “Чехословацький Червоний Хрест”, “Місія Фрітьофа Нансена”. Ці організації постачали медикаменти й харчі, готували їжу для пересувних їдалень.

В роки Української національної революції (1918-1921) УЧХ діяв спільно з медичною службою Армії Української Народної Республіки, провів значну роботу із надання допомоги військовим, військовополоненим та населенню в умовах воєнного конфлікту із Росією.

Захопивши владу в Україні, більшовики ліквідували Український ЧХ як організацію. Ще декілька років УЧХ продовжував діяти на еміґрації за дорученням екзильного уряду УНР, але не мав права належати до Міжнародного ЧХ.

В Україні товариства ЧХ продовжували деякий час діяти як незалежні гуманітарні організації, але незабаром їх передано наркоматові здоров'я та включено до загальної радянської системи товариств ЧХ. Червоний Хрест УРСР став філіалом «Совєтського Червоного Хреста», його повністю підпорядкували партійним органам. У міжвоєнний період товариство ЧХ будувало громадські пральні та лазні, засновувало та обладнувало фельдшерсько-акушерські пункти, аптеки та магазини санітарної гігієни, створило 18 рухомих санітарних загонів, 60 пунктів харчування. Для боротьби з епідемією висипного тифу ЧХ УРСР створив лікувальні пункти на тисячі місць. Під час голоду 1921-23 років Товариство організувало сотні безкоштовних їдалень, наддало селянам мільйони продовольчих пайків.

На початку 1930-х років ЧХ УРСР мав у своїй власності 119 медичних, 206 профілактичних та дитячих закладів, четверту частину всіх протитуберкульозних диспансерів, 36 оздоровчих установ, 800 лазень, 300 фельдшерсько-акушерських пунктів, 400 аптек і магазинів санітарії та гігієни. український червоний хрест

В період Другої світової війни ЧХ УРСР підготував і направив на фронт понад 100 тисяч медичних сестер, саніструкторів та сандружинниць. Подвиг тринадцяти українських сестер милосердя, учасниць бойових дій, відзначений нагородою імені Флоренс Найтінгейл. У тилу осередки ЧХ УРСР займалися збиранням, крові, відкривали донорські пункти. ЧХ став ініціатором безоплатного донорства. У повоєнні роки ЧХ у співпраці з органами й установами здоров'я залучав широкі маси до ліквідації санітарних наслідків війни.

Складним випробуванням для ЧХ УРСР стала Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 року, наслідки якої приховувалися від народу московським керівництвом. В рамках прийнятих державою рішень співробітники ЧХ розселяли мешканців Прип'яті, згодом для обслуговування мешканців забруднених районів було виділено 213 сестер милосердя.

Наскільки ЧХ УРСР був залежним від московського керівництва видно з такого прикладу: в роки спланованого режимом жахливого голодомору (1932-1933) Москва заборонила Червоному Хресту УРСР приймати допомогу з-за кордону для голодуючих селян! Функції ЧХ УРСР були строго регламентовані та обмежені як в мирний час, так і в роки Другої світової війни. Ніякої допомоги полоненим (що вважається звичайною функцією ЧХ у воєнний час) ЧХ УРСР не міг надавати.

Діяльність незалежного Українського ЧХ відновлено в ході Другої світової війни. Вже в липні 1941 р. у Львові почав діяти УЧХ як організація для допомоги й опіки над полоненими, хворими і потребуючими. Головою його спочатку став д-р Леонід Курчаба. Проте вже в серпні німецькі окупанти арештували Л.Курчабу, тоді його очолили Галина Біленька-Врецьона, а після неї Тома Воробець). У вересні 1941 року в окупованому нацистами Києві почав діяти УЧХ, який очолили Федір Богатирчук та Марія Ясеницька. Тоді ж створено філії УЧХ в Рівному (голова - лікар Микола Корнилів-Василів, пізніше Харитина Кононенко - розстріляна фашистами у 1943 р.), Полтаві (Галина В'юн та ін.), Дніпропетровську. Першим завданням УЧХ стала допомога військовополоненим Червоної армії, які знаходилися в жахливих санітарних та побутових умовах, зазнавали нелюдських знущань німецьких окупантів. Працівники УЧХ розгорнули опіку над вдовами, сиротами, всіма тими, хто потерпів від більшовицького терору.

1 серпня 1942 року німецькі окупанти в процесі переслідування українських національних організацій офіційно ліквідували (заборонили) УЧХ. З того часу його функції перебрав на території Генерального Губернаторства відділ суспільної опіки при Українському Центральному Комітеті (УЦК). Почали створювати «добровільні відділи» при магістратах, які виконували функції ЧХ. Колишні активісти УХЧ, не дивлячись на заборони, арешти і переслідування нацистами, організовували шпиталі для полонених, медичну допомогу населенню, курси медичних сестер, проводили широку роботу з розшуку і звільнення полонених, допомоги інвалідам та тим, кого репресували більшовики.

Того ж 1942 року почався новий етап діяльності УЧХ в зв'язку із формуванням на Волині Української Повстанської Армії (УПА) - найбільш потужної підпільної військової формації під час Другої світової війни. УПА стала до боротьби за великі ідеали народу, за незалежність, свободу, правду і справедливість, за Бога і Батьківщину, поставила своєю метою створити Українську Самостійну Соборну Державу. Для здійснення цього вона від 1942 року боролася спочатку з гiтлерiвсько-нацистським режимом, що криваво нищив Україну, заборонив Українську державу, відновлену актом 30 червня 1941 року. Після 1944 року УПА героїчно боролася із сталiнсько-комуністичним режимом, довоєнними і післявоєнними окупантами України, котрі до краю наповнили тюрми НКВД кров'ю українських громадян, по звірячому знущалися із людей, тисячі ув'язнювали в ГУЛАГу, сотні тисяч українців без суду і слідства депортували в Сибір.

УПА зродилася зі збройних відділів, які організувалися на Поліссі та Волині для оборони українського населення проти насильств німецької влади, польських бойовиків i червоних партизанів. Початково ці збройні відділи діяли під керівництвом кількох різних політичних угруповань. Літом 1943 року всі відділи на Волині i Поліссі були об'єднані під назвою УПА під командуванням провідника ОУН полковника Дмитра Клячкiвського - псевдо "Клим Савур”. Рівночасно організація збройного спротиву поширилася на Галичину та на центральні області України. Восени 1943 року всі західні та частина центральних земель України (до Умані) були охоплені українським національним повстанським рухом. УПА була народною армією, в якій міг служити кожен, хто хотів боротися за Україну під гаслом "Воля народам - воля людині".

Основне ядро УПА становили члени Організації українських націоналістів (ОУН). Членами ОУН були понад 90 відсотків вищих старшин УПА. Незалежно від того, УПА зберегла характер загальнонародної а не національної повстанської формації. В УПА служили українці різних політичних переконань та люди різних національностей, ветерани різних чужинських армій, лікарі-євреї та вояки не-українці з 13-ти національностей. Але переважаючою більшістю вояків була сільська молодь.

Загальну чисельність вояків УПА німецька військова розвідка оцінювала на 200 тисяч і більше. В 1944 році, коли відбувалися найбільш запеклі бої з німецькими і більшовицькими окупантами, в один час чисельний стан штабів та бойових відділів УПА не перевищував 30 тисяч. Понад 10 років ця «Армія без держави» боролася за незалежність України, здобула тисячі блискучих перемог над переважаючим чисельно у 10-100 разів противником.

Генерал Де Голь якось сказав (1944): «Як би у мене була така армія як УПА, німецький чобіт не топтав би французької землі».

В листопаді 1943 року Головним Командиром УПА став генерал-хорунжий Роман Шухевич - "Тарас Чупринка"; йому до помочі діяв Головний військовий штаб (ГВШ) під керівництвом генерала-хорунжого Дмитра Грицая - "Перебийноса" - та генерала-хорунжого Олекси Гасина - "Лицаря». Терен дій УПА був поділений на три території: "УПА-Північ" на Волині і Поліссі, центральні області - "УПА-Південь", та Галичина, в якій організувалася "УПА-Захід". Кожна із цих територій поділялася на Воєнні округи (ВО). Бойові відділи були зорганізовані подібно як у регулярних арміях. Сотня ділилася на три чоти, чота - на три рої, а один рій звичайно складався із 10-12 вояків. Дві або більше сотень творили курінь; два або більше куренів становили загін (полк), а всі бойові частини на території одної ВО творили Групу (дивізію).

Основною базою оперативних дій була територія Західної України, але УПА була також активною в центральних областях України та в Польщі. Відділи УПА рейдували в Білорусь, Чехословаччину та Румунію.

Забезпечення вояків УПА медичною опікою здійснював з 1943 р. підпільний УЧХ, організатором і керівником якого стала Катерина Зарицька-Сорока, яку на початку листопада 1943 року введено до складу Галицького Крайового проводу ОУН і призначено референтом ОУН-УЧХ.

Катерина Зарицька народилася 3 листопада 1914 року в м. Коломия в сім»ї професора математики Мирона Зарицького. Закінчила гімназію сестер Василіянок (1932), відтак навчалася в Музичному інституті ім. М.Лисенка та у Львівській політехніці. Формувала свій світогляд у «Пласті», де відбувала походи та вправи, вступила до підпілля ОУН. Вийшла заміж за Михайла Сороку. Вже як 21-річна студентка була засуджена на 8 років ув»язнення у Варшавському (1935), а відтак у Львівському (1936) процесах, в яких головними постатями були Степан Бандера і Ярослав Стецько. З ув»язнення її звільнили події 1939 року. Проте вже 1940 року НКВД арештувало підпільницю. У в»язниці народила сина Богдана. Завдяки подіям 1941 року вийшла на волю і знову поринула у вир підпільної боротьби, мала псевдо «Монета», «Молочарка». Була зв»язковою центрального проводу ОУН, співпрацівницею журналу «Ідея і чин», до її доробку належать ряд статей політично-ідеологічного характеру. В другій половині 40-х років Катерина Зарицька входила до групи зв'язкових, які підпорядковувалися особисто головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу. Під час одного з походів на зв»язок 21 вересня 1947 року її поранили і схопили енкаведисти. 25 років ув»язнення відбувала в Сибіру, у Верхньоуральській та Владимирській в»язницях, а від 1968 року - в Мордовському концтаборі ГУЛАГу. Після звільнення (1972) їй не дозволили проживати у рідному місті, переїхала до Волочиська Хмельницької області. Зазнала цькування органів безпеки та комуністичної преси, проте вона до кінця свого життя залишилася вірною обраним ідеалам. Належала до когорти найвидатніших діячів українського національно-визвольного руху 30-х - 40-х років ХХ століття. Померла 29 серпня 1986 року у Львові. Похована на Личаківському цвинтарі на полі заслужених діячів України.

К.Зарицька організувала медично-санітарну службу УПА, до цього часу існували окремі санітарні пункти в селах, але не було централізації і завершеної організації. К.Зарицька як голова УЧХ налагодила діяльність чотирьох відділів, які служили не лише потребам повстанської армії, але й цивільного населення. Забезпечила підготовку персоналу, лікарів, медсестер, санітарів і санітарок для УПА, дбала про постачання повстанців медикаментами, керувала харитативною діяльністю. Крім суто медичних питань (лікування, санітарно-гігієнічна профілактика, застереження перед хімічно-бактеріологічною зброєю і т.п.), займалася широким спектром суспільної роботи.

УЧХ як медична служба УПА складався із двох частин - військової та територіальної і з чотирьох головних відділів. Перший - медично-санітарний відділ, займався організацією невеличких лікарень «шпитальок», бункерів, перев'язувальних пунктів, забезпечував медичним персоналом, опікувався пораненими і хворими. Другий - фармацевтичний відділ, займався заготівлею медичних препаратів, шляхом закупу чи наскоків на військові аптеки і розподілом цих ліків по лікарнях і медичних пунктах. Цей відділ займався ще й виготовленням ліків з різного зілля, яке збирали жінки і діти і займався їх магазинуванням. Третій відділ - харитативний (суспільної опіки) займався опікою над родинами членів ОУН, УПА, заарештованих чи засуджених, і над дітьми-сиротами. Четвертий відділ - господарський, організовував вишколи медиків, переважно лікарів, бо їх катастрофічно не вистачало. На місцях лікарі вже самостійно проводили вишколи санітарок чи медсестер, яких пізніше розподіляли по окремих відділах УПА.

В кожному курені, який об»єднував кілька сотень, мав бути лікар. Всього УЧХ мав понад 100 лікарів. Першими були Сидір Савчик (начальний лікар УПА), Дмитро Сагайко («Бравий»,»Еней», головний лікар військової округи «Заграва»), Богдан Гук-Скала (надрайоновий референт УЧХ на Перемищині), Богдан Крук (надрайоновий референт УЧХ на Лемківщині), Савочка з Кут, Олександр Давиденко («Юрко»), Яромир Олесницький («Ярий», загинув взимку 1943 р.), В.Стефурак, Т.Поліщук з Гуцульщини, А.Кольман («Вугляр»), М.Коцюбинський, П.Лесик, Я,Мартинець, Є.Лужецький «Смерека» із Жовкви та багато інших. Високий професіоналізм і героїзм проявили лікарі Матвій Лотович (лікуючий лікар Юрія Шухевича, загинув у Тайшетських концтаборах), Богдан-Теодор Савка (»Софрон») - головний лікар УПА-Захід, Ярослав Макарушка, Павло Клочник («Сірко», був працівником клініки в Сорбоні, закатований поляками), Борис Яворський («Яким»), Петро Скобельський (хірург, дипломований в Грацу, загинув 1945 р.), Євген Каранович («Караван», був обласним лікарем на Волині, загинув в бою з партизанами відділу Федорова у 1943 р.), Антін Кульман («Вугляр», загинув в Карпатах 1945 р.), Стефурак з Косова. Підпільникам допомагали, ризикуючи життям, лікарі медичних установ та інститутів, як Юрій Липа (замордований більшовиками біля Яворова 20 серпня 1944 р.), Ярослав-Ігнатій Макарушка, Родіон-Пилип Сліпий, Льонгин Мельник, Тома Воробець, Володимир Врецьона, Ганна та Петро Трощинські (розстріляні гестапівцями), Іван та Володимир Паньківи, Н. Баглай, проф. Борис Андрієвський, доц. Ярослава Криштальська, Антін Жуковський, Іван Козій, Омелян Лебедович, Юліян Радзикевич, Іван Мосійчук, Ізидор Кліш, Дмитро Капітан, Роман Кушнір, Андрій Чеховський та ін.

Найбільш відома діяльність лікарів і медиків Юрія Липи, Юрія Давиденка, Яромира Олесницького, Олексія Зеленюка, Володимира Манюха.

Медичну допомогу надавали «народні лікарі», відомий один із них - Палій Грималюк із с. Яворів, який допомагав лікувальними травами і іншими народними засобами лікувати поранених вояків. Розмножено як посібник брошуру «Зела і їх застосування».

Через брак лікарів медичну допомогу часто надавали студенти медики (біля 250 студентів медицини, зокрема Модест Ріпецький (пізніше редактор книги «Медична опіка в УПА», 2001), Олександр Болехівський («Блискавка», «Здоровенко», пізніше закінчив інститут і працював лікарем), Олекса Зеленюк («Пастер»), Володимир Манюх (пізніше лікар-хірург в Івано-Франківську), Тадей Плюгавка (організував підпільний УЧХ на Стрийщині, пізніше лікар у Львові), Любомир Полюга (відбув 8 років в ГУЛАГу, завершив медичну освіту в Семипалатинську, лікар в Олешках на Херсонщині, зараз у Львові) Анна Стецько («Гречка»), Ірина Бабуняк, Богдан Коваль (загинув у 1946 р. в криївці-медпункті разом з медперсоналом і хворими від рук енкаведистів), Люба Верес, Григорій Друль («Славко», засуджений у 1945 р. на 16 років каторжних робіт у Воркуті), М.Балабан-Головата, Петро Городник (загинув у 1946 р. під час наступу енкаведистів на підпільну лікарню), Ярослав Мартинець («Берест», курінний лікар, загинув в бою 1948 р.), Ілько Оберишин (керівник УЧХ Тернопільської округи, переховувався в підпіллі до 1991 р.), Марія Липкалюк, Федір Семеген, Іван Швак-Шуль, Ярослав Лисай, Богдан Чупіль («Бей», загинув 1947 р.), Надія Савчак («Христя», загинула в бою 1944 р.) та ін.).

В УЧХ працювали фельдшери та медичні сестри, деякі з них в мирний час здобули медичну освіту, інші часто були нашвидкуруч навчені на спеціальних підпільних курсах. Відданістю і високою професійністю відзначилися медсестри Лариса Медведчук (»Тополя»), Богдана Трошко («Богдана»), Катерина Гаврилів («Зелена»), Олександра Воробій («Галя»), Софія Овчар («Світлана»), Марія Павлишин-Гаврилів («Іра», »Чайка»), Наталка Косарчин-Марунчак, Емілія Стефурак, Надія Цюпка (загинула 1950 р. на Самбірщині), Надя Паладійчук («Доля»). Із східних областей були медсестри Валя Завада («Лялька»), П.Свита та ін. Фельдшери Дмитраш («Кривоніс»), «Камінь», фармацевти Ярослава Крижанівська, Тетяна Бак («Ярина»), Ярема Зарицкий («Прометей»), Олександра Гайдукевич («Богданна» - загинула в 1947 р.), «Орест», «Нехрист». Санітарки Євгенія Романина-Чорній («Галина»), Мирослава Гребенюк (»Барвінок»), Ольга Баб»юк («Уляна»), Анна Скірка («Лора»), Ганна Мартинюк («Ганя»), Ганна Милик («Таня») та багато ін.

До медичної служби залучали лікарів-євреїв та поляків, деяким євреям спеціально допомагали втекти з гетто. Серед лікарів-євреїв в УПА були Самуель Нойман («В.Максимович», лікар і викладач старшинської школи в Карпатах), Грифель з Луцька, Абрагам Штерцер (зараз живе в Ізраїлі, написав спомини), «Чорний» із Рівного, «Білий» і В.Новак («Крилатий») на Волині, Шая Варм з Варшави, «Амікус», «Льодовий», «Боско», «Попер», «Кум», «Гіль», Березо та ін. Були в УПА лікарі-євреї, імена та псевдоніми яких не збереглися. Вояків УПА лікували лікарі-поляки: Тадеуш Крвавіч - директор очної клініки медичної академії в Любліні, Галина Якубюк - лікар з Томашова Любельського, та ін. Серед лікарів УПА були німці (син німецького колоніста «Рат») і словаки.

На Тернопільщині УЧХ очолювала Галина Дідик (псевдонім «Анна»), на Рівненщині - Дмитро Сагайко, на Перемищині - Богдан Гук, на Лемківщині - Богдан Крук.

Командир УПА Клим Савур та начальний лікар Сидір Савчик у жовтні 1943 року видали наказ № 22 керівникам УПА, запілля та медично-санітарним працівникам у справі хімічно-бактеріологічної оборони. В ньому відзначалося, що зареєстровані випадки, коли німці скидали з літаків затруєні продукти, можуть через своїх агентів затруювати хімічною отрутою або бактеріями джерела водопостачання. В окремих теренах є епідемічні вогнища червінки, холери, черевного і висипного тифу Наказано провести профілактичні щеплення, посилити увагу до особистої гігієни, покращити дезинфекційно-санітарну обробку, не вживати сирого молока, що місяця проводити лікарський огляд відділів, тощо.

Частина поранених і хворих розташовувалися в селах, але разом з тим будували спеціальні підземні криївки - шпиталі на 10-15 осіб, в деяких обладнували вентиляцію, водопостачання, каналізацію.

У листопаді 1943 р. комендант УЧХ видав «Правильник УЧХ», який детально нормував структуру та діяльність цих відділів. Були розроблені норми харчування хворих, комплект торби (сумки) санітара і фельдшера, програма гігієнічного вишколу, план лабораторії, порядок роботи санітарних пунктів. В спеціальних інструкціях вказано обов»язковий інвентар районових санітарних пунктів та повітових польових шпиталів. Були призначені пости начальних лікарів, у воєнних округах призначено шефів УЧХ, відповідальних за здоров»я війська, запілля та цивільного населення, почато формування медико-санітарної служби в загонах.

В січні 1944 р. «Еней» дав наказ реорганізувати шпитальне обслуговування, хворих та поранених розміщати поодиноко в менше розконспірованих теренах, кожного хворого прикріпити до родини, до важко хворих прикріпити сестер чи санітарок, забезпечити всіх ліками і харчами.

З початком вересня 1944 р. на хуторі Морги села Сілець Підгаєцького району на Тернопільщині були проведені курси підвищення кваліфікації для 15 осіб лікарів-медиків УЧХ. Заняття проводили Яромир Олесницький («Ярий») - асистент кафедри хірургії Львівського медичного інституту, та Богдан Савка (Софрон») - лікар із Сокальщини. Подібних курсів та курсів підготовки медичних сестер проведено десятки.

Необхідно підкреслити особливо складні, важкі умови роботи УЧХ. Лікарі і медичний персонал жили і воювали в найбільш невідрадних обставинах підпілля, їх завдання вважалися одними з найважчих в усій структурі визвольної боротьби. Оособливо важкими були дні і ночі перебування в криївках - підземних шпитальках, очікування можливості викриття ворогом та відсутності порятунку становили важке психічне випробування. УЧХ зазнавав великих втрат від ворожих облав та прочісувань.

На відміну від Руху опору в інших країнах, УПА і УЧХ не отримували ніякої допомоги від інших держав. Він не мав визнання і допомоги Міжнародного ЧХ, хоч там знали про його діяльність. Все, почавши від зброї та закінчуючи медикаментами і харчами, потрібно було здобувати самим, в боях, легальними і нелегальними способами. Дуже ускладнювало положення УЧХ те, що не було можливості евакуації хворих. Перед пораненими були закриті державні лікарні та їх операційні. Хірургічні операції доводилося проводити в селянських хатах, в лісових підземних криївках, на полянах, часто в антисанітарних умовах, без відповідного освітлення. Бракувало кваліфікованих хірургів, хірургічних інструментів, стерильних матеріалів, медикаментів, кровозамінників, автоклавів. Доводилося працювати без належного клінічного, лабораторного та рентгенологічного обстеження.

По відношенню до поранених вояків УПА більшовицька влада не визнавала прав та законів міжнародних конвенцій Червоного Хреста. Тільки завдяки великій самопосвяті, жертовності, мужності і відданості працівників медичної служби УПА і населення вдавалося повертати здоров'я багатьом пораненим і хворим воякам.

Боротьба УПА і діяльність УЧХ продовжувалися після закінчення війни. Після арешту К.Зарицької у 1947 р. УЧХ очолила Галина Дидик. Проте тоді вся могутня сила збройних сил СРСР та НКВД була скерована на боротьбу з українським підпіллям. В таких умовах керівництво підпілля прийняло рішення протягом 1946-1949 провести планову демобілізацію бойових відділів УПА і перехід старшин і підстаршин УПА у сітку «Збройного підпілля».

Восени 1949 року останні частини УПА були розформовані, до 1954 року і далі продовжувалася організована боротьба підпілля під керівництвом генерала Р.Шухевича, В.Кука та ін. Співробітники УЧХ продовжували надавати медичну допомогу підпільникам. Частина їх легалізувалися, але з часом переважно були арештовані і репресовані більшовицькою владою. Сотні медиків і громадян були засуджені на 10-25 років каторжної праці в концтаборах ГУЛАГу тільки за надання медичної допомоги пораненим або хворим підпільникам. Засуджували навіть за збирання лікувальних трав для підпільників. В 80-90-х роках ряд засуджених реабілітовано (багатьох - посмертно).

Після 1945 р. на еміґрації в Німеччині й Австрії було кілька спроб відновити УЧХ. На з'їзді у жовтні 1945 у Мюнхені обрано керівні органи (голова. ради Богдан Андрієвський, голова управи Тома Воробець) єдиної української організації ЧХ, але вже тоді, під тиском СРСР, американська окупаційна влада заборонила вживати назву УЧХ. Тоді УЧХ перетворено на організацію з подібними завданнями, спершу як Санітарно Харитативну Службу (СХС), а з 1949 р. як Українську Медико-Харитативну Службу (УМХС) з осідком у Мюнхені.

Для допомоги потребуючим, головно політв'язням на українських землях, окупованих Польщею й СРСР, в Америці в 1930-их pp. створено допомогову організацію під назвою «Український Золотий Хрест».

Коли у 1991 р. утворилася організація ЧХ в незалежній Україні - в умовах засилля старої совєтської ідеології йому дали подібну на радянську назву «УЧХ України», побоявшись, що «Український ЧХ» звучить надто «націоналістично». Як не дивно, але в історії цього ЧХ (Інтернет-сайт) описується совєтський ЧХ, і не згадується про УЧХ національного Руху опору та УПА, тобто досі не визнається тих, хто боролися і віддавали своє життя за незалежність України! Такі парадокси сучасної молодої держави із тягарем совєтської спадщини!

Героїзм вояків УПА і медиків УЧХ, їх самовідданість і жертовність вписали незабутні сторінки як в історію національно-визвольної боротьби українського народу, так і в історію української медицини, в історію організацій Червоного Хреста.

Размещено на Allbest.ru