Договори міжнародної купівлі-продажу товарів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття договору

Розбіжності в національному праві різних держав з питань міжнародної торгівлі являють собою істотну перешкоду на шляху її розвитку. Держави і міжнародні організації робили численні спроби уніфікації норм, що регулюють міжнародну купівлю-продаж товарів. Метою такої уніфікації мало стати скорочення юридичних перешкод па шляху міжнародної торгівлі.

У 1930 р. Міжнародний інститут уніфікації приватного права приступив до розробки одноманітного закону про договори купівлі-продажу товарів. Кілька проектів були розроблені ще до другої світової війни (у 1935, 1936, 1939 роках), а остаточний варіант проекту був підготовлений тільки в 1963 р. Гаазька конференція 1964 р. прийняла дві конвенції: Одноманітний закон про міжнародну купівлю-продаж товарів і Одноманітний закон про укладення договорів про міжнародну купівлю-продажу товарів. Ці конвенції не одержали широкого поширення - їх ратифікували усього декілька держав, головним чином західноєвропейських (першу - 8, другу - 7).

У 1966 р. була створена ЮНСІТРАЛ - Комісія ООН по праву міжнародної торгівлі, основною метою якої було проведення уніфікації в області міжнародної торговельної діяльності. ЮНСІТРАЛ приступила до перегляду текстів Гаазьких конвенцій для того, щоб зробити їх більш «гнучкими» - прийнятними для держав з різними правовими системами.

У 1980 р. на конференції Генеральної Асамблеї ООН за участю делегатів з 62 країн у Відні була прийнята Конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка набула чинності з 01.01.1988 р. Умовою приєднання до Віденської конвенції є денонсування Гаазьких конвенцій 1964 р. Учасницею Конвенції Україна є з 01 лютого 1991 р.

Особливостями Віденської конвенції є те, що вона:

- містить уніфіковані правила укладання і виконання договорів міжнародної купівлі-продажу товарів;

- допомагає прискорити, полегшити й здешевити ведення переговорів, тому що відпадає необхідність у вивченні законодавства країни контрагента;

- створює передумови для однозначного трактування прав і обов'язків сторін;

- сприяє ліквідації нерівноправних дискримінаційних відносин у міжнародній торгівлі;

- визначає зобов'язання продавця і покупця за договором;

- регулює відносини між контрагентами щодо об'єктів договору при виникненні спорів між сторонами, що належать до країн, які не є учасниками Конвенції;

- встановлює перелік об'єктів договору купівлі-продажу, на які не поширюється її дія;

- визначає ознаки договору купівлі-продажу, до яких Конвенція не застосовується.

Структурно Віденська конвенція складається з чотирьох частин (101 стаття):

1. сфера застосування і загальні положення;

2. укладання договору;

3. купівля-продаж товарів;

4. заключні положення.

Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах:

а) коли ці держави є учасницями Конвенції;

б) коли відповідно до норм міжнародного приватного права застосовується право держави учасниці Конвенції (ст. 1).

Стаття 2 Конвенції обумовлює, що норми Конвенції не застосовуються до продажу:

- товарів, що придбаються для особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до або в момент укладання договору не знав і не повинен був знати, що товари придбаваються для такого використання;

- з аукціону;

- у порядку виконавчого провадження або іншим способом згідно із законом;

- фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів і грошей;

- судів водного і повітряного транспорту, а також судів на повітряній подушці;

- електроенергії.

Стаття 3 виключає застосування Конвенції до договорів підряду і договорів на надання послуг.

Конвенція не регулює такі питання:

- дійсність договору;

- перехід права власності на товар;

- відповідальність продавця за заподіяні товаром ушкодження здоров'я або смерть якої-небудь особи.

На підставі ст. 6 Конвенції, сторони можуть виключити для себе застосування Конвенції цілком або в частині або відступити від її положень, зазначивши про це в договорі. Таким чином, конвенція носить диспозитивний характер стосовно положень зовнішньоекономічного договору (контракту): більшість її положень діє, якщо сторони не домовились про інше. Однак спеціального посилання на Конвенцію в тексті договору не потрібно вона діє автоматично як частина національного законодавства країн, що її підписали. При тлумаченні норм Конвенції варто враховувати її міжнародний характер і необхідність однакового застосування.

Важливе значення мають норми Конвенції, що визначають порядок укладення договору купівлі-продажу. Адже договори можуть укладатися між так званими «відсутніми» сторонами шляхом листування, обміну телеграмами, телефаксами тощо. Найскладнішим у цьому випадку вважається питання про визначення місця укладення контракту, тобто моменту, коли зобов'язання сторін набуватимуть для них юридичного значення.

Віденська конвенція 1980 р. регулює укладення договорів купівлі-продажу через обмін офертою та акцептом.

Пропозиція про укладання договору є офертою, якщо вона (ст. 14):

- адресована одному або декільком конкретним особам;

- досить визначена: вказано товар і прямо чи побічно встановлюються кількість та ціна або передбачається порядок їхнього визначення;

- виражає намір оферента бути пов'язаним у випадку акцепту.

Стаття 19 закріплює принцип дзеркальності акцепту він не повинен істотно змінювати умови оферти. Перелік умов, що істотно змінюють умови оферти: ціна, платіж, якість і кількість товару, місце й термін постачання, обсяг відповідальності, вирішення спорів.

Відповідно до Конвенції оферта може бути звичайна (відзивна) або безвідзивна. Оферта може бути відзивна, якщо:

1. в ній якимось чином зазначається, що вона є такою, наприклад, встановлюється строк для відповіді на неї;

2. для адресата оферти було розумним розглядати оферту як безвідзивну і адресат оферти діяв відповідно.

Договір вважається укладеним з моменту одержання оферентом акцепту. Дане положення є важливим, оскільки правові системи держав континентального й англо-американського права дотримуються різних позицій у цьому питанні: перші «теорії одержання» (вступ акцепту в силу пов'язується з одержанням його оферентом), другі - «теорії поштової скриньки» (акцепт набирає сили після його відправлення).

Відповідь на оферту, яка має за мету бути акцептом, але містить доповнення, обмеження чи інші зміни, є відхиленням оферти і становить собою зустрічну оферту. Проте, відповідь на оферту, яка має за мету бути акцептом, але містить додаткові чи відмінні умови, які не змінюють суттєво умов оферти, є акцептом, якщо тільки оферент без неоправданої затримки не заперечить усно проти цих розбіжностей чи не направить повідомлення про це. Якщо він цього не зробить, то умовами договору будуть умови оферти із змінами, які є в акцепті. Додатковими чи відмінними умовами вважаються такі умови, що торкаються ціни, платежів і кількості товару, місця і строку поставки, обсягу відповідальності однієї із сторін перед іншою або вирішення спорів.

Сплив строку для акцепта, що встановлений оферентом у телеграмі чи листі, починається з моменту здачі телеграми для відправлення або з дати, яка вказана у листі, або якщо така дата не вказана, з дати, вказаної на конверті. Сплив строку для акцепта, встановленого оферентом по телефону, телетайпу чи з допомогою моментального зв'язку, починається з моменту отримання оферти її адресатом. Якщо час спливу терміну, встановленого для акцепта, охоплює державні свята або неробочі дні, вони не включаються при вирахуванні цього терміну.

Проте, якщо повідомлення про акцепт не може бути доставлене за адресою оферента в останній день вказаного строку внаслідок того, що цей день у місці знаходження комерційного підприємства оферента припадає на державне свято або неробочий день, строк продовжується до першого наступного робочого дня.

Конвенція містить вимоги до товару. Товар за кількістю, якістю, описом, упаковкою повинен відповідати вимогам контракту. Якщо сторони не домовилися про інше, товар не відповідає договору, якщо він: по-перше, не придатний для тієї мети, з якою відповідно до опису він звичайно використовується; по-друге, не придатний для будь-якої конкретної мети, про яку продавець прямо чи непрямо був повідомлений під час укладення контракту, за винятком випадків, коли з обставин випливає, що покупець не покладався й що для нього було нерозумно покладатися на компетентність і судження продавця; по-третє, товар не має якостей, відповідних тим зразкам чи моделям, що були надані продавцем покупцю; по-четверте, немає тари чи упаковки, які звичайно використовують для товарів, або за відсутності такої тари чи упаковки відсутні такі тара чи упаковка, які допомагають зберегти і захистити товар.

Продавець не відповідає на підставі вказаного за невідповідність товару, якщо під час укладення договору покупець знав чи не міг не знати про таку невідповідність. Продавець відповідає за договором та нормами цієї Конвенції за будь-яку невідповідність товару:

а) яка існує в момент переходу ризику на покупця, навіть якщо ця невідповідність стає очевидною тільки згодом;

б) яка виникає після зазначеного моменту і є наслідком порушення ним будь-якого свого зобов'язання, у т. ч. порушення гарантії, встановленої для товару.

У випадку дострокової поставки продавець зберігає право до настання передбаченої для поставки дати поставити недопоставлену кількість товару або новий товар, заміняючи такий, що не відповідає договору, або усунути будь-яку невідповідність у поставленому товарі за умови, що здійснення ним цього права не заподіє покупцю нерозумних незручностей чи нерозумних витрат. Проте покупець зберігає право вимагати відшкодування шкоди відповідно до Конвенції.

Продавець повинен повідомити покупця про відправку товару. Якщо продавець зобов'язаний забезпечити перевезення товару, він має укласти договір на його транспортування. Відповідно до Конвенції продавець не зобов'язаний самостійно (якщо це не передбачено умовами контракту), страхувати товар при його перевезенні. Однак на прохання покупця він повинен надати йому усю інформацію, необхідну для здійснення страхування товару покупцем.

Поставка товару повинна проводитися у визначені строки, які можуть передбачатися контрактом. Крім цього, відповідно до норм Конвенції, дозволяється поставка у розумний строк після укладення договору (ст. 33). За загальним правилом, встановленим в Конвенції, продавець зобов'язаний поставити товар, вільний від будь-яких вимог чи претензій третіх осіб за винятком випадків, коли покупець погодився прийняти товар, обтяжений такою вимогою чи претензією. Передача документів, які містять відомості про товар, повинна відбуватися у строк, місці та формі, встановлених контрактом.

У частині третій Конвенції детально визначаються обов'язки продавця і покупця, а також встановлюються засоби правового захисту у випадку порушення сторонами договору своїх зобов'язань.

Основними обов'язками продавця, відповідно до ст.ст. 31 - 43 Конвенції, є необхідність:

а) інформувати покупця і поставити товар, обумовлений договором належної якості, кількості, в упаковці, вільний від претензій третіх осіб;

б) передати покупцю документи на товар;

в) передати право власності на товар.

Основними обов'язками покупця, відповідно до ст. 53-60 Конвенції, є:

а) огляд отриманого товару, направлення повідомлення про його невідповідність договору протягом розумного строку, але не пізніше 2-х років з моменту виявлення недоліку,

б) сплата в установленому місці та строки ціни за товар;

в) прийняття товару, поставленого відповідно до договору.

Сторони зобов'язані забезпечувати збереження товару, належного одній з них, який знаходиться у розпорядженні іншої сторони.

В Конвенції також визначаються:

- момент переходу ризиків від продавця до покупця;

- поняття істотного порушення договору;

- порядок відшкодування збитків від неналежного виконання або невиконання договору;

- умови звільнення сторін від відповідальності;

- наслідки розірвання договору.

При вирішенні питання про дію принципу реального виконання договору застосовується закон країни суду (ст. 28). Суд може винести рішення про виконання зобов'язання в натурі тільки, якщо його національне законодавство передбачає це.

Стаття 55 містить положення про те, що ціна не є необхідною умовою договору: якщо ціна не зазначена в договорі прямо чи непрямо і не встановлений порядок її визначення, то вважається, що сторони, при відсутності якої-небудь указівки про інше, мали на увазі посилання на ту ціну, яка у момент укладання договору звичайно стягувалася за такі товари, що продавалися при порівнянних обставинах у відповідній галузі торгівлі.

Поняття передбачуваного порушення договору, невідоме вітчизняному праву, закріплюється в ст. ст. 71 - 72 Конвенції. Порушення є передбачуваним, якщо до настання дати виконання договору стає ясним, що одна із сторін допустить істотне порушення договору (не виконає своїх зобов'язань). У такому разі контрагент вправі призупинити виконання своїх зобов'язань за договором або заявити про розірвання договору.

Колізійні питання договору міжнародної купівлі-продажу

віденський конвенція міжнародний товар

Питання визначення права, компетентного регулювати зовнішньоторговельні договори, набувають сьогодні дедалі більшої ваги, за умов стрімкого розвитку міжнародних економічних відносин, зростання обсягів зовнішньої торгівлі, інтенсифікації міжнародної науково-технічної кооперації тощо. Збільшення кількості зовнішньоекономічних контрактів, що укладаються приватними особами, які належать до різних держав, диверсифікація зовнішньоторговельних стосунків все це зумовлює увагу юристів-практиків до проблем пошуку належного закону, що підлягає застосуванню до вказаних правовідносин з іноземним елементом. Вказані питання, звичайно, є актуальними й для української науки міжнародного приватного права та законодавства України у цій галузі.

Відомо, що при виникненні протиріч або спорів зі вказаних договорів або у зв'язку з ними чи не в першу чергу виникає питання про те, правом якої країни належить керуватися при розв'язанні таких суперечок. З цього приводу справедливо зазначалося, що в умовах міжнародного цивільного й торговельного обігу колізійне питання неодмінно ставиться у будь-яких правовідносинах з іноземним елементом, оскільки в даній галузі не досягнута уніфікованість законів різних країн.

Однією з тенденцій сучасного міжнародного комерційного обігу є застосування до відповідних відносин контрагентів з різних держав уніфікованого матеріального права. Проте подібні акти, що зазвичай укладаються у формі міжнародних угод на рівні регіональних економічних та/або політичних об'єднань (ЄС, Бенілюкс, СНД тощо), мають багато прогалин і не в змозі регулювати всі аспекти зовнішньоторговельних стосунків.

Нерідко, особливо у практиці міжнародних комерційних арбітражних судів, вдаються до застосування норм так званих lex mercatoria комплексу принципів, норм та звичаїв, які склалися в ході розвитку міжнародної торгівлі і набули характеру загальновизнаних правил. До більш-менш визначених та сформованих положень lex mercatoria можна віднести відомі Принципи Інституту з уніфікації міжнародного приватного права (УНІДРУА), документи, розроблені на підставі аналізу існуючої практики Міжнародною торговельною палатою (ІНКОТЕРМС, уніфіковані правила щодо акредитивів та інкасо) тощо. Застосування подібних правил навіть інколи заохочується актами національного законодавства. (Наприклад, Указ Президента України «Про застосування міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 04 жовтня 1994 р. № 567 / 94 зобов'язав суб'єктів підприємницької діяльності застосовувати правила ІНКОТЕРМС при укладенні зовнішньоекономічних угод).

Декому застосування lex mercatoria здається найпростішим способом регулювання міжнародних торговельних відносин. Проте щодо широкого застосування lex mercatoria в сучасному правовому регулюванні, особливо в Україні, навряд чи можна бути оптимістичними. По-перше, таке застосування можливе лише за умови прямої вказівки на це у зовнішньоторговельному договорі, або як останній захід (last resort) при відсутності вибору права сторонами та неможливості відшукання належної колізійної норми. По-друге, загальновизнані принципи міжнародної торгівлі, як уявляється, застосовуються здебільшого міжнародними третейськими судами, а не національними судами. Нарешті, сама по собі концепція lex mercatoria, доволі неоднозначна, лише останнім часом стала предметом грунтовних вітчизняних наукових досліджень, а практику звернення українських суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності до цих правил багатою назвати не можна.

Таким чином, у випадку відсутності єдиного матеріального регулювання зовнішньоекономічних стосунків постає питання регулювання колізійного, тобто розмежування компетенції правопорядків різних держав, які претендують на застосовуваність до відповідних приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом регулювання, що здійснюється за допомогою колізійних норм.

Загальновизнано, що структурно колізійна норма складається з об'єму (який визначає сферу регульованих нею правовідносин) та прив'язки (яка вказує на застосовуване право). На початку дослідження колізійних питань зовнішньоторговельних відносин слід, в першу чергу, визначитись саме з об'ємом колізійних норм, що потраплять у рамки аналізу, тобто визначити сферу дослідження.

В багатьох випадках, говорячи про зовнішньоторговельні договори, мають на увазі, в першу чергу, договори купівлі-продажу, що укладаються суб'єктами господарської діяльності, хоча б один з яких є іноземним громадянином або іноземною юридичною особою. Договори міжнародної купівлі-продажу товарів є найбільш поширеним видом зовнішньоторговельних угод, на яку зазвичай посилаються дослідники колізійних питань зобов'язального права.

Українське законодавство, не дає визначення терміну «зовнішньоторговельний договір» але в ньому є визначення більш широкого поняття «зовнішньоекономічний договір (контракт)» ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. (далі Закон про ЗЕД), що детермінується як матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. В свою чергу, зовнішньоекономічна діяльність визначається законом як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

За загальним правилом, право, яке підлягає застосуванню до зовнішньоторговельних угод, стосується таких питань, як дійсність договору; його тлумачення; права та обов'язки сторін; виконання договору, наслідки його невиконання або неналежного виконання; припинення договору та наслідки його недійсності.

У процесі розвитку як науки міжнародного приватного права, так, згодом, і законодавства в цій галузі, пропонувалося багато різних шляхів вирішення колізійних питань у цій сфері. Так, глосатор Алдрік (ХІІ ст.), який має послідовників і в сучасній (особливо американській) доктрині, говорив про застосування права, яке суддя «вважає кращим і кориснішим». Пізніше постглосаторами був виведений принцип застосування закону місця укладення договору, який покладено в основу багатьох сучасних колізійних норм, що стосуються договірних зобов'язань. Ще пізніше для договорів купівлі-продажу були сформульовані принципи застосування закону країни продавця та закону місця виконання зобов'язань за договором.

Проте в ході розвитку транскордонних економічних стосунків ставало дедалі складніше визначити місце, до якого зовнішньоекономічний договір «прив'язаний». Практика застосування усталених, жорстких формул прикріплення породила відому проблему кваліфікації поняття «місце укладення договору» в різних правових системах. Розбіжності виникли у питанні визначення національності юридичних осіб, що беруть участь у міжнародній торгівлі, що ускладнює встановлення місцезнаходження продавця. В умовах міжнародного поділу праці та спеціалізації стає дедалі важче визначати місце виконання зобов'язань. Ці та інші проблеми зумовили необхідність пошуку більш гнучких принципів колізійного регулювання зовнішньоторговельних відносин. Одним з найбільш вдалих рішень у цій ситуації стало «перетворення нужди на доброчесність» у законодавстві більшості країн набув поширення принцип, згідно з яким зовнішньоторговельний договір регулюється правом, обраним сторонами.

Ідея надання сторонам зовнішньоторговельного договору свободи вибору права, що підлягає застосуванню до цього договору, не є новою (зазвичай виникнення концепції автономії волі пов'язують з працями французького юриста Ш. Дюмулена (XVI ст.), який, зокрема, зазначав, що воля сторін щодо вибору застосовуваного права може бути не тільки чітко висловленою, але й такою, яка випливає з обставин справи.

Інститут автономії волі, щодо природи та функцій якого у доктрині висловлюються досить неоднозначні погляди, отримав закріплення в усіх сучасних кодифікаціях міжнародного приватного права, причому сфера його застосування дедалі поширюється, що обумовлено практичною необхідністю лібералізації колізійного регулювання, встановлення гнучких колізійних прив'язок, підпорядкування правовідносин тому правопорядку, застосування якого відповідає намірам сторін угоди.

По суті, автономія волі зводиться до того, що сторони зовнішньоторговельної угоди мають можливість підпорядкувати регулювання таких питань, як тлумачення угоди, права та обов'язки сторін угоди, виконання угоди, наслідки невиконання або неналежного виконання угоди, припинення угоди, наслідки недійсності угоди, тобто усе, що пов'язано з правами та обов'язками сторін угоди (у широкому їх розумінні), правопорядку, який вони самостійно обрали.

Вітчизняне право здавна визнає автономію волі як засіб визначення застосовуваного права (ст. 6 Закону про ЗЕД). Автономія волі отримала закріплення майже в усіх міжнародних договорах, що стосуються вибору права, компетентного регулювати договірні зобов'язання. Достатньо вказати на найбільш відомі з них: Гаазька конвенція про право, застосовуване до міжнародної купівлі-продажу товарів 1955 р., Гаазька конвенція про право, застосовуване до агентських угод 1978 р., Римська конвенція про право, застосовуване до договірних зобов'язань 1980 р., Гаазька конвенція про право, застосовуване до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 р., Міжамериканська конвенція про право, застосовуване до міжнародних контрактів 1994 р., Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, укладена між державами СНД у 1992 р. (далі Київська угода), а також Конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (далі Мінська конвенція). Так, у обох Угодах країн СНД вказано, що права і обов'язки сторін в угоді визначаються за законодавством місця укладання, якщо інше не встановлено погодженням сторін (ст. 11 Київської угоди, ст. 41 Мінської конвенції).

Питання про те, чи можуть сторони обрати в якості застосовуваного права закон будь-якої держави, чи їх вибір обмежений якимись умовами, неодноразово поставало у судовій практиці. Тут слід зазначити, що законодавство абсолютної більшості держав, а також міжнародні договори не обмежують можливостей вибору, тобто воля сторін не має обмежень у просторі, і сторони можуть обрати право будь-якої країни для регулювання договірних правовідносин. Однак у деяких правових системах мають місце обмеження права вибору, наприклад, колом держав, з якими договір має фактичний зв'язок (наприклад, відповідно до ст. 25 Закону про міжнародне приватне право Польщі сторони можуть обрати право, з яким зобов'язання «взаємно пов'язане»; згідно ст.ст. 1 - 105 Уніфікованого торговельного кодексу США можна обрати право тієї держави, з якою «угода має розумний зв'язок»).

До питань, на які поширюється дія обраного сторонами права, слід віднести також питання позовної давності. Цей принцип, зокрема, знайшов втілення у ст. 35 Закону України «Про міжнародне приватне право»: «Позовна давність визначається правом, яке застосовується для визначення прав та обов'язків учасників відповідних відносин. Вимоги, на які позовна давність не поширюється, визначаються правом України, якщо хоча б один із учасників відповідних відносин є громадянином України або юридичною особою України».

Водночас із цим, право, обране сторонами не може бути застосоване у таких специфічних питаннях, як форма договору (зазвичай це питання регулюється імперативними колізійними нормами), право- та дієздатність сторін (визначаються за принципом застосування особистого закону), а також інші супутні питання, наприклад, форма та строк дії довіреності.

На сьогоднішній день порівняльний аналіз законодавства різних країн у галузі міжнародного приватного права дає небагато прикладів нормативного врегулювання загальних правил та умов здійснення автономії волі. Можливо, однією з головних причин цього є розбіжності у доктринальних підходах в розглядуваній сфері, в силу яких питання застосування автономії волі вирішуються на рівні науки та судової практики, а не законодавства.

Дослідження законодавчих актів та законопроектів у сфері міжнародного приватного права показує, що увага законодавців до загальних питань автономії волі останнім часом зростає, чого, звичайно, неможливо уникнути в умовах розширення сфери застосування автономії волі, яким характеризуються сучасні закони у галузі міжнародного приватного права. І це є цілком логічним, оскільки автономія волі має не лише колізійні, але й матеріально-правові аспекти, в першу чергу такі, як можливість явного та неявного вибору права, вибір права, застосовуваного щодо окремих частин угоди, дія угод щодо вибору права в часі, умови обмеження автономії волі тощо.

Принцип найбільш тісного зв'язку є одним з найсучасніших та найбільш поширених засобів колізійного регулювання. У сучасних міжнародних приватних правовідносинах «жорсткі колізійні норми», сформульовані з урахуванням теоретичних настанов минулих століть (виходячи з класифікації правових норм або з природи регульованих ними правовідносин) дедалі частіше виявляються непридатними для вирішення колізій законів, в т. ч. у сфері зобов'язань з зовнішньоторговельних контрактів. Принцип застосування права, яке має найбільш тісний зв'язок із правовідношенням, виведений та розроблений у англо-американській доктрині міжнародного приватного права, поступово проникає в законодавство континентальних правових систем.

Головна ідея цього принципу - пошук відповіді на питання щодо застосовуваного права, виходячи з аналізу обставин конкретної справи тобто регулювання колізії законів не за допомогою чітких прив'язних критеріїв, а шляхом відшукання правопорядку, до якого конкретне правовідношення більш «тяжіє», або застосування якого забезпечить більш об'єктивний та справедливий результат розгляду справи.

Співвідношення начал автономії волі та тісного зв'язку у законодавстві різних країн світу неоднакове. Українська доктрина, в цілому виходить з того, що принцип більш тісного зв'язку застосовується за відсутності вибору права сторонами, тобто є субсидіарним (певним винятком є застереження щодо недопущення обходу закону при виборі права ).

Загалом умови застосування права, яке має з правовідносинами більш тісний зв'язок, такі:

- відсутність вибору застосовуваного права сторонами;

- неможливість визначити право, що підлягає застосуванню (наприклад, через відсутність належної колізійної норми);

- виняткові ситуації, коли за всіма обставинами справи видно, що справа перебуває у незначному зв'язку із правом, визначеним згідно з колізійними нормами, і має більш тісний зв'язок з іншим правом.

До недоліків принципу тісного зв'язку зазвичай відносять його невизначеність та широкі можливості для судового розсуду та свавільного вирішення колізійних питань під час його застосування. З метою усунення цих вад законодавці дедалі частіше вдаються до такого прийому, як роз'яснення поняття «право, з яким правовідношення (договір) є більш тісно пов'язаним» (наприклад, ст. 32 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Можна стверджувати, що законодавство більшості держав у галузі міжнародного приватного права найближчим часом розвиватиметься в напрямку дедалі ширшого застосування принципу найбільш тісного зв'язку. При цьому розглядуваний принцип може виконувати дві функції, які можна характеризувати як «альтруїстичну» та «егоїстичну».

Перша, альтруїстична функція реалізується в умовах наявності прогалин у колізійному регулюванні, коли в законодавстві немає адекватних колізійних норм або відсутнє погодження між сторонами про вибір права.

Егоїстична функція це, фактично, захисне застереження, згідно з яким право, на яке вказують колізійні норми країни суду, не застосовується, якщо очевидно, що воно перебуває з правовідносинами в менш тісному зв'язку, ніж якийсь інший правопорядок. Зазначимо, що виникнення такої ситуації на практиці є мало вірогідним. Якби така ситуація виникла, це означало б передусім, що колізійне законодавство даної країни є недосконалим і потребує перегляду. З іншого боку, однак, можливо, що подібне захисне застереження якимось чином пов'язано із категорією публічного порядку.

Принцип найбільш тісного зв'язку може закріплюватися в законодавстві з питань міжнародного приватного права як в частині загальних положень, що регламентують питання дії колізійних норм, так і в тексті окремих колізійних норм. В обох випадках слід мати на увазі субсидіарний характер цього принципу, оскільки:

а) його дія обмежується, коли має місце вибір права сторонами в силу автономії волі,

б) він має застосовуватися лише за наявності прогалин у колізійному праві або тоді, коли колізійна норма не здатна забезпечити адекватне вирішення питання розмежування компетенції різних правопорядків.

У разі, коли сторони зовнішньоторговельної угоди не погодили між собою вибір належного права, застосуванню підлягає право, визначене згідно з колізійними нормами, які містяться у міжнародних договорах, а за відсутності таких у національному законодавстві. Переходячи до розгляду конкретних нормативних актів, слід відзначити три основні тенденції у регулюванні колізійних питань зовнішньоекономічних зобов'язань:

- всі сучасні колізійні механізми у цій сфері передбачають можливість вибору застосовуваного права сторонами;

- прив'язні критерії формулюються таким чином, аби забезпечити відшукання права, більш тісно пов'язаного з договором;

- простежується позиція застосування права країни, в якій перебуває чи знаходиться сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору.

В цілому, питання вирішення колізійних проблем у зовнішньоторговельних стосунках достатньо врегульовані в сучасному українському законодавстві. Але ні законодавство, ані судова практика в цих питаннях не стоятимуть на місці. Колізійне регулювання у сфері, що розглядається, розвиватиметься із врахуванням сучасних умов міжнародної торгівлі та тенденцій удосконалення законодавчих та судових механізмів міжнародного приватного права поширення сфери застосування принципів автономії волі, найбільш тісного зв'язку, появи нових колізійних формул прикріплення.

Список використаних джерел

1. Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів [Електронний ресурс]: Конвенція Організації Об'єднаних Націй від 11.04.1980; Набуття чинності для України: 01 лютого 1991 р.

2. Про зовнішньоекономічну діяльність [Електронний ресурс]: Закон України від 16.04.1991 № 959-ХІІ.

3. Про міжнародне приватне право [Електронний ресурс]: Закон України від 23.06.2005 № 2709-IV.

4. Кисіль В.І. Право, що застосовується до зовнішньоторговельних договорів: тенденції розвитку законодавчого регулювання / В.І. Кисіль // Юридичний журнал, 2004. № 2.

5. Міжнародні комерційні угоди та розрахунки: нормативно-правове регламентування: Навчальний посібник / За ред. Ю.Г. Козака, Н.С. Логвінової. - К.: Центр учбової літератури, 2010, 648 с.

6. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник / За заг. ред. В.М. Гайворонського, В.П. Жушмана. - К.: Юрінком Інтер, 2007. 368 с.

7. Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти / О.Х. Юлдашев. К.: МАУП, 2004. 576 с.

Размещено на Allbest.ru