Сутність міжнародної торгівлі та її види

Размещено на http://allbest.ru

Мукачівський державний університет

Кафедра менеджменту та управління економічними процесами

Контрольна робота

з дисципліни Міжнародна торгівля

Сутність міжнародної торгівлі та її види

Виконав: студент

заочної форми навчання

Савчин Любов Миколаївни

Мукачево - 2015

Зміст

1. Специфіка інтеграційних об'єднань Східної та Центральної Європи

2. Основні міжнародні організації з урегулювання світових товарних ринків

3. Загальне поняття ринку. Основні різновиди ринків

4. Визначення ефективності експорту

5. Розрахунок ефективності імпорту товарів народного споживання

Список використаної літератури

1. Специфіка інтеграційних об'єднань Східної та Центральної Європи

Інтеграція як процес створення та розвитку інтенсивних та різноманітних моделей взаємодії між в минулому конфліктними акторами стала головною характеристикою міжнародних відносин після закінчення періоду «холодної війни».

З одного боку, відбувається глобалізація економічних зв'язків і стирання національних відмінностей у процесі поширення масової культури, з іншого, все наполегливіше заявляють про себе нові дійові особи на міжнародній арені: транснаціональні корпорації, неурядові організації, регіональні та місцеві органи влади.

У своїй діяльності вони прагнуть вийти за рамки національних держав, що ставить світову спільноту перед необхідністю вироблення нових правил і механізмів регулювання взаємовідносин.

Ці два тісно переплетених і взаємозалежних процеси викликають власне неоднозначне ставлення: від украй негативного до оптимістичного. Безперечно лише те, що в центрі дискусії перебуває доля національної держави, що почала втрачати свою роль суб'єкта міжнародних відносин.

Об'єктивною основою інтеграційних процесів у сучасному світі є тенденція до інтернаціоналізації суспільного життя. Економічний аспект цієї тенденції пов'язаний зі швидким збільшенням обсягу промислового виробництва під впливом науково-технічного прогресу і швидким розширенням міжнародної торгівлі.

Розвиток інтеграційних процесів відбувається під впливом не лише економічних чинників. Важливим компонентом загального інтеграційного процесу в Західній та Центрально-Східній Європі є політична інтеграція.

Для ЄС характерним є постійне посилення ролі на світовій арені, а також процес розширення. Об'єднання залучає до себе все нові держави в Східній Європі . Процес розширення ЄС обумовлений низкою причин, але вважається, що серед них домінують економічні і геополітичні причини .

Входження країн Центральної та Східної Європи до Європейського Союзу - один з епізодів (достатньо вагомих) гігантської трансформації міжнародно-політичного, економічного, культурного життя кінця ХХ - початку ХХІ століття. „Східне ” розширення ЄС аж ніяк не самостійне, незалежне від інших подій явище світової економіки та політики. Це результат тектонічних зрушень, „ сейсмічна” зона яких, на перший погляд, лише опосередкованим чином торкалася регіону Центрально-Східної Європи. „ Східне” розширення Європейського Союзу суттєво вплинуло і на міжнародне становище власне міждержавного утворення, і на зовнішню політику його „ старих” та „ молодих” членів.

Теоретичне дослідження політичної інтеграції передбачає аналіз цього соціального явища також і в якості складної соціальної системи. Відсутність однакового трактування самого поняття „ політична інтеграція” нерідко призводить до того, що різні дослідники говорять по суті про різні речі , хоча і користуються однаковими термінами для їх позначення.

Поняття „ інтеграція”, якщо говорити про нього в загальному плані, в категоріях системного підходу, позначає становлення деякої цілісності, стан зв'язаності окремих диференційованих частин в ціле, а також процес, що веде до такого стану.

Поняття „ інтеграція” має подвійний сенс, вважає Т. Парсонс: воно означає деяку міру „ сумісності компонентів системи” і, разом з тим, підтримку умов, які зберігають специфічність системи відносно її оточення.

Питання євроінтеграції завжди посідали особливе місце в теорії міжнародних відносин.

Проект європейської інтеграції сформувався та розвивався у відносно єдиному соціокультурному середовищі Західної Європи в умовах чіткого розподілу на ліберальний Захід та соціалістичний Схід.

Європейська інтеграція - це магістральний напрям розвитку континенту, який визначає як ситуацію в самій Європі, так і її місце в світі. Від часу заснування ЄС поступово перетворився в один з найпотужніших фінансово-економічних і політичних центрів світу, ключовий компонент нової архітектури європейської безпеки, ядро системи європейських цінностей та стандартів.

На початку XXІ ст. визначальною рисою розвитку євроінтеграційного студіювання є істотне розширення його проблематики, яке відбувається на тлі формування нових концептуальних підходів до висвітлення окремих сегментів складного процесу євроінтеграції.

Водночас важливою складовою новітніх пошуків інтеграційних теорій, які адекватно пояснювали б сучасні процеси євроінтеграції чи окреслювали напрямки її розвитку в майбутньому, є усвідомлення поліваріантності тлумачення ролі і значення суб'єктів міжнародних відносин.

Як у ХХ ст., так і нині ключовим питанням теорій інтеграції є роль і значення держави-нації у формуванні теоретичних підвалин європейського інтеграційного процесу.

Широка палітра теоретичних моделей інтеграції - це наслідок їх еволюції у суперечливому процесі практики міжнародних відносин . І важливим все ще лишається питання ролі і значення держави-нації в інтеграційному об'єднанні, в даному випадку в рамках ЄС.

В останні десятиліття спостерігаються процеси конвергенції між політичними, економічними та соціокультурними сферами. Реальна картина, в підсумку, вимальовується при дослідженні взаємозалежностей та взаємовпливу цих факторів. Цим пояснюється актуальність і значимість поставленої мети.

У політичній площині у 1990- ті рр. поняття „ Центральна Європа” слугувало тому, щоб об'єднати ймовірних кандидатів на вступ до ЄС і відокремити їх від країн СНД. Однак наприкінці 90- х років, за образним висловом Чапи Дупчика, це поняття піддалося інфляції.

Країни, що прагнули до ЄС і НАТО, вважали один одного, скоріше, конкурентами, ніж партнерами, і прагнули не згадувати про спільну регіональну належність.

Німеччина, через яку здійснювалися контакти з Заходом, не була зацікавлена у відновленні особливого Центральноєвропейського регіону. Слід зазначити, що серед дослідників немає одностайності щодо визначення країн, які складають даний регіон. Серед існуючих підходів можна виокремити вузьке і широке розуміння меж регіону.

У вузькому розумінні регіон Центрально-Східної Європи обмежується лише 4 країнами: Польщею, Угорщиною, Чехією і Словаччиною.

Як пояснює професор Університету м. Лейсестер ( Велика Британія) Адріан Хюде-Прайс у своїй книзі „Міжнародна політика Східно-Центральної Європи”, зазначені держави утворюють спільну регіональну ідентичність, яка виділяє їх від країн Західно-Центральної Європи (Німеччина та Австрія), колишніх членів СРСР (Росія, Україна, Білорусь, Молдова та Балтійські країни), країн Південно-Східної Європи та Балкан ( Румунія, Болгарія, Молдова, Словенія, Сербія, Хорватія, Албанія, Греція).

На думку автора, нові демократії Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини безперечно поділяють певні характеристики та проблеми з іншими постсоціалістичними країнами, але, незважаючи на це, вони формують особливу групу країн, що обумовлюється унікальністю їх культури та історії, проведенням успішних економічних та політичних реформ, особливо тісними відносинами із Заходом.

З 2004 р. регіон ЦСЄ інституційно включається в цей процес у результаті так званого „ східного” етапу розширення Європейського Союзу. „ Східна” п'ята хвиля розширення дала „ зелене світло” на членство в ЄС таких країн, як Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, а також двом країнам з іншого географічного регіону, Середземномор'я: Мальті та Кіпру. Інтеграція в ЄС Болгарії та Румунії, що відбулася 1 січня 2007 р., також розглядається як складова частина п'ятої хвилі розширення.

Таким чином, Європейський Союз виробив і реалізував нову модель інтеграції з регіональною специфікою - для простору ЦСЄ. Обіцянка розширення ЄС свого часу дала країнам Центрально-Східної Європи надію на зміну їх положення як периферійних країн. Членство в ЄС можна розглядати як „ повернення до Європи”.

Це виражається в дискурсі, що підкреслює важливу емоційну рушійну силу прагнення країн Центральної та Східної Європи до інтеграції і зміцнення своєї ідентичності.

Розробку Копенгагенських критеріїв в інтеграційній політиці союзу можна вважати своєчасною ініціативою в умовах, коли на початку 90- х членство в ЄС стає привабливою і бажаною метою для багатьох країн, причому не тільки ЦСЄ. Нова хвиля розширення могла з головою накрити об'єднану Європу, паралізувавши роботу організації. Але критерії носять досить абстрактний неопераційний характер, а рішення ЄС про членство, як і раніше, залишається політичним.

Суспільно-політичні трансформації, що відкрили нову главу в історії багатьох європейських країн, намітили й основний вектор їхнього розвитку - повернення до „ нормальності”, причому критерієм останньої є норми життя, що прийняті в Західній Європі.

Так зване „повернення до Європи” імпліцитно означає, що фактично колишні європейські соціалістичні країни з неї і не виходили. Разом з тим, на думку польського філософа В. Кауте, ситуація не настільки очевидна, і „ повернутися” до Європи не так і просто.

Повернення до Європи означає, фактично, використання і впровадження стандартів західноєвропейської культурної традиції , яку пов'язують з гуманізмом , правами людини, неприйняттям будь - яких форм тоталітаризму, визнанням суверенних прав кожного народу, законів ринкової економіки.

Слід звернути увагу, що далеко не всі дослідники погоджуються з необхідністю включення країн Центрально-Східної Європи в процес європейської інтеграції. Нерідко щодо цих країн говорять про необхідність „ третього шляху”.

При цьому, як зазначає польський історик Кауте, під „ першим шляхом” розуміється західноєвропейський лібералізм, який не приживається на центрально-східноєвропейському ґрунті, що не приймає нічим не обмежену свободу особистості, нерегульований ринок, комерціалізацію усієї сукупності суспільного життя, індивідуалізм.

До особливостей моделі інтеграції країн Центрально-Східної Європи відносимо:

* політико - економічні взаємозв'язки Західної та Східної Європи будувалися з 1989 р. не з чистого аркуша, а мали під собою базу і тривалу історію навіть в умовах блокової системи ;

* кожна країна ЦСЄ обрала свій шлях в плані демократично-ринкових реформ, при цьому більш ранній вступ на шлях реформ, в результаті, не гарантував їх успішного проведення в подальшому;

* у кожної великої країни Західної Європи сформувалася своя позиція щодо прийняття до ЄС країн ЦСЄ, при цьому найбільш зацікавленою в розширенні Євросоюзу була Німеччина;

* рух ЦСЄ в бік ЄС відбувався паралельно з участю країн ЦСЄ в регіональних блоках та об'єднаннях з країнами Західної Європи, що забезпечувало в подальшому більш м'яку інтеграцію в ЄС;

* успіх реформування економік країн ЦСЄ став визначальною складовою їх інвестиційної привабливості;

* з багатьох економічних параметрів країни ЦСЄ не відповідали рівню ЄС на момент вступу: розширення мало більшою мірою політичне, ніж економічне значення.

Отже, порівнюючи особливості інтеграційної моделі країн ЦСЄ в трансформаційних контекстах з точки зору мотивації ЄС на розширення, слід зазначити, що в обох випадках переважали політичні причини: підтримка політичних реформ і процесу демократизації, переважання довгострокових політичних інтересів ядра Європи щодо нових країн-членів.

З точки зору інструментів, які були використані в реалізації політики розширення, також спостерігається загальний підхід, який полягає у встановленні асоційованих відносин з країною - претендентом, тривалому перехідному періоду, щедрій фінансовій підтримці. Ця інформація дозволяє зробити прогноз про застосування цих же універсальних інструментів у разі нового розширення Європейського Союзу з приєднанням перехідних суспільств .

У політичному контексті на основній частині території Європи складається гегемонія ЄС, що надає йому якісно новий міжнародний статус і зміцнює позиції. Включивши до свого складу країни Центральної та Східної Європи, ЄС в перспективі, ймовірно , буде відігравати більш активну роль при прийнятті глобальних рішень і зміцнить свої позиції в таких міжнародних організаціях, як СОТ, МВФ та НАТО . Певною мірою це можна розглядати в якості довгострокових інвестицій ЄС.

Отже, східноєвропейське розширення стало для Євросоюзу великомасштабним процесом. До цього ЄС вів переговори про інтеграцію з одним, двома, в крайньому випадку з трьома кандидатами одночасно і, якщо раніше процеси розширення і поглиблення чергувалися, то тепер вони відбувалися паралельно.

Розширення ЄС у східному напрямку нерідко називають „ подвійним розширенням”. На цей раз рішення про прийом нових членів було чисто політичним, але політичне рішення про розширення ЄС на Схід спиралося на вже існуючі економічні зв'язки з країнами ЦСЄ, а основи для економічної і політичної інтеграції країн Центральної та Східної Європи з Європейських Союзом створювалися поступово.

В моделі інтеграція країн ЦСЄ та входження їх до Європейського простору відбувається одночасно за наступними основними напрямами :

* долаються (нівелюються) історично сформовані відмінності в рівнях розвитку продуктивних сил окремих європейських країн;

* вирівнюються рівні розвитку і ступінь зрілості виробничих відносин у різних європейських країнах;

* зближуються умови матеріального та культурного життя народів усіх країн Європи;

* формується єдиний європейський ринок .

Таким чином , підводячи підсумки розширення Євросоюзу на схід , необхідно відзначити , що в першому десятилітті ХХI ст. далеко не все в рамках цього процесу йшло гладко як в економічній, так і в політичній сферах.

Доводилося враховувати очевидний поділ на більш розвинені і менш розвинені держави , а звідси - не завжди їх рівні можливості. Необхідно було рахуватися і з протидією опозиційно налаштованих у ставленні до процесу розширення політичних кіл в окремих країнах, як „ старих”, так і нових членів ЄС. При цьому ставало все більш очевидним, що Європейський Союз не зможе ефективно функціонувати, якщо не будуть проведені реформи європейської фінансової системи і соціального забезпечення, конституційна та інституційна реформи.

2. Основні міжнародні організації з урегулювання світових товарних ринків

Міжнародні організації з урегулювання світових товарних ринків мають за мету нормалізацію ситуації на ринках товарів, в основному ринків сировини й сільськогосподарської продукції. Основні цілі таких організацій:

- регулювання цін на товари з тим, щоб уникнути їх різких коливань;

- запобігання затоварюванню на ринках відповідних товарів;

- встановлення справедливого співвідношення між цінами на сировинні та промислові товари;

- усунення надмірної конкуренції між товаровиробниками за рахунок розподілу ринків учасниками організації;

- забезпечення стабільних поставок товару на світові ринки.

Форми міжнародного регулювання товарних ринків досить різноманітні. Це - міжурядові угоди, що діють під егідою ЮНКТАД; міжурядові угоди, що об'єднують країни-експортери та країни-імпортери товару; організації країн-експортерів.

Міжурядові угоди, розроблені в системі ЮНКТАД, реалізуються на основі Міжнародних товарних угод (МТУ) і діяльності Міжнародних дослідних груп (МДГ).

Міжнародні товарні угоди спрямовані на стабілізацію цін на світових товарних ринках шляхом встановлення раціонального співвідношення між попитом і пропозицією.

Для цього ЮНКТАД прийняла Інтеграційну програму для сировинних товарів (1976) і заснувала Спільний фонд для сировинних товарів. МТУ - це угоди в системі ЮНКТАД, і вони, по суті, не є організаціями. Щодо міжнародних організацій, то вони поділяються на такі групи:

- багатосторонні товарні організації;

- міждержавні організації виробників та експортерів сировини.

Багатосторонні організації складаються з експортерів сировинних і сільськогосподарських товарів та їх найважливіших імпортерів. Вони також поділяються на окремі групи: міжнародні організації; міжнародні ради; міжнародні консультативні комітети; міжнародні дослідні групи. Багатосторонні організації діють в системі ООН.

Міжнародні організації головною метою вважають запобігання різних коливань цін на товар - як у бік підвищення, так і в бік падіння. Вони регулюють такі ринки: какао; кава; натуральний каучук; цукор; зерно; тропічна деревина; джут.

Міжнародні ради складаються в рамках міжнародних товарних угод. Їх метою є урегулювання відносин між учасниками угод шляхом надання інформації про стан і розвиток певних товарних ринків і узгодження світових цін. Міжнародні ради контролюють ринки маслинової олії, олова й зерна.

Міжнародні консультативні комітети також надають учасникам угод інформацію про кон'юнктуру ринку, обговорюють проблеми співвідношення виробництва й експорту товарів, сприяють врегулюванню цін.

Відомі два комітети: Міжнародний комітет з бавовни й Комітет ЮНКТАД з вольфраму.

Міжнародні дослідні групи з сировинних товарів працюють під егідою ЮНКТАД. Вони здійснюють аналіз тенденцій на сировинних ринках і надають відповідні рекомендації країнам-учасникам. Комітети аналізують ринки: натурального каучуку, свинцю й цинку, нікелю, міді.

Міждержавні організації країн - виробників і експортерів сировини складаються тільки з виробників та експортерів і не включають нетто-споживачів сировини.

Вони представлені об'єднаннями країн, що розвиваються (за незначними винятками). Утворення організацій цього типу стало спробою протистояти диктату споживачів, якими є переважно високо розвинуті країни.

Значною мірою цієї мети вдалося досягти. Частка товарних асоціацій у поставках на світовий ринок сировини й продовольства сягає 55%, а по деяких товарах - навіть 80-90%.

Так, організація ОПЕК постачає 80% нафти, Асоціація країн-виробників олова - 90% цього металу, Асоціація країн-виробників натурального каучуку - 95% каучуку від всього обсягу відповідного ринку.

Міжнародні організації експортерів сировини нараховують майже три десятки. Найбільш відомі й впливові:

- Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК);

- Асоціація країн-експортерів залізної руди (АІЕК);

- Арабський союз чавуну і сталі (АСЧС);

- Асоціація країн-виробників олова (АТПК);

- Асоціація країн-виробників натурального каучуку (АНРПК);

- Рада виробників какао-бобів;

- Організація з кави;

- Міжафриканська організація з кави (ІАКО);

- Федерація кави Америки;

- Міжнародна асоціація країн-виробників і експортерів чаю;

- Союз країн-експортерів бананів (УПЕБ);

- Трупа країн-експортерів цукру Латинської Америки й Карибського басейну (ГЕПЛАСЕА);

- Організація країн-експортерів джуту.

Найвпливовішою й найдієвішою з цих організацій є ОПЕК. Ця організація утворена в 1960 р. Її заснували країни, що переважно займалися на експорті нафти (Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, а також Лівія й Венесуела). Згодом до організації приєдналися Алжир, Габон, Індонезія, Катар, Ніґерія, Об'єднані Арабські Емірати.

Таким чином, ОПЕК складається з 12 країн-членів. Штаб-квартира знаходиться у Відні.

ОПЕК з'явилась як відповідь на необмежене панування транснаціональних нафтових компаній (Брітіш пертолеум, Галф ойл, Стандарт ойл оф Каліфорнія та ін.) на світовому ринку нафти. Вони диктували ціни, обсяги видобутку й продаж нафти.

Узгоджені дії країн ОПЕК лишили ці компанії їх монополістичного положення й самі почали встановлювати розміри видобутку нафти та її експорту, що істотно впливає на ціни.

Фактично зараз ОПЕК виступає колективним монополістом, що контролює значну частину нафтового ринку. Найсильнішою акцією ОПЕК було різке підняття цін (майже в 10 разів) на початку 70-х років, що викликало енергетичну кризу в світі.

Особливо постраждали країни, що не мають енергетичних ресурсів; відчули “нафтовий шок” також великі імпортери нафти серед розвинених країн (Японія, США, Італія, Франція). Високі ціни на нафту стимулювали розвиток енергозберігаючих технологій. Згодом ціни впали, але все ж таки вони значно вищі, ніж до початку 70-х років.

Головна мета ОПЕК - стабілізація світових цін на нафту на рівні, який забезпечує інтереси країн-членів. Цілі:

- координація нафтової політики країн-членів;

- забезпечення стійких прибутків;

- регулярне постачання нафти споживачам;

- охорона довкілля.

Головним механізмом регулювання нафтового ринку ОПЕК вважає визначення загального граничного обсягу видобутку нафти й розподіл в його межах між країнами-членами.

Якщо ціни стоять занадто високо, обсяг видобутку й продажу розширюється; коли ціни падають, приймаються колективні заходи до скорочення видобутку.

Ця процедура непроста, вона ускладнюється економічними й політичними моментами. Кожна країна хоче мати більшу квоту (зараз найбільша квота у Саудівської Аравії); до того ж, визначення компромісного рішення ускладнюється політичними суперечками.

Організаційна структура ОПЕК:

1. Конференція.

2. Рада керуючих.

3. Секретаріат.

4. Економічна комісія ОПЕК.

Конференція - вищий орган ОПЕК. Вона складається зделегатів усіх країн-членів, звичайно це міністри нафти. Конференція визначає основні напрями політики організації, приймає рішення, затверджує обсяги видобутку нафти, переглядає квоти, обирає президента Конференції. Рішення приймаються одностайним голосуванням. Допоміжними органами, на які спирається конференція, є комітети.

Рада керуючих є виконавчим органом. Вона відповідає за втілення в життя резолюцій, прийнятих Конференцією, розробляє бюджет організації, готує доповіді й рекомендації для розгляду на Конференції.

Секретаріат підпорядкований Раді керуючих. На чолі його стоїть генеральний секретар, який є вищою посадовою особою ОПЕК. До структури Секретаріату входить дослідний відділ, що складається з трьох департаментів: енергетичних досліджень, економіки й фінансів, банку даних.

Економічна комісія є спеціалізованим органом у системі ОПЕК. Вона розробляє заходи по стабілізації міжнародних ринків нафти, слідкує за рівнем цін. Для підтримки країн, що розвиваються, ОПЕК утворила Фонд міжнародного розвитку ОПЕК (1979).

Фонд надає цим країнам пільгові позики для здійснення проектів розвитку, програм і регулювання платіжного балансу. Ресурси Фонду складаються з добровільних внесків держав-членів ОПЕК, а також з прибутків, одержаних від інвестиційних і кредитних операцій.

Членами Фонду є ті самі держави, що й в ОПЕК, але управління Фондом й ОПЕК роздільне, оскільки їх основні функції неоднакові: ОПЕК займається регулюванням нафтових ринків, а Фонд надає допомогу країнам, що розвиваються. Допомогу Фонду може отримати будь-яка країна цієї групи, за винятком самих членів ОПЕК.

Позики можуть надаватись також міжнародним інститутам, які сприяють країнам, що розвиваються. ОПЕК намагається встановити ділові стосунки з іншими організаціями - із системою ООН, з Європейським Союзом. Проте між ОПЕК і розвинутими країнами, що є найбільшими імпортерами нафти, напруження не зникає: їх інтереси діаметрально протилежні.

Арабський Союз чавуну і АСЧС заснований у 1971 р. Союз сталі - АСЧС налічує понад 85 компаній з 14 арабських країн, які виробляють продукцію чорної металургії й займаються активною маркетингового політикою.

До АСЧС входять: Алжир, Бахрейн, Єгипет, Ірак, Йорданія, Кувейт, Ліван, Марокко, Катар, Саудівська Аравія, Сирія, Туніс, Мавританія. Штаб-квартира Союзу знаходиться в Аль-Джазаїрі (Алжир), регіональні офіси є в Дамаску і Каїрі. Компанії - члени АСЧС виробляють близько 90% усього виробництва сталі в арабських країнах, яке в 2005 р. становило 19 млн. т, і готової металопродукції - 19 млн. т. Діяльність АСЧС орієнтована на широкий діапазон виробництва металу (залізо, сталь, ферросплави, чавунні болванки, металева стружка та ін.). АСЧС поєднує в собі компанії із широким спектром діяльності:

- постачальники залізної руди та металобрухту;

- виробники металопродукції;

- кінцеві споживачі;

- постачальники допоміжних матеріалів;

- дистриб'юторські компанії та металотрейдери.

Союз встановлює активні зв'язки як з арабськими так і міжнародними організаціями:

- Арабською організацією по промисловому розвитку;

- Країнами Перської затоки з промислової і консультативної взаємодії;

- Програмою розвитку ООН (ПРООН);

- Асоціаціями з експорту сталі;

- ЮНІДО;

- Міжнародним інститутом чавуну і сталі.

Арабський союз чавуну і сталі ставить перед собою такі цілі:

- розширення виробництва продукції;

- широка диверсифікація продуктів; якщо раніше більшість компаній виробляла лише один вид продукції (переважно арматурну сталь), то тепер асортимент виробництва розширюється;

- залучення інвестицій; до початку 90-х років сталеливарна промисловість була підконтрольна державі, з переходом же до приватної власності до галузі пішли іноземні інвестиції;

- впровадження нових технологій;

- експортна орієнтація;

- перехід від стратегії захисту до стратегії конкуренції; компанії почали вести торгівлю на відкритих ринках, які підпадають під вплив попиту та пропозиції, а не субсидіарної та протекціоністської політики.

АСЧС публікує журнал “Arab Steel” арабською та англійською мовами; це єдиний арабський журнал, який висвітлює проблеми в галузі чорної металургії. АСЧС проводить конференції з проблем у галузі чорної металургії та споріднених галузей, таких як виробництво труб. Також АСЧС організує щорічні симпозіуми та виставки з різноманітних питань у галузі чорної металургії.

Україна активно розвиває співробітництво в галузі чорної металургії з арабськими країнами, в тому числі із членами АСЧС. Серед найбільших імпортерів металевої продукції з України - Єгипет, Сирія, Алжир, Йорданія, Саудівська Аравія, Туніс, Марокко, Ліван.

3. Загальне поняття ринку. Основні різновиди ринків

Ринок - синтетична категорія, за допомогою якої визначаються різноманітні за змістом і параметрами явища. Історично слово "ринок" характеризувало певне місце, де продавалися та купувалися товари. Як правило, це була торгова площа в центрі міста або спеціально обладнане приміщення, де зустрічалися продавці (власники товару) і покупці (власники грошей).

Тут у результаті досягнутої домовленості встановлювалися ціни на товар, який в обмін на гроші переходив у руки покупця.

Внаслідок розвитку засобів зв'язку необхідність певного фізичного місця зустрічей для взаємодії продавців та покупців стає несуттєвою. Учасники товарно-грошових відносин одержують можливість контактувати й вирішувати свої проблеми іншим чином.

Саме тому сьогодні економісти під терміном „ ринок” розуміють будь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців і покупців. Так, ринок - це інститут або механізм, що зводить докупи покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг.

Це - вузьке тлумачення категорії „ ринок”. У широкому розумінні ринок означає певний спосіб організації економічного життя, характерними ознаками якого є: самостійність учасників економічного процесу; комерційний характер їхньої взаємодії; суперництво (конкуренція) господарюючих суб'єктів; формування економічних пропорцій під впливом динаміки цін та конкурентної боротьби; ціни, що складаються на основі попиту та пропонування.

Суспільне господарство, яке функціонує на цих засадах, називають ринковою економікою, її антиподом є командна економіка, в якій діяльність господарюючих суб'єктів централізовано регулюється державою, народногосподарські пропорції формуються на базі директивних планів, а ціни встановлюються адміністративним шляхом.

Ринок є організаційною формою існування товарного виробництва. Історія останнього налічує близько 6 тис. років. Приблизно стільки ж років існує і ринок.Якщо розглядати еволюцію ринку з точки зору суб'єктів ринкових відносин, то ми побачимо, що спочатку це були безпосередньо виробники і споживачі товарної продукції. Потім, у міру його розвитку й відокремлення в самостійні галузі торгівлі та грошового обігу, активними учасниками ринкових відносин стають торговельні й фінансові посередники: комерційні агенти, комівояжери, консигнатори, брокери, дилери та ін.

Названі суб'єкти, діючи на правах фізичних або юридичних осіб, відіграють всезростаючу роль у ринковій економіці, і не випадково. Ринок являє собою складний механізм виявлення й узгодження економічних інтересів.

Саме цим і займаються торгові й фінансові посередники. Вони вивчають стан справ з пропонуванням і попитом тих чи інших товарів, динаміку цін, установлюють ділові контакти, прогнозують ринкову ситуацію тощо.

Їхня діяльність вважається вкрай необхідною і високо оцінюється суспільством. Існує навіть думка, що в ринковому механізмі посередницькі ланки виконують роль керуючої системи.

Навпаки, в умовах командної економіки посередницька діяльність розглядається як другорядна, а то й зовсім небажана. Це зумовлено тим, що тут всеохоплюючим регулятором суспільного життя виступає державний апарат. Посередник же, котрий забезпечує незалежне функціонування господарств, своєю діяльністю об'єктивно протистоїть держапарату, загрожуючи самому його існуванню.

Сучасна економіка являє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Їх підрозділяють на різні види залежно від умов діяльності суб'єктів ринкових відносин, відповідності чинному законодавству за ознакою простору дії, об'єкта купівлі-продажу та ін.

Залежно від умов, у яких діють суб'єкти господарського життя, вирізняють вільний, монополізований і регульований ринки.

Вільний ринок - це ринок з великою кількістю виробників однорідної продукції, які не в змозі впливати на рішення один одного. В ньому немає обмежень в інформації про попит, пропонування, ціни, якість продукції тощо. Тут вільне ціноутворення, відсутні штучні бар'єри при входженні на ринок того чи іншого товару та виходу з нього.

Монополізований ринок - це ринок, для якого характерна незначна кількість виробників даного товару, застосовується його диференціація, існує дефіцит необхідної інформації, утруднений доступ до ресурсів, погоджуються дії учасників ринкових відносин. Регульований ринок - це ринок, який контролюється і регулюється державою за допомогою спеціальних заходів економічного та адміністративного характеру.

За ознакою простору дії вирізняють місцевий (у межах міста чи села), регіональний (певна територія якоїсь країни), національний і світовий ринки, а з точки зору відповідності чинному законодавству - легальний (офіційний) і тіньовий ринки.

Залежно від об'єктів купівлі-продажу розрізняють такі види ринків: товарів широкого вжитку, товарів промислового призначення, праці, цінних паперів, науково-технічних знань та ін.

Особливу класифікацію видів ринку застосовують фахівці з маркетингу. Вони розрізняють ринок продавця і ринок покупця. На першому більше влади мають продавці, а найактивнішими "діячами" вимушені бути покупці. На другому, навпаки, більше влади мають покупці й найактивнішими „ діячами” вимушені бути продавці.

Залежно від того, хто є покупцем товару, що продається і з якою метою він купується, розрізняють також споживчий ринок, ринки виробників, проміжних продавців, державних установ і міжнародний ринок.

Споживчий ринок - окремі особи і господарства, які купують товари для особистого споживання.

Ринок виробників - організації, що купують товари для використання їх у процесі виробництва.

Ринок проміжних продавців - організації, що купують товари для наступного перепродажу їх з прибутком для себе.

Ринок державних установ - державні організації, що купують товари або для наступного їх використання у сфері комунальних послуг, або для передачі цих товарів тим, кому вони потрібні.

Міжнародний ринок - покупці за межами країни, включаючи закордонних споживачів, виробників, проміжних продавців, держави і установи. Кожен вид ринку, що згадувався, має свою інфраструктуру, свій набір інструментів, які забезпечують його життєдіяльність.

Окремі види ринку не існують самі по собі. Всі вони пов'язані між собою, утворюючи розгалужену ринкову систему. Вона діє не тільки в межах тієї чи іншої країни, а й глобально, охоплюючи своїм впливом значну частину світового господарства.

4. Визначення ефективності експорту

Умови: Підприємство має можливість реалізувати визначений обсяг одиниць продукції на внутрішньому та на зовнішньому ринках. Необхідно визначити, в якому випадку найбільш вигідно реалізувати продукцію на внутрішньому, а в якому на зовнішньому ринку.

Визначення ефективності експорту

№ п/п	Показники
1.	Витрати, тис. грн.
1.1	при реалізації на внутрішньому ринку	4350
1.2	при реалізації на зовнішньому ринку	5500
2.	Результати, тис. грн.
2.1	при реалізації на внутрішньому ринку	5000
2.2	при реалізації на зовнішньому ринку	7500
3.	Ефект від експорту, тис. грн.
3.1	при реалізації на внутрішньому ринку	650
3.2	при реалізації на зовнішньому ринку	2000
4.	Ефективність експорту, тис. грн.
4.1	при реалізації на внутрішньому ринку	1,15
4.2	при реалізації на зовнішньому ринку	1,36

Вихідні дані

№ п/п	Показники	6-й варіант
1.	Об'єм продажу, одиниця	1000
2.	Виробнича собівартість одиниці виробу, грн.	4000
3.	Ціна одиниці виробу
3.1.	на внутрішній ринок, грн.	5000
3.2.	на зовнішній ринок, дол.	1000
4.	Комерційні витрати, пов'язані з реалізацією на внутрішньому ринку, грн./од.	350
5.	Комерційні витрати, пов'язані з реалізацією на зовнішньому ринку, дол./од.	200
6.	Курс валюти, грн./од.	7,5

Розв'язок: 1. Витрати (при реалізації):

- на внутрішньому ринку:

(4000+350)*1000=4350 тис. грн.;

- на зовнішньому ринку:

(4000+(200*7,5))*1000=5500 тис. грн.

2. Результати (від продажу):

- на внутрішньому ринку:

5000*1000=5000 тис.грн.

- на зовнішньому ринку:

(1000*7,5)*1000=7500 тис. грн..

3. Ефект від експорту продукції:

- при продажу на внутрішньому ринку:

5000-4350=650

- при продажу на зовнішньому ринку:

7500-5500=2000

4. Ефект експорту:

- при реалізації на внутрішньому ринку:

5000:4350=1,15

- при реалізації на зовнішньому ринку:

7500:5500=1,36

Чим вище коефіцієнт, тим вище ефективність експорту.

Відповідь: вигідніше реалізовувати продукцію на зовнішньому ринку.

5. Розрахунок ефективності імпорту товарів народного споживання

Умови: Розрахувати ефективність імпорту товарів народного споживання.

Визначення ефективності імпорту товарів народного споживання

№ п/п	Показники
1.	Витрати, тис. грн.	4250
2.	Ефект від імпортної операції, тис. грн.	-1250
3.	Ефективність імпортної операції, грн./ грн.	0,71

Вихідні дані

	Показники	6-й варіант
	Кількість одиниць товару, тис. од.	1000
	Контрактна ціна EXW, дол.од.	0,3
	Транспортні витрати, дол.од.	0,2
	Інші витрати, пов'язані з доставкою і реалізацією товару на внутрішньому ринку, тис.грн.	500
	Курс валюти, грн./од.	7,5
	Ціна реалізації на внутрішньому ринку, грн.од.	3

Розв'язок: 1. Витрати:

1000000*(0,3+0,2)*7,5+500000=4250 тис. грн.

Результат від реалізації на внутрішньому ринку:

1000000*3=3000 тис. грн..

2. Ефект від імпортної операції :

3000-4250= -1250 тис. грн. (збиток)

3. Ефективність імпортної операції:

3000:4250=0,71<1

Відповідь: Коефіцієнт ефективності 0,71<1, тому імпорт товарів є недоцільним (нерентабельним).

міжнародний товарний ринок імпорт

Список використаної літератури

1. В.В. Козик, Л.А. Панкова, Н.Б. Даниленко. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2000. - 277 с.

2. Горбач Л. М., Плотніков О. В. Міжнародні економічні відносини: підручник. - К.: Кондор, 2005. - 266 с.

3. Дахно І. І. Міжнародна торгівля. - К.: МАУП, 2003. - 296 с.

4. Лук'яненко Д.Г., Поручник А.М., Циганкова Т.М. Міжнародна економіка: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 1999. - 152 с.

5. Циганкова Т. М., Петрашко Л. П., Кальченко Т. В. Міжнародна торгівля: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. - 488 с.

6. Фомичев В. И. Международная торговля: Учебник; 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ИНФРА, 2001. - 446 с.

Размещено на Allbest.ru

...